Кана озирнулася... Місто видавалося безлюдним, зважаючи на пізню годину, але ще можна було почути глоси чоловіків, яких саме намагалися витурити (хоча і в доволі чемній формі) з шинку, розташованого при головній площі міста. Наближався час, коли крокувати вулицями міста мали право лише солдати варти та порівняно нечисленні представники місцевої знаті. Заможність дає деякі переваги... А втім...

       ...Незадовго до цього масштабні бойові дії на півдні країни, коли навалу племен "степової спілки" насилу вдалося втримати, коштував життя не тільки представникам простолюду, але й багатьом "нобілям", які очолювали військові загони. Разом з тим примара перемоги була доволі невиразною і гостро стояла потреба поповнення війська. Населення, як йому і належить, не спішило зростати. Натомість королю Асґрубу довелося, згідно з реаліями часу, вдатися до щедрот своєї скарбниці, яка за несприятливих обставин могла відкритися вже зовсм не для тих, до кого він мав прихильність.

       Двоє чоловіків, заточуючись, вийшли з шинка. Долинув грубий тренований голос:

- Послухай, Хільбраде, а чому це в тебе плащ пропалено у стількох місцях?

- Розумієш, то на мене якось дмухнув червоний дракон!

- І з чого б то ти поліз до червоного!?

- Та в мене ж вистачає розуму аби не смикати за хвоста кам'яного!

       Почувся гучний регіт. А втім, за цими двома спостерігала не тільки Кана, але й кілька чоловіків, які стояли на іншому боці площі неподалік від собору. Їх не можна було як слід роздивитися через накидки з доволі грубої тканини та каптури, які закривали обличчя та робили дещо схожими на примар. Кана, призвичаєна до темряви, могла більш-менш виразно роздивитися подібні деталі. Сам ж вона загорнулася у дорожній плащ зі шкіряними смугами для додаткової міцності й підкладкоя, яка дозволяла у разі потреби використовувати його замість ковдри.

       Кана наблизилася до будівлі зі стрімчастими шпилями, й притулившись спиною до стіни, почала поглядати як на одних, так і на інших. За кілька хвилин Хільбрад та його компаньйон порівнялися з дивними постатями.Почувся брязкіт заліза й у темряві щось зблиснуло. Це не віщувало нічого доброго й Кана підбігла до людей. Відвідувачі шинку саме намагалися витягти свою зброю з піхов. Натомість їй вдалося відразу ж завдати гарного удару, від якого один з нападників осів на землю. Чоловіки, не зважаючи на доволі вдалі (та витратні) відвідини "громадського закладу", порвіняно добре трималися та відбивали удари. Нова комбінація дівчини виявилася не менш успішною і ще одна "примара" впала у куряву. Двоє інших "осіб у каптурах", швидко зорієнткувавшись, кинулися до найближчого провулка, звідки вони явно розраховували потрапити до "грабіжницьких вулиць".

       Останні залишки хмелю у голові Хільбрада ще вирували, коли він поглянув на того, хто так несподівано втрутився у бійку. Доволі гнучка постать, яка разом з тим явно мала досвід у володінні зброєю, до того ж, не найгірший. Але темрява все одно не була такою вже "прозорою", оскільки місяць вже встиг сховатися за хмарами.

       Кана вирішила не ускладнювати собі життя можливою зустріччю з вартовими, які саме мали патрулювати вулиці, й запропонувала "шановним лицарям" пройтися цієї пори вулицями чудового міста. Зважаючи на останні події, чоловікам лишалося тільки погодитися. Освітлення на вулицях фактично не було й тільки де-не-де промінь падав зі шпарини у якомусь вікні.

       Казарми королівської гвардії розташовувалися за кілька кварталів від площі й шлях був знайомим трохи чи не кожному солдату. Поруч знаходився порівняно невеликий, але ошатний на вигляд, будиник начальника, де він і жив. Разом з тим кімнат та "господарських приміщень" у ньому було вдосталь. Перед входом стояли на варті двоє воїнів, які віддали честь, побачивши наближення "керівництва". Одного з них одразуж відрядили до казарм аби звідти направили когось на "місце інциденту". Іншого ж відіслали до того-таки шинка по пляшку найкращого вина, як тільки можна було  у ньму знайти (оскільки саме тут зазвичай відбувалися пишні святкування перемог і шановні "пани офіцери" не скупилися при нагоді заплатии відповідні кошти за належну "якість").

       Тільки вже у вітальні, сівши з гостями у крісла перед каміном, Хільбраду вдалося належним чином роздивитися дивного воїна, який так вдало трапився їм у нагоді. Ним виявилася приємн на вигляд моложава жінка, зовнішній вигляд якої свідчив про тривалі тренування та навіть... Наявність відповідного досвіду.

       Некваплива розмова зав'язалася у поважному тоні. Кана розповіла, що належить до воїнського роду з країни, яка знаходиться на схід від володінь короля Асґруба. Разом з тим її цікавили інші держави, а також було значне баження опанувати щось нове та незвичне, удосконаливши свої навички володіння зброєю. Не зважаючи на значний подив від того, що розповіла співрозмовниця, Хільбрад запропонував їй свою допомогу аби підкреслити свою вдячність. Кана ж одразу попрохала аби її зарахували до війська Його Короівської Милості. Це вже не дуже здивувало капітана. Він відзначив, що війна забирає чимало людей, а навіть з-поміж тих, хто є наближеним до короля. Що ж до умов зарахування до гвардії, то відповідні списки особисто затверджує "Й.К.М." і для цього зацікавлена особа повинна мати доволі високу підготовку (якнайкраще володіючи зброєю) та, що є бажаним, відзначитися якоюсь заслугою перед королем. Але, як сказав Хільбрад, порятунок життя капітана королівської гвардії вже вартий деякої уваги... Як і життя королівського майордома Ерґла.

У подальшому...

       ...Кані вдалося отримати місце у королівській гвардії, а ще за два роки вона обійняла посаду капітана... Сумуючи за доброї пам'яті капітаном Хільбрадом, який загинув захищаючи життя Його Короівської Милості у кривавій битві. Прослуживши п'ять років на цій посаді та отримавши відповідну платню, вона вирушила з почтом зі своїх слуг у східному напрямку. 

