В священичому служінні Господь дає мені переживати знаки Його присутності та любові. "Ісус Христос - учора і сьогодні і на віки той самий!" (Євр. 13, 8)  Одного дня, а це було в 2005р., тоді я жив на квартирі, до мене приїхав чоловік із с.Йосипівки просячи св.Тайни Сповіді для своєї мами. Він розказав про важкий стан її здоров"я. Моя мама, продовжував чоловік, часом втрачає свідомість, та не розмовляє. Приїхавши до них додому застав пані Розалію при свідомості, що було знаком Божої опіки. Вона з радістю приступила до св.Тайн і на кінець уділив їй св.Тайну Єлеопомазання.

 

 

 

 

Благовістям  Великодні

Дзвони простір надимають

Вшир та вгору, Храм тримають

Хрестокупольний небес.

 

 

Урочистий день сьогодні –

Смертю смерть перемагає

Божий Син!  Вітання має

Вгору, вшир – "Христос воскрес!"

 

 

написано 11.04.2012

Всевишній Боже! Партію в оркестрі

ЩоНотою дай сил заграти так,

Щоб ти, Всесвітній Диригенте і Маестро,

Не докоряв мені за жодний такт.

 

Щоб не пашіла я від сорому за трелі,

Звучали цілі ноти повноцінно,

На флейті, арфі чи віолончелі,

Челесті гратиму – молю уклінно…

 

Всевишній Боже! В партії музичній

Легато… піцикато… кожний такт…

ЩоНотою… дай віри й сил зіграти так,

Щоб не нести тягар у світ Предвічний…

 

 

12.04.2012

 

 

© Copyright: Марина Степанська

Раздел: лирика религиозная

Свидетельство о публикации № 10624

Святитель Феофан Затворник. Мысли на каждый день года

(1 Кор. 8, 8-9, 2; Мф. 25, 31-46). Страшный суд! Судия грядет на облаках, окруженный несметным множеством небесных сил безплотных. Трубы гласят по всем концам земли и восставляют умерших. Восставшие полки полками текут на определенное место, к престолу Судии, наперед уже предчувствуя, какой прозвучит в ушах их приговор. Ибо деяния каждого окажутся написанными на челе естества их, и самый вид их будет соответствовать делам и нравам. Разделение десных и шуиих совершится само собою. Наконец все уже определилось. Настало глубокое молчание. Еще мгновение - и слышится решительный приговор Судии - одним: "приидите", другим: "отыдите". - Помилуй нас, Господи, помилуй нас! Буди милость Твоя, Господи, на нас! - но тогда поздно уже будет взывать так. Теперь надо позаботиться смыть с естества своего написанные на нем знаки, неблагоприятные для нас. Тогда реки слез готовы бы были мы испустить, чтоб омыться; но это уж ни к чему не послужит. Восплачем теперь, если не реками слез, то хоть ручьями; если не ручьями, хоть дождевыми каплями; если и этого не найдем, сокрушимся в сердце и, исповедав грехи свои Господу, умолим Его простить нам их, давая обет не оскорблять Его более нарушением Его заповедей, - и ревнуя потом верно исполнить такой обет.

кожна Людина має право на свої ідеали!
а релігії - це бізнес , шоу для самозбагачення , де попи - це вмілі менеджери.


Віра - не на язику

 а у серці.
а Храми - це не сучасно - торгашний офіси для предоставлення бізнес послуг населеню. та реалізації побрякушок для заляканого піпла.

 

 

Істині  Храми  не  мають  релігійно -торгашного  підгруньтя.  у них  немає   навязаних  нам    догм -теорій християнства, ісламу, буддизму.....

 

«Людина, що живе в сім'ї, здійснює релігійні обряди заради того, щоб одержати матеріальні блага. Таким чином вона досягає економічного благополуччя і задовольняє своє бажання плотської насолоди. Цей цикл повторюється знову і знову» [Шрімад-Бгаґаватам, 3.32.1]

