хочу сюди!
 

Марта

48 років, козоріг, познайомиться з хлопцем у віці 50-60 років

Замітки з міткою «герої»

Проміжок від 19:39 до 22:00 18 лютого 2014 року Євромайдану

19.02.18 14:01 Перша фаза штурму Євромайдану. ВІДЕОреконструкція від Jus Talionis
"Бумеранг" – Відеореконструкція від Jus Talionis першої фази штурму Євромайдану.
Відео реконструкції подій - Jus Talionis Reconstruction Lab.

https://youtu.be/SKjI9QmoQ2g



Мітингувальники, які загинули під час “спецоперації” (не у хронологічному порядку, точний час встановлюється):

Бойків Володимир – штурм;
Бондарєв Сергій – штурм;
Брезденюк Валерій – штурм;
Капінос Олександр – штурм;
Кульчицький Володимир – штурм;
Максимов Дмитро – штурм;
Пасхалін Юрій – штурм;
Плеханов Олександр – штурм;
Прохорський Василь – штурм;
Черненко Андрій – штурм;
Швець Віктор – штурм;
Сидорчук Юрій – штурм (помер 28 червня 2014 р);
Орленко Віктор – штурм (помер 3 червня 2015 р);
Васільцов Віталій – перехрестя вул. В.Житомирської та Володимирської;
Веремій В’ячеслав – перехрестя вул. В.Житомирської та Володимирської;
Клітинський Олександр – пожежа у ФПУ;
Топій Володимир – пожежа у ФПУ.

День пам’яті в день народження Василя Сліпака 20 грудня 2017 р.

День пам’яті Василя Сліпака: спогади про легендарного Міфа
10:01, сьогоднім
Василь Сліпак
Василь Сліпак / Facebook

Василь Сліпак встиг поєднати успішну кар’єру оперного співака, активну громадянську позицію, волонтерську діяльність та участь у війні за незалежність України в одне життя. Він 19 років прожив у Франції, здобув світове визнання та залишився українцем.

Василь Сліпак пішов воювати добровольцем, взявши собі позивний "Міф" — скорочення від Мефістофель із його улюбленої опери "Фауст". Він загинув у бою на Світлодарській дузі 29 червня 2016 року. 20 грудня йому мало б виповнитися 43 роки.

До дня пам’яті Василя Сліпака журналісти сайту "24" зібрали спогади бойових побратимів та волонтерів про легендарного "Міфа".

Василь Сліпак

Валерія Бурлакова, доброволець:

Проста їжа, погані цигарки, а у години відпочинку – і дешевий алкоголь. Війна смакує інакше, ніж вечері у паризьких кафе. Звісно ж, Міф давився із нами "Мівіною". Курив "Прилуки", а почувши якось від спільного друга здивоване "Ти таке куриш?!" незворушно відповів: "Ну так, ми ж співаки". Як манні небесній радів потопаючим у прогірклій олії біляшам, вперше за кілька тижнів вирвавшись з позиції на "велику землю", тобто у найближче село. Ми жували їх, всівшись просто на сходинках крамнички, запиваючи кефіром з пляшки...

Пам’ятаю, як реготали в один з вільних вечорів у Маріуполі, запропонувавши Василю Сліпаку спробувати вже нарешті вельми популярний серед бійців алкоенергетик. Міф, звісно ж, погодився. Ми довго сиділи на лавці у густих приморських сутінках, пили і теревеніли. Зрештою, Вася одним ковтком рішуче прикінчив другу банку пекельної суміші й розсміявся: "Гидота страшна…"

Пізніше, повернувшись до Франції – він завжди повертався туди з війни, і завжди, крім останнього разу, чітко знав та казав усім, на скільки тижнів приїхав на Схід цього разу та коли саме планує вирушати назад – Міф надіслав мені фото. Він. У Парижі. Із банкою "Рево". Попросив когось привезти цей "напій Богів" до столиці Франції. І насолоджувався… Звісно ж, справа була зовсім не у смакових якостях. Точніше, не у смаку тривожної суміші цукру, спирту, кофеїну та яскравих барвників, а у смаку війни. Смаку нічного азовського повітря, повітря ще однієї ночі, коли ми просто гуляли, просто сміялися і просто раділи тому, що живі – на другий рік війни вже добре розуміючи, що кому-кому, а нам точно не слід це сприймати як належне.