З наступною частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: просування по службі"

Велика війна терландських князівств супроти степових племен

Польовий табір війська короля Асґруба

       Двічі переступивши через одну й ту ж річку, навряд чи зможеш осягнути її глибини... Чергове прислів’я, котре здавалося для когось джерелом мудрості. Кана не збиралася шукати аж настільки вузьких річок, аби спеціально перевірити правильність написаного. Підійшовши до найближчого солдата, вона наказала йому верхи проїхати кілька миль уздовж лісу та оглянути місцевість, намагаючись не потрапити до супротивника як трофей.

       Війна точилася вже більше року. Король Асґруб об’єднався з терландськими князівствами задля того, щоб покращити захист свого королівства. Це давало також можливість за рахунок чужих військ скорочувати кількість кочівників, хоча й доводилося надавати союзникам припаси та забезпечувати в разі потреби різним військовим приладдям, котре не завжди було для королівства таким вже й надлишковим. Але цього разу чимало степовиків змогли пробитися через поріділі об’єднані війська на південь від королівства й дуже швидко наближалися до його кордонів. Важкоозброєна королівська кіннота поступалась у швидкості дещо маневровішому степовому вояцтву. Це дозволяло останньому робити вдалі вилазки та захоплювати здобич, але при поверненні було доволі важко втекти вже з награбованим від значно краще озброєних воїнів у гарних обладунках.

       Кана вирішила зачекати у полі неподалік від прикордонного містечка. Віддалік було видно побачити ліси, якими в разі небезпеки можна було б скористатися як додатковим захистом, аби розпорошити не звиклі до подібного сили степовиків.

       Близько півночі повернувся розвідник. Підійшовши до Кани, він повідомив, що помітив ворога на доволі значній відстані від табору. Як і очікувалося, він просувався вздовж лісу, й зупинився на ночівлю на височині неподалік від основного шляху.

       Призначення капітаном гвардії у підсумку обернулося для „Кана Кудо” більшим тягарем, ніж роки, проведені під керівництвом її попередника, оскільки після смерті ще кількох нобілів зі складу військової ради довелося на належному рівні допомагати в розробці подальших бойових дій. Також сама посада „зобов’язувала”.

Місяць потому

       Кана спостерігала страшні наслідки вчорашньої пиятики в своїх керівників та інших нобілів, яким довелося святкувати нещодавню перемогу неподалік стін міста, куди через недбалість командира одного із загонів таки спромоглися дістатися „завойовники”. Карати кого-небудь, як і милувати, просто не довелося через звичайну відсутність придатних для цього осіб серед присутніх переможців, які були дуже вдоволені продовженню свого перебування на цьому світі ще на деякий час, залежно від подальших обставин. Вона недбало перехиляла келих, але за старою звичкою, не мала схильності до споживання його вмісту... Це не раз дозволяло їй дещо швидше орієнтуватися в ситуації й діяти розумніше, аніж чимало її „колег”. Останні подекуди розплачувалися за свою надмірну веселість значно дорожче, ніж це вартувало.

       Чудово продумана оборона тоді виявилася не дуже ефективною через зухвальство славної пам’яті Конрада, котрому заманулося розташувати більшу частину свого загону не в селищі, котре перед тим мали належно укріпити, а в містечку на північ від нього. У підсумку, частина міщан, яка досі була залучена до жвавої торгівлі зі степовиками (подекуди укладаючи навіть шлюби), цілком спокійно поставилася до можливості проведення „дня відкритих дверей”, котрий мав доволі сумнівні наслідки для новоприбулих військових. Це стало гарною підставою для виникнення кількох легенд та навіть однієї балади.

       Гвардія, яка у своїй більшості перебувала поруч із загоном короля, через порівняно кращі бойові навички, терміново відступила аби „захистити” Хойтен. Натомість, усе вирішила швидкість... Яка компенсувалася дисциплінованістю підлеглих Кани. „Степове воїнство” вирішило дещо перепочити та скористатися запасами „славетного” прикордонного містечка. Деякий час поспостерігавши за тим, що відбувалося, гвардія вдалася до нічного нападу. Ті, хто не встигли сховатися, навряд чи мали право в чомусь звинувачувати Кану.

       За заслуги перед королем... А саме, за вчасні та доречні дії під час здобуття захопленого міста, Кану було нагороджено тим самим містом, а також кількома прилеглими селищами. На додачу король щедрою рукою відрахував їй десять золотих злитків з особистого запасу. Задля підвищення бойового духу гвардії до знамена було додано спеціальну стрічку із вишитими золотом словами короля з приводу здобутків та подальших перемог.

Два роки потому

       Кількість королівських військ швидко скорочувалася... Так само, як і запаси скарбниці. Кілька замахів на життя Кани не мали бажаних наслідків для тих, хто на подібне наважився. Натомість сама вона, як і личило важливому військовому діячу, спромоглася розкрити змову проти себе та короля. Асґруб, як і личило його високому сану, поставився до цього з належною увагою. Натомість деякі родинні стосунки відіграли свою роль, і повною мірою змовників не було „залучено до заходів щодо виправлення” (як мало б бути згідно з тогочасними звичаями, закріпленими на найвищому державному рівні). „Капітану гвардії” лишалося тільки сподіватися на сприятливіший перебіг подій.

       Як уже стало зрозумілим, не зважаючи на успіхи Кани як керівника значного військового підрозділу, в цілому для королівства все складалося не найкращим чином. Зменшення кількості військових призводило до скорочення гарнізонів, що своєю чергою полегшувало досягнення мети стрімким степовим нападникам.

       Щедрість короля з часом лише міліла й міліла. Служба не викликала вже тих цікавості й захвату, які змусили Кану потрапити до столиці королівства, а надалі й погодитися на доволі високу посаду.

Останній рік перебування Кани на службі

       Вже кілька днів точилися запеклі бої у степовому прикордонні. Відповідні звістки зі значною ретельністю отримувалися завдяки „Королівській пташиній службі”. Разом з тим, в оточенні короля з’являлося усе більше тих, хто прагнули потрапити на службу до „поживніших місць”. Раз по раз чутки про безпідставні наклепи передавали їй друзі. Усе свідчило про те, що згодом „капітаном гвардії” мали призначити одного високородного барона, котрому пощастило бути одним з віддалених нащадків прапрадіда короля Асґруба, чим додатково засвідчувалася його вірність короні.

