хочу сюда!
 

Наталия

29 лет, козерог, познакомится с парнем в возрасте 25-38 лет

Заметки с меткой «суспільство»

"Не дай бику вкрасти в тебе Європу" - акція.

  Неділя.    З 12:00 до 14:00Місце  Київ, Михайлівська площа.
Опис
Напередодні запланованого саміту Україна-ЄС, рух "Ми - Європейці" оголошує масову акцію під назвою "Не дай бику вкрасти Європу". У назві акції використана алегорія з давньогрецького міфу про Зевса, що вкрав Європу,
перетворившись на бика.
В програмі: театралізоване дійство "Не дай бику вкрасти Європу", оголошення результатів Єврореферендуму в
соціальних мережах, символічне голосування учасників за євроінтеграцію, виступи артистів, конкурси й вікторини на європейську тематику.
Пропонуємо під час акції відмовитися від використання будь-якої партійної символіки, вітаються тільки державний прапор України і прапор ЄС.
Акцію організовано на волонтерських засадах учасниками інтернет спільноти "Ми - Європейці," яка ставить собі за мету наблизити Україну до відповідності Копенгагенським критеріям членства у Європейському Союзі.

Приходьте самі. Запрошуйте друзів!

Не дамо бику вкрасти Європу у українського народу!

Наталія Яковенко : погляд на історію та її подання

Ганна Трегуб. "...Уявлення про себе як про націю-жертву, по-перше, прищеплює почуття меншовартості, сказати б – приреченості на неуспіх, а по-друге, це є неправдою, бо українці цілком давали собі раду й під "колоніальним гнітом”, над яким так уболівають підручники..."

Останні років 10 для українців позначені тим, що можна назвати "змаганнями за історію". І поза тим екраном, який складається з медійних повідомлень та суперечок, які виникають в самому суспільстві щодо певних історичних подій, губиться найголовніше – незаангажований та неупереджений погляд на історію. А за скандалами зникає бажання вивчати свою та чужу історію, знань з якої нині бракує великій кількості українців.

Українська історія новітнього часу нині перетворилася на низку скандальних епізодів, пов’язаних із українським "змаганнями за історію": йдеться про переписування і перекроювання матеріалів шкільних підручників з історії України, перешкоджання розсекречуванню архівів радянської доби, боротьба навколо персоналій Романа Шухевича, Степ

Небезпека ситуації у тому, що не лише в молодих українців, що нині навчаються у школах, а й широко за кордоном українська історія асоціюватиметься зі скандалом. Хто ж буде поважати націю, яка зробила з предмета гордості балаган? Українське суспільство змагається, але чи є ті, хто знає, за що саме, і навіщо? Складається враження, що українці перебувають не на теренах Європи ХХІ століття, а десь на американському Дикому Заході, де кривава ворожнеча починалася через дрібницю, і тривала десятиліттями, коли вже годі було розібратися, а що ж викликало таку глибоку ненависть у людей, що ворогують. Чи не те саме нині відбувається довкола української історії?

На ці та низку інших тем ми спілкувалися з відомим українським істориком Наталею ЯКОВЕНКО.

- Наталю Миколаївно, у 2007 році ви очолили моніторингову комісію з аналізу підручників з історії при УІНП. Яка її доля? Які досягнення? Чи змінилися підручники з того часу і в яку сторону? Якщо говорити про ідеальний підручник для школярів - яким він має бути?

- Нескладно вирахувати, коли й чому наша комісія померла тихою смертю. Це сталося після реорганізації Інституту національної пам’яті та переходу Міністерства освіти до рук пана Табачника, тобто в 2010 році. Ми встигли укласти й оприлюднити на сайті Інституту нові програми, оце й стало останнім досягненням комісії.

Подальшому рухові автоматично настав край, адже тільки підтримка Інституту й МОН давала би шанс перейти від сердитої реакції десятка істориків до публічного обговорення. Звісно, що підручники з того часу не мінялися – це продукція, яку зазвичай приправляють стійким консервантом.

Що ж до кон’юнктурних разових домішок (для прикладу, заміни терміну "Друга світова війна” на "Велику Вітчизняну”), то в світлі наших претензій до шкільної книжки вони ролі не грають, бо на стовбур змісту не впливають. А "ідеальних підручників” взагалі не буває, бо шкільна премудрість за означенням спрямована на відстояне, тобто на вчорашнє, тоді як життя вимагає щоденних оновлень. Інша річ, що можна й треба цю "учорашність” підкореговувати, аби вона не перетворювалася на "позапозавчорашність” – як сталося з нашими підручниками історії України.

Нинішній підручник з історії орієнтований на сьогодення. Фахові ж педагоги знають, що такий підручник розрахований на 10-15 років наперед, на нову генерацію, що за згаданий час підросте і увіллється до активного суспільного життя.

Складні, криваві сторінки історії потрібно висвітлювати у підручниках. Інша річ, яку можуть підказати психологи, в якій формі подати школярам різного віку криваві сторінки історіїСтаршокласники вже є достатньо психологічно дорослими, аби без особливих штучних фільтрів можуть сприймати інформацію про трагедії кривавого ХХ століття, зокрема Голодомор 1932-33, дві Світові війни, тероризм, нетерпимість тощо як ознаки міжвоєнного часу. Про все це школярам треба розказати.

- В чому секрет того, що радянський погляд на українську історію досі знаходить зручне місце не тільки в голові обивателя, але й істориків? Що шляхта Речі Посполитої - поляки, а не українці, що діячі Російської імперії - росіяни тощо.

- Тут немає ані секрету, ані підступної змови якоїсь п’ятої колони. "Радянський погляд”, тобто навички сприйняття минулого через призму, як колись казали, "єдино вірної марксистсько-ленінської методології”, засвоюють зі шкільної лави (з підручника!) і пересічний громадянин, і пересічний історик. А там цього, про що ви згадали, і не тільки цього, знайдеш подостатку.

- Як реформувати наш мартирологічний наратив? Чому українці тільки борються і програють, а не створюють і перемагають? Наш внесок у розбудову Великого князівства Литовського, Російської імперії, Речі Посполитої - хіба це погано?

Плачі над історичними кривдами – це не суто український винахід. Всі національні наративи так званих скривджених (бездержавних) народів свого часу виростали зі схеми опонування "чужим державам”, де "нас гнобили – ми боролися”, "наша еліта зрадила – народ вистояв”. Така схема у підсумку виконувала власну місію – перетворювала етнографічну масу на свідому своєї приналежності націю. Однак те, що було потрібне століття тому, сьогодні уподібнилося колоді поперек дороги. Адже уявлення про себе як про націю-жертву, по-перше, опосередковано прищеплює почуття меншовартості, сказати б – приреченості на неуспіх, а по-друге, це є неправдою, бо українці цілком давали собі раду й під "колоніальним гнітом”, над яким так уболівають підручники.

За нашою пропозицією, мобілізаційний ресурс історії сьогодні варто шукати у так званому "позитивному досвіді” минулого, тобто в наголошенні усіх культурних, соціальних та політичних здобутків українців у складі тих держав, до яких входила Україна. Приклади такого роду (а їх більш ніж досить!) ми вважаємо за один з найпереконливіших доказів успішності та креативності нашої нації, що дає учневі можливість нею пишатися.

Національне почуття людини, що живе в ХХІ столітті, спирається на інші принципи, ніж в людини початку ХХ або середини ХІХ століть. Все те, що в історії викликає почуття гордості за свій народ, причетності до високого, доброго, шляхетного, має виховуватися не конче старезними методами, зокрема відвертою пропагандою.

Шкільний підручник з історії працює також і на виховання в молоді почуття патріотизму, тобто у сфері ідеального, і нема на це ради. Але лишається питання, що до таких речей треба підходити дуже делікатно, різними способами, але не в рублячий спосіб пропаганди різних штибів.

- Чи варто відмовлятися і рішуче засуджувати СРСР як колонізаторів та окупантів? Чи можна вважати УРСР попередницею української держави?

- Відмовлятися й абсурдно, і невірно, бо це суперечитиме очевидному. За добрий приклад тут може послужити навіть створення СРСР, де, як відомо, Українська Республіка відіграла чи не основну роль. Ба більш, Радянська Україна була співучасником функціонування більшовицької системи як у її позитивних (масова освіта, індустріалізація тощо), так і в злочинних проявах – репресіях, колективізації, Голодоморі. Зрештою, в Україні діяла не "советская власть”, а радянська влада, яку будували "наші" - Затонський, Скрипник, Мануїльський та іже з ними. Принагідно нагадаю, що до процесів радянизації чимало зусиль доклала й українська мистецька еліта, адже діячі так званого "розстріляного відродження” теж чи не в більшості сповідували комуністичні ідеали. Інша річ, що учнів треба підвести до розуміння небезпечності та хибності радикальних ідеалів, а водночас на живих прикладах показати специфіку цього дивного часу, наснаженого гаслами революційних перемін, величезним ентузіазмом та шляхетними ілюзіями.

- Чи можна з певним ступенем провокаційності сказати, що українці створили російську мову і Російську імперію часів її найбільшого розквіту?

- Українці справді доклали чимало зусиль, і то на найвищих щаблях, до творення Російської імперії упродовж XVIII та на початку XIX століття. Але в ті часи поняття „імперія” було не лякачкою, а певним ідеалом – таким собі ґарантом стабільності й благополуччя, тоді як серце петербурзького сановника відпочивало в „милій серцю отчизні нашій – Малоросії”. Розквіт же імперії стався пізніше, й там уже обійшлися без нас.

- Чи є науково-популярна література, яка б допомогла пересічному читачеві усвідомити, що Велике князівство Литовське та Річ Посполита - частина його історії? Чи є цікаво написані українською чи російською книжки не про битви, а про побут тих часів?

- Такі книжки вже стали з’являтися: можу згадати нещодавно надруковані у популярній серії видавництва "Балтія Друк” книжки Олени Русиної і Віктора Горобця про Велике князівство Литовське та, почасти, Річ Посполиту.