… Коли Міф загинув, жоден боєць нашого підрозділу не зміг поїхати на похорон. Людей дуже бракувало, а на Світлодарській дузі ще не один день тривали серйозні бої. Ховали Василя у Львові, але й у Києві ті, хто знав та любив його, зібралися разом, аби попрощатися з ним на Майдані. Знаю, що там, посеред квітів та свічок, стояла й алюмінієва баночка. Баночка "страшної гидоти". Коли мені сказали про це, у голові мимоволі промайнуло: "Чорт, як дивно це, напевно, виглядало"… Але Міф все зрозумів би. І це – головне.

Михайло Лупейко, доброволець:

Миф любил распеваться по утрам под блиндажом. Громко так: сначала – гамму, потом – "Аллах акбар", потом – переходит на что-то украинское. Очень красиво. Когда сидишь рядом и знаешь, что тебе через час на смену идти, сидишь и наслаждаешься пением. Но когда приходишь со смены часа в четыре утра, уставший, только-только засыпать начинаешь, а тут – Миф поет. Вот тогда единственная мысль: "Сейчас пойду и пристрелю заразу". Но вставать уже лень. Поэтому лежишь, не спишь и слушаешь.

Всегда шутил. Все конфликты переводил на шутку. Постоянно что-то как ляпнет – так уже все ржут и ругаться никому не хочется. Часто повторял "Ну, ми ж – українці! Давайте вирішувати все спокійно".

Настоящий такой козак. Никогда не рвался в командование, ему предлагали, но он просто не понимал, зачем оно ему надо. Когда встал вопрос подписания контракта, он походил, помялся. И когда начали бойцы грузиться в бусик, чтобы ехать на штаб бригады, Миф самый последний в него залез, сказал "Ай, та поїду! А що робити?".

Когда приехал к нам на Светлодарку летом 2016 года, Миф осмотрелся и сказал "Так, а де у вас тут найстрашніша позиція?". Я ему объяснил, что сначала он пойдет на самую спокойную, обживется, а там – посмотрим. Миф согласился, сказал, что это логично. Беспонтовой подростковой бравады в нем не было. Он был воином, а не дебильствующим героем.

Операция, в которой он погиб, она была недодумана и недоработана. В ней не было смысла и логики. В итоге – Миф "двухсотый", еще двое – "трехсотые". То, что некоторые рассказывают, будто в него снайпер стрелял – не мог там снайпер попасть. Снайпер их в кустах даже видеть не мог.

Юрій Кравець, представник української громади Парижа:

Познайомились ми з Василем випадково. Я мав зустрітися з одним хлопцем з української громади, йому потрібно було відправляти спорядження для фронту, я мав йому це все передати. Ми домовились, що він приїде до мене на вокзал у Лувр.

Це як раз було 24 грудня, вечір різдвяної вечері. У Франції це вважається таким сімейним вечором. От я стою, чекаю на вокзалі Володю. Приїжджає цей хлопець, ми з ним говоримо. Тут до нас ще підійшов величезний хлопчина у камуфльованій кепочці, трубку курить. Я по його кепочці і зрозумів, що точно українець, бо такий окрас речей не сильно характерний для французів. Дивлюся на нього і думаю, що певно десь в охороні працює – бо великий і сильний. У Парижі українцям легше знайти роботу або на будівництві, або у секторі охорони. Пішли в кафе, щоб поговорити. Сидимо, говоримо, дуже приємна зустріч вийшла. Мене дружина видзвонює, каже: "Іди вже додому, качка стигне, ми тебе чекаєм". Я все відповідаю, що вже виходжу, але розмова настільки цікава, що ми ніяк розійтись не можемо. Я ще під час цієї зустрічі звернув увагу, що Василь багато сміється. Легко і сильно, цей сміх такий щирий, що від того ще голоснішим звучить.

Любив співати. Хоча казав, що вдома музику не слухає – вистачає тої музики, яка є у нього в житті. Коли приїжджав до нас у гості та лишався ночувати, прокидався завжди рано. Любив зранку покурить, поспівать і голосно поговорить. Моя дружина йому постійно пояснювала, що у нас навколо маленьке село, люди зранку всі сплять, і його спів зранку не всі сусіди оцінять.

Коли він повернувся після своєї першої поїздки на війну, ми зробили у нас вдома барбекю, прийшло тоді десь близько десяти людей. Тоді Василю, можливо, і хотілось розповісти про те, як там йому було. Але він чекав, поки я про війну запитаю, а мені було незручно лізти до нього з питаннями, бо то особисте, і якщо він не розповідає – значить не охоче. Можливо, це була моя велика помилка. Він тоді лишився у нас ночувати і на наступний день ми пробували про це все поговорити, але розмова якось не клеїлась.

