хочу сюда!
 

Dreamer

39 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 33-50 лет

Заметки с меткой «армія»

Кліп "Армія з народом"!!!

Військово-музичний центр Сухопутних військ Збройних сил України, що у Чернігові, презентував свій новий доробок - кліп на пісню «Армія з народом». 

Слова цієї пісні в центрі з'явилася завдяки старшому лейтенанту Івану Шерстюку, який служить у Львівській академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. 

Проста мелодія і текст, що легко запам'ятовується, розраховані на виконання під гітару. Ця пісня, можливо, і не підходить для великої сцени, але в самий раз для БТРа, окопу чи багаття на полігоні, а головне — точно припаде до серця тим, хто сьогодні боронить спокій українців, як у фильмах военных лет пісня про "Синій платочок". І в цьому виконавець - прапорщик Юрій Гірчак, переконався під час зйомок кліпу в одній з військових частин. 

За словами військових це лише перша ластівка, адже у такі часи треба усіма силами підтримувати бойовий дух, а пісня для цього підходить якнайкраще. Нібито прості рядки цього твору, все таки мають глибокий, і для кожного свій зміст.

Також Нацрада з питань телебачення і радіомовлення закликала телекомпанії розмістити у своєму ефірі соціальну рекламу, запропоновану Міністерством оборони. 

У Міноборони стверджують: «Цей патріотичний і зворушливий відеокліп для нас зробили добровольці з власної ініціативи безкоштовно». 

Нацрада з питань телебачення і радіомовлення на прохання РНБО закликала телекомпанії розмістити соціальну рекламу «Армія з народом, Народ зі своїм військом» у своєму ефірі. Про це йдеться у зверненні Нацради до керівників телерадіокомпаній.

З чого починалась Армія України після серпня 1991 р. (3)

Б. ЗВИЧАЙНІ ЗБРОЙНІ ТА ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКІ СИЛИ: ПОЛІТИКА ТА КОНФЛІКТИ

ПРИКОРДОННІ ВІЙСЬКА ТА НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ

Найпростішим виявилося націоналізувати Прикордонні війська та Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ (МВС), оскільки вони були досить нечисленними, формувалися переважно із призовників-українців і не були предметом суперечок із Росією.
Чисельність успадкованих Україною колишніх радянських Прикордонних військ становила 17 тис. чоловік, на кінець 1993 року ця цифра зросла до 36 тис. До кінця 1992 року Прикордонні війська охороняли лише зовнішні кордони колишнього СРСР, однак на початку 1993 – ці війська розмістили також на українсько-російському та українсько-білоруському кордонах, задля чого до Прикордонних військ переведено шість додаткових підрозділів зі складу регулярних збройних сил. У квітні 1993 року утворено митниці та прикордонні пропускні пункти на усіх авіалініях, що зв'язують Україну із країнами СНД, громадянам яких відтоді потрібні візи для в'їзду на територію України.
Українські кордони є одними з найдовших у Европі, вони становлять 7600 кілометрів. Одним із завдань, які ставила перед собою Україна, розміщуючи Прикордонні війська на українсько-російському кордоні, було перешкодити використанню її території для транспортування наркотиків, зброї та нелегальних мігрантів до Західної та Центральної Европи.
Війська МВС утворили ядро Національної Гвардії, що виконує такі ж функції, як і воєнізовані підрозділи у країнах Західної Европи,  наприклад французькі Compagnie Republicains de Securite та італійські Саrabinieri, що є підконтрольними парламенту і президенту (але не Міністерству оборони). Крім того, Київ зберіг частину колишніх внутрішніх військ, перед якими стоїть завдання охорони важливих заводів, атомних станцій, виправних таборів, а також залізничні війська.
Керівництво Республіки Крим спочатку заперечувало проти присутності частин Національної гвардії на півострові. Однак після усілякого роду заворушень та захвату парламенту Криму юрбою кримських татар у жовтні 1992 року воно погодилося на це, відтак у Сімферополі базується полк Національної Гвардії України.
Чисельність Національної гвардії становить нині 20 тис. чоловік, проте планується збільшити її до 30–50 тис. У завдання Національної Гвардії входить допомога Прикордонним військам у захисті територіальної цілісності України. (Вперше це сталося в операціях по закриттю кордонів України з Молдовою у березні 1992 року під час конфлікту, що спалахнув у Придністровській Республіці.) Серед завдань Національної Гвардії є й допомога в разі стихійного лиха, охорона посольств. Хоча спочатку не передбачалося використовувати Національну Гвардію для підтримання громадського порядку, проте навесні 1993 року її функції було розширено, коли Національна гвардія приєдналася до загону «Беркут», допомагаючи міліції під час безпорядків. Повідомлялося, що спільне патрулювання міліції та Національно] Гвардії виявилося ефективним у боротьбі зі злочинністю: було знешкоджено багато злочинців, конфісковано чималу кількість зброї. У разі введення в Україні воєнного стану саме Національна Гвардія відіграватиме головну роль (як це трапилось у грудні 1981 року в Польщі).
Прикордонні війська та Національна гвардія складатимуть кістяк у разі будь-яких дій із захисту суспільства від озброєних сепаратистів або (за необхідності) захисту України від збройного нападу ззовні. Цілком імовірно, що певну кількість регулярних військ, які скорочуються, буде переведено до цих підрозділів, оскільки вони можуть виявитися придатнішими для розв'язання проблем національної безпеки. Однак передислокація Прикордонних військ на кордон із Росією вимагатиме багато часу і коштів.