Їх написано доброю легкою мовою та прекрасно ілюстровано, але наклад малий, ціна непідйомна, а розповсюдження практично нульове. Так що "пересічному читачеві” ще доведеться почекати. Те саме – про побут і повсякдення: тут поле популяризації взагалі не оране.

- Ви спілкуєтеся зі студентами, вчителями шкіл і владою. Опишіть, будь ласка, свої враження від кожної з цих груп.

- З учителями, на жаль, я не спілкуюся, бо комісія вже не діє, а від спілкування з владою Бог якось завжди беріг. Тому можу сказати тільки про свої враження від спілкування зі студентами – дуже оптимістичні й позитивні. Утім, студента Могилянської академії, з яким я мою до діла, мабуть, не назвеш типовим, тому на це питання я не в стані відповісти.

- Наші сусіди видають купу популярної історичної продукції - від книг до фільмів - де факти не завжди відповідають дійсності. Ми ж часто намагаємося бути ввічливими і не помічати цього. Як і чи треба діяти, щоб ця вигадана історична пам'ять не була нав'язана українському суспільству?

- Воювати з белетристичною, популярною та фільмовою продукцією – це воювати з вітряками. Адже автор самовиражається, і на те немає ради – у нас таких опусів теж хоч греблю гати.

"Мы из будущего-2": фільм замовили люди, "яким не відмовляють"

Інша річ – політика підтримки/непідтримки, до якої може докласти рук і держава (звісно, не через директивні, а через фінансові важелі). Нещодавно мені трапилося випадково (причому в нічний час!) переглянути дуже симпатичну збірку кіноновел кримськотатарською мовою на кримські історичні сюжети. Їх знімання було профінансоване Міністерством культури – ось вам приклад такої підтримчої акції.

-Яка доля "Історичної ініціативи", підписаної науковцями-істориками в січні 2011-го?

- Поки що жодних новин стосовно активності "Історичної  ініціативи” я не знаю.

- Останнім часом в українському суспільстві активізувалися розмови про апатію та страх тих його членів, які б мали виконувати роль його провідників та інтелектуальних орієнтирів. Чи ж насправді сучасний історик-інтелектуал мовчить, бо боїться публічно висловлюватися?

- Не можна ставити питання так категорично, і не можна звинувачувати тих істориків, які не є публічно помітними інтелектуалами, в тому, що вони бояться. Я думаю, що коли говорять про страх і апатію серед українських інтелектуалів, йдеться про інтелігенцію загалом. Насправді функція інтелігенції – не боятися говорити, коли її питають. Я не думаю, що в Україні присутній цей страх. Для багатьох інтелігентів це, радше, наслідок старої звички, запозиченої ще з радянських часів, коли думалося про те, що мій голос все одно нічого не важить, то чого даром язиком об землю бити? Нині серед своїх колег я подібного страху не бачу.

- Чи не хотіли б ви написати художній твір про 14-17 сторіччя? Історичний детектив, скажімо.

- На жаль, цьому на заваді стане не тільки брак таланту, а й навички "дисциплінованого джерелами” історика. А який детектив без вигадки?

Наталя ЯКОВЕНКО - історик (доктор історичних наук), професорка та завідувач кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія". Авторка декількох книжок, серед яких найвідомішими є "Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI - XVII ст.",  "Вступ до історії" і "Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України".( Ще дуже цікава та важлива - "Українська шляхта" - автор блогу).

Питання: Ганна Трегуб, Павло Солодько       Українстка правда

Запрошення в Азіопу

 

Російський політик та історик Юрій Афанасьєв про «Російську систему» та її тиск на Україну
Матеріал друкованого видання
№ 48 (213)
від 24 листопада
«Український тиждень»

 

Ідеолог антикомуністичного руху в СРСР, один із засновників і співголова руху «Демократическая Россия» Юрій Афанасьєв хоча й відійшов від активної політичної діяльності, проте і далі у своїх аналітичних статтях різко та послідовно викриває природу і суть російського неототалітаризму.

У.Т.: У своїй статті «Qui prodest?», опублікованій на сайті «Каспаров.ру», ви кажете, по-перше, що примирення Росії та Європи вже оформилося за схемою: «Ми вам сировину, енергоресурси, а ви за це не помічаєте нехтування в РФ демократичними нормами, а також зберігаєте таємницю і недоторканність авуарів господарів Росії у європейських банках». А по-друге, що Європа і Росія разом заплющили очі на «відповідальність західних демократій за світові кризи та війни в ХХ–ХХI століттях і за наслідки цих криз і цих війн у нашому сьогоденні». Перша теза зрозуміла; розшифруйте, будь ласка, другу.

– Річ у тім, що одним із наслідків тих криз і війн якраз стала поява тоталітарних режимів. Я маю на увазі гітлерівський нацизм і сталінізм. І якщо відволіктися від надзвичайно важливого питання про те, хто відповідальний за ці світові кризи та війни, то залишиться не зовсім зрозумілий сам факт появи двох головних людиноненависницьких режимів у ХХ столітті. 

Цю відповідальність обов’язково треба розкривати. Адже зміст періоду між двома війнами значною мірою сформували світова криза 1929 року, Велика депресія і спосіб виходу з неї: Новим курсом Рузвельта, що дістав обґрунтування трохи пізніше від його початку в економічній доктрині Джона Кейнса. Головне в реалізації останньої те, що розширення споживчого попиту в Америці відбувалося не тільки за рахунок розвитку громадських робіт (будівництво доріг тощо), промисловості, а й через звільнення долара від його співвідношення із золотим запасом США. Тобто вже тоді почали друкувати паперові гроші, не підкріплені золотим запасом. Прагнення безмежно розширяти попит призвело до того, що долару стало тісно в національних межах, йому треба було вийти за ці рамки. Таким чином, уся версальська карта світу, що будувалася в міжвоєнний період на існуванні національних держав, виявилася під питанням. А тому логічним продовженням дедалі більшого панування долара стали аншлюс Австрії, так звана Мюнхенська змова, пакт Молотова – Ріббентропа і початок Другої світової війни.

Ту саму логіку можна простежити й напередодні Першої світової, особливо очевидною вона є в кризі 2008 року, а такоє у початку нинішньої, що стала загальносвітовою. Надування фінансових бульбашок, що стартувало під час реалізації Нового курсу Рузвельта, розширилося і стало – тепер уже на основі монетаристської політики неоліберальної макроекономіки – справді загальносвітовим. Теоретичне обґрунтування такої політики – роботи Мілтона Фрідмана і Фрідріха Хаєка, а найвиразніше вона втілилася в тетчеризмі та рейганоміці. Таким чином, уже весь світ охоплений тим процесом, що почався 1929 року. Життя в борг і відхід від трудової етики стали нормою для сотень мільйонів людей.

Ось такі глобальні речі, мені здається, треба враховувати, говорячи про відповідальність західних демократій за кризи і війни в ХХ–ХХI століттях. Але це аж ніяк не означає, звісно, що тільки про них потрібно вести мову – ні передусім, ні переважно. Важливо не забувати і про відповідальність тоталітарних режимів – нацизму і сталінського тоталітаризму – за всі жахіття минулого століття, і про їхні жертви. І в цьому сенсі Звернення європейських країн про увіковічення пам’яті жертв тоталітарних режимів, що увійшло до Варшавської декларації 23 серпня нинішнього року, цілком обґрунтоване і своєчасне.

У.Т.: І все-таки чи можливе справжнє примирення Росії та Європи на основі гуманістичних цінностей?

Якщо говорити про реальність, яка цілком виразно вимальовується в сьогоднішній Росії, то, звісно, жодного примирення чи навіть зближення на підставі гуманістичних цінностей бути не може. В основі того, що в нас відбувається, їх і близько немає .Нинішнє життя в РФ визначається, навпаки, неототалітарними тенденціями. Вони виявляються і в економіці, і в політиці, і в фінансах. Їхня суть у тому, що ми вже фактично дійшли до такого стану, коли людина як особистість, як суверен, як суб’єкт суспільного устрою виявилася принципово непотрібною путінському режиму. Тому що визначальний принцип нашої влади зовсім в іншому: доступ до основних ресурсів країни і дохідних видів діяльності тільки для «своїх», а решті – мінімум для виживання та компенсація за лояльне служіння цій системі. Наслідок розвитку таких тенденцій – практично все дієздатне населення Росії загнане у своєрідний соціальний заповідник, резервацію. І панівний режим намагається утримувати його в такому стані, якось охороняти й навіть зберігати в цій безвиході, час від часу кидаючи подачки у вигляді мізерного збільшення пенсій, жалюгідного підвищення достатку тощо.

З огляду на те що це стан більшої частини російського населення, то гра на матеріальних інтересах, на умовах виживання видається дуже гіркою і навіть образливою. Вона постає як заздалегідь спланована і реалізована антилюдяність в ім’я власної незмінності. Справді, ось уже 20 років єльцинсько-путінська влада всіма мислимими й немислимими способами намагається усунути дієздатне населення від вільної участі в економічному, політичному та соціальному житті. Це робилося і робиться послідовно, наполегливо, цілеспрямовано на всіх рівнях: законодавчому, виконавчому, медійному. Навіть на рівні політичної і кримінальної злочинності, корупції та рейдерства за безпосередньою участю вищої влади. Тепер, коли мета досягнута, – розмови навперебій, щодня і щогодини про надбавки до пенсій та незмінну увагу до соціальної сфери. Щоб забалакати проблему вільного доступу на конкурентній основі до ресурсів і політики.

У.Т.: У ваших статтях часто можна натрапити на словосполучення «Російська система». Що стоїть за ним?

