хочу сюда!
 

Марсель

35 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 35-40 лет

Заметки с меткой «суспільство»

Як давились наші права у 2011 році.

Останніх декілька місяців увага громадськості прикута до переслідування опозиції в особі ЮВТ. Ця екстраординарна подія прикувала до себе майже усю увагу. А разом із тим у тіні цієї події пригасли події не менш важливі, які прекрасно ілюструють руйнування владою нашого зовсім іще незрілого громадянського суспільства. 

Я не буду повідомляти жодних новин, лиш хочу привернути (і не я один) увагу суспільства до злочинів влади, які відбулись у минулому році за допомогою інформації, яка міститься на  сайті УГС http://helsinki.org.ua/index.php?id=1321888005

Цю інформацію підготував Ценр громадянських свобод. Я ж подам тільки назви справ, які увійшли до проміжного річного звіту УГС та посилання на публікації у засобах масової інформації, що у деталях описують ці справи.

Ось перелік:

«Справа Андрія Федосова»

«Справа Дементія Бєлого»

«Справа Андрія Бондаренко»

«Справа Юрія Косарева»

«Справа Олени Білозерської»

 «Справа телекомпанії «КРУГ»

«Справа телекомпанії «АТН»

«Справа організації «КЛАС»

«Справа Демократичного Альянсу»

«Справа Української асоціації студентського самоврядування»

«Справа Фундації Регіональних Ініціатив»

«Справа активістів «Податкового Майдану»

«Справа Юрія Скрипки»

«Справа Дениса Олейнікова»

"Справа Ганни Сінькової»

«Справа членів ВО «Тризуб»

«Справа членів ВО «Свобода»

«Справа Тараса Шаха»

«Справа Тараса Токаря»

«Справа Олександра Володарського»

«Справа Костянтина Лаврова»

«Справа Олексія Чорного»

«Справа Заіра Смедляєва»

«Справа Сергія Веселовського»

А ось посилання на публікації:

[1] Підготовлено Олександрою Матвійчук, Центр Громадянських Свобод. [2] http://www.hrw.org/sites/default/files/related_material/Health_2010_fedpsov_uk.pdf [3] http://news.dt.ua/SOCIETY/zvit_amnesty_international_trivozhno_za_ukrayinu-80861.html [4] http://pravotoday.in.ua/ru/press-centre/publications/pub-349/ [5] http://www.edu.helsinki.org.ua/ru/index.php?id=1290324228 [6] http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1288174073#_ftn3 [7] http://www.youtube.com/watch?v=rF2RqM0VkqQ . [8] http://www.myvin.com.ua/ua/news/news_vin/zmi/7038.html [9] http://ord-ua.com/media/uploads/image_5.jpeg [10] http://33kanal.com/11-19/2213-11-19-19 [11] http://www.youtube.com/watch?v=Wg8Cvpd1Xs8&feature=player_embedded [12] http://umdpl.info/index.php?id=1305292630 [13] http://www.youtube.com/watch?v=stNP4N01owo&feature=player_embedded [14] http://mstyle.lugansk.ua/topnews/903-delo-yuriya-kosareva-zavisit-ot-obschestvennosti.html [15] http://mstyle.lugansk.ua/topnews/903-delo-yuriya-kosareva-zavisit-ot-obschestvennosti.html [16] http://mstyle.lugansk.ua/topnews/903-delo-yuriya-kosareva-zavisit-ot-obschestvennosti.html [17] http://mstyle.lugansk.ua/uploads/posts/2011-06/1309323301_kosarev-otvet-iz-kieva.jpg [18] http://mstyle.lugansk.ua/topnews/903-delo-yuriya-kosareva-zavisit-ot-obschestvennosti.html [19] http://mstyle.lugansk.ua/uploads/posts/2011-07/1310138529_prokuratura-lug.jpg [20] http://sites.google.com/site/mediaprofspilka/hot-news-1/pecerskamiliciaznovuporusilazakonsodozurnalista [21] http://bilozerska.livejournal.com/2011/01/13/ [22] http://bilozerska.livejournal.com/366394.html [23] http://www.pravda.com.ua/news/2011/01/12/5776480/ [24] http://www.ua.glavred.com/archive/2011/01/14/192624-6.html [25] http://maidan.org.ua/static/news/2011/1304254094.html [26] http://www.guard.in.ua/blog/moderator/1902.html [27] http://www.naso.org.ua/kiev/ [28] http://www.chornomorka.com/node/4820 [29] http://maidan.org.ua/2011/09/hronolohiya-podij-%E2%80%94-pozbavlennya-telekompaniji-atn-efiru/ [30] http://news.dt.ua/SOCIETY/u_borotbu_za_svobodu_slova_v_harkovi_vplutavsya_evrosoyuz-88570.html http://news.dt.ua/SOCIETY/yanukovich_doruchiv_kabminu_ta_prokuraturi_zahistiti_prava_harkivskoyi_telekompaniyi_atn-88255.html [31]http://news.dt.ua/SOCIETY/harkivski_televiziyniki_podali_do_sudu_na_ses,_yaka_nibito_za_vkazivkoyu_kernesa_zablokuvala_signal-88253.html [32] http://www.unian.net/ukr/news/news-463101.html [33] http://maidan.org.ua/static/news/2011/1305104530.html (Прес-служба Правозахисного центру «Поступ») [34] http://maidan.org.ua/static/news/2011/1305104530.html (Прес-служба Правозахисного центру «Поступ») [35] http://maidan.org.ua/static/news/2011/1305104530.html (Прес-служба Правозахисного центру «Поступ») [36] http://postup.org.ua/sites/default/files/news/2011/02/prot_obyska.jpg http://postup.org.ua/sites/default/files/news/2011/02/prot_obyska1.jpg [37] http://postup.org.ua/sites/default/files/news/2011/02/obraschenie_cpzo.pdf http://postup.org.ua/sites/default/files/news/2011/02/dscn0323.jpg [38] http://postup.org.ua/sites/default/files/news/2011/02/ot_prokuraturi_malinovsk_r-na_odessi.jpg http://postup.org.ua/sites/default/files/news/2011/02/obr_008.jpg [39] http://www.dem-alliance.org/main/rn/120/news/1375/ [40] http://www.dem-alliance.org/main/rn/120/news/1377/ [41] http://www.dem-alliance.org/main/rn/120/news/1475/ [42] http://fri.com.ua/wp-content/uploads/2011/04/berkut_fri_.mp3 [43] http://direct-action.org.ua/?p=259 [44] http://direct-action.org.ua/?p=261 [45] http://direct-action.org.ua/?p=262 [46] http://www.youtube.com/watch?v=eDVIUN3Xdnw&feature=player_embedded [47] http://direct-action.org.ua/?p=938 [48] http://www.youtube.com/watch?v=SIY2FteLz5A&feature=player_embedded http://www.youtube.com/watch?v=PV1Fdw6s5IM&feature=player_embedded http://www.youtube.com/watch?v=Vtun3wrOTA8&feature=player_embedded [49] http://maidan.org.ua/static/news/2011/1306759816.html [50] http://maidan.org.ua/static/news/2011/1303232705.html [51] http://maidan.org.ua/static/news/2011/1304528462.html [52] http://maidan.org.ua/static/news/2011/1308907996.html [53] http://tsn.ua/ukrayina/aktivista-podatkovogo-maydanu-pislya-7-misyaciv-u-sizo-vidpustili-na-volyu.html [54] http://blogs.telekritika.ua/?id=2437 [55] http://www.svidomo.org/defend_article/3137 [56] http://www.kommersant.ua/doc/1594674 [57] http://maidan.org.ua/static/news/2011/1304075364.html [58] http://tsn.ua/ukrayina/sud-povernuv-na-dorozsliduvannya-spravu-proti-aktivistiv-podatkovogo-maydanu.html [59] http://www.svidomo.org/defend_article/4382 [60] http://bezyanukovicha.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=2477:2011-10-23-13-44- 41&catid=44:srochno&Itemid=71 [61] http://tyzhden.ua/News/33962 [62] http://www.youtube.com/watch?v=AfPKPoZhHhY [63] http://stroyobzor.net.ua/news/75241 [64] http://tsn.ua/spetsproekti/groshi/biznesmena-kinuli-za-grati-za-vidmovu-dati-habar-prokuraturi.html [65] http://tyzhden.ua/News/30192 [66] http://www.kyivpost.ua/opinion/op-ed/odinnadcat-voprosov-k-milicii-ot-denisa-olejnikova-po-delu-prostoprint-28906.html [67] http://tyzhden.ua/News/30201 [68] http://www.kyivpost.ua/ukraine/article/represivna-mashina-pracyuye-na-povnu-sprava-prostoprint-pokazuye-yak-29272.html [69] http://tyzhden.ua/News/30256 [70] http://tyzhden.ua/News/28292 [71] http://www.ut.net.ua/News/31588 [72] http://www.newsru.ua/ukraine/02jul2011/fmiek.html [73] http://news.tochka.net/ua/57481-genprokuratura-obyavila-vzryv-stalina-teraktom/ [74] http://news.tochka.net/ua/57375-zaderzhannykh-posle-vzryva-stalina-aktivistov-tyagnyboka-otpustili/ [75] http://news.tochka.net/ua/57645-za-vzryv-stalina-zaderzhali-aktivistov-trizuba/ [76] http://www.bbc.co.uk/ukrainian/news/2011/08/110823_sbu_terrorists_lawyer_dt.shtml http://www.politarena.org.ua/2011/02/05/k_zaderzhannym_trizubovcam_ne_pustili_advokatov.html [77] http://www.newsmarket.com.ua/2011/04/u-zaporizhzhi-vidpustili-trizubivtsiv/ [78] http://maidan.org.ua/static/news/2011/1308160639.html [79] http://maidan.org.ua/static/news/2011/1306271648.html [80] http://www.radiosvoboda.org/archive/news/20110115/630/630.html?id=2277419 [81] http://khpg.org/index.php?id=1297633400 [82] http://www.ut.net.ua/News/7786 [83] http://www.poryad.com/?p=9743 [84] http://www.khpg.org/index.php?id=1284130492 [85] http://www.web-accountant.ru/u-lvovi-suditimut-tyurmu/ [86] http://galinfo.com.ua/news/95311.html [87] http://khpg.org/index.php?id=1310977761 [88] http://maidan.org.ua/static/news/2011/1306327371.html [89] http://viktortokar.wordpress.com/2011/09/10/stop-sud/ [90] http://free.shiitman.net/ [91] http://ua-human-rights.livejournal.com/43243.html [92] http://free.shiitman.net/lang/ru/2010/12/08/%d1%82%d0%b5%d0%ba%d1%81%d1%82-%d0%bf%d1%80%d0%b8%d0%b3%d0%be%d0%b2%d0%be%d1%80%d0%b0/ [93]http://censor.net.ua/photo_news/171543/ohrana_syna_yanukovicha_na_glazah_u_militsii_razognala_donchan_zaschischavshih_svoyu_detskuyu_ploschadku [94] http://www.youtube.com/watch?v=WzR17pklq8c [95]http://censor.net.ua/photo_news/171543/ohrana_syna_yanukovicha_na_glazah_u_militsii_razognala_donchan_zaschischavshih_svoyu_detskuyu_ploschadku [96] http://maidan.org.ua/static/news/2011/1308603266.html [97] http://vlasti.net/news/127938 [98] http://donpravo.com.ua/rus/actual/11-delo-doneckogo-obschestvennika-konstantina-lavrova.html [99] http://novynar.com.ua/politics/192645 [100] http://www.dem-alliance.org/userfiles/images/%D0%9B%D0%B8%D1%81%D1%82%20%D0%B2%D1%96%D0%B4%20%D0%A3%D0%9F%282%29.jpg [101] http://ru-ru.facebook.com/note.php?note_id=287627467920235 [102] http://www.youtube.com/watch?v=Dnc0yGkoX_o [103] http://www.ktv.odessa.ua/allnews/1149-brifing-lidera-demokraticheskogo-alyansa-alekseya-chernogo-video.html [104] http://texty.org.ua/pg/news/kulch/read/26441/U_Krymu_pravoohoronci_pereslidujut_chilnogo_aktyvista_Medzhlisu [105] http://www.youtube.com/watch?v=IrYezxZ4BF0 [106] http://qha.com.ua/haber2.php?id=7800 [107] http://novoross.info/people/8297-v-simferopole-zhurnalisty-proveli-akciyu-v-zaschitu-derevev-na-ulice-gorkogo-foto.html [108] http://investigator.org.ua/news/14484/ [109] http://maidan.org.ua/static/news/2011/1311610829.html

