хочу сюда!
 

Елизавета

29 лет, водолей, познакомится с парнем в возрасте 27-37 лет

Заметки с меткой «твоя україна»

7 січня є російським Різдвом, а не православним.



Якщо Україна хоче порвати з "русскім міром", вона повинна святкувати Різдво 25 грудня, пише у своєму "Фейсбуці" журналіст і телеведучий Остап Дроздов.
Ми можемо дочекатися смерті Путіна, але ми все одно будемо "русскім міром", допоки святкуватимемо російське Різдво 7 січня. Я наголошую: 7 січня є російським Різдвом, а не православним, тому що змінив дату сталінський режим. Абсолютна більшість православних церков (включно з Вселенським Патріархом) святкують Різдво з усім світом 25 грудня. За винятком Московського патріархату і його сателітних церков.
Мені дуже прикро констатувати зацофаність і неосвіченість людей, які нібито воюють із росією, але насправді через 7 січня перебувають у духовному лоні тієї самої росії, яка свідомо відірвала нас від решти світу. Я вражений такою кількістю нарваних, вихолощених обивателів, які здають гроші на армію і в той же час відстоюють духовну прив'язку України до Путіна і Кирила, 7 січня - це їхнє Різдво, саме тому я свідомо перейшов на 25 грудня ще 10 років тому.
Я вважаю, що всі публічні і проєвропейські люди повинні вголос висловитися з цього приводу і почати переконувати суспільство в терміновій необхідності перейти на святкування Різдва 25 грудня з усім католицьким, протестанським та православним неросійським світом. Незгоду рвати з "русскім міром" можна прирівнювати до колабораціонізму.
Вирішальну роль мають відіграти наші Церкви. На жаль, усі вони (включно з УГКЦ) - боягузи. Боягузи повинні знати, що народ, який такою важкою ціною виривається з орбіти Росії, їх неодмінно підтримає. Росія втрачає Україну по багатьох фронтах, натомість 7 січня - це остання і найсильніша прив'язка до Москви. 7 січня - це вся сіль російської ідеологеми про «їхню Україну». Для них ми є "малоросами", доки святкуємо Різдво всупереч цілому світові.

Аби перехід на 25 грудня не був болючим, треба на початку ввести подвійне (паралельне) святкування. 25 грудня має бути вихідним. Усі магазини мають бути зачинені. У церквах має правитися різдвяна Літургія. І так само 7 січня. Роз'яснювальну роботу має взяти на себе активна частина суспільства, яка вже давно розуміє гостру потребу розірвати російські догми і всі духовні пуповини. Таких людей вже є багато, вони, разом з журналістами, просто повинні частіше і голосніше озвучувати це питання.

Звертаюся до своїх друзів: на російське Різдво не присилайте мені sms-ки з віршами. Святкуйте російське Різдво без мене, з Путіним і Кирилом, це ваш вибір. Я поважаю релігійні почуття кожної людини, але водночас я за те, аби кожна людина чітко усвідомлювала, що сталінський режим переніс Різдво на подовжений Юліанський календар, який був скасований у кінці XVI століття Григорієм XIII. Оскільки Юліанський календар довший за Григоріанський на 11 хв, то у 2101 році добавиться ще один день і Різдво у Росії вже буде 8 січня. Поки українці не скинуть з себе російські кайдани, то не зможуть йти до цивілізованої Європи.


Коли слід святкувати Різдво.



У 431 році на Ефеському соборі було прийняте рішення про святкування Різдва Христового напередодні початку Нового року, саме 25 грудня. В ті часи це був наступний день після зимового сонцестояння, коли світло перемагає темряву, коли збільшується день та зменшується ніч. 
     Всеправославний Собор в Константинополі 1923 року під проводом Вселенського патріарха підтвердив, що православні християни згідно із точнішим Григоріанським календарем, який значно наближений до астрономічного, відзначають Різдво Христове 25 грудня. Більшість православних патріархів, включно із Вселенським, відзначають Різдво Христове саме 25 грудня. Йдеться про Антиохійську, Олександрійську, Кіпрську, Болгарську, Румунську, Елладську і низку інших православних Церков.
Майже всі  християни, за винятком Росії та декількох країн, колишніх сателітів, святкують Різдво саме 25 грудня. Та не лише католики, але й протестанти, які складають більшість у США та значну частину у Європі, та православні Вселенського патріархату в Туреччині та Греції, в США та Канаді, а також православні церкви Греції, Румунії, Болгарії. Також греко-католики (українці) Канади, Бразилії, Аргентини, святкують Різдво 25 грудня.  Тож Україна за чверть століття ще не вийшла з російської дати, святкуючи Різдво 7 січня у компанії з агресором, а також Сербією та Грузією. Симптоматично і те, що досі російська церква домінує на теренах України, а причина банальна -- не було ще в Україні проукраїнського президента.

Задум більшовиків- комуністів був у тому, щоб поступово замінити християнські традиції власною атеїстичною ідеологією.  До 1929 року Різдво святкували 25 грудня, а починаючи з кінця 1929 року в СРСР святкування Різдва було офіційно скасовано.
Пізніше, з кінця 1947 року, перший новорічний день 1 січня став для радянських громадян святковим і вихідним. На додачу, різдвяна зірка на ялинках стала п’ятикутною, подарунки дітям почав роздавати не Святий Миколай (тобто Санта Клаус), а самозванець без роду і племені – Дід Мороз. Святкові настрої радянських людей були перенесені з Різдва Христового на непомітний раніше і цілком атеїстичний Новий рік. Ось чому і потрібно було більшовикам змінити дату Різдва на 7 січня. 
Російська агресія, як реакція на європейський вибір України, переконала українських громадян, що Росія не дружня країна і, що треба повертатися до загальнохристиянських цінностей, на основі яких побудовані розвинуті Західні суспільства. Є необхідність розділити радість свята Різдва Христового з двома мільярдами християн по всьому світу – це особливе відчуття єдності. Перенесення уваги зі світського свята на релігійне міняє всю атмосферу передсвяткових очікувань і в наші душі просякає все більше світла Христової зірки, а не кремлівської. Тоді, біля 90 років тому, більшовитсько-комуністична влада змінила ці святкові акценти на користь атеїзму.
 Чимало українців вже вирішили самостійно відновити дату урочистостей , яку в СРСР змінили у 30-х роках на 7 січня, на користь святкування Різдва Христового 25 грудня. Адже багато з нас мають друзів і знайомих у Європі та США, спілкуються з іноземцями, в тому числі і через інтернет, тому виникає бажання повернути чільне місце Різдву у зимових святкуваннях замість «новорічної ейфорії», яка залишилася нам у спадок від радянського режиму.
75% православних церков у світі відзначає народження Христа саме 25 грудня, і лише 25% (в тому числі і Україна) продовжують триматися за російські догми. 

      Наведу такий цікавий факт, що у 2101 році Різдво за Юліанським календарем буде відзначатися вже 8 січня, а не 7 січня. За кожні 128 років набігає одинь день. Тож календар від Юлія Цезаря, яким Європа користувалася до XVI століття, довів свою недосконалість і був довшим за астрономічний на 11 хвилин.
      Папа Римський Григорій ХIII у жовтні 1582 року запровадив новий календар, названий на його честь григоріанським. Згідно з ним, після 4 жовтня одразу настало 15, тобто була усунена різниця в десять днів. Цей календар лише виправляв, тобто уточнював старий календар і наблизив календарний рік до астрономічного року.
     Після корекції розбіжності згідно нового календаря з астрономічним, дата Різдва 25 грудня, знову відповідала початку збільшення дня і зменшення ночі після зимового сонцестояння.
     Перенесення Різдва з 25 грудня на 7 січня – це свавілля комуністичної влади СРСР. Тепер прийшов час відновити справедливість та святкувати Різдво християнам України разом із усім світом.