ЗВИЧАЙНІ ЗБРОЙНІ СИЛИ

На відміну від інших республік колишнього СРСР Україна одразу ж після проголошення незалежності, що сталося 24 серпня 1991 року, почала проводити досить послідовну та радикальну, за радянськими мірками, політику щодо звичайних збройних сил. Націоналізація Україною збройних сил колишнього Союзу, що становили три чверті мільйона військових (750 тис. чоловік - ред.) і значну кількість військового обладнання, минула досить успішно, без жодних збройних зіткнень та розкрадання зброї бандитськими формуваннями, як це трапилось у Закавказзі.
Перехід озброєнь під юрисдикцію України був мирним і організованим, за винятком деяких випадків дезертирства або незаконної передачі обладнання Росії. Політика України, що іноді є нечіткою і непослідовною, спричинилася-таки певною мірою до погіршення відносин із Росією та країнами СНД. Зваживши на помилки минулого, українське керівництво перешкодило збереженню на своїй території іноземних військових баз, які могли б стати джерелом сепаратизму, збройного заколоту та нестабільності.
На початку 1992 року в Україні було розроблено текст присяги для солдатів і офіцерів, які мали поклястися у вірності «народу України», а не українському народові. Таке формулювання включене, аби мати гарантію, що більшість офіцерів-неукраїнців прийме присягу. Згідно з даними Генерального штабу колишнього СРСР, на той час українці становили лише 45 відсотків військових України, 40 – були росіянами (в тому числі 75 тис. офіцерів). На Чорноморському флоті 80 відсотків моряків, серед яких 600 офіцерів, також склали присягу на вірність Україні. Тих, хто відмовився присягати на вірність Україні, було відіслано до Росії або інших республік (таку вимогу висунули деякі радикальні сили, в тому числі Спілка офіцерів України).
Водночас майже 300 тис. українців, які служили за межами республіки, виявили бажання повернутися на батьківщину. За деякими оцінками, близько 100 тис. неукраїнців служать нині у Збройних Силах України, переважно у Стратегічних ракетних військах та на Чорноморському флоті. Загалом, понад 10 тис. офіцерів відмовились від прийняття української присяги, із них 3,5 тис. вирішили залишитися жити в Україні, покинувши службу у збройних силах, решта виїхали з республіки протягом 1992–1993 років.
Аби привернути на свою сторону військовослужбовців колишніх радянських збройних сил, в Україні у грудні 1991 року було прийнято «Закон про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» – перший закон такого роду в республіках колишнього СРСР. Українське керівництво усвідомлювало, що найголовнішою проблемою є соціальна незахищеність офіцерів. Новий закон допомагав їм позбавитися побоювання щодо свого соціального статусу, отже, сприяв тому, що більшість із них присягнула на вірність Україні. Однак і досі незрозуміло, чи знайде українська економіка достатньо ресурсів, насамперед грошових, щоби виконати цей закон. 60 тис. офіцерів в Україні не мають житла, а до кінця 1995 року сюди приїде ще 100 тис. офіцерів із республік колишнього СРСР.
Успіх націоналізації збройних сил колишнього СРСР на території України водночас породжує величезні соціальні проблеми, що стоятимуть перед республікою ще протягом тривалого часу. Намагання будь-якою ціною отримати житло, якого не вистачає, може призвести до конфліктів між офіцерами, коли деякі з них усіляко виявлятимуть свою «відданість», до утиску тих, хто є небажаним, до роздмухування націоналістичних пристрастей навколо обмежених матеріальних ресурсів. У Києві в березні 1993 року було відкрито Центр професійної перепідготовки військовослужбовців, який є спільним проектом Міністерств оборони та освіти, Агентства з працевлаштування, однієї з німецьких компаній та Українського офіцерського банку. Проте він не може розв'язати  проблеми. Служба в армії залишається непопулярною: лише третина юнаків призовного віку з'являється за викликом військкоматів. До того ж служба в армії все ще є небезпечною (протягом перших шести місяців 1993 року від убивств та нещасних випадків загинуло 209 військовослужбовців). Дуже мало тих, хто ухиляється від служби в армії, переслідуються законом.
До 1995 року українські збройні сили мають бути скорочені з 750 до 450 тис. чоловік, а до кінця десятиліття ця цифра має становити чверть мільйона чоловік – завдання, яке дуже важко чи, може, навіть неможливо виконати. Скорочення значною мірою залежатиме від розвитку подій у Росії, але переважно – від стану української економіки.
Швидке створення Україною власних Збройних Сил супроводилося переглядом системи колишніх військових училищ, розташованих на її території. 1992–1993 років Україна успадкувала багато найпрестижніших військових учбових закладів колишнього Радянського Союзу, в тому числі академії Збройних Сил, КДБ, МВС, Прикордонних військ, Стратегічних ракетних військ, а також спеціальні військові училища для військовослужбовців із країн, що розвиваються. Згідно з постановою 1992 року про військову освіту в Україні, яка виходила з традицій України докомуністичної, реорганізували більшість військових училищ і академій, а система військової освіти набула більш гуманітарного характеру у відповідності із тенденціями розвитку всієї системи освіти в Україні.
Проблема лояльності стосовно молодої незалежної держави відбита й у наполегливих спробах «українізувати» особовий склад збройних сил. Це може надати збройним силам українського «вигляду» та примусити тих неукраїнців, які склали присягу не з патріотичних, а з якихось інших мотивів, залишити військову службу. На кінець 1995 року навчання у військових училищах і академіях має вестися виключно українською мовою, впровадження якої розпочалося у серпні 1993 року. Згідно з відповідною директивою, «знання української мови є важливим засобом військового та патріотичного виховання військовослужбовців».
На середину 1993 року в Україні не було воєнної доктрини, що утруднювало як перебудову воєнно-промислового комплексу, так і ставлення керівництва країни до ядерної зброї та збройних сил. Проект такої доктрини парламент у серпні 1992 року відхилив через його надмірну «пацифістську» спрямованість, особливо щодо запропонованого нейтралітету України, відмови від участі у воєнних блоках та її без'ядерного статусу. Критиці піддавалася також відсутність у проекті визначення головного «потенціального противника» України. Автора цього проекту воєнної доктрини генерал-лейтенанта Василя Собкова, колишнього першого заступника міністра оборони, було покарано за ці «пацифістські гріхи» та переведено на нижчу посаду до Західного військового округу. Можливо, що воєнна політика України була занадто успішною. Держава успадкувала від колишнього СРСР надмірно великий офіцерський корпус, відданість якого незалежній Україні дуже важко оцінити. Однак ця політика дала змогу уникнути існування іноземних військових баз на території України, що є важливим моментом у разі виникнення боротьби всередині країни або загрози сепаратистського заколоту.