Ніврочку ж за рік "намолотила" голуба влада на чолі із "Добрим царем". Відповідати за це, звісно, ніхто не збирається. Наша ж справа усього цього не забути та пред"явити владі, притягнувши її до відповідальності. 

   

 

center

БОРІМОСЯ - ПОБОРЕМО!!!

Точку неповернення пройдено
Геннадій Сахаров | 14 жовтня 2011

після порушення чергової кримінальної справи проти Тимошенко. Белькотіння Януковича про апеляційний суд і декриміналізацію статті вже нічого не змінять навіть якщо Юля вийде з СІЗО. Навіть якщо дійсно статтю декриміналізуть. Вони нічому не навчилися. Не хочуть вчитися чи нездатні? Поспішність порушення справи СБУ свідчить про стійку тенденцію до політичних розправ неполітичними методами. І справа тут не в особистостях підсудних і засуджених.

Yanukovych

Влада котиться у прірву, вже не контролюючи сама себе. ЇЇ очолює людина, нездатна до об’єктивних оцінок і аналізу. Нездатне до того і оточення Януковича, чи то з нефаховости і недолугости, чи тому що протилежні цілі груп у тому оточенні не можуть узгоджуватися, а президент хитається між тими групами як лайно у ополонці.

За великим рахунком це вже не є надто суттєвим. Бо час, протягом якого влада могла прийти до притомности, минув. Далі – або скніння у постійній невизначеності і броунівському русі або подальше падіння у тоталітарну прірву. До якої межі? Не надто великі розміри України для побудови далеких ізольованих від світу концтаборів і обмежена кількість посадочних місць у зонах не сприяють тотальному ув’язненню противників режиму, котрих ставатиме все більше. Спротив, активний, мовчазний, “кухонний”, наростатиме в усіх формах. Каральні органи загниватимуть і стануть ненадійними. Армія проти народу не піде. Настане колапс. Що буде після нього? Знайдуть нові форми обдурювання і підкупу виборця? Поділяться статками і прибутками? Запанує істинно демократичний лад?

Сьогодні зрозуміле одне – влада безповоротно втратила обличчя і стала “кривою качкою”. Як всередині країни так і за кордоном. Найнеприємніше те що ця влада, хочемо ми того чи ні, уособлює в очах світу Україну. І локальна подяка жителям Донбасу у світовому вимірі стає подякою жителям України за подарунок.

Світ прагматичний. Але і здатний мріяти. Його мрії про повноцінного партнера у центрі Європи не здійснилися. Обмануті надії викликають образу і нехіть. І ота нехіть, виплекана за короткий час, даватиметься взнаки довго. У Кримінальному Кодексі немає статті за обман виборців, за підлість і підступність у політиці. Але знайдуться інші статті. За те ж Межигір’я, за економічний протекционізм, за використання державних структур з особистими цілями, розбазарювання і привласнення державних коштів. І вони знають що відповідати доведеться.

Тому вони не бачать іншого виходу (а його і немає) як чіплятися з усіх сил за владу, залишаючись при владі якомога довше. І підуть на ухвалення цинічно підлого виборчого закону, давитимуть опозицію усіма доступними методами, розбещуватимуть і дуритимуть виборців, доведуть народ до зубожіння і тваринного стану щоб купувати його дрібними подачками.

Надії на дипломатичний чи економічний тиск з боку демократичного світу можуть і не здійснитися. Бо зрештою не стане світ бруднити руки внутрішніми справами підлої влади. Йому не потрібні деморалізовані жебраки як поповнення людського потенціалу. Йому простіше відвернутися і чекати поки не зігниє або не вибухне.

І наше звільнення від підлоти і підлости в остаточному рахунку у наших руках. Повстання? – Вже проходили. На тлі безладу прийде нова підлота, не краща за стару. Саботаж? – Призведе до остаточного занепаду. Громадський спротив наявних громадских структур? – Так, але лише його в умовах збайдужіння і зневіри може виявитися недостатньо. Утворення нової політичної партії, яка поведе за собою всіх? – Таке теж проходили і знаємо чим це закінчується.

То що, виходу немає? Є. У особистій громадянській свідомості. Поки вона не зросте і не пошириться, не переможемо. А, відтак, політичні організації, не полишаючи боротьби за владу, мусять значну частину свого потенціалу направити на виховання громадянської свідомости у суспільстві. Громадські організації мають стати провідниками тої роботи. Поширення інформації, спрямованої на підйом громадянських почуттів, широка роз’яснювальна робота не лише перед виборами, а постійно.

Розповсюдження фахово підготовлених зрозумілих і простих, не агітаційних, бо агітація набила оскому, освітніх і інформаційних матеріалів не пройде безслідно. Потрібний центр, який би направляв цю роботу, мережа локальних центрів, побудована так, щоб її неможливо було обезголовити. Тотальна інформаційна війна з підлою владою. І на виборах побачимо результат.