Руйнація фінансової системи України.

Ось яскравий приклад, як олігархічна пропаганда через ЗМІ промила мізки електорату, збурила паніку, пішла хвиля спустошення банкоматів і комори ПриватБанку, що призвело до вимушеної передачі банка державі.
Типовий приклад другої масової маніпуляції населенням з часів останніх президентських виборів.
   Це ще один крок по руйнації банківської системи. Гонтарева зруйнавала вже 84 банки поховавши під уламками 400 мпрд грн, обібравши мільйон вкладників. Крок за кроком Україна опускається все нижче у болото. Злочинне угрупування на самому верху за два роки збільшило частку російських банків в Україні
з 12% до 41%, а українські банки знищують.

Олег Гороховский:
--- ПриватБанк работал бесперебойно и прибыльно. Хотя, после начала военных действий и на фоне падающей экономики мы пережили семь информационных атак на банк. Каждая атака приводила к оттокам средств физических лиц и корпоративных клиентов, а всего их у нас около 18 млн.
Каждая из этих атак оказалась бы смертельной для любого другого банка.
Самой мощной была последняя атака. Каждый день мы обновляли рекорды по количеству средств, выданных испуганным клиентам в банкоматах и отделениях. Наша банкоматная сеть последние дни выдавала более 2 миллиардов гривен в день. При том, что предыдущие рекорды едва дотягивали до 1,5 миллиардов в самые пиковые дни. Наши героические инкассаторы и кассиры касс пересчета работали круглосуточно, невзирая на усталость и погодные условия.
Нам так не хотелось никого подводить. На этот раз СМИ раскрутили панические настроения по максимальному баллу и запугали население.

Дмитрий Дубилет

Дорогие друзья, сегодня ПриватБанк становится государственным банком.
Это неожиданная новость (в том числе для меня, поверьте), но волноваться не нужно. Попробую собрать ответы на все вопросы, которые могут вас сейчас волновать.
1. Нужно ли переживать Клиентам за свои деньги?
Нет, переживать не нужно. Все средства на текущих и депозитных счетах всех физических и юридических лиц будут в целостности и сохранности. Это гарантирует государство.

2. Почему это произошло?
С тех пор, как началась война, наш банк пережил семь информационных атак. Любой другой банк не пережил бы любую из них. Но последняя атака, которая началась неделю назад, была самой тяжелой. Каждый день мы обновляли рекорды по количеству средств, выданных паникующим клиентам в банкоматах и отделениях. Кстати, в субботу, когда паника начала понемногу спадать, контрольный выстрел сделал Интер в вечернем выпуске новостей: “В понедельник ПриватБанк приостановит все платежи! Впрочем, мы не получили ни подтверждения, ни опровержения этой информации от пресс-службы банка”. Думаю, для журналистов Интера уготовано отдельное место в аду (от пресс-службы ада я опровержения не получил).

Собственно, решение о добровольной и мирной передаче банка во владение государству было принято ровно в тот момент, когда мы поняли, что эту информационную атаку мы можем не пережить, и что под угрозой могут оказаться наши Клиенты.

3. Что будет с ПриватБанком дальше?
Главное, банк будет работать дальше в стандартном режиме. Новым председателем правления банка становится Александр Шлапак, который должен вскоре сформировать новую команду топ-менеджеров. Формально, переходный период, в течение которого мы будем вводить в курс дела новую команду, будет длиться несколько месяцев. Страшно признаться, но я не думаю, что Клиенты или сотрудники почувствуют особую разницу в работе банка. У нас всё работает, как часы. В головном офисе и в отделениях остаются те же профессионалы. В банке создана уникальная корпоративная культура. Всё это никуда не денется с нашим уходом. И я не верю, что государство отберет айпады у наших сотрудников в отделениях и вместо них вручит им счёты.

4. Можно ли нас назвать обманщиками за то, что раньше мы исключали вариант национализации ранее?
На самом деле, нас никто не думал национализировать. Да, были показатели, которые у нас ухудшились в результате войны и падающей экономики (как у всех банков), и мы спокойно двигались по трехлетнему плану, утвержденному с Нацбанком. Мы продолжали быть прибыльными и исправно возвращали кредиты НБУ.  Но, к сожалению, произошло то, что социологи называют “самоисполняющееся пророчество”. С тех пор, как наш любимец Онищенко зарегистрировал два года назад законопроект о национализации ПриватБанка, эту тему начали регулярно разгонять вражеские СМИ. Так национализация превратилась в страшилку, которая распугивала наших вкладчиков, что в итоге и привело нас к этой ситуации.

5. Чем буду заниматься дальше я?
Во-первых, я (как и все мои коллеги) сделаю все, чтобы переходный период прошел как можно более гладко - и для Клиентов, и для наших сотрудников. Буду помогать новому руководству банка столько, сколько надо. С другой стороны, у меня нет достаточной финансовой подушки, чтобы надолго посвятить себя волонтерской работе…  Мы с вами стали свидетелями достаточно циничной истории рейдерства и перспективы для нашего банка не вселяют оптимизма. 


Як формувався генофонд Запоріжжя після окупації України.