– Я тут маю на увазі три складові: систему володарювання, спосіб громадського та соціального життєустрою і світобачення. Усі разом вони і є «Російською системою». Цей термін увели в науковий обіг наші історики Юрій Півоваров та Андрєй Фурсов. На перше місце я не випадково ставлю систему володарювання. Йдеться не просто про авторитарну владу, а про єдиновладдя, понад те, про самовладдя. Тобто влада як спрагла себе воля. Це явище унікальне, такий собі абсолют – більше ніж авторитаризм, більше ніж диктатура. А спосіб життєустрою саме й визначається тим, що одна особистість, навіть якщо вона є символом, навіть якщо уособлює сукупність якихось кланів, цілковито і тотально пригнічує собою суспільство. Понад те, ліквідує все соціальне різноманіття, властиве нормальному, природному розвитку будь-якого соціуму, і, врешті-решт, робить із громадян суцільних підданих. Причому влада зрівнює останніх коротким повідком у вигляді окладу, забезпечення, утримання, на який саджає кожного. І насамкінець те, що належить до світобачення, тобто вся система міфів, містик і забобонів: по суті, вони є не раціональним віддзеркаленням того, що відбувається, а саме міфологією. Усе це разом і є «Російська система».

У.Т.: Усупереч усталеній думці, ви не вважаєте події серпня 1991 року демократичною революцією. Стверджуєте, що саме тоді почалися становлення нового російського самодержавства і відродження тоталітаризму, який, говорячи вашими словами, «відмічений точковими, такими, що ніколи не розкриваються, вбивствами». Як можете довести це?

– Я не просто був у ті дні в Москві, у самій гущі грандіозних демонстрацій, ходів, мітингів, які проводила «Демократическая Россия» на Манежній площі та головних московських вулицях. Я був одним з організаторів, які безпосередньо відповідали за безпеку, за те, щоб усе пройшло мирно, спокійно – не те що без крові, а навіть без тисняви. Адже в одному місці збиралися сотні тисяч. Я, як мені здається, мав той самий настрій, переживав ті самі емоції і думав про те, про що й усі ті, хто вийшов тоді на вулиці.

Цей порив був потужний, соціально зумовлений, бажаний, щоправда, політично не артикульований, але в ньому досить виразно прочитувалися демократичні стремління. Було небажання продовжувати те, що існувало досі, пристрасне прагнення відійти від радянської дійсності. Драматизм тих подій – в їхній переважно емоційній, а не раціональній основі. Благородні почуття, помисли і переживання ми не довели тоді до політичного структурування. І тому маса людей, хоч якою благородною вона була, на жаль, так і лишилася різношерстою масою, об’єднаною лише загальним емоційним поривом. Жодних кроків у напрямку політичного оформлення таких настроїв не було.

А разом із тим були не тільки вулиці. Був I З’їзд народних депутатів, і там Міжрегіональна група, де я співголовував із Сахаровим, Поповим, Пальмом та Єльциним. Була доповідь про пакт Молотова – Ріббентропа, обговорення подій у Тбілісі, Вільнюсі, Алма-Аті. Порушувалося питання про саме існування СРСР. Криза вже назріла, і були її конкретні вияви в економіці, політичному устрої, навіть воєнні зіткнення. Але паралельно відбувався і так званий новоогарьовський процес: лідери союзних республік чогось домагалися, а Ґорбачов їх умовляв і умовляв не порушувати статус-кво. Він страшенно хотів зберегти Радянський Союз, до того ж як союзну державу, а не як союз держав.

Я не можу сказати, чи можливо було так глибоко реформувати СРСР, щоб перетворити його із союзної держави на союз суверенних держав. Але тільки-но в серпні в Ново-Огарьовому намітилося формальне рішення у сенсі трансформування унітарного Союзу у федерацію, відбувся «путч» ҐКЧП. Далі – розпад, припинення Радянського Союзу як державного, економічного та політичного устрою. Крах і руйнування були суттю тих подій. А заднім числом за неї (суть) видали прихід до влади переможців на чолі з Єльциним. Вони й визначили те, що відбувалося, як «демократичну, ліберальну революцію» без будь-яких підстав. Словесно зробили з усього того так званий історичний транзит: перехід від тоталітаризму до демократії, від планової економіки до ринку, від СРСР до національної держави. Увесь цей «транзит» – суцільна декларація. Ухвалили кілька законів, намагалися ще щось зробити, але якщо досконально проаналізувати тодішні процеси, то виявиться: нічого ліберального, нічого демократичного в них фактично не було. Хоч як намагаються тепер прибічники Єльцина, Ґайдара і Чубайса заднім числом довести, що зробили все лише правильно, у них нічого не виходить. Підсумок їхніх дій - ми маємо сьогодні в Росії.квазіринкову економіку і за своєю суттю тоталітарний, тотально насильницький спосіб життєустрою росіян, яких у єльцинсько-путінські часи знову перетворили на підданих. Ми сховалися в патерналізмі, у здатності виживати в соціальному просторі за межами моралі, моральності та людської гідності, на рівні тваринного існування, на межі життя і смерті. Це всередині держави, а на зовнішньому боці ми маємо протиставлення російської великодержавності всьому світові й найближчому оточенню, зокрема колишнім радянським республікам.

У.Т.: У своїх статтях ви також стверджуєте, що в Росії так і не настала ринкова економіка, що й інституту приватної власності як такого немає. А як же олігархи, Путін, зрештою?

– Приватна власність у Росії начебто є. Але ось це «начебто» діє навіть стосовно олігархів і до найвищих правителів. Поняття «олігарх» стало розмитим. Раніше так називали тих, хто захопив величезну кількість власності, нерухомості, основних фондів, фінансових потоків. А тепер у тій самій ролі виявляються наші найвищі чиновники. Вони теж фактично зосередили у своїх руках і основні фонди, і фінансові потоки, і нерухомість. Але власниками вони залишаються лише доти, доки перебувають на цій посаді. Посада для них – гарант їхньої приватної власності. Якщо вони з якихось причин втрачають її, то цілком можуть втратити і так звану власність. І прекрасно знають це. Тут можна побачити спадок радянськості : власність залишається власністю доти, доки є продовженням функції, посади. Такий принцип стосується абсолютно всіх: і тих, хто просто сидить на якомусь чиновницькому місці, маючи доступ до ренти, і тих, хто, як Дєріпаска або Абрамовіч, начебто і не в кріслі, але забезпечує доступ до ренти тим, хто в ньому. Вони ніби у зв’язці та постійній взаємозамінності: один як рентодержатель, рентодавець (принципал), інший – як рентоотримувач (агент) і так далі за відомою принципал-агентською моделлю. Ось така виходить не дуже складна конструкція, що змушує говорити про власність із отим «начебто».

Що ж до ринкової економіки, то про що може бути мова за відсутності трьох її основних складових: власності, права та особистості? Досі в нас багато хто доводить, що в Росії є ринкова економіка. Проте вони посилаються на ті її параметри, які були ще до того, як стало відоме рабство або феодалізм. Адже ринок певною мірою існував завжди і всюди, в усіх куточках світу.

У.Т.: Ви не втомлюєтеся викривати догматизм «системних лібералів» на чолі з Євґенієм Ясіним, вважаючи, що вони підпирають путінський режим, а «Ходорковскі читання» взагалі розцінюєте як колабораціонізм. Чому?

– «Ліберали», яких я критикував і критикую, – саме ті люди, що прийшли до влади з Єльциним та оголосили: ось вони і є «демократи» й переможці, вони заклали основи «ліберального» курсу Росії. І досі доводять та обстоюють це в усіх ЗМІ. Зараз у Політехнічному музеї читається серія публічних лекцій: Чубайс, Нєчаєв, Авен, Кох, Ясін. Вони діють у публічній сфері, і далі сіючи ілюзії. Їх ніяк інакше, окрім як «ліберастами», не називають.Російське суспільство доведене до краю в сенсі поляризації, втрати моральних орієнтирів і тепер уже фізичного вимирання. На такому тлі переконувати, що курс, із яким «переможці» 1991 року прийшли до влади, єдино можливий і перспективний, звучить як знущання з цього суспільства. Сьогодні в Росії доводиться відмивати поняття «лібералізм»: у ході реалізації курсу Єльцина – Путіна його так загидили й забруднили, що воно перетворилося на лайливе.

Я виступаю проти «системних лібералів», оскільки у своїх книжках, публічних виступах, серіях лекцій і радіопередач вони невпинно товкмачать, що в Росії є ліберальна економіка, ринок тощо. Щоправда, у триєдності складових: від планової економіки до ринку, від тоталітаризму до свободи, від імперії до національної держави, мовляв, стався збій по фазі. Ринок ми вже, вважай, забезпечили, залишилося дуже мало. Не мали ми тоді можливості, руки були зв’язані економікою, ніколи було подумати про дві інші складові. Інакше кажучи, вони просто не бачать, що будь-яка економіка, фінанси – продукт того, що відбувається в головах людей. Не випадково всі вони економісти, частково, можливо, юристи – у них професійна схибленість вузьких спеціалістів на тій чи іншій справі. А оскільки фахівців із загального блага в принципі бути не може, ось і виходить, що подумати про найголовніші речі в нас, на жаль, нікому.

«Ходорковскі читання» – це, по суті, те саме продовження «Ліберальної місії», один із напрямів їхньої активної роботи. Там багато говорять цілком справедливого, там є і глибокий аналіз, і критика того, що відбувається. Але сам путінський режим не стає в їхніх доповідях фокусом усього мерзенного, що ми бачимо в сучасній Росії. У цьому біда «Ходорковскіх читань».

У.Т.: У російській і навіть радянській історії народ піднімався на бунт проти влади: повстання в Краснодарі, Новочеркаську, Муромі, Бійську, Александрові. Нині, кажучи вашими словами, в суспільстві спостерігається «пасивність умирання». Чи можливий перелом цієї ситуації, чи можливий бунт?

– Така думка є. Наприклад, у Міхаіла Ходорковского в його останній статті. Він вважає, що «точку неповернення» вже пройдено, Росію очікує якийсь вибух. Я цілком згоден із його аналізом і висновками й не став би оспорювати припущення щодо можливого вибуху, але певні сумніви все ж таки висловлю. Щоб сталося щось на зразок бунту, вибуху, потрібна ще людська воля. Причому воля не розосереджена в окремих людях, у різних краях і селах, а якимсь чином солідаризована. Чи можлива вона в сучасній Росії? Є такі спалахи, як події, пов’язані з Хімкинським лісом, або в Сагре чи на Далекому Сході – схожих епізодів було кілька по всій країні. Якщо уявити РФ як застійне болото, то це як болотяні вогники: то там, то тут спалахують окремо. По суті, виходить, що навіть вони – один із виявів мертвечини, гнилі, про яку я казав.