Повернення додому

       Кана озирнулася. Двічі оглянула свій загін і наказала вирушати. Степ вабив своєю непередбачуваністю, а також відчуттям свободи, яке давав простір. З королівством її вже майже нічого не пов’язувало. Відпустка, про яку вона попрохала, аби навідатися до належного їй міста, виглядала цілком доречною, а тому особливих заперечень не викликала. Приготування до від’їзду таємно здійснювалися вірними слугами вже кілька тижнів, також не викликавши ні в кого особливої цікавості. Золото загорнули в солому, попередньо вклавши в спеціально оброблені дерев’яні колоди. Деякі цінні речі, котрі Кана вирішила теж забрати додому, загорнули в шмаття й прикрили різноманітним крамом, видаючи себе за збіднілих купців, які взялися за ризиковану справу спільним коштом.

       Надалі їхній шлях пролягав на схід, зміївся й огинав різні непрохідні землі. Випадкові розбійники при вигляді доволі сильного загону з більш як сотні людей намагалися себе не дуже сильно виявляти (до нього входили як слуги, так і деякі наближені друзі, які вирішили, що їхня надмірна відданість короні може зашкодити власному подальшому існуванню поміж живих людей). Країна Кани потребувала досвідчених та мужніх людей задля власного розвитку. Кілька місяців шляху мали принести нові буденні турботи.

       Навряд чи король Асґруб дуже засмутився б, дізнавшись про зникнення кількох придворних осіб, яким доводилося сплачувати надмірні, як на його теперішню думку, кошти. Окрім того, він і сам планував у разі потреби вдатися до жорсткіших заходів.

З попередньою частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: просування по службі".

P.S. хочу висловити також вдячність за допомогу при редагуванні цієї оповідки шановній пані Ananser.

Дякую за малюнок шановній DORREN31

Королівський палац. Ранок.

       Вже близько пів години як Кана очікувала в передпокої поруч з кабінетом короля. Капітан Хільбрад, який відповідав за приготування міста до оборонних боїв, брав участь у нараді й подекуди можна було почути невдоволені вигуки Його Королівської Милості, що супроводжувалися тишою, яка лише підкреслювала непримиренність короля при відстоюванні державних інтересів… Принаймні, під час спілкування з підлеглими.

       Кану було зараховано до гвардії як особистого ад’ютанта капітана на ім’я Кан Кудо. Обмундирування, а також спеціально пошита форма робили її вигляд цілком прийнятним для будь-якого офіцера й не привертали лишньої уваги до зовнішності. Фактично вона виконувала обов’язки особистого секретаря, подекуди супроводжуючи свого начальника під час офіційних заходів та займаючись тими ж документами, які доводилося подавати "вищим керівникам". Особиста зброя також мала бути при ній як через військовий стан, так і зважаючи на зобов’язання завжди в разі потреби надавати належну допомогу під час нападів на свого начальника. Втім, останні траплялися украй рідко. Цього разу державні справи потребували особливої ретельності у зв’язку з деякою нагальністю.

       Через розрізненість королівських військ доволі значному загону "степових воїнів" вдалося доволі швидко наблизитися трохи чи не до самої столиці. Захопити місто навряд вдалося б такому порівняно незначному як для потужної облоги загону. Але разом з тим навіть ці "степові шибайголови" могли добряче подряпати міські стіни за відсутності належної уваги. Каменемети потребували як наявності каменів для метання, так і різних деталей, які при вининенні нагальної потреби слід було б замінити. Звичним для подібних заходів було гостинне приготування "смоляних відварів" аби упрілі з дороги гості не встигали швидко охолонути й не мали через такий недогляд господарів проблем зі здоров’ям.

Дві години потому

       Нарада успішно закінчилася досягненням згоди короля зі скарбником та майордомом, які безпосередньо відповідали за постачання усього необхідного для потреб війська. Витрати передбачалися хоч і не дуже значні, але останнім часом скарбниця переживала не найкращі часи. Потреба у поповненні різних запасів була ж нагальною.

       Капітан Хільбрад попрямуваав до власного будинку аби дещо поміркувати на самоті й посмакувати чудової баранячої печені, яку саме повинен був приготувати його кухар. Метушня на міських вулицях, що її спричинило наближення "супустатів", продовжувала вирувати. Селяни з околиць збиралися до міста аби часом не мати яких неприємностей зі своїми "потенційними майже новими господарями". "Нобілі", поміж тим, намагалися усе найцінніше потайки переправити до таємних схванок аби убезпечитися від можливих несподіванок. Вояки намагали швидше підтягувати різне громіздке приладдя та озброєння до міських стін. На фоні цього спокій капітана Хільбрада був ще одним свідченням незламності його натури, як і вимогливості до підлеглих йому вояків. Згадана обставина не завжди викликала ентузіазм під час розмов з останніми. За відсутності Хільбрада керівництво здійснював його близький родич Осґрад, якому пощастило поріднитися з начальником через деякі випадкові обставини у вигляді незбагненної примхи пані Айцен. Остання ж з самого початку доводилася сестрою вельмишановного капітана. Це теж зрідка викликало нарікання вояцтва через тимчасові "напади прискіпливості" пана Осґрада які, згідно з пануючим серед цих доблесних мужів повір’ям, приписувалися норовливості його дружини.

       Кана передавши згорток з паперами вояку, котрий супроводжував їх з начальником, попрямувала до шинка аби послухати теревені про останні події та поспілкуватися зі своїми знайомими по службі. Разом з тим тут можна було поживитися чудовою смаженою телятиною, яку саме обертали на вертелі двоє молодих помічників кухаря. Запахи, які панували тут, викликали незбагненне прагнення неодмінно чогось скуштувати. Але, як відомо, найкращою приправою до їжі є голод, а цієї чесноти у вояків доволі часто буває удосталь.  

                                       Два місяці потому

       Опісля вдалого відбиття зазіхань "степових телепнів" на стіни столиці короля Асґруба вище керівництво вирішило й надалі розвивати цей успіх. Загони васалів також залучили до участі в кампанії, хоча останні й чинили запеклий спротив прийняттю такого рішення як через потребу самим ризикувати власним життям (або своїх нащадків), так і через неспроможність (що бувало доволі часто) сплатити відповідний внесок  до скарбниці задля можливості спокійно займатися власними вагомими справами задля блага короля удома. Про бажання слуг або ж звичайних селян щодо вступу до війська запитувати було не прийнято.

