2. веремія.

занурив перо у чорнило
й старанно шкрябаю букви.
згідно правилам каліграфії
виводжу в життя по білому в рисках паперу,
уперше в своєму житті
пишу слово чорнилом (шість років тоді було)...
а що ж то за слово перше?..
не вгадаєш нізащо -
бо не "матуся", ні, а - "рама".
лише зараз,
на схилі років збагнув
сакраментальність першого слова, одягнутого у чорнила:
рама - простір мого існування,
доля моя,
мій хомут, якого люблю
...бо мушу.
а ще я люблю тумани,
вечірню зорю і розсвіти -
особливо влітку,
коли трави і квіти косами
вплітаються в раму мого буття,
коли тополя, верба і калина
ведуть суперечки із світом,
а річка
тоненькою синьою стрічкою
окреслює коло арени цирка -
там малесенькі люди
стріляють водою з пістолів,
з піскОвих гармат і танків
випулюють різнорозмірні й різнофігурні
кольорові льодяники і драже,
розсипаючи цукор у полі бою,
гатять
карамельковими ракетами,
а іграшково кріхітні винтокрили
і пластмасові літачки
кидАють зверху кульки,
що лопаються і спадають
золотою щедрою зливою...
і люди! - співають весело
і йдуть у атаку у танці (наче в балеті!),
обіймаються
і фантани пускають з очей... -
я розсміявся!
від сміху впав аж у крісло.
нюхаю нашатир,
щоб не з"їхати з глузду
і не втратити дійсність, реалність під старість...
- ох! розсмішили ж мене війною!..до сліз -
хапаюсь за кулькову ручку
і на папері виводжу каряво - РАМА -
...аби не забути дитинство...

Коли в будинку для людей похилого віку маленького австралійського містечка помер цей дідусь, всі вважали, що він тихо пішов із життя, не залишивши в ньому якогось помітного сліду. Але потім, коли медсестра розглядала його нехитрі пожитки, вона знайшла цей вірш. Його зміст настільки вразив співробітників цієї установи, що вони почали робити копії вірша і роздавати їх усім знайомим.

З того часу заповіт старенького, перекладений на різні мови, вражає людей в усьому світі глибиною і щирістю душі людини, яка його написала…

На жаль, я не знайшов хорошого перекладу цієї поезії українською, тому друкую російський варіант.

 

*     *     *

Входя будить меня с утра,

Кого ты видишь, медсестра?

Старик капризный, по привычке

Еще живущий кое-как,

Полуслепой, полудурак,

«Живущий» впору взять в кавычки.

Не слышит – надрываться надо,

Изводит попусту харчи.

Бубнит все время – нет с ним сладу.

Ну сколько можно, замолчи!

Тарелку на пол опрокинул.

Где туфли? Где носок второй?

Последний, мать твою герой.

Слезай с кровати! Чтоб ты сгинул…

Сестра! Взгляни в мои глаза!..

Сумей увидеть то, что за!..

За этой немощью и болью,

За жизнью прожитой, большой.

За пиджаком, побитым молью,

За кожей дряблой, «за душой».

За гранью нынешнего дня

Попробуй разглядеть МЕНЯ…

…Я мальчик! Непоседа милый,

Веселый, озорной слегка.

Мне страшно. Мне лет пять от силы,

А карусель так высока!..

Но вот отец и мама рядом,

Я в них впиваюсь цепким взглядом.

И, хоть мой страх неистребим,

Я точно знаю, что любим…

…Вот мне шестнадцать, я горю!

Душою в облаках парю!

Мечтаю, радуюсь, грущу,

Я молод, я любовь ищу…

…И вот он мой счастливый миг!

Мне двадцать восемь. Я жених!

Иду с любовью к алтарю,

И вновь горю, горю, горю…

…Мне тридцать пять, растет семья,

У нас уже есть сыновья,

Свой дом, хозяйство. И жена

Мне дочь вот-вот родить должна…

…А жизнь летит, летит вперед!

Мне сорок пять – круговорот

И дети не по дням растут.

Игрушки, школа, институт…

Все! Упорхнули из гнезда

И разлетелись кто куда!

Замедлен бег небесных тел,

Наш дом уютный опустел…

…Но мы с любимою вдвоем

Ложимся вместе и встаем.

Она грустить мне не дает,

И жизнь опять летит вперед…

…Теперь уже мне шестьдесят.