Чим мені ще Василь подобається, у нього була така особлива дипломатія. Він розумів, що всі люди різні, не можна всіх прогибать під свої бажання. Тому він став таким об’єднуючим фактором в українській громаді Парижа, яка займалась допомогою фронту. Він вмів об’єднувати абсолютно різних людей, бо основним було досягнення мети, а не чиїсь людські якості. Міг знайти підхід до всіх, зупиняв, коли хтось про когось починав говорити погано.

Ольга Гальченко, волонтер

- Так, а почему "МІФ"?

- Тому що "Мефістофель", але то в рацію довго казати.

Мы познакомились еще во Франции, где он явно выделялся на фоне парижского бомонда: в арафатке, тактических штанах, червоно-черная татуировка-вышиванка на руке. Сразу видно – наш человек. В Париже ему тесно, он говорит только о Донбассе, о том, как вернется, мы сплетничаем и обсуждаем последние новости с фронта. Я точно знаю, что он приедет.

Киев, летний месяц. Мы собираемся на Восток. У нас полный бусик волонтерки: медицинские расходники для добровольческого госпиталя, передачи для солдат, экипировка. Миф падает нам на хвост. Он только-только прилетел из Парижа и планирует провести лето на фронте. Все гастроли и концерты отложены на осень, его ждут побратимы-правосеки на востоке Украины.

Миф такой высоченный, что с трудом помещается в наш перегруженный бус. Мы хохочем всю дорогу, дурачимся и распеваем песни. Ну, как, распеваем – поет в основном Миф и своим невероятным басом перекрывает наш мышиный писк.

Конечная остановка – Светлодарская дуга.

Вокруг бурая степь и слышно, как тяжело бухают снаряды где-то поблизости.

- Нарешті я дома! – в полную грудь ревет Миф, ступая на донбасскую землю.

В Париже никто особо не догадывается, что он воюет на самых нулях. Своим коллегам и друзьям он рассказывает, что он на подхвате – чистит картошку, моет казармы, сидит на базе. Ложь во благо, из тех, что мы рассказываем родным, чтобы они не волновались лишний раз. Картошку он, может, и чистит, но чаще всего чистит все-таки свой автомат. Он не из тех знаменитостей, которые приезжают пофотографироваться на блокпостах. Он полноценная боевая единица, солдат, боец, правосек. К нему нет никакого "поблажливого" отношения, да и сам он не задирает нос. Мне сейчас даже сложно представить его во фраке и на сцене, настолько органично он смотрится в окопе с сигаретой в зубах.

Спокойный, рассудительный. Он здесь на своем месте. На передовой с оружием в руках. Это не какой-то мимолетный порыв патриотизма или мальчишеское желание поиграть в войнушку, это совершенно осознанный шаг, решение, достойное масштаба личности нашего Мифа.

Ничего не екнуло в груди, никакого хваленого предчувствия. Да и что, в конце концов, может случиться плохого с Василем? Он же человек-легенда, герой, звезда и энергетическая батарейка, заряжает всех вокруг себя на победу.

Мы прощаемся, как положено на фронте, тепло, но непринужденно. Мы ведь скоро увидимся.

Миф, увидимся обязательно, просто не так скоро. Ты настоящий. Живой! Про тебя снимут кино, напишут книжки, нарисуют картины. Твой голос всегда будет громко звучать в Украине. Обіймаю, братику.

Вони зупинили агресора рейдом по тилах у 2014-му

Три роки тому 19 липня десантники 95 ОАЕМБр почали бойовий марш протяжністю 470 км для деблокування українських підрозділів у районі Ізварино (Луганська обл.), з них 170 км тилами бойовиків. У ході рейду було звільнено 3 тис. осіб та понад 250 од. техніки. 13 воїнів-десантників загинули
Бійці 95 ОДШБр

Три роки тому 19 липня розпочався найдовший у військовій історії світу рейд. Його здійснили десантники 95-ї окремої Житомирської десантно-штурмової бригади під командуванням Героя України, генерал-лейтенанта Михайла Забродського у ході збройного конфлікту на Донбасі.

Керівництво АТО дало наказ перейти до наступальних дій, задля визволення підрозділів 24-ї омбр, 72-ї омбр, 79-ї оаембр, які здійснюючи блокування російсько-українського кордону, потрапили у оточення на південному сході Луганської та на сході Донецької областей.

