хочу сюда!
 

Антония

37 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 33-47 лет

Заметки с меткой «армія»

Суб'єктивно про побачене на полігоні (записано з перших вуст)

Заради справедливості зразу зазначу: полігон не простий, а для підготовки миротворчих контингентів. Правда зараз там готуються вояки для бойових дій в зоні АТО.
І так.
Перше враження, яке зламало мої стереотипи про нашу армію: совком і не пахне. Все нове, сучасне. Якісно зроблено. Дороги ідеальні. Площа вражає. Ну в принципі так і має бути мабуть... там стріляють з майже всього.
На КПП шманали по повній. І на вїзді і на виїзді. Відкривали навіть відсік де запаска лежить і просили витягти останню, щоб глянути чи нічого не заховано в просторі диска. Записували детально дані документів. Як на диво були ввічливі аж незвично і багато часу не відібрали. Як виявилося, шукали в основному спиртне, яке на територію завозити заборонено. В кого знаходили просто били (для цього на КПП стоїть бочка з дірками. Якщо туди кинути бутилку вона бється. Скло залишається в бочці в вміст стікає в землю) і тоді пропускали. На території полігону сухий закон. Пізніше вояки розказали, що за весь час ні від кого навіть духу не було. В медичній частині використовують спиртові розчини по типу "Септол". Там той же спирт, але пити його не реально (блювотний рефлекс спрацьовує моментально). 
Вояки в хорошому настрої. Зазначають доброзичливе ставлення офіцерського складу. Дружню атмосферу.
Попросили їжу не привозити: годують добре. Їжа не завжди смачна, але калорійна і свіжа. Крім того всі кажуть що після фіз підготовки апетит такий, що смак відчувається вже тільки в кінці. 
Формою забезпечують. Правда тільки один комплект. То ж бажано купити собі ще хоча б один щоб було в чому ходити коли основний випраний. Персональні броніки не видають. Тільки на тренування. Персональні видають тільки перед відправкою в зону АТО. Розгрузки не видають. Бронік має на собі відповідні кишені. Хто відчуває в собі силу "утяжелитися" ще на масу розгрузки - купує сам (або родичі. Хто хоче, але змоги купити немає - допомагають волонтери). 
Левова частка добровольців - майданівці
Ще що мене вразило, тому що я думав воно виглядає інакше: офіцерський склад і рядовий тусується у вільний час разом. Якихось дідовщинницьких приколів немає. Тусовка більше нагадує кофе-брейк на циклових зборах в моїй компанії: всі знають хто є хто і відповідно і себе ведуть. Але в той же час всі доступні і з ними без випендрьожу і лишньої субординації можна поговорити.
Тренування+теорія кожен день по 10 годин. Крім неділі. Там тільки теорія до 1 дня.
... Висновки.
Мальовнича природа. Сонечко світить. Пташки співають. В озерах для тренування військових водолазів можна купатися. Але не курорт. Однозначно не курорт. Всі розуміють для чого вони тут. Розуміють, що це не гра. Розуміють, що це не строкова служба де треба просто відбути час і звалити. Розуміють, що повернуться додому тільки коли закінчиться війна. Розуміють що треба добре вчитися і сумлінно тренуватися бо коли поїдуть в зону АТО то там буде все по справжньому і старшина не буде по 20 разів показувати як швидко в танк чи БМП залізти. Розуміють також, що хоча ніхто не питає чи хочуть вони в зону АТО чи не хочуть (просто приходить приказ, рота збирається, загружається і їде), але їхати ТУДИ необхідно. Бо там наші хлопці деякі вже по 2-3 місяці. Вони хочуть відпочити і побачити рідних.
Згуртованість. Всі всім допомагають. Наприклад: на полігон родичам без машин можна добратися автобусом. Але тільки до КПП. Далі автобус не їде. Далі хто без машини - мусить йти пішки. Там вище я вже писав що площі великі. Я майже 18 км від КПП вглиб заїхав до відповідного розташування і це ще далеко не був кінець. Так от.... не всі мають машину. Але пішки по дорогах людей немає. На КПП одні одних розбирають відразу на вільні місця по машинах. І не тільки на вільні - пакуються скільки влізе, благо міліції на території точно немає. Бачив народ який сидів в багажниках. Краще так, ніж пішки.

