хочу сюди!
 

Alisa

39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років

Замітки з міткою «гетьманат»

На честь встановлення Другого Гетьманату

«Від часів Гетьманства 1918 року державність українська 
стала фактом, з яким світ вже рахувався.
І буде рахуватись.
Тепер тільки від нас самих, українців,залежать докази,
що факт цей здатен до життя».
Павло Скоропадський, останній гетьман України.

                       


29 квітня 1918 року з’їзд хліборобів України оголосив про створення ІІ Гетьманату і обрав гетьманом Павла Петровича Скоропадьского.

З "Грамоти до всього українського народу" П.Скоропадського:

  «Бувше Українське Правительство не здійснило державного будування України, позаяк було зовсім не здатне до цього.
  Бешкети й анархія продовжуються на Україні, економічна розруха і безроботиця збільшуються і розповсюджуються з кожним днем і врешті для багатющої колись-то України встає грізна мара голоду.
  При такому становищі, яке загрожує новою катастрофою Україні, глибоко сколихнуло всі трудові маси населення, які виступили з категоричним домаганням негайно збудувати таку Державну Владу, яка здібна була-б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці.
  Як вірний син України, я рішив відкликнутись на цей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади
».

Гетьманат Павла Скоропадського виявився єдиним дійсно державним утворенням того часу на территорії України. За гетьманату:

- Була встановлена стабільна валюта, податкова система, розроблений і виконувався державний бюджет, створені Державний і Земельний банки. 
- Відновлено діяльність залізниць.
- Налагодженна промисловість.
- В аграрному питанні продовження курсу Столипінської аграрно реформи (Закони від 8 та 14 червня) — підтвердження права власності селян на землю, виділення і продаж общинних земель, заходи до формування широкого класу середніх землевласників. 
- В національно культурному питанні: відкриття нових українських гімназій, введення української мови, історії та географії як обов'язкових предметів. Створені Українські державні університети в Києві і Кам'янець-Подільському, Історико-філологічний факультет у Полтаві, Державний український архів,Національна галерея мистецтв, Український Історичний музей, Українська національна бібліотека, Український Театр драми і опери,Українська Державна Капела, Український Симфонічний Оркестр, Українська академія наук. Видавництво, почали роботу Архітектурний, Клінічний (Київ), Політехнічний, Сільськогосподарський (Одеса) інститути.
- У зовнішній політиці: Українська держава була визнана 30 державами, в Києві розташовувалися постійні представництва 10-ти з них; Україна мала дипломатичні місії в 23 країнах (на рівні посольств Німеччина, Туреччина, Болгарія, Швейцарія, Швеція, Норвегія; дипломатичні представництва Грузії, Азербайджану, Фінляндії). До держави були приєднані три південні повіти колишньої Мінської губерніїї: Пінський, Мозирський і Річицький, а також Гомельський повіт Могилівської губернії, який включили до Чернігівської губернії, що належали Білорусі. Було приєднано Крим, укладено союзний договір з Всевеликим Військом донським та майже закінчені перемовини про приєднання Кубанської республіки до Гетьманату. І якщо хтось вам почне нити, що Крим «рускій і це тільки Хрущьов його по-п’яні приєднав до України, нагадайте шановному, що першим Крим до складу України включив гетьман Павло Скоропадський. 
- Вперше в історії в України з’явився флот. Українському флотові прямо належали тоді 2 крейсери (з них, фактично, — один), 2 канонірських човни, 1 старий штабний броненосець, 17 підводних човнів, 27 бронекатерів та біля 40 тральщиків. (в нас навіть зараз такого немає). Ще 9 есмінців контролювали обидва штаби одночасно – німецький та український.

Безперечно як і на кожну видатну особу «карлики від політики», такі як Петлюра, Вінниченко, Ленін та інші вилили купу бруд і нав’язали купу брехливих міфів. Зараз їх і торкнемося.