       Наступ розгортався просто чудово. Будь-який спротив ворога придушувався, захоплене ним майно забиралося до власного обозу, як, подекуди, й полонені з їхніми "степовими скарбами". Ніщо не віщувало небезпеки, але у підсумку королівське військо було змушене продовжувати наступ у горах на південному заході королівства. Не призвичаєним до подібного коням було важко пересуватися по вузеньких звивистих стежичках, які подекуди тонули в тумані. Людям також значні підйоми давалися важко. Відступ степовиків саме сюди також викликав чимало питань… У підсумку неочікуваний напад ворога при переході через глибоку долину мав украй погані наслідки.

       Кілька сотень ворогів затисли воїнів короля й швидко розбили авангард, якому було важко захищатися на подібній місцевості. Королівський почт намагався прикрити "ЙКМ" від стріл та списів. Гвардійці у цей час їхали дещо позаду. Натомість, їхній капітан разом з лейтенантом Осґрадом саме перебували поруч з королем та обговорюючи подальші дії. Обидва впали пронизаними стрілами вже після перших пострілів. Їм вдалося прикрити короля й це дозволило йому продовжити власний час правління на декілька повчальних для подальших поколінь років.

       Кані вдалося одразу ж зорієнтуватися. Кілька її наказів було швидко виконано. Гвардійці оточили короля не даючи ворогу можливості підсткупитися до нього ближче. Це дозволило королю відступити.

Ранок наступного дня

       Зважаючи на успішність дій Кани за складних обставин й загибель начальника гвардії, Його Королівська Милість вирішили тимчасово призначити капітаном саме "цього вояка". Особливо витрачати час на роздуми не доводилося через ту обставину, що власне військо короля зазнало значних втрат. Надалі йшла мова тільки про повернення.

       Король вручив Кані у присутності загону гвардійців грамоту про призначення на посаду. Врочистості за цих обставин видавалися просто недоречними. Кілька вітальних слів, напутні побажання… Необхідно було рухатися далі.

Місяць потому

       Відзначення Дня Народження короля вилилося у гучне святкування з великою кількістю випивки, найрізноманітніших заходів та розваг. З цієї нагоди гвардійці отримали кілька днів відпочинку й могли витрачати час за власними смаками та уподобаннями. Це лише підкріплювало їхнє прагнення служити якомога вірніше задля звеличення "ЙКМ".

       Кана вирішила просто прогулятися місто спостерігаючи за людьми, які проходили повз неї у святковому вбранні. Тільки зараз їй вдалося детальніше роздивитися будівлі навколо головної площі міста, яка вражали розмірами та висотою. Шинок тулився неподалік та видавася не зовсім відповіднимцьому місцю як своїми обрисами, так і призначенням… Хоча, їсти завжди потрібно задля підтримання власних сил та прагнення до перемоги… Задля слави "ЙКМ".

       "Ну що ж, - подумала вона, - можна й послужити шановному королю, якщо він не має нічого проти". Оволодіння тутешніми особливими рисами військового мистецтва надалі може згодитися вже вдома. Зупинятися у власному розвитку вона не збиралася. Умови служби, а також посада капітана, нехай і тимчасова, відкривали доволі широкі перспективи як щодо матеріальних принад, так і деяких цілковито особистих.

       На Кану очікувало декілька бурхливих років та різних пригод.

 

З попередньою частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: умови вступу"

Також є продовження цієї історії: "Королівська гвардія: час розкидати... І час збирати"...

Некоторые сознательные украинцы, активно обсуждающие политику в Интернете, очень любят в качестве универсального объяснения всех неудач (или просто замшелого застоя) в практическом становлении собственных идей и взглядов приводить поговорки вроде "моя хата с краю", "2 украинца - 3 гетмана" и тому подобные. На что оставшаяся часть пользователей им отвечает, что исключительно из-за таких упаднических настроений и сохраняется сегодняшняя позорная ситуация, когда, словами Януковича, "одних обманули, а других - нагнули". Такое положение дел не устают комментировать и политики, которые призывают создавать структуры для координации протестного движения (Олесь Доний) или вообще начинать с себя, не ожидая появления какого-то определенного лидера (Дмитрий Корчинский).   Что же, давайте посмотрим правде в глаза: наш народ, в основном, - глуп, наивен и неопытен. И пусть в настоящее время наблюдается небольшой диссонанс между общим культурным уровнем украинцев и уровнем их власти, но это - лишь следствие того, что после оранжевой революции наступила, так сказать, "голубая реакция". Маятник качнулся в противоположную сторону в полном соответствии с историческими законами. Вопрос только в том, куда прямо сейчас сдвигается точка равновесия нашего с вами маятника, которая определяется коллективным сознанием нации и ничем другим. И в этом отношении важно не то, какая позиция "более правильная", а личный пример-действие каждого сознательного человека. Сколько отец-матерщинник ни будет учить своих детей тому, что говорить непотребные слова - это плохо, но в результате его воспитания отпрыски лишь, простите, станут мешать моралистику с х*ями. Конечно, влияние человека ограничено его положением в обществе. Однако и тут я могу привести несколько простых наблюдений о "роли маленькой личности в окружающей реальности". Например, дежурная в метро, которая сидит в будке у эскалатора, и/или ее непосредственный начальник. Вот, казалось бы, на что они могут повлиять? Но в то же время на эскалаторе станций Арсенальная или Университет часто можно услышать классическую музыку, а на Дворце Спорта без конца звучат произносимые неприятным "стальным" голосом правила безопасности. Или, к примеру, 2 ресторана быстрого питания одной и той же сети "Пузата Хата". Один - на улице Бассейной, а другой -  возле Контрактовой площади. Первый - галимая тошниловка, второй - вполне пристойное бюджетное заведение. Вы можете подумать, что начал я с чего-то серьезного, а скатился к мелочам, но это не совсем так. Просто из вот таких крохотных деталек и складывается все бытие страны. Где-то нагрубили, где-то накормили вчерашним салатом, где-то нагрузили негативом, поругался дома с женой - так и день прошел. О какой гражданской активности в таком случае может идти речь, если человек в итоге испытывает неприязнь или ненависть к окружающим? При этом, что интересно, большинство наиболее актуальных украинских проблем имеют весьма простые решения, единственный минус которых – необходимость в массовом применении. Например, установка на улицах урн будет иметь наглядный результат только в том случае, если большинство людей станут ими пользоваться, и никак иначе. Именно поэтому для человека сознательного категорически нельзя оставаться пассивным, выдавая за достижение то, что просто является нормой. - Если бы все делали как я! - Самовлюбленно повторяют "просвещенные". - Но тогда и гордиться было бы нечем, верно?   Для журналиста честное выполнение работы – не заслуга. А если ко всему добавить показушную аполитичность, то на выходе окажется, что вся деятельность многих распиаренных представителей СМИ и гражданских активистов – это лишь "кухонные беседы" 80 лэвэла, подталкивающие "поклонников таланта" делать то же самое - переливать из пустого в порожнее, комментируя чужую реальность вместо создания своей. А на самом деле все просто: воин действует, а дурак реагирует. П.С. Буду благодарен за рассылку любого понравившегося материала, так как я вне ленты. © Mike911