РОЗБІЖНОСТІ З РОСІЄЮ:  ВІЙСЬКОВО-ПОВІТРЯНІ СИЛИ

Головний конфлікт із Росією точиться щодо права власності на стратегічні бомбардувальники, які можуть доставляти крилаті ракети, що запускаються із повітря. Саме через нерозв'язаність цього конфлікту багато офіцерів не наважувалися складати присягу на вірність Україні. Узявши ці бомбардувальники під свій контроль, Україна опинилась у скрутному становищі – навесні 1993 року Москва поновила свої вимоги щодо цих літаків.
До весни 1993 року існувала ще одна проблема, пов'язана з елітною дивізією повітряного десанту, яка дислокувалась у м. Болграді Одеської області. До грудня 1991 року ця дивізія підтримувала гагаузьких сепаратистів у Молдові. На літо 1992 року 60 відсотків її військовиків склали російську, а решта – українську присягу. Проте ця дивізія не могла брати участь у навчаннях через те, що її літаки були націоналізовані Україною після того, як їхній обслуговуючий склад цілковито перейшов на бік Києва. Навесні 1993 року залишки обладнання цієї дивізії порівну поділено між Україною і Росією. Тих військових, які присягли на вірність Росії, переведено до Російської Федерації.
Розбіжності з Росією через успадковані Україною стратегічні бомбардувальники є майже вичерпаними. Ці літаки не відповідають потребам України, звичайно, якщо вона не збирається використовувати їх як засіб доставки ядерних крилатих ракет. Україна могла б продати Росії ці літаки або ж обміняти їх на енергоресурси, однак побоювання, що вони у майбутньому можуть бути використані проти неї, утримує її від прийняття такого рішення.


