хочу сюди!
 

Людмила

48 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 45-55 років

Замітки з міткою «мои стихи»

Луна...

Луна,

ты светила так тогда,

когда она меня любила и звала…

Луна,

ты так не плакала с тех пор,

как я узнал, что обречен…

Луна, прости меня за то,

что я прощен.

А я,

 теперь навеки

с горем обручен.

Луна,

прости меня за то,

что нет огня.

Луна,

по плачь,

слез не осталось для меня…

Пепел...

Вот пепел в руке остался,

тебя со мной больше нет,

зачем мне жить?

Не знаю…

слишком тяжел ответ.

Себя я мучить не стану,

боль я огнем потушу,

тебя я навек потеряла,

к тебе же сейчас ухожу.

***

Мне жизнь подарила подарок,

я раньше него ухожу,

и свечки последней огарок,

слезами не я погашу.

А он меня не проводит,

поцелуем в последний путь.

И время не может вернуться,

и я больше ждать не могу.

 

 

 

Уже не.

Необычное пусто в безобразном вчера.

Как-то странно прощаться

Мне с тобой у костра.

И незрима улыбка среди тонны смертей.

Мы совсем не похожи

На усопших детей.

Тихим шорохом трав средь могучих пустынь

Зарываем их плоть.

Пухом. Прахом. Аминь.

Жизнь-река

Я лучше буду стихи писать,
Раз мне не дается проза.
Больно в руках шипы ощущать,
Срывая желанную розу.

Покой в моем сердце частый гость,
Но я его больше не жду, не встречаю.
Разрушил я старой жизни мост,
Но я по нему еще скучаю...

Теченье уносит обломки моста
Лишь берег пустой, для меня оставляя.
И видимо, все должно быть так,
Раз в скорби душа, но не унывает...

Мне в жизни открылся новый шанс.
И нужно решить, считая мгновенья -
Хочу ли по жизни свободно плыть,
Приму ли души свободной рожденье!

И нет у меня ни моста, ни плота,
Лишь бурное жизни-реки теченье.
Судьба и спасенье - в ногах и руках.
К чему же мне сердце терзают сомненья?

Ивы.


Стоят ивы длинноволосые,

По стеклу ряби волн запуская.

Моют космы зелёные в озере,

Отражению ладно кивая.

 

Босоногими девчатами,

Росы зябкие с клевера сбив,

Протоптали их белыми пятами,

И затихли в обличиях ив.

 

Потревожив туманы рассветные,

Разогнали оврагами их,

А увидев речушечку бледную

Приутихли любуясь на миг.

 

Ветер локоны их продувает;

Алым светом умывшись зари,

Стоят пышные, сочные павы,

И танцуют под шум осоки.

© Ветер Города

Тяжёлая ноша.

Тяжела же ноша эта,

И надрывна в две руки,

Среди прозы быть поэтом,

Бытность переврать в стихи.

 

Грифель серый искрошив-

Радугу писать над плесом.

И в постройках городских,

Видеть шапки гор под снегом.

 

Среди парковых аллей,

Знать дороги к горизонту.

И коснувшись тополей,

Леса скрипы слышать тонко.

 

Воробьиную породу

Видеть станом журавля.

И дворнягу, что без роду,

Гончей выпустить в поля.

 

Среди зрячих – ясно видеть,

Слышать межи не глухих.

Тяжела душа поэта,

Что вместима в лёгкий стих…

© Ветер Города

Про катів.

Кожного ремісника люди похваляють,

І як необхідного усім всяко ублажають.

Бо в усьому світі в трударях потреба,

В будь якому ділі майстра мати треба.

Майстер своє діло працює сумлінно,

За своє старання віддячений чинно.

Однак є у світі й таке ремесло,

Спиткуванням що зоветься, або катівство.

На ката потреба була повсякчасу,

Злодіям та шахраям надавати прасу.

Вас прошу я, майстрові, добре ви робіть,

Четвертуйте і катуйте, бийте і паліть.

Якщо будете кого вішати на сука,

То примучте перед тим, най іншим наука.

Звіролицим нелюдам милість не кажіте,
Як прийметесь за такого сумлінно робіте.

Вам страждалі від злодія дали таку владу,

Не бійтеся кари Божої, не бійтеся Аду.

За ваше уміння зможе Бог простити.

А як схочте у всяк час зможете скінчити.

Кожен майстер, як належить, ремесло працюйте,

Й між собою, один одного, в повазі шануйте.

 

Климентій Зіновіїв, кінець XVII — початок XVIII ст.

 

адаптація  © Ветер Города

Наступит утро

Грохочет грусть, стекая по карнизу,

Сжимает сердце холод пустоты.

Сквозь дождь ночной я точки света вижу,

Но свет чужих огней не дарит теплоты.

 

Наступит утро и умоет Солнце

Лучами землю и сердца людей.

От ближнего любви моя душа проснется,

Покинув до поры пристанище теней.

 

Про помираючих на путях а не в домах своїх.

За життя якщо у домі май хазяйнувати,

Так і в домі своєму спокойніш вмирати.

Це не тільки тому, що буде то краще,

А тому ще, що з душею прощатися легше.

В хаті рідній сповідатись, причаститись чинно,

За гріхи свої просити Божого спасіння.

А в дорозі, не дай Боже, на путі конатись,

Помогай но Боже дому, хворому дістатись.

Та й нажите за життя до ладу привести

Одписати що кому, як дізнали честі.

Та й чужа земля сира не всякому гожа,

Все ж могила коло хати більш люду пригожа.

Та якщо вже подорожнього смерті придаси

То спаси же Боже душу і гріхи прости.

 

Климентій Зіновіїв, кінець XVII — початок XVIII ст.

 

адаптація  © Ветер Города

Тяжко тужу йдучи лісом...

Тяжко тужу йдучи лісом, між гори й долини,

Смутний ходжу, серце краю, без мої дівчини.

То й далі блукати, чи все ж завітати до її подвір’я,

Дарма душу свою одягати в дум тяжких ганчір’я.

Неси мене мій конику бистрою стрілою,

Через ночі, через темінь, до моєї зорі.

Зупинюся на порозі та попрошу Бога, милую бачить,

Аж он моя мила, сидить у віконечка, і тихенько плаче.

Сидить моя ясна, про мене не відає, до вітру говорить:

«Вітре бистрий, вітре власний, де мій милий ходить.

Як по мні його думки нехай мчить до хати,

Як забув, то Бог суддя і Пречиста Мати»

Ми ж то присягали, рученьки давали, щоб не забувати,

Я обітниці не зраджу, буду вік кохану свою милувати.

 

Із рукописного збірника бібліотеки Музею Чарторийських.(кін. XVII ст)

адаптація  © Ветер Города