Росія – величезна і занадто різна з усіх поглядів країна. Як казав мій нині покійний приятель Міхаіл Ґефтер, це «світ світів». Причому світ дуже різних світів – не лише в сенсі цивілізаційних відмінностей, а і в часовому плані. Ці світи зібралися на одній території, але лишаються в різних часових епохах. Хтось живе ще в дофеодальному вимірі, хтось – досі в родоплемінному стані. А є і дуже передові острівці, там мало не в постіндустріальне суспільство прорвалися. Ось таке черезсмужжя світів, де поки що немає основи для якоїсь солідарної дії, немає волі для пориву і він поки що не передбачається.

РЕІНТЕГРАЦІЯ В СРСР

У.Т.: Що можете сказати про посилення імперського синдрому Росії, який наочно виявляється у відносинах з країнами пострадянського простору?

Думаю, що імперський синдром – різко виражена великодержавність сьогоднішньої Росії – одна із не просто найдраматичніших, а найтрагічніших реалій сучасності. Цей трагізм найбільш явно та очевидно виявився стосовно Грузії. Спочатку агресія, потім окупація частини країни і тепер її розчленування. Причому все зроблено на очах у всього світу і, як мені здається, з чітко сформульованою метою: показати ЄС і США, в чому реальність російського імперського синдрому. Тобто: «Думайте там про нас і нашу демократію, що хочете, а ми відверто вестимемо повноцінну, повномасштабну війну проти суверенної держави, і ви нікуди не подінетеся». Що й сталося. Понад те, Захід в особі президента Франції Саркозі взяв участь в імітації якихось дипломатичних зусиль і навіть має почуття гордості з приводу такої «дипломатії».

Це найочевидніший факт. Але є і безперервний тиск на Європу,  а разом із нею передусім на Україну з приводу газу і з інших питань. Ось, наприклад, «Північний потік», покликаний заявити: «Дивіться, ми разом зі своїми західними партнерами покажемо, насамперед Україні, – будь ласка, перша черга готова, друга будується. Таким чином частка вашої країни в транспортуванні газу істотно зменшиться». Газова криза, що повторюється щозими, зводиться, по суті, до того, що «корпорація Росія» бажає прибрати до рук газотранспортну систему України. Торг триває і зараз: «Хочете дешевше блакитне паливо – гаразд, ми готові, але платіть. Ціна – поступіться своєю газовою інфраструктурою».

Остання державна пісня Путіна – Євразійський союз: Білорусь, Казахстан, Росія. Але приховано і водночас у конкретних діях Кремля прочитується немеркнуча мета – Україна. Ну який же Митний союз, та й союз узагалі, без України? Причому розглядається він не лише як економічна категорія, а як частина геополітики в такій послідовності: Митний союз – єдиний економічний простір – регіональна фінансова структура – нарешті, політичне об’єднання. Тобто, по суті, вимальовується стратегія: Росія хотіла б реінтегрувати пострадянський простір у Радянський Союз, тепер під назвою «Євразійський союз». Ці слова вимовлені не лише Назарбаєвим, а вже й Путіним. Абсолютно очевидний підтекст: якщо у світі вже є ліберальна демократія під назвою «Європейський Союз», то в нас буде свій, з іншою філософією та з іншою назвою – «Євразійський». Сумно тільки, що замість Євразії нам фактично готують Азіопу.

Ліберально-демократична філософія ЄС – це не лише економіка і політика, це щось на кшталт загального життєустрою і, що особливо важливо, складу розуму. І воно постулює повагу до особистості, гідності людини, закону, Конституції, підносить до принципу пріоритет індивіда, а не держави або нації. Якщо до Євразійського союзу з Росією увійдуть лише Білорусь і Казахстан, то виходить, що пострадянськість реінтегрується на основі білоруської диктатури, казахського султанату і російського тоталітаризму. Ось суть наміченої «євразійськості», щоб не сказати «євроазіатчини».

А Україна нехай і важко, з якимись запинками, з подоланням своїх труднощів і суперечностей, але все-таки, як мені здається, тримається іншої лінії. У вашій державі з цього погляду триває цивілізаційний вибір. Якщо подивитися на Україну і Росію у великій часовій перспективі, то в їхній історії очевидні два різні типи суспільного устрою. Вже з домонгольских часів, особливо з Галицько-Волинської Русі, в Україні окреслився такий устрій, що типологічно, як певна соціокультурна визначеність ґрунтувався на вічевому ідеалі. Приблизно відтоді, починаючи з ХII століття, проглядається й інший соціокультурний тип суспільного устрою, що базується на авторитарному ідеалі. Він досить виразно виявився в період князювання Андрія Боголюбського і розвивався по лінії: Володимиро-Суздальське князівство – Орда – Московія – Росія. Як цілком сформований постав за часів Івана III, в ХV столітті.

Усі найскладніші суперечності сучасної України – і внутрішньополітичні, міжрегіональні, і зовнішньополітичні, зокрема з Росією та Європою, – визначаються, на мій погляд, саме цим цивілізаційним вибором. Мені хотілося б, щоб він відбувся саме на основі гуманістичних цінностей.

У.Т.: Враховуючи стійке прагнення нинішньої української верхівки побудувати вертикаль влади, подібну до путінської, чи може це обернутися тим, що ми, як і росіяни, з громадян перетворимося на підданих?

Я з великою надією дивлюся на Україну і намагаюся якомога більше знати про неї, зрозуміти те, що у вас відбувається. Можливо, зараз даються взнаки певні сумніви в ідеалах Помаранчевої революції, у дотриманні її курсу, але, як мені здається, у вас стала вже фактом чи не найважливіша обставина – реальність зміни влади. Вибори як головний інститут волевиявлення саме громадян, а не підданих. Він реальний. Нехай не в такій формі, не так чітко виражений, як хотілося б, але в Україні є розподіл гілок влади, ведеться дискусія з найважливіших політичних питань. Я думаю, що і стосовно ЗМІ, особливо телебачення, різниця теж вельми помітна. Тобто якісна, сутнісна відмінність ситуації в Росії та Україні залишається.

СВІТОВА КРИЗА І «СУСПІЛЬСТВО СПОЖИВАННЯ»

У.Т.: Передрікаючи світову кризу, яка почалася 2008 року, ще глибше і бурхливіше її продовження аж до самознищення капіталізму, ви зазначили, що це наслідок історичної перемоги в п’ятсотрічному змаганні прагнення до прибутку над прагненням до свободи.

– Я не передрікаю, а посилаюся на деяких авторів, які говорять про це, і вважаю, що не виключено й таке. Я розглядаю таку можливість. Не знаю, чи знайдеться вихід із глухого кута, у якому опинився західний монетаристський, або технократичний фінансово-монетаристський, лібералізм. Не беруся і навряд чи хто візьметься щось конкретне стверджувати. На початку 1930-х років здавалося, що то була цілковита катастрофа. Скільки тоді книжок з’явилося про «занепад Європи», у яких переконливо обґрунтовувався крах. І тепер пишуть чимало про те, що настав кінець. Глобальна криза завжди затягує у свої жорна десятки і сотні мільйонів людей, породжуючи відчуття безвиході. Усе, кінець світу, і більше нічого бути не може. Це природне бачення. Кілька разів у світі було так безутішно, але якийсь вихід досі знаходився. Не виключено, і тепер він буде. Але не можна заперечувати те, що криза торкнулася глибин цивілізації. І те, що саме цей вид неолібералізму, або технократичного фінансового монетаристського лібералізму, в якому жив увесь світ і куди тягнеться Росія, вичерпав свої можливості й потрібно шукати щось принципово інше, – сумнівів немає

У.Т.: Може, глобальна криза змусить цивілізацію здригнутися й перестати фетишизувати «суспільство споживання»?

– Для цього є попередні умови. Потрібно спочатку зрозуміти всю глибину того, що відбувається. Обов’язково докопатися до самого денця, до тих початків, до яких дають змогу дістатися наш сьогоднішній розум і методи наукового аналізу. Причому не комусь двом-трьом: має з’явитися певна кількість людей у кожному суспільстві, якийсь мінімум мініморум здатних думати, щоб утворилося щось на кшталт мислячої критичної маси. Порушити питання: як переглянути суспільну потребу споживання?  І головне – чому виникла моральна деградація людини, що доводить нас до фізичного вимирання? Це треба зрозуміти в сукупності усіх складових кризи.

У.Т.: Ви не раз заявляли, що російський соціум вмирає. Чи є у світі суспільства, які перебувають на підйомі, які розвиваються?

Сьогодні у світі виокремилося приблизно 25 країн, для яких економічний розвиток став реальністю в довгостроковій перспективі. Не ривок якийсь, не періодичні злети і падіння: спільний тренд цих держав – постійний розвиток. І приблизно 175 країн не подолали тієї межі, де починається поступ на довгочасній основі. Остання п’ятірка: Японія, Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань – увійшла до цих 25 успішних за останні 25 років. Все. Тобто удача у всьому сучасному світі –це випадковість для меншості, для деяких. Для решти – норма світової недорозвиненості. Більше нікому не вдалося опинитися поміж щасливців. Зокрема, і Росії. Ми глибоко поміж 175. Китай, Бразилія, Індія, Індонезія – на підйомі, їх називають країнами, що швидко розвиваються, але вони ще й до порогу не підійшли. Як буде далі, невідомо. Можна назвати умови, що визначають такий поріг, найважливіших із них лише п’ять-шість. У Росії ми не виконуємо жодного.