КОНФЛІКТ З РОСІЄЮ: ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ

Чорноморський флот є і, напевне, залишатиметься джерелом суперечок між Україною та Росією, оскільки від самого початку існування ця проблема пов'язана із питанням про статус Криму. Навесні 1992 року керівництво обох сторін використовувало конфлікти, що розросталися через право власності на Чорноморський флот, з метою відволікти увагу населення своїх країн від внутрішніх економічних проблем. Під час відвідання одного з підприємств Ульяновська Президент Борис Єльцин, роздратований різким підвищенням цін, на яке скаржилися робітники, сказав: «Чорноморський флот був, є і буде російським. Ніхто, навіть Київ, не забере його у Росії». Договір, підписаний у середині січня 1992 року, що передбачав розподіл флоту на «стратегічний» (який залишався у власності СНД) та «звичайний» (який передавався Україні), так і не було виконано.
Протягом першого кварталу 1992 року позиція України ставала все радикапьнішою: спочатку вона доводила, що їй має належати частка Чорноморського флоту, а відтепер вимагала усі кораблі та обладнання флоту, розміщеного на її території. Оскільки позиція України ставала все жорсткішою, командувач  військово-морськими силами СНД адмірал Володимир Чернавін запропонував збільшити частку України при розподілі Чорноморського флоту до 20-30 відсотків (пізніше цю цифру збільшили навіть до 40 відсотків). Від весни 1992 року, після того як флот було позбавлено тактичних ядерних ракет і «стратегічний» аргумент російської сторони у цій суперечці відпав, було висунуто більш націоналістичні, емоціональні та історичні аргументи, які відтоді знаходять усе більше прихильників.
Севастополь – місце двох найвідоміших і найгероїчніших в історії Великоросії та колишнього СРСР битв під час Кримської війни 1853–1856 років і Другої світової. Бойова ж історія флоту скінчилася у Кримську війну 1853–1856 років, він тримався осторонь від подій першої світової війни, навіть був затоплений більшовиками після того, як 1918 року більшість із його кораблів підняла український прапор. Під час другої світової війни флот також не відігравав значної ролі через малу стратегічну значиміть району Чорного моря. І сьогодні досить важко обгрунтувати з воєнної точки зору стратегічну необхідність для СНД, і зокрема Росії, утримувати великий флот на Чорному морі, оскільки цей регіон навряд чи має глобальне значення. Стосовно ж захисту головних судохідних шляхів до Середземного моря, то цьому завданню найкраще відповідала б морська авіація берегового базування, яка є досить чисельною.
Отже, попередні заяви найвищого командування СНД про те, що Чорноморський флот необхідний для противаги американському Шостому флоту та присутності НАТО у Середземному морі, скорше випливають із традиційної риторики часів «холодної» війни, ніж із реального підходу до сьогоднішнього становища у світі. До того ж Чорноморський флот замкнутий у базах через нестачу коштів та пального для проведення навчань. Відтак він є, по-перше, гарною мішенню в разі збройного конфлікту, а по-друге, даремною витратою ресурсів, оскільки перспективи продажу кораблів постійно погіршуються.
Як відомо, російське командування визнало неможливим для російського Балтійського флоту залишатися в іноземних портах Латвії та Естонії. Водночас із боку Росії існує небажання погодитися з тим, що подібне ставлення має бути й до Севастополя. Проте російська сторона вимагає, щоби після розподілу флоту Севастополь залишався базою не лише для українських, а й для російських кораблів. Тож конфлікт щодо Чорноморського флоту зумовлений незадовільним станом українсько-російських відносин, а також упередженим ставленням російської правлячої еліти й населення як до незалежності України, так і до проблеми суверенітету Криму*. (*Ще у лютому 1992 року російський юрист Геннадій Мєлков доводив, що Севастополю спід надати особливого статусу на зразок «Західного Берліна», а Росія «має зберегти свої права на Севастополь незалежно від того, чи залишиться Україна у складі СНД» /Российская газета,– 1992.– 14 февраля).
Нагальна необхідність невідкладного розв'язання кримського питання особливо гостро постала після того, як розпочалася «війна указів» між президентами Росії та України щодо підпорядкування Чорноморського флоту та невдалої спроби розв'язати цю проблему на переговорах в Одесі. Згідно з ялтинською домовленістю, досягнутою в серпні 1992 року, Україна скасовує постанову парламенту про свою власність на всі кораблі, які приписані до українських портів, водночас Росія погоджується на те, щоб українська частка становила більше, ніж 20-22 відсотки, що їх раніше пропонувала російська сторона.
Підтримуючи позицію України, стосовно того, що розподілу підлягають лише кораблі флоту, але не його наземне обладнання, тодішній міністр оборони Морозов звільнив командирів місцевих наземних гарнізонів, у тому числі командира гарнізону міста Севастополя. При цьому націоналісти рішуче виступали проти впливу проросійських сил на півострові, а комуністи – проти того, що міністром оборони був Морозов. У вересні 1992 року усі наземні споруди та обладнання Чорноморського флоту були підпорядковані Києву, включаючи й військово-морські училища в Севастополі, що спричинило конфлікт між курсантами, одні з яких склали присягу Україні, інші – Росії. Двічі лунали постріли військово-морських патрулів під час навчань із використанням наземного обладнання українських військ ППО, що розташовані поблизу Севастополя. В Україні існує велика опозиція щодо передачі цих наземних споруд та обладнання під юрисдикцію Росії.
У квітні – травні 1993 року, після того, як 100 депутатів зажадали відмінити Ялтинські угоди, конфлікт розгорівся з новою силою. Ці депутати, зокрема, звинуватили російську сторону у прийнятті одноособового рішення застосувати флот під час подій в Абхазії та у звільненні зі служби тих офіцерів, які прийняли українську присягу. У травні 1993 року понад 200 кораблів Чорноморського флоту (переважно допоміжні, а не бойові) підняли російський прапор у відповідь на підняття тижнем раніше українського прапора на деяких кораблях флоту. Український міністр оборони зажадав, щоби ті кораблі, які підняли російський прапор, залишили територію України – відплили до російських портів. Тим часом Росія продовжує наполягати на тому, що «Севастополь був і лишатиметься російською військово-морською базою».
Під час зустрічі на найвищому рівні між українським та російським президентами, що відбулася у липні 1993 року, було підтверджено намір обох сторін завершити до 1995 року розподіл флоту у пропорції 50:50. Проте виникає сумнів стосовно можливості ратифікації цих угод в обох парламентах. Російський парламент і Міністерство оборони поділяють поширену серед морського офіцерства думку, що флот зовсім не варто ділити. Багато офіцерів, підтримуючи претензії Росії щодо її суверенітету над Севастополем, негативно ставляться до ідеї оренди цієї бази, оскільки це, на їхню думку, означатиме визнання українського суверенітету над нею. Лідер Кримської Автономної Республіки привітав ідею про об'єднаний Чорноморський флот, а представник Президента Кравчука в Севастополі заявив, що флот має належати також і Росії.
Така точка зору викликає запитання, чи мають Україна і Росія однакові національні інтереси, яким би міг відповідати об'єднаний флот. Український парламент виступив проти згоди Кравчука на подвійне громадянство мешканців Криму та надання Росії в оренду наземних споруд і обладнання у Севастополі. Отже, проблема Чорноморського флоту ще далека від розв'язання; ймовірно, тут зберігатимуться конфлікти і напруженість. На ялтинській зустрічі у вересні 1993 року російська сторона запропонувала викупити українську половину кораблів і наземного обладнання флоту; українці погодилися лише «розглянути» цю пропозицію, хоча її навряд чи буде схвалено. Парламентський Комітет із законодавства і законності різко відреагував на можливу оренду севастопольської бази, заявивши, що лише парламент, а не президент уповноважений вирішувати такі питання. По-друге, цей комітет висловив точку зору більшості українського керівництва, згідно з якою передача Росії усього флоту та наземних споруд могла б «неминуче призвести до погіршення політичної ситуації в Криму та навіть сприяти виходу Криму зі складу України».
Досягнуті на сьогодні угоди щодо флоту лише відсувають остаточне розв'язання проблеми, пропонуючи певні компроміси у відповідь на вимоги, контрвимоги та кризу у взаєминах. Тим часом морське офіцерство все більше політизується, що зменшує можливість досягнення компромісу. Хоча більшість офіцерів, як і раніше, є росіянами, проте 80 відсотків (або 60 тис.) призовників – українці. Отож будь-який конфлікт у Криму може розділити флот за етнічною ознакою.
Оскільки протягом 1992–1993 років конфлікт щодо Чорноморського флоту то вщухав, то розгорявся з новою силою, Україна може, нарешті, дійти висновку, що для неї було б краще зажадати від Росії перевести увесь флот до її бази у Новоросійську, а частину кораблів передати Тихоокеанському та Північному флотам, звільнивши таким чином цілком і назавжди Севастополь і Крим від своєї присутності. Це, безперечно, примусить Росію визначитися, чи вона зацікавлена у флоті, чи у придбанні територій, чи у першому і другому разом. Забрати з території України ті кораблі, команди яких підтримують Росію, фізично неможливо, до того ж це може спровокувати поглиблення конфлікту. Найкращий шлях розв'язання цієї проблеми – це продати увесь флот Росії за умови, що вона переведе його із Криму до своїх портів чи портів інших країн СНД.
Очевидно, розв'язання проблеми Чорноморського флоту станеться ще не скоро. І Україна, і Росія спочатку вимагали для себе повного контролю над флотом, потім вирішили порівну його поділити, але врешті-решт Росія знову зажадала отримати увесь флот. Жорстка позиція Президента Єльцина під час ялтинської зустрічі в Криму у вересні 1993 року обумовлена прагненням задовольнити націоналістичні вимоги багатьох його виборців. Тим самим він сприяв падінню авторитета Президента Кравчука серед націоналістичних сил України. Буде важко віднайти шляхи розв'язання проблеми Чорноморського флоту ще й тому, що національні інтереси України та Росії щодо Криму – діаметрально протилежні. І хоча Президенти Єльцин і Кравчук, звичайно, не підуть на втягування своїх країн у війну з приводу Криму або флоту, проте цього не можна переконливо твердити про тих, хто сподівається посісти президентське місце у майбутньому як в Москві, так і в Києві.

