Чи знаєте ви, як українською звучать кольори веселки? Забудьте! Мій синок, Владислав, краще знає та може назвати їх за порядком: кіконий, кікай, коута, аєа, акика, кіній і акека! Ось так, а ви кажете "новий український правопис"! Якого дідька "зелений" в нього "аєа"?!
Так, в кого 2-річні діти не видавали подібні "перли"? Та все ж цікаво помічати, як в дітей змінюється мова. В якийсь період мені здавалося, що Владик розмовляє турецькою або арабською ("яляль", "акек", "абаб"), інколи японською (коли зранку з його ротика лилося натхнення: "ка-та-на-по-тя-ка-ку-та-ту-та..."), а інколи щось російське проскочить. Якщо казати про останнє, то колись син часто говорив "піво", хоча ми з дружиною пиво не вживаємо (насправді, це в нього "білий"), "путь" (кажучи про пульт від телевізора), а одного разу він відмочив таку бомбу, яку вже не забути. Півроку тому мама придбала йому нову шапочку для літа (а може його сестрі), і коли головний убір урочисто прикрасив його голівоньку, маленькі вуста прощебетали: "НА-КУ-Я?" 
... Що казати, якщо ця дитина в три місяці промовила "дай руку"). Українською він може сказати багато чого, особливо любить слова з апострофом (м'яч, п'ять). Під словом "папа" він може мати на увазі не тільки мене, а й "прапор" (інколи називає мене "батько").
А ось себе він називати не надто любить, бо сором'язливий трохи. Що ми з жінкою не робили, аби синок назвав своє ім'я, та марно. Ось молодшу сестру, Лізу, він залюбки називає "Лігою" або "Дікою", і останній варіант йому більш до вподоби. А себе... Тож дала мені кохана завдання навчити сина вимовляти власне ім'я, і... Минуло пару тижнів, і він вже знав, як розмовляють тварини, рахував до 10-ти англійською, наспівував пісню про тваринну абетку (особливо подобається ряд: "Т"(Ц) - "тап", "Ч" - "чііпахх", "К" (Ш) - "какал", "Ть" (Щ) - "кука" ), проте коли справа доходила до власного імені, він посміхався та сором'язливо ховав обличчя.
Та одного теплого літнього вечора сталося прозріння. Коли гойдалка з сусіднього дитмайданчику після довгих десятків хвилин втомилася вислуховувати наші з сином балачки, з під'їзду навпроти вийшла дівчинка з сачком. Маленьку мисливицю спіткала удача - з кущів до неї вилетів метелик, і відразу ж почалося полювання. Спостерігаючи за нею я вказав Владику пальцем на сітчасте знаряддя ловлі та сказав:
— Сачок.
— Акук, - своєю мовою відповів синочок.
— Сачок! - чітко повторив я, знаючи, що він вміє вправно вимовляти кожну з літер цього слова.
— Акук! - з такою ж чіткістю повторив синочок.
— САЧОК! - голосно вигукнув я зі веселою до жаху гримасою (див. світлину нижче), поки вказівний палець інтуїтивно бігав за об'єктом розмови.
— АКУК! - наголосив прикрашений яскравою посмішкою синок.
— Са-а-ЧОК! - по складах повторив я, нахилившись до рівня його голови.
— А-а-КУК! - вперто підкреслив малий.
"Гаразд", - подумав я, та мовчки розігнав гойдалку. Повз нас тим часом проїжджали "акати" та "апеди" (самокати та велосипеди), які Владик під команду "порахуй" завзято лічив: "агін", "ба", "кі", "кікії", "п'ять" тощо. І ось раптом я згадав про своє завдання та спитав сина, як його звати. У відповідь він знову весело засоромився і з запізненням пробубонів: "Акук".
"Ну, гаразд. Іншим разом", - подумав я, сприйнявши це як випадковість... Того вечора усі мої дракони реготали з цієї наївності.
Коли уся родина зібралася в колі перед телевізором, і братик з сестричкою почали смішити один одного, мама звернулася до сина:
— Як її звати?, - вказуючи пальцем на доню.
— Діка!
— А хто я?
— Мама!
— А хто оце? (на мене)
— Папа! (не питайте, чому не "тато")
— А хто ти?
— Акук! - з впевненою посмішкою відповів малий.
Здивована мама не зрозуміла жарту: "Акук" за звучанням аж ніяк не нагадувало "Владика", та в очах не було ані краплини сумніву. Ми його перепитали, та відповідь була такою ж самою. Мені залишалося лише пояснювати дружині, як так сталося, та здогадуватися, чому серед десятків відомих слів йому припало до душі саме це. Можливо, він віднайшов своє справжнє, власне, а не придумане кимось, ім'я. Віднині він був не якимось там Владюнчиком, а Акуком Артемовичем!
Ось така моя драконяча родина:
Я, Діка і Акук, та улюблена дружина!
