хочу сюда!
 

Алла

38 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 35-48 лет

Заметки с меткой «суспільство»

"Донбас хоче в Європу. Він уже побачив, що таке Росія".

Вадим Карасьов, політолог, один з лідерів партії "Єдиний центр" Чи потрібен країні рух до якогось із політичних чи економічних блоків? – Іншого шляху, ніж велике інтеграційне об'єднання, сьогодні не існує. Така ­країна, як наша, не має можливості модернізу­ватися за допомогою тільки внутрішніх ресурсів. У світі тепер взагалі немає ­таких країн – хіба що Китай. Але й він модернізується за рахунок експорту, відкритої економіки та залучення іноземних капіталів. При тому має гігантський внутрішній ринок і політичну систему авторитарного типу.Перед нами два шляхи: або поступово інтегруватися до Європи, або нас інтегрують до Росії. А наша влада каже, що Україна приречена на модернізацію національного типу. Коли чую: "Україні треба повернути суверенітет і повну незалежність, бо в Америці – криза", хочеться запитати: "А в якій валюті ви тримаєте заощадження?" Навряд чи у гривнях. Цим усе сказано – ми орієнтуємося на суверенітет долара. Наш внутрішній ринок сприйняти продукцію вітчизняних компаній не може. З індустріального боку, ми вже не можемо розраховувати на роль високотехнологічної держави. Нам ідеться про те, щоб хоча б мати свій сегмент у світовій економіці. Він може бути комп'ютерний, машинобудівний. Але не металургія. Вона не має високої доданої вартості, псує довкілля. Та й що це за країна, яка постійно залежить від коливаньпопиту на метал на зовнішніх ринках?

Російська економіка теж залежить від коливань попиту на нафту й газ.

– Тому Росія й почала рух до створення єдиного економічного простору. Щоб за рахунок розширення на інші території – Казахстан, Білорусь, Україну – реіндустріалізуватися й позбутися залежності від сировини. Замість підвищувати продуктивність праці, розвивати новітні технології й покращувати людський капітал.

Що дасть Україні членство в Митному союзі?

[cut text="Читати далі"]

– На деякий час – певні послаблення за рахунок зниження ціни на газ. Ми вирішимо поточні бюджетні проблеми, але законсервуємо економіку. Замість того, щоб змінювати політичну та економічну системи, робити ставку на креативні ресурси власного підприємницького прошарку.

Влада каже: у нас є космос, машинобудування, літаки. Але ж нам доведеться ­об'єднуватися в цих галузях із росіянами. Так, на світовому ринку атомної енергетики вони посідають третє місце. Але це – за рахунок контрактів із країнами третього світу. Продуктивність праці в цьому секторі в Росії в шість разів нижча за світову. Тому можемо надувати щоки, ставати монополістами в цій галузі разом із "великим сусідом", але маємо розуміти: це зовсім інша атомна енергетика, ніж у США чи Франції.

Європейський вектор передбачає інший сценарій економічного розвитку. Доведеться робити ставку не на великі монополістичні корпорації, а на дрібний та середній бізнес. Розосередити економічну владу – щоб уряд не втручався в ринки.Такий шлях дає більше свобод і прав муніципалітетам, місцевому самоврядуванню, людині. Держава не має ­єдиного центру в президентському кабінеті. Іншими центрами стають суди, політичні партії, незалежні медіа. ­Своєрідний федералізм.

А як федералізм розуміють в Україні?

– Як суто адміністративний підхід. Бо Росія – теж федерація, але реального федералізму не має. Це центро­периферична, імперська структура. І якщо українські еліти раптом домовляться між собою про федерацію, то такі ж невеликі центро­­периферичні системи утворять у регіонах.Україна ж досі "вкладена" у пострадянський простір – щодо військових кордонів, газотранспортної системи, гуманітарної та інформаційної політик.

Підприємницький вільноринковий ­капіталізм прогресивніший за соціалізм радянського чи китайського зразка. І народ сам ­побачив, де краще жити. Німці тікали зі сходу на захід. Китай почав реформуватися, бо побачив, як розвивається ­Тайвань. Зрозумів, що ті ж китайці можуть робити економічні дива. Ментальність на Сході України – ­радянсько­індустріальна. Не випадково саме там виникли староіндустріальний олігархічний бізнес і постпролетарська електоральна маса. Там нема того, що є на Заході – гегемонії середнього класу. Її причина не в кількості, а, приміром, у звичці львів'ян ходити на каву й спілкуватись за нею. Це – середньокласовий, буржуазний спосіб життя. На Cході ж розвинена не культура спокійного, обивательського життя, а культура "крутизни", напівкриміналу, хуліганства. "Круті хлопці не танцюють" – за назвою роману ­Нормана Мейлера.

Якщо підемо шляхом федералізації – отримаємо дві різні країни. Проблема вирішиться тільки тоді, коли Схід України втягнеться в середньокласову, європейську культуру.