Тарас Кузьо
НАЦІОНАЛЬНА  БЕЗПЕКА  УКРАЇНИ (Журнал «Військо України» № 4-5, 1994 р.)

(продовження далі в ч. 4)

З чого починалась Армія України після серпня 1991 р. (2)

ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ

Чорноморський флот – це 26 відсотків кораблів колишніх радянських військово-морських сил та сім відсотків його підводних човнів, що базуються переважно в українських морських портах у Севастополі та в Одесі. Дещо менші за розмірами та значенням морські бази, розташовані в Поті (Грузія) та Новоросійську (Росія). Чорноморський флот був третім серед чотирьох флотів колишнього СРСР та дванадцятим – у світі. Його головне завдання – захист узбережжя Чорного моря – й досі залишається складовою воєнної політики України. Чорноморський флот мав 18 підводних човнів, 39 бойових і 60 патрульно-берегових кораблів, а також 30 есмінців та 16 десантних суден. Миколаївський суднобудівний завод був єдиним у колишньому СРСР, де будувалися авіаносці, націоналізовано у листопаді 1991 року. (Україна успадкувала шість суднобудівних заводів, де будували кораблі для військово-морського флоту колишнього Радянського Союзу. У листопаді 1992 року Росія внесла пропозицію «Про співробітництво у будівництві та ремонті суден та військово-морського обладнання для російського флоту»)
До складу Чорноморського флоту входили також значні наземні сили, що включали бригаду морської піхоти, розміщену в Севастополі та оснащену 60-ма артилерійськими гарматами і сотнею БТРів, а також авіацію. Колишній Радянський Союз мав намір обійти Договір про скорочення звичайних збройних сил та озброєнь в Европі, визначивши дивізію наземних сил у Сімферополі як «дивізію берегової охорони». Ця дивізія є сучасною, має 300 танків і 600 БТРів. Від літа 1992 року вона перебуває у розпорядженні Києва, надаючи йому, таким чином, вагомий інструмент у здійсненні контролю над Кримським півостровом. До того ж Чорноморський флот мав понад 400 бойових літаків (винищувачів і бомбардувальників), які базувалися на трьох базах у Криму та на трьох базах в інших районах України. У складі флоту було також 100 вертольотів.
Побудова власних військово-морських сил обійдеться Україні дорого і залежатиме насамперед від стану економіки та наявності спеціальної довгострокової програми. Український контр-адмірал Борис Кожин окреслив досить далекосяжні плани щодо українських військово-морських сил, які, за його словами, існуватимуть незалежно від української частки Чорноморського флоту (а чи одержить Україна взагалі цю частку?). Українські військово-морські сили складатимуться із 100 кораблів, у тому числі з ракетних крейсерів, багатоцільових патрульних і ракетних кораблів, а також мінних тральщиків. На цих кораблях служитимуть 40 тис. військових моряків. Б. Кожин відкинув думку про те, що український військово-морський флот матиме ядерну зброю. Проте адмірал Володимир Пилипенко заперечив йому, назвавши тих, хто виступає за без'ядерний український флот, «або дурними, або хворими, або такими, що грають в несерйозні ігри».
Реалістичніший план запропонував колишній міністр оборони Морозов – до 1998 року мати загалом 14 кораблів.
Згідно з цими досить сміливими, проте, можливо, не дуже реалістичними планами, Україна матиме відповідно 40 і 25 відсотків живої сили та кораблів Чорноморського флоту колишнього СРСР. Це менше, ніж склад військово-морських сил Великобританії або Франції, які мають у середньому понад 60 тис. чоловік, проте це все ж забагато для України, яка переживає таку гостру кризу. У зв'язку із кризою командування українських Збройних Сил звернулося до керівників усіх областей республіки з проханням, щоб кожна з них фінансувала будівництво хоча б одного корабля. Якщо це буде зроблено, чисельність українського флоту становитиме не більше 30 кораблів.
Тим часом Чорноморський флот може або цілком перейти до рук Роси, або, як і донині, тут існуватиме патова ситуація. Сьогодні Чорноморський флот є малокорисним (якщо він узагалі є таким) для України, адже більшість офіцерів настроєна служити Росії. Бюджет на 1993 рік покрив лише витрати на заробітну платню військовослужбовцям, проте він не передбачав фінансування навчань, модернізації військового обладнання або передислокації військ. Окрім того, Україна не зможе забрати собі увесь Чорноморський флот через проросійську орієнтацію більшості її офіцерства.