У матеріальному світі існує два начала: активне та пасивне. Активне начало

– це чоловік, а пасивне – це жінка. Однак стан стабільності в суспільстві може підтримувати тільки жінка. Жінка стабілізує суспільство, а чоловік спрямовує його до прогресу або до регресу. Тобто за жінкою можна судити загалом про суспільство, а за чоловіком – про динаміку його розвитку. Якщо чоловіки мають не досить високий рівень, виглядають гірше, ніж жінки, то це означає, що суспільство деградує. Цнотливість і чистота жінки є основою прогресу. Тому ланцюжок деградації суспільства виглядає так. Спочатку жінка втрачає захист. Якщо жінка в суспільстві незахищена, тобто може надто багато спілкуватися з протилежною статтю, то у такій ситуації спостерігається висока вірогідність народження небажаного потомства – дітей, які були зачаті батьками у неправильному стані свідомості. У ведах стверджується, що умонастрій батьків під час зачаття дитини визначає особливості світосприйняття майбутньої дитини. Іншими словами, стан свідомості батьків у момент зачаття визначає таку ж свідомість їхньої дитини. Тому, коли жінки перебувають без захисту, то загалом рівень їхньої цнотливості й чистоти теж падає, а внаслідок цього чоловік втрачає можливості у виборі жінки. Природою так влаштовано, що чоловік може змінитися досить швидко, але для жінки це зробити значно важче. Якщо жінка мала певні стосунки з протилежною статтю, то її будуть цікавити саме такі ж стосунки. Вона не схильна змінювати свої інтереси й своє ставлення до життя. Чоловіки мають більш динамічну сутність, тому основне завдання суспільства – охороняти чистоту жінки з ранньої юності для того, щоб у неї не було можливості деградувати, а потім мати нещасливий шлюб та неслухняних дітей, які будуть створювати неприємності і для батьків, й для інших людей. Для народження повноцінного потомства важливе значення має те, яку карму несуть у собі обоє батьків. Наприклад, негативом є те, що дитина зачинається в стані оп'яніння або під час зачаття батьки мають неправильні почуття один до одного. Люди псують звичайні речі, використовуючи сучасні «винаходи», або намагаючись робити щось взагалі ненормальне, що на сьогодні дуже часто рекламується в засобах масової інформації. Описаною вище поведінкою приваблюються душі, схильні до неї. У результаті народжується «небажане» потомство, що руйнує всі правильні засади суспільства. Коли ж такі діти виростають, вони створюють повний хаос у суспільстві, тому що для них не існує законів, моралі й етики. Як наслідок, суспільство починає швидко деградувати й руйнуватися. У ведах стверджується, що людина, яка є не досить чистою, не зможе нікому допомогти, і її філософія та погляди на життя будуть помилкові. Наприклад, коли людина випиває, то чи може вона пропагувати тверезий спосіб життя? Звичайно, вона може щось розповісти про це, але її слова ніхто не сприйме всерйоз і не зрозуміє. Сказане вище пояснюється тим, що важливу роль відіграє тільки те, що людина несе в собі, а просто вивчені цитати не можуть нікого змінити. Якщо людина має нереалізоване знання, то слухачам стає нецікаво її слухати. Тому людина, що не має практичного знання, перевіреного її життєвим досвідом, не може пояснити суті речей. Теж саме стосується взаємостосунків чоловіка й жінки та виховання їхніх дітей. Веди проголошують, що людська форма – це кінцева ланка еволюції душі з нерозумних форм життя. Коли душа отримує розвинутий розум, то вона одержує й тіло людини. Розумність людини полягає в тому, щоб зрозуміти вищу мету свого життя, а не в тім, щоб опанувати певною матеріальною наукою. Сутність життя – в тому, щоб людина прогресувала такою мірою, щоб очистити все своє існування й повернутися в духовний світ. Взаємостосунки між чоловіком і жінкою можуть бути допомогою або перешкодою до такому прогресу. Усе залежить від того, як людина розуміє такі стосунки. Людина, що має чоловіче народження, здатна сама рухатися до досконалості життя й духовного прогресу, ще й при цьому вести за собою інших. Людина у жіночому народженні може тільки йти за кимось, тому що її почуття в шість разів сильніші, і вони її більше турбують. Жінці важко зосередитися, коли її почуття чимось стурбовані, а тому вона потребує завжди постійної підтримки. Навіть якщо жінка хоче жити духовним життям і стати черницею, то їй потрібен хоч якийсь захист: храм або монастир й, обов'язково, настоятель або ігуменя. Чоловіку такого не потребує, він може бути повністю від усього усунутий і не турбуватися ні про що. У ведах говориться, що жінка допомагає набути чоловікові усіх найкращих якостей, які тільки існують, якщо вона має знання, як це робити. Жінка може дуже змінити своє життя й життя свого чоловіка, зробивши так, що чоловік буде достатньо прогресувати й змінюватися на краще, сам не розуміючи цього. Чоловік же здатний вести за собою. Стосунки в родині дуже залежать від того, як поводить себе жінка. Вона може дати щастя в родині або не дати його, залежно від того, як вона себе поставить. Чоловік же може зробити родину багатою, може забезпечити гарне становище в суспільстві для членів родини й для всієї родини загалом, може захистити родину від зовнішніх проблем і спрямовувати її членів до самоусвідомлення. У родині існує тільки одна проблема, що може псувати взаємостосунки між чоловіком і жінкою. Це – егоїзм. Причому чоловічий егоїзм є спостережуваним, а жіночий знаходиться в тіні. Так влаштовано природою. Коли двоє людей зустрічаються, вони обмінюються своєю долею (кармою). Відтак, коли у когось з них виникає проблема, то в іншого теж виникає така ж проблема; коли жінці стає погано розумово, то автоматично і чоловікові стає погано; коли чоловіку стає тяжко з певних причин, автоматично дружині стає теж важко. Жінці в родині легше стримати свій поганий настрій, ніж настрій чоловіка, і навпаки. Така залежність один від одного й такий обмін кармою необхідний для прогресу, оскільки ніхто інший, крім рідної людини, не зможе зрозуміти її проблеми. Проблема полягає тільки в тому, що проблеми чоловіків і жінок вирішуються по-різному. Насамперед, треба зрозуміти, що чоловік не буде щасливий, якщо у нього не буде мети в житті – певної зовнішньої ідеї, яка б рухала його вперед, незалежно від існування родини. Якщо у чоловіка є ідея, до якої він може прагнути, тоді він буде щасливий і його розум буде спокійним. А якщо розум чоловіка буде спокійним, тоді і його дружині теж буде спокійно. Жінка буде щаслива в тому разі, якщо вона відчуватиме повагу з боку свого чоловіка й матиме захист від емоційних незгод. Жінці не потрібно пояснювати щось надто довго, її потрібно просто підбадьорити й дати емоційний захист. Тоді розум жінки буде спокійним. Чоловіка ж цікавить тільки спокій жінки й відповідь на запитання: вірна вона йому чи невірна. Якщо дружина невірна чоловікові, то він відчуває занепокоєння. Вірність жінки перебуває в розумі. Коли жінка вважає себе слугою й соратницею свого чоловіка, то чоловік заспокоюється, а жінка здобуває можливість вирішувати усі запитання, пов'язані з її особистим життям, при цьому не потрапляючи у залежність. У результаті чоловік починає поступово поважати свою дружину, тому що та не викликає в нього ніяких підозр, а він відчуває поруч із нею умиротворення. Принцип контролю жінки над чоловіком полягає в тому, що вона повинна не просто робити вигляд, а справді вважати себе слугою свого чоловіка і соратницею у виконанні його обов’язку перед суспільством. Якщо жінка так думає, безсумнівно, чоловік буде почуватися дуже умиротворено, дуже спокійно й він не матиме ніяких проблем. При цьому встановлюється гармонія у родині. Однак чоловік теж повинен виконувати свій обов’язок перед жінкою, який полягає в тому, що у важку хвилину, коли жінка перебуває в емоційній напрузі, він повинен підтримати її психологічно. Проте якщо жінка турбує чоловіка з певних дрібниць, влаштовує істерику через дурницю, то він повинен до цього ставитися дуже спокійно з внутрішньою витримкою. Тобто, він не