Два Василя
Вони народились майже одночасно: Василь Стус з’явився на світ прямо на Святий вечір 6 січня 1938 року, а Василь Симонеко – 8 січня 1935. В тому, що відбулись ці обидві події під час святкування народження Христа стало пророчим для обох Василів – і вони стали на шлях проповідування Слова й особистої трагедії мучеництва.
Не думаю, що самі Василі розуміли своє призначення звище і свідомо пов’язували час свого народження на Різдво з обиранням свого фаху та життєвого покликання. Вони стали поетами, справжніми Поетами, бо душі їх були відкриті красі, сповнені любові до цілому світу, а серце переповнене болю через страждання людей, особливо ж – свого багатостраждального українського народу і рідної Батьківщини – України. Обидва Василі не терпіли брехні, вони були максималісти-правдолюби, що в радянській державі, яка вся трималась на облуді й брехні, було рівнозначно смертному вироку. І вони свідомо зійшли на свою Голгофу.
Хіба могло бути інакше, коли Василь Симоненко висловив своє життєве кредо в наступних рядках:
Люди всі по-своєму уперті:
Народившись, помирає кожна,
А живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого «не можна».
Спізвучні йому рядки Василя Стуса:
І зважитись боротися, щоб жити,
І зважитись померти, аби жить…
Ще Василь Стус додає про своє призначення наступні слова: «І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природнє почуття зненависті, звільняється від неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б вірші не писав, а – робив би коло землі. Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!»
Яке благородство душі!
І рідніше рідного брата долучається до цих сокровенних слів Стуса коротка автобіографічна сповідь Симоненка: «Що я можу сказати про себе? Ще так мало прожито і так мізерно мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре. Хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією, якщо це мені вдається рідко, то це не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю. Найбільше люблю землю, людей, поезію і... село Бієвці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого».
Не можна навіть приблизно порівнювати поетичний доробок Василя Симоненка та Василя Стуса – занадто вони різні. Єднає їх тільки інтелектуальна геніальність і виняткова поетична обдарованість, бо навіть по кількох рядках можна безпомилково впізнати авторство. Для Василя Симоненка характерним є більш фольклорне і дуже милозвучне звучання, чому сприяло народження і навчання з малечку на Полтавщині, а потім праця журналістом на Черкащині. Поезія Василя Стуса значно суворіша і маштабніша, в ній відчувається світовий рівень, чому посприяли інші обставини життя і навчання в Донбасі, хоч народився Стус на Винничині. Йому певним чином повезло, що навчаючись в Донецькому педінституті в часи хрущовського послаблення тоталітарного режиму Стус мав доступ до закритих бібліотечних спецфондів і зміг пізнати глибину української і світової культури в більшому об’ємі від стандартної вихолощеної радянської освіти. З іншого боку ці знання і призвели Стуса до конфлікту з існуючим радянським ладом: він знав і сповна усвідомлював його ницу фальшивість, отож свідомо вийшов на прю. Характерним щодо цього було його поводження в київському палаці «Україна» під час спроби гурту дисидентів на чолі з Іваном Дзюбою провести акцію протесту проти арештів дисидентів у 1965 р. Публіка доволі неохоче піднімалась, щоб стоячи продемонструвати свїй протест, і тоді Стус почав ходити поміж рядами й примушував одним поглядом очей вставати слабкодухих. Перед тим він не був посвячений у задум акції, тож долучився до неї виключно з власної ініціативи і назавжди.
Розповідають, що в «органах» пообіцяли Василю Стусу все пробачити за умови співпраці з ними, зокрема вимагали від нього дати свідчення на Дзюбу. Стус відмовився, після чого його моментально відчисляють з аспірантури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченко, а потім за участь в русі дисидентів-«шістидесятників» його арештовують 1972 року і засуджують на 5 років. Коли ж Стус повернувся після відбуття терміну, його у 1980 заарештовують знову і засуджують аж на 15 років суворого режиму, в той час коли крімінальним злочинцям за вбивство давали термін 8-10 років позбавлення волі у звичайній колонії. Відчутна різниця оцінки правдивого слова та його загрози для радянської влади.
Стус тяжко мучився, але не корився. Наглядачів в тюрмах і колоніях він в очі називав фашистами, вони ж робили все, щоб зломати поета всіма засобами, навіть залучаючи крімінальних злочинців, один з яких важко поранив ножем Стуса, що вкликало хвилю протестів і голодовок серед арештанів-дисидентів. В одному своєму листі до матері Василь Стус написав: «Я пишу вірші і гадаю, що колись то потрібне буде моєму народові. А що мене мучать за них – то що поробиш?…комусь же треба підставляти свої плечі. Ось я й підставив свої. І мушу триматися».