ВІЙСЬКОВО-ПОВІТРЯНІ СИЛИ

Військово-повітряні сили, успадковані Україною, є досить значними за чисельністю і включають з'єднання авіації стратегічного призначення, тактичні літаки, перехоплювачі у складі Військ протиповітряної оборони (ППО), вертольоти у складі підрозділів наземних сил та велику кількість літаків Чорноморського флоту. У власність України перейшли 19 сучасних бомбардувальників ТУ-160 класу «Идфслофсл», які базуються в Прилуках, та 21 бомбардувальник ТУ-95 класу «Иуфк-2 Р-16» в Узині (за винятком тих літаків, що перелетіли до Росії на початку 1992 року).  Кожний літак класу «Идфслофсл» або «Иуфк-Р» може нести на борту відповідно 12 і 15 крилатих ядерних ракет, які запускаються із повітря і мають загалом 192 та 224 боєголовки. Україна також отримала всі літаки-заправники «Мідас», які використовуються для заправлення літаків авіації стратегічного призначення. Київ сподівається, що найближчим часом ці літаки-заправники можна буде використати для комерційного авіафрахту. Планується також пристосувати стратегічні бомбардувальники для використання в роботі «екологічних патрулів під егідою ООН». Бомбардувальники ТУ-95, можливо, будуть збережені, а літаки ТУ-160, мабуть, підлягатимуть переробці.
Отже, загальна кількість літаків, успадкованих Україною від збройних сил колишнього СРСР, становить 150 бомбардувальників, 180 бойових літаків, 120 літаків-розвідників і літаків активної радіопротидії, 510 винищувачів у складі сил ППО та близько 800 учбових літаків. Згідно з обмеженнями, передбаченими Договором про скорочення звичайних збройних сил та озброєнь в Европі, Україна має зменшити загальну кількість літаків більш ніж на третину. З радянської військової спадщини на долю України припало також близько 700 бойових вертольотів та вертольотів підтримки і загального призначення, підпорядкованих наземним збройним силам, і майже 100 вертольотів у складі Військово-повітряних сил. До 1995 року граничну кількість бойових вертольотів, передбачену вищезгаданим договором, що на сьогодні становить 285 одиниць, буде збільшено до 330. Це сприятиме швидкому розгортанню збройних сил у разі виникнення обмеженого збройного конфлікту.


ЯДЕРНА ЗБРОЯ

Україна успадкувала від Радянського Союзу найбільшу (за межами Росії) кількість стратегічних сил, розташованих на двох базах у Хмельницькому (130 ракет SS-20, побудованих у Росії, кожна з яких має по шість боєголовок) та у Первомайську (40 ракет SS-24 українського виробництва з 10-ма боєголовками кожна). Всі ці ракети містяться у стартових шахтах і мають загальний бойовий потенціал 1180 боєголовок (до цього слід додати боєголовки у сховищах). Київ розформував 43-тю армію Стратегічних ракетних військ, і нині вона налічує приблизно 20 тис. чоловік, більшість із яких є громадянами України. У липні 1993 року спеціальним секретним наказом під юрисдикцію України було взято всі підрозділи типу «C» (спеціальні сили Стратегічних ракетних військ, що відповідають за зберігання та ремонт ядерних боєголовок).
Коли тривав процес розпаду колишнього Радянського Союзу, Захід стурбувався насамперед із приводу тактичних ядерних озброєнь, які могли б потрапити до рук екстремістських сил у разі загального хаосу та громадянської війни, до того ж їх могло бути продано за кордон. Тоді як Росія зацікавлена у перебільшенні, оцінюючи ті сили із числа колишніх радянських збройних сил, які вона визначає як «стратегічні», інтереси України, навпаки, полягають у вузькому трактуванні поняття «стратегічні сили». Наприклад, Росія доводить, нібито увесь Чорноморський флот є «стратегічним», бо має у своєму складі декілька кораблів із тактичною ядерною зброєю на борту. Це спонукало Україну якнайшвидше вилучити тактичну ядерну зброю зі складу наземних сил і Чорноморського флоту, щоби ці сили вже не можна було, на думку Києва, класифікувати як «стратегічні».
До травня 1992 року із двомісячним випередженням установленого терміну до Росії було вивезено 3905 сучасних тактичних ядерних ракет, які становили 14 відсотків усіх ракет такого типу у країнах СНД (загальна кількість майже 28 тис. сучасних тактичних ядерних (!!!) ракет - Б.Г.). Тимчасове припинення процесу передачі Україною цих ракет Росії викликало серйозне невдоволення і навіть протести з боку США та Росії. Аж до 1993 року Україна не вимагала компенсації за вивезені ракети. Якщо над Україною нависла загроза втрати або продажу Росії всього Чорноморського флоту, то опоненти Кравчука з числа націоналістичних сил, безперечно, звинуватять його у зраді національних інтересів через те, що він 1992 року безпідставно віддав тактичну ядерну зброю, аби Чорноморський флот не міг бути визначений як «стратегічний». Хоча Україна може зберегти ракети SS-24 та крилаті ракети, що запускаються із повітря, не зовсім зрозуміло, чи вони можуть бути повноцінним засобом стримування за відсутності необхідної для цього інфраструктури. Через 15 років ракети SS-24 стануть застарілими. Якщо Україна захоче залишатися ядерною державою і після закінчення цього терміну, то вона буде змушена витрачати величезні кошти на модернізацію ядерних озброєнь, задля якої необхідними є три найважливіші складові, яких бракує сучасному воєнно-промисловому комплексу цієї країни: заводу повторної переробки, що постачав би збагачений уран для ядерних боєголовок, полігону для випробувань боєголовок та ракет, а також супутників зв'язку.