повинен намагатися надто вникати в усі «проблемки». Основне: чоловік повинен просто зберігати внутрішній спокій і виявляти турботу про жінку. У такому разі жінка почувається захищеною й щасливою. Також треба зрозуміти, що родина стає щасливою, коли чоловік поставив у своєму житті дуже високу мету і йде до неї, а жінка, усвідомлюючи що вона заміжня за дуже піднесеною особистістю, пишається своїм чоловіком, слугує йому і йде за ним. У такому разі діти теж ідуть за батьками. За такої ситуації у вихованні дітей теж не виникає проблем. Власне проблема виховання просто відпадає. Це – ідеальний варіант. Такі сімейні моделі існували у ведичному суспільстві, коли чоловік одержував відповідну освіту і одружувався з жінкою з досить освіченої родини. Жінка вже знала, як треба поводитися з чоловіком, вона намагалася слугувати йому і бути вірною. У таких обставинах чоловік був щасливим і безмірно обдаровував увагою свою дружину. Чоловік не повинен дорікати своїй дружині слабкістю, тим, що вона нервує й турбується. Чоловік не повинен дорікати дружині тим, що вона виявляє слабкості у певні моменти життя, тим, що вона кричить на дітей. Чоловік не повинен дорікати дружині тому, що мати слабкості для жінки – це природно. Також чоловік не повинен близько спілкуватися з іншими жінками в присутності або у неприсутності своєї дружини, бо на тонкому рівні жінка однаково захищає свого чоловіка від усіх інших жінок. Якщо ж чоловік робить згадане вище, то він ображає свою дружину. Якщо ж завдана чоловіком образа глибоко проникає в серце його дружини, то вона розчаровується в ньому, навіть через один такий вчинок, надовго, навіть на роки. Описані речі люди роблять щодня, що зовсім не прийнятно. Чоловік повинен усвідомлювати, що він може надто розчарувати свою дружину, а тоді зруйнується все його щастя й весь його спокій. Оскільки спокій чоловіка знаходиться в руках жінки, то він втрачає через згадане внутрішню стабільність, ходить постійно незадоволений і постійно сердиться. Такий стан чоловіка зумовлений тим, що жінка перестає бути вірною в розумі своєму чоловікові і перестає вважати його найкращою людиною. Однак жінка повинна прагнути усім серцем до того, щоб вважати свого чоловіка найкращою людиною. Саме у цьому полягає для жінки відсутність егоїзму. Вважати чоловіка найкращим дуже важко для жінки, а чоловікові тяжче за все зробити так, щоб не реагувати на слабкості жінки й захистити її від власних почуттів. Якщо жінка поважає свого чоловіка хоча б за щось, то це є для нього відправною точкою для прогресу. Тобто можливість прогресу або деградації чоловіка криється у жінки в серці, а вона може нівелювати або реалізувати її залежно від бажання. Якщо жінка захоче, то може почати культивувати гарні риси у свого чоловіка шляхом служіння йому у всьому. Якщо чоловік не піклується про жінку, то вона повинна поводитися з ним таким чином, щоб він зрозумів, що втрачає її прихильність. Людина може дорожити тим, що вона має, а коли вона нічого не має, то їй нема чим дорожити. Якщо жінка почне слугувати своєму чоловіку вірою й правдою, то він оцінить це. Коли ж чоловік зробить поганий вчинок стосовно дружини, то не треба з'ясовувати з ним стосунки, не варто сердитися, а треба просто трішки перестати слугувати йому на деякий час. Тоді чоловік відчує сильне незадоволення й почне з'ясовувати стосунки сам. Жінка завжди контролює ситуацію всередині родини і таким чином виховує свого чоловіка, як треба ставитися до неї, як треба ставитися у суспільстві до людей. Жінка може надихнути свого чоловіка стати великою людиною у всіх аспектах. Вона говорить йому: «Ти ж можеш. Ти повинен, тому що я люблю тебе за це. Я знаю, що ти можеш». Чоловік тоді напружується і прямує туди, де його чекає боротьба. У цьому полягає потенціал жінки і її сила. Якщо людина діє з позиції розуму, то вона чинить так, щоб виховувати того, кого вона одержала по долі. Перше, що треба зрозуміти, це те, що людина одержує у шлюбі таку ж людину, як сама. Просто жінка – це один знак, а чоловік – це інший, протилежний знак. Якщо чоловік одержує певну жінку, то це означає, що це – його копія з протилежним знаком. Однак він ще не знає, як ці якості перевертаються з іншим знаком. Жінка не повинна говорити, що в неї поганий чоловік, особливо в суспільстві, і сама не повинна так вважати. Втім, чоловік теж не повинен так вважати. Жінка мусить розуміти, що їй дістався такий чоловік, якого їй призначено мати. Коли жінка це усвідомить, її чоловік відразу починає виправлятися. Доти, доки вона не усвідомлює сказаного, на ньому висить прокляття. Він не може виправитися тому, що він незадоволений через те, що його не оцінили. Для чоловіка це є найбільшим прокляттям. Чоловік виховує свою дружину таким чином, що намагається бути дуже серйозним у суспільстві, і ставить перед собою дуже серйозні цілі й завдання в житті. Він показує, що є дуже серйозною людиною, а жінці дає волю у її почуттях. Якщо вона ставиться до нього сухо й не хоче піклуватися про нього – це означає, що він їй непотрібний. Істина – у тому, що чоловіка тримає в родині тільки одна річ – це те, що його там будуть любити. Звичайно, він може просто повернутися й піти, тому що він несильно прив'язаний до дітей за своєю природою, як прив'язана жінка. Він прив'язаний тільки до одного, тобто до того, що його в цьому місці дуже цінують і люблять. Тому треба зрозуміти таку річ: якщо жінка не хоче любити свого чоловіка, то чоловік не має підстав жити в цьому місці, бо він просто не бачить у цьому внутрішнього сенсу. Саме тому чоловік відгороджується і стає до всього байдужим. Тобто чоловік бере на себе відповідальність тільки в тому разі, якщо йому довіряють нести таку відповідальність за когось. Тому жінці, перш ніж говорити слова неповаги чоловікові, варто подумати, хоче вона жити з цією людиною чи ні. Слабкохарактерність чоловіка допускає, що жінка перестає його поважати. Слабкохарактерність жінки виявляється в тому, що вона допускає, що чоловік не вважає її найкращою. «Через надмірну прихильність до сім'ї і багатства людині здається, що діти і гроші належать їй, а прив’язаність до тіла примушує її дивитися на матеріальне тіло, як на свою власність. Але подібно до того, як звичайна людина може зрозуміти, що сім'я і багатство насправді різняться, звільнена душа здатна зрозуміти свою відмінність від матеріального тіла» [Шрімад-Бгаґаватам, 3.28.39] Жінка повинна контролювати свого чоловіка любов'ю, тобто мусить про нього самовіддано піклуватися. За такої умови чоловік знаходиться у її повній владі. Як тільки він поводиться неправильно, жінка починає менше про нього піклуватися. Саме у цьому полягає контроль жінки, а не в тому, щоб поводитися, як чоловік: бити тарілки або тупотіти ногами. За такого ставлення жінки у чоловіка ніколи не буває шансів вистояти. Однак якщо чоловік поводиться цинічно і байдуже, то це означає, що в родині є дуже серйозні проблеми, й вона в такому разі руйнується. Однаково жінка повинна виявити максимум ласки, турботи й уваги, але ніколи не мусить принижуватися перед чоловіком. Служіння чоловікові не означає приниження. Приниження для жінки означає, що вона терпить образи на свою адресу, а це неприпустимо. Те, що вона піклується про чоловіка, не приниження, це її обов’язок. Чоловік теж піклується про дружину тим, що він приносить гроші в родину і захищає її від усіх зовнішніх проблем. Для чоловіка часто незрозуміла турбота дружини, для жінки часто незрозуміло, в чому виявляється турбота чоловіка. Вона не розуміє того, що він, просто перебуваючи поруч, захищає її емоції, забезпечує сім’ю грішми, а тому цього вже досить. Якщо він при цьому дає ще й гарні поради, як правильно поводитися в різних ситуаціях, і піклується про дітей, то від нього не варто більше нічого вимагати. Так само же від жінки не треба вимагати більшого, ніж вона може робити. Якщо вона наводить порядок у будинку, з любов'ю ставиться до чоловіка, намагається, щоб він не був голодним, брудним і щоб діти любили