Діалог:
– Так, значить, українці віддали московитам мову Русі, склали словники. А вони ж нам що?
– Як що? Та ми ж отримали букет кримінальних неологізмів і блямовне покоління пивососів, запрограмоване на злочинність. Дивись…
10 листопада 1917 р. утворився "Московский уголовный сыск" (МУС), у петлицях «сискарів» було зображення лягавого пса, що біжить. Звідси назва «лягавий».
МУС мав «отдел розыска», звідси абревіатура МУСОР – "Московский уголовный сыск отдел розыска".
5 жовтня 1918 р. у Москві при головному управлінні НКВС створено органи карного розшуку – "Московский уголовный розыск" (МУР). Тоді ж у Пітері з’явилися ГОПи – «городские общежития пролетариата», звідси слово – «гопник». До речі, пітерці розпізнавали гопників за червоними шкарпетками.
У часи сталінізму виникло й слово зек. Це не складне слово часів БАМу – «забайкальський комсомолець». Слово виникло за часів будівництва Біломорканалу. Абревіатура «ЗК» походить від офіційної назви рос. "заключенный каналоармеец".
– Ти диви, і правда. А чому ти кажеш про блямовний генофонд пивососів, запрограмованих на злочинність.
– Дивись… За часів козацтва у Запоріжжі панувала одна мова (матюччя не існувало!), одна культура і були відсутні міста (урбанізація). У 70 селищах та 1600 зимівниках регіону проживали 72 000 чоловік. У 1780-81 рр. війська московитів спалили всі зимівники. А тепер згадай, хто будував москалям Запоріжжя (тоді Олександрівськ)?
– Ясно хто – «бєглиє і каторжниє». Вони жили у форштадті, там, де зараз Анголенко.
– Ці московські в’язні стали генофондом на козацькій землі. А згадай, скільки мешканців мало місто у 1917 р. – 24 тисячі -- близько 34% українців, росіян близько 30%, євреїв – 20%, поляків – 6 %, мешкали також німці, хорвати, білоруси, литовці). Жодної української школи, церкви, газети в природі не існувало.
–- А тепер подумай, з чого починалося будівництво "щасливого" соціалістичного Запоріжжя?
1. Із заснування двох найперших у СРСР концтаборів: біля підніжжя майбутнього Дніпрогесу на Павло-Кічкасі та в районі вокзалу Запоріжжя-ІІ. Доречі, перед самим приходом німців у 1941 році, Дніпрогес, по ропорядженню з Кремля, було підірвано і у тому потопі потонули більше 50 тисяч людей. Мабуть потоп входив у загальний план по знищенню українців бо підірвали без попередження.
2. Проведено зачистку від національно свідомих українців. Всього за довоєнний період понад 400 тисяч мешканців області було репресовано ( кожний третій!). Подібна зачистка була по всій Україні.
3. Комуністи провели голодомор. У Запорізькій області вимерло до 25% населення (кожний четвертий!), землі, хати козацьких нащадків, "червона комуністична епідемія" звільнила для переселенців.
Потім почали прибувати поїзди із робочим матеріалом. Це були зеки з усього Союзу (засуджені за вбивства, без освіти). Політичних, людей із освітою і близько не допускали до будівництва.
Населення пережило два голодомори, знищення майже всіх кобзарів та багатьох священиків, а також ліквідацію «ворогів народу». Поповнювалося населення Запоріжжя переселенцями і у 1939 році складало 266 тисяч осіб. Так оті неписьменні кримінальники стали "корінними" запоріжцями.
–- Саме так, чоловіче... Війна знову забрала кращих. 24 травня 1945 року Сталін сказав, що російський народ є найвидатнішою нацією із усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу. А насправді Росія потопила у крові не один народ. Куди встромляє руку Росія, там горе і розруха.
На відбудову Запоріжжя було прислано ще більше зеків, представників нації, яку Сталін назвав “керівною силою Радянського Союзу”. Розповсюджувався міф про зверхність росіян і відсталість "тупих" українців. Наступні 10 років після війни показали печерність і відсталість мислення російського керівництва, а не зверхність -- нездатність, невміння відбудовувати країну, голод, репресії, депортації -- ось характерні дії здійснених "совєтамі".
Населення Запоріжжя зростало поступово, було 450 тисяч осіб на 1949 рік, у 1976 році – 758 тисяч осіб, у 1981 році – 812 тисяч осіб. Щороку на заводи регіону присилали зеків-“хіміків”, які згодом ставали місцевим населенням, за 50 повоєнних років понад 150 тисяч “хіміків” стали генофондом Запоріжжя.
Хронічний стан страху, брак довіри до людей за умов існування армії донощиків, відсутність елементарного відчуття безпеки породили покоління емоційно паралізованих і психічно неповноцінних людей, а страх жертви у свою чергу провокував агресію хижака. Західні туристи акцентували увагу якраз на недоброзичливості радянських людей.
--- На зміну еліті – носію національної істини і захиснику культурних цінностей, прийшла псевдоінтелігенція, яка мало різнилася від ленінського пролетаріату з убогими цінностями. Вона мала психологію рабського послуху, колоніальне мислення, колоніальну свідомість. Переможно крокувала вихолощена від гідності людина. Ось це принесла нам "совєтізація" від народу, який не належав до слов'ян.
--- Подібне відбувалося і у Донецьку, Кривому Розі, і у багатьох інших містах. Як відомо, у Сталіна і Жукова був намір переселити всіх українців у Сибір, але щось завадило. Не вдалося переселити, так Сталін влаштував геноцид, а нащадки сталінізму з ординським менталітетом і зовсім пішли війною на Україну, як колись, у середні віки, нападали хазари з тієї ж території і яких розбив Київський княь Святослав.

Із спогадів лучника Майдану (до річниці Революції).

Світлина від Valerii Utionok.

20 лютого 2014 року студент медик Орест Каракевич з Дрогобича зустрів свій 22 день народження з побратимами на Майдані. Було багато крові, криків про допомогу, снайпери стріляли на ураження. Орест разом з іншими майданівцями кинувся на передову – забирав поранених та виносив вбитих. Не мав ні бронежилета, ні навіть щита. Був поранений -- вижив.
Це був не просто протест. Це була війна, про яку ніхто не попереджав.
18 лютого о16 годині Орест Каракевич приїхав на Майдан вже дев’ятий раз. Самотужки хлопець зробив лук та стріли. Каже, що іншої зброї не мав, а було потрібно захищатися і давати відсіч, бо ж на Майдані тодішня влада почала відкриті військові дії проти власного народу. Чи знав народ, обираючи Януковича президентом або ігноруючи вибори, чим закінчиться його правління? Чи знали чиновники всіх гілок влади, які брали хабарі від Партії регіонів по 0,5-1 млн доларів за допомогу злодіям, які будуть розстрілювати свій народ? А головний провідник і співучасник злодія виявився підкуплений Ющенко, який надав злодію можливість (завдяки укладеному договору про «ширку» з ПР) викрасти з казни держави 2 млрд доларів, які пішли на підкуп (згідно записам «Амбарної книги»).
Орест Каракевич пригадує:
--- З боку Михайлівського собору та Бессарабки пройти було легко. «Беркут» оточив Майдан лише з боку Грушевського та Інститутської. Жовтневий вже був захоплений. Я подумав, що коли буде штурм, то все знесуть. Потім став на барикаду біля Профспілок. Організація оборони була така: перший ряд воїнів Майдану стояв зі щитами на барикаді, а решта позаду – кидали бруківку.
Беркут» послав вевешників «черепашкою». Ми намагалися їх відігнати. Особливо було лячно, коли підігнали БТР і почали роздавати зброю спецпризначенцям. Тоді заспокоював себе, що стріляти по нас вони не будуть, не хотілося вірити. Однак, стріляли по активістах вже тоді. Вночі на 19 лютого силовики використовували гранати і стрілецьку зброю. Поруч, на барикаді застрелили пострілом у голову хлопця, що був у мотоциклетному шоломі, ще один чоловік впав від вогнепального поранення в груди. Потім пішов БТР, кілька разів вдарив. Під ногами трусилась земля, ми падали. І досі в голові ці кадри, коли БТР таранить барикаду і люди з неї злітають додолу. Хлопці організувались і закидали БТР коктейлями. Він спалахнув. Біля Профспілок було багато диму. Пішов у наступ, на передовій одразу отримав поранення з дробовика в голову, відступив назад. Мені почали кричати, мовляв, куди відступаю, чи не злякався гранати, а коли я зняв балаклаву, то побачили, що все обличчя було в крові. Кров очі заливала, мені заклеїли рану, я ще трохи побув на лінії бою. Запеклі бої велися до першої години ночі. Після того, як розболілася голова пішов у Михайлівський собор. Пощастило, що дробина високо попала, кістку не пробила. Трохи пізніше повернувся на барикади. Постійно пересувався, силовики, які кидали бруківку, розбили ногу, потім ще довго шкутильгав.
На Майдкані було повно вогню, спалахували намети, горіли барикади. Я не знаю, хто перший це зробив, але вогонь – це був єдиний спосіб зупинити силовиків. Потім почав горіти будинок профспілок. Крики зі сцени: «Беркут» зупиніться! Не провокуйте!» - тільки дратували. Ми вже навіть просили їх замовкнути. Це вже була війна. Біля п’ятої години ранку бойові дії згасли і ми змогли перепочити.
--- Поспав у Михайлівському соборі десь годину. Залишив свій лук разом з речами в Михайлівському соборі. Коли закінчилися стріли, то він мені заважав, я був дуже помітним з ним -- силовики світили по мені ліхтариками. Залишив його разом з речами в Михайлівському соборі. Дві доби не з’являвся туди -- лук зник.
Цілий день 19 лютого будували барикади, підтримували вогонь. Ввечері почались сутички, все було як завжди, але різниця була у тому, що на Майдані вже майже нікого не лишалося - ні керівників, ні людей. Промайнула думка, що це кінець -- нас покинули. Нам конче потрібна була допомога, ми чекали на підкріплення.
Сцена нам реально допомагала -- говорили, де потрібні люди, де потрібне підсилення і підтримували наш моральний дух.