Не питайте, чому на усіх селфі я виглядаю наче людина з низьким рівнем інтелекту
Можливо, то була б правда, якби цьогоріч я не вступив до університету на другу освіту (на заочне). Підготовка до екзаменів у квартирі з двома маленькими розбишаками могла б бути темою для окремої замітки, та, все ж, не буду вже про це згадувати, бо згаяв на це половину літа (та слід подякувати дружині - підготовка відбувалася досить спокійно). Іншу половину літа, або навіть, третину, я просто відпочивав, майже не згадуючи про творчість.
Яка там творчість? За останні два роки сидіння з дітьми я передивився стільки мультфільмів, що тепер знаю: які відносини склалися між смішариками; як працюють та розважаються фіксики; скільки тварин свинці Пеппі вдалося затягнути до калюжі аби разом пострибати; як звати усіх основних поні (та драконів) з "Моїх маленьких поняш" та де вони мешкають; зрозуміти, чому не слід дивитися "Лунтіка" і чому дітям варто прислухатися до уроків Тітоньки Сови. Як після цього писати главу про героя, який пережив горе від втрати свого роду і тепер мешкає поруч з тими, хто радше б вбив його, аніж запропонував допомогу?
Тож те, що можна було б назвати моєю творчістю за цей рік краще було б назвати "напівфабрикатом". Було багато чудових задумів, але всі вони були маленькими і зазвичай виливалися у рідкісні яскраві пазлики незавершеної картини. Наприклад, в написанні тієї ж глави. Ось пара майбутніх цитат з розмови двох дракончиків під час якоїсь драконячої гри, котру я ще досі не продумав:
(переклад)
" — (...) Якось я інакше уявляв собі ваш клан. Мені розповідали, що у вас навіть за невірно сказане слово дітей могли на кілька днів вигнати до пустелі.
— Оце так! Та з таким ладом мій череп вже б давно був похований у пісках Розпеченої пустелі! - з приречено-веселою пикою промовив Їзмир (...)"
(переклад)
" — І навіщо в ігри грають ваші дорослі? Це ж просто забавка.
— Вони кажуть, що ігри розвивають мислення, але насправді для них це радше розвага. Без ігор розваг в них не так вже й багато — хіба що на людей нападати, - зазначив Їзмир, розкинувши крило в бік володінь прямоходячих (...)"
Не обійшла напівфабрикатність і мої малюнки. Так, наприклад, я робив ескіз ілюстрації (далі діло не пішло) до останньої глави (хто читав, місце зустрічі з уявними привидами минулого (без підказки не зрозумієш, що це саме привиди))...
... і глави майбутньої, яку після багатомісячних доробок довелося розділити навпіл. (я майже забув, як робиться перспектива в графіці)
А це - вищезгаданий Їзмир (можливо, єдиний дракон зі здоровим, за людськими мірками, почуттям гумору).
Єдина більш-менш доконана робота за 2018-й рік - це невеличка валентинка для коханої, і я гадаю, можна не пояснювати, що тут до чого)
Та все ж, не зважаючи ні на що, я не жалкую через те, що зараз не можу реалізувати себе в повній мірі та заходити сюди як в старі добрі часи. Вони були добрими по-своєму, та все ж тоді я був ще "зеленим", "ватним" та безвідповідальним, без когось, кого я міг би обіймати щодня, кого я міг би любити незалежно від того, який настрій буде на порядку денному. В кожному віці є свої радощі і нехай все йде як є.
Я ще встигну намалювати своїх драконів, а не встигну - намалюють діти. Можливо, навіть на День Народження - і це буде найкращий подарунок, про який я міг би мріяти!
P.S. Ця замітка планувалася до публікації до дня мого народження (бо хотілося про себе нагадати тим, хто мене ще пам'ятає), та через вкрай велику зайнятість не встиг в зазначений строк... І хай йому грець)
P.P.S. Можливо моє дуркувате обличчя на селфі - не нестача розуму, а надлишок щастя в організмі)
P.P.P.S. Цього разу без пафосних побажань, бо не хочу повторюватися. Лишень одне:
ЗАПАЛЮЙ!!!
І досить нескоро опублікую щось нове та драконяче
, публікую дещо не надто нове і не зовсім драконяче. Бо розповісти мені є що, та пов'язане воно, передусім, з тим, через що мене так довго не чутно. Як гадаєте, про що йде мова?
Та все ж, одного з дітей вже складно назвати немовлям, і ось чому.
... Що казати, якщо ця дитина в три місяці промовила "дай руку"). Українською він може сказати багато чого, особливо любить слова з апострофом (м'яч, п'ять). Під словом "папа" він може мати на увазі не тільки мене, а й "прапор" (інколи називає мене "батько").
Можливо, то була б правда, якби цьогоріч я не вступив до університету на другу освіту (на заочне). Підготовка до екзаменів у квартирі з двома маленькими розбишаками могла б бути темою для окремої замітки, та, все ж, не буду вже про це згадувати, бо згаяв на це половину літа (та слід подякувати дружині - підготовка відбувалася досить спокійно). Іншу половину літа, або навіть, третину, я просто відпочивав, майже не згадуючи про творчість.