його, то більше нічого й не треба жадати від дружини. Через відсутність знання чоловік часто жадає від жінки більшого, ніж він повинен вимагати, і при цьому часто не розуміє, у чому полягає смиренність перед жінкою. Смиренність означає, що чоловік повинен теж глибоко поважати дружину, як свою матір. Так, вона поводиться, як служниця, але вона не є служницею, а особистістю, що сама поставила себе у підлегле становище. Чоловік повинен розуміти це й завжди приймати її служіння з дуже глибокою вдячністю. Він повинен розуміти те, що служіння жінки відбувається тільки через те, що вона дуже піднесена особистість. Чоловік повинен вважати її дуже гарною людиною й завжди хвалити у всіх ситуаціях. Таким чином, жінці не стане тягарем її підлегле становище. Жінка повинна завжди пишатися своїм чоловіком і ніколи не пишатися собою. При зустрічі зі своїми подругами дружина повинна говорити, що вона не дуже серйозна, але їй дістався вельми гарний чоловік, хоч він і виглядає якось не дуже, але насправді він – чудова й прекрасна людина. Така жінка стабілізує свою родину. На тонкому плані вона дає чоловікові більше сили, а він сповнюється ентузіазму і починає інтенсивно прогресувати. Крім того, жінка захищає родину від пліток. Коли злі люди дізнаються про те, що відбувається в родині, вони починають говорити про це між собою й у такий спосіб руйнують родину. У такій ситуації родина стає об'єктом для глузувань – і вона опоганюється. Варто підкреслити, що проблеми родини повинні вирішуватися всередині її. Сімейні питання можуть вирішувати також старші члени родини або, у крайньому разі, можна радитися з тими, хто з такою родиною у дуже гарних стосунках. Веди регламентують, що причиною швидкого виснаження щастя в родині є те, що молоді люди не розуміють, що чим більше вони дуже близько спілкуються один з одним, тим більше вони набридають один одному й відчувають потім відразу. Тому сутність поняття ведична родина визначається постійним намаганням обмежити близькість чоловіка й жінки для того, щоб продовжити їхню любов один до одного. У такому разі жінка повинна тримати свого чоловіка на відстані не тому, що він їй неприємний, а тому що вона боїться того, що йому набридне. Це закон, який повинен знати кожний, бо не існує такої сили, яка б зберегла гарні стосунки між чоловіком і жінкою, які не обмежують свого близького спілкування. Коли двоє людей починають жити разом і постійно виснажують статеву енергію один одного, то дуже швидко вони відчують розчарування. Для відновлення стосунків необхідний певний час, тому чоловік і жінка повинні намагатися зрозуміти, як близько вони будуть спілкуватися один з одним. Загалом потрібно зрозуміти, що, якщо любов слабшає, причина тому – опоганення. Відповідно до ведичної концепції, справжня любов виникає тоді, коли дружина хоче не насолоджуватися близькими стосунками за допомогою свого чоловіка, а хоче слугувати безпосередньо йому в його місії, допомагати досягати мети його життя. Чоловік теж повинен розуміти, що дружина призначена не для того, щоб максимально вичавити з неї насолоду, а для того, щоб допомогти йому прогресувати в житті. Тому він намагається спрямувати всю свою енергію на досягнення власної мети у житті, а дружина, бачачи таку піднесену людину поруч із собою, дуже надихається й ще більше любить його. Існує певний секрет у стосунках між чоловіком і жінкою, який полягає у тому, що чоловік завжди дуже незадоволений, коли жінка відвертається від нього. А жінка завжди дуже незадоволена, коли чоловік дуже прив’язується до неї. І цей секрет незрозумілий нікому. Загадка в тому, що саме чоловік повинен вести жінку шляхом прогресу. Це означає, що він не буде занадто багато дивитися на свою дружину, а вбачатиме сенс життя у своїй меті. Останнє необхідно тому, що чоловік здатний досягти того, щоб піти в духовний світ, повернутися назад додому, до Бога, і допомогти у цьому дружині. За ведами, у цьому полягає істинне щастя. Якщо жінка бачить перед собою саме такого чоловіка, то вона його безмежно любить, і для неї зовсім байдуже, скільки він намагається насолоджуватися її тілом. Основне, щоб у нього все у житті вийшло, щоб він залишався такою ж серйозною людиною. Чоловік же цінує свою дружину тоді, коли бачить, що вона настільки цнотлива й чиста, що не прагне до надмірної близькості з ним постійно, а прагне слугувати йому, допомагати і завжди з ним дуже ласкаво обходиться. У такому разі чоловік вважає свою дружину дуже піднесеною особистістю. У сучасному суспільстві правильне трактування речей перевернене, тому існує думка, що сильний той чоловік, який є сильним у ліжку, а якщо чоловік не виявляє такої сили – він слабкий. Стосовно жінок домінує інша думка: немає значення цнотлива жінка чи ні, основне, щоб вона була сексуальною. Коли такі переконання культивуються в суспільстві, то це означає, що жінка не буде задумуватися, скільки вона повинна мати статевих стосунків з іншими чоловіками. Жінка любить серцем, й у цьому міститься сила її жіночого характеру. Тому чим більше вона має статевих стосунків із чоловіками, тим менше в неї залишається в серці любові до них. Вона починає любити вже не серцем, а залежно від задоволення низьких інстинктів. Відтак, якщо чоловік перестає бути у цьому аспекті активним, то її любов зразу ж зникає. Коли жінка любить свого чоловіка серцем, то він притягається цією любов'ю, а тому буде знаходитись у родині. За такої ситуації жінка може контролювати чоловіка любов'ю, що у є неї, а він ніколи не піде із сім’ї. Однак така особливість зберігається тільки тоді, коли жінка тримає вірність своєму чоловіку. У ведичній літературі вважається, що найбільша сила у цьому світі – це цнотливість жінки. Це теж таємниця й найбільша сила, що знаходиться в руках у чоловіка. Основним завданням жінки є те, щоб знайти найпіднесенішого чоловіка, який би мав найбільше прагнення до піднесеного знання. Якщо жінка розуміє, що це – основне у чоловікові, що він прагне до внутрішнього прогресу, а чоловік знає, що основне в жінці це – її цнотливість і чистота, то така родина стає дуже щасливою. Веди описують споконвічні ролі чоловіка й жінки в сім’ї. Чоловік для жінки – це завжди вчитель і наставник. А жінка для чоловіка в родині – це завжди близька людина, що допомагає йому у всьому. Тому у ведичному суспільстві шлюби створювалися так, щоб чоловік був завжди мінімум на сім років старший за дружину. Тобто шлюби створювалися так, що юну дівчинку віддавали заміж або сватали в дуже молодому віці. І це робилося не для того, щоб розбестити її або юнака, а, навпаки, щоб вберегти дітей від розпусти. Поки діти не досягали зрілого віку, вони не жили разом і не мали близьких стосунків. Але факт, що вони вже заручені, розвивав природну прив’язаність молодих один до одного. Також при такому шлюбі молода дівчина у власному чоловікові, який уже зрілий, могла побачити ту людину, що її в будь-якій ситуації може захистити. Коли таке реалізовується, то родина стає дуже міцною. Основні риси жінки: коли вона дуже проста й відкрита, коли вона нехитро поводиться й ласкава з чоловіком. Якщо жінка так поводиться, то чоловік дуже поважає її, а жінка поважає людину, що домоглася успіху у житті. Коли у шлюбі поєднуються особистості із перерахованими вище особливостями, то з них виходить чудова подружня пара. Сімейне життя не означає тільки секс. Сімейне життя означає виховання дітей, рух до щасливого життя й прогресу. Секс – це дуже маленька частина сімейного життя. Якщо хтось задовольняється просто сексом, то йому не потрібно створювати родину. Треба піти в публічний будинок, оселитися там і жити. Навіщо створювати родину, якщо хочеться тільки сексу? Сім’я ж потрібна для нормального життя й для прогресу. Це треба усвідомити всім людям, які хочуть зрозуміти, у чому полягає сутність родини. Звичайно, існує певний сенс у близьких стосунках у сім’ї, але зараз цьому аспекту такого значення, що виникає враження, що тільки заради цього й треба жити. Така філософія призводить, на жаль, до