Наскільки важко було Василю Стусу триматись можна зрозуміти з вірша, який варто навести повністю:
Сучив за степом, скучив за лугом,
скучив за ставом, скучив за гаєм,
скучив за сином, скучив за другом,
скучив за матір’ю, за рідним краєм.
Часом присниться синій барвінок,
сивий полин і сум чебрецевий,
київські сосни, тихий зарінок.
Я не крицевий.
Жодного просвіту, жодної шпари,
тьмяно. Хоч око виколи, темно.
Марне чекати – вибуду кару.
Ждати – даремне.
На противагу трагічному Стусу у Василя Симоненка багато наївного романтизму і навіть віри в доброчесність радянського ладу, але поступово, як і личить справжньому поету, Симоненко не стільки свідомо, скільки щирістю почуттів так само прийшов до конфронтації з владою, з існуючими суспільними відносинами в СРСР. Чи могло бути інакше, коли під личиною комуністичного інтернаціоналізму в Україні відбувалась тотальна денаціоналізація й брутальна русіфікація українців, а в цей час Симоненко писав рядки поезій такого змісту:
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
……………………………
Україно! Ти – моя молитва,
Ти моя розпука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священе знамено.
І пролився… Зараз важко дізнатись, як все трапилось насправді, але точно відомо одне: Василь Симоненко був затриманий міліцією і там жорстоко побитий , після чого в нього відмовили нирки , а невдале їх лікування та операції спричинили передчасну смерть поета у зовсім молодому віці – всього 28 років. Смерть Василя Стуса ще більш втаємничена, але кров у карцері, в якому він загинув і до якого могли зайти тільки наглядачі з МВС, чітко вказує хто й тут доклав свої руки. Трагічно жити в державі беззаконня, де вбивць іменюють правоохоронцями, проте трагічна загибель через 40 років за майже тотожних обставин журналіста Гії Гонгадзе та композитора Ігоря Білозіра знову повертає нас до питання, яким мучився ще наш пророк Тарас Шевченко:
І день іде, і ніч іде.
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
І він же в іншому вірші пояснює першопричину наших суспільних негараздів:
О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
Наголошую на тому, бо і Василя Стуса, і Василя Симоненка об’єднувало власне оте шевченківське побажання – бути Людиною! Їм не потрібні були ні царі, ні псарі! І своєму народу вони не бажали їх, тому боронили його всім своїм життям і навіть по смерті. Як тут не нагадати відомий вірш Симоненка, що прямо розпочинається із звернення:
Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Є відповідні рядки так само у Стуса:
Як страшно відкриватися добру.
Як страшно зізнаватись, що людина
Іще не вмерла в нас.
Сумно, дуже сумно відтворювати і порівнювати ці два трагічні життєписи двох видатних українських поетів, проте так видно було суджено, що не будучи близько знайомими – поріднитись їм долями мучеників, бо смерть Василя Симоненка 14 грудня 1963 року припадає на час початку страдницького шляху Василя Стуса, що трагічно скінчився 4 вересня 1985 року майже в переддень розвалу імперії зла – СРСР і звільнення України. І одночасно почався шлях у бесмерття для обох поетів, як і віщували вони в своїх поезіях. Справдились слова Василя Стуса:
…А проте: ми ще повернемось,
обов’язково повернемось, бодай –
ногами вперед, але – не мертві,
але не переможені, але – безсмертні.
Справдились і слова Василя Симоненка:
Люті кати поглумились над нами,
Скільки лягло нас у чорні гроби,
Та перемога – дивіться!– за нами:
Смерть – не кінець боротьби.
Ті, що життя прогуляли без діла,
Що у народній купались крові,
В землю лягли і безслідно зотліли –
Ми ж і понині живі!
Коли ми говоримо зараз, що Незалежність дісталась Україні як дарунок долі без пролиття крові, то можна сказати одне: на цей дарунок Україна сповна заслуговувала через страдницьку долю мільйонів українців, серед яких особливого значення давайте надамо двом видатним співцям-поетам України, двом Василям: Симоненку і Стусу. Нікому не дано знати, які краплини виявляться останніми, що зрушать чаші на терезах Вічності, але останні краплини завжди найцінніші і ці в буквальному розумінні «крапельки крові» були пролиті саме із сердець двох Василів-поетів, тож пам’ятаймо про це і шануймо. І читаймо їх поезії , бо поети не вмирають допоки їх твори читають.
Богдан Гордасевич, «Діловий діалог» 2004 р.
. Le 25 mai 1926, il est tu par une balle ennemie dans la rue Racine Paris et est enterr au cimetière Montparnasse.