У щасливців, європейських суспільств, дуже погана демографічна ситуація: приріст населення відбувається переважно за рахунок іммігрантів. Щодо Росії, то депопуляція в нас, особливо у східній частині, на Заураллі стає фактом, причому її темпи дедалі швидші. Люди від’їжджають у європейську частину або просто вимирають. Пустішає і Далекий Схід. А порожнє місце на Землі бути не може. Певна річ, підпирають. Це може бути Китай, може бути Японія, але щось станеться. Китайці поки що не надто квапляться переїхати назовсім, освоюють російську територію вахтовим способом. Що буде далі, незрозуміло.

Громадяни. Як об"єднуються на Донеччині.

Сьогодні активні громадяни України як ніколи мають шукати і , головне, знаходити шляхи подолання кризи відносин між суспільством та владою. Владою, яка відсторонюється від власного народу, дивиться на нього з погордою, а часто відверто зневажає цей народ. Відповідно суспільство має зробити все доступне для зміни цієї скомпрометованої влади. Саме тому заслуговує на повагу спільнота активних громадян Донеччини ВО "Україні - чесні вибори". Цікавих людей та думок тут, судячи з матеріалів, вистачає.
Читаємо, вивчаємо, думаємо. дискутуємо. 

http://vocv.at.ua/index/vocv/0-2

Родился 7 миллиардный житель Земли.

Для мамы ребенка это событие оказалось сюрпризом. Семья малыша проживает в Калининграде, это третий ребенок в семье.

3518263_18009868 (480x360, 216Kb)

Лише початок.

Ростислав Павленко 

Українське суспільство демонструє готовність до активних організованих дій, яким владі нічого протиставити, окрім міліцейських щитів .

Події 24 серпня в Києві засвідчили: в Україні з’являються ознаки того, що ситуація може розвиватися за сценарієм пробудження та організованої дії суспільства. Ще важко судити, коли саме і в який спосіб суспільство «прорве» стан справ, який нікого не влаштовує. Однак процес пішов, і намагатися зупинити його силою небезпечно для влади. Організований протест можна відвернути надзвичайним насильством – масштабу більшовицького терору або подій на площі Тяньаньмень у Пекіні, але в українських очільників немає на це ані можливостей, ані ресурсів, ані авторитету (навіть серед силових структур, які мали б відповідні накази виконувати). Протесту також можна запобігти, «відкривши» режим: відмовившись від закручування гайок, припинивши політичні репресії, створивши для людей легальні канали захисту своїх інтересів як у бізнесі, так і в політичному чи громадському житті, але це потребує від керівництва держави свідомого руху в напрямку, протилежному до того, яким воно йшло останні півтора року.

Революційна ситуація

Американський суспільствознавець Джеймс Девіс ще в 1960-х звернув увагу на закономірність, яка притаманна практично всім революціям. Вони настають зазвичай не тоді, коли ситуація постійно погіршується, бо люди в такому разі здебільшого переймаються виживанням. Недарма знедолений люмпен, який тяжко працює за «біологічну норму», – запорука безпеки олігархічних режимів. Натомість якщо в суспільстві з’являється надія на краще й громадяни з активною позицією розуміють перспективи самореалізації – і раптом вони руйнуються, масові протести й навіть революції стають цілком реальними. Суперечність між очікуваннями і дійсністю може викликати в багатьох апатію і зневіру, однак з часом в активної частини населення формується думка про те, що «треба щось змінювати». Якщо вони не знаходять легальних механізмів захисту своїх інтересів, створюється ґрунт для протестів. Опитування громадської думки в Україні фіксують швидке розчарування людей у нинішній владі і зростання протестних настроїв. Розмивається навіть електоральна база нинішнього керівництва країни у «своїх» регіонах, не кажучи вже про столицю, від початку налаштовану до нього щонайменш скептично. Більшість молоді готова до акцій протесту, а в інших вікових групах цей показник ненабагато нижчий.

Влада пиляє гілку

Невиконання можновладцями передвиборчих обіцянок підриває довіру до них; тим більше що падіння рівня життя українців відбувається на тлі демонстративних витрат влади на своє благополуччя і розкіш – від спецлікування до вертольотів. Вона перетворює на опонентів чи навіть ворогів верстви, які здатні стати основою для опору: бізнес потерпає від здирництва і зазіхань на власність, студенти – від сваволі керівництва вишів, що з подачі профільного міністерства вигадують дедалі нові способи обмежити їхні права та стягнути кошти. Утиски свободи слова і політичні репресії налаштовують проти очільників держави «формувачів думок»: журналістів, експертів, знакових для певних галузей особистостей. З історії 2004 року (а раніше – з досвіду оксамитових революцій у Центральній Європі) відомо, що, навіть поставивши таких громадян на службу, режим не може бути впевнений у їхній лояльності, якщо суспільство відмовляє владі в довірі й активно заявляє про це.
Таке поєднання настроїв і позицій, обтяжене власними помилками влади, небезпечне для неї. Достатня кількість громадян, здатних до активних дій, не бачать іншого виходу, ніж тиснути на керівництво держави. Таких людей стає дуже багато, і походять вони з надто великого кола різних соціальних груп, аби їх можна було просто задушити чи залякати. Наступним етапом стане їхня самоорганізація, яка виллється в постійний масовий тиск на владу. А низький рейтинг останньої означає, що її нікому буде захищати.
Це твердження стосується також і тих, хто вважається опорою режиму, зокрема правоохоронних і силових органів. Вони також складаються з людей, які відчувають на собі і умови життя, і ставлення до них у суспільстві. Будь-яка влада спирається не тільки на силу, а й на згоду достатньої кількості людей визнавати її. Як тільки абсолютна більшість громади відмовляє їй у такій згоді, падіння стає питанням часу.

Роль політичної опозиції

У прогнозах щодо майбутнього України чимало уваги приділяється політичній опозиції – політикам і партіям, які є альтернативою чинній владі. За ідеєю, вони мали б очолювати протест, домагатися її зміни. На словах так і відбувається. Однак процеси в суспільстві засвідчують, що політична опозиція не виконує своїх функцій.
Незважаючи на гучні гасла, опозиційні партії не спромоглися на системні мобілізаційні дії навіть серед киян. Утім, мітинг, скажімо, у День Незалежності зібрав до 10 тис. учасників. Їх могло би бути більше, але за відсутності мобілізаційної здатності політиків і наявний результат є показовим. Тим більше що зібралися не маргінали чи проплачені «майдан-арбайтери» (їх завжди добре видно; тож політичним силам, які збираються і далі на них ставити, треба або відмовлятися від цієї практики, або готуватися до електоральних втрат). 24 серпня на протестний мітинг у Києві вийшли здебільшого люди зрілого віку, які здатні спокійно оцінювати ситуацію, не піддаватися на провокації, але за потреби діяти рішуче. Вони є основою принципових зрушень, подібних до оксамитових революцій.
Понад те, будучи залученими до суспільно-політичного процесу, ці люди менш схильні вірити обіцянкам політиків і «відпускати» їх, залишивши без контролю. Тож можна сподіватися, що, коли українське суспільство остаточно прокинеться (якщо відзначені тут тенденції набудуть подальшого розвитку), владу безвідносно до кольорів очікуватиме пильний контроль громади.
Це не означає, що політична опозиція не потрібна. У будь-якому випадку доведеться діяти і на політичному полі. Однак у разі пробудження суспільства політики не «ведуть за собою націю», а виконують належну їм роль: представництва, участі у виборах, організації політичних заходів. Але завжди пам’ятаючи, що цілковитої свободи від суспільного контролю вже не буде.

Вибір шляху

В Україні поки що з’являються лише перші пагони, з яких може вирости повномасштабний організований протест. Спроби їх затоптати лише заженуть проблему всередину – і громада вибухне згодом, коли з’явиться привід для мобілізації, але тоді переговорів та компромісів не буде.
Намагання «забалакати» протест, використати потенціал суспільства для реалізації короткострокових цілей нинішніх опозиційних діячів призведуть до відчуження громадськості й політиків як таких, що загрожує хаотичністю змін і створенням поживного ґрунту для того, щоби його результатом скористалися негідники, як було в 1990-х.
Відтак уже протягом найближчих місяців конкретний перебіг змін, які визрівають в Україні, визначатиметься поведінкою кожної з дійових осіб, від яких залежать конструктивність і змістовність суспільно-політичного процесу. Якщо влада запропонує громадянам діалог, а не ховатиметься за міліцейськими щитами, то ще матиме шанс залишитись учасником української політики, принаймні завдяки підтримці свого «ядерного електорату». Якщо політичній опозиції вдасться налагодити контакт із суспільством і стати провідником його інтересів, а не лише борцем за власне місце у владі, вона зможе розраховувати на переконливіші результати, ніж просто підтримку своїх нинішніх прихильників. Зрештою, якщо українська інтелектуальна, ділова та громадянська протоеліта спроможеться стати повноцінною елітою: запропонує програму дій і виробить механізми контролю влади (безвідносно до персоналій та партійних кольорів), аби змусити її цю програму виконати, суспільний протест зможе нарешті привести до системних змін у країні.

Наталія Катеринчук: Програма Княжицького та інше ТВІ.

Наталія Данькова 18-08-2011

Заступник директора ТВі про новий сезон на каналі: проекти за участю Томенка, Найєма, Рахманіна.

Новий сезон на ТВі стартує 5 вересня. Осінь канал розпочне з запуску ранкового шоу, розширення новинного мовлення, з новою технікою та новими обличчями. На українському медійному ринку ТВі бачить себе альтернативою загальнонаціональним каналам, які посилюють розважальне мовлення. ТВі розважальних проектів не планує, натомість зніматиме документалістику, шукатиме журналістів для розслідувальних проектів і запустить лінійку тематичних програм у постпраймі.

 Про те, які проекти в новому сезоні вестимуть Сергій Рахманін, Марія Бурмака, Віталій Гайдукевич, Мустафа Найєм та Микола Томенко, «Телекритиці» розказала заступник генерального директора ТВі Наталія Катеринчук.Зауважимо: розмова відбулася до того, як Нацрада оголосила результати конкурсу на цифрові мультиплекси, за результатами якого ТВі позбавили ефіру.

 - Пані Наталіє, які зміни чекають на ТВі у новому сезоні? Чи оновляться новини: хронометраж, кількість випусків?