виникнення нескінченних проблем. Про це написано у ведах. Там також вказується, що існує два типи сімей. Перший тип сім’ї – це сім’я, призначена для щастя й прогресу. У такій родині дружина служить чоловікові, а чоловік прагне до самоусвідомлення. У такому разі чоловік дивиться на Бога, дружина дивиться на чоловіка, і діти йдуть за батьками. Другий варіант сім’ї – це сім’я, коли чоловік повертається до жінки, бо йому вже не потрібний духовний прогрес. У такій ситуації, безсумнівно, виникають розбрат, нещастя, плач, істерики, скандали, лайка, випивка, наркотики й, зрештою, розчарування. Коли чоловік і жінка надмірно багато насолоджуються один одним, вони виснажують один одного й виснажують весь свій запас насолоди, а тому вони починають відчувати відразу один до одного, і їм стає нецікаво жити. У ведах написано, що якщо жінка пишається своїм знанням перед своїм чоловіком, то вона негідна навіть такої людини. Для того, щоб усвідомити логічність такого твердження, треба зрозуміти, у чому полягає розум жінки, а в чому – розум чоловіка. Розум жінки прихований, він полягає у підпорядкуванні й слухняності. Розумна жінка поводиться зі своїм чоловіком так, що не показує, що знає більше за нього. Жінка поводиться смиренно, слугує йому й ставиться до нього дуже ласкаво. Розумність чоловіка – в тому, щоб взяти на себе відповідальність за добробут і благополуччя родини. Чоловік намагається захищати сім’ю від моральних і матеріальних труднощів. Важливо також зрозуміти власне систему взаємостосунків між чоловіком і жінкою. Наприклад, як поводитися в суспільстві. Жінка найчастіше не знає, що її зовнішня поведінка у суспільстві може найбільше ранити чоловіка. Коли вона не просто дивиться на інших чоловіків, а посміхається їм, то це ранить чоловіка найбільше за все на світі. Треба зрозуміти, у чому полягає посмішка жінки. А вона означає: я тобі віддана. Тобто існує таємна мова між чоловіком і жінкою. Цю мову знають всі, але ніхто про неї не говорить. Ця мова означає, що якщо жінка комусь посміхається, то це значить, що вона – його дружина, а не дружина того, хто знаходиться поруч з нею. Якщо жінка так поводиться, то відразу, незалежно від волі, чоловік втрачає до неї смак. Потім зникає його відповідальність за неї й, автоматично, за дітей теж. Коли чоловік у присутності дружини виявляє увагу до певної жінки, це найбільше її ранить. Коли чоловік робить такий вчинок, то відразу зникає любов до нього. Отже, основна риса людини – це її вірність. Вірність чоловіка полягає в тому, щоб прийняти відповідальність за свою дружину й піклуватися про неї. Коли жінка дуже прив’язується до однієї людини, то її розум стає дуже спокійним й умиротвореним. Вона відчуває, що у її житті все вдалося. Чоловік відчуває спокій у тому разі, коли в нього є дуже вірна дружина. Бог створив все належним чином. Спокій, умиротворення й розуміння щастя в чоловіка й жінки повністю перетинаються. Але тому, що людина не розуміє, у чому полягає її щастя, вона чинить неправильно, не підозрюючи, що може повністю розбити щастя своїх близьких, зробити їх нещасними через свою поведінку. Саме відсутність знання породжує проблеми. Обов’язок жінки полягає в тому, щоб виростити своїх дітей чесними людьми. Вона може це зробити тільки в одному випадку: якщо вважає свого чоловіка найкращою людиною. Якщо жінка так вважає, діти завжди виростають чесними. Так діє закон. За такої ситуації у дітей є авторитет у родині, особистість, що має знання, і є можливість у когось запитувати. Якщо дружина вважає свого чоловіка найкращим, діти автоматично починають його поважати, тому що вони схильні поважати свого батька й слухатися його. Тоді виникає й можливість їх виховувати. У родині з'являється любов, коли чоловік дуже поважає свою дружину, як найбільш гідну жінку. Попри всі її недоліки, він вважає, що ця особистість є найкращою. Безсумнівно, вона найкрасивіша, найкраща, найтурботливіша, і він прославляє й спонукає своєю похвалою в ній жіночі якості. Діти, бачачи це, починають любити свою маму тому, що думають, що якщо батько так вважає, а він дуже серйозна людина, то значить мати справді найгарніша. Коли так відбувається, діти починають розуміти, що таке любов, віддаючи любов матері, і розуміють, що таке повага, віддаючи її батькові. «Ніяка інша прихильність не здатна так засліпити і підпорядкувати собі людину, як прихильність до жінки або до спілкування з людьми, небайдужими до жінок» [Шрімад-Бгаґаватам, 3.31.35] У сучасному суспільстві в жінок вже утвердилася схильність до незалежності й небажання підкорятися своєму чоловікові. А чоловіки, маючи схильність не брати відповідальність за свою родину, не дуже прямують до істини, а просто хочуть проводити нікому непотрібне, безвідповідальне життя. Найбільша мудрість, яка існує в людині, полягає в тому, щоб прийняти все так, як є. Мудрість виявляється тоді, коли людина розуміє, що вона, насправді, не найнещасніша і не найкраща, а така, яка є, і може сказати собі: «Оце – та жінка, що я заслужив, або чоловік, якого я заслужила, от – діти, яких ми заслужили. Із цього ми й почнемо наше життя». Коли людина наведене реально розуміє, вона відразу прощає всі образи, які завдав чоловік або дружина. Така людина може нагадати собі: «Це найкраща людина, яку Бог мені дав для того, щоб вона мене чомусь навчила у цьому житті». Для того, щоб відновити стосунки з дружиною, чоловік повинен зрозуміти, що дружина цінує й вірна йому настільки, наскільки він сам серйозний стосовно неї й наскільки він прийняв відповідальність за неї. Сенс сімейних стосунків – у тому, що в родині хтось повинен вести вперед. Неважливо хто: чоловік або жінка, але хтось повинен вести за собою іншу людину. Люди розлучаються, тому що вони не здатні тягти вантаж своєї карми, що уособлений у людині, з якою вони створили сім’ю. Це означає, що в наступному житті вони будуть намагатися цей пласт карми потягнути знову. Тобто чоловік уособлює карму дружини її минулих життів. Він для неї є ніби й покаранням, і заохоченням одночасно. Так само й дружина для чоловіка. У цьому – глибокий закон природи: любити тих, хто призначений долею. Спочатку йде насолода як ознака створення родини в пристрасті. Потім, коли вершки зверху збираються, виявляється, що існує багато всього, що пригоріло, а тому потім треба бути це гризти. Коли гризти стає більше неможливо, то на цьому сімейне життя й закінчується. Але в наступному житті знову прийдеться зустрітися або із цією людиною, або з подібною. Сутність виникнення суперечності полягає в тому, що людина не хоче просто трудитися. Сімейне життя – це велика праця. Коли люди дуже трудяться для досягнення свого щастя, то переробляють всю важку карму, всі позбавлення. Можна трудитися на благо інших людей у своїй родині і в такий спосіб перемагати свою погану карму. Тобто люди не намагаються насолоджуватися один одним, а намагаються трудитися для людей, організувавши щасливе життя. Ланцюги нещастя – це коли чоловік і жінка притягуються один до одного й говорять: давай жити для себе й ні на кого не звертати увагу. Цим такі особи підсилюють ланцюги нещастя, а ланцюги щастя рвуться. Коли чоловік і жінка повертаються обличчям до суспільства, бажаючи служити й допомагати іншим людям, тоді ланцюги нещастя рвуться. У такій ситуації між чоловіком і жінкою відновлюються стосунки взаємоповаги й любові. Коли сім’я спрямована на зовнішню діяльність, вона стає щасливою. У ведичному суспільстві визначено певні правила, за якими родина може бути звернена на зовнішні стосунки у суспільстві. Варто зупинити на них докладніше. Відтак, чоловік повинен іти вперед, дружина – йти за ним. Чоловік мусить жити для суспільства й процвітати в цьому напрямі. Йому потрібно зробити щось серйозне для суспільства, а дружина повинна допомагати йому. Коли подружжя чинить так, то всі навколо починають дуже поважати цих людей, а вони відчувають щастя у взаємостосунках з людьми. Крім того, повага з боку оточуючих людей підсилює повагу всередині родини.

