Он не хватает звезды с небес,

И не подарит Картье –

Не в силах…

Но в душу вселяется Бог 

Или бес,

Когда очертания плеч унылых

Раскинет крылом гитары изгиб,

И струн неземная коснется сила.

И – то ли ты

На мгновенье погиб,

То ль обнаружил,

Что встал из могилы…

И рвется душа

Осколками нот.

И сердце

Жрец вырывает из тела.

И больше не важно,

Ты жив или мертв –

Лишь бы она

Надрывно пела,

Ангельским хором на облаках,

Из преисподней –

Демона воем,

Эта гитара в его руках,

Которой

Из смертных

Лишь он

Достоин...

Я очень соскучился.

Да.

По тебе.

Но знаю, что время

Неумолимо.

Что в этой неравной и жесткой борьбе

Лишь дети и старцы судьбою хранимы.

Что ждет одиноких и хмурых дождей

Под куполом мира жестокий старатель –

Чтоб души просеять сквозь сито страстей

И золотом бросить на серую паперть.

Что дух закалится, пройдя через боль.

Что серые будни спасительно вески,

Уже заслоняя тот мир, где порой

Ты был еще чист и наивен по-детски.

Я очень соскучился.

Только молчи.

Чудовищных, дерзких обид

Не прощают.

И незачем знать,

Слышишь – незачем! – чьи,

Чьи сны

Твоя тень

Без стыда

Навещает…

Я ступаю по звездам – ушедший навеки.

Непривычно легко над землею дышать.

Где-то там, позади, онемевшие веки

Синеве предрассветной уже не поднять.

Ни печали, ни слёз, ни горчинки утраты.

Время пылью слетело с разнузданных плеч.

Может, то за греховность и было расплатой –

То, что тщетно так силится память сберечь?

Невесомы шаги, и неслышимо эхо.

Я сливаюсь с впустившей меня пустотой –

И, как будто в пространстве заштопав прореху,

Бытие изумило своей простотой…

Странный сон ни о чём шорох листьев развеял.

Непроглядная темень за мокрым окном.

То ли дождь нашептал, то ли ветер шалеет…

Это жутко нелепым покажется днём –

Я ступаю по звездам…

                                                                 Ділися своїми знаннями:

                                                           Це шлях до безсмертя.

                                                                      Далай-Лама

Уманчанин Степан Поприхата поспішав додому зануреною в ніч Софіївкою. Повертався від свого друга Сашка, до якого забіг після роботи, аби відзначити народження Сашкового онука. Боягузом Степан ніколи не був, а зайва чарчина приспала здоровий глузд і погнала навпростець, в обхід автобусних маршрутів, кривими парковими стежками, що за кілька кроків губилися у чорному чагарнику. І якби не перші осінні сніжинки, що густо лягали на холодну землю, витягали з мороку й клали під ноги ті стежки – можна було б і зовсім заблукати у величезному парку, в якому зроду не було ліхтарів.

Парк цей, з його фонтанами, статуями і колонами височенних дерев, двісті років тому збудував польський магнат Станіслав Потоцький на честь коханої дружини Софії. Чим і прославив на віки себе, її, а заодно – і невеличке українське містечко Умань, у якому й провів усе своє сорокап’ятирічне життя-буття Степан Поприхата. І хоча ковані паркові ворота вночі зачинялися, Степан, як справжній уманчанин, знав кілька потаємних входів-виходів.

Ледь чутне рипіння снігу під ногами порушувало незвичну для міського жителя тишу. До найближчої дороги, як і до найближчої оселі, було не менше кілометра.

