Я очень соскучился.

Да.

По тебе.

Но знаю, что время

Неумолимо.

Что в этой неравной и жесткой борьбе

Лишь дети и старцы судьбою хранимы.

Что ждет одиноких и хмурых дождей

Под куполом мира жестокий старатель –

Чтоб души просеять сквозь сито страстей

И золотом бросить на серую паперть.

Что дух закалится, пройдя через боль.

Что серые будни спасительно вески,

Уже заслоняя тот мир, где порой

Ты был еще чист и наивен по-детски.

Я очень соскучился.

Только молчи.

Чудовищных, дерзких обид

Не прощают.

И незачем знать,

Слышишь – незачем! – чьи,

Чьи сны

Твоя тень

Без стыда

Навещает…

Мне ночь не колыбельные поёт –

Глазами звезд

Из мрака смотрит вечность.

Не в эту ль тьму бесследно жизнь уйдет,

Круговорот

Сменив на бесконечность?

Не в эту ль тьму

Уйдет туман надежд,

И призрачного счастья ожиданье,

Пророков мудрость, суета невежд,

Беспечность жизни,

Смерти назиданье?

В шагах столетий

Звуки голосов

Безмолвием окутает забвенье –

Покуда нет у времени оков,

Покуда есть у вечности терпенье…

Мгновения теряются в веках.

Уходит сумрак лунною тропою.

Лишь звезды,

Оставаясь в небесах,

Незримый чертят круг

Над головою…

Я ступаю по звездам – ушедший навеки.

Непривычно легко над землею дышать.

Где-то там, позади, онемевшие веки

Синеве предрассветной уже не поднять.

Ни печали, ни слёз, ни горчинки утраты.

Время пылью слетело с разнузданных плеч.

Может, то за греховность и было расплатой –

То, что тщетно так силится память сберечь?

Невесомы шаги, и неслышимо эхо.

Я сливаюсь с впустившей меня пустотой –

И, как будто в пространстве заштопав прореху,

Бытие изумило своей простотой…

Странный сон ни о чём шорох листьев развеял.

Непроглядная темень за мокрым окном.

То ли дождь нашептал, то ли ветер шалеет…

Это жутко нелепым покажется днём –

Я ступаю по звездам…

Как черный город,

Убегая вдаль,

О жизни шепчет желтыми огнями –

Так о любви

Далекая печаль,

Невольно дирижируя словами,

Тихонько вспомнит…

И оживит –

Не то,

Что в силах кисть обрисовать.

Не то,

Что слово выразить сумеет, – 

Тот мир,

Где, обреченное молчать,

Все сущее

Безропотно немеет.

Как удивленно замирает ум,

Непостижимое постичь не в праве,

И, прерывая суматоху дум,

Униженно скулит о переправе

В тот мир волшебный…

И вдруг поймешь,

Что жизнь

Ютится холодком

В тени,

Которую пытается разрушить

Лишь зов безмолвный,

Бередящий душу.

Лишь долгий взгляд

На желтые огни…

Лишь день прошёл,

И осень наступила:

Как неожиданно приходит неизбежность…

Ах, если б счастья до весны хватило,

Ах, если б оказалось нам по силам

Понять своих стараний бесполезность,

Не тратя силы на напрасный труд:

Чтоб не идти туда,

Где нас не ждут,

И не просить того,

Кто не ответит…

Напрасен свет,

Который вдаль не светит.

И мрачен дом,

В котором не живут.

                                                                 Ділися своїми знаннями:

                                                           Це шлях до безсмертя.

                                                                      Далай-Лама

Уманчанин Степан Поприхата поспішав додому зануреною в ніч Софіївкою. Повертався від свого друга Сашка, до якого забіг після роботи, аби відзначити народження Сашкового онука. Боягузом Степан ніколи не був, а зайва чарчина приспала здоровий глузд і погнала навпростець, в обхід автобусних маршрутів, кривими парковими стежками, що за кілька кроків губилися у чорному чагарнику. І якби не перші осінні сніжинки, що густо лягали на холодну землю, витягали з мороку й клали під ноги ті стежки – можна було б і зовсім заблукати у величезному парку, в якому зроду не було ліхтарів.

Парк цей, з його фонтанами, статуями і колонами височенних дерев, двісті років тому збудував польський магнат Станіслав Потоцький на честь коханої дружини Софії. Чим і прославив на віки себе, її, а заодно – і невеличке українське містечко Умань, у якому й провів усе своє сорокап’ятирічне життя-буття Степан Поприхата. І хоча ковані паркові ворота вночі зачинялися, Степан, як справжній уманчанин, знав кілька потаємних входів-виходів.

Ледь чутне рипіння снігу під ногами порушувало незвичну для міського жителя тишу. До найближчої дороги, як і до найближчої оселі, було не менше кілометра.

З мороку виринув колодязь із решіткою, під яким спочивала підземна ріка Стікс. Щодня нею катали туристів, яким кортіло перебратися з цього світу на той і назад під кормилом міфічного Харона. Та Степан за все своє життя так і не наважився сісти у той човен. Підземелля, навіть парково-міфологічні, навіювали на нього якесь тоскне відчуття самотності. Ніби відкривалась така ниюча пустка в грудях, яку ніщо не могло заповнити – а вона сама тягла в себе душу, чи що там іще, що в людини є…

Степан потупотів ногами, аби струсити налиплий на черевики мокрий сніг. Обійшов ще один колодязь білою стежкою, що пірнула в чагарники. Спустився сходинками до Нижнього ставу, на якому перший млявий морозець ще не встиг викувати кригу, та й пішов уздовж берега.

І тут йому відкрилося дивне, не бачене ніколи видовище.

ДАЛІ ЗА ПОСИЛАННЯМ 

http://andronum.com/product/lavlntseva-nataliya-koli-rozum-spit/

Ні,

То ще не весна,

Не весна на порозі.

Ще завмер у своїй сивині крижаній

Цей лоскут голубий –

То примхливії боги

Як завжди,

Віддаються забаві своїй.

Нишком змусять у звабі повірить бажанням,

Відігрівши теплом,

Що розтане як дим.

Будь же вірним завжди

Лиш своєму чеканню,

І терпінню,

І болю,

І навіть стражданню,

Не пустивши омани обіцянок в дім.

Є загадка в мереживі зірок,

Одвічна тінь нечутного питання:

Чому відходить час,

За кроком крок,

Туди, де зорі тануть на світанні?

І клопоти відходять, і труди,

Й думки чужі, до твого серця ласі –

Усе іде за обрій.

Йде туди,

Щоб залишити слід тонкий у часі.

І знову промінь ляже на плече,

Нового дня зажевріє світанок.

Нові турботи й клопоти несе

Іще тобою не прожитий ранок.

Цей день новий ти проживи як слід,

У ньому залишивши добрий слід.

Хвала Творцю,

Живу я не в пустелі –

Де Сонце,

Мов світильник той на стелі,

Увечері, що блискавка, згоряє.

За тим пустеля сутінок не знає,

І синь, що стиха обрій заливає,

Їй не знайома.

В ту синь поволі поринає втома,

І, радий тій очікуваній втечі,

Неквапно землю пригортає вечір.

Де сутінки свої розправлять крила –

Там світові не бути чорно-білим.

Там місце віднайдеться для чекань –

В чеканнях тих,

Надіє,

Не розтань…

Ти ніби чуєш дихання пустелі?

Не бійсь,

То лампа

Блимає на стелі.