Жінка повинна надихати чоловіка, а він повинен іти вперед. Жінка не одержить ніяких плодів, якщо почне все робити сама. Тому що робити все самій – це не кармічне завдання жіночого тіла. Навіть якщо жінка вирішить певну проблему, вона залишиться незадоволеною, і це не принесе їй щастя. Тому жінка повинна просто слугувати своєму чоловіку, допомагати, щоб він рухався вперед. Ми народилися в суспільстві, де чоловік споконвічно безвідповідальний, а жінка дуже відповідальна, чоловік дуже жіночний, а жінка дуже мужня. Необхідно почати поступово все міняти місцями: жінка повинна почати служити чоловікові й надихати його на подвиги, а чоловік повинен почати піклуватися про свою дружину і не вимагати, а чекати від неї тільки любові і служіння.

Прямая ссылка: http://vedaclub.com/index.php?name=pages&op=view&id=3773

Ця тема, впевнений нікому не є новинкою, а багатьом можливо є повністю проїденою. Але зіткнувшись з цим черговий раз кілька днів тому, вирішив написати.

Прочитано на  http://www.pravmir.ru/chudo-nachalo-novoj-zhizni/

Во имя Отца и Сына и Святого Духа.

Раз за разом мы читаем и в Евангелии, и в Ветхом Завете о чудесах и, поистине, можем видеть их на протяжении веков в жизни Церкви: чудеса исцеления, чудеса обновления человеческой жизни силой Божией. И иногда люди – все мы – задаем себе вопрос: что такое чудо? Означает ли оно, что в момент его Бог насилует собственное творение, нарушает его законы,  ломает что-то, Им Самим вызванное к жизни? Нет: если так, то это было бы магическим действием, это значило бы, что Бог сломил непослушное,  подчинил силой то, что слабо по сравнению с Ним, Который силен. Чудо – нечто совершенно иное; чудо – это момент, когда восстанавливается гармония, нарушенная человеческим грехом. Это может быть вспышка на мгновение, это может быть начало целой новой жизни: жизни гармонии между Богом и человеком, гармонии тварного мира со своим Творцом. В чуде восстанавливается то, что должно быть всегда; чудо не означает что-то неслыханное, неестественное, противное природе вещей, но наоборот, такое мгновение, когда Бог вступает в Свое творение и бывает им принят. И когда Он принят, Он может действовать в Своем творении свободно, державно.

Пример такого чуда мы видим в рассказе о том, что случилось в Кане Галилейской, когда Матерь Божия обратилась ко Христу и на этом убогом сельском празднике сказала Ему: У них вино кончилось!.. Сердца людей еще жаждали человеческой радости, а вещество радости иссякло. И Христос обращается к Ней: Что между Мной и Тобой, почему Ты Мне говоришь это?.. И Она не отвечает Ему прямо; Она обращается к слугам и говорит: Что бы Он ни сказал – то сделайте… Она отзывается на вопрос  Христов действием совершенной веры; Она неограниченно верит в Его мудрость и в Его любовь, и в Его Божественность. В это мгновение, потому что вера одного человека распахнула дверь для всякого, кто выполнит то, что ему сказано, Царство Божие водворяется, в мир вступает новое  измерение вечности и бездонной глубины, и то, что было иначе невозможно, становится реальностью.

Здесь мы поставлены перед лицом тех необходимых условий, которые  делают возможной эту восстановленную гармонию. Прежде всего, должна быть нужда, нужда реальная; не обязательно трагическая, она может быть и незатейливой, но она должна быть подлинной. Радость и горе, болезнь и  подавленность в равной мере нуждаются быть приведенными в нечто большее, чем земля, в нечто такое же просторное и глубокое, как Божественная любовь и Божественная гармония.

Должна быть также беспомощность: пока мы думаем, что мы можем что-то сделать сами, мы не даем пути Богу. Мне вспоминаются слова одного западного святого, который говорил: когда мы в нужде, мы должны передать все попечение Богу, потому что тогда Он должен что-то сделать, чтобы спасти Свою честь… Да, пока мы воображаем себя хоть отчасти хозяевами положения, пока мы говорим: «Я сам, – Ты только немножко помоги» – мы не получим помощи, потому что эта помощь должна разметать все человеческие ухищрения.

И следующее – это Божественное сострадание, о котором мы слышим так часто в Евангелии: «милосердова Господь»… Христос сострадает, Христос  жалеет, и это значит, что Он посмотрел на этих людей, которые в нужде, которые ничем не могут облегчить свою нужду, и испытал боль в Своем Божественном сердце о том, что вот люди, чья жизнь должна быть полнотой и торжествующей радостью – а они измучены нуждой. Иногда это голод, иногда – болезнь, иногда – грех, смерть, одиночество: что угодно, но  Божия любовь может быть только или ликующей, торжествующей радостью –  или распинающей болью.

И вот, когда соприсутствуют все эти элементы, тогда устанавливается  таинственная гармония между Божией скорбью и человеческой нуждой, человеческой беспомощностью и Божией силой, любовью Божией, которая выражается во всем: и в великом, и в малом.

Поэтому научимся такой чистоте сердца, такой чистоте ума, которая сделает нас способными обращаться к Богу с нашей нуждой, не пряча от Него своего лица: или, если мы недостойны приступить к Нему, то  приступим, припадая земно к Его ногам, и скажем: Господи! Я недостоин, я недостойна! Я недостоин стоять перед Тобой, я недостоин Твоей любви,  недостоин Твоего милосердия, но вместе с этим я знаю Твою любовь еще больше, чем я знаю свое недостоинство; и вот, я прихожу к Тебе, потому  что Ты – любовь и победа, потому что в жизни и в смерти Твоего  Единородного Сына Ты явил мне, как дорого Ты меня ценишь: цена мне – вся Его жизнь, все страдание, вся смерть, сошествие во ад и ужас его, ради  того, чтобы я только был спасен…

Станем же учиться этой творческой беспомощности, которая заключается в том, чтобы оставить всякую надежду на человеческую победу ради  уверенного знания, что Бог может то, чего мы не можем. Пусть наша  беспомощность будет прозрачностью, гибкостью, всецелым вниманием – и  вручением Богу наших нужд; нужды в вечной жизни, но и незатейливых нужд  нашей человеческой хрупкости: нужды в поддержке, нужды в утешении, нужды в милости. И всегда Бог ответит: если хоть немножко можешь поверить, то все возможно. Аминь.

Митрополит Сурожский Антоний

Прочитано на http://www.pravmir.ru/cerkov-i-pustota/ От Логоса к игре

Оглядываясь на последние 20 с лишним лет, мы понимаем, что мир сильно изменился и продолжает катастрофически быстро меняться. Есть вещи,  которые уже трудно повернуть вспять или поставить на их прежние места.

Но мир меняется не последние 20 лет, — мир меняется давно; наверное, прошлое столетие стало кардинальным в изменении картины мира. В первую очередь этому способствовали колоссальные войны и революции. Но самая главная революция, которая за это время произошла, — это революция общественного сознания, затронувшая всё человечество, и культурное, и даже не совсем цивилизованное. Так или иначе этот сдвиг касается и нас, православных христиан.

Что случилось? Что происходит в последнее время? Переоценивается жизнь как таковая, и более всего теряет ценность сам человек — и в своих собственных глазах, и в общественном сознании; человек как личность, человек-индивидуум, человек как образ и подобие Божие обесценивается.  Параллельно происходит и ещё один процесс, связанный с этим очень серьёзно, — всё обессмысливается. Предаётся забвению то, чем осознавало себя человечество благодаря приходу Христа в мир.

Мир был осмыслен, потому что в мир пришло Слово Божие, Божественный Логос. Слово стало плотью, и Оно стало главенствовать в человеческом обществе; Евангелие сформировало человеческое сознание последних двух тысячелетий. Христианство осмыслило человеческое существование на Земле, подняло ценность человека на невообразимую высоту, которой до этого не было никогда в мире. И эту ценность человека и человечества отражала  культура во всех её проявлениях.