- 5 вересня ми стартуємо з новим сезоном. Зараз очікуємо прибуття нового обладнання. Це система Dalet. Нею користуються багато європейських каналів, в Україні - канал «Сіті». Вона дає можливість журналісту на своєму робочому місці не тільки писати текст, а й начитувати його і самостійно монтувати відео. З найсуттєвіших змін - запуск ранкової програми. Це буде інформаційний ранок. Його вестимуть Юлія Банкова та Андрій Сайчук. Вони мають змогу робити проект, виходячи з власного відчуття світу. Ми не ставимо їм жодних серйозних форматних обмежень. Єдине - зранку щопівгодини виходитимуть новини. Теми, які підніматимуться, будуть серйозними, суспільно важливими - економічні, політичні, про культурне життя. Тобто вони говоритимуть про реальність, яка нас оточує і яку ми інколи можемо розглядати з нестандартних точок зору.

 - Цей проект буде схожий на ваш інформацій ранковий проект на «1+1»?

- Не буде. «1+1» - великий канал з ширшою аудиторією. До того ж, кожен продукт роблять живі люди. Ведучі ранку на «1+1» і ведучі ранку на ТВі зовсім різні. Але я думаю, що цей проект буде більш упливовим. Ми орієнтуємось на те, що матимемо змогу давати більш ексклюзивну реальну інформацію, якої сьогодні, на жаль, не можуть давати в ефірі інші канали.

 - Гості у студії будуть?

- Так. Гості, експерти, будемо використовувати Skype, Facebook та інші соціальні мережі. Для того щоби зрозуміти, що цікаво людям і що б вони хотіли на цю тему почути.

 - Це буде не надто серйозний формат для ранкового проекту?

- Я думаю, ми знайдемо ту частину аудиторії, яка хоче вранці отримувати серйозну інформацію. Людей, які вважають, що вранці, вдень чи ввечері вони витрачають свій час на телевізор для отримання інформації. Ми не заперечуємо того, що є частина аудиторії, якій важливо вранці знати, як вивести пляму, де вигуляти собаку та де що дешевше купити. Кількість таких людей, напевно, більша за мислячу аудиторію. Але ми розраховуємо на останніх - активних людей, яким не байдуже, що відбувається у країні, яке її майбутнє.

 - Яку ви хочете частку для цього проекту?

- Не менше 2%.

 - Окрім цього проекту, які ще зміни відбудуться з новинами?

- У нас збільшиться кількість випусків. Зокрема, з'являться новини в 23:30. О 18-й буде годинний випуск : півгодини новин вестиме Ілона Довгань і півгодини - інтерв'ю на тему дня. Інтерв'ю проводитиме Мустафа Найєм. Тут ми орієнтуємось на те, що це буде не стільки авторський проект, скільки новини з авторським обличчям. Тобто щодня з понеділка по п'ятницю друга половина випуску - це гість на тему дня.

 - Розкажіть детальніше про відповідальність. Наскільки ведучого задіяно в підготовці та редагуванні випуску?

- На 100%. Випусковий редактор є, але робота ведучого та випускового редактора у тандемі завжди ефективніша. Ведучий бере участь у плануванні, сам пише тексти підводок, спілкується з журналістами і намагається зрозуміти, в чому суть кожної новини.

 - Чи зміниться основний випуск новин?

- Новини залишаться незмінними. Але ми хочемо ввести експертну думку в цьому випуску. Експертами ми запросили Віталія Портникова, який уже працює на каналі (він відомий публіцист, і до його думки прислухаються), і Сергія Рахманіна - журналіста, заступника головного редактора «Дзеркала тижня». Вони даватимуть аналіз подій, які вважатимуть важливими й такими, які необхідно прокоментувати. Це авторська історія, це їхній погляд на події, людей. Їхня оцінка і можливість висловитися.

 - Цей проект якось називатиметься?

- Наразі розглядається кілька варіантів назв. Незабаром одну з них буде затверджено.

 - Раніше Микола Княжицький розказував про наміри запустити в новинах блоки з елементами сатири та гумору. Це будуть окремі проекти?

- Так. Над цим ми працюємо. Але у вересні вони в ефір точно не вийдуть. Коли ми матимемо готові пілоти, тоді зможу розказати детальніше. Ми хочемо, щоб це був якісний гумор, можливо, сатира плюс авторське бачення. Тому це доволі складно. Ми з багатьма людьми спілкуємось, і я сподіваюся, матимемо результат. 

 - Чи плануєте збільшувати число корпунктів у регіонах?

- В традиційному розумінні цього слова корпунктів ми не створюємо. Ми працюємо з фрілансерами і збільшуємо їхню кількість. На сьогодні задіяно більшість регіонів України.

 - Чи зміняться ведучі новин? Нещодавно до вас прийшов Віталій Гайдукевич...

- Віталій Гайдукевич вестиме підсумковий недільний випуск новин. Якщо змінюється ведучий випуску, то випуск набуває нових рис. Ми ніколи не ставимо жорстких рамок.

 - У такому разі, Володимир Павлюк іде з каналу?

- Павлюк іде, він має альтернативні пропозиції. На цьому життєвому етапі це для нього важливо.

 - Але ж він хотів поєднувати роботу на ТВі та СТБ...

- В реальному житті це важко робити. Я не заперечувала проти такого поєднання під час літніх канікул, коли його програма не виходила. Але він сам розуміє, що поєднувати - це означає дві роботи виконувати не зовсім добре. І це його теж не влаштовує, в першу чергу.

 - Чи будуть інші зміни у складі ведучих?

- Можливо, будуть. Тоді ви їх побачите. Життя не стоїть на місці, приходять нові цікаві люди. Я останнім часом, дякуючи соціальним мережам, через Facebook знайомлюся з людьми, про існування яких навіть не мала уявлення. Вони самобутні, цікаві, перспективні, і ми, чесно кажучи, постійно думаємо над тим, щоби збільшувати їхню кількість у нас, запускати нові проекти. З вересня запускаємо музичну програму.

 - З Марією Бурмакою?

- Так. Вона нині трактується. Я думаю, це буде явище.

 - Колись Олександр Богуцький казав, що хотів би запустити програму про музику, але формат, який би викликав інтерес у глядача, знайти дуже складно...

- Через якийсь час ви зможете запитати в Богуцького, чи побачив він такий формат на ТВі. Це будуть музиканти з власним поглядом на майбутнє, на музику, на розвиток культурного середовища у країні. Також буде жива музика в ефірі, і вона складатиме суттєву частину програми, тому що розмови з музикантами без музики - це ніщо.

 - Тож для цієї програми вам потрібна нова студія?

- На цей момент ми працюємо в нашій студії, вона на 70% дозволяє це робити. Я думаю, коли настануть кращі часи і ми зможемо стати самоокупним каналом, і коли отримаємо свої частоти назад, то інвестуватимемо цей проект.

 - Якщо вам вдасться перемогти в суді, про який ви згадали, які плани в каналу щодо виходу на самоокупність, які ви ставите собі терміни?

- При фізичному збільшенні покриття канал автоматично буде самоокупним. Програми, які на сьогодні в нас виходять, (я не кажу, що всі і щодня) мають рейтинги і частку, співмірні, а інколи й більші у рази, ніж на Першому національному, який фактично має 100%-ве покриття. Програма Княжицького інколи має більшу частку, ніж програма Шустера на Першому. Ми вважаємо, що за умови розширення покриття ми матимемо дуже хороші показники, тому що фізично люди зможуть нас дивитись. Я нещодавно була в батьків на Івано-Франківщині, і там люди у горах купують тарілки, щоб налаштувати канал ТВі, бо вважають, що тільки там зможуть почути правду.

 - Минулого року за 18-54, «50 тис.+» ви мали частку 1,02%. Який показник хочете на цей рік?

- У нас наразі в середньому 1,5%, вона вже зросла.

 - Але за перше півріччя показник нижчий за 1%.

- Я маю на увазі не показник за півроку. Якщо зараз взяти історію минулого тижня, то наші показники зросли на 10%.

 - Це за рахунок ситуації у країні.

- Моя позиція така: якщо інформація буде потрібна людям, то частка і рейтинг зростатимуть до фізичної можливості, умовно кажучи, «до стелі», яка є при нашому покритті.

 - Окрім цих шоу, про які ви згадали, які власні проекти вийдуть в ефір?

- Ми хочемо запустити лінійку програм різного спрямування власного виробництва о 21.30. Наприклад, у понеділок у цьому слоті виходитиме «Знак оклику», у вівторок - «Альбертейнштейн», у середу програма Бурмаки, у четвер «Вечір із Княжицьким», щодо п'ятниці ми розглядаємо можливість запуску власної документалістики. Просто через появу нової технології нам потрібен час, щоб усе це увійшло в автоматичний режим. Після цього в нас звільняться монтажки для складного монтажу, ми використовуватимемо їх у виробництві документалістики.

 - Хто з команди займатиметься документалістикою і яка буде тематика?

- Думаю, займуться наші журналісти, які вже мають певний досвід у розслідуваннях. Тематика не виходитиме за межі загальної ціннісної ідеї, яку хоче втілювати в життя канал. Ми плануємо розпочати цей процес у жовтні, а в ефір проекти вийдуть у новому році.

 - Розкажіть про вашу співпрацю з Миколою Томенком та його проектом «7 чудес України». Раніше він співпрацював із телеканалом ICTV, де у новинах виходили серії сюжетів про пам'ятки України. Якою буде ваша програма?

- Знімальна група нині перебуває на зйомках. Томенко не тільки автор ідеї, він щороку реалізовує цю ідею на власному ентузіазмі. У нас це буде 21 програма про 7 чудес у кожній сфері. Ведучим програми буде Томенко. Він виступає в різних ролях. Думаю, це буде дуже цікаво. Принаймні, знімальна група, яка працює над проектом, роботою Томенка абсолютно задоволена.

 - Коли він стартує? І який формат програми?