А якщо він не хоче втягуватися?

– Він уже це робить. Східняки були основ­ною рушійною силою "податкових майданів". Там починає формуватися міський середній клас. Треба тільки дати підприємницькі свободи – і вони перевернуть гори, принесуть доходи в бюджет. А головне – вони втомилися від культури "крутизни". Бо, по суті, вона є культурою експлуатації більшості кількома. Наша проблема – не в пошуку моделі: ­федеративної, унітарної, децентралізованої. Вона – у виборі моделі розвитку – економіки, політичної системи. І ми всі будемо в Європі. Донбас теж хоче туди. Він уже побачив, що таке Росія. Тому що проблема не в самій Росії – а в тому, що там правлять олігархи. І їм на Росію начхати.

Нам все говорять про те, що Україна – мультиетнічна держава, що мови грека, єврея, росіянина й українця мають бути на одному рівні. Все це – брехня, і робиться для того, щоб через чорний вхід запровадити російську мову як другу державну.

Навіщо це робиться?

– Бо ті, хто це лобіюють, не вважають себе українцями. Для певних політиків вивчити мову – питання не ліні, а того, що українська нація має створюватися на їхніх умовах – на умовах Донбасу, скажімо. А хтось хоче будувати націю на умовах Львова. Але на сьогодні це все неконструктивно, тому що маємо створювати націю на умовах світу. На умовах європейських цінностей, які є універсальними. Уявіть, якби ми досі сперечалися, який у нас має бути державний прапор. Із погляду історії це абсурд, а з погляду політичної стратегії – я розумію, чому зараз вкидають цю тему. Бо розуміють, що країна стоїть на порозі фундаментального вибору. Ми повинні завершити розлучення з Радянським Союзом. В Україні на сьогодні все є – капіталізм у феодальному варіанті, звичка до демократичної процедури, напівнезалежна преса. Чого немає? Гарантій –прав власності, свободи слова, економіки, демократії. Потрібна правова держава.

Як її будувати?

– Нинішня влада запустила процес кримінального переслідування опозиції. Має два варіанти: або розтерти опозицію в порошок і зацементувати ситуацію ще на п'ять років – хоч проблеми в еконо­міці такі, що за цей час все одно виникне нова опозиція. Або ж нинішні опозиціонери вистоять,і, коли матимуть шанс прийти до влади, опиняться перед спокусою повторити сценарій судових процесів із теперішньою командою. Щоб цього не сталося, останні будуть зацікавлені в гарантіях. І тоді виникне пропозиція: давайте робити правову державу. Так само, як 2004­го домовилися про політичну реформу – що було прогресивним кроком. От і тепер у них буде привід сісти й провести масштабну правову й політичну реформи. В нас уже й люди готові до того, щоб жити в правовій державі.

Які події в Україні можуть бути каталізаторами змін?

– Перша точка – завершення суду над Тимошенко. А друга – парламентські вибори. Зараз багато хто не протестують, тому що сподіваються висловити свій протест через голосування. Вони ще мають надію. Якщо ж виборів не буде, люди робитимуть висновок: або виживати й доживати – або виходити і протестувати. І 2006­го, і 2007­го, і 2010 року вибір враховувався владою. Від 2002­го в Україні було п'ять виборчих кампаній, і на всіх перемагала опозиція. Українці звикли до цього. Якщо влада спробує підтасувати результати – народ обуриться.

Що робити людям, доки еліти дозріють до змін?

– Боротися за це. Суспільству треба розуміти: немає верхів і низів. Усе,закінчилась політтехнологія! Починається жива політика з реальними запитами людей, тому що в них визріли справжні інтереси.

І люди тепер ставитимуться до політики не як до видовища, а як до життя.Де вони не глядачі, а діячі. В цьому, певно, і є історична місія Тимошенко і ­Януковича.

"Є велика різниця між політиками і державними мужами"

Ми покладаємо надії на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і гостро відчуває, що таке добре. Їй потрібен приклад і мудре виховання. Сьогодні наше найперше завдання — відродити і виховати справжню державну еліту, адже існує велика різниця між політиками і державними мужами.

Про високу місію еліти блаженнійший Любомир кардинал Гузар пише у своїй статті: Ми маємо надію на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і має дуже тонке чуття на те, що є добре. Вона потребує прикладу та мудрого виховання. Вона має бажання вчитися і потребує вчителів. Але хто може стати вчителем?

Треба, щоби ми трошки виховали справжню державну еліту. Тобто людей, які знають і виразно бажають того, що є добре для народу. Вирощувати еліту — нелегкий процес. Втім, ми не позбавлені можливостей — у нас є достатньо людей, які щиро зацікавлені в тому, щоби забезпечити спільне благо. Їм тільки треба організуватися. Ми, власне, і знаходимося у фазі первинної організації громадянського суспільства — суспільства, де громада справді мудро рішає.