Так переможемо.

bravo !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

    Нарешті в усьому інформаційно-політичному хаосі віднайшлася здорова, розумна, виважена й аргументована думка! bravo !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Люди не довіряють цій владі – експерт

Від блогера.   Думка цього фахівця особливо показова. Адже Євген Копатько не лише *донецький*, а й один з тих, хто не соромився визнавати свою прихильність до провідних політиків свого регіону. І при цьому досить послідовно відстоював необхідність відповідальності будь-якої влади перед виборцями.     Соціолог Євген Копатько вважає, що однією з головних проблем України є те, що люди втрачають довіру до інститутів держави. Про це він сказав під час прес-конференції, передає кореспондент УНН. "У нас є недовіра суспільства до влади і немає діалогу влади з суспільством", - зазначив експерт.

За його словами, в Україні вперше за всю історію є абсолютна вертикаль влади: Президент, Кабмін, парламент, губернатори. "Що є позитивним, це те, що вона є, що вона не конфліктна", - наголосив експерт.

Але, за його словами, ця влада неефективна з точки зору можливостей.

Водночас він наголосив, що сьогодні у країні спостерігається дуже тривожна тенденція: люди втрачають довіру до інститутів держави. І це важливо. "Піде ця влада, пішла минула влада. Хто прийде їм на заміну? Давайте поставимо це конкретне запитання", - зауважив експерт.

"Доки не буде діалогу влади та суспільства, це стосується будь-якого політичного режиму… Доки це не станеться, нам буде дуже складно щось робити в суспільстві. Ми дуже вразливі ззовні. І для того, щоб ми стали консолідованою країною, ми маємо домовитися всередині. Тоді нам легше буде розмовляти із зовнішнім світом", - додав він.

...And Justice for All - Metallica

...And Justice for All
          ...і справедливість для всіх

Halls of Justice Painted Green
         В залах правосуддя буяє зелень
-
Money Talking
         бал правлять гроші.
Power Wolves Beset Your Door
         Зграя владних вовків оточує твій дім,
Hear Them Stalking
         чуєш, як підкрадаються?
Soon You'll Please Their Appetite
         Незабаром ТИ вдовольниш їх апетит,
They Devour
         вони жертимуть.

Hammer of Justice Crushes You
         Молот правосуддя розчавлює тебе.
Overpower
         Надпотуга.

         The Ultimate in Vanity
Абсолютна зневага...

         Exploiting Their Supremacy
Зловживання своєю владою...
         I Can't Believe the Things You Say
Я не можу повірити в те, що ти говориш,
         I Can't Believe
Не можу повірити...
         I Can't Believe the Price You Pay
Я не маю ілюзій щодо жертв, на які ти йдеш.
         Nothing Can Save You
Ніщо вже не врятує тебе!


Justice Is Lost
         Справедливість втрачено,
Justice Is Raped
         справедливість зґвалтовано,
Justice Is Gone
         справедливість сконала...
Pulling Your Strings
         Смикаються нитки - рухайся лялько!
Justice Is Done
         Правосуддя звершилося!
Seeking No Truth
         Годі шукати правди.
Winning Is All
         Переможцю - все!
Find it So Grim
         Погодься, це так жорстоко,
              So True
         так правдиво,
              So Real
         так по-справжньому...

Apathy Their Stepping Stone
         Їх інструмент - байдужість.
So Unfeeling
         Які безсердечні!
Hidden Deep Animosity
         Глибоко прихована ворожість...
So Deceiving
         Які дволикі!
Through Your Eyes Their Light Burns
         Лампою сліплять твої очі,
Hoping to Find
         сподіваючись дізнатися...
Inquisition Sinking You
         Слідство зломлює тебе
With Prying Minds
         нав'язливими думками.
    The Ultimate in Vanity
    Exploiting Their Supremacy
    I Can't Believe the Things You Say
    I Can't Believe
    I Can't Believe the Price You Pay
    Nothing Can Save You
    Justice Is Lost
    Justice Is Raped
    Justice Is Gone
     Pulling Your Strings
     Justice Is Done
      Seeking No Truth
      Winning Is All
      Find it So Grim
              So True
              So Real

Lady Justice Has Been Raped
          Пані Справедливість була зґвалтована
Truth Assassin
          Істина - вбита.
Rolls of Red Tape Seal Your Lips
          Виток за витком червоною стрічкою обмотується твій рот,
Now You're Done in
          Ось тобі і гаплик.
Their Money Tips Her Scales Again
          Чиїсь гроші знов схилять шальку терезів цієї пані,
Make Your Deal
          укладай і свою угоду.
Just What Is Truth?
          Чекайте, а де ж правда?
І сan not Tell сan not Feel
          Не можу сказати, не можу зрозуміти...
 
  
    The Ultimate in Vanity
    Exploiting Their Supremacy
    I Can't Believe the Things You Say
    I Can't Believe
    I Can't Believe the Price We Pay
    Nothing Can Save You

Слухати

"Не дай бику вкрасти в тебе Європу" - акція.

  Неділя.    З 12:00 до 14:00Місце  Київ, Михайлівська площа.
Опис
Напередодні запланованого саміту Україна-ЄС, рух "Ми - Європейці" оголошує масову акцію під назвою "Не дай бику вкрасти Європу". У назві акції використана алегорія з давньогрецького міфу про Зевса, що вкрав Європу,
перетворившись на бика.
В програмі: театралізоване дійство "Не дай бику вкрасти Європу", оголошення результатів Єврореферендуму в
соціальних мережах, символічне голосування учасників за євроінтеграцію, виступи артистів, конкурси й вікторини на європейську тематику.
Пропонуємо під час акції відмовитися від використання будь-якої партійної символіки, вітаються тільки державний прапор України і прапор ЄС.
Акцію організовано на волонтерських засадах учасниками інтернет спільноти "Ми - Європейці," яка ставить собі за мету наблизити Україну до відповідності Копенгагенським критеріям членства у Європейському Союзі.

Приходьте самі. Запрошуйте друзів!

Не дамо бику вкрасти Європу у українського народу!

Наталія Яковенко : погляд на історію та її подання

Ганна Трегуб. "...Уявлення про себе як про націю-жертву, по-перше, прищеплює почуття меншовартості, сказати б – приреченості на неуспіх, а по-друге, це є неправдою, бо українці цілком давали собі раду й під "колоніальним гнітом”, над яким так уболівають підручники..."

Останні років 10 для українців позначені тим, що можна назвати "змаганнями за історію". І поза тим екраном, який складається з медійних повідомлень та суперечок, які виникають в самому суспільстві щодо певних історичних подій, губиться найголовніше – незаангажований та неупереджений погляд на історію. А за скандалами зникає бажання вивчати свою та чужу історію, знань з якої нині бракує великій кількості українців.

Українська історія новітнього часу нині перетворилася на низку скандальних епізодів, пов’язаних із українським "змаганнями за історію": йдеться про переписування і перекроювання матеріалів шкільних підручників з історії України, перешкоджання розсекречуванню архівів радянської доби, боротьба навколо персоналій Романа Шухевича, Степ

Небезпека ситуації у тому, що не лише в молодих українців, що нині навчаються у школах, а й широко за кордоном українська історія асоціюватиметься зі скандалом. Хто ж буде поважати націю, яка зробила з предмета гордості балаган? Українське суспільство змагається, але чи є ті, хто знає, за що саме, і навіщо? Складається враження, що українці перебувають не на теренах Європи ХХІ століття, а десь на американському Дикому Заході, де кривава ворожнеча починалася через дрібницю, і тривала десятиліттями, коли вже годі було розібратися, а що ж викликало таку глибоку ненависть у людей, що ворогують. Чи не те саме нині відбувається довкола української історії?

На ці та низку інших тем ми спілкувалися з відомим українським істориком Наталею ЯКОВЕНКО.

- Наталю Миколаївно, у 2007 році ви очолили моніторингову комісію з аналізу підручників з історії при УІНП. Яка її доля? Які досягнення? Чи змінилися підручники з того часу і в яку сторону? Якщо говорити про ідеальний підручник для школярів - яким він має бути?

- Нескладно вирахувати, коли й чому наша комісія померла тихою смертю. Це сталося після реорганізації Інституту національної пам’яті та переходу Міністерства освіти до рук пана Табачника, тобто в 2010 році. Ми встигли укласти й оприлюднити на сайті Інституту нові програми, оце й стало останнім досягненням комісії.

Подальшому рухові автоматично настав край, адже тільки підтримка Інституту й МОН давала би шанс перейти від сердитої реакції десятка істориків до публічного обговорення. Звісно, що підручники з того часу не мінялися – це продукція, яку зазвичай приправляють стійким консервантом.

Що ж до кон’юнктурних разових домішок (для прикладу, заміни терміну "Друга світова війна” на "Велику Вітчизняну”), то в світлі наших претензій до шкільної книжки вони ролі не грають, бо на стовбур змісту не впливають. А "ідеальних підручників” взагалі не буває, бо шкільна премудрість за означенням спрямована на відстояне, тобто на вчорашнє, тоді як життя вимагає щоденних оновлень. Інша річ, що можна й треба цю "учорашність” підкореговувати, аби вона не перетворювалася на "позапозавчорашність” – як сталося з нашими підручниками історії України.