- Учитель… Я хочу сочинять стихи. – несмело произнес молодой воин.

Наставник удивлено посмотрел на него и сказал:

- Ты воин. Твое предназначение защищать землю предков.

- Я знаю. Но из моей гортани вырывается Слово.

Старик призадумался. Был похож на изваяние. Наконец, вымолвил:

- Ты не можешь владеть правильно Словом. У тебя есть Сила, но нет истекающего Сердца. Твои стихи будут воспевать только радость побед и горечь поражений. Но никогда не отразят создания зари. Ведь ты не родился Наставником.

- Что же мне делать? Огонь, вырывающийся наружу, убьет меня!

Они молча созерцали каждый свое. Юноша песок под ногами. Старик – Мир, который мог дать ответ на вопрос.

- Никогда еще воины не становились поэтами. Они имеют многое. Даже прикасаются к Знаниям. Однако не носят в себе Истины. – продолжил наставник, – Они прожили недостаточное число жизней. Готов-ли ты вложить свою молодость в познание недостающего?

- Я готов на все, Учитель.

- Но тебе придется отказаться от всего. Ни род твой, ни звание, ни даже доступная последнему шудре пища – не должны будут заботить твой разум. Ты будешь никто. И познавать Ничто. Без всякой надежды и малейшего утешения. Выдержишь-ли ты сей Путь?

- Выдержу, Учитель... Или умру. Я уже и так не жилец в этом мире…

Через сорок лет люди передавали из уст в уста стихи необычайно-кроткой силы. Которые могли каждому поднять настроение. Или вырвать слезу у самого жестокого судьи. Казалось, что с их чтением бессердечный век Кали размывается. На миг приоткрывая Сущность. Давая понять, что Свет существует. Что Он только на одно порхание мотылька оставил мир. Чтобы тот во тьме мог сравнивать. А потом слить все в Одно. И это одно было СЛОВОМ.

Когда какой-то профан спрашивал у людей, кто писал эти завораживающие строки, те укоризненно качали головами. А потом с трепетом в голосе отвечали:

- Это писал СИЯЮЩИЙ!

ЕвгенийАлександрович Родионов (23 мая 1977, село Чибирлей, Кузнецкий район
Пензенской области — 23 мая 1996, близ села Бамут, Чечня) 

Призван в армию в 1995 году, службу проходил в пограничных войсках. 
Учебное подразделение проходил в г. Озерске Черняховского района 
Калининградской области, в воинской части № 2631 (ныне расформированная 
учебная часть пограничных войск РФ). После учебного подразделения попал 
на пограничную заставу на границе Ингушетии и Чечни.
  13 февраля 1996 года вместе с рядовыми Андреем Трусовым, Игорем 
Яковлевым и Александром Железновым заступил на пост. Во время дежурства 
ими была остановлена машина «Скорой помощи» под управлением бригадного 
генерала «Чеченской Республики Ичкерия» Руслана Хайхороева, в которой 
перевозилось оружие. При попытке досмотра солдаты были захвачены в плен.
После обнаружения их исчезновения с поста, солдат сначала объявили 
дезертирами. Милиционеры приходили домой к матери Родионова искать сына 
после его исчезновения. Версия того, что солдаты попали в плен, была 
принята после детального осмотра места происшествия и обнаружения следов
крови и борьбы.
  Евгений Родионов был убит в плену 23 мая 1996 года. В убийстве признался
Руслан Хайхороев. В присутствии иностранного представителя ОБСЕ он 
рассказал: «…У него был выбор, чтобы остаться в живых. Он мог бы веру 
сменить, но он не захотел с себя креста снимать. Бежать пытался…». 23 
мая, после 100 дней плена и жестоких пыток, Евгению Родионову и его 
сослуживцам было предложено снять нательный крест и принять ислам. После
отказа Андрея Трусова, Игоря Яковлева и Александра Железнова 
расстреляли, а ещё живому Евгению Родионову отрезали голову.

Вскоре после захвата в плен мать Евгения, Любовь Васильевна, приехала в 
Чечню на поиски сына, как считалось, дезертира. Его командир сообщил ей,что
он в плену, но не проявил никакого участия к его судьбе. В конце концов, она была
вынуждена заплатить боевикам деньги, чтобы узнать место захоронения сына.
  Тело Евгения мать опознала по нательному кресту. Позже результаты опознания
подтвердила экспертиза.
Похоронен Евгений Родионов близ деревни Сатино-Русское Подольского района
Московской области, возле церкви Вознесения Христова.
Награждён орденом Мужества и орденом «Слава России» (посмертно)...



Любовь Родионова похожа на миллионы других таких же русских женщин за
пятьдесят, но она в поисках правды о сыне побывала в таких местах, где
многие из них никогда не появятся. Не поверив, что ее сын дезертир, как
сказали сначала в армии, она провела девять месяцев в Чечне, где наконец
нашла его тело. Чтобы найти тело, она заплатила 4000 долларов человеку,
который, как она
думает, убил Евгения. Она выкопала его собственноручно и доставила в 
Курилово. Любовь Васильевна говорит, что узнала сына по крестику, который
остался на шее обезглавленного тела, и другим приметам, "которые знает
только мать". А потом ей пришлось вернуться в Чечню еще раз, чтобы найти
его череп, который чеченские боевики раскололи на части, потому что
боялись, что иначе его душа будет их преследовать. 
Опыт, полученный в Чечне, изменил ее. Ее оскорбляли, на нее плевали, ее 
чуть не убил брат разыскиваемого чеченского боевика Шамиля Басаева. Он
жестоко избил ее и оставил умирать. "Мне выбили все зубы. Когда я 
вернулась из Чечни, все мои волосы были седыми. У меня нет здоровья. 
Когда хоронишь ребенка, с ним хоронишь половину себя. Я больше не могу 
смеяться и радоваться". Но она говорит, что ей безразлично, будет ли ее сын
канонизирован по всем правилам, или нет. "Бог находит место каждому. Его место не 
изменится, если его сделают святым. Он уже и так в раю". До гибели сына Любовь
не ходила в церковь, но теперь она считает себя глубоко верующей. "Война быстро
раскрывает истинную сущность людей. Если ты кусок дерьма, то быстро скукожишься,
но если ты порядочный, то она вытачивает тебя, как алмаз, нужно через многое пройти,
чтобы дойти до этой ступени".