У нас є добра традиція такого суспільства. Я пам’ятаю свого родича, який вчився на агронома і був тісно пов’язаний з життям у селах на початку ХХ ст. — він свідчив про виразний вплив і силу сільських громад. І це було не лише на Правобережній, а й на Лівобережній Україні, яка була під царською Росією. Українські села мали війта і самоврядування на високому рівні. Тобто самоорганізація громади властива нам.

Інша річ, що цих людей винищили. Але їх тому і нищили, що вони мали позитивний вплив на народ. Вони були заможні і вільні, вони дбали за свою громаду і за свою гідність. Вони захищали свої інтереси і користувалися авторитетом. Як можна було терпіти такі кричущі прояви демократичної свідомості у тоталітарній країні? Не забуваймо, що наприкінці 20-х років в Україні — саме у східних областях — були повстання сільських громад. Голодомори й інші засоби знищення були спрямовані на придушення цієї волі. Себто вона була! А якщо вона була, в неї є шанс відродитися, повернутися. Тільки дайте час.

Сьогодні наше найперше завдання — відродити еліту. В наш час у країнах без монархічних структур еліта — це люди, які мають знання, але більше, ніж знання, мають мудрість, уміння бачити широко, які мають справжнє розуміння загального блага. Виховання еліти потребує часу — має пройти кілька поколінь, щоби виросла нарешті справжня еліта. Не можна сказати: він дістав докторат у такомуто університеті, і він тепер еліта. Ні, він просто освічена людина. Бо залишається питання: чи має ця людина солідні моральні засади, чи вона має мудрість, в тому числі державну мудрість? Адже є велика різниця між політиками і державними мужами.

Еліта — це не просто ті люди, які вміють побачити проблему і знайти швидко розв’язку. Це люди, які вміють дивитися далеко наперед. Приміром, ми бачимо проблему в певній групі населення країни. То, може, нам її позбутися в якийсь спосіб, аби не перешкоджали? Примір — Гітлер. Він мав високе завдання — зберегти і зміцнити німецький народ, зробити його сильним, здоровим, могутнім. Хіба не шляхетна мета для державного діяча? Але як він вирішував цю проблему? Він почав з того, що позбувся всіх психічно хворих — їх просто винищили. Тоді вирішили, що недоборе мати калік: яка потіха є з каліки, який тільки їсть і нічого не робить? Знищили і їх. Тоді знайшлися євреї, які занечищили їхню расу. Взялися до знищення євреїв. Якби того не зупинили, то і нас винищили би. В нацистичній літературі нам залишали доволі невелику роль — ми мали вміти рахувати до ста і не надто розмножуватися, ми мали бути виключно робочою силою на селі.

Треба дивитися далі, значно далі уперед, щоби розуміти наслідки власних рішень. Спосіб, в який пішов Гітлер, був неприпустимий. Той, хто дивиться далеко, найперше зберігає головне — людську гідність. Навіть якщо треба зараз змиритися, потерпіти якісь незручності. Те саме з економікою — вона має бути планованою на довгий час. І багато інших речей потребують такого самого далекого погляду. Бо є найвищі, найважливіші речі, які треба зберегти і утвердити. Еліта — це люди, які бачать ці речі, розуміють їх і втілюють в міру свого знання.

Ми сьогодні мусимо старатися виховувати еліту. Шукати молодих, здібних, які мають мудрість бачити трошки більше, і їх утверджувати, дати їм можливість побачити світу — щоби навчилися порівнювати і приносили додому те, що найкраще. Так вчинили японці у минулому столітті. В тому часі Японія була доволі відстала, замкнена на собі країна, вона зупинилася у розвитку. І тоді японський провід почав посилати своїх студентів по цілому світу — побачити і найкраще принести додому. Унаслідок того впродовж двох поколінь Японія стала передовою країною. Тобто японський провід вчинив мудро і врятував у такий спосіб країну. Але і нам, мені здається, не бракує мудрих людей — вони, можливо, не при владі, але вони можуть виховувати інших.

Ми кажемо, що наш нинішній провід не надто ефективний. Так. Але пригадайте, яка ця влада за рахунком в останні десять років, скільки ми вже їх мали, тих влад? І нинішня так само не затримається, як і попередні. Це все тимчасово — ці люди довго не витримають, вони негодні. Тільки еліта може витримати довго, втілити довгострокові програми і досягти успіху. А влада, так би мовити, суто політична, скута власними насамперед інтересами, не має шансу на довге існування. Приходять наступні вибори — і їх вже нема.