З мороку виринув колодязь із решіткою, під яким спочивала підземна ріка Стікс. Щодня нею катали туристів, яким кортіло перебратися з цього світу на той і назад під кормилом міфічного Харона. Та Степан за все своє життя так і не наважився сісти у той човен. Підземелля, навіть парково-міфологічні, навіювали на нього якесь тоскне відчуття самотності. Ніби відкривалась така ниюча пустка в грудях, яку ніщо не могло заповнити – а вона сама тягла в себе душу, чи що там іще, що в людини є…

Степан потупотів ногами, аби струсити налиплий на черевики мокрий сніг. Обійшов ще один колодязь білою стежкою, що пірнула в чагарники. Спустився сходинками до Нижнього ставу, на якому перший млявий морозець ще не встиг викувати кригу, та й пішов уздовж берега.

І тут йому відкрилося дивне, не бачене ніколи видовище.

ДАЛІ ЗА ПОСИЛАННЯМ 

http://andronum.com/product/lavlntseva-nataliya-koli-rozum-spit/

Как черный город,

Убегая вдаль,

О жизни шепчет желтыми огнями –

Так о любви

Далекая печаль,

Невольно дирижируя словами,

Тихонько вспомнит…

И оживит –

Не то,

Что в силах кисть обрисовать.

Не то,

Что слово выразить сумеет, – 

Тот мир,

Где, обреченное молчать,

Все сущее

Безропотно немеет.

Как удивленно замирает ум,

Непостижимое постичь не в праве,

И, прерывая суматоху дум,

Униженно скулит о переправе

В тот мир волшебный…

И вдруг поймешь,

Что жизнь

Ютится холодком

В тени,

Которую пытается разрушить

Лишь зов безмолвный,

Бередящий душу.

Лишь долгий взгляд

На желтые огни…

Лишь день прошёл,

И осень наступила:

Как неожиданно приходит неизбежность…

Ах, если б счастья до весны хватило,

Ах, если б оказалось нам по силам

Понять своих стараний бесполезность,

Не тратя силы на напрасный труд:

Чтоб не идти туда,

Где нас не ждут,

И не просить того,

Кто не ответит…

Напрасен свет,

Который вдаль не светит.

И мрачен дом,

В котором не живут.

Молюсь за тебе, Україно,                    

Нарешті вільна та єдина,

За праці праведних синів,

За ледарів і трударів.

За влади жадібних мужів –

Їм, Боже, совісті б краплину!

Бо дурять, бідну, мов дитину,

Мою нещасную країну,

Та в’яжуть до старого тину,

Немов би дійную козу,

Та з півночі гнилу лозу

В імперських ночвах тягнуть нишком –

Хоч сорому їм, Боже, трішки,

Бо нашого їм, бач, замало...

Якби ж вони той сором мали,

То не тягли б, не розкрадали

Усе, що бачать на землі.

Бо, як в пісочку тім малі

Кирпаті дітки у дворі

Тендітні пасочки складають,

Міцненько грабельки  тримають,

Гребуть до себе і волають,

Мілких цеберок владарі –

Так, ледь не взявшись за ножі,

Держави владнії мужі

Мою Батьківщину деруть,

І ділять,

І на шмаття рвуть,

І продаються тут і там!..

Нехай вкоротить віку вам

Господь…

Хоч те просити гріх –

Забракло б вам земних утіх…

Так от в чім мудрість Мойсея,

Того Господнього спудея,

Що сорок років у пустелі

Не будував ні стін, ні стелі,

Народ виводивши з холопів,

Держави не заклавши доти,

Аж як змінилось покоління…

Зростай,

Зростай,

Живе насіння!

Зростай, країно молода!

Та щоб за вітром не пливла,

Свого триматися учись,

Й сліпій жадобі не корись!

Бо ті лиш України діти,

Що вільними зростуть, зуміти

Могли б ошукану й убогу

Звести на ноги.

Хай плине час –

Я вірю, вірю,

Що, як птахи летять у вирій

І повертаються потому,

Знайшовши вірний шлях додому –

Так на землі моїй святій

Минуть негода й буревій,

Минуть невігластво й жебрацтво,

І храм просвіти та багатства

Зведуть долоні молодії!

Лише тоді,

Лише тоді я

Скажу: не зникли задарма

Оті рядки,

Оті слова,

Що гнівом краяли папір,

А часом віщували мир:

Все недарма.

