хочу сюда!
 

Алинка

28 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 27-37 лет

Заметки с меткой «мои стихи»

Тяжёлая ноша.

Тяжела же ноша эта,

И надрывна в две руки,

Среди прозы быть поэтом,

Бытность переврать в стихи.

 

Грифель серый искрошив-

Радугу писать над плесом.

И в постройках городских,

Видеть шапки гор под снегом.

 

Среди парковых аллей,

Знать дороги к горизонту.

И коснувшись тополей,

Леса скрипы слышать тонко.

 

Воробьиную породу

Видеть станом журавля.

И дворнягу, что без роду,

Гончей выпустить в поля.

 

Среди зрячих – ясно видеть,

Слышать межи не глухих.

Тяжела душа поэта,

Что вместима в лёгкий стих…

© Ветер Города

Про катів.

Кожного ремісника люди похваляють,

І як необхідного усім всяко ублажають.

Бо в усьому світі в трударях потреба,

В будь якому ділі майстра мати треба.

Майстер своє діло працює сумлінно,

За своє старання віддячений чинно.

Однак є у світі й таке ремесло,

Спиткуванням що зоветься, або катівство.

На ката потреба була повсякчасу,

Злодіям та шахраям надавати прасу.

Вас прошу я, майстрові, добре ви робіть,

Четвертуйте і катуйте, бийте і паліть.

Якщо будете кого вішати на сука,

То примучте перед тим, най іншим наука.

Звіролицим нелюдам милість не кажіте,
Як прийметесь за такого сумлінно робіте.

Вам страждалі від злодія дали таку владу,

Не бійтеся кари Божої, не бійтеся Аду.

За ваше уміння зможе Бог простити.

А як схочте у всяк час зможете скінчити.

Кожен майстер, як належить, ремесло працюйте,

Й між собою, один одного, в повазі шануйте.

 

Климентій Зіновіїв, кінець XVII — початок XVIII ст.

 

адаптація  © Ветер Города

Наступит утро

Грохочет грусть, стекая по карнизу,

Сжимает сердце холод пустоты.

Сквозь дождь ночной я точки света вижу,

Но свет чужих огней не дарит теплоты.

 

Наступит утро и умоет Солнце

Лучами землю и сердца людей.

От ближнего любви моя душа проснется,

Покинув до поры пристанище теней.

 

Про помираючих на путях а не в домах своїх.

За життя якщо у домі май хазяйнувати,

Так і в домі своєму спокойніш вмирати.

Це не тільки тому, що буде то краще,

А тому ще, що з душею прощатися легше.

В хаті рідній сповідатись, причаститись чинно,

За гріхи свої просити Божого спасіння.

А в дорозі, не дай Боже, на путі конатись,

Помогай но Боже дому, хворому дістатись.

Та й нажите за життя до ладу привести

Одписати що кому, як дізнали честі.

Та й чужа земля сира не всякому гожа,

Все ж могила коло хати більш люду пригожа.

Та якщо вже подорожнього смерті придаси

То спаси же Боже душу і гріхи прости.

 

Климентій Зіновіїв, кінець XVII — початок XVIII ст.

 

адаптація  © Ветер Города

Тяжко тужу йдучи лісом...

Тяжко тужу йдучи лісом, між гори й долини,

Смутний ходжу, серце краю, без мої дівчини.

То й далі блукати, чи все ж завітати до її подвір’я,

Дарма душу свою одягати в дум тяжких ганчір’я.

Неси мене мій конику бистрою стрілою,

Через ночі, через темінь, до моєї зорі.

Зупинюся на порозі та попрошу Бога, милую бачить,

Аж он моя мила, сидить у віконечка, і тихенько плаче.

Сидить моя ясна, про мене не відає, до вітру говорить:

«Вітре бистрий, вітре власний, де мій милий ходить.

Як по мні його думки нехай мчить до хати,

Як забув, то Бог суддя і Пречиста Мати»

Ми ж то присягали, рученьки давали, щоб не забувати,

Я обітниці не зраджу, буду вік кохану свою милувати.

 

Із рукописного збірника бібліотеки Музею Чарторийських.(кін. XVII ст)

адаптація  © Ветер Города

Покинуте серце

Це якось дивно… і літо співає,

А мою голівоньку смуток покриває.

Хвилями прозорими нагортає спека,

Й серденько тріпоче мов битий лелека.

 

З поламаними крилами бідне хоче лету,

Та земля тримає, не пускає в небо.

Клигає, сердешне, жовтими полями,

Людом що заповнені, всипані снопами.

 

Ті снопи з вшетечності в’язані нахабством,

Люд над ними труситься, граючись у панство.