Нинішній підручник з історії орієнтований на сьогодення. Фахові ж педагоги знають, що такий підручник розрахований на 10-15 років наперед, на нову генерацію, що за згаданий час підросте і увіллється до активного суспільного життя.

Складні, криваві сторінки історії потрібно висвітлювати у підручниках. Інша річ, яку можуть підказати психологи, в якій формі подати школярам різного віку криваві сторінки історіїСтаршокласники вже є достатньо психологічно дорослими, аби без особливих штучних фільтрів можуть сприймати інформацію про трагедії кривавого ХХ століття, зокрема Голодомор 1932-33, дві Світові війни, тероризм, нетерпимість тощо як ознаки міжвоєнного часу. Про все це школярам треба розказати.

- В чому секрет того, що радянський погляд на українську історію досі знаходить зручне місце не тільки в голові обивателя, але й істориків? Що шляхта Речі Посполитої - поляки, а не українці, що діячі Російської імперії - росіяни тощо.

- Тут немає ані секрету, ані підступної змови якоїсь п’ятої колони. "Радянський погляд”, тобто навички сприйняття минулого через призму, як колись казали, "єдино вірної марксистсько-ленінської методології”, засвоюють зі шкільної лави (з підручника!) і пересічний громадянин, і пересічний історик. А там цього, про що ви згадали, і не тільки цього, знайдеш подостатку.

- Як реформувати наш мартирологічний наратив? Чому українці тільки борються і програють, а не створюють і перемагають? Наш внесок у розбудову Великого князівства Литовського, Російської імперії, Речі Посполитої - хіба це погано?

Плачі над історичними кривдами – це не суто український винахід. Всі національні наративи так званих скривджених (бездержавних) народів свого часу виростали зі схеми опонування "чужим державам”, де "нас гнобили – ми боролися”, "наша еліта зрадила – народ вистояв”. Така схема у підсумку виконувала власну місію – перетворювала етнографічну масу на свідому своєї приналежності націю. Однак те, що було потрібне століття тому, сьогодні уподібнилося колоді поперек дороги. Адже уявлення про себе як про націю-жертву, по-перше, опосередковано прищеплює почуття меншовартості, сказати б – приреченості на неуспіх, а по-друге, це є неправдою, бо українці цілком давали собі раду й під "колоніальним гнітом”, над яким так уболівають підручники.

За нашою пропозицією, мобілізаційний ресурс історії сьогодні варто шукати у так званому "позитивному досвіді” минулого, тобто в наголошенні усіх культурних, соціальних та політичних здобутків українців у складі тих держав, до яких входила Україна. Приклади такого роду (а їх більш ніж досить!) ми вважаємо за один з найпереконливіших доказів успішності та креативності нашої нації, що дає учневі можливість нею пишатися.

Національне почуття людини, що живе в ХХІ столітті, спирається на інші принципи, ніж в людини початку ХХ або середини ХІХ століть. Все те, що в історії викликає почуття гордості за свій народ, причетності до високого, доброго, шляхетного, має виховуватися не конче старезними методами, зокрема відвертою пропагандою.

Шкільний підручник з історії працює також і на виховання в молоді почуття патріотизму, тобто у сфері ідеального, і нема на це ради. Але лишається питання, що до таких речей треба підходити дуже делікатно, різними способами, але не в рублячий спосіб пропаганди різних штибів.

- Чи варто відмовлятися і рішуче засуджувати СРСР як колонізаторів та окупантів? Чи можна вважати УРСР попередницею української держави?

- Відмовлятися й абсурдно, і невірно, бо це суперечитиме очевидному. За добрий приклад тут може послужити навіть створення СРСР, де, як відомо, Українська Республіка відіграла чи не основну роль. Ба більш, Радянська Україна була співучасником функціонування більшовицької системи як у її позитивних (масова освіта, індустріалізація тощо), так і в злочинних проявах – репресіях, колективізації, Голодоморі. Зрештою, в Україні діяла не "советская власть”, а радянська влада, яку будували "наші" - Затонський, Скрипник, Мануїльський та іже з ними. Принагідно нагадаю, що до процесів радянизації чимало зусиль доклала й українська мистецька еліта, адже діячі так званого "розстріляного відродження” теж чи не в більшості сповідували комуністичні ідеали. Інша річ, що учнів треба підвести до розуміння небезпечності та хибності радикальних ідеалів, а водночас на живих прикладах показати специфіку цього дивного часу, наснаженого гаслами революційних перемін, величезним ентузіазмом та шляхетними ілюзіями.

- Чи можна з певним ступенем провокаційності сказати, що українці створили російську мову і Російську імперію часів її найбільшого розквіту?

- Українці справді доклали чимало зусиль, і то на найвищих щаблях, до творення Російської імперії упродовж XVIII та на початку XIX століття. Але в ті часи поняття „імперія” було не лякачкою, а певним ідеалом – таким собі ґарантом стабільності й благополуччя, тоді як серце петербурзького сановника відпочивало в „милій серцю отчизні нашій – Малоросії”. Розквіт же імперії стався пізніше, й там уже обійшлися без нас.

- Чи є науково-популярна література, яка б допомогла пересічному читачеві усвідомити, що Велике князівство Литовське та Річ Посполита - частина його історії? Чи є цікаво написані українською чи російською книжки не про битви, а про побут тих часів?

- Такі книжки вже стали з’являтися: можу згадати нещодавно надруковані у популярній серії видавництва "Балтія Друк” книжки Олени Русиної і Віктора Горобця про Велике князівство Литовське та, почасти, Річ Посполиту.

Їх написано доброю легкою мовою та прекрасно ілюстровано, але наклад малий, ціна непідйомна, а розповсюдження практично нульове. Так що "пересічному читачеві” ще доведеться почекати. Те саме – про побут і повсякдення: тут поле популяризації взагалі не оране.

- Ви спілкуєтеся зі студентами, вчителями шкіл і владою. Опишіть, будь ласка, свої враження від кожної з цих груп.

- З учителями, на жаль, я не спілкуюся, бо комісія вже не діє, а від спілкування з владою Бог якось завжди беріг. Тому можу сказати тільки про свої враження від спілкування зі студентами – дуже оптимістичні й позитивні. Утім, студента Могилянської академії, з яким я мою до діла, мабуть, не назвеш типовим, тому на це питання я не в стані відповісти.

- Наші сусіди видають купу популярної історичної продукції - від книг до фільмів - де факти не завжди відповідають дійсності. Ми ж часто намагаємося бути ввічливими і не помічати цього. Як і чи треба діяти, щоб ця вигадана історична пам'ять не була нав'язана українському суспільству?

- Воювати з белетристичною, популярною та фільмовою продукцією – це воювати з вітряками. Адже автор самовиражається, і на те немає ради – у нас таких опусів теж хоч греблю гати.

"Мы из будущего-2": фільм замовили люди, "яким не відмовляють"

Інша річ – політика підтримки/непідтримки, до якої може докласти рук і держава (звісно, не через директивні, а через фінансові важелі). Нещодавно мені трапилося випадково (причому в нічний час!) переглянути дуже симпатичну збірку кіноновел кримськотатарською мовою на кримські історичні сюжети. Їх знімання було профінансоване Міністерством культури – ось вам приклад такої підтримчої акції.

-Яка доля "Історичної ініціативи", підписаної науковцями-істориками в січні 2011-го?

- Поки що жодних новин стосовно активності "Історичної  ініціативи” я не знаю.

- Останнім часом в українському суспільстві активізувалися розмови про апатію та страх тих його членів, які б мали виконувати роль його провідників та інтелектуальних орієнтирів. Чи ж насправді сучасний історик-інтелектуал мовчить, бо боїться публічно висловлюватися?

- Не можна ставити питання так категорично, і не можна звинувачувати тих істориків, які не є публічно помітними інтелектуалами, в тому, що вони бояться. Я думаю, що коли говорять про страх і апатію серед українських інтелектуалів, йдеться про інтелігенцію загалом. Насправді функція інтелігенції – не боятися говорити, коли її питають. Я не думаю, що в Україні присутній цей страх. Для багатьох інтелігентів це, радше, наслідок старої звички, запозиченої ще з радянських часів, коли думалося про те, що мій голос все одно нічого не важить, то чого даром язиком об землю бити? Нині серед своїх колег я подібного страху не бачу.

- Чи не хотіли б ви написати художній твір про 14-17 сторіччя? Історичний детектив, скажімо.

- На жаль, цьому на заваді стане не тільки брак таланту, а й навички "дисциплінованого джерелами” історика. А який детектив без вигадки?

Наталя ЯКОВЕНКО - історик (доктор історичних наук), професорка та завідувач кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія". Авторка декількох книжок, серед яких найвідомішими є "Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI - XVII ст.",  "Вступ до історії" і "Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України".( Ще дуже цікава та важлива - "Українська шляхта" - автор блогу).