Згідно з планом операції, підрозділи 95-ї оаембр, 30-ї омбр, 51-ї омбр, 25-ї опдбр мали звільнити Савур-Могилу, населенні пункти Степанівка та Маринівка, встановити контроль над переправами на річці Міус та забезпечити вихід із оточення зазначених підрозділів. Ударними виступили батальйони 30-ї омбр і 95-ї оаембр, укомплектовані військовослужбовцями контрактної служби. Основною складовою операції був рейд 95-ї оаембр. Для участі у ньому було відібрано 400 кращих бійців із 1-го і 13-го окремого аеромобільних батальйонів бригади.

Бій за Лисичанськ

Першими боями в ході рейду стали бої за звільнення Лисичанська. За планом звільнення міста, 19 липня підрозділи 95-ї оаембр мали здійснити наступ і вийти на південні околиці міста і з півдня почати зачистку. 24-а бригада - вдарити з півночі. Паралельно з 95-ю оаембр по двом напрямам із півдня заходив батальйон Національної гвардії "Донбас". Його завданням була зачистка міста в напрямі до центру.

Спершу передовий загін не зміг здобути стратегічно важливу висоту і змушений був відступити. Однак згодом прибуло підкріплення, поранених евакуювали в тил і бойове завдання було виконане. Після цього десантники взяли під контроль нафтопереробний завод, не допустивши його знищення бойовиками. Тим самим забезпечивши прохід іншим військам, що йшли слідом за ними.

Бійці 95 ОДШБр

Загалом бій за Лисичанськ тривав від обіду до самого вечора. Силами АТО було захоплено значні запаси зброї та боєприпасів: протипіхотні міни, фугаси, тощо. Відповідно до маркувань і дат усі вони були виготовлені в Росії.

Того дня внаслідок бойових дій загинули 5 десантників і близько 40 було поранено.

Штурм Савур-Могили

Наступним став бій за Савур-Могилу, який розпочався приблизно за тиждень опісля звільнення Лисичанська.

Десантники 95-ї оаембр покинули свій базовий табір на півночі від Артемівська, вийшовши на трасу Харків — Ростов, пройшли у напрямку с. Луганське, обійшли його з півночі через Миронівський, біля Дебальцевого звернули з траси Харків-Ростов і рухались на південь. Зокрема, маршрут пролягав через населені пункти Рідкодуб, Стіжківське, Стіжкове, Контарне, північні околиці Шахтарська.

В районі с. Гірне відбувся бій за блокпост поблизу залізничного переїзду. Спочатку цей блокпост був знищений першою групою бригади. Однак, коли тим же маршрутом йшла друга група, на неї влаштували засідку. Засідку відбили, а сам блокпост було прийнято рішення знищити. Укріплення знаходилося на важливій трасі Н21, якою надходили підкріплення до бойовиків.

Після цього група продовжила рух на південь, біля с. Тернове повернула на південний схід.

Бійці 95 ОДШБр

Зранку 28 липня підрозділи 95-ї оаембр разом із підрозділами 30-ї пішли на штурм Савур-Могили. Попереду йшли танково-механізовані підрозділи, за ними - аеромобільні. Позиції на висоті передали БТГр "Колос" 51 омбр. Штурмові групи бойовики обстрілювали з "Градів". Бій тривав приблизно дві години.

Піхотинці утримували Савур-могилу з 21:00 вечора 28 липня до 4:00 ранку 29 липня. Але через сильний артилерійський обстріл з російської території підрозділам 51 омбр довелось відступити.

Звільнення Степанівки та Маринівки

Після штурму Савур-Могили, наступним етапом рейду стала участь десантників 95-ї оаембр в операції виведення заблокованих підрозділів на кордоні. Разом з ними в операції брали участь БТГр та реактивний артилерійський дивізіон 30-ї механізованої бригади, ротна тактична група 72-ї механізованої бригади, сили і засоби від 3-го полку спеціального призначення. Всього 1611 військовослужбовців. Першим завданням було звільнення населеного пункту Степанівка.

Дві механізовані та одна танкова рота 30-ї омбр провели вдалу атаку по бойовикам із північно-західного напрямку. За годину-півтори українські війська зайняли південно-західну частину населеного пункту. Одразу почались обстріли зі сторони Дмитрівки, Маринівки та російської території. Бої тривали декілька днів. Після цього, була звільнена Маринівка.

Ізваринський котел

На початку серпня батальйони 95-ї оаембр та 30-ї омбр перейшли в наступ в районі населених пунктів Латишеве-Розсипне, чим дали змогу заблокованим підрозділам у районі Ізварино вийти з оточення. Для цього використовували наведену переправу через р. Міус на відстані 3 км на північ від Дмитрівки, над якою вже був встановлений контроль за 19 км від кордону з Російською Федерацією.