Проблема лише в тому, хто прийде на зміну — такі самі, чи трохи кращі? Добре було б, якби кращі. Для цього не треба мати сили, влади, кулака — треба мати розум. Потрібні люди, — а вони є в нас навіть сьогодні, — які мають елітарний розум, мають візію, розуміють свою історію, вміють думати, рефлексувати. Вони повинні бути вчителями, виховувати наступне покоління, яке буде мати відчуття суспільної відповідальності. Тоді за два, три, чотири покоління ми прийдемо до ефективної демократії.

Це не реформи, а ремонт за інтересами.

Попри всі запевнення владної еліти про тотальну налаштованість на реформи, завдання-максимум для правлячої влади – залишити державу дієздатною та не зробити непоправних помилок, які б призвели до втрати суверенітету держави. Сьогоднішні "реформи" просто ремонтують існуючу малоефективну систему та консервують ситуацію у політиці.Необхідно почекати хоча б ще 5-7 років, протягом яких неприватизовані суспільні ресурси нарешті знайдуть своїх власників, і великий бізнес побачить, як його інтереси стрімко розходяться з інтересами корумпованої номенклатури. Тоді у країни з’явиться шанс на системні зміни.

Якість життя українців на останніх позиціяхОчевидною метою усіх реформ має стати більш висока якість життя громадян. З точки зору усього світу, за великою кількістю показників, які описують цю якість життя, Україна знаходиться на останніх місцях.В Україні не найгірші у світі показники з точки зору злочинності або освіченості. Однак, маємо одну з найгірших ситуацій в царині державного управління, корупції та демократії.Україна займає четверте місце у рейтингу найгірших економік світу за версією журналу "Форбс", 134 місце з 178 за рівнем корумпованості за оцінкою "Трансперенсі Інтернешнл", 145 місце за рейтингом Світового банку з легкості ведення бізнесу. У рейтингу "Фрідом Хауз", що вимірює демократичність політичного режиму, Україна впала до рівня "частково вільних" країн. Тож реформи або модернізація країни очевидно потрібні.

[ Читати далі ]

сурогати

Оспіване  

і   змолене

минуле

трапяний  ідол

із  шматом

сала,

замісто  шляху  

в  майбуття -

меланхолія.

Замінник  бога

- мертвий  ідол

і  кольорові  бовани.

Немає  лідера

нема  того  

хто  поведе  в  майбутнє

бо  замість  

нього

сотні  сліпаків

і  кольорові

скельця


0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Неоптимальна рівновага

Ростислав Павленко  

Вирвати Україну з «олігархічно-люмпенського» кола спроможна лише сила, яка спирається на середній клас і правоцентристську ідеологію
Матеріал друкованого видання
№ 20 (185)
від 19 травня
«Український тиждень»

Фотогалерея: "Новим правим" на замітку (зображень: 7)
0000

Україна вже майже два десятиліття залишається країною великих можливостей. Потенційно це одна з найвпливовіших сил у регіоні, достатньо забезпечена природними запасами, провідний гравець на принципових для світової безпеки ринках (від аграрного до енергетичного), лідер передових наукових розробок, потужний донор регіональної безпеки. Перераховувати людські, природні та матеріальні ресурси, якими володіє наша держава і які дають підстави сподіватися на реальність змальованої оптимістичної картини, певно, немає потреби: про це сказано вже чимало.

Однак увесь цей потенціал і досі нереалізований. Україні як системі бракує принципового фактора успіху: ефективної взаємодії між наявними елементами. Структура управління, організація суспільства, спосіб перерозподілу ресурсів склалися в неефективну «олігархічно-люмпенську» модель: приймає принципові рішення і перерозподіляє національне багатство жменька олігархів, а більшість людей лишаються на межі бідності. При цьому політичний клас пов’язаний із основними олігархами й виявився нездатним запропонувати країні реалістичну стратегію національного прориву. Суспільству, попри накопичений значний протестний потенціал, бракує організуючої сили, розуміння конкретної мети перетворень та способів її досягнення.

Відтак встановлена система може існувати довго – аж поки вистачатиме ресурсів або поки олігархи будуть спроможні витримувати тиск ззовні, не допускаючи фактичного підкорення країни сусідами. Однак на тлі кризи обидві ці небезпеки стають вельми реальними і для збереження держави як самостійного суб’єкта необхідні системні зміни, які виведуть її зі стагнації. Ці зміни торкнуться (понад те, потребуватимуть участі) і олігархів, і суспільства. Але ініціювати їх, підштовхнути до них і «верхи», і «низи» має інша сила. Сила, яка безпосередньо зацікавлена у зміні ситуації і має ресурси для початку перетворень.

Модель за Дарвіном

Організація суспільства, де на верхівці перебувають кілька олігархів, які монополізують вплив на розподіл ресурсів і придушують будь-яку опозицію (насамперед організовану), а внизу – велика кількість бідних, які залежні від олігархів і сподіваються на подачки від них (при цьому їхні спроби організуватися жорстко придушуються), не є українським винаходом. Це примітивна соціальна піраміда, в яку організовуються людські спільноти, якщо жодна сила в них не докладає свідомих і достатньо наполегливих зусиль для створення іншого стану речей. Так організовані первісні племена. У схожі «піраміди» збираються ув’язнені, призвані на військову службу чи інші, які опиняються в подібних умовах.