З чого починалась Армія України після серпня 1991 р. (3)

Б. ЗВИЧАЙНІ ЗБРОЙНІ ТА ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКІ СИЛИ: ПОЛІТИКА ТА КОНФЛІКТИ

ПРИКОРДОННІ ВІЙСЬКА ТА НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ

Найпростішим виявилося націоналізувати Прикордонні війська та Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ (МВС), оскільки вони були досить нечисленними, формувалися переважно із призовників-українців і не були предметом суперечок із Росією.
Чисельність успадкованих Україною колишніх радянських Прикордонних військ становила 17 тис. чоловік, на кінець 1993 року ця цифра зросла до 36 тис. До кінця 1992 року Прикордонні війська охороняли лише зовнішні кордони колишнього СРСР, однак на початку 1993 – ці війська розмістили також на українсько-російському та українсько-білоруському кордонах, задля чого до Прикордонних військ переведено шість додаткових підрозділів зі складу регулярних збройних сил. У квітні 1993 року утворено митниці та прикордонні пропускні пункти на усіх авіалініях, що зв'язують Україну із країнами СНД, громадянам яких відтоді потрібні візи для в'їзду на територію України.
Українські кордони є одними з найдовших у Европі, вони становлять 7600 кілометрів. Одним із завдань, які ставила перед собою Україна, розміщуючи Прикордонні війська на українсько-російському кордоні, було перешкодити використанню її території для транспортування наркотиків, зброї та нелегальних мігрантів до Західної та Центральної Европи.
Війська МВС утворили ядро Національної Гвардії, що виконує такі ж функції, як і воєнізовані підрозділи у країнах Західної Европи,  наприклад французькі Compagnie Republicains de Securite та італійські Саrabinieri, що є підконтрольними парламенту і президенту (але не Міністерству оборони). Крім того, Київ зберіг частину колишніх внутрішніх військ, перед якими стоїть завдання охорони важливих заводів, атомних станцій, виправних таборів, а також залізничні війська.
Керівництво Республіки Крим спочатку заперечувало проти присутності частин Національної гвардії на півострові. Однак після усілякого роду заворушень та захвату парламенту Криму юрбою кримських татар у жовтні 1992 року воно погодилося на це, відтак у Сімферополі базується полк Національної Гвардії України.
Чисельність Національної гвардії становить нині 20 тис. чоловік, проте планується збільшити її до 30–50 тис. У завдання Національної Гвардії входить допомога Прикордонним військам у захисті територіальної цілісності України. (Вперше це сталося в операціях по закриттю кордонів України з Молдовою у березні 1992 року під час конфлікту, що спалахнув у Придністровській Республіці.) Серед завдань Національної Гвардії є й допомога в разі стихійного лиха, охорона посольств. Хоча спочатку не передбачалося використовувати Національну Гвардію для підтримання громадського порядку, проте навесні 1993 року її функції було розширено, коли Національна гвардія приєдналася до загону «Беркут», допомагаючи міліції під час безпорядків. Повідомлялося, що спільне патрулювання міліції та Національно] Гвардії виявилося ефективним у боротьбі зі злочинністю: було знешкоджено багато злочинців, конфісковано чималу кількість зброї. У разі введення в Україні воєнного стану саме Національна Гвардія відіграватиме головну роль (як це трапилось у грудні 1981 року в Польщі).
Прикордонні війська та Національна гвардія складатимуть кістяк у разі будь-яких дій із захисту суспільства від озброєних сепаратистів або (за необхідності) захисту України від збройного нападу ззовні. Цілком імовірно, що певну кількість регулярних військ, які скорочуються, буде переведено до цих підрозділів, оскільки вони можуть виявитися придатнішими для розв'язання проблем національної безпеки. Однак передислокація Прикордонних військ на кордон із Росією вимагатиме багато часу і коштів.