Зауважимо, під час переправи, противник постійно обстрілював українські підрозділи, зокрема і з російської території. Декілька переправу розбивали вогнем артилерії. Українські танкісти утримували її два дні, допоки всі підрозділи не переправились через річку. Після цього, залишили свої позиції.

Загалом тоді на правий берег р. Міус було виведено до п'яти батальйонів зі складу 24-ї, 51-ї, 72-ї та 79-ї бригад ЗСУ та Державної прикордонної служби, які обороняли державний кордон. Це близько 3 тис. осіб та понад 250 од. техніки.

Втрати за тиждень проведення операції склали 74 поранених та 11 загиблих. Безпосередньо під час виходу втрат не було.

Бої за Красний Луч

Наступним етапом рейду стала участь підрозділів 95-ї оаембр в створенні коридору на ділянці Степанівка — Красний Луч — Червона Поляна — Лутугине для ізоляції бойовиків від надходження підкріплень з російської території. Українські підрозділи — БТГр 95-ї оаембр і 1-а БТГр 30-ї омбр опинилися в складному становищі, оскільки бойовики розташовували свої РЗВО в житлових кварталах міст, а терикони використовувались ними для позицій артилерії.

Також під час бої за Красний Луч і Міусинськ відбулись перші бойові зіткнення між підрозділами українських Збройних сил з регулярними підрозділами ЗС РФ. Просуваючись на північ, БТГр 95-ї оаембр перерізала автошлях між Красним Лучем та Антрацитом, яким здійснювалося технічне підкріплення бойовиків, встановивши блокпости на загрозливих напрямках. Їм назустріч зі сторони Красної Поляни висунулась 2-га БТГр 30-ї омбр, замкнувши зовнішнє коло оточення.

Через декілька днів опісля цього 95-ї оаембр вийшли з району Красний Луч-Антрацит і пройшовши по тилах противника в напрямі на Дебальцеве повернулись 10 серпня у вихідний район біля Слов'янська.

Карта проведення рейду Забродського

Загалом протягом 25 днів бойового маршу було подолано понад 400 км, із них 170 км тилами бойовиків, та знищено три блокпости противника. Поставлене завдання було виконане успішно, однак у ході рейду 13 воїнів-десантників загинули, також до місць початкової дислокації не повернулося 60% одиниць техніки.

На думку американського військового експерта Філіпа Карбера, цей рейд є найдовшим в новітній воєнній історії, а 95 ОАЕМБр "найкращою бригадою такого типу в світі".
"Михайло Забродський і його 95-та бригада на початку серпня стали частиною військової історії. Вони прорвали лінію оборони сепаратистів, здійснили марш аж до Маріуполя, повернулися вздовж кордону, знищили кілька російських артилерійських батальйонів, які знаходилися вже на українському боці кордону, забрали їхню зброю і обладнання, російські танки проїхали аж до самого Луганська і повернулися до Слов'янська. І це - найдовший рейд збройного формування у військовій історії світу. Це неймовірна робота, повірте. На жаль, це сталося за два тижні до російського наступу. Тобто, якби це сталося трішки пізніше, вони б били росіян з тилу, тому б перебіг війни складався б по-іншому. Але це - не їхня помилка", - зазначив він.

Генерал-лейтенант Михайло Забродський

Наприкінці серпня того ж року командувач 95-ї оаембр Михайло Забродський отримав високе звання Герой України з врученням ордена "Золота Зірка" за особисту мужність, самовідданість та високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України.

Через рік опісля рейду Центральна телерадіостудія Міністерства оборони України презентувала фільм "Рейд. Сила нескорених", який був присвячений описаним подіям.


Розгадка Путіна. Чмо. Сильне. Супер.

Путін - це код. Світовий. Який каже -

що Пут з англійської  - це хуй клав.

Ще каже - що це - спокійний. А він ще й - Терези. спокій

Ще каже - Геній. Put

шукайте варіанти переводів самі.

Отже, схоже...така людина з таким кодом мала стати ВИЩЕ ВСІХ.

. І вона і кладе! І на своїх ( росіян)

 , і на чужих! Суперкладун! 
 Спокійна, вміюча класти хуй на ВСІХ, геніальна.

батьки навіть такого і не очікували. але так мало бути.
.
.любе чмо, маючи такий код, може стати президентом. Якщо у тебе написано - що ти ЗВЕРХ всього на Планеті - Пут...
.