Питання: Ганна Трегуб, Павло Солодько       Українстка правда

Запрошення в Азіопу

 

Російський політик та історик Юрій Афанасьєв про «Російську систему» та її тиск на Україну
Матеріал друкованого видання
№ 48 (213)
від 24 листопада
«Український тиждень»

 

Ідеолог антикомуністичного руху в СРСР, один із засновників і співголова руху «Демократическая Россия» Юрій Афанасьєв хоча й відійшов від активної політичної діяльності, проте і далі у своїх аналітичних статтях різко та послідовно викриває природу і суть російського неототалітаризму.

У.Т.: У своїй статті «Qui prodest?», опублікованій на сайті «Каспаров.ру», ви кажете, по-перше, що примирення Росії та Європи вже оформилося за схемою: «Ми вам сировину, енергоресурси, а ви за це не помічаєте нехтування в РФ демократичними нормами, а також зберігаєте таємницю і недоторканність авуарів господарів Росії у європейських банках». А по-друге, що Європа і Росія разом заплющили очі на «відповідальність західних демократій за світові кризи та війни в ХХ–ХХI століттях і за наслідки цих криз і цих війн у нашому сьогоденні». Перша теза зрозуміла; розшифруйте, будь ласка, другу.

– Річ у тім, що одним із наслідків тих криз і війн якраз стала поява тоталітарних режимів. Я маю на увазі гітлерівський нацизм і сталінізм. І якщо відволіктися від надзвичайно важливого питання про те, хто відповідальний за ці світові кризи та війни, то залишиться не зовсім зрозумілий сам факт появи двох головних людиноненависницьких режимів у ХХ столітті. 

Цю відповідальність обов’язково треба розкривати. Адже зміст періоду між двома війнами значною мірою сформували світова криза 1929 року, Велика депресія і спосіб виходу з неї: Новим курсом Рузвельта, що дістав обґрунтування трохи пізніше від його початку в економічній доктрині Джона Кейнса. Головне в реалізації останньої те, що розширення споживчого попиту в Америці відбувалося не тільки за рахунок розвитку громадських робіт (будівництво доріг тощо), промисловості, а й через звільнення долара від його співвідношення із золотим запасом США. Тобто вже тоді почали друкувати паперові гроші, не підкріплені золотим запасом. Прагнення безмежно розширяти попит призвело до того, що долару стало тісно в національних межах, йому треба було вийти за ці рамки. Таким чином, уся версальська карта світу, що будувалася в міжвоєнний період на існуванні національних держав, виявилася під питанням. А тому логічним продовженням дедалі більшого панування долара стали аншлюс Австрії, так звана Мюнхенська змова, пакт Молотова – Ріббентропа і початок Другої світової війни.

Ту саму логіку можна простежити й напередодні Першої світової, особливо очевидною вона є в кризі 2008 року, а такоє у початку нинішньої, що стала загальносвітовою. Надування фінансових бульбашок, що стартувало під час реалізації Нового курсу Рузвельта, розширилося і стало – тепер уже на основі монетаристської політики неоліберальної макроекономіки – справді загальносвітовим. Теоретичне обґрунтування такої політики – роботи Мілтона Фрідмана і Фрідріха Хаєка, а найвиразніше вона втілилася в тетчеризмі та рейганоміці. Таким чином, уже весь світ охоплений тим процесом, що почався 1929 року. Життя в борг і відхід від трудової етики стали нормою для сотень мільйонів людей.

Ось такі глобальні речі, мені здається, треба враховувати, говорячи про відповідальність західних демократій за кризи і війни в ХХ–ХХI століттях. Але це аж ніяк не означає, звісно, що тільки про них потрібно вести мову – ні передусім, ні переважно. Важливо не забувати і про відповідальність тоталітарних режимів – нацизму і сталінського тоталітаризму – за всі жахіття минулого століття, і про їхні жертви. І в цьому сенсі Звернення європейських країн про увіковічення пам’яті жертв тоталітарних режимів, що увійшло до Варшавської декларації 23 серпня нинішнього року, цілком обґрунтоване і своєчасне.

У.Т.: І все-таки чи можливе справжнє примирення Росії та Європи на основі гуманістичних цінностей?

Якщо говорити про реальність, яка цілком виразно вимальовується в сьогоднішній Росії, то, звісно, жодного примирення чи навіть зближення на підставі гуманістичних цінностей бути не може. В основі того, що в нас відбувається, їх і близько немає .Нинішнє життя в РФ визначається, навпаки, неототалітарними тенденціями. Вони виявляються і в економіці, і в політиці, і в фінансах. Їхня суть у тому, що ми вже фактично дійшли до такого стану, коли людина як особистість, як суверен, як суб’єкт суспільного устрою виявилася принципово непотрібною путінському режиму. Тому що визначальний принцип нашої влади зовсім в іншому: доступ до основних ресурсів країни і дохідних видів діяльності тільки для «своїх», а решті – мінімум для виживання та компенсація за лояльне служіння цій системі. Наслідок розвитку таких тенденцій – практично все дієздатне населення Росії загнане у своєрідний соціальний заповідник, резервацію. І панівний режим намагається утримувати його в такому стані, якось охороняти й навіть зберігати в цій безвиході, час від часу кидаючи подачки у вигляді мізерного збільшення пенсій, жалюгідного підвищення достатку тощо.

З огляду на те що це стан більшої частини російського населення, то гра на матеріальних інтересах, на умовах виживання видається дуже гіркою і навіть образливою. Вона постає як заздалегідь спланована і реалізована антилюдяність в ім’я власної незмінності. Справді, ось уже 20 років єльцинсько-путінська влада всіма мислимими й немислимими способами намагається усунути дієздатне населення від вільної участі в економічному, політичному та соціальному житті. Це робилося і робиться послідовно, наполегливо, цілеспрямовано на всіх рівнях: законодавчому, виконавчому, медійному. Навіть на рівні політичної і кримінальної злочинності, корупції та рейдерства за безпосередньою участю вищої влади. Тепер, коли мета досягнута, – розмови навперебій, щодня і щогодини про надбавки до пенсій та незмінну увагу до соціальної сфери. Щоб забалакати проблему вільного доступу на конкурентній основі до ресурсів і політики.

У.Т.: У ваших статтях часто можна натрапити на словосполучення «Російська система». Що стоїть за ним?

– Я тут маю на увазі три складові: систему володарювання, спосіб громадського та соціального життєустрою і світобачення. Усі разом вони і є «Російською системою». Цей термін увели в науковий обіг наші історики Юрій Півоваров та Андрєй Фурсов. На перше місце я не випадково ставлю систему володарювання. Йдеться не просто про авторитарну владу, а про єдиновладдя, понад те, про самовладдя. Тобто влада як спрагла себе воля. Це явище унікальне, такий собі абсолют – більше ніж авторитаризм, більше ніж диктатура. А спосіб життєустрою саме й визначається тим, що одна особистість, навіть якщо вона є символом, навіть якщо уособлює сукупність якихось кланів, цілковито і тотально пригнічує собою суспільство. Понад те, ліквідує все соціальне різноманіття, властиве нормальному, природному розвитку будь-якого соціуму, і, врешті-решт, робить із громадян суцільних підданих. Причому влада зрівнює останніх коротким повідком у вигляді окладу, забезпечення, утримання, на який саджає кожного. І насамкінець те, що належить до світобачення, тобто вся система міфів, містик і забобонів: по суті, вони є не раціональним віддзеркаленням того, що відбувається, а саме міфологією. Усе це разом і є «Російська система».

У.Т.: Усупереч усталеній думці, ви не вважаєте події серпня 1991 року демократичною революцією. Стверджуєте, що саме тоді почалися становлення нового російського самодержавства і відродження тоталітаризму, який, говорячи вашими словами, «відмічений точковими, такими, що ніколи не розкриваються, вбивствами». Як можете довести це?

– Я не просто був у ті дні в Москві, у самій гущі грандіозних демонстрацій, ходів, мітингів, які проводила «Демократическая Россия» на Манежній площі та головних московських вулицях. Я був одним з організаторів, які безпосередньо відповідали за безпеку, за те, щоб усе пройшло мирно, спокійно – не те що без крові, а навіть без тисняви. Адже в одному місці збиралися сотні тисяч. Я, як мені здається, мав той самий настрій, переживав ті самі емоції і думав про те, про що й усі ті, хто вийшов тоді на вулиці.

Цей порив був потужний, соціально зумовлений, бажаний, щоправда, політично не артикульований, але в ньому досить виразно прочитувалися демократичні стремління. Було небажання продовжувати те, що існувало досі, пристрасне прагнення відійти від радянської дійсності. Драматизм тих подій – в їхній переважно емоційній, а не раціональній основі. Благородні почуття, помисли і переживання ми не довели тоді до політичного структурування. І тому маса людей, хоч якою благородною вона була, на жаль, так і лишилася різношерстою масою, об’єднаною лише загальним емоційним поривом. Жодних кроків у напрямку політичного оформлення таких настроїв не було.