ЗВИЧАЙНІ ЗБРОЙНІ СИЛИ

На відміну від інших республік колишнього СРСР Україна одразу ж після проголошення незалежності, що сталося 24 серпня 1991 року, почала проводити досить послідовну та радикальну, за радянськими мірками, політику щодо звичайних збройних сил. Націоналізація Україною збройних сил колишнього Союзу, що становили три чверті мільйона військових (750 тис. чоловік - ред.) і значну кількість військового обладнання, минула досить успішно, без жодних збройних зіткнень та розкрадання зброї бандитськими формуваннями, як це трапилось у Закавказзі.
Перехід озброєнь під юрисдикцію України був мирним і організованим, за винятком деяких випадків дезертирства або незаконної передачі обладнання Росії. Політика України, що іноді є нечіткою і непослідовною, спричинилася-таки певною мірою до погіршення відносин із Росією та країнами СНД. Зваживши на помилки минулого, українське керівництво перешкодило збереженню на своїй території іноземних військових баз, які могли б стати джерелом сепаратизму, збройного заколоту та нестабільності.
На початку 1992 року в Україні було розроблено текст присяги для солдатів і офіцерів, які мали поклястися у вірності «народу України», а не українському народові. Таке формулювання включене, аби мати гарантію, що більшість офіцерів-неукраїнців прийме присягу. Згідно з даними Генерального штабу колишнього СРСР, на той час українці становили лише 45 відсотків військових України, 40 – були росіянами (в тому числі 75 тис. офіцерів). На Чорноморському флоті 80 відсотків моряків, серед яких 600 офіцерів, також склали присягу на вірність Україні. Тих, хто відмовився присягати на вірність Україні, було відіслано до Росії або інших республік (таку вимогу висунули деякі радикальні сили, в тому числі Спілка офіцерів України).
Водночас майже 300 тис. українців, які служили за межами республіки, виявили бажання повернутися на батьківщину. За деякими оцінками, близько 100 тис. неукраїнців служать нині у Збройних Силах України, переважно у Стратегічних ракетних військах та на Чорноморському флоті. Загалом, понад 10 тис. офіцерів відмовились від прийняття української присяги, із них 3,5 тис. вирішили залишитися жити в Україні, покинувши службу у збройних силах, решта виїхали з республіки протягом 1992–1993 років.
Аби привернути на свою сторону військовослужбовців колишніх радянських збройних сил, в Україні у грудні 1991 року було прийнято «Закон про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» – перший закон такого роду в республіках колишнього СРСР. Українське керівництво усвідомлювало, що найголовнішою проблемою є соціальна незахищеність офіцерів. Новий закон допомагав їм позбавитися побоювання щодо свого соціального статусу, отже, сприяв тому, що більшість із них присягнула на вірність Україні. Однак і досі незрозуміло, чи знайде українська економіка достатньо ресурсів, насамперед грошових, щоби виконати цей закон. 60 тис. офіцерів в Україні не мають житла, а до кінця 1995 року сюди приїде ще 100 тис. офіцерів із республік колишнього СРСР.
Успіх націоналізації збройних сил колишнього СРСР на території України водночас породжує величезні соціальні проблеми, що стоятимуть перед республікою ще протягом тривалого часу. Намагання будь-якою ціною отримати житло, якого не вистачає, може призвести до конфліктів між офіцерами, коли деякі з них усіляко виявлятимуть свою «відданість», до утиску тих, хто є небажаним, до роздмухування націоналістичних пристрастей навколо обмежених матеріальних ресурсів. У Києві в березні 1993 року було відкрито Центр професійної перепідготовки військовослужбовців, який є спільним проектом Міністерств оборони та освіти, Агентства з працевлаштування, однієї з німецьких компаній та Українського офіцерського банку. Проте він не може розв'язати  проблеми. Служба в армії залишається непопулярною: лише третина юнаків призовного віку з'являється за викликом військкоматів. До того ж служба в армії все ще є небезпечною (протягом перших шести місяців 1993 року від убивств та нещасних випадків загинуло 209 військовослужбовців). Дуже мало тих, хто ухиляється від служби в армії, переслідуються законом.
До 1995 року українські збройні сили мають бути скорочені з 750 до 450 тис. чоловік, а до кінця десятиліття ця цифра має становити чверть мільйона чоловік – завдання, яке дуже важко чи, може, навіть неможливо виконати. Скорочення значною мірою залежатиме від розвитку подій у Росії, але переважно – від стану української економіки.
Швидке створення Україною власних Збройних Сил супроводилося переглядом системи колишніх військових училищ, розташованих на її території. 1992–1993 років Україна успадкувала багато найпрестижніших військових учбових закладів колишнього Радянського Союзу, в тому числі академії Збройних Сил, КДБ, МВС, Прикордонних військ, Стратегічних ракетних військ, а також спеціальні військові училища для військовослужбовців із країн, що розвиваються. Згідно з постановою 1992 року про військову освіту в Україні, яка виходила з традицій України докомуністичної, реорганізували більшість військових училищ і академій, а система військової освіти набула більш гуманітарного характеру у відповідності із тенденціями розвитку всієї системи освіти в Україні.
Проблема лояльності стосовно молодої незалежної держави відбита й у наполегливих спробах «українізувати» особовий склад збройних сил. Це може надати збройним силам українського «вигляду» та примусити тих неукраїнців, які склали присягу не з патріотичних, а з якихось інших мотивів, залишити військову службу. На кінець 1995 року навчання у військових училищах і академіях має вестися виключно українською мовою, впровадження якої розпочалося у серпні 1993 року. Згідно з відповідною директивою, «знання української мови є важливим засобом військового та патріотичного виховання військовослужбовців».
На середину 1993 року в Україні не було воєнної доктрини, що утруднювало як перебудову воєнно-промислового комплексу, так і ставлення керівництва країни до ядерної зброї та збройних сил. Проект такої доктрини парламент у серпні 1992 року відхилив через його надмірну «пацифістську» спрямованість, особливо щодо запропонованого нейтралітету України, відмови від участі у воєнних блоках та її без'ядерного статусу. Критиці піддавалася також відсутність у проекті визначення головного «потенціального противника» України. Автора цього проекту воєнної доктрини генерал-лейтенанта Василя Собкова, колишнього першого заступника міністра оборони, було покарано за ці «пацифістські гріхи» та переведено на нижчу посаду до Західного військового округу. Можливо, що воєнна політика України була занадто успішною. Держава успадкувала від колишнього СРСР надмірно великий офіцерський корпус, відданість якого незалежній Україні дуже важко оцінити. Однак ця політика дала змогу уникнути існування іноземних військових баз на території України, що є важливим моментом у разі виникнення боротьби всередині країни або загрози сепаратистського заколоту.