і коли ще й ти найспокійніший знак на Планеті - Терези.
То ТИ станеш найвище НАД УСІМА. Бо тобі - УСЕ - ПОХУЙ. А це - СИЛА.
.
.по його поведінці - і видно....що йому все - Пох. і на своїх... і на чужих...да все йому - поххххх. Це - сила! )))
але це - Сила!

Героїчна Україна була і буде!

Суд Київщини майже через 100 років реабілітував холодноярських отаманів

Апеляційний суд Київської області реабілітував холодноярських отаманів, які боролися за незалежність України та загинули під час спроби звільнення з Лук’янівської в’язниці. Про це в соцмережі написав президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль.

Історик виклав ухвалу суду, яку підписав головуючий суддя Микола Авраменко, датовану 18 жовтням 2016 року.

sud-holodnoyarski-otamani

“Щойно з Апеляційного суду Київської області зателефонував член Історичного клубу “Холодний Яр” Микола Тихонов і повідомив, що сьогодні, 18 жовтня 2016 р., у судовому засіданні реабілітовано холодноярських отаманів, їхніх козаків і товаришів”, – написав Роман Коваль.

“Судове засідання у справі про реабілітацію Холодноярських отаманів закінчилося встановленням історичної справедливості.

Засудженні герої Холодного Яру: Завгородній (Загородній) Іларіон Захарович, Голик Мефодій Фокич, Гупало Деонісій (Денис) Мусійович, Компанієць Тимофій Архипович, Добровольський Олексій Трохимович, Ткаченко Василь Федотович, Дробатковський Юрій Володимирович, Здобуда (Здобудь-Воля, він же Блоха) Костянтин Якович, Яковенко Григорій Федорович, Ляшенко Іван Миколайович, Мушкет Леонід Павлович (насправді його прізвища немає в рішенні суду – “Н”) – визнані реабілітованими.

Нагадаємо, справа № 1136/1923 розглядається в суді за позовом прокуратури (до генерального прокурора Юрій Луценко надійшло звернення громадян з приводу реабілітації холодноярських повстанців), сторона прокуратури висловлює свою позицію в тому ключі, що це були герої України, а не злочинці, і треба б суду відновити історичну справедливість”, – зазначає Національний центр правозахисту.

Ларіон Загородній, головний отаман Холодного Яру в 1922 р.

Ларіон Загородній, головний отаман Холодного Яру в 1922 р.

Із заявою до суду про реабілітацію холодноярців у порядку ст. 7 закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій” звертався прокурор Київської області Дмитро Чібісов.

Як зазначає Коваль, спираючись на ст. 2 Закону України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”, яка визнає [комуно-російський] тоталітарний режим 1917 – 1991 років в Україні злочинним, таким, що “здійснював політику державного терору”, колегія суддів визнала, що засуджені отамани й козаки “чинили супротив цьому режимові, в тому числі й шляхом збройного протистояння”.

Колегія суддів визнала, що “зазначені особи були фактично засуджені за боротьбу за незалежність України, яка проявилась в участі й керівництві озброєними загонами УНР”. Через це колегія суддів ухвалила рішення про “необхідність визнання необґрунтованості їх засудження із подальшою їх реабілітацією”.

“Ухвала оскарженню не підлягає”, – йдеться в повідомленні.

“Радість від рішення колегії суддів затьмарена тим, що судді чомусь забули реабілітувати інженера-винахідника Леоніда Мушкета, засудженого у тій же справі на 10 років. Може, його вже реабілітовано?.. Спробую з’ясувати”, – додав історик.

холодноярець Денис Гупало

холодноярець Денис Гупало

Як повідомляє “Укрінформ” , Коваль ще в 1997 році “дістав можливість – усупереч закону – ознайомитися зі справами на нереабілітованих отаманів, відтоді й почав боротьбу за їхню реабілітацію”.

“Писав і генеральним прокурорам, і головам ВР України, прем’єр-міністрам, президентам… І ні від кого не дістав відповіді, взагалі ніякої відповіді. Не раз звертався і до депутатів Верховної Ради з проханням прийняти новий закон про реабілітацію жертв політичних репресій, бо ж досі діє закон СССР, згідно з яким всі, хто зі зброєю в руках боровся проти радянської влади, є бандитом і реабілітації не підлягає. Але за 25 років незалежної України ніхто цього не зробив”, – написав Росвн Коваль.

sud-holodnoyarski-otamani-uhvala

За словами активіста Юрія Ботнара, до цієї історичної перемоги української патріотичної громади, крім Історичного клубу “Холодний Яр”, причетні Український інститут національної пам’яті та Черкаська обласна рада, за зверненням якої, власне, зрушився процес офіційної реабілітації.