--- 20 лютого почалися бої. Із самого ранку на барикадах почалося перекидання каміння та матання гранатами. Я передислокувався до пам’ятника засновникам Києва і раптом почув дуже радісну для нас звістку, що приїхало підкріплення – Львівська сотня. Вони вже бігли і прямо з «корабля в бій…» -- відбивати атаку «беркутні». Біля мене вибухнула граната, після поранення до головного болю додався ще й дзвін у вухах. Відійшов назад, ближче до сцени, щоб оговтатись. Почався прорив біля стели та Ощадбанку. «Беркут» дуже швидко відступав. Я пішов в обхід, на гору до Жовтневого. Снайпери вже стріляли на ураження. Одного бачив в клубі Кабміну, він стріляв з вікна.
У мене був дерев’яний щит. Бачив, медики надавали допомогу хлопцю із простріленою ногою, у нього стегнова артерія була зачеплена. Я йому щит підсунув, його понесли. Вперед я побіг вже без щита, потім знову знайшов якийсь дерев’яний щит. Ми зупинилися з боку Жовтневого. Біля готелю Україна ще нікого не було, хлопці тільки починали рух вперед. Ми вирішили, що треба прорватися до барикади. Побігли, стали за два біотуалети. Хотіли зробити ривок, але застрочили автоматні черги, потім я почув звук СВД, зрозумів, що це вже на ураження і тут хлопці почали падати. Це вже «працювали» справжні відморозки, які цілились точно в голову, стріляли прицільно в очі. Вони знали, що у нас немає зброї, але стріляли на ураження – звірі, а не люди.

--- Дуже здивувало і розчарувало те, що не було з 19 лютого на Майдані Правого сектора... Втім, не бачив їх ще з ночі 18-го лютого.. Як мені потім сказав товариш, "славний" Правий сектор склав броніки вночі з 18 на 19 і кудись пішли... Не хотілося вірити, але факт фактом - я їх не помітив ніде, боляче таке сприймати. 18 лютого керівники «Правого сектору» дали наказ своїм бійцям покинути барикади. «Вони щось знали завчасно. Питання інше – чому нас не попередили? До подій 18 лютого я і сам хотів вступити у цю організацію, але потім у мене до них з’явилося дуже багато запитань.
Ярош підтвердив, що був у Януковича. Розповів, що Янукович розказував йому про свою сім’ю і наприкінці Ярош посміхнувся і сказав, що цією історією Янукович поламав його стереотипи. Виглядало так, що Ярош з нас знущався, виправдовуючи вбивцю – це неприйнятно.

--- Людина ніколи до кінця не вірить, що її можуть вбити. Я боявся не так за себе, як за всіх інших. Хіба моє життя так багато варте порівнянні з усіма іншими? Мама мені після подій на Грушевського сказала, що якщо мене вб’ють, то її життя закінчиться. У мене постійно крутилося це в голові, тому я не сказав їй куди їду -- за батьків боявся. У мене день народження якраз 20 лютого -- 22 роки виповнилося -- от і відзначили його… Батько зателефонував привітати, він не знав, що я на Майдані, почув по телефону звук пострілів -- тільки сказав, щоб я вижив. Мамі нічого не сказав. От тільки свій день народження я святкувати вже не буду.
Я молю Бога, щоб це все не було даремно, щоб подвиг Небесної Сотні не просто закарбувався у нашій пам'яті, а був прикладом і постійно нагадував, яку ціну ми заплатили в боротьбі за свободу і незалежність! Я хочу, щоб наша країна, любила захисників своїх так, як любимо її ми!


Текст выступления Саакашвили в Одессе 7 ноября.



Со мной тут стоят молодые ребята, которые победили в конкурсе для работы в открытом таможенном пространстве, которое мы создавали. Мы все ждали, что уже в начале 2016 года этот ремонт закончиться и все эти ребята будут там работать.  Но произошло так, что деньги на ремонт украли, наши сотрудники не работают и, как всегда, нас просто одурачили. Еще в начале года президент мне обещал, что он поддержит этот проект. В апреле он торжественно повторил это обещание, но пальцем не шевельнул, чтобы этот проект вступил в силу. Я хочу задать вопрос: сколько можно врать и обманывать?

Недавно закрылся Центр обслуживания граждан, который Порошенко торжественно открывал перед местными выборами. Он тогда сказал, что реформы необратимы. Мы набрали туда молодых людей а они, с подачи членов его фракции БПП, изменили нормативы, которые не позволили этому Центру работать. Я обратился к президенту с призывом не подписывать этот закон. После моего призыва он его подписал, и Центр закрылся. Тем одесситам, которые опять остались при старом центре Труханова, теперь нужно ждать два месяца или платить взятки. И это называется реформы необратимы?

Мне это реально надоело. Я устал от невыполненных, лживых обещаний. Мы видим, что силы регресса атакуют все прогрессивное. Мы видим, что все новые начинания убиваются на корню. И все это происходит на глазах всей Украины. Что это за работа, когда мне приходится, как какому-то монгольскому хану, ставить палатки на дорогах на смех всему миру, переходить работать в палатки и вкладывать жалкие гроши на эти дороги, которые не ремонтировались десятилетиями! А чиновники публикуют декларации, где больше денег наличными, чем понадобилось бы, чтобы сделать европейские дороги и в этой, и еще в других областях. Так нельзя работать.

Уже 6 месяцев не назначают трех из моих четырех заместителей. А сейчас они взялись за старое и опять стали продавать места глав администраций. АП через фальшивый конкурс вместо тех людей, которых мы провели по прозрачному конкурсу, молодых и перспективных, опять привела старых коррупционеров с которыми проще фальсифицировать выборы. Я хочу всем сказать: мне надоело терпеть это. И в чем разница для украинцев -- Янукович издевался над народом, а теперь продолжил Порошенко? Какая разница для украинцев, кто их будет грабить: Енакиевский или Кононенко? Какая разница, кто будет все себе присваивать: какой-то Ковальчук или Клюев? Какая разница для одесситов, если раньше их грабили Гончаренко, Пресман, Кивалов, то теперь так грабят уже под управлением новой Администрации? Что поменялось для людей?

Президент Порошенко мне говорил, что ему мешает Яценюк. Мы создали "Рух за очищення" и помогли ему избавиться от Яценюка. И чем это закончилось? Состав Яценюка был чуть-чуть подвинут составом президента, но на этих схемах как грабили, так и грабят. Более того, Аваков, Насиров, Гонтарева – столпы коррупции – так и остались сидеть на своих местах. Я от этого устал и хочу сказать: меня так много еще никто в жизни не обманывал. И так цинично.