РОЗБІЖНОСТІ З РОСІЄЮ:  ВІЙСЬКОВО-ПОВІТРЯНІ СИЛИ

Головний конфлікт із Росією точиться щодо права власності на стратегічні бомбардувальники, які можуть доставляти крилаті ракети, що запускаються із повітря. Саме через нерозв'язаність цього конфлікту багато офіцерів не наважувалися складати присягу на вірність Україні. Узявши ці бомбардувальники під свій контроль, Україна опинилась у скрутному становищі – навесні 1993 року Москва поновила свої вимоги щодо цих літаків.
До весни 1993 року існувала ще одна проблема, пов'язана з елітною дивізією повітряного десанту, яка дислокувалась у м. Болграді Одеської області. До грудня 1991 року ця дивізія підтримувала гагаузьких сепаратистів у Молдові. На літо 1992 року 60 відсотків її військовиків склали російську, а решта – українську присягу. Проте ця дивізія не могла брати участь у навчаннях через те, що її літаки були націоналізовані Україною після того, як їхній обслуговуючий склад цілковито перейшов на бік Києва. Навесні 1993 року залишки обладнання цієї дивізії порівну поділено між Україною і Росією. Тих військових, які присягли на вірність Росії, переведено до Російської Федерації.
Розбіжності з Росією через успадковані Україною стратегічні бомбардувальники є майже вичерпаними. Ці літаки не відповідають потребам України, звичайно, якщо вона не збирається використовувати їх як засіб доставки ядерних крилатих ракет. Україна могла б продати Росії ці літаки або ж обміняти їх на енергоресурси, однак побоювання, що вони у майбутньому можуть бути використані проти неї, утримує її від прийняття такого рішення.