Міф 1. «Скоропадський привів в Україну німецьких загарбників». Брехня, адже саме Центральна рада просила німців окупувати Україну, бо не могли справитися з більшовиками, хоча перед цим самі ж розвалили армію.

Міф 2. «Скоропадський ненавидів галичан». Чому ж тоді в уряді був галицький націоналіст Донцов? І ще факт. Саме Скоропадський сприяв під час другої світової, щоб Бандеру випустили з концтабору. І допомагав членам ОУН, котрих переслідувала німецька влада. А от чи любив галичан Петлюра, котрий зрадив їх, віддавши ЗУНР полякам?

Міф. 3. «Скоропадський не бачив незалежної України, а тільки в складі Російської імперії». Якщо хтось не довіряє самому гетьману, що ясно писав в своїх «Спогадах», якою він бачить Україну, наведу інше свідчення. Барон Врангель, один з лідерів білого руху в своїх «Записках» писав: 

«Я знаю, что в твоем положении истинные намерения приходится, может быть, скрывать, но не скрою от тебя, что многое из того, что делается здесь, для меня непонятно и меня смущает. Веришь ли ты сам в возможность создать самостоятельную Украину, или мыслишь ты Украину лишь как первый слог слова "Россия"?
  Скоропадский горячо стал доказывать мне, что Украина имеет все данные для образования самостоятельного и независимого государства, что стремление к самостоятельности давно жило в украинском народе, а за последние много лет усиленно работала в этом направлении Австрия, и плоды этой работы значительны. В конце концов он стал доказывать, что объединение славянских земель Австрии и Украины и образование самостоятельной и независимой Украины, пожалуй, единственная жизненная задача.
  "Для меня еще большой вопрос, куда мне ориентироваться: на Восток или на Запад..
."

Міф 4. «Скоропадський зрадив Україну підписавши акт про федерацію з Росією». Так підписав, але чому? Річ утім, що подивившись обставини, що склалися на той момент Біла армія нічим не могла допомогти Україні. То ж навіщо він це зробив? А тут майже детективна історія. Після того, як стало зрозуміло, що німці підуть, а армію сформувати гетьман не встиг, він звернувся до представників Антанти про допомогу. Ті відповили згодою за однієї умови – тільки федерація. Але що цікаво. Жодного білого лідера Антанта офіційно не визнала, більш того офіційні посли Антанти були лише при радянському уряді, а при білому – лише військові представники. То навіщо «західним демократіям» потрібен був цей фарс? Достеменно невідомо, але здається тут добре попрацювали Петлюра та Вінниченко, які мали непогані зв’язки з Францією, а також як члени масонської ложі «Великий Схід Росії» із західними масонами. Саме зрада потрібна була їм, щоб змусити Євгена Коновальца підти проти гетьмана. До речі вже потім Коновалець участь у цьому бунті назвав однією з своїх головних помилок. А західні союзники палець об палець не вдарили, щоб лопомогти гетьману, котрому ту допомогу обіцяли.

Можливо надія на Захід була однією з головних помилок гетьмана, але це та помилка, яка повинна стати уроком – в України немає друзів.

Ця дата увесь час проходить повз увагу української влади, але це не через недогляд. Адже всім зрозуміло, що нинішня влада (й усі попередні) є продовжувачем традиції Петлюри та Вінниченка – традиція популізму, лицемірства та зрадництва.

« У 1918 році я відродив нашу історичну традицію, всякий рух мусить мати конкретно означену історичну традицію, мусить мати незмінну опору, яка об’єднує зусилля багатьох людей. Об’єднання це творить спільні ідеї та єдиний провід. Нашою спільною ідеєю є Гетьманська Україна. Я вірю в творчий дух українського народу. Я вірю, що які б іспити йому Господь не зіслав, він це витримає. Я вірю, що Україна нарешті буде вільною. Слава Україні!» Гетьман Павло Скоропадський. 

Тож Слава Другому Гетьманату! Хай живе Третій Гетьманат!