Той мир прийшов

Слідами наших підошов.

Лежу на піску, ледь не зануривши голову в хвилі. За два метри від носа – хлюп, хлюп. Пляж коло дому, п’ять хвилин ходи. Ні, людей не знаю – хоч усі, напевне, сусіди з нашого району. Та я на Дніпро хіба побалакати приходжу?

А ні. Таки побалакати.

– Однолапику! Це ти?

ДАЛІ ЗА ПОСИЛАННЯМ 

http://andronum.com/product/lavlntseva-nataliya-koli-rozum-spit/

А це  він, невигаданий маленький герой оповідання

Часом мені здається, що нам випало народитися на Голгофі.

Так. Саме на ній.

Там, де сотні й сотні літ розпинали невинних, і на очах у всього світу доводили до жахливої мученицької смерті.

Чи є десь на світі ще таке місце, як Україна?

Так безмежно зрошене кров’ю своїх дітей?

Певно, десь в інших країнах такі жахливі дати і цифри тримають у пам’яті, аби здригатися час від часу, як від згадки про щось страшне, що не має повторитися ніколи.

Але наші цифри навіть і близько не тотожні тим.

І наші розп’яття.

Петро І. Від 11 до 15 тисяч батуринців знищено жорстоко, до немовлят, лише за один день. І це – лише одна маленька сторіночка спільної історії Росії та України.

Розп’яті козаки на плотах – вниз по закривавленому Дніпру.

Знищення Запорізької Січі.

Давно?

Що ж, давайте ближче. За роки радянської влади – а це 77 років, - знищено з жорстокістю мінімум 37 мільйонів українців.

Агов! 37 мільйонів! Більше, ніж радянські жертви усієї ІІ світової!

Один лиш голодомор 1932-33 років – мінус 4 мільйони людей. Які загинули в страшних фізичних і душевних муках. Спробуйте уявити себе за споживанням в їжу власних дітей. Все зрозуміло?

Розстріляне Відродження. Потоплені на баржах. Розстріляні кобзарі.

Тисячі забитих Західної України перед приходом гітлерівців. Тортури і смерть.

Якщо комусь не віриться – знайдіть у Google злочини НКВС в Україні. Волосся стає дибки – таке розум відмовляється сприймати. Львівська в’язниця № 3, що розташовувалася до війни в Золочівському замку. Сліди нелюдських катувань: виколоті очі, відрізані частини тіл, виламані руки і ноги, скалічені жіночі тіла. І ще знайдіть фото і художні зображенння до злочинів НКВС. Це не для слабкодухих.

1941 рік. Совдепівські агенти підривають плотину ДніпроГЕСу, убивши близько 100 000 людей.

Друга світова. 

Ви мапу ІІ Світової бачили колись, взагалі? По якій землі пройшла своєю страшною косою війна – спочатку в одному напрямку, потім в іншому?

Оцінка загальних втрат України, яка зробила найбільший внесок у знищення нацизму, варіюється в різних джерелах від 26 до 43,3 мільйонів осіб.

Та гаразд. Не будемо про війну.

Мирний час.

Чорнобиль.

Десятки Хиросим за рівнем радіації. Загиблі, хворі. Цілий шмат землі непридатний до проживання людини. Ніде в світі немає подібного.  Якійсь наче передвісник Апокаліпсису. 

І, нарешті, сьогодні. Тисячі загиблих, кращих із кращих. Хто затулив наше мирне життя собою. Це вже війна.

Але тисячі – це , з огляду на історію, ще так мало.

Чи будуть мільйони?

Тепер я навіть не можу відповісти «ні». Бо були прецеденти.

І, до речі.

Чи склалося б усе настільки трагічно, якби Україна ніколи, 

ніколи, 

ніколи 

не укладала жодних угод з Московією?? 

І, до речі.

Розп’ятий на Голгофі воскрес.