КОНФЛІКТ З РОСІЄЮ: ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ

Чорноморський флот є і, напевне, залишатиметься джерелом суперечок між Україною та Росією, оскільки від самого початку існування ця проблема пов'язана із питанням про статус Криму. Навесні 1992 року керівництво обох сторін використовувало конфлікти, що розросталися через право власності на Чорноморський флот, з метою відволікти увагу населення своїх країн від внутрішніх економічних проблем. Під час відвідання одного з підприємств Ульяновська Президент Борис Єльцин, роздратований різким підвищенням цін, на яке скаржилися робітники, сказав: «Чорноморський флот був, є і буде російським. Ніхто, навіть Київ, не забере його у Росії». Договір, підписаний у середині січня 1992 року, що передбачав розподіл флоту на «стратегічний» (який залишався у власності СНД) та «звичайний» (який передавався Україні), так і не було виконано.
Протягом першого кварталу 1992 року позиція України ставала все радикапьнішою: спочатку вона доводила, що їй має належати частка Чорноморського флоту, а відтепер вимагала усі кораблі та обладнання флоту, розміщеного на її території. Оскільки позиція України ставала все жорсткішою, командувач  військово-морськими силами СНД адмірал Володимир Чернавін запропонував збільшити частку України при розподілі Чорноморського флоту до 20-30 відсотків (пізніше цю цифру збільшили навіть до 40 відсотків). Від весни 1992 року, після того як флот було позбавлено тактичних ядерних ракет і «стратегічний» аргумент російської сторони у цій суперечці відпав, було висунуто більш націоналістичні, емоціональні та історичні аргументи, які відтоді знаходять усе більше прихильників.
Севастополь – місце двох найвідоміших і найгероїчніших в історії Великоросії та колишнього СРСР битв під час Кримської війни 1853–1856 років і Другої світової. Бойова ж історія флоту скінчилася у Кримську війну 1853–1856 років, він тримався осторонь від подій першої світової війни, навіть був затоплений більшовиками після того, як 1918 року більшість із його кораблів підняла український прапор. Під час другої світової війни флот також не відігравав значної ролі через малу стратегічну значиміть району Чорного моря. І сьогодні досить важко обгрунтувати з воєнної точки зору стратегічну необхідність для СНД, і зокрема Росії, утримувати великий флот на Чорному морі, оскільки цей регіон навряд чи має глобальне значення. Стосовно ж захисту головних судохідних шляхів до Середземного моря, то цьому завданню найкраще відповідала б морська авіація берегового базування, яка є досить чисельною.
Отже, попередні заяви найвищого командування СНД про те, що Чорноморський флот необхідний для противаги американському Шостому флоту та присутності НАТО у Середземному морі, скорше випливають із традиційної риторики часів «холодної» війни, ніж із реального підходу до сьогоднішнього становища у світі. До того ж Чорноморський флот замкнутий у базах через нестачу коштів та пального для проведення навчань. Відтак він є, по-перше, гарною мішенню в разі збройного конфлікту, а по-друге, даремною витратою ресурсів, оскільки перспективи продажу кораблів постійно погіршуються.
Як відомо, російське командування визнало неможливим для російського Балтійського флоту залишатися в іноземних портах Латвії та Естонії. Водночас із боку Росії існує небажання погодитися з тим, що подібне ставлення має бути й до Севастополя. Проте російська сторона вимагає, щоби після розподілу флоту Севастополь залишався базою не лише для українських, а й для російських кораблів. Тож конфлікт щодо Чорноморського флоту зумовлений незадовільним станом українсько-російських відносин, а також упередженим ставленням російської правлячої еліти й населення як до незалежності України, так і до проблеми суверенітету Криму*. (*Ще у лютому 1992 року російський юрист Геннадій Мєлков доводив, що Севастополю спід надати особливого статусу на зразок «Західного Берліна», а Росія «має зберегти свої права на Севастополь незалежно від того, чи залишиться Україна у складі СНД» /Российская газета,– 1992.– 14 февраля).