                 

Менеджер українського руху

Володимир Панченко    Йдеться про постать абсолютно унікальну, здатну об’єд­нувати й примирювати навіть украй нетерпимих. Отже, Євген Харлампійович Чикаленко (1861–1929) – меценат і «культурний хазяїн», видавець, менеджер українського руху, літописець... У Чехії діячів такого масштабу називали будителями.

ЗРАЗКОВЕ ГОСПОДАРСТВО     1883 рік. Євгенові Чикаленку виповнилося 22. Його, вільного слухача природничого факультету Харківського університету, арештували за зв’язки з місцевими народовольцями та єлисаветградськими драгоманівцями і з завершенням слідства відправили під гласний нагляд поліції до села Перешори Ананьївського повіту. Перешори – батьківщина Чикаленка. Ще за часів Єкатєріни ІІ землі між Бугом і Дністром дісталися запоро­зьким козакам, серед яких був і його предок. Батько Євгена успішно поєднував господарювання в селі зі службою в Ананьївському повітовому суді. Проте в1883-му його вже не було серед живих, тож порядкував у Перешорах дядько молодого Чикаленка Петро Іванович. Віднині ж уся відповідальність за господарство лягла на плечі вчорашнього вільного слухача.

І він не спасував! Швидко збагнувши, що справи слід вести по-новому, Євген Чикаленко взявся за читання наукових праць, студіював популярні «Письма из деревни» Енгельгардта, експериментував на перешорських полях.І невдовзі мав блискучі результати. Завдяки використанню чорного пару його поля давали хороший урожай навіть у посушливі, голодні роки. Уявіть собі: у Росії голод (1892 рік); Лєв Толстой десь там створює комітети допомоги голодуючим, а в Перешорах засухи ніби й не було. До Чикаленка почали їздити поважні люди, вчені. Вони очам своїм не вірили, мовляв, як це так: сусідні землі потерпають від засухи, а тут із чорнозему можна коників ліпити! Євген Харлампійович сміявся: ось що таке агрономія...

Йому було цікаво робити неможливе. І він запалювався, долав, здавалося б, неподоланні перешкоди, стаючи нат­­хненним гравцем. Донька Чикаленка Ганна недарма писала в спогадах, що в батькові жила велика сила завзяття: несприятливі обставини лише помножували його наполегливість. «Років сім ми всі жили під знаком чорного пару, – згадувала вона. – Це була його ідея, якою він жив, запалюючи й інших».

Свій досвід Чикаленко вирішив викласти в спеціальній брошурі «Розмова про сільське хазяйство» (Одеса, 1897). У формі розмови із селянином у ній оповідається про ефективні методи агрономії.Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п’ять років добивавсяїї видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії. «Крамольною» була заборонена царським указом українська мова...«За ті свої книжечки я одержав від сільськогосподарських товариств дві великі срібні й одну золоту медалі, – писав у «Спогадах» Євген Чикаленко. – Стараннями земств вони розійшлися в кількості півмільйона примірників».

Узагалі досвід Чикаленка-агронома такий унікальний, що він мав би зацікавити відповідні навчальні заклади України. Тим паче що Євген Харлампійович був не тільки «поетом» чорного пару. В інших його книжечках ідеться про садівництво, виноградарство, тваринництво. Продовжуючи традицію свого діда, він займався цінними породами степових коней, овець. Перешори – то було зразкове господарство, що мало офіційне визнання. Нині ж там сумно: життя стрімко покидає це село на північному заході Одещини. Навіть церкву, збудовану свого часу коштом господаря, мало не дотла зруйнували вельможні ідіоти радянських 1980-х. Вибухівка її не взяла, військові тягачі також, проте покалічили храм назавжди...