Прямі паралелі «самоорганізації», у якій вимкнено розум і діють первісні інстинкти, спостерігаємо у світі тварин. Зокрема, у мавп, що живуть в умовах, у яких, найімовірніше, перебували предки людини, вибудовується дуже схожа структура «суспільства». У них є свої «олігархи»-домінанти, свої «шістки», які за подачку обслуговують домінантів, і рядові особини – «люмпени», яких перші тримають у покорі. При цьому «олігархами» найчастіше стають не найрозумніші чи навіть найсильніші, а найбільш нахабні, хитрі й галасливі.

Описана система примітивна і в своїй примітивності стабільна. У соціальних науках такий стан називають неоптимальною рівновагою. За відсутності потужного тиску ззовні чи різкої зміни обставин ця рівновага може існувати дуже довго. Однак вона має принципову ваду: перерозподіляє ресурси у вкрай неефективний спосіб.

Ознак неефективності «олігархічно-люмпенської» моделі в Україні не бракує. Валовий внутрішній продукт на душу населення за паритетом купівельної спроможності становить близько $7 тис. – один із найнижчих у Європі. За індексом людського розвитку ООН наша держава займає 69-ту позицію з 169 країн. У рейтингу умов для ділової активності, який складає Світовий банк, посідає 145-те місце зі 183 – останнє в Європі.

На заробітках за кордоном перебуває близько 7 млн наших співвітчизників – це приблизно п’ята частина працездатного населення. Понад 46% опитаних готові виїхати з України в пошуках роботи, а близько половини випускників вишів бажають отримати роботу за кордоном. Відплив капіталу з країни, за експертними оцінками, сягає $19 млрд – близько половини її річного бюджету.

Цю сумну статистику можна продовжувати далі. Примітивна, бездумна модель організації суспільства, що склалася в Україні, не здатна не те що забезпечити поступальний розвиток і використання потенціалу, а навіть банально підтримувати на допустимому рівні життєдіяльність усіх його представників. «Олігархічній» економіці просто бракує на це ресурсів. До того ж страх домінантів утратити свій статус штовхає їх на придушення тих паростків самоорганізації, які дали б змогу суспільству самому вирішити проблему власного забезпечення. Недарма умови для ведення бізнесу в Україні визнані найгіршими в Європі. На цьому тлі особливо ілюстративними є цинічні коментарі представників правлячої партії, які обурюються тим, що люди замість того, щоб «чесно» працювати за копійки на підприємствах олігархів, тікають на заробітки за кордон чи відкривають якісь «власні справи». За такими висловлюваннями так і проглядає якийсь домінант-павіан з африканської савани, обурений неслухняністю зграї.

Повернення до людського шляху

Подолання проблем примітивної організації суспільства потребує певних зусиль тих верств, які перебувають у згаданій моделі в програшному становищі. Таких верств дві. По-перше, більшість людей, поставлених олігархами в залежність від своєї милості, які перебувають на межі бідності. Ліві партії та рухи традиційно саме з ними пов’язують сподівання на зміну соціального ладу. Однак вони практично повсюдно довели свою неспроможність вирішити ті проблеми, за які бралися. У крайньому своєму вияві – марксистських диктатур (більшовизм/сталінізм, маоізм тощо) – цей шлях привів суспільства, які дозволили поставити над собою такий експеримент, до ще глибшої прірви: мільйонних жертв репресій, іще більшого зубожіння та відставання у розвитку. Але навіть у країнах, де ліві розвивалися разом із громадою, не ставлячи під сумнів основи політичного ладу, вони виявили себе не найкращим чином. Відомий учений Роберт Міхельс, вивчаючи особливості побудови партій у модерних суспільствах, сформулював «залізний закон олігархії»: політсили, навіть ліві, які ставили собі за мету повалення олігархічного ладу, самі перетворювалися на ієрархічні структури, а їхні лідери ставали такими самими домінантами, як і суперники. Єдиною відмінністю була природа їхніх статків. Не виробництво, завоювання ринків чи інша економічна діяльність, а перерозподіл на свою користь внесків і пожертв.

Більших успіхів досягли організації, які обстоювали безпосередні інтереси робітників і з часом переросли у профспілки та інші подібні утворення. У Великій Британії вони навіть становили основу однієї з домінуючих партій, а в континентальній Європі є потужною політичною силою, з якою мають рахуватися уряди. Однак зворотним боком зростання впливу профспілок є швидке корумпування їхньої верхівки та її відрив від власне працюючих. В Україні ця небезпека виявилася вповні – профспілковий рух як такий практично не спроможний відігравати свою природну роль, адже керівництво основних організацій залучене до правлячої партії.