ВІЙСЬКОВО-ПРОМИСЛОВА БАЗА

Україна успадкувала від колишнього СРСР також значний воєнно-промисловий комплекс, що складався з 1840 підприємств, на яких працювало 2,7 мільйона чоловік, до того ж 700 із цих підприємств, що нараховували 1,3 мільйона працюючих, випускали суто воєнну продукцію. Найважливішими з них є 330 гігантських заводів, які належали ВПК України. Серед них і «Південмаш», де будують стратегічні ядерні ракети SS-18, SS-20, SS-23, SS-24, та Київський завод «Арсенал».
Близько 14 відсотків усього воєнно-промислового комплексу колишнього Радянського Союзу було розміщено в Україні, в тому числі майже 16 відсотків оборонних підприємств, які виробляли засоби зв'язку, радіо- та електронне обладнання. З огляду на те, що ВПК випускав і воєнну, і народногосподарську продукцію, існують розбіжності в оцінці його ролі в українській економіці. 1990 року співвідношення між воєнним та цивільним секторами економіки республіки розцінювалося як 40% до 60%. Згідно з оцінками спеціалістів, воєнно-промисловий комплекс давав третину валового національного продукту України, або 28 відсотків продукції промисловості.
В Україні є багато галузей промисловості з найсучаснішими технологіями, науково-дослідних установ, а також заводів із монтажу ядерних ракет. Можливо, найбільше уваги приділяється сьогодні ядерному потенціалу воєнно-промислового комплексу України. Виробництво ядерних ракет, космічних апаратів багаторазового використання типу «Шатл» і супутників (ракет класу «Зеніт» і «Циклон») на заводі «Південмаш» залежить від постачання з Росії двигунів та збагаченого урану і плутонію. Точаться розмови навколо одного з харківських науково-дослідних інститутів, де існує ядерна експертиза, щодо можливості проведення тут досліджень у галузі перенацілення стратегічних ядерних ракет, розташованих на території України, та передачі їй оперативного контролю над ними.
Україна не має потужностей для виробництва бойових літаків і вертольотів. Однак тут міститься найбільше в колишньому СРСР авіаконструкторське бюро імені Антонова, а також випускаються найбільші у світі транспортні літаки «Ан» і «Руслан».
ВПК України виробляв половину танків, ракет, оптичного обладнання та систем радіозв'язку для збройних сил колишнього СРСР. Зокрема, головним виробником танків Т-64, Т-72, Т-80 був Харків, проте броня та гармати для них постачалися із Росії.
Хоча більшість радянських кораблів будувалася на українських суднобудівних заводах у Миколаєві, відповідні конструкторські бюро знаходилися в Росії. Оскільки Україна володіє всіма судноремонтними заводами колишнього СРСР, то до грудня 1992 року не було відремонтовано жодного російського корабля. На одному із суднобудівних заводів залишилося незавершеним будівництво 20 воєнних кораблів: до їхнього виробництва було залучено багато заводів на всій території колишнього Союзу. Україна могла б використати деякі з цих недобудованих кораблів для створення власного військово-морського флоту, незалежного від Чорноморського флоту. Справжня сила України полягає у величезних виробничих потужностях із випуску боєприпасів, оптичних систем, лазерів, електронного обладнання.
Хоча Україна успадкувала значний воєнно-промисловий комплекс, він є скорше перешкодою на шляху розвитку її економіки, аніж позитивним здобутком. По-перше, ВПК потребує великих інфляційних кредитів, по-друге, його важко перевести на рейки цивільного виробництва, по-третє, високий ступінь його інтегрованості з підприємствами колишнього СРСР є стимулом для грунтовніших зв'язків як з Росією, так і з іншими країнами СНД.
(продовження далі в ч. 3)

З чого починалась Армія України після серпня 1991 р. (ч.1)