В ЕПІЦЕНТРІ УКРАЇНСТВА  Вимушена перешорська «п’яти­річка» Чикаленка (1885–1890) заклала основи майбутнього його меценатства. Перебуваючи під наглядом поліції, він не мав змоги якось виявляти громадську активністьдоводилося впливати на селян лишень власним прикладом (зокрема, і мовної поведінки своєї родини, всі члени якої розмовляли українською).І все ж навіть за вкрай несприятливих обставин Євген Харлампійович прагнув зробити бодай щось, що було в його силах. Намагався переконати Іллю Рєпіна, щоб той – подібно до поляка Яна Матейка – узявся за сюжети з української історії. Виділив «грант» Данилові Мордовцю для роботи над історичними творами рідною мовою. Коли померла восьмирічна донька, він вирішив, що найкраще «вшанувати її пам’ять чимось корисним для громадянства», і заснував премію «За найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача приблизно з освітою народнього учителя». А згодом виділив 25 тис. крб на будівництво у Львові Академічного дому – гуртожитку для студентів із Наддніпрянщини... «Любити Україну треба не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені», – ці афористичні слова стали його внутрішнім імперативом.                               

У 1894-му родина Чикаленків оселилася в Одесі (хоча сам господар щороку весняні-осінні місяці проводив у Перешорах, куди влітку приїздила й дружина з дітьми). Поле його громадської роботи стрімко розширювалося. Зрештою, рано чи пізно мало статися те, про що сам він написав у «Спогадах»: «Проживаючи значну частину року в Одесі, виключно серед членів «громади», людей ідейних, і буваючи часто у громадських справах у Києві, я все більше втягався в український визвольний рух і нарешті захопився ним усією душею. У мене вже упав інтерес до свого господарства і я все менше і менше уділяв йому часу і уваги і вже дивився на нього тільки як на джерело, з якого я черпав ресурси на прожиток та на громадські потреби».  

У Євгена Чикаленка з’яви­ла­­ся велика мета, і відтепер їй цілковито підпорядкувалися його енергія, інтелектуальні, організаційні та фінансові можливо­сті. Його все більше тягло туди, де можна було сповна реалізувати свої плани, тож 1899 року він придбав маєток у селі Кононівка на тодішній Полтавщині, а сам перебрався до Києва.

Хто тільки не бував у Кононівці! Микола Лисенко, Сергій Єфремов, Михайло Старицький, Володимир Винниченко… Для них маєток Чикаленка став місцем зустрічей однодумців, до­вірливих розмов, відпочинку, творчості. Саме тут кілька разів гостював Михайло Коцюбинський, який 1908 року присвятив «кононівським полям» свій маленький прозовий шедевр «Intermezzo». Тут ставилися домашні спектаклі, що збирали велику глядацьку аудиторію. А Чикаленко продовжував свої, сказати б, соціально-педагогічні експерименти, привчаючи селян господарювати, по суті, намагаючись формувати з них той «середній клас», на який він покладатиме надії і в часи української революції.

Величезного значення Євген Чикаленко надавав слову, тож не дивно, що саме він узявся за організацію першої на Наддніпрянській Україні щоденної української газети. «Рада» виходила аж дев’ять років – до початку Першої світової війни. Всупереч усьому: «страшній столипінській реакції», «чорним сотням», неприхованій агресії влади щодо «інородців», інерції «публіки»… Можемо тільки уявити, скільки наполегливості й дипломатичного хисту треба було мати, щоб зібрати необхідні кошти на часопис, а до того ще й «збалансувати» амбіції, інте­реси, політичні розбіжності «свідомих українців», які так легко втягувалися у чвари. Євгенові Харлампійовичу з його педагогічним тактом не раз доводилося виступати в ролі арбітра...

І то вже було щось значно більше за меценатство. Чи не найточніше про добровільну місію Чикаленка сказав Євген Маланюк: «Історія має і свій матеріальний бік, свою матерію, свою матеріальну тканину. І ту матеріальну тканину ткали Симиренки, Милорадовичівни, Леонтовичі, а в першу чергу і як головний керівник того ткацтва – той головний ткач – на протязі довгих-довгих десятиліть. Ткач, що був ніби ціле життя за лаштунками, в тіні, безіменно, без претензії на місце в історії – це був Євген Чикаленко».