У таких умовах сподівання залишаються лише на інший прошарок, інтереси якого ущемляє олігархія, – середній клас. Тобто на людей, які здатні заробляти на проживання бізнесом чи кваліфікованою професійною діяльністю, мають власність і яким від держави потрібне лише забезпечення можливості для вільного розвитку своєї справи.

Люди згаданої категорії сповідують цінності, які прийнято називати правоцентристськими, або консервативними. Це насамперед вимоги щодо можливості вільного розвитку своєї справи: сприятливого бізнес-клімату, захисту власності та справедливого судочинства, чого бракує в українській економіці для того, щоби залучати інвестиції та створювати нові робочі місця. Водночас ця страта зацікавлена в сильній державі, спроможній встановлювати і захищати правила гри. Адже порівняно з великим (а тим більше олігархічним) бізнесом середній клас має незрівнянно менші ресурси, тож є природним союзником держави, її незалежності й підтримання правопорядку. За умови, щоправда, виконання визначених вище умов стосовно бізнес-клімату. Однак, зважаючи на переваги розвитку, які забезпечує державі згаданий прошарок, це цілком вигідний обмін.

Зрештою, саме середній клас найбільше зацікавлений у стабільності, адже криза в разі її виникнення завдає йому найболючішого удару. Відтак традиційні цінності, мораль, громадянські права і свободи – природна складова світобачення цих людей і основа для підтримки держави, яка здатна такі цінності пропагувати.

Як і будь-яка суспільна група, середній клас потребує політичного представництва. Донині в Україні жодна партія була не в змозі адекватно сформулювати, а тим більше втілити в життя усі визначені вище правоцентристські вимоги до цивілізованого розвитку суспільства і держави. А допоки така партія не постане і не прийде до влади, наша країна характеризуватиметься примітивною моделлю із домінантами-олігархами і позбавленою голосу більшістю.


An Old English Dream - Procol Harum

An Old English Dream
           Стара англійська мрія

Автори: Гарі Брукер і Кіт Рейд

They say this fair city has ten thousand souls
       Кажуть, це прекрасне місто налічує десять тисяч душ,
Some live in mansions
       хтось живе в палацах,
Some live in holes
       хтось - в халупах.
Some eat from silver
       Одні їдять з срібних блюд,
And some eat from gold
       інші - з золотих,
Some sift through garbage
       а хтось копирсається у відходах
And sleep in the cold
       і спить в холоді,
Sleep out in cold
       спить на дворі в холоді.

       Приспів
I saw a great highway that stretched to the stars
      Тут я побачив великий шлях, простертий до зірок,
I saw a deep river all choked up with cars
      і глибоку ріку, вщерть захаращену автомобілями,
A babe in a cradle and a cat with the cream
      дитя в колисці і кота, що вкрав вершки,
An old English church yard and an old English dream
      дворик старої англійської церкви
      і стару англійську мрію.


Once we had a country
      Колись ми мали Країну,
And thought it so fair
      і думали, це так прекрасно!
If you look through the mirror
      Якщо подивишся крізь дзеркало,
You can still find it there
      то ще побачиш її відображення.
But now our great country
      Але тепер наша велична країна
Is broken and torn
       зруйнована і розірвана,
And all of its promise
       а рештки її перспектив
And liberties worn
       і вольностей вичерпали себе.

Приспів

I saw a great plain in winter
       Я побачив величезну білу долину,
All covered in snow
       суцільно вкриту снігом.
Ten thousand soldiers
       Десять тисяч солдатів,
That marched to and fro
       що марширують туди-сюди.
I saw a broken down building
       Я побачив зруйновану будівлю
With ten thousand doors
       з десятьма тисячами дверей,
But none of them open
       але жодна з них не відчинена,
And none of them yours
       і жодна з них не твоя.

Приспів

СЛУХАТИ letsrock letsrock letsrock

All Our Dreams Are Sold - Procol Harum

All Our Dreams Are Sold
     
Всі наші мрії зраджені

Автори: Гарі Брукер, Кіт Рейд, Робін Трауер

Rings upon your fingers
      Пальці унизані перснями.
Bells upon your toes
      Ноги - в штанях-кльош.
Ev'ry day's a game of chance
      Кожен день азартна гра,
Ev'ry body knows
      кожен про це знає.
In the king's apartment
      В королівських апартаментах
Heavy lies the crown
       залягає жирна коронована потвора. 
There must be a thousand ways
       Можна знайти тисячу способів
To bring that castle down
       повалити цей палац.     

Приспів
Wave the mighty dollar
       Скажіть "Бувай" могутньому долару,
Make us live again
       примусьте нас ожити.
Lead and we will follow
        Покажіть приклад - і ми підемо за вами
Faithful to the end
        віддано і до кінця.
Wave the mighty dollar
        Помашіть ручкою могутньому долару,
Pave the streets with gold
        вимостіть вулиці бруківкою з золота,
Lead us by the collar
        ведіть нас за ярмо,
All our dreams are sold
         всі наші мрії зраджені.