А разом із тим були не тільки вулиці. Був I З’їзд народних депутатів, і там Міжрегіональна група, де я співголовував із Сахаровим, Поповим, Пальмом та Єльциним. Була доповідь про пакт Молотова – Ріббентропа, обговорення подій у Тбілісі, Вільнюсі, Алма-Аті. Порушувалося питання про саме існування СРСР. Криза вже назріла, і були її конкретні вияви в економіці, політичному устрої, навіть воєнні зіткнення. Але паралельно відбувався і так званий новоогарьовський процес: лідери союзних республік чогось домагалися, а Ґорбачов їх умовляв і умовляв не порушувати статус-кво. Він страшенно хотів зберегти Радянський Союз, до того ж як союзну державу, а не як союз держав.

Я не можу сказати, чи можливо було так глибоко реформувати СРСР, щоб перетворити його із союзної держави на союз суверенних держав. Але тільки-но в серпні в Ново-Огарьовому намітилося формальне рішення у сенсі трансформування унітарного Союзу у федерацію, відбувся «путч» ҐКЧП. Далі – розпад, припинення Радянського Союзу як державного, економічного та політичного устрою. Крах і руйнування були суттю тих подій. А заднім числом за неї (суть) видали прихід до влади переможців на чолі з Єльциним. Вони й визначили те, що відбувалося, як «демократичну, ліберальну революцію» без будь-яких підстав. Словесно зробили з усього того так званий історичний транзит: перехід від тоталітаризму до демократії, від планової економіки до ринку, від СРСР до національної держави. Увесь цей «транзит» – суцільна декларація. Ухвалили кілька законів, намагалися ще щось зробити, але якщо досконально проаналізувати тодішні процеси, то виявиться: нічого ліберального, нічого демократичного в них фактично не було. Хоч як намагаються тепер прибічники Єльцина, Ґайдара і Чубайса заднім числом довести, що зробили все лише правильно, у них нічого не виходить. Підсумок їхніх дій - ми маємо сьогодні в Росії.квазіринкову економіку і за своєю суттю тоталітарний, тотально насильницький спосіб життєустрою росіян, яких у єльцинсько-путінські часи знову перетворили на підданих. Ми сховалися в патерналізмі, у здатності виживати в соціальному просторі за межами моралі, моральності та людської гідності, на рівні тваринного існування, на межі життя і смерті. Це всередині держави, а на зовнішньому боці ми маємо протиставлення російської великодержавності всьому світові й найближчому оточенню, зокрема колишнім радянським республікам.

У.Т.: У своїх статтях ви також стверджуєте, що в Росії так і не настала ринкова економіка, що й інституту приватної власності як такого немає. А як же олігархи, Путін, зрештою?

– Приватна власність у Росії начебто є. Але ось це «начебто» діє навіть стосовно олігархів і до найвищих правителів. Поняття «олігарх» стало розмитим. Раніше так називали тих, хто захопив величезну кількість власності, нерухомості, основних фондів, фінансових потоків. А тепер у тій самій ролі виявляються наші найвищі чиновники. Вони теж фактично зосередили у своїх руках і основні фонди, і фінансові потоки, і нерухомість. Але власниками вони залишаються лише доти, доки перебувають на цій посаді. Посада для них – гарант їхньої приватної власності. Якщо вони з якихось причин втрачають її, то цілком можуть втратити і так звану власність. І прекрасно знають це. Тут можна побачити спадок радянськості : власність залишається власністю доти, доки є продовженням функції, посади. Такий принцип стосується абсолютно всіх: і тих, хто просто сидить на якомусь чиновницькому місці, маючи доступ до ренти, і тих, хто, як Дєріпаска або Абрамовіч, начебто і не в кріслі, але забезпечує доступ до ренти тим, хто в ньому. Вони ніби у зв’язці та постійній взаємозамінності: один як рентодержатель, рентодавець (принципал), інший – як рентоотримувач (агент) і так далі за відомою принципал-агентською моделлю. Ось така виходить не дуже складна конструкція, що змушує говорити про власність із отим «начебто».

Що ж до ринкової економіки, то про що може бути мова за відсутності трьох її основних складових: власності, права та особистості? Досі в нас багато хто доводить, що в Росії є ринкова економіка. Проте вони посилаються на ті її параметри, які були ще до того, як стало відоме рабство або феодалізм. Адже ринок певною мірою існував завжди і всюди, в усіх куточках світу.

У.Т.: Ви не втомлюєтеся викривати догматизм «системних лібералів» на чолі з Євґенієм Ясіним, вважаючи, що вони підпирають путінський режим, а «Ходорковскі читання» взагалі розцінюєте як колабораціонізм. Чому?

– «Ліберали», яких я критикував і критикую, – саме ті люди, що прийшли до влади з Єльциним та оголосили: ось вони і є «демократи» й переможці, вони заклали основи «ліберального» курсу Росії. І досі доводять та обстоюють це в усіх ЗМІ. Зараз у Політехнічному музеї читається серія публічних лекцій: Чубайс, Нєчаєв, Авен, Кох, Ясін. Вони діють у публічній сфері, і далі сіючи ілюзії. Їх ніяк інакше, окрім як «ліберастами», не називають.Російське суспільство доведене до краю в сенсі поляризації, втрати моральних орієнтирів і тепер уже фізичного вимирання. На такому тлі переконувати, що курс, із яким «переможці» 1991 року прийшли до влади, єдино можливий і перспективний, звучить як знущання з цього суспільства. Сьогодні в Росії доводиться відмивати поняття «лібералізм»: у ході реалізації курсу Єльцина – Путіна його так загидили й забруднили, що воно перетворилося на лайливе.

Я виступаю проти «системних лібералів», оскільки у своїх книжках, публічних виступах, серіях лекцій і радіопередач вони невпинно товкмачать, що в Росії є ліберальна економіка, ринок тощо. Щоправда, у триєдності складових: від планової економіки до ринку, від тоталітаризму до свободи, від імперії до національної держави, мовляв, стався збій по фазі. Ринок ми вже, вважай, забезпечили, залишилося дуже мало. Не мали ми тоді можливості, руки були зв’язані економікою, ніколи було подумати про дві інші складові. Інакше кажучи, вони просто не бачать, що будь-яка економіка, фінанси – продукт того, що відбувається в головах людей. Не випадково всі вони економісти, частково, можливо, юристи – у них професійна схибленість вузьких спеціалістів на тій чи іншій справі. А оскільки фахівців із загального блага в принципі бути не може, ось і виходить, що подумати про найголовніші речі в нас, на жаль, нікому.

«Ходорковскі читання» – це, по суті, те саме продовження «Ліберальної місії», один із напрямів їхньої активної роботи. Там багато говорять цілком справедливого, там є і глибокий аналіз, і критика того, що відбувається. Але сам путінський режим не стає в їхніх доповідях фокусом усього мерзенного, що ми бачимо в сучасній Росії. У цьому біда «Ходорковскіх читань».

У.Т.: У російській і навіть радянській історії народ піднімався на бунт проти влади: повстання в Краснодарі, Новочеркаську, Муромі, Бійську, Александрові. Нині, кажучи вашими словами, в суспільстві спостерігається «пасивність умирання». Чи можливий перелом цієї ситуації, чи можливий бунт?

– Така думка є. Наприклад, у Міхаіла Ходорковского в його останній статті. Він вважає, що «точку неповернення» вже пройдено, Росію очікує якийсь вибух. Я цілком згоден із його аналізом і висновками й не став би оспорювати припущення щодо можливого вибуху, але певні сумніви все ж таки висловлю. Щоб сталося щось на зразок бунту, вибуху, потрібна ще людська воля. Причому воля не розосереджена в окремих людях, у різних краях і селах, а якимсь чином солідаризована. Чи можлива вона в сучасній Росії? Є такі спалахи, як події, пов’язані з Хімкинським лісом, або в Сагре чи на Далекому Сході – схожих епізодів було кілька по всій країні. Якщо уявити РФ як застійне болото, то це як болотяні вогники: то там, то тут спалахують окремо. По суті, виходить, що навіть вони – один із виявів мертвечини, гнилі, про яку я казав.

Росія – величезна і занадто різна з усіх поглядів країна. Як казав мій нині покійний приятель Міхаіл Ґефтер, це «світ світів». Причому світ дуже різних світів – не лише в сенсі цивілізаційних відмінностей, а і в часовому плані. Ці світи зібралися на одній території, але лишаються в різних часових епохах. Хтось живе ще в дофеодальному вимірі, хтось – досі в родоплемінному стані. А є і дуже передові острівці, там мало не в постіндустріальне суспільство прорвалися. Ось таке черезсмужжя світів, де поки що немає основи для якоїсь солідарної дії, немає волі для пориву і він поки що не передбачається.

РЕІНТЕГРАЦІЯ В СРСР

У.Т.: Що можете сказати про посилення імперського синдрому Росії, який наочно виявляється у відносинах з країнами пострадянського простору?