Если честно, для меня последней каплей стали эти электронные декларации. Когда я вижу эти обнаглевшие рожи, то нет нормальных слов... По всей стране они заявляют нагло, что у них есть миллионы в наличности, а они еще и получают соцпомощь от государства, от тех пенсионеров, которые дрожащими руками последние копейки собирают, чтобы как-то выжить. И в это время что я вижу -- на порядочных чиновников, которые начали по-новому работать, власть напускает на них всяких псов режима.
А в Одесской обл. президент поддерживает два клана -- это бандитский, криминальный клан из убийц 90-х, клан Труханова, и это измаильский коррупционный клан Уманского. Реально всю власть в области отдали на откуп этим двум, и еще их союзникам-сепаратистам из "Нашего края" Антона Киссе. И это происходит абсолютно открыто. И Одесскую область сдают не только коррупционерам, сдают врагам Украины. Я не намерен молчать, об этом должна знать страна. Поэтому я хочу сказать одесситам: я очень люблю эту область, мы очень многие вещи вместе начали, меня до сих пор вы поддерживали. Я много ездил, встречался с людьми на улицах, на полях, которые ко мне подходили и говорили: только не оставляйте нас, не уходите. Я действительно не хочу оставлять одесситов на произвол судьбы и говорю вам: мы обязательно поднимем Одесский край.
Я когда приехал сюда, я хотел, чтобы здесь были такие же темпы развития, как и в Батуми. Но Батуми мы начали развивать только тогда, когда освободили Тбилиси от прослойки преступных коррупционеров. Аналогично и для Одессы -- этот край будет развиваться тогда, когда Киев избавится от коррупционного клана в союзе с бандитами.

В связи с этой ситуацией я решил подать в отставку и начать новый этап борьбы. У меня не опустятся руки. Я не устану. Пусть они не надеются и пусть они не рассчитывают избавиться от меня. Я тот солдат, который идет столько, сколько надо для полной победы, чтобы избавить Украину от этой воровской мрази, от этой коррупционной грязи, которая жиреет на крови наших солдат, на жертвах Майдана. Они предали идею украинской Революции и набивая свои мешки денежными знаками, оставляют за собой руины -- ограбленную до нитки страну. В Украине более чем достаточно новых незапятнанных людей, которые никак не связаны вот с этой швалью, которая вцепилась за горло страны.
Мы обязательно объединимся, и мы обязательно закончим эту борьбу победой ради всех жителей Украины, в том числе и одесситов.


От тракториста-афериста до депутата ВР.