Rings upon your fingers
        Пальці унизані перснями.
Stardust in your hair
        Волосся припорошене зірковим пилом.
Jumping through that wall of fire
        Стрибають крізь вогняний вал,
All for the market share
        тільки б мати свою частку прибутку.
In the king's apartment
        В королівських апартаментах
Desperate human greed
        живе потворна людська жадібність.
Try to find a diff'rent way
        Спробуй знайти інший шлях.
Satisfy that need
        Вдовольняйся тільки необхідним.

Приспів

letsrock С Л У Х А Т И letsrock

Термінал. Час не лікує!

Давненько я вже не випускав в світ свій "Термінал". В Терміналі, я викладую свої думки, відчуття, переживання. Це ніби мій щоденник, в який я вписую миті свого життя.

Я відкрию вам одну таємницю: час не лікує! Лікують нові події в нашому житті, нові знайомства, нові відчуття, нові мрії та захоплення. А час? Час не лікує, час просто проходить повз і нічого не змінюється, лише спідометер життя намотує роки-кілометри.
Мене дратують ті люди, котрі говорять що потрібно йти до своєї мети не зважаючи ні на що! А, ще кажуть що зуби потрібно стискуватиfingal Добитися своєї мети можна коли є підтримка, коли хтось реально буде радіти твоєму прогресу, коли хтось може допомогти! Про те коли все не так як треба, коли всі проти і навіть рідні, зуби стискувати не раджу! В стоматології ціни зараз космічні!
Так само і в відносинах! Я понад усе в світі хотів бути з нею, я справді робив все що в моїх силах! Та коли ти не такий як всі, всі твої старання та спроби нікому не потрібні!
А ще мене дратує коли кажуть що "Все буде добре"! Кажуть і не уточнюють коли те "добре" настане! Ну не можна так людей дразнити!!!
Хотів на останок написати  якусь мудру фразу, якоїсь відомої людини, але нічого в голову не приходить. Тому закінчу словами одного радіо-ведучого, в якого я так безсоромно вкрав назву для свого блогу.

ЖИВІТЬ, А НЕ ІСНУЙТЕ!

Шоу чотирьох президентів і проблеми моралі



Ну, добре – Леонід Кравчук. Ясна річ, Леонід Кучма. Але щоб Віктор Ющенко отак узяв і прийшов до Віктора Януковича привітати його з першою річницею перебування на посаді та попити чаю за дружньою бесідою...

Не знаю, чи втратить після цього "шоу чотирьох президентів" голова партії "Наша Україна" ті 0,5% чи 0,9% виборців, які його досі підтримують, чи ні – зрештою, запеклі фанати третього президента будуть з ним до останку, на них жодні аргументи не діють, як і на будь-яких фанатів.

Проблема в тому, як тепер повинні почуватися ми, тобто всі ті, хто був переконаний – попри всі політичні ідіотизми Віктор Ющенко все ж у моральному плані істотно відрізняється від інших представників політбомонду, бо в ньому не згасла традиційна етнічна моральність, і керується він християнською етикою.

Виявляється, ми глибоко помилялися. І це слід визнати прямо і чесно, не шукаючи собі пом’якшуючих обставин. Віктор Ющенко виявився людиною без морального стрижня, без внутрішнього самостояння, і це, боюся, ще не раз дасться взнаки, не раз буде використано маніпуляторами певного штибу.

Добре, всі ті "Бандитам – тюрми!", "Фальсифікаторів – до відповіді!" та "На зрадь Майдан!" були не більше, ніж виборчими технологіями. Добре, у політиці немає постійних друзів, є лише постійні інтереси. Але ж бодай мінімальна моральна складова повинна бути присутньою якщо не в політиці, то в душі самого політика, якщо він, звісно, не Путін і не Каддафі.

Для нормальної країни така зустріч чотирьох президентів була б цілком нормальною. І для України вона могла б стати прийнятною, якби не кілька обставин. Бо ж хіба Віктор Андрійович прийшов у гості не до того, хто фальсифікував вибори 2004 року, хто готовий був тоді кинути війська проти Майдану, наслідком чого неминуче стала б велика кров?

Не до того, хто намагався вчинити 2007 року державний переворот, зібравши конституційну більшість підкупом та залякуванням у Верховній Раді й усунувши з президентської посади Ющенка?

Не до того, хто зараз заявляє, що був 2004 року законно обраний на президентську посаду, отже, якийсь там Ющенко – не більше, ніж самозванець? Хіба цього нічого не було, і можна вільно ходити чаювати на Банкову?