Нагальна необхідність невідкладного розв'язання кримського питання особливо гостро постала після того, як розпочалася «війна указів» між президентами Росії та України щодо підпорядкування Чорноморського флоту та невдалої спроби розв'язати цю проблему на переговорах в Одесі. Згідно з ялтинською домовленістю, досягнутою в серпні 1992 року, Україна скасовує постанову парламенту про свою власність на всі кораблі, які приписані до українських портів, водночас Росія погоджується на те, щоб українська частка становила більше, ніж 20-22 відсотки, що їх раніше пропонувала російська сторона.
Підтримуючи позицію України, стосовно того, що розподілу підлягають лише кораблі флоту, але не його наземне обладнання, тодішній міністр оборони Морозов звільнив командирів місцевих наземних гарнізонів, у тому числі командира гарнізону міста Севастополя. При цьому націоналісти рішуче виступали проти впливу проросійських сил на півострові, а комуністи – проти того, що міністром оборони був Морозов. У вересні 1992 року усі наземні споруди та обладнання Чорноморського флоту були підпорядковані Києву, включаючи й військово-морські училища в Севастополі, що спричинило конфлікт між курсантами, одні з яких склали присягу Україні, інші – Росії. Двічі лунали постріли військово-морських патрулів під час навчань із використанням наземного обладнання українських військ ППО, що розташовані поблизу Севастополя. В Україні існує велика опозиція щодо передачі цих наземних споруд та обладнання під юрисдикцію Росії.
У квітні – травні 1993 року, після того, як 100 депутатів зажадали відмінити Ялтинські угоди, конфлікт розгорівся з новою силою. Ці депутати, зокрема, звинуватили російську сторону у прийнятті одноособового рішення застосувати флот під час подій в Абхазії та у звільненні зі служби тих офіцерів, які прийняли українську присягу. У травні 1993 року понад 200 кораблів Чорноморського флоту (переважно допоміжні, а не бойові) підняли російський прапор у відповідь на підняття тижнем раніше українського прапора на деяких кораблях флоту. Український міністр оборони зажадав, щоби ті кораблі, які підняли російський прапор, залишили територію України – відплили до російських портів. Тим часом Росія продовжує наполягати на тому, що «Севастополь був і лишатиметься російською військово-морською базою».
Під час зустрічі на найвищому рівні між українським та російським президентами, що відбулася у липні 1993 року, було підтверджено намір обох сторін завершити до 1995 року розподіл флоту у пропорції 50:50. Проте виникає сумнів стосовно можливості ратифікації цих угод в обох парламентах. Російський парламент і Міністерство оборони поділяють поширену серед морського офіцерства думку, що флот зовсім не варто ділити. Багато офіцерів, підтримуючи претензії Росії щодо її суверенітету над Севастополем, негативно ставляться до ідеї оренди цієї бази, оскільки це, на їхню думку, означатиме визнання українського суверенітету над нею. Лідер Кримської Автономної Республіки привітав ідею про об'єднаний Чорноморський флот, а представник Президента Кравчука в Севастополі заявив, що флот має належати також і Росії.