 Олег Ляшко, воспитанник Борзнянской школы-интерната (Черниговская область), неплохо владел письменным русским и украинским. Настолько неплохо для провинции, что в конце 1980-х он даже писал в местную районную газету «Комуністична праця». Но работал, наш герой, трактористом - по своей основной специальности, полученной в ПТУ, куда он поступил после окончания среднего учебного заведения. Перестройка, демократизация, гласность и «направляющая сила» повернули судьбу искателя приключений в иное русло.
В 1990 году во время подготовки ко второму съезду Народного Руха Украины журналист Анатолий Туркеня привел в пресс-центр съезда Руха Олега Ляшко и его взяли на стажировку. Вспоминает журналист Андрей Дерепа:
--- Молодой «казачок» проявил завидный талант в доставании разного рода дефицитов, но уже по тем временам битые жизнью руховцы, научившиеся определять человека с первого взгляда, не советовали с ним связываться. Они оказались полностью правы и вскоре я сам поймал Ляшко на том, что купленные на общие деньги товары он доставлял лишь частично, не все. После окончания съезда НРУ ему дали от ворот поворот. Ляшко внушал опасение беспардонной циничной лживостью, которая скользила в каждом его движении. Он спекулировал словом «интернат», стараясь вызвать к себе жалость, и прикидывался босоногой «сиротинушкой», хотя вскоре объявилась мать Олега, которую он использовал для незаконного получения квартиры в городке Вишнёвом под Киевом.
Усилиями некоторых журналистов и «направляющей силы» тракторист Ляшко со своим средним образованием оказался внештатным корреспондентом популярной в то время столичной газеты «Молодая гвардия». Попав в редакцию, «сиротинушка» преобразился и распустил слух, будто он внебрачный сын председателя Совмина УССР (времён Виталия Щербицкого) Александра Ляшко. По одной из распространенных им версий, Александр Петрович, который якобы приходится ему отцом, вроде бы его сыном не признавал, но тайно покровительствовал (вариант прикрытия).
И Олега Валерьевича (не Александровича, заметьте) покровители в темных очках познакомили с влиятельными чиновниками Министерства торговли, которые решили, что для общего бизнеса полезным будет запустить газетный проект, который и смог на первых порах прокормить Олега Ляшко.
Дадим слово Дерепе: «Выходившие под крышей Минторга Украины «Комерційні вісті» в 1990-94гг стали первой крупной аферой Олега Ляшко. На самом деле, под прикрытием газеты осуществлялись самые разнообразные, но одинаково грязные сделки: от манипуляций с турпутевками до продажи оружия.
Новоиспеченный Хлестаков добивался расположения начальников с помощью своего главного оружия – лжи и шантажа.»
Однако Ляшко умел лгать мастерски, придумывать различные истории. Например, хвастался тем, что во время путча ГКЧП именно он внес существенные правки в текст телеграммы, которую генерал Варенников отправил из Киева в Москву. По его версии, перед этим Варенникова во время обеда в штабе Киевского военного округа специально напоили – дабы тот не заметил подмены. Как говорится, полный абзац – дайте ему Героя Украины и звание «Отца Независимости»! Конечно, сам он додуматься до такой фантастической версии не смог бы.
После проявления «таланта» в сфере торговли пришло время расширять поле деятельности, и Ляшко через «задний крыльцо» пробирается в милиционеры, не ниже звания полковника, и то, лишь потому, что 20-ти летний генерал вызывал бы подозрения. Успеху сего действия способствовало то, что его «неведомая сила» пошептала министру МВД А. Василишину и начальнику УВД Киевской области В.Володину.
Впервые об Олеге Ляшко я услышал в начале лета 1990 года. Я пришел брать интервью у заместителя министра внутренних дел Украины Бартошевича. Мы сидели и разговаривали строго по теме беседы, когда ему вдруг позвонили по одному из телефонов. Взяв трубку, генерал вдруг занервничал, потом кому-то крикнул: «Ну и пишите, я не боюсь...» Бросив трубку, повернулся ко мне весь красный, вспотевший.
--- Вы Олега Ляшко не знаете? - спросил меня.
--- Нет, не знаю, не слышал, - ответил я удивленно. А кто это?
--- Значит, вы просто счастливы, - сделал вывод Бартошевич, - а то мы тут все от него уже очумели. Всех аферист замордовал. Кажется, ему где-то девятнадцать... Образование - только средняя школа, и то, если не ошибаюсь, выпускные экзамены сданы экстерном. И вот этот делец каким-то тайным образом втерся в доверие к министру МВД Андрею Владимировичу Василишину. Шеф сделал его своим каким-то там техническим помощником. А тот надел форму полковника, сфотографировался и выписал себе удостоверение чуть ли не заместителя министра. Начал выезжать в области и районы, устраивать проверки личного состава отделов внутренних дел. На местах его фамилия гораздо строже звучала, например, чем моя.
В это время отворилась дверь и в кабинет вошел генерал Масловский, в то время возглавлявший ГАИ МВД Украины.
--- Подскажи, - обратился к гаишнику Бартошевич, - какие Ляшко повесил номера на свою машину?
--- 00-02 КИВ, - сказал Масловский. Отсюда, из министерства, разослал на все посты ГАИ телефонограммы, что этот номер приравнивается к номерам автомобиля члена Политбюро Щербицкого, а также Александра Павловича Ляшко, председателя Совмина. Номера были выданы Ляшко по личному указанию В.Володина.
--- Да вы что? - вырвалось у меня. И это в девятнадцать лет!?
--- Мошенник и аферист, - нервно поднялся из-за стола Бартошевич. Настоящий Остап Бендер… Присвоил себе машину… Следователи им занимаются. Будет сидеть, как миленький. Так он нынче, знаете, кем заделался? Редактором газеты «Коммерческие вести». Теперь вот, слышали, угрожает мне, мол, напишет такую статью, что я попрощаюсь с должностью... Шантажист…
    Ляшко со своим недоучтенным школьным образованием, похоже, умело держал в «ежовых» рукавицах все руководство МВД. Это чувствовалось по настроениям генералов Бартошевича и Масловского. Для того, чтобы иметь такое влияние, мало вооружиться обыкновенным журналистским пером, надо иметь еще и мощную «крышу».
«Киевские ведомости» – популярная в то время в городе газета – первая открыто написала, какой проходимец «писатель» из Минторга. На первую полосу номера от 13 сентября 1994 года вынесена статья, заголовок которой звучит так: «Фаворит милицейских генералов наводил страх на торговых тузов, прокручивал аферы с «Волгами» и писал роман о главе МВД».
«На основании липовых документов ему предоставили двухкомнатную квартиру, шикарный рабочий кабинет в здании Министерства торговли оборудовали телефонной спецсвязью, до отказа забили шкафы хорошей одеждой и обувью, а холодильник – заморским спиртным. В Харьковской области, на автотехстанции ему почти даром отдали новенькие «Волги». А когда Ляшко ехал на отдых, его сопровождал милицейский эскорт…»
Судебная коллегия по уголовным делам Киевского городского суда вынесла 9 декабря 1994 года будущему народному депутату приговор: «Ляшко Олега Валерьевича, 3 декабря 1972 года рождения, уроженца Чернигова, украинца, гражданина Украины, со средним образованием, холостого, работавшего до ареста главным редактором газеты «Комерційні вісті», признать виновным в совершении преступлений, предусмотренных ст. 86-1, 191, 194 ч. 3 УК Украины».
Статья 86-1 – хищение государственного и коллективного имущества в особо крупных размерах (от 10 до 15 лет лишения свободы с конфискацией имущества).
Махинациями с автомобилями Ляшко причинил ущерб Мерефянской СГТО на сумму 2 млн. 400 тысяч карбованцев, а фирме «Густа-Фуд» – на сумму 1 млн. 100 тысяч карбованцев.
Статья УК 191 – «Самовольное присвоение власти или звания должностного лица» - до двух лет лишения свободы или, исправительными работами на тот же срок.
Статья УК 194 ч.3– «Подделка документов, штампов и печатей, использование поддельных документов» – лишение свободы до 1-го года, в повторном случае – до 5 лет с конфискацией имущества.
В общем были суды-пересуды, Ляшко получил свои 4 года по определению Верховного Суда из которых, отсидел аж несколько месяцев. На основании указа президента Украины Леонида Кучмы от 19 апреля 1995г. его включили в список попавших под амнистию. Спустя всего лишь ДВА ДНЯ после опубликования указа, 21 июня 1995г., наш «казачек» уже вышел на свободу, навсегда покинул Изяславскую колонию №31 (Хмельницкая обл.). Утверждают, что в судьбе Олега Ляшко принял участие лично Леонид Кучма. А если учесть, что Кучма стал президентом исключительно благодаря содействию ФСБ (факты есть), то становится понятным где находится «крыша» «засланного казачка», которая продвинула афериста в депутаты.
Спустя несколько лет Кучма пожалел, что выпустил Олега Ляшко и это зафиксировано на пресловутых «пленках майора Мельниченко».