- Поки що точно не можу сказати. Не раніше вересня. Це будуть документальні фільми про надзвичайно красиві з багатою історією пам'ятки України, подані через людський фактор. Міфи, легенди, історичні факти із залученням цікавих інтерв'юерів, які живуть цим і знають до дрібниць кожен із закутків палаців, фортець; із перевтіленням Миколи Томенка в історичних персонажів. Це не наукові фільми, де наголос робитиметься тільки на історичних фактах, це життя. І наше базове завдання - в тому, щоб через день після того, як ви подивитесь цей фільм, ви взяли рюкзак і туди поїхали. Бо це наша з вами історія: інколи славна, інколи не дуже. Ми хочемо допомогти українцям та іноземцям побачити більше і захотіти там бути.

 - Тобто у Миколи Томенка буде роль актора...

- Він не актор, він насправді цим живе. Тому він нікого не гратиме, крім себе. Всі знають Томенка-політика, а тут вони побачать цікаву і захоплену чимось людину. Займаються цим проектом дуже хороші, енергійні люди. Режисер Оля Крайнік, оператор Льоша Попов та інші.

 - Більшість телеканалів нині шукають кадри і наголошують на тому, що знайти професіоналів важко. Наприклад, на СТБ відкривають по 130 вакансій на місяць. Чи складно шукати кадри ТВі?

- Люди самі приходять. Вони відчувають, що ми робимо те, що їм імпонує. Такої проблеми немає. Може, інші канали роблять проекти, неспівзвучні з бажаннями тих людей.

 - Чи будуть на вашому каналі якісь розважальні проекти?

- Ні.

 - Тобто, ви хочете бути повною альтернативою каналам, які нині біжать у розважалівку?

- Так. А куди їм діватись?

 - Посилення конкуренції між однотипними розважальними проектами незабаром вичерпає себе...

- Все правильно. Ви думаєте, що люди, які змушені цим займатися, цього не розуміють? Але яку б сферу реального життя ти не зачепив, ти зіткнешся з «цього не показуй, цього не роби, а це припини». Щоб не мати зайвих проблем, або, точніше, щоб виконувати вимоги власників, люди змушені так чинити. Про що їм робити документальні проекти? Про якісь побутові речі, наприклад, - немає води? Але ти зробиш серію, дві - і що далі? Тільки копнеш глибше - натрапиш на губернатора, копнеш в іншому напрямку - наштовхнешся на якісь схеми. Корупція пронизує життя з низу до верху. Одні корупціонери заступаються за інших. Тому, я думаю, це важко робити, щоб не натрапити на якісь проблеми.

 - Хто на вас найбільше чинить зараз тиск?

- Мені, Портникову та Княжицькому відмовили у здобутті ліцензії...

 - Будете подавати заявку повторно?

- Ми хотіли зустрітися з членами Нацради публічно. Але наразі такої зустрічі немає. Ви ж розумієте, що поки Нацрадою керуватимуть з Банкової, іншого результату не буде.

 - Ви зверталися до них із офіційною пропозицією щодо такої зустрічі?

- Принаймні, мені ще ніхто не казав, що така зустріч відбудеться.

 - На якому етапі нині справа у суді?

- Після того, як Національна рада відмовила у видачі супутникової ліцензії «Інфо24», наша компанія подала три позови до Окружного адміністративного суду Києва. Зокрема, в першій із вказаних справ, де ми оскаржили відмову в розгляді нашої заяви на видачу ліцензій, відбулося вже перше засідання, і наступне призначено на 29 серпня. Показово, що в цій справі Національна рада поки не зуміла назвати суду хоча б якісь причини, чому вона вирішила вчинити з нашим каналом саме так - не розглядати заяву, повернути її телекомпанії без будь-якого обґрунтування. Ще одну справу призначено на 15 вересня - в ній ми просимо скасувати рішення Нацради, яким визначено перелік документів, що їх має надати компанія для отримання ліцензії. Звісно, ми сподіваємося на перемогу в цих справах, адже діяльність Національної ради не має розвиватися якось відірвано від закону: закон має бути однаковий для всіх, і Нацрада не повинна бути винятком.

  - Будете збільшувати кількість спецпроектів, телемарафонів, як-от щодо арешту Тимошенко?

- Так. Ми плануємо створити серйозний розслідувальний формат і запрошуємо до співпраці журналістів, які хочуть займатися розслідуваннями, хочуть це робити об'єктивно, неупереджено, але не мають змоги робити це на інших каналах.

 - Розкажіть, як виглядатиме ваш прайм у проміжку між новинами.

- Ми хочемо запустити показ фестивального документального авторського кіно, українських фільмів. Тобто це буде все те, що на сьогодні називається «неформат». Ми працюємо над тим, щоб пояснити глядачам, чому це цікаво, чому це обов'язково треба побачити. Прайм, як і весь канал загалом, буде проукраїнським, патріотичним і євроорієнтованим.

 - А вашим власникам вистачить ентузіазму на такі проекти?

- В тім-то й річ, що ТВі - це, як на мене, унікальне явище. Я працювала з багатьма медіавласниками у своєму житті. Цій людині альтруїзму вистачає, принаймні поки що.

Фото - Павла Довганя

 

Эксперт: какие ошибки допускает власть .

...какие ошибки допускает власть – об этом и многом другом в интервью From-UA рассказал директор Агентства моделирования ситуаций Виталий Бала.

From-UA: – Виталий Миронович, обычно лето в политикуме – период затишья. Но в этом году мы видим, что нынешний сезон не такой уж спокойный, хотя эпицентр политической жизни переместился в Печерский суд. Это значит, что политическая осень будет еще жарче? Ведь не за горами парламентские выборы…

В. Бала: – Сейчас только раскачка. Все самое интересное действительно начнется немного позже. Хотя, если честно, ворожить на кофейной гуще – дело неблагодарное. Тем более, не ясно, каким будет дальнейшее социально-экономическое положение дел в стране, сколько еще ошибок сделает власть.

From-UA: – А считаете ли Вы ошибкой власти нарушение негласного правила в политикуме «не сажать предшественников»?

В. Бала: – (Улыбнулся. – Авт.) То, что сегодня происходит в отношении оппозиции, это явный прецедент, когда судят предшественников. Тем более, все понимают, что тут на первом месте принцип политической целесообразности. Потому что во власти тоже нет «святых». И это дает основания большинству людей просто не верить ни в справедливость наших судов, ни в справедливость решений тех, кто судит. И на этом власть проигрывает. Это значит, что следующая власть будет поступать так же.

И почему-то у нас и власть, и оппозиция не понимают одного – завтра все может быть по-другому. Почему нынешние оппозиционеры не меняли то, против чего они выступают сегодня? Так же и власть сегодня не понимает, что завтра она может быть оппозицией. Также смешно слышать от так называемой оппозиции обвинения власти в коррупционных действиях. Все же прекрасно понимают, что они делали то же самое. Просто оппозиция не поняла одну простую вещь, что «было время разбрасывать камни, а теперь пришло время их собирать». И революции, баррикады, к которым они призывают, – это сейчас уже не тренд для Украины.

From-UA: – То есть Вы хотите сказать, что сейчас оппозиции не удастся вывести людей на улицы? Но ведь там прогнозируют, что к осени социально-экономическая ситуация в стране ухудшится и люди поднимутся...

В. Бала: – На самом деле все можно сделать. Но, например, проблема Кличко в чем? Он думает, что если он занимается хорошим промоушеном в боксе, так же будет и в политике. Но в политике так не бывает. Тут алгоритм принятия решений абсолютно иной. В политике он долгосрочный. Надо рассчитывать, моделировать ситуацию, чтобы получить результат, а не делать все сгоряча.

From-UA: – Что в этой ситуации можно сказать о нынешней политической оппозиции? Какие у нее перспективы?

В. Бала: – У нас оппозиции вообще нет, уже давно. Ведь я всегда говорю, что оппозиция должна иметь какую-то позицию. А позиция нынешней так называемой оппозиции в том, что власть «ворует» и что она «сякая-такая». Это не позиция... Оппозиция должна представить альтернативное видение, как помочь стране, должна думать, что сделать, чтобы это приносило результаты стране. А просто разглагольствовать – это все умеют.

From-UA: – В сентябре парламент собирается приступить к изменению избирательного законодательства. Насколько кардинальными могут быть эти изменения, как Вы считаете?

В. Бала: – Сейчас якобы должна быть смешанная система. Но я бы не посоветовал власти этого делать.

From-UA: – Почему?

В. Бала: – Это тупиковый путь. Ведь цель этой катавасии не в том, чтобы улучшить избирательную систему, а в том, чтобы удержаться подольше у власти. И если будут пытаться серьезно фальсифицировать выборы, то длительного результата это не даст...

Еще одна наша проблема в том, что почему-то для решения внутренних проблем любая власть, нынешняя и предыдущая, привлекает внешний фактор. Пытаются легализировать свои решения через Россию, Евросоюз, США и т. д. А «легализировать» необходимо в первую очередь перед своими гражданами. Ведь без народного кредита доверия ничего не будет. Меняй избирательное законодательство хоть каждый раз, что у нас и делают, а нет доверия, нет никакой легитимности... Хотя и это власть сегодня не сильно беспокоит.

From-UA: – Можно ли надеяться, что определенные непопулярные решения и шаги власти (так называемые реформы), которые сейчас все критикуют, через время все же принесут положительный результат? Может, нам все-таки стоит «затянуть пояса», подождать, чтобы потом было легче?

В. Бала: – (задумался. – Авт.) Здесь тоже нет никаких гарантий... Поскольку без серьезной борьбы с коррупцией ни одна из реформ нынешней власти не будет действовать. И чиновникам нужно начать, в первую очередь, с себя. Но это никто не спешит делать. А до тех пор, пока будет хоть малейшая возможность для коррупции, чиновник всегда будет огромным тормозом для движения реформ и качественных изменений в стране.

From-UA: – В окружении Президента говорят, что Виктор Янукович хочет войти в историю как президент-реформатор. Что Вы думаете по этому поводу?