Сейчас же происходит обратный процесс, он катастрофически, обвально идёт вниз. Человек потерял веру, а значит, и смысл, и всякую ценность, потому что если человек не связан с Богом, то он ровно ничего не стоит. В этом случае человек — это только механизм, только инструмент или винтик, работающий в общей машине ради определённых благ.

Знание заменяется информацией. Культура познания, культура жизни, в которой человек пытается выражать самые глубокие и серьёзные смыслы, полностью подменяется культурой игры, культурой развлечений. И то, что происходит сейчас, есть пришествие пустоты в мир.

Казалось бы, Церковь — это место, которое хранит смыслы, которое взращивает и оберегает культуру смысла. На пороге Церкви должно кончаться безумие, в котором пребывает современный мир. Но современное христианство оказалось настолько заражённым, подвластным и уже воспитанным в этой культуре распада, что и мы, приходя в Церковь (а мы же в основном христиане новые, недавние, а не традиционно воспринявшие для себя христианство как плоть и кровь), несём в себе следы этой всеобщей опустошённости. Происходит потеря ценностей, потеря смыслов, и в этом процессе на место смысла встаёт некая схема. Христианство: жизнь или схема?

Приходя в Церковь и становясь христианами, мы часто идём по очень  простому и лёгкому пути, не осознавая, не вычленяя, не осмысливая до  конца то, что с нами происходит. Бывает так, что на вопрос “Почему мы христиане? Почему мы православные? Что для нас значит верить в Бога?” мы не можем ничего толком сказать. Это только знак того, что мы не приучены во всём искать смысл, отвечать за каждое слово. Мы уже в каком-то смысле продукты пустоты, продукты бессмыслицы.

Скажем, многие из нас жили в советское время — время, когда смыслы  были затемнены, оболганы и изуродованы; очень многие настоящие смыслы  уходили, прятались, а вместо них подавалась ложь, иллюзия, фальшивка.  Всё это сейчас очень востребовано, как ни странно, — оказалось, что даже ценности советского общества были более осмысленны, чем то, ради чего  люди живут сейчас. Парадокс, но тем не менее это так.

Мы не приучили себя задавать вопросов и искать правильных ответов; мы привыкли пользоваться готовеньким, тем, что нам предлагают, и принимать это легко и просто, не оценивая и не осмысляя. Когда мы приходим в Церковь, с нами из-за этого начинают происходить неприятные вещи. Мы не  утруждаем себя поиском смыслов нашей духовной жизни, значения наших  поступков, нашей молитвы, нашего участия в Евхаристии, в богослужении,  нашего участия в жизни церковной и приходской.

Мы ищем схему, и последствия этого бывают страшными и  катастрофическими — особенно когда дело касается воспитания наших детей в вере. Мы, оказывается, не веру им передаём, а передаём уже схему. То,  что было живым для нас, взрослых людей, пришедших в Церковь с багажом  определённого жизненного опыта, пройдя какой-то путь осознания,  понимания самого себя и даже покаяния (ведь покаяние есть один из  глубочайших моментов именно осмысления своей жизни в Боге, и именно  покаяние даёт человеку возможность по-настоящему себя увидеть, осознать, осмыслить, оценить), — всё это “на выходе”, то есть при попытке передать наш опыт следующему поколению, часто оказывается мёртвым.

Когда мы переходим к тому, чтобы что-то передать другому, мы это делаем в виде некоей схемы, и… часто очень неудачной. Скажем, придя к Богу в моменты осмысленные и осознанные, мы потом всё очень быстро превращаем сами для себя в лёгкий путь, то есть в схему. Например, исповедь, которая для многих превратилась именно в такую схему. И вот, мы читаем книги с бесконечным перечислением грехов, составляем списки грехов, как будто заполняем квитанцию в прачечную, стараемся, чтобы эти  грехи были как можно подробнее перечислены и высказаны священнику,  превращаем саму исповедь в пропуск к причастию: то есть вместо покаяния  формируем схему, забывая о главном — о смысле покаяния. Когда дело  касается молитвы, мы запираем молитву только в молитвенное правило и не осознаём — почему оно такое? Почему оно состоит из этих молитв? Зачем нам их читать? Что значит три канона? Что значит то или иное  слово? Часто мы читаем слова, смысл которых не понимаем. Например,  каждый вечер мы каемся в мшелоимстве, но что это такое, подавляющее большинство не знает, и самое горькое — не утруждает себя тем, чтобы это узнать. Это один из маленьких примеров.

Между “можно” и “нельзя”

За каждое праздное слово, говорит нам Евангелие, мы дадим ответ на Страшном суде, в нашей жизни не должно быть пустоты. Наша религиозная  жизнь, наше Православие, к сожалению, часто строится на этих двух  названных параметрах, но к жизни в Боге это никакого отношения не имеет, хотя часто становится доминантой жизни христианина. Такое представление о христианстве — когда почти ничего нельзя — складывается у наших детей. Эта схема приходит вместо духовной жизни, вместо любви, вместо живого отношения человека и Бога. Это становится главным вопросом поста — что постом можно, что постом нельзя. Разве же в этом смысл поста?

Если мы зададимся этим вопросом, то отбросим раз и навсегда эту схему “можно-нельзя” и не будем мучить батюшку на исповеди тем, что “я в какой-то день был в гостях и съел кусочек рыбы”, “мне  пришлось выпить глоточек вина”, “мне пришлось то сделать”… Какое это  имеет отношение к посту? Пост — это не когда “можно-нельзя”. Пост — это  путь твоей борьбы с грехом прежде всего, путь преодоления себя, путь  победы над самим собой.

А всё остальное — это средства, какими ты пользуешься. Вот тебе  удобнее сейчас этим средством воспользоваться, или другим, или тем,  который предлагает Церковь в своём Уставе. Но мы должны понять, что Устав — это тоже схема. Любая схема, не наполненная содержанием и смыслом, калечит человека, препятствует его духовному росту, как то же  молитвенное правило может человеку помогать, а может его калечить.

Святитель Игнатий (Брянчанинов) пишет, что нельзя быть рабом  молитвенного правила, потому что не человек для правила, а правило для  человека, для помощи человеку. Если мы загоняем духовную жизнь в схему, не осмысляя её, это, конечно, может сильно искалечить нашу душу. Ведь  когда писался устав о посте в монастырях Феодора Студита, Саввы  Освященного в Иерусалиме — 1000 лет назад или больше — этот устав никак не мог учитывать, что в наше время будет телевизор, компьютер, информационные технологии, реклама, рок- и поп-музыка и так далее. Монахи составляли этот устав для себя, для жизни внутри монастыря. И поэтому он не охватывает тех сфер жизни, в которых мы сейчас живём. Было бы странно, исполняя устав, в среду и пятницу отказываться от растительного масла, но включать сериал “Моя какая-то няня” или что-то  ещё, потому что об этом не написано. Воспитание как осмысление жизни семьи…

Когда мы начинаем воспитывать наших детей в Православии, мы опять ищем для себя удобные схемы. Что правильно? что неправильно? Какую бы  нам схему найти, чтобы заработало, чтобы стало всё по-нашему, по-православному? Чтобы у нас было не просто воспитание, а —  православное воспитание, не просто образование, а православное  образование. Где эта схема, дайте нам её!

Конечно, жадно ищущий находит эти схемы, бывает, что и такие, которые способны вообще изуродовать человеческую жизнь. Недавно к нам в  гимназию приходили люди из общества “Православные роды”. Они утверждают, что православная женщина не может делать кесарево сечение или пользоваться обезболиванием во время родов. Почему?