Почитание

В конце 2003 года было предложено канонизировать Евгения Родионова. Одним
из инициаторов прославления Евгения был председатель Комитета «За
нравственное возрождение Отечества», настоятель храма святителя Николая в
Пыжах протоиерей Александр Шаргунов. В начале 2004 года Синодальная
комиссия по канонизации Русской Православной Церкви отказала в
канонизации по причинам отсутствия достоверных сведений о мученической в
церковном смысле кончине и о том, что Родионов вёл сознательную
церковную жизнь. И. о. председателя отдела Московского Патриархата по
взаимодействию с Вооруженными Силами протоиерей Димитрий Смирнов тем не
менее считает, что «вопрос о канонизации рядового Евгения Родионова
будет решен положительно — это вопрос времени».

Всети Интернет было опубликовано сообщение о том, что 21 октября 2008
года воин Евгений Родионов прославлен в лике мучеников как местночтимый
святой Астраханско-Енотаевской епархии Русской Православной Церкви.
Однако в 2011 г. секретарь Синодальной комиссии по канонизации святых
протоиерей Максим Максимов в интервью газете «Комсомольская правда»
опроверг это сообщение: «Сама епархия канонизировать его не могла и не
канонизировала, а потому и местночтимым он быть не может».

Является местночтимым святым в Сербии. Заведующий сектором военно-воздушных сил
Синодального отдела Московской Патриархии по взаимодействию с
вооруженными силами священник Константин Татаринцев предлагает
прославление по формуле «Воин-мученик Евгений Родионов и иже с ним
пострадавшие воины Андрей, Игорь и Александр».
В мае 2011 года включен как «новомученик Евгений Воин» в воинскую
панихиду, рекомендованную православным капелланам армии Соединенных
Штатов для совершения поминовения погибших воинов в праздник Усекновения
главы Иоанна Предтечи и Димитриевскую субботу. 


                                        
                                         Увековечение памяти 

В 2009 году школа № 4 г. Кузнецка Пензенской области была названа его
именем. 25 сентября 2010 года во дворе школы состоялось открытие
памятника Родионову в виде бронзовой свечи, пламя которой обнимает
держащего крест воина.  


                                                     Храмы

Церковь во имя святого мученика Евгения — в память о Евгении
Родионове и его тезоименитом Небесном покровителе (Алтай, храм освящён
10 августа 2002 года).
Церковь иконы Божьей Матери «Взыскание погибших» (Харьков) (Часовня Святого Евгения).
В Ханкале заложен храм в честь мученика Евгения Родионова.

Ранок нерішуче, нишком росяними променями піднімає завісу ночі, дихає на землю туманом, краде зірки і котиь сонце… 

22 червня 1941 рік…4-00…

12-00. «Говорит Москва!… – голос Левітана зруйнував надії, знищив сподівання, вирвав з душ усі мрії і кинув на поталу... – …Началась Великая Отечественная война!»  

Переповнені перони вокзалів, охоплені страхом і панікою, тремтять від схлипувань та ридань…

…Кричать труби голосом матерів, плачуть кларнети сльозами дітей, стогнуть альти тугою жінок-дружин, гудуть баси дідівськими порадами бувалих воїнів, вибивають ритм стривожених розпачем сердець барабани – оркестр грає «Прощання слов`янки»…

Вони стоять…

Він і Вона… Навпроти один одного… Два білих лебеді на чорнім озері розлуки, дві тополі під вітром забуття, дві свічки у  темряві вічності, дві ніжності на вівтарі жорстокості, дві пісні у мертвому мовчанні.

Ще не виплакана блакить очей; ще не вицвіла гімнастерка на грудях відважного; ще не завмирає серце, коли бачиш листоношу-чорновісника; ще не згинаєш під вибухами снарядів свою сміливість; ще не шукаєш поглядом надії на далекій польовій дорозі бажану, очікувану постать; ще не посніжено чорну смолу волосся сивиною; ще не в`ївся бруд землі у ніжність рук; ще не розпекла безжальна жорстокість свинцю долю… їх долю…

Та вже зараз вони знають для чого треба боротися, заради кого треба боротися… Щоб не перервалася нитка надії, щоб не щезла зірка віри, щоб не змовкла пісня любові, щоб не зникло майбуття, щоб не щезла мрія… Це знає і він – їх ненароджений Син, який не взнає страхів концтаборів, не здригатиметься від свисту куль, не оброблятиме чужу землю…, але ніколи не почує голос батька…, батька-воїна…, захисника… Тоді дитинство зникне з його обличчя, і ляжуть перші зморшки.

- По вагонам! – лунає як вирок.

- Прощава-а-а-й! – зливається людський крик з криком маршу.

Оркестр грає «Прощання слов`янки»…

Прощаються слов`янки…

День заливає сонцем Йену, купає листя беріз у своїх променях, наштрикується на голки ялин і сосон, пронизує благородні кучері могутніх дубів. Старі гори ліниво гріються і поволі випускають свій глибокий туманний подих.

Південна Тюрінгія… 1968 рік...