     Прошло некоторое время, и я также вляпался в аферу «Остапа Бендера». В 1996 году мне позвонил один заместитель министра и попросил почитать статью, которую принесет молодой человек. Посоветовал присмотреться к нему.
Вскоре энергичный хлопец, одетый по-франтовски принес чернилами написанную статью о проблемах Черноморского морского пароходства. В отдельную папочку он собрал документы, подтверждающие все, о чем говорится в материале. Естественно, он не сам собрал материал, судя по документам, статья написана профессионально, редактировать статью совсем не нужно было. Мы ее только набрали на компьютере и поставили в номер.
С очередной статьей Олег Петровский, как он представился мне, пришел через неделю. Получилась блестящая публикация о непорядках в деятельности прокуратуры и судов. Затем еще и еще.
Как-то он пришел ко мне с предложением зарегистрировать еще одно издание, но уже не коллективное, как «Правда Украины», а частное и раскрутить новую газету с помощью «Правды Украины. Название написал я, - «Политика». Главным редактором издания стал Олег Петровский. Пусть, подумалось мне, дерзает молодой Петровский и он вскоре «дерзанул»…
Олегу отвели мы в редакции отдельный кабинет. Задиристый и горластый, он очень скоро стал переругиваться с моими заместителями, которые фактически верстали и основной номер издания, и «Политику».
Однажды, буквально влетели в мой кабинет со скандалом Петровский и мой заместитель. Кто-то из посетителей как раз находился у меня на приеме. Когда закрылась дверь за спорившими, гость спросил:
--- А этот горластый работает у вас?
--- Нет, не работает, но мы запускаем совместно частную газету «Политика», которая выходит пока вкладышем в нашем издании. Это ее редактор Олег Петровский.
--- Да какой же это Петровский - буквально подпрыгнул на месте мой гость. - это же знаменитый аферист Олег Ляшко...
--- Какой Ляшко? Теперь уже удивлялся я.
--- Тот самый, который «развел ментов» и который чуть было не подчинил себе все МВД.
Боже ж ты мой, вот это Петровский! Вот это редактор газеты «Политика», которая есть частью «Правды Украины»! На душу мне лег тяжелый камень.
Я зашел в кабинет Ляшко:
--- Ты знаешь такого человека, как Олег Ляшко?
Петровский от неожиданности вздрогнул, но буквально через мгновение взял себя в руки, очевидно был готов к такому повороту.
--- Это я, - сказал он просто и даже, похоже, с издевкой, криво улыбнулся. Я освободился досрочно. В правоохранительных органах ко мне вопросов нет. Теперь вот появилась уже и газета, благодаря вам. Если мешаю, я могу уйти.
--- Давай поступим так, - сказал я Олегу. - Я уезжаю в двухнедельное путешествие. Никому об этой истории не говори ни слова. Ты и дальше продолжай заниматься тем, чем занимался. А после моего возвращения мы разлучаемся.
За время моего отсутствия он так подставил нашу газету, что я после разлуки с ним еще полтора года ходил по судах, отдуваясь за его очередную аферу.
Олег написал разгромную статью о корпорации ДЭУ, которая только-только вступали на автомобильный рынок Украины. Он назвал президента могущественной корейской фирмы проходимцем и заявил, что якобы против него на родине заведено очень серьезное уголовное дело.
Это возымело молниеносную реакцию. В Киев съехались представители ДЭУ из ряда европейских стран. Они потребовали немедленной встречи с руководителем «Правды Украины».
Контактируя с возмущенными корейцами по телефону, Олег договорился, что их примет главный редактор газеты Александр Горобец. Хотя я, как вы уже знаете, в это время был где-то между Мальтой и Сицилией.
В назначенное время группу корейцев у здания издательства «Пресса Украина» встретил прилично приодетый водитель частного авто Олега Ляшко и провел в приемную главного редактора «Правды Украины». В моем рабочем кабинете в это время сидел разодетый и английский костюм, сверкая золотыми часами и таким же браслетом, господин Ляшко. Он выдавал себя, разумеется, за Александра Горобца. Предварительно заявив секретарше, что, дескать, ему нужно в солидном кабинете провести переговоры с представителями корпорации ДЭУ. И просил никого не пропускать в кабинет во время встречи.
У Ляшко был уже заготовленный хвалебный текст о великом и мудром создателе корпорации. Он извинился перед корейцами за оплошность с публикацией не до конца проверенной статьи, пообещал, что впредь подобного не будет. И заявил, что редакция готова опубликовать опровержение. Но было бы лучше, если кроме опровержения в этом же номере газеты появится и статья об непревзойденном руководителе ДЭУ. Но это уже, разумеется, будет платной услугой. Как мне рассказывали, Олег назвал сумму в тысячах долларов США. Но огромные деньги, как потом доказывали мне в суде представители корпорации ДЭУ, их люди перечислили на расчетный счет то ли Ляшко, то ли редакции газеты «Политика».
И что вы думаете, после этого сделал знаменитый не простой аферист, а вредитель государственного масштаба? В следующем номере вкладыша «Политика» он написал, что после его разгромной статьи к нему явились функционеры ДЭУ (он перечислил имена всех прибывших на встречу корейцев, их должности) и предложили ему взятку - деньги. Огромные деньги (да еще в иностранной валюте!), что было грубейшим нарушением законодательства, дабы он опубликовал опровержение и хвалебную оду в честь руководителя ДЭУ. Но газета «Политика», мол, не продается, а тот, кто желает нарушать законы Украины о валютных операциях, может поплатиться свободой. Вот такой неожиданный поворот.
И вот, в первый день слушания моего уже уголовного дела, великий непотопляемый вредитель Ляшко первым встречал меня под судом следующей фразой:
--- Сан Саныч, держись, - кричал он своим зычным, с нотками металла, голосом, отчаянно борясь с милиционерами. Они не давали ему возможности заснять все происходящее фотокамерой.
В июне 1997г. Ляшко вляпался еще в одну историю, связанную с и.о. премьер-министра Василия Дурдинца, «Политика» Олега Ляшко опубликовала статьи «Дурдинцовщина» и «Экономьте колючую проволоку, гражданин Дурдинец». Но сам Ляшко такую информацию просто добыть бы не мог. Инсайдерской информацией явно помогли его покровители.
Пикантность похождений по грани -- уголовное дело №50-1695 (ч.2 ст.125 УК – «Клевета», до 3 лет лишения свободы или 2 года исправительных работ) против Ляшко было возбуждено по требованию членов комитета по законности и правопорядку Верховной Рады депутатов: А.Жира, В.Евдокимова, В.Недригайло, Л.Грабаря и Л.Миримского! Но удивительные метаморфозы были дальше. судья Замковенко, спустя некоторое время, не только вынес Ляшко оправдательный приговор (прокуратура требовала три года лишения свободы и ещё три года лишения права заниматься профессиональной деятельностью), но и извинился перед подсудимым. Чувствуете красоту игры «темной материи»?
Последней жертвой Ляшко стал арт-клуб «ОстаNNя барикада», открытый в помещении Печерского универмага (ул. Суворова 4) в сентябре 2001 года Олесем Донием – главным голодающим студентом 1990-го года. Это молодёжное арт-кафе проводило политические клубы и встречи с известными политиками. Не просуществовавший и полгода клуб был закрыт в феврале 2002 года в разгар выборов – причиной стал внезапный отказ от договора аренды со стороны хозяина Печерского универмага Андрея Кудина. В неофициальных разговорах Донию было сказано, что причиной было именно негативное выступление Ляшко в своей «сливной» газете. Доний сильно жалел, что он осенью 2001 года не принял предложение БЮТ и Юлии Тимошенко, Левко Лукьяненко о включение его в первую десятку списка. Доний баллотировался в Верховную Раду в одномандатном округе на Левом берегу Киева, в котором он проиграл. И пришлось главному революционному студенту и деятелю арт-бизнеса переквалифицироваться в политологи.
Судимость Ляшко препятствовала продвижению его в депутаты ВР и поэтому ее надо было снять. «Не судимым» Ляшко сделал Варвинский райсуд Черниговской области 16 марта 1998 года, пересмотревший приговор и постановивший «досрочно снять судимость».
В 2006 году он уже народный депутат Украины V созыва и, как всегда, не обошлось без скандального сюрприза. На трибуну Верховной Рады Украины 26 июля 2006 года зашёл Олег Ляшко и прокрутил кассету перехвата разговоров якобы Андрея Клюева и Николая Рудьковского о подкупе депутатов в пользу кандидатуры А. Мороза. Естественно, подслушивание разговоров – это работа спецслужб. В результате это повлияло на расстановку сил не на пользу демократам.
Политологи отмечали, что в задачу Ляшко входило, и входит по сегодняшний день, размывание протестного оппозиционного поля и это подтверждается на практике, а без спецслужб такая работа ему не по зубам. В любой организации, где присутствует этот «диверсант» с вилами следует ожидать какого-нибудь «взрыва».

