хочу сюди!
 

Ліда

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 46-56 років

Замітки з міткою «філософська лірика»

Лже-королева



Неначе все прорахувала,
Як в шахах, звірила ходи.
Включила логіку - замало:
Душа лишила назавжди.

Вона ревіла, мов тигриця,
І нумо грати шматувать!
Щось заважало помолитись,
Могла лиш вусебіч кричать.

А чорний хтось манив до прірви
І шепотів: "Як я, роби:
Бажай чоловіків без міри,
Але нікого не люби..."

І захлиналася в екстазі
Під час стихійного злиття.
Думки роїлися щоразу
Про тимчасовість почуття...

Так існувала: в клітці - й вільна,
На місяць вила, наче звір.
А думала, що королівна...
Таку зустрінеш - їй не вір!

На узбіччя

 

 

Руки голі - гілля

Клен кістлявий схиля,

Ляска ним рвучко, злісно в обличчя.

 

Шелест серцебиття -

Миті й роки життя –

Листям жовтим сухим на узбіччя…

 

 

13.11.2012

 

© Copyright: Марина Степанська

Раздел: лирика философская

Свидетельство о публикации № 16566

Кожному - своє...


ПолонИть жебраків, королів

Безборонна і чиста краса.
Вабить біле лелек, журавлів,
А ворону зове чорнота.

Манить райдуга бідних сліпців,
Білосніжні шпилі - альпіністів.
Музикантів - мелодії снів,
Світло рампи і сцена - артистів.


Зрада - вихід для підлих нікчем,
Заздрість - мрія слабких і убогих.
Злодій плаче за ломом й ключем,
Що дорожчі за честь і свободу.

Гільйотина над ним нависа,
Кров і падаль шакалів зовуть...
Де потворність - зникає краса,
Де краса - там троянди цвітуть!





                              

Геометрія вокзалу



Заліплює сніг, молодий, пелехатий,
Прозорі тарелі нічних ліхтарів.
Зима поділила перон на квадрати
Однаково білих пустих кольорів.

Вирує вокзал, проводжає в дорогу,
До зустрічей звиклий й до болю розлук.
Витають в повітрі печалі й тривоги,
Усмішки і сльози, і помахи рук...

А потяги-монстри в агонії шалу
Помчать пасажирів у дальні світи.
І знов геометрія: рейки і шпали...
Й обірвана фраза: "Прощай і прости..."

Двірник спозаранку старою мітлою
Змете із перону тривоги й жалі.
Вокзали нуртують - нема їм спокою,
Допоки існує життя на землі!

Безсоння



Відчахнутий тобою день сконав,
Дзьобає  ніч незбиране зерно.
Самотність тисне, скроні стугонять.
Пірну в страждання - тиші все одно.

Болить душа - і вже думки не сплять.
Саднять думки - людина безборонна...
Минає біль - і пахне сіножать
Нових чуттів,  симфонії безсоння.

Григорій Сковорода


            

"Світ ловив мене, та не спіймав" - ці слова викарбувані на надгробку
славетного українського філософа Г.С. Сковороди.
Непересічна особистість в українській культурі.  Схиляю голову...

"Світ ловив мене, та не спіймав", -
Карбуються в пам'яті вічні слова.
Григорій Савович... Сковорода -
Мудрий філософ, яснА голова!...

[ Читати далі ]

Ти кажеш: "Не роби добра..."


Ти кажеш: "Не роби добра,
Допоки не попросять".
Але ж у світі стільки зла
Цвіте і плодоносить...

Ти кажеш: "За добро твоє
Тобі ж потім гикнеться".
Твори добро, поки живеш,
Воно тобі вернЕться.

Ти кажеш, що добро творить -
Це не призначення героя.
Тебе лиш можна пожаліть,
Народжений з любові...

Лишаєшся ти сам-на-сам
З гранітом замість серця.
А я по крапельці віддам
Те, що добром зоветься.

Духовно сильними стаєм,
Коли людей не обминаєм.
Чим більше ми добра даєм,
Тим більше його маєм!




Взгляд из толпы



На тебя совсем не похожи
В толпе многоликой люди...
Внезапно какой-то прохожий
В тебе интерес разбудит.

Тот час ото сна встрепенешься,
Застынешь в немом забвении.
Сердечко сильней забьется,
Оставив в прошлом сомненья.

А жизнь, обретая краски,
Изменит в словах ударение.
Тебе, словно фея из сказки,
Улыбнется в ином измерении.

Осенняя хандра




У меня не пишутся стихи
И стоят домашние дела.
На дворе противно моросит,
Ну, а радость Из дому ушла...

У меня не пишется роман,
А в глазах погасли огоньки.
Где любовный опьяняющий дурман?
Измельчали, видно, мужики...

У меня не написался день -
Суета, тревоги, маета...
Вдруг запахла близко так...сирень!
И хандра осенняя прошла!

Я звикла до дощу (переспів вірша anlma)

http://blog.i.ua/community/53/1096464/

Срібних крапельок терпкість
П'ють гілки руді, обважнілі.
Позабута солодка легкість
Нагадує  схлип породілі.
Мені бАйдуже вже до дощу, 
Хилить до сну монотонність.
На щоденну  мою суєту
Не дуже схожа бездонність.

Вода крізь щілИни асфальту
Проводжає потоки холодні.
У води не буває 
"завтра",
Ні "вчора" нема, ні "сьогодні"...
У бажанні піймать швидкоплинність
До спітнілого скла  доторкаюсь.
Небу сон загадавши, в невинність
Своїх мрій і бажань  поринаю.