Особисто я не є пацифістом, оскільки свідомий того, що, на жаль, наш світ неможливий без насилля, без силових конфліктів та протистояння - така вже данність нашого існування Людей на планеті Земля. Не буду деталізувати і щось роз'яснювати на тему військових реалій людства, а просто одразу зазначу, що я був і є послідовним противником ядерної зброї і дуже радий, що в Україні її не має. Ядерна зброя - це зброя самогубців, бо мені важко уявити щасливим життя переможців у війні із застосуванням ядерної зброї. Воістину тоді живі будуть заздрити мертвим.
Те саме стосується інших варіантів ЗМЗ (зброї масового знищення), тому що це так само безглуздо, особливо бактеріологічна ЗМЗ після застосування фактично контролю не підлягає через неможливість передбачити всі можливі мутації та поширення застосованих організмів, смертельних для людей. Принагідно зазначу, що одна пробірка з вірусами може цілком урівняти загрозу від армії з ядерним потенціалам РФ та США разом узятих. Тому прихильників доктрин "Мир через жах", тобто стримування агресій через наявність ядерної зброї у арсеналі слабших країн я б радив заткнутись: бактеріологічна зброя для того значно дієвіша, бо в сотні тисяч разів дешевша, жахливіша і дурніша до застосування.
Власне для того я зробив цю передмову, щоб читаючи подальші матеріали - всі звертали особливу увагу на те, які шалені економічні і людські ресурси було на це озброєння використано і фактично змарновано на ніщо! Тільки тактичний ядерних ракет на момент розвалу СРСР було коло 30 тисяч! Уявіть, які то шалені кошти і щоб за них можна було для людей зробити в мирному виробництві. Про вартість стратегічного ядерного озброєння СРСР взагалі уяви не вистачає: десятки тисяч ядерних боєголовок, тисячі стратегічних ракет, пускових шахт і мобільних ракетних комплексів, наддорогі атомні підводні човни, космічні комплекси управління і прикриття тощо. Ось де відповідь причин розвалу СРСР: всі працювали і виробляли неймовірну масу лайна, бо інакше зброю назвати не можна, а потім ще дивувались: "І чого ми так бідно й нікчемно живемо?"
Висновок простий    і однозначний: якщо ми вже назвали себе homo sapiens, тобто "людина розумна", то давайте нарешті справді думати! І думати не над тим, як одне одного винищити, а над тим, як жити і вижити нам і нашим нащадкам у цьому і без того небезпечному світі з його вулканами, землетрусами та астероїдами.

Богдан Гордасевич
 27.04.2014
м. Львів



НАЦІОНАЛЬНА  БЕЗПЕКА  УКРАЇНИ

Тарас Кузьо

(Журнал «Військо України» № 4-5, 1994 р.)

РОЗДІЛ III

СКЛАДОВІ  УКРАЇНСЬКОЇ  ПОЛІТИКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Унаслідок історичних причин, викладених у першому розділі, Україна віддає пріоритет розбудові збройних сил. Із багатьох можливих шляхів вона обрала той, який веде до поступової націоналізації колишніх радянських збройних сил, що базувалися на її території. Завдяки націоналізації Україною великої кількості колишніх радянських збройних сил, розташованих на її території, було, по-перше, зламано могутню радянську воєнну машину і, по-друге, усунуто будь-яку внутрішню воєнну загрозу незалежності України. Така політика спричинила те, що багато офіцерів у Збройних Силах України підтримують її незалежність, нейтралізовано також потенціальну небезпеку з боку решти офіцерства. В Україні вже завершено створення двох родів військ: Сухопутних і Військово-повітряних сил.
У зв'язку із поступовим скороченням збройних сил в Україні та їх переходом на професійну основу націоналізація колишніх радянських збройних сил і наявність великої кількості офіцерів-українців, які служать за межами України у державах СНД та виявляють бажання повернутися на батьківщину, можуть дуже дорого обійтися українському суспільству та економіці. Воєнно-промисловий сектор української економіки зосереджений переважно у Східній Україні, тому його перебудова матиме як соціальні, так і етнічні наслідки. Крім того, ВПК пов'язує Україну з Росією та СНД, оскільки в цій галузі економіки існує дуже щільна інтеграція між колишніми республіками СРСР.
Єдиним винятком із досить плавного процесу націоналізації колишніх радянських збройних сил в Україні став розподіл Чорноморського флоту між Україною та Росією. Розв'язання цієї проблеми, очевидно, буде складним через безпосереднє ставлення до Права власності на Кримський півострів. Чорноморський флот насправді не має стратегічного значення. Його «важливість» полягає лише в тому, що жодна сторона не бажає поступатися іншій,  очікуючи певних результатів від продажу обладнання цього флоту. У даному розділі доводиться, що політика Росії, котра, вже отримавши решту із чотирьох флотів колишнього СРСР, претендує ще й на частку Чорноморського флоту та місто Севастополь, розташоване в Україні, не сприяє встановленню добрих російсько-українських відносин та стабільності в регіоні. Внаслідок такої політики в Україні зберігається почуття загрози її національній безпеці.
Ядерна політика України є непослідовною, вона – то спонтанна реакція на певні зовнішньополітичні події. Проте 1992–1993  років Київ усе наполегливіше виступає  за збереження свого ядерного статусу.  У зв'язку з цим аналізуються головні чинники, що впливають на ядерну позицію України та ставлення провідних політичних діячів і сил до проблеми ядерної зброї в Україні. Основними факторами, які породжують прихильність до збереження ядерної зброї, є існуючі в Україні почуття незахищеності і небезпеки, комплекс меншовартісності та  надмірна підозрілість у ставленні до зовнішнього світу, ворожість якого до України є для її деяких політиків незаперечною істиною. Цілком імовірно, що, незважаючи на багаторазові обіцянки ратифікувати договір СТАРТ-1  та Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, Україна все ж зберігатиме певну кількість ядерної зброї на своїй території. Це, у свою чергу, завдаватиме  шкоди українській безпеці та посилюватиме її міжнародну ізоляцію. Хоча за іронією долі саме безпека та ізольованість завдають найбільших турбот українському керівництву.
Проаналізовано також основні  елементи  політики національної безпеки України та проблеми успадкованого Україною від колишнього СРСР воєнно-промислового комплексу, розглянуто бар'єри у відносинах між Україною та