Згодом у «Спогадах» Чикаленко із безліччю яскравих психологічних подробиць змалює груповий портрет діячів українського руху на межі ХІХ–ХХ століть. Микола Лисенко, Михайло Старицький, Володимир Антонович, Василь Симиренко, Оле­­на Пчілка, Борис Грінченко, Володимир Науменко, Кость Михальчук, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко – у цьому великому й строкатому колі самому Євгенові Харлампійовичу дісталася роль «магніту», об’єд­нувальної сили.

Але чому в такому разі в бурхливому 1917-му він виявив­­ся немов осторонь подій? У березні – жовтні 1917-го Чикален­­ко господарював у Перешорах: у політиці він почувався зайвим. Тон тоді задавали соціалісти, себто українські більшовики, які зробили ставку на соціальних люмпенів. Євген же покладався на можливості середнього землевласника, заможного селянина.

Утім, до політики гетьмана Скоропадського він також ставився неоднозначно. Але й повстання проти нього, очолене Винниченком і Петлюрою, вважав фатальною помилкою. За Гетьманату Євгенові Харлампійовичу пропонували очолити уряд, стати міністром з аграрних питань, проте той відмовився. Скоропадський повертав землю великим поміщикам (то­ді як соціалісти взагалі виступали за скасування приватної власності), отже, можливостей для того, щоб реалізувати свою аграрну програму, не було. Ще одна причина відмови від влади – відсутність українських сил в уряді гетьмана. А крім того, Чикаленко вважав себе непублічною людиною, кепсь­ким оратором тощо. Вочевидь, відводив собі роль громадського діяча, а не політика.

Його вважали «українським монархістом», проте сам він рішуче не погоджувався з такою характеристикою. І все ж консервативна ідея у версії В’яче­слава Липинського йому не була чужою. «Польові дослідження» над українським національним характером (як у «селянській», так і в «інтелігентській» його іпостасі) змушували Чикаленка спочатку напівжартома, а потім уже й серйозніше висловлювати думку про те, що було б, може, на краще, «щоб нас завоювали німці»! Адже ж, казав він, чехам «німецький слід» у їхній історії пішов на користь... Ця екстравагантна «візія» не полишить Євгена Харлампійовича й пізніше, і матиме він, прихильник української монархії (бодай навіть із Василем Вишиваним, нащадком Габсбурґів, на чолі), багатьох опонентів. Хоча навряд чи йшло­­ся про якийсь реальний політичний проект: Чикаленкове «германофільство», мабуть, варто сприймати передусім у контексті національної самокритики. Недарма ж він часом іронізував, вказуючи на не найкращі риси української вдачі: «подла нація». Хто-хто, а Євген Харлампійович мав право на таку іронію, оскільки робив для цієї «подлої нації» все і навіть більше, аби вона «воскресла».

ЦІНА ПИСАНИХ СЛІВ    Після чергової більшовицької окупації Києва (1919 рік) Євген Чикаленко подався в еміграцію. У Подебрадській сільгосп­академії він сумлінно виконував обов’язки голови термінологічної комісії. А повертаючись додому, робив нотатки у своєму «літописі Самовидця» – щоденнику. Разом зі «Спогадами», що охоплюють 1861–1907 роки, його діаріуш є надзвичайно цінним документом епохи, без якого тепер не обійдеться жоден історик України. А ще ж залишився величезний корпус листів Євгена Харлампійовича, адресованих Петрові Стебницькому, Михайлові Грушевському, Володимирові Винниченку, Сергієві Єфремову, Андрію Ніковському, Михайлові Коцюбинському. Слава Богу, зусиллями дослідників та видавців вони побачили світ.

Цілеспрямований і самовідданий діяч, Чикаленко був свідомий того, що його місія – не тільки творити у формах самого життя, а й бути літописцем великих подій. Він мав залишити нащадкам закріплену в слові правду про радощі й муки на­ціонального відродження, і то було останнє, що політичний вигнанець Євген Харлампійович Чикаленко міг зробити для України. 

Тиждень