Бывший редактор газеты «Правда Украины» (1992-99 г.) Александр Горобец.

Передмова до книги В.Білінського «Москва Ординська (XIII—XVIст.)



Я, спочатку, відмовлявся братися за написання цієї книжки, але спонукав мене лист з далекої Канади:
--- Шановний пане Володимире, ми читали Вашу книгу «Країна Моксель» гуртом. Нам вона сподобалась. Але Ви своєю книгою зруйнували підвалини нашого світосприйняття. Тож, будьте ласкаві, напишіть, якою ж була історія Московії насправді.
Я, врешті- решт, зрозумів, що мені нікуди від цієї теми не подітись.
Так з’явилась нова праця — «Москва Ординська (XIII—XVI століття)». Хочу відразу попередити читачів, що вона не є продовженням раніше написаної тритомної книги «Країна Моксель, або Московія». Хоча дуже тісно пов’язана з нею. Важко зрозуміти історію Московської держави і московитів, не прочитавши «Країну Моксель…».
Аналізуючи лише правдиві факти, виходили висновки, що повністю руйнували російські історичні вигадки. Бо коли московити кажуть, що, приєднавши остаточно Новгород (земля Русі) у 1570 році, вони стали спадкоємцями новгородської історії, культури, ремесел тощо, то ми їм нагадуємо, що за 3-4 роки до походу Івана IV (Грозного) на це місто там лютувала чума, від якої загинуло більше половини населення. Тож, винищивши ще 60 тисяч люду і зруйнувавши весь Новгород — підприємства, церкви, торгові споруди, будівлі, московити приєднали до себе лише землі, територію.
Вовк, з’ївши вівцю, не успадковує її генів або звичок.
Між іншим, Новгород винищували двічі: у 1471 і 1570 роках — дід і онук — Іван III та Іван IV. Іван III добивав місто після чуми, коли загинуло 250 тисяч людей, у тому числі 48 тисяч у самому Новгороді. Так була повністю знищена новгородська культура, новгородські ремесла, новгородський вічевий дух свободи.
1581 року, під час Лівонської війни, Стефан Баторій оминув місто, бо воно лежало в руїнах. А у 1617 році, згідно з «ревізією», в Новгороді мешкало тільки 850 людей.
Такі факти можна знайти на кожній сторінці так званої російської історичної науки. Московські царі свідомо вкрали та приписали собі історію Русі (України). Вони вчинили це так відверто та нахабно, що такі діяння видно неозброєним оком. Однак російські послідовники послуговуються і сьогодні тим украденим надбанням.
Перша частина другого тому книги має назву: «Моксель: меря — мордва — московити». Вона спростовує московський міф про слов’янське походження «великоросів». Про те свідчать давні історики, топоніміка і гідроніміка Ростовсько- Суздальської та Рязанської земель, археологія і антропологія, де не вдалося знайти ніяких слідів слов'ян.
Московити — етнос фінського походження з великим додатком пізнішої казахської, татарської (тюркської) крові. Бо після завоювання тих земель військом хана Батия у 1237-1238 роках разом із новими власниками землі Золотої Орди — його братами Беркечаром, Чилаукуном, Мухаммедом і Чимпаєм — на терени сучасної центральної частини Московії переселилися тюркські роди: каракиреї, ширини, аргини, барини, дулати, конгирати, мангити, жал аїри, татари та інші.
Історія московитів має дуже мало спільного із тим матеріалом, який упродовж 200 років вивчають у школах Російської імперії. Тому не дивуйтеся, коли раптом виявиться, що у ній немає місця так званому Олександру Невському. Син Ярослава Всеволодовича — Олександр, справді, аби батько залишився живий, був забраний ханом Батиєм до себе, а батько разом із військом Батия вирушив у похід на Європу. Ярослав Всеволодович брав участь у штурмі Києва в 1240 році, а в 1241 році загинув у «Германії». Це засвідчили угорський монах Юліан та посол французького короля Людовіка IX — Вільгельм де Рубрук. Це якраз той похід, який названий російською історією, як «Татаро- монгольскою навалою». А Олександр, так званий Невський, став прийомним сином хана Батия, андою (клятва на крові) його старшого сина Сартака. Саме він із 1254 року (під іменем Хура-ага, від дому Батия) брав участь у переписі населення імперії Чингісидів.
Під іменем Хура-ага його знали перські історики та державні діячі. Російські історичні джерела подають його під іменем Олександра Невського, але й вони змушені були засвідчити його жорстокість до людей. За наказом Берке-хана його було отруєно у 1263 році, бо ж був прийомним сином хана Батия.
Велика Радянська Енциклопедія (3-є вид. т. 9, с. 561) визнала, що найбільш важливі посади займали члени правлячої династії чингісхана, царевичі («оглани»), які володіли наділами землі (14 улусів) у Золотій Орді.
Всі землі майбутньої Московії належали Золотій Орді, зрозуміло, що й вони стали улусами онуків Чингісхана, у тому числі й так звані Ростовсько- Суздальська і Рязанська землі. Пізніше, у 1272 році була заснована ханом Менгу (для сина хана Берке) Москва, яка теж стала улусом. Слід зазначити, що офіційна мова була по всій Золотій Орді, уйгурська (тюрська).
Завданням усієї російської історіографії (церкви і влади), починаючи з кінця XV століття (після 1472 року), стало приховування правди про походження династії московських правителів. Бо ще з тих часів династію Чингісхана пов’язували із самим Господом, що засвідчили фрески з портретами на стінах Благовіщенського храму в Московському Кремлі. А оскільки Чингісидів неможливо було «прилаштувати» до історії Русі (України), то й видали їх за Рюриковичів.
Спільна християнська віра об’єднувала всю Золоту Орду. Усіх Чингісидів, — володарів улусів Золотої Орди, які першими прийняли християнську віру, — Московська православна церква зарахувала до лиця святих. Так стали святими (канонізовані):
--- Онук Чингісхана, брат Батия — Мухаммед (у хрещенні Іван) — володар Тотемського улусу.
--- Правнук Чингісхана — Беклемиш (у хрещенні Михайло Тверський) — володар Мещерського улусу (так зване Велике Володимирське князівство).
--- Правнук Чингісхана, так званий Петро Ординський (син хана Берке), — перший володар Московського улусу.
Все, про що розповідається у книзі «Москва Ординська (XIII—XVI століття)», ґрунтується на московських та інших історичних джерелах. Звичайно, щоб знайти правдиві джерела (фальшування почалось з кінця ХV століття), треба було попрацювати.
Київ. Видавництво імені Олени Теліги. 2011р.

Трагедія у Запоріжжі від підриву «Дніпрогесу» у 1941 році.



До 75 річниці трагедії у Запоріжжі.

18 серпня1941 року під натиском армії нацистської Німеччини радянські війська, що відступали, підірвали греблю «Дніпрогесу» у Запоріжжі. Це обернулось справжньою трагедією для тисяч жителів міста, які жили на берегах Дніпра, та біженців, що переправлялись того дня через річку. Історики та старожили кажуть, що хвиля, місцями десятки метрів заввишки, горнула все на своєму шляху. Пересічні запоріжці сьогодні нічого не знають про ту трагедію. Роками радянська комуністична влада приховувала це, місцеві комуністи також замовчували правду тієї трагедії.

Близько 20-ї години вечора 18 серпня 1941 року Запоріжжя здригнулось від потужного вибуху. За кілька хвилин величезна хвиля дніпровської води накрила нижню частину Хортиці та південні райони міста. У водах потонули за різними підрахунками від 20 до 100 тисяч людей. Серед них місцеві жителі, які жили на берегах Дніпра та солдати Червоної армії, котрі того вечора переправлялись на лівий берег.
Пізніше стало відомо, що вода здійнялась після вибуху на «Дніпрогесі», який влаштували червоноармійці Борис Епов та Олексій Петровський виконуючи наказ вищого керівництва. Наслідки затоплення жителів місцевості нікого з вищого керівництва не цікавило, про підрив «Дніпрогесу» вони не повідомили ані місцеве населення, ані військових, які форсували річку. І такий випадок не був останнім.
Свідків тієї трагедії майже не залишилось. У 1999 році корінний запоріжець Олексій Доценко в інтерв’ю для телеканалу «1+1» розповів: події тієї ночі він запам’ятав на все життя. Тоді Дніпро став пеклом для людей та тварин.
«І крики були, і спасайте, і рятуйте. Корови ревли, свині кричали, а люди по деревах лазили. Ну, а що він, мокрий, виліз, довго там не просидить» – згадує Олексій Доценко.

Історики кажуть, що це була спецоперація НКВС. Документально доведено: наказ на знищення «Дніпрогесу» віддав особисто Йосип Сталін. Для здійснення вибуху у греблі було закладено 20 тонн вибухівки, яку напередодні доставили двома літаками з Москви, але з часом початку операції прорахувались. Війська «Вермахту» не збирались захоплювати Запоріжжя, у місто вони увійшли на два місяці пізніше. Ранній підрив «Дніпрогесу» без попередження спричинив багаточисельні жертви не тільки серед населення, а і військових, завадивши нормальній евакуації через греблю. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода розповів кандидат історичних наук Владислав Мороко.

У Запоріжжі нічого не нагадує про ту трагедію. Поблизу «Дніпрогесу» стоїть лише пам’ятник артилеристам, які охороняли його у перші дні війни. Це обурює запорізьких істориків та краєзнавців. Владислав Мороко звертався до міської влади з проханням вшанувати загиблих земляків, але відповіді так і не отримав, тому що суть комуністичної влади не змінилася.
Останні роки у Запоріжжі громадськість намагається вшанувати пам’ять загиблих від вибуху на «Дніпрогесі». 18 серпня 2013 року запоріжці встановили пам’ятний хрест на честь потонулих співвітчизників. І ця масштабна трагедія щільно переплітається з геноцидом українців 1933 року. Продовження цієї конви повторилося через два роки у листопаді 1943 при звільненні Києва від німців. Тоді, десь біля 300 тисяч молодих українських новобранців Жуков відправив у домашньому одязі з цеглиною замість зброї, форсувати на плотах Дніпро і визволяти Київ. Звичайно, німці значну більшість перестріляли і вода у Дніпрі забарвилася у червоний колір. Жуков свідомо послав на смерть українців бо дав вказівку Ватутіну не давати одяг і зброю. Рано чи пізно гірка правда і про цю трагедію проб’ється через комуністичну завісу.

Організатори спорудження пам’ятника сподіваються достукатись до сердець пересічних громадян, які роками не мали можливість почути правду про масштабну трагедію у Запоріжжі 18 серпня 1941 року.