Думаю, що імперський синдром – різко виражена великодержавність сьогоднішньої Росії – одна із не просто найдраматичніших, а найтрагічніших реалій сучасності. Цей трагізм найбільш явно та очевидно виявився стосовно Грузії. Спочатку агресія, потім окупація частини країни і тепер її розчленування. Причому все зроблено на очах у всього світу і, як мені здається, з чітко сформульованою метою: показати ЄС і США, в чому реальність російського імперського синдрому. Тобто: «Думайте там про нас і нашу демократію, що хочете, а ми відверто вестимемо повноцінну, повномасштабну війну проти суверенної держави, і ви нікуди не подінетеся». Що й сталося. Понад те, Захід в особі президента Франції Саркозі взяв участь в імітації якихось дипломатичних зусиль і навіть має почуття гордості з приводу такої «дипломатії».

Це найочевидніший факт. Але є і безперервний тиск на Європу,  а разом із нею передусім на Україну з приводу газу і з інших питань. Ось, наприклад, «Північний потік», покликаний заявити: «Дивіться, ми разом зі своїми західними партнерами покажемо, насамперед Україні, – будь ласка, перша черга готова, друга будується. Таким чином частка вашої країни в транспортуванні газу істотно зменшиться». Газова криза, що повторюється щозими, зводиться, по суті, до того, що «корпорація Росія» бажає прибрати до рук газотранспортну систему України. Торг триває і зараз: «Хочете дешевше блакитне паливо – гаразд, ми готові, але платіть. Ціна – поступіться своєю газовою інфраструктурою».

Остання державна пісня Путіна – Євразійський союз: Білорусь, Казахстан, Росія. Але приховано і водночас у конкретних діях Кремля прочитується немеркнуча мета – Україна. Ну який же Митний союз, та й союз узагалі, без України? Причому розглядається він не лише як економічна категорія, а як частина геополітики в такій послідовності: Митний союз – єдиний економічний простір – регіональна фінансова структура – нарешті, політичне об’єднання. Тобто, по суті, вимальовується стратегія: Росія хотіла б реінтегрувати пострадянський простір у Радянський Союз, тепер під назвою «Євразійський союз». Ці слова вимовлені не лише Назарбаєвим, а вже й Путіним. Абсолютно очевидний підтекст: якщо у світі вже є ліберальна демократія під назвою «Європейський Союз», то в нас буде свій, з іншою філософією та з іншою назвою – «Євразійський». Сумно тільки, що замість Євразії нам фактично готують Азіопу.

Ліберально-демократична філософія ЄС – це не лише економіка і політика, це щось на кшталт загального життєустрою і, що особливо важливо, складу розуму. І воно постулює повагу до особистості, гідності людини, закону, Конституції, підносить до принципу пріоритет індивіда, а не держави або нації. Якщо до Євразійського союзу з Росією увійдуть лише Білорусь і Казахстан, то виходить, що пострадянськість реінтегрується на основі білоруської диктатури, казахського султанату і російського тоталітаризму. Ось суть наміченої «євразійськості», щоб не сказати «євроазіатчини».

А Україна нехай і важко, з якимись запинками, з подоланням своїх труднощів і суперечностей, але все-таки, як мені здається, тримається іншої лінії. У вашій державі з цього погляду триває цивілізаційний вибір. Якщо подивитися на Україну і Росію у великій часовій перспективі, то в їхній історії очевидні два різні типи суспільного устрою. Вже з домонгольских часів, особливо з Галицько-Волинської Русі, в Україні окреслився такий устрій, що типологічно, як певна соціокультурна визначеність ґрунтувався на вічевому ідеалі. Приблизно відтоді, починаючи з ХII століття, проглядається й інший соціокультурний тип суспільного устрою, що базується на авторитарному ідеалі. Він досить виразно виявився в період князювання Андрія Боголюбського і розвивався по лінії: Володимиро-Суздальське князівство – Орда – Московія – Росія. Як цілком сформований постав за часів Івана III, в ХV столітті.

Усі найскладніші суперечності сучасної України – і внутрішньополітичні, міжрегіональні, і зовнішньополітичні, зокрема з Росією та Європою, – визначаються, на мій погляд, саме цим цивілізаційним вибором. Мені хотілося б, щоб він відбувся саме на основі гуманістичних цінностей.

У.Т.: Враховуючи стійке прагнення нинішньої української верхівки побудувати вертикаль влади, подібну до путінської, чи може це обернутися тим, що ми, як і росіяни, з громадян перетворимося на підданих?

Я з великою надією дивлюся на Україну і намагаюся якомога більше знати про неї, зрозуміти те, що у вас відбувається. Можливо, зараз даються взнаки певні сумніви в ідеалах Помаранчевої революції, у дотриманні її курсу, але, як мені здається, у вас стала вже фактом чи не найважливіша обставина – реальність зміни влади. Вибори як головний інститут волевиявлення саме громадян, а не підданих. Він реальний. Нехай не в такій формі, не так чітко виражений, як хотілося б, але в Україні є розподіл гілок влади, ведеться дискусія з найважливіших політичних питань. Я думаю, що і стосовно ЗМІ, особливо телебачення, різниця теж вельми помітна. Тобто якісна, сутнісна відмінність ситуації в Росії та Україні залишається.

СВІТОВА КРИЗА І «СУСПІЛЬСТВО СПОЖИВАННЯ»

У.Т.: Передрікаючи світову кризу, яка почалася 2008 року, ще глибше і бурхливіше її продовження аж до самознищення капіталізму, ви зазначили, що це наслідок історичної перемоги в п’ятсотрічному змаганні прагнення до прибутку над прагненням до свободи.

– Я не передрікаю, а посилаюся на деяких авторів, які говорять про це, і вважаю, що не виключено й таке. Я розглядаю таку можливість. Не знаю, чи знайдеться вихід із глухого кута, у якому опинився західний монетаристський, або технократичний фінансово-монетаристський, лібералізм. Не беруся і навряд чи хто візьметься щось конкретне стверджувати. На початку 1930-х років здавалося, що то була цілковита катастрофа. Скільки тоді книжок з’явилося про «занепад Європи», у яких переконливо обґрунтовувався крах. І тепер пишуть чимало про те, що настав кінець. Глобальна криза завжди затягує у свої жорна десятки і сотні мільйонів людей, породжуючи відчуття безвиході. Усе, кінець світу, і більше нічого бути не може. Це природне бачення. Кілька разів у світі було так безутішно, але якийсь вихід досі знаходився. Не виключено, і тепер він буде. Але не можна заперечувати те, що криза торкнулася глибин цивілізації. І те, що саме цей вид неолібералізму, або технократичного фінансового монетаристського лібералізму, в якому жив увесь світ і куди тягнеться Росія, вичерпав свої можливості й потрібно шукати щось принципово інше, – сумнівів немає

У.Т.: Може, глобальна криза змусить цивілізацію здригнутися й перестати фетишизувати «суспільство споживання»?

– Для цього є попередні умови. Потрібно спочатку зрозуміти всю глибину того, що відбувається. Обов’язково докопатися до самого денця, до тих початків, до яких дають змогу дістатися наш сьогоднішній розум і методи наукового аналізу. Причому не комусь двом-трьом: має з’явитися певна кількість людей у кожному суспільстві, якийсь мінімум мініморум здатних думати, щоб утворилося щось на кшталт мислячої критичної маси. Порушити питання: як переглянути суспільну потребу споживання?  І головне – чому виникла моральна деградація людини, що доводить нас до фізичного вимирання? Це треба зрозуміти в сукупності усіх складових кризи.

У.Т.: Ви не раз заявляли, що російський соціум вмирає. Чи є у світі суспільства, які перебувають на підйомі, які розвиваються?

Сьогодні у світі виокремилося приблизно 25 країн, для яких економічний розвиток став реальністю в довгостроковій перспективі. Не ривок якийсь, не періодичні злети і падіння: спільний тренд цих держав – постійний розвиток. І приблизно 175 країн не подолали тієї межі, де починається поступ на довгочасній основі. Остання п’ятірка: Японія, Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань – увійшла до цих 25 успішних за останні 25 років. Все. Тобто удача у всьому сучасному світі –це випадковість для меншості, для деяких. Для решти – норма світової недорозвиненості. Більше нікому не вдалося опинитися поміж щасливців. Зокрема, і Росії. Ми глибоко поміж 175. Китай, Бразилія, Індія, Індонезія – на підйомі, їх називають країнами, що швидко розвиваються, але вони ще й до порогу не підійшли. Як буде далі, невідомо. Можна назвати умови, що визначають такий поріг, найважливіших із них лише п’ять-шість. У Росії ми не виконуємо жодного.