В. Бала: – (улыбнулся. – Авт.) Стратегия, вещи, которые Президент говорит, они все правильные. Все пишется правильно. Я не могу ни с чем поспорить. И реформы нам нужны, и кодексы... Проблема в другом. Какие инструменты будут задействованы, чтобы это воплощать в жизнь, и какие люди будут это делать? Пока эта власть идет тропой своих предшественников: занимается не подбором профессиональных кадров, которые могут помочь изменить страну, а трудоустройством кумовьев и сватов.

Беседовала Елена Шевченко

Єдиний вихід - нові обличчя політики.

Директор Агентства моделювання ситуацій  Віталій Бала :    Поява нових обличч, які покажуть інший шлях  для країни - єдиний вихід із ситуації, що склалася.

 

- Пане Віталіє, експерти обіцяють, що наступний політичний сезон буде дуже гарячим. Тим більше, що попереду ухвалення нового виборчого законодавства ... Враховуючи це, можна очікувати якихось помітних зрушень з вересня?

- Хотів би розчарувати всіх, хто покладається на якісь прогнози. Так, склалося, що в українській політиці, а особливо з 2004 року, політична доцільність і особисті відносини превалюють над усім іншим. Всі рішення, які у нас приймаються останнім часом - неважливо які, по Юлії Тимошенко, Ющенку, колись по Морозу, Литвину - це все особисті відносини.

І те, що зараз відбувається з опозицією - це теж елемент особистої помсти. Тобто, емоційний чинник в українській політиці, на жаль, переважає, а це означає, що говорити про якісь прогнози не варто. Так само не варто говорити про вибори, зміни. Адже очікувати, як бачимо, можна чого завгодно??

- Давайте докладніше про виборче законодавство. Наскільки можуть бути кардинальними зміни в ньому?

- Десять років були вибори за мажоритарною системою, зараз нібито повинна бути мішана. Але я порадив би владі цього не робити.

- Чому?

- Що це означає? Це 225 округів, де провладна партія висуне 2-3 кандидатів, які між собою повоюють, а «вершки» зніме той, кого визначить влада ... Тобто, мета цієї катавасії не в тому, щоб поліпшити виборчу систему, а в тому, щоб утриматися при владі якомога довше. Втім, влада не розуміє, що це тупиковий шлях. І якщо будуть намагатися серйозно фальсифікувати вибори, то тривалого результату це не дасть. Згадайте, всі кардинальні зміни відбувалися якраз після того, як посилено фальсифікували вибори.

- А як же опозиція, що про неї як про перспективу ми вже не говоримо?

- Не дуже люблю використовувати термін опозиція. Я завжди кажу, що опозиція, щоб бути опозицією, повинна мати, якусь позицію. Позиція, що вони «такі-сякі» і вони «крадуть», вибачте, це не позиція ... Опозиція повинна дати альтернативний проект того, як допомогти країні, повинна давати речі, які б приносили результат. Якщо повернутися до ситуації з Юлією Тимошенко, то влада робить одну помилку - усуває конкурентів. Після того, як зникає політична конкуренція, зникає економічна, як результат ми замикаємо коло, де 5-10 осіб не можуть бути розумнішим за 46 мільйонів.

- Ви говорите, що прогнозувати в політичному сенсі не варто, а як щодо реформ, які почалися в країні? Можемо сподіватися, що певні непопулярні рішення і кроки, які зараз всі критикують, через якийсь час все ж принесуть позитивний результат, як це було, скажімо, у Польщі на початку 90-х?

- Тут теж немає гарантій, що буде добре чи погано. Я знаю, що без серйозної боротьби з корупцією, жодна з реформ нинішньої влади не буде діяти. Якщо чиновник буде мати хоч найменшу можливість для корупції, він завжди буде величезним гальмом для руху реформ.

На мою думку, реформування необхідно починати системно, без ривків. Тобто, якщо ви почали податкові зміни, то робіть вже і податкову адміністрацію, міліцію і.тд. Звичайно, зараз всі критикують реформи, забуваючи одну річ - реформування конче необхідне країні. Так, Податковий кодекс викликав хвилю протестів, але чомусь ніхто не говорив про те, що 2 мільйони громадян обманювали державу і не платили до бюджету? Чому ніхто не протестував проти «фуршетів», хабарів для «своєї справи»? Це ж не нормально! Тому, позитив від цих реформ є - вони почалися ... І хоче влада цього чи ні, а їй доведеться їх доводити до кінця, адже саме вони й почали зміни. Тому не варто називати ці реформи непопулярними, вони чутливі, болючі, але вони почалися. Інша справа, що зміни повинні бути для всіх і виконувати їх також повинні всі.

- Але чи може влада боротися сама з собою, якщо говорити про корупцію? Адже всі чудово знають, що у владі далеко не «святі» люди перебувають ...

- Будемо говорити тут про політиків і чиновників взагалі, тому що і влада, і опозиція - це птахи одного гнізда ... Питання в іншому. Насправді, все залежить від політичної волі, від невеликої групи людей, яка захоче це зробити. Так, це буде болісно, тому що торкнеться всіх - від звичайних громадян до правоохоронних органів, а тому можуть бути протистояння, протестні настрої. Але якщо буде політична воля, зміни будуть кардинальні, ніхто - ні опозиція, ні зовнішні фактори не стануть перешкодою.

- Але українська влада в усі часи не мала такої волі...

- Проблема в тому, що політики в Україні перебувають у постійній боротьбі, на межі війни за владу. Ось, тут ми повертаємося до того, про що говорили спочатку, а саме про політичну доцільність. Зараз всі зайняті виборами: діти підуть до школи, а дорослі - у виборчі округи ... Усунувши особистісний фактор, влада усуне своє бажання політичної доцільності.

- Результат цих виборів також неможливо спрогнозувати?

- Звичайно ... Зараз ми не знаємо, який буде закон, яким буде соціально-економічне становище, скільки ще зробить помилок владу ... І ми не знаємо, чи з'явиться на цих виборах політик-прорив, тобто абсолютно нова людина.

- А це можливо?

- Такі люди завжди так з'являються ... Ось прийшов новий політик - і 40% за нього проголосували. Це ж крах для влади: міняй закон, суди опозицію, нічого не допоможе ... І тут навіть не говоримо про те, чи дадуть йому пройти, адже всі, як я вже говорив, зайняті війною.

- На президентських виборах було кілька таких «других» ... І нічого!

- Ні, були «треті», а зараз попит саме на «інших», нових, абсолютно не пов'язаних з політичною системою. Політик, який дасть людям впевненість, що вони будуть залучені у вирішення питань, може стати переможцем.

Найкращий зараз варіант - це входження в політику нових людей та нових проектів. Це факт. Але треба, щоб ці люди чітко собі уявляли, якою має бути Україна. Вони повинні бути з чіткою позицією, говорити, що Україна повинна бути з такою-то формою управління, форма власності така-то, соціальний захист така-то ... Повинна бути чітка лінія.

- А ви не думаєте, що влада може штучно створити такого політика чи політичний проект?

- Це не штучний процес ... І щоб це сталося, це має бути природно. Для того, щоб це сталося, потрібна присутність конкуренції в самих політичних силах. Це в першу чергу. Тому що в нинішніх партіях вождів оточення настільки сильно «оточує» першу особу, що інших пропозицій, позицій вже немає, їх ніхто не чує. Інакодумці не потрібні ... Ось у чому проблема. Тобто, не маючи конкуренції всередині своїх політичних сил, не маючи «нової крові», іншої думки вони ж самі й гинуть від цього. Тому поява нових облич, які почнуть переконувати людей, які покажуть інший шлях для країни - це єдиний вихід з ситуації в країні.

- З кожним днем все більше людей розчаровується в діях нинішньої влади. У чому проблема?

- Проблема сьогоднішньої влади в тому, що вона йде за принципом добору кадрів не з професійної точки зору, а кумівства і сватівства. Але так робили всі і до них ... А от якби вони дійсно набирали професіоналів, тоді у них було б більше шансів для якісних змін. Треба було набрати спеціалістів і дати їм можливість самореалізуватися. Адже коли людина бачить, що він може самореалізуватися, вона реально буде щось робити і пропонувати нові шляхи.

Фактично це той соціальний діалог, який повинен був бути з суспільством завжди. Але влада закрилася у вузькому колі. І в цьому головна проблема чинної влади ...

Нам потрібно створити українську політичну еліту. Тому що у нас її немає. Не в сенсі етносу, а в сенсі української державності. Без цього нам нічого не світить. А створити еліту сучасного штибу можна тоді, коли будуть однакові правила, за якими будуть грати все.

А у нас зараз при владі політичний клас. І його найбільша проблема в тому, що коли з”являються нові люди, вони і далі борються за те, щоб залишитися при владі. А я завжди в таких випадках кажу політикам: «Якби ви хоч 50% з того, що обіцяли людям, виконували, ви були б завжди при владі». А то приходять тільки для наживи ...

Вы прошли мимо храма и выбрали себе не просто хама...

Цього не можна не знати. Про це повинні знати ВСІ !"!"!

                                                                                                                     
«Знаменитый режиссер показал дороги к хаму и к Храму. Выбор был за нами»
- писала в «Новой газете» 2004 году Инна Соломоник.
«Мало кто связывал имя диктатора Варлам с библейским именем Валаам
(означающим «погубитель народа»). Мало кто реагировал на красную
полоску, струившуюся по клавишам рояля, из которого извлекались звуки
бетховенской «Аппассионаты». Или на образ советского правосудия — даму
с завязанными глазами, которую ведет и направляет следователь. На
противопоставление пожухлого, засохшего букета ветке распускающейся
вербы (как символов мертвой и оживающей совести или души). На метания
носильщиков гроба с телом диктатора... На связь плаката корриды с
танцем невестки диктатора около лежащего в гробу свекра (намек на их не
совсем благопристойные отношения)…
»

Фото Первое. Великий Пророк



Кадр из кинофильма  Тенгиза Абуладзе "Покаяние".

Особенно странно воспринимались закопанные в землю головы – самих тел не видно, а лица смотрят в небо. И как живые. Но вроде мертвые... Или живые.

[ Читати далі ]