Історична довідка
Холодноярська Респyбліка проіснували з 1919 по 1922 роки на землях у Чигиринському повіті Київської губернії (нині Чигиринському районі Черкаської області).
2 лютого 1923 року козаків-холодноярців, які боролися за незалежність України проти радянської окупації, засудили до розстрілу. 9 лютого 1923 року о 8:30 у Лук’янівській в’язниці м. Києва засуджені підняли повстання, захопили 14 рушниць із набоями та іншу зброю. Майже чотири години серед Києва точився бій, під час якого повстанці загинули

http://novynarnia.com/2016/10/18/sud-kiyivshhini-mayzhe-cherez-100-rokiv-reabilituvav-holodnoyarskih-otamaniv/?aid=13P92Y.wghot

Цаплієнко сказав

Бойовики назвали нас «укропами». Думали, що сміються над нами. Та коли воїни з шевронами «Укроп» почали їх бити, сепари перестали сміятися.Потім орда обізвала «кіборгами» упертих хлопців в ДАПі. І прізвисько «кіборг» перетворилось на синонім слова «герой».
Тепер вони нам знову подарували черговий мем. «Безсмертний полк». Так агентура бойовиків в Авдіївці називає захисників «промки».
Ну, що ж. Дякуємо за креатив. Готуємо нові шеврони


Прощання з Героєм в Києві

22.12.16 14:41
 Із загиблим під Світлодарськом воїном Володимиром Андрешківим попрощалися в Києві на Майдані Незалежності.

У Києві на Майдані Незалежності попрощалися з українським воїном і Героєм Володимиром Андрешківим, загиблим у боях на Світлодарській дузі 19 грудня 2016 року.

Воїн 1-ї роти 25-го окремого мотопіхотного батальйону "Київська Русь" 54-ї ОМБр, багатодітний батько Андрешків Володимир Степанович (позивний Жара), 47 років, із с. Бортники (Стрийський район), Львівська область, загинув 19 грудня на Світлодарській дузі.

На Майдан Незалежності провести українського Героя в останню путь прийшли понад 300 людей. Люди зустріли і провели полеглого воїна на колінах.

Після прощання тіло Володимира Андрешківа повезуть на Львівщину, де його і поховають.

Більше матеріалів тут:
http://ua.censor.net.ua/photo_news/420568/iz_zagyblym_pid_svitlodarskom_voyinom_volodymyrom_andreshkivym_poproschalysya_v_kyyevi_na_mayidani_nezalejnosti


Ніхто не знав про цих Героїв

А чому? Ідіотська радянська секретність! А ще я б хотів знати, що сталося з сім'ями цих людей. Як радянська, а потім українська влада обійшлася з ними. З сім'ями героїв та великомучеників.


Лишь через пять дней после взрыва, 1 мая 1986 года, советские власти в Чернобыле сделали страшное открытие: активная зона взорвавшегося реактора все еще плавилась. В ядре содержалось 185 тонн ядерного топлива, а ядерная реакция продолжалась с ужасающей скоростью.
Под этими 185 тоннами расплавленного ядерного материала находился резервуар с пятью миллионами галлонов воды. Вода использовалась на электростанции в качестве теплоносителя, и единственным, что отделяло ядро плавящегося реактора от воды, была толстая бетонная плита. Плавившаяся активная зона медленно прожигала эту плиту, спускаясь к воде в тлеющем потоке расплавленного радиоактивного металла.