Скрикують нервово, махають ціпками,

І лелеку бідного гонять долинами.

 

А воно ж покинуте шкутильгає й далі,

Й тілько Бог єдиний його зберігає.

Та як Бог відверне то згине між звірами

Покинуте серце з забитими крилами…

© Ветер Города

Новина!

Зупинися хто йде мимо,

Прочитайте цю новину!

Чи є в Луцьку краща дівка,

Аніж ключникова жінка?

Хоч і вік сурйозний має,

Та розпусти не минає.

Вся в убранстві дорогім,

А гріха! то повен дім.

Геть пожертви й молитви,

Тільки б в домі парубки!

Щойно з двору чоловік –

Як молодчик на поріг!

З ними гамір і розмови –

Не вертайся муж до дому.

Ген ти муже необачний!

Відкуйдохай її смачно:

Вимаж гноем з під хортів,

Мо й повиженеш чортів;

Чи кийком її здобудь,

Най забуде про весь блуд.

 

Ян Жоравницький — луцький шляхтич. Учився в Жидичині. Служив у луцькій міській канцелярії. Протягом двох років судився за маєтності із своїм братом Олександром Жоравницьким — ключником і городничим Луцька. За участь у наїздах і за вбивство королівського секретаря Балтазара Гнівоша в селі Свинюхах, Яна Жоравницького було засуджено на смерть і страчено 1589 р. До нас дійшов єдиний вірш Яна Жоравницького — «пашквіль» на дружину його брата Олександра.

«Хто йдеш мимо, стань годину...». Цей побутовий «пашквіль» Ян Жоравницький написав 1575 р., і він протягом кількох днів розійшовся по всій Волині. Як свідчить О. Левицький, вірш став приводом до судової справи і був записаний в актові книги луцького і володимирського судів, завдяки чому він і дійшов до нашого часу.

 

адаптація  © Ветер Города

О огне.

Для людей создал Бог дивный огонь,

Что растлевает даже крепкую бронь.

И не сможешь ты пламени в длани собрать,

Дабы тяжесть огня смочь познать.

Только каждый в потребности пламя иметь,

Чтобы пищу сварить иль жилище согреть.

Примечательно то, что каменьем рождён,

Из иного чресла не рождается он.

Да ещё в хрустале проживает он тайно,

Коль проникнуть лучом то выходит на явно

И всё также силён как из камня пришедше,

Только штука сия всё ж встречается реже.

Ну а с камнем простым так уж всяк совладает,

Если камень железом для искр ударяет.

И как Божьим наказом весь мир сотворим,

Так и жаркий огонь нам на благо дарим.

И выгоды сей не лишимся мы впредь,

До могилы в каменьях повинна жевреть.

За сие мы Всевышнего славим.

С нашей смертью огонь угасаем,

Не потребен усопшим во веки

Сотворён бо на жизнь человеку.

 

Климентій Зіновіїв, кінець XVII — початок XVIII ст.

 

адаптация  © Ветер Города

История которую мы пишем сами...

история красивых нежных чувств,
история написанная нами,
про искренность твоих прекрасных уст,
сюжет что не останется воспоминанием,

сюжет наш стар как бренный мир,
и также чист как небо на закате,
ведь чувства красивее чем ампир,
ну а сердца давно играют в одном такте,

ведь ради карих глаз твоих родных,
я вновь расправил за спиною крылья,
пусть почерневшие от пепла и золы,
но прошлое давно покрылось пылью,

ты склеила разорванное сердце,
и нежно подарила свои чувства,
любовью заменила боль,
а одиночество сменила сладкой грустью,

и тихие твои "люблю",
и то тепло теперь уже таких родимых глаз,
и тела сладкий аромат,
прикосновений нить, и нежные узоры фраз,

ты подарила свое сердце,
и для меня нет ни чего прекраснее поверь,
все это для меня бесценно,
ты воздух мой, живу я лишь тобой теперь,

история нашей любви,
сюжет для классики, для гения Шекспира,
история которую мы пишем сами,
Екатерина и Денис Эспиро...

© Espiro


.люблю...её...

Заметка, моя ты заметка

:)

Сколько в жизни чего есть,

Что живет Своей судьбой,

Столько, что всего не перечесть, узнать, понять, прочесть ....

А все общаются с собою.

Неужели мысли так трудно понять?

Понять. некий бред, не только головою,

Сказать, "да ну их всех"... и быть довольным собою?

:) Сколько в жизни чего есть,

чтобы можно было жить спокойно,

пока есть, что посмотреть,

Несмотря за собою.....

:)))))))))))