Та головна із зазначених обставин інша, і це – наявність новітніх політв’язнів (чи, як делікатно висловлюється дехто, "жертв вибіркового правосуддя" – під останнє поняття, до речі, можна й жертв Голокосту підвести, була б охота...).

А серед цих новітніх політв’язнів – осіб, які тоді, в 2004 році, ризикували своїм життям, щоб захистити чесні вибори, а відтак здобути президентське крісло для Віктора Андрійовича...

Я не знаю подробиць біографій, але переконаний, що серед тих радикальних націоналістів, хто зараз перебуває за ґратами і тих, хто може в будь-який момент туди потрапити (за пам’ятник Сталіну чи ще за щось, реальне чи вигадане) є й активні учасники Помаранчевої революції. Тієї самої, що посіла своє місце "незавершених і недоконаних революцій" (Ґрамші) Європи.

І так само за ґратами – за вердиктами закритих засідань "реформованого" вітчизняного суду – перебуває й один із чільних "польових командирів" Майдану Юрій Луценко, котрого, якщо хтось ще не зрозумів, нинішня влада ніколи (ще раз: ні-ко-ли!) добровільно на волю не випустить.

Принагідно зауважу для певної категорії читачів, що автор цих рядків із грудня 2004 року з Юрієм Луценком, з котрим був тоді на "ти", жодного разу не бачився, не розмовляв по телефону й іменної зброї не одержував...

І от В.А.Ющенко йде і п’є чай на вулиці Банковій. І ми знаємо про це чаювання тільки те, що милостиво зволило дати нам знати офіційне Інтернет-представництво президента України: "Віктор Янукович обговорив зі своїми попередниками питання сьогодення і майбутнього Української держави".

Судячи з фотографій, з усміхнених облич, в тому числі і Ющенкового, обговорення відбулося в дружній атмосфері...

Ні, зрозуміло, в політиці завжди присутній цинізм, і, ймовірно, йти пити чай на Банкову таки треба було. Але чом би ПЕРЕД (обов’язково перед, а не після події, бо опісля можна що завгодно розповідати) цим походом не заявити – з обов’язковим оприлюдненням на партійному сайті – що от так і так, хлопці, любі друзі, я йду до Януковича не для того, щоб слухати його балачки, а щоб висунути жорсткі вимоги.

Якщо вони не будуть прийняті, ми здіймемо грюкіт по всій Європі, використовуючи для цього наше членство у Європейській Народній Партії.

А фактаж мені дав Андрій Парубій, наш заступник голови політради, котрий якраз 24 лютого з’їздив до Запоріжжя, щоб особисто перевірити ситуацію з політичними в’язнями у тамтешньому СІЗО, чи справді піддають їх тортурам Оце би було морально, це було би зроблено по-християнському.

А так виглядає, наче Віктор Андрійович прийшов подякувати Вікторові Федоровичу за те, що той дозволив пожити йому на державній дачі у Конча-Заспі до кінця літа.

Чи, можливо, домовлятися про якісь владні посади для себе чи однопартійців в обмін на підтримку ініціатив чинного глави держави?

Бо ж зараз головне – вчасно домовитися: ну, не буде голосувати на парламентських виборах за "Нашу Україну" більше, ніж один відсоток громадян – так два з гаком відсотки їй за гарну поведінку елементарно "намалюють", чи не так?

Отож постає банальне запитання: а як же цьому персонажеві вдалося так успішно надурити стількох нас, тих, хто завжди тверезо оцінював політичні здатності його особисто та його оточення, але мав ілюзії стосовно моральності третього президента?

Це дуже болісне питання, і головна проблема не в тому, щоб покаятися за нашу дурість, а в тому, щоб більше не допустити таких ляпсусів. Відсутність внутрішнього морального стрижня – це все ж таки надто загальна відповідь.

Можливо, Ющенко тримався у певних рамках, поки була жива його матір Варвара Тимофіївна, яка могла сказати: "Не ходи, Вітю, до тих людей"?

Можливо, важливу роль відіграє вплив старшого брата Петра, який здавна позиціонував себе як прихильник тісної співпраці з Партією регіонів і зараз цілком міг сказати: "Ти ж президент, а там збираються усі президенти!"?

Не знаю. Але відповідь має бути знайдена, інакше ми й далі ловитимемося на гачок – навіть не політичних технологій, а власних бажань бачити країну кращою.

P.S. Коли вже ця стаття була дописана, в Інтернеті з’явилася інформація: виявляється, на зустрічі чотирьох президентів Ющенко говорив із Януковичем про потребу затвердити великий герб України, внісши зміни до Конституції.

Ясна річ, великий герб – справа важлива. Куди важливіша, ніж здоров’я і життя тих людей, котрі мали дурість підсадити його у президентське крісло. І ніж рештки якщо не поваги, то бодай якогось співчуття з боку тих, хто вважав його одним із небагатьох бодай відносно моральних політиків.

Сергій Грабовський, для УП