А потому что, оказывается, “в муках должны рожать, а если не мучаешься, то плохо — ребёнок родится без совести”. В этом обществе  распространены идеи священника Анатолия Гармаева. Его книги о семейном православном воспитании полны подобных схем и поэтому необыкновенно  популярны. А вообще-то от этого становится страшно. Вот, например, он  говорит, что православная семья начинается с седьмого ребёнка, “семь-я”. Выходит, что если в семье нет семи детей — то это не православная  семья.

Перечислять такие вещи можно очень долго — много подобных позиций заявлены как православные. Я, например, считаю, что очень странно и опасно возводить многодетность в обязанность православной семьи. Нигде вСвященном Писании, нигде в Священном Предании не сказано о том, что многодетность — это обязанность христиан. Ничего подобного нет. Конечно, это хорошо, когда семья многодетная. Но не у всех есть силы и здоровье на многодетность. И когда уважаемые священники говорят со всех сторон, что мы должны спасать Россию и демографическую ситуацию исправлять — это не так, ничего мы никому не должны, демография — это забота  государства. Церковь не обязана заниматься увеличением рождаемости  населения России.

Задача Церкви — приводить людей ко спасению. Все люди разные и все семьи разные, не может быть пост для всех один и тот же, не может быть  молитва для всех одинакова, не может быть и многодетность для всех одинакова. У всех разные возможности, силы и устроение. Мы видим, что  семья Иоанна Крестителя была немногодетной, семья Богородицы тоже, и тем не менее мы восхваляем их родителей…

Я это говорю к тому, чтобы мы, родители, задумались о том, что мы вкладываем в понятие православного воспитания. Не идём ли мы по лёгкому  пути, не ищем ли схем, когда мечтаем создать некий образ мифологической  православной семьи. Мы заставляем ребёнка молиться, учим его  молитвенному правилу — но он не знает смысла молитвы “Отче наш”, что  такое “сущий на небесех”, что такое “хлеб наш насущный даждь нам днесь”…

Или бывает хуже — ребёнку с семилетнего или десятилетнего возраста  прививается вычитка правила, утренних и вечерних молитв, без всякого осознания и даже сокращения. Когда он станет подростком, он всё это — и Церковь, и молитвы — отставит в сторону, потому что ребёнок не может жить в непонимании и во лжи. Когда о вере ему говорят, что это ценно и нужно, не объясняя, почему — он чувствует, что это подмена, ложь, раз в этом нет никакого смысла.

Так бывает очень часто. Ребёнок всё время в Церковь ходил, причащался каждую неделю, и вдруг! Ему 15 лет, и он этого больше не хочет. Но как  же он захочет, если для него всё это было абсолютно бессмысленно, он не понимал, зачем всё это. Это касается детской молитвы, поста для детей…

А ведь ребёнок сам может определять — конечно, не без помощи взрослых — как ему молиться и в чём во время поста он может себе отказать. Интересно, что в нашем обиходном православном языке сложились такие  устойчивые выражения: правила мы вычитываем, а службу мы выстаиваем.

… и окружающей её культуры

Включим телевизор. Смотрит ребёнок его или нет — там действительно  идёт массовая бессмыслица, хороших фильмов практически нет, идут сериалы — апофеоз бессмысленности, погружающий людей в пустоту как в некий наркотик. Всем надо почему-то расслабиться, всем надо от чего-то уйти. Включаешь пустоту — и эта пустота заполняет твой ум, заполняет пространство твоей семьи, твоей квартиры. Пустота непрестанно идёт из  эфира. Ребёнок, хочет он этого или не хочет, ощущает это вокруг себя и принимает. Соответственно он начинает и вести себя. В православной школе мы видим, что дети себя ведут так, как, очевидно, родители их не учили. Может быть, потому что телевизор включён, и дети на уровне подсознания  принимают в себя определённые манеры, выражения? “Ну ты задолбал меня”, — говорит ребёнок во втором классе, обращаясь к учителю. Они не чувствуют, что это что-то неприличное, а воспринимают как норму.

Что можно этому противопоставить? Чем ребёнка можно от всего этого оградить? Ну конечно, по возможности не включать телевизор. Если он всё  же включается, ребёнок должен смотреть что-то осмысленное, правильное, серьёзное — на его уровне, конечно, но тем не менее. И вообще мы должны к своей жизни отнестись как-то серьёзнее — мы не должны её  обессмысливать, обесценивать. Наоборот, её нужно наполнять содержанием — в том числе жизнь наших детей. Она наполняется, конечно, прежде всего  через воспитание ребёнка в настоящей классической культуре.

Одно время (сейчас, может быть, этот неофитский запал несколько  ослаб), в конце 80-х — начале 90-х были такие настроения, что вообще всё светское, всё нецерковное отвергалось и “сбрасывалось с церковного  корабля” куда-нибудь подальше. И — только церковное; детям сказок не  читать, потому что там про волшебство и колдунов, про фей — а феи это  почти экстрасенсы, и так далее. Мы проходили всё это.

Я помню, была статья в одном православном журнале, где мама писала о  дочери, которая за сочинение на тему “Что бы я сделал, если бы был  волшебником?” получила двойку. Мама возмущалась, что школа безбожная, а её дочь написала: “Я не хочу быть волшебником, все волшебники колдуны, а колдуны все против Бога” и тому подобное. Что обычно дети пишут в таких сочинениях? “Если б я был волшебником, я бы сделал так, чтоб никогда не было войны… чтобы моя мама не болела… чтобы моя бабушка не умерла”… Вот чего дети хотят, когда они бывают волшебниками. Они хотят самого  лучшего, они хотят быть на самом деле чудотворцами. Они чуда хотят. А мы вот так приходим и — “нельзя!”. И нет ничего.

Это симптоматика того времени, которая потом выродилась в  определённые схемы. “У нас должна быть православная литература”. Появилась! И покупают родители эти книги про православных белочек и православных жучочков… Так это же кошмар! Андерсена уже не существует, а существуют эти современные “ужасы”, которыми пичкают наших детей —  абсолютно бездарные, низкосортные, лживые… Такие же книги читают и  взрослые — покупают Юлию Вознесенскую, такую же низкопробную,  мифологическую, абсолютно недуховную литературу. Обычное фэнтези нельзя читать, а православное, значит, можно? Суть-то одна и та же.

Вместо того, чтобы воспитывать ребёнка на настоящей культуре, на  настоящей музыке, на настоящей литературе, на хороших фильмах — “нам  дайте наше, православное”. Не надо “на­шего” — такого; это не православное, это псевдоправославное, больное, то, что выросло из схемы. Но захотели — получили. Это ответ на востребованность всего низкосортного. Но это не есть истина, это не культура, это не смыслы, о  которых я говорил. И поэтому если мы хотим, чтобы наши дети не  обращались так к учителю — “задолбал” — то давайте перед сном им читать  хорошую литературу, не подменять сказки житиями святых.

В противном случае они к житиям будут относиться как к сказкам…  Конечно, жития — в определённом смысле “икона”, которая отражает  духовную реальность, хотя не является портретом и пользуется  символичными изобразительными средствами; жития несут некие  стилистические особенности. Но всё-таки это не сказка, а душа ребёнка в  сказке очень нуждается. Она нуждается в символическом осмыслении добра и зла — через сказку, через притчу, через хороший рассказ, через хорошую, доступную ему литературу. Мы же всё это сами читали — почему же мы не  хотим дать этого нашим детям? Надо подбирать фильмотеки для детей, чтобы показывать им хорошие старинные фильмы. Всё надо делать со смыслом,  тогда всё станет на свои места.

Протоиерей Алексий Уминский