У щасливців, європейських суспільств, дуже погана демографічна ситуація: приріст населення відбувається переважно за рахунок іммігрантів. Щодо Росії, то депопуляція в нас, особливо у східній частині, на Заураллі стає фактом, причому її темпи дедалі швидші. Люди від’їжджають у європейську частину або просто вимирають. Пустішає і Далекий Схід. А порожнє місце на Землі бути не може. Певна річ, підпирають. Це може бути Китай, може бути Японія, але щось станеться. Китайці поки що не надто квапляться переїхати назовсім, освоюють російську територію вахтовим способом. Що буде далі, незрозуміло.

Громадяни. Як об"єднуються на Донеччині.

Сьогодні активні громадяни України як ніколи мають шукати і , головне, знаходити шляхи подолання кризи відносин між суспільством та владою. Владою, яка відсторонюється від власного народу, дивиться на нього з погордою, а часто відверто зневажає цей народ. Відповідно суспільство має зробити все доступне для зміни цієї скомпрометованої влади. Саме тому заслуговує на повагу спільнота активних громадян Донеччини ВО "Україні - чесні вибори". Цікавих людей та думок тут, судячи з матеріалів, вистачає.
Читаємо, вивчаємо, думаємо. дискутуємо. 

http://vocv.at.ua/index/vocv/0-2

Родился 7 миллиардный житель Земли.

Для мамы ребенка это событие оказалось сюрпризом. Семья малыша проживает в Калининграде, это третий ребенок в семье.

3518263_18009868 (480x360, 216Kb)

Лише початок.

Ростислав Павленко 

Українське суспільство демонструє готовність до активних організованих дій, яким владі нічого протиставити, окрім міліцейських щитів .

Події 24 серпня в Києві засвідчили: в Україні з’являються ознаки того, що ситуація може розвиватися за сценарієм пробудження та організованої дії суспільства. Ще важко судити, коли саме і в який спосіб суспільство «прорве» стан справ, який нікого не влаштовує. Однак процес пішов, і намагатися зупинити його силою небезпечно для влади. Організований протест можна відвернути надзвичайним насильством – масштабу більшовицького терору або подій на площі Тяньаньмень у Пекіні, але в українських очільників немає на це ані можливостей, ані ресурсів, ані авторитету (навіть серед силових структур, які мали б відповідні накази виконувати). Протесту також можна запобігти, «відкривши» режим: відмовившись від закручування гайок, припинивши політичні репресії, створивши для людей легальні канали захисту своїх інтересів як у бізнесі, так і в політичному чи громадському житті, але це потребує від керівництва держави свідомого руху в напрямку, протилежному до того, яким воно йшло останні півтора року.

Революційна ситуація

Американський суспільствознавець Джеймс Девіс ще в 1960-х звернув увагу на закономірність, яка притаманна практично всім революціям. Вони настають зазвичай не тоді, коли ситуація постійно погіршується, бо люди в такому разі здебільшого переймаються виживанням. Недарма знедолений люмпен, який тяжко працює за «біологічну норму», – запорука безпеки олігархічних режимів. Натомість якщо в суспільстві з’являється надія на краще й громадяни з активною позицією розуміють перспективи самореалізації – і раптом вони руйнуються, масові протести й навіть революції стають цілком реальними. Суперечність між очікуваннями і дійсністю може викликати в багатьох апатію і зневіру, однак з часом в активної частини населення формується думка про те, що «треба щось змінювати». Якщо вони не знаходять легальних механізмів захисту своїх інтересів, створюється ґрунт для протестів. Опитування громадської думки в Україні фіксують швидке розчарування людей у нинішній владі і зростання протестних настроїв. Розмивається навіть електоральна база нинішнього керівництва країни у «своїх» регіонах, не кажучи вже про столицю, від початку налаштовану до нього щонайменш скептично. Більшість молоді готова до акцій протесту, а в інших вікових групах цей показник ненабагато нижчий.

Влада пиляє гілку

Невиконання можновладцями передвиборчих обіцянок підриває довіру до них; тим більше що падіння рівня життя українців відбувається на тлі демонстративних витрат влади на своє благополуччя і розкіш – від спецлікування до вертольотів. Вона перетворює на опонентів чи навіть ворогів верстви, які здатні стати основою для опору: бізнес потерпає від здирництва і зазіхань на власність, студенти – від сваволі керівництва вишів, що з подачі профільного міністерства вигадують дедалі нові способи обмежити їхні права та стягнути кошти. Утиски свободи слова і політичні репресії налаштовують проти очільників держави «формувачів думок»: журналістів, експертів, знакових для певних галузей особистостей. З історії 2004 року (а раніше – з досвіду оксамитових революцій у Центральній Європі) відомо, що, навіть поставивши таких громадян на службу, режим не може бути впевнений у їхній лояльності, якщо суспільство відмовляє владі в довірі й активно заявляє про це.
Таке поєднання настроїв і позицій, обтяжене власними помилками влади, небезпечне для неї. Достатня кількість громадян, здатних до активних дій, не бачать іншого виходу, ніж тиснути на керівництво держави. Таких людей стає дуже багато, і походять вони з надто великого кола різних соціальних груп, аби їх можна було просто задушити чи залякати. Наступним етапом стане їхня самоорганізація, яка виллється в постійний масовий тиск на владу. А низький рейтинг останньої означає, що її нікому буде захищати.
Це твердження стосується також і тих, хто вважається опорою режиму, зокрема правоохоронних і силових органів. Вони також складаються з людей, які відчувають на собі і умови життя, і ставлення до них у суспільстві. Будь-яка влада спирається не тільки на силу, а й на згоду достатньої кількості людей визнавати її. Як тільки абсолютна більшість громади відмовляє їй у такій згоді, падіння стає питанням часу.

Роль політичної опозиції

У прогнозах щодо майбутнього України чимало уваги приділяється політичній опозиції – політикам і партіям, які є альтернативою чинній владі. За ідеєю, вони мали б очолювати протест, домагатися її зміни. На словах так і відбувається. Однак процеси в суспільстві засвідчують, що політична опозиція не виконує своїх функцій.
Незважаючи на гучні гасла, опозиційні партії не спромоглися на системні мобілізаційні дії навіть серед киян. Утім, мітинг, скажімо, у День Незалежності зібрав до 10 тис. учасників. Їх могло би бути більше, але за відсутності мобілізаційної здатності політиків і наявний результат є показовим. Тим більше що зібралися не маргінали чи проплачені «майдан-арбайтери» (їх завжди добре видно; тож політичним силам, які збираються і далі на них ставити, треба або відмовлятися від цієї практики, або готуватися до електоральних втрат). 24 серпня на протестний мітинг у Києві вийшли здебільшого люди зрілого віку, які здатні спокійно оцінювати ситуацію, не піддаватися на провокації, але за потреби діяти рішуче. Вони є основою принципових зрушень, подібних до оксамитових революцій.
Понад те, будучи залученими до суспільно-політичного процесу, ці люди менш схильні вірити обіцянкам політиків і «відпускати» їх, залишивши без контролю. Тож можна сподіватися, що, коли українське суспільство остаточно прокинеться (якщо відзначені тут тенденції набудуть подальшого розвитку), владу безвідносно до кольорів очікуватиме пильний контроль громади.
Це не означає, що політична опозиція не потрібна. У будь-якому випадку доведеться діяти і на політичному полі. Однак у разі пробудження суспільства політики не «ведуть за собою націю», а виконують належну їм роль: представництва, участі у виборах, організації політичних заходів. Але завжди пам’ятаючи, що цілковитої свободи від суспільного контролю вже не буде.

Вибір шляху

В Україні поки що з’являються лише перші пагони, з яких може вирости повномасштабний організований протест. Спроби їх затоптати лише заженуть проблему всередину – і громада вибухне згодом, коли з’явиться привід для мобілізації, але тоді переговорів та компромісів не буде.
Намагання «забалакати» протест, використати потенціал суспільства для реалізації короткострокових цілей нинішніх опозиційних діячів призведуть до відчуження громадськості й політиків як таких, що загрожує хаотичністю змін і створенням поживного ґрунту для того, щоби його результатом скористалися негідники, як було в 1990-х.
Відтак уже протягом найближчих місяців конкретний перебіг змін, які визрівають в Україні, визначатиметься поведінкою кожної з дійових осіб, від яких залежать конструктивність і змістовність суспільно-політичного процесу. Якщо влада запропонує громадянам діалог, а не ховатиметься за міліцейськими щитами, то ще матиме шанс залишитись учасником української політики, принаймні завдяки підтримці свого «ядерного електорату». Якщо політичній опозиції вдасться налагодити контакт із суспільством і стати провідником його інтересів, а не лише борцем за власне місце у владі, вона зможе розраховувати на переконливіші результати, ніж просто підтримку своїх нинішніх прихильників. Зрештою, якщо українська інтелектуальна, ділова та громадянська протоеліта спроможеться стати повноцінною елітою: запропонує програму дій і виробить механізми контролю влади (безвідносно до персоналій та партійних кольорів), аби змусити її цю програму виконати, суспільний протест зможе нарешті привести до системних змін у країні.