Вновь дети в доме голосят!

Внучат любимых хоровод.

О, как мы счастливы, но вот…

…Померк внезапно солнца свет.

Моей любимой больше нет!

У счастья тоже есть предел…

Я за неделю поседел,

Осунулся, душой поник

И ощутил, что я старик…

…Теперь живу я без затей,

Живу для внуков и детей.

Весь мир со мной, но с каждым днем

Все меньше, меньше света в нем…

Крест старости взвалив на плечи,

Бреду устало в никуда.

Покрылось сердце коркой льда.

И время боль мою не лечит.

О господи, как жизнь длинна,

Когда не радует она…

…Но с этим следует смириться.

Ничто не вечно под луной.

А ты, склонившись надо мной,

Открой глаза свои, сестрица.

Я не старик капризный, нет!

Любимый муж, отец и дед…

…и мальчик маленький доселе

В сиянье солнечного дня

Летящий вдаль на карусели…

Попробуй разглядеть МЕНЯ…

И, может, обо мне скорбя,

                           найдешь СЕБЯ!

Життя і смерть, як день і ніч

В одном замечательном городке возвели культурную ресторацию. С приличной кухней, двурукой обслугой и кухрабочими, вооруженными санкнижками авторства маститых графоманов.

Відповідальність - це визнання того, що тільки ми самі є причиною наших дій та їхніх наслідків. Чим більше людина нарікає на оточуючий світ, звинувачуючи його у своїх стражданнях і радостях, тим більш вона безвідповідальна. Вона визнає те, що не може вибирати свої слова, вчинки, а отже — долю. Це також означає, що вона нібито не винна у своїх поганих вчинках, тому страждання, які вона приносить іншим, нібито не лежать на її совісті. Тобто такі люди можуть зробити будь-який злочин і при цьому себе повністю виправдати. Більшість страждань, які ми відчуваємо від інших, здійснюються через безвідповідальність людей до власних вчинків, до власного життя.

Кульбаба: " Що поробиш -  доля в мене така! Виросла  на пустці... Тут і цвісти буду!"

Все можливе є для Бога

знаю я і знаєш ти,

а без Нього, навіть до порога,

до порога Раю не дійти.

Злодій тишком-нишком завжди крадеться
не відомо ще чим він там розживеться.
Чи горем, чи бідою, чи жахливою калікою
вікувать йому прийдеться.

Дарма в його долі кража не минеться,
розплатитись мусить він неодмінно.
Йому цей гріх тоді відгукнеться,
коли каятись вже буде пізно.

Ніколи ти не бери чужого,
а то руки повсихають,
і щастя не втримаєш ти свого,
бо прокльони на них понасядають.

А якщо ще й зловлять ненароком,
то буде, це тобі уроком,
тектиме кров стрімким потоком,
отак цей гріх, вилазить боком.

Ще ніхто й ніколи
не розбагатів на чужому горі,
ще ніхто й ніколи
не наїздився на чужому возі.

І ніхто й ніколи
не покращить своєї долі,
якщо по дорозі правди,
буде йти не в змозі.

Не бери чуже добро,
воно біду тобі сулить,
краще зароби своїм трудом,
щоб спокійно потім жить.

Якщо у когось, ти щось вкрадеш,
то в майбутньому воно подіє,
ти у дітей своїх це забереш,
бо такий закон у людській долі є.

Все,що наживеш ти махом,
те піде від тебе прахом,
і буде вся твоя родина з лихом
в злиднях кричати криком:

— "За що? За що це нам таке,
     на долю горе випало тяжке?
     Де правда поділася тепер,
     коли сильніший на нас попер?"

Я працюю над собою
дивлюсь на неба далечінь
і відчуваю, що зі мною
розпрощалась маячінь.

В моїх думках поволі
виникають образи просторові
в яких людські долі
не можуть жити без любові.

Вони злітають вверх до сяйва цього
і набирають сили вони від нього,
від творіння небесного, святого
для подолання шляху тернистого, земного.

Я любов’ю дорожу до дна
кожною краплею сповна.
Коли навколо стільки зла
мені сміливість придає вона.

Будь-яку небезпеку чи біду
я з готовністю прийму
і з любов’ю через все пройду
в палких обіймах її вогню.

Любов’ю я вже сповнений у щерть
зло від мене відлітає геть,
бо згорає в ньому навіть смерть
і страждань безкінечних круговерть.