Така точка зору викликає запитання, чи мають Україна і Росія однакові національні інтереси, яким би міг відповідати об'єднаний флот. Український парламент виступив проти згоди Кравчука на подвійне громадянство мешканців Криму та надання Росії в оренду наземних споруд і обладнання у Севастополі. Отже, проблема Чорноморського флоту ще далека від розв'язання; ймовірно, тут зберігатимуться конфлікти і напруженість. На ялтинській зустрічі у вересні 1993 року російська сторона запропонувала викупити українську половину кораблів і наземного обладнання флоту; українці погодилися лише «розглянути» цю пропозицію, хоча її навряд чи буде схвалено. Парламентський Комітет із законодавства і законності різко відреагував на можливу оренду севастопольської бази, заявивши, що лише парламент, а не президент уповноважений вирішувати такі питання. По-друге, цей комітет висловив точку зору більшості українського керівництва, згідно з якою передача Росії усього флоту та наземних споруд могла б «неминуче призвести до погіршення політичної ситуації в Криму та навіть сприяти виходу Криму зі складу України».
Досягнуті на сьогодні угоди щодо флоту лише відсувають остаточне розв'язання проблеми, пропонуючи певні компроміси у відповідь на вимоги, контрвимоги та кризу у взаєминах. Тим часом морське офіцерство все більше політизується, що зменшує можливість досягнення компромісу. Хоча більшість офіцерів, як і раніше, є росіянами, проте 80 відсотків (або 60 тис.) призовників – українці. Отож будь-який конфлікт у Криму може розділити флот за етнічною ознакою.
Оскільки протягом 1992–1993 років конфлікт щодо Чорноморського флоту то вщухав, то розгорявся з новою силою, Україна може, нарешті, дійти висновку, що для неї було б краще зажадати від Росії перевести увесь флот до її бази у Новоросійську, а частину кораблів передати Тихоокеанському та Північному флотам, звільнивши таким чином цілком і назавжди Севастополь і Крим від своєї присутності. Це, безперечно, примусить Росію визначитися, чи вона зацікавлена у флоті, чи у придбанні територій, чи у першому і другому разом. Забрати з території України ті кораблі, команди яких підтримують Росію, фізично неможливо, до того ж це може спровокувати поглиблення конфлікту. Найкращий шлях розв'язання цієї проблеми – це продати увесь флот Росії за умови, що вона переведе його із Криму до своїх портів чи портів інших країн СНД.
Очевидно, розв'язання проблеми Чорноморського флоту станеться ще не скоро. І Україна, і Росія спочатку вимагали для себе повного контролю над флотом, потім вирішили порівну його поділити, але врешті-решт Росія знову зажадала отримати увесь флот. Жорстка позиція Президента Єльцина під час ялтинської зустрічі в Криму у вересні 1993 року обумовлена прагненням задовольнити націоналістичні вимоги багатьох його виборців. Тим самим він сприяв падінню авторитета Президента Кравчука серед націоналістичних сил України. Буде важко віднайти шляхи розв'язання проблеми Чорноморського флоту ще й тому, що національні інтереси України та Росії щодо Криму – діаметрально протилежні. І хоча Президенти Єльцин і Кравчук, звичайно, не підуть на втягування своїх країн у війну з приводу Криму або флоту, проте цього не можна переконливо твердити про тих, хто сподівається посісти президентське місце у майбутньому як в Москві, так і в Києві.

Тарас Кузьо
НАЦІОНАЛЬНА  БЕЗПЕКА  УКРАЇНИ (Журнал «Військо України» № 4-5, 1994 р.)

(продовження далі в ч. 4)

Потрібна допомога підрозділу ЗСУ у Маріуполі!

Здравствуйте, нужна помощь край надо достать сварочный аппарат и по возможности компрессор (большой, чтоб накачивать шины на больших "неисправных" машинах). В подразделении идет постоянный ремонт техники, один аппарат дают на время но его не хватает, да и тот скоро заберут. Если кто то может и есть желание помочь. Напишите

http://reibert.info/threads/proshu-pomoschi-odnomu-podrazdeleniju-sv-vsu-v-g-mariupol.835955/

З Днем Української Армії !!!


6 грудня   виповнюється   20 років Збройним Силам України .
heart
Десант,  ти наша гордiсть i краса  !
Десант , тебе вітають небеса !
Десант, тобі співає вся держава !

СЛАВА rose
СЛАВА rose
СЛАВА rose


Збройні Сили Нашої Держави є Гарантом Незалежності України !