Если бы это раскаленное добела, плавящееся ядро реактора коснулось воды, оно бы вызвало массивный, загрязненный радиацией паровой взрыв. Результатом могло бы стать радиоактивное заражение большей части Европы. По числу погибших первый чернобыльский взрыв выглядел бы незначительным происшествием.
Так, журналист Стивен Макгинти (Stephen McGinty) писал: «Это повлекло бы за собой ядерный взрыв, который, по расчетам советских физиков, вызвал бы испарение топлива в трех других реакторах, сравнял с землей 200 квадратных километров [77 квадратных миль], уничтожил Киев, загрязнил систему водоснабжения, используемую 30 миллионами жителей, и на более чем столетие сделал северную Украину непригодной для жизни» (The Scotsman от16 марта 2011 года).
Школа российских и азиатских исследований в 2009 году привела еще более мрачную оценку: если бы плавящаяся сердцевина реактора достигла воды, последовавший за тем взрыв «уничтожил бы половину Европы и сделал Европу, Украину и часть России необитаемыми на протяжении приблизительно 500 тысяч лет».
Работавшие на месте эксперты увидели, что плавившееся ядро пожирало ту самую бетонную плиту, прожигало ее — с каждой минутой приближаясь к воде.
Инженеры немедленно разработали план по предотвращению возможных взрывов оставшихся реакторов. Было решено, что через затопленные камеры четвертого реактора в аквалангах отправятся три человека. Когда они достигнут теплоносителя, то найдут пару запорных клапанов и откроют их, так чтобы оттуда полностью вытекла вода, пока с ней не соприкоснулась активная зона реактора.
Для миллионов жителей СССР и европейцев, которых ждала неминуемая гибель, болезни и другой урон ввиду надвигавшегося взрыва, это был превосходный план.
Чего нельзя было сказать о самих водолазах. Не было тогда худшего места на планете, чем резервуар с водой под медленно плавившимся четвертым реактором. Все прекрасно понимали, что любой, кто попадет в это радиоактивное варево, сможет прожить достаточно, чтобы завершить свою работу, но, пожалуй, не более.
Советские власти разъяснили обстоятельства надвигавшегося второго взрыва, план по его предотвращению и последствия: по сути это была неминуемая смерть от радиационного отравления.
Вызвались три человека.
Трое мужчин добровольно предложили свою помощь, зная, что это, вероятно, будет последнее, что они сделают в своей жизни. Это были старший инженер, инженер среднего звена и начальник смены. Задача начальника смены состояла в том, чтобы держать подводную лампу, так чтобы инженеры могли идентифицировать клапаны, которые требовалось открыть.
На следующий день чернобыльская тройка надела снаряжение и погрузилась в смертоносный бассейн.
В бассейне царила кромешная тьма, и свет водонепроницаемого фонаря у начальника смены, как сообщается, был тусклым и периодически гас.
Продвигались в мутной темноте, поиск не приносил результатов. Ныряльщики стремились завершить радиоактивное плавание как можно скорее: в каждую минуту погружения изотопы свободно разрушали их тела. Но они до сих пор не обнаружили сливные клапаны. И потому продолжали поиски, даже несмотря на то что свет мог в любой момент погаснуть, а над ними могла сомкнуться тьма.
Фонарь действительно перегорел, но произошло это уже после того, как его луч выцепил из мрака трубу. Инженеры заметили ее. Они знали, что труба ведет к тем самым задвижкам.
Водолазы в темноте подплыли к тому месту, где увидели трубу. Они схватились за нее и стали подниматься, перехватывая руками. Света не было. Не было никакой защиты от радиоактивной, губительной для человеческого организма ионизации. Но там, во мраке, были две задвижки, которые могли спасти миллионы людей.
Водолазы открыли их, и вода хлынула наружу. Бассейн начал быстро пустеть.
Когда трое мужчин вернулись на поверхность, их дело было сделано. Сотрудники АЭС и солдаты встретили их как героев, таковыми они и были на самом деле. Говорят, что люди буквально прыгали от радости.
В течение следующего дня все пять миллионов галлонов радиоактивной воды вытекли из-под четвертого реактора. К тому времени как расположенное над бассейном плавившееся ядро проделало себе путь к резервуару, воды в нем уже не было. Второго взрыва удалось избежать.
Результаты анализов, проведенных после этого погружения, сходились в одном: если бы тройка не погрузилась в бассейн и не осушила его, от парового взрыва, который изменил бы ход истории, погибли и пострадали сотни тысяч или даже миллионы людей.
Жизни сотен тысяч людей спасли три человека.
В течение последующих дней у троих стали проявляться неизбежные и безошибочные симптомы: лучевая болезнь. По прошествии нескольких недель все трое скончались.
Мужчин похоронили в свинцовых гробах с запаянными крышками. Даже лишенные жизни, их тела насквозь были пропитаны радиоактивным излучением.
Многие герои шли на подвиги ради других, имея лишь небольшой шанс выжить. Но эти трое мужчин знали, что у них не было никакого шанса. Они вглядывались в глубины, где их ждала верная смерть. И погрузились в них.
Их звали Алексей Ананенко, Валерий Беспалов и Борис Баранов.
Три человека, спасшие миллионы


Запізно, але краще так, ніж ніколи. Потурбуватися про сім'ї, нагородити посмертно, пам'ятники та вулиці на честь цих людей.