По плацу спокійно й впевнено крокує майор, поблискують зірки на кокарді і погонах. Якось тепло і моторошно на душі, тривожно, але приємно, очікування чогось незвичайного, але бажаного. І в той же час душа бринить від несвідомої і незрозумілої досі радості, здається щось забув, таке глибоке, особисте…, та ні, маячня. Це, мабуть, сонце, серпень… Згадався дім далекий на Україні… Не був він вдома вже давно, десь рік, як отримав наказ про призначення майора і переведення начальником зв`язку штабу артилерії дивізії Групи радянських військ у Німеччині. Тепер він тут в Йені, а мати там… вдома. Чекає усе життя. Спочатку батька з фронту, тепер його – сина. Пробач, найдорожча моя людино, не можу я інакше… Бо мій обов`язок перед батьком-захисником – бути захисником-сином, гідним його величного подвигу – Перемоги, сплачувати невикупну ціну – Життя… Ти все розумієш, рідна моя страднице, мовчать смиренно твої уста, не докоряючи за чоловічу зухвалість самостійності зробленого вибору, та говорять глибокі зморшки зосередженості і очікування, терпіння і надії... Так, це, мабуть, серпень..

Підійшов до наїжаченої антенами радіостанції, зайшов, чутно вистукування ключів – працюють морзянку у телеграфному режимі. Аж що це – радіо?! Увімкнено!! Різким ривком відкрив двері, увірвався… радисти схопилися…

- Хто дозволив?..

Та раптом чує:

- …Я хочу привітати з днем народження свого сина…- не може бути,- …майора…- це не чується, це правда, солдати поволі виструнчилися, почувши ім`я свого командира - … вітаю його співслужбовців, всіх солдат від імені матерів, чиї сини у Польщі, Німеччині, Угорщині, Чехословаччині стоять попереду прикордонних застав насторожі спокою нашої країни і всього світу…,- голос тремтів сльозами, зривався високими нотами хвилювання,  перехоплювався радістю моменту і відчаєм щастя далекої зустрічі на хвилях радіостанції «Хвиля»,- …не дозволяйте знову підняти голову війні. Для вас хай прозвучить пісня, яка проводжала ваших батьків на фронт… Будьте гідні їхньої пам`яті і слави…

… Пронизали наскрізь душу перші крики труб, гримнули баси, сколихнули серце альт і барабани… - «Прощання слов`янки…» 

- Увімкніть радіовузол частини, - через силу тихо скомандував майор…

Над плацом здригнулося повітря… Як укопані стояли всі, кров, спочатку замерзла, а потім, пекучим струменем вдарила у голови… Мільйонні армії перед прикордонними заставами лише на дві години бою… Але у разі потреби ми вистоїмо, ціною життя відвоюємо необхідний час, бо сини, ми гідні батьків…

Вечір обіймає прохолодою розпечений пісок, арктичний вітер ночі виганяє денний суховій…

1989 рік… листопад…  Афганістан…

Лейтенант взводу саперів сидить в тривозі і задумі… Засмаг, чорний, але чорніше на душі… Далеко рідний дім, там випав перший сніг, мороз розмальовує вікна вранці… Це, кажуть, ностальгія… Рука мимоволі потягнулася до шухляди з касетами для магнітофону. Ще в Україні купував для «такого випадку», щоб підняти настрій. Вже переслухав всі… Та ось якась незнайома, ще не чув –  «Концерт музики духових інструментів». Хай буде духова музика, послухаємо… Натиснув на «пуск» і… - гримнуло, що аж перехопило подих – «Прощання слов’янки». 

У дитинстві чув від бабусі про діда-фронтовика, про батька-захисника, тоді й обрав професію – оберігати мир і спокій своєї держави. Та саме зараз, тут, в Афгані чомусь так щемить серце… ниють труби… тяжко на душі… б`ють баси… свистять врізнобіч думки… завивають кларнети… і гризуть, гризуть сумління питання…        

Кому ще буде грати «Прощання слов`янки»?

Ірак… 2005 рік… Різдвяні свята… знешкодження бомб… детонація… вибух… смерть восьми українських миротворців… 

«Прощання слов`янки»…

…Прощання слов`янки…

Скільки ще будуть прощатися слов`янки?…

Король Артур – сарматский воин!

Елена Любимова, 12 июля 2010

Славяно-Арии в давние времена проживали на территории туманного Альбиона и оказали определяющее влияние на культуру и обычаи тамошнего народа. В последние годы это вынуждены были признать и историки Соединённого Королевства... 



В 2004 году Голливуд выпустил в мир новую версию истории о всемирно известном короле Артуре – главном герое древнего британского эпоса, легендарном вожде бриттов, который разгромил завоевателей-саксов в V веке н.э. Версия Антуана Фукуа, режиссёра фильма «Король Артур», потрясла зрителей неожиданной трактовкой канонического сюжета.

В фильме король Артур и рыцари Круглого стола состоят на службе у Рима и являются неким спецназом, охраняющим самые западные границы римской Империи в провинции Британия от набегов саксов. Наиболее же шокирующей деталью в сюжете фильма явилось происхождение знаменитых рыцарей. Они оказались «варварами» – сарматами из степей Северного Причерноморья.

Наверное, не стоит говорить, что такая крамольная интерпретация всем привычных исконно британских событий была воспринята на Западе, да и в России с негодованием. Критики поместили фильм в разряд «клюквы», наравне с псевдоисторическим «Гладиатором». Их реакцию вполне можно понять. С детства ведь все воспитывались на том, что король Артур и его рыцари Круглого стола, волшебник Мерлин и Владычица Озера являются аборигенами туманного Альбиона и исключительной собственностью британской истории. Кажется, что нет ничего более английского, а для более просвещённой публики – кельтского, чем легенды о загадочном городе Камелоте и волшебном мече Экскалибуре.

А что же мы видим в фильме? Сплошное издевательство над «священными» символами Британии. Благородные английские рыцари носят «варварское» сарматское военное облачение, исповедуют свою «варварскую» веру и не менее «варварским» образом выкрикивают перед атакой свой боевой клич «РУ-У-У-С!»

Есть от чего прийти в недоумённое раздражение.

Однако, отрешившись от эмоций, негодующие критики всё-таки вынуждены были признать, что реальных, документальных подтверждений существования короля Артура нет. Сведения о нём не сохранились ни в государственных указах, ни в прижизненных хрониках или частных письмах. Впрочем, о многих событиях тех «тёмных» столетий до нас дошли лишь разрозненные слухи, записанные с чужих слов многие века спустя. Вот и артуровская история в том виде, в котором мы её знаем, была окончательно оформлена в 1139 г. (более чем через 500 лет после предполагаемых событий), когда епископ Гальфрид Монмутский завершил «Историю королей Британии» в двенадцати томах, два из которых были посвящены Артуру. Именно там он впервые был назван королём.

Несмотря на то, что для подавляющего большинства британцев мысль о том, что легенды о короле Артуре имеют своей основой мифы сарматских племён из Северного Причерноморья, является почти святотатственной, именно английские историки опровергли традиционную версию.

В 2000 году в Нью-Йорке и Лондоне была опубликована книга Скотта Литтлтона и Линды Мэлко (L. Malcor and S. Littleton) «Из Скифии в Камелот: основательный пересмотр легенд о короле Артуре рыцарях Круглого Стола и Святом Граале» (From Scythia to Camelot: Radical Reassessment of the Legends of King Arthur, the Knights of the Round Table and the Holy Grail). Книга вызвала настоящий фурор. Авторы исследовали параллели между легендарными эпосами древних британцев и нартов, которых исследователи возводят к древним обитателям Причерноморских степей: скифам, сарматам и аланам, и убедительно доказали скифо-сарматскую основу большинства основных элементов артуровского цикла.

Например, одним из ключевых элементов артурианы является культ меча: Артур извлекает его из камня, и поэтому признаётся полноправным королём Британии; меч ему дарит Владычица озера и затем снова получает его обратно, и т.д. Известно, что аланы поклонялись богу войны в виде меча, водружённого в землю, а меч Батраза, главного героя нартского эпоса, после смерти бросают в море, и его подхватывает рука, появляющаяся из волн. Образ короля Артура связан с символом дракона. Именно драконы использовались на штандартах воинственных сарматов и алан в качестве племенного символа.

Но когда сарматские мифы могли проникнуть на территорию Британии?

Ответ на этот вопрос даёт доктор антропологии Кэмбриджского университета и этнограф Говард Рид (Howard Reid). В 2001 году была издана его книга «Король Артур – король-дракон: как кочевник-варвар стал величайшим героем Британии» (Arthur the Dragon King: How a Barbarian Nomad Became Britains Greatest Hero). Он изучил 75 первоисточников и пришёл к выводу, что легенды о короле Артуре, королеве Гвинерве, волшебнике Мерлине, рыцарях Круглого стола восходят к истории сарматов, проживавших в степях Северного Причерноморья. Рид обратил внимание на хранящиеся в петербургском Эрмитаже предметы с изображениями драконов; эти предметы были найдены в могилах воинов-кочевников Сибири и датируются 500 г. до н.э. Драконы, аналогичные сарматским, отмечены в иллюстрированной ирландской рукописи, написанной около 800 года. К слову сказать, Британская конница и сегодня называется драгунами (dragoons).

Рид утверждает, что первые отряды высокорослых, светловолосых всадников, защищённых металлическими доспехами, под знамёнами с изображением драконов появились в римской армии на территории Британии в 175 г. Тогда около 5500 сарматов-наёмников прибыли на остров. Именно они и их потомки дали основу легенде об Артуре.

Известно, что ни кельты, ни бритты не имели профессиональной кавалерии, а сарматы имели. Ещё в I веке нашей эры Плутарх красочно описывал тяжеловооружённую конницу, так называемых катафрактов, которые составляли ядро сарматских всадников: «...сами в шлемах и латах из маркианской, ослепительно сверкающей стали, кони же их в латах медных и железных».

Византийский энциклопедический словарь X века весьма подробно описывал боевую мощь катафрактариев. Ничего подобного не имели ни римляне, ни автохтонные племена туманного Альбиона в V, VI или даже в VII веках нашей эры. Катафракты не были известны в Европе до прихода туда восточных «варваров», а это означает очередное потрясение для поклонников рыцарских романов – истоки средневекового европейского рыцарства следует искать на востоке, в степях Северного Причерноморья.

Рид предполагает, что прототипом короля Артура мог быть вождь (король) алан (rex alanorum) Эохар (Eothar) или Гоар, который жил в V веке и был союзником римлян в Галлии в течение 40 лет. Кстати, автор примечает, что слово «алан», возможно, происходит от слова «арий» , которое означало «благородный» и которому сегодня придаётся некий расовый стереотип, удивительным образом совпадающий с описанием древних аланов, как высоких, статных блондинов со свирепыми голубыми или зелёными глазами.

К тому времени, когда римляне постепенно оставляли свои владения, сарматы (аланы) уже превратились во влиятельных землевладельцев, полностью сохранив при этом своё военное положение и влияние, сохраняя свою славу наилучшей кавалерии в мире. Сармато-аланы занимали высокое положение в Европе у власти вплоть до XII века. Среди них было много епископов и даже один святой по имени Алан. Это же имя носили многие благородные европейские фамилии. По крайней мере, до начала X века нашей эры графы Бретани назывались Alanus. Кстати говоря, Вильгельм Завоеватель, тот, который в XI веке завоевал Британию, утверждал, что его мать-бретонка вела своё происхождение от короля Артура, и пригласил бретонского графа Алана Рыжего (Alan the Red) возглавить его конницу в битве при Гастингсе, где сражались многие высокопоставленные вельможи, которые тоже носили имя Алан.

Французский историк Бернард Бахрах написал книгу «История Алан на Западе», в которой доказывал, что возникновением средневекового рыцарства Запад обязан, прежде всего, скифо-сарматам, роль которых в завоевании Европы в «тёмные» века игнорируется современными учёными, несмотря на то, что они длительное время проживали на территории современной Франции, вторглись в Италию, вместе с вандалами вошли в Испанию и покорили Африку. В книге он отмечает, что «…высшие круги средневекового общества рассматривали конную охоту с преследованием зверя, как главный вид спорта. Охота такого рода была частью жизни алан во времена их кочевья, и, возможно, став землевладельцами в период раннего средневековья в Европе, они продолжали охотиться на оленей и волков скорее ради удовольствия, чем для добычи пищи, как это было раньше».

Стоит вспомнить, что и по сей день традиционной забавой английских аристократов является охота на лис.

На основе вышеприведённых аргументов серьёзных европейских учёных можно сделать однозначный вывод, который эти учёные сами сделать постеснялись, в силу политической ангажированности исторической науки. Этот вывод звучит очень просто: знаменитый английский король Артур был славянином – воином-сарматом, а вся Европа в древности говорила на русском языке и была заселена славянами, которые пришли туда из Южной Сибири после наступления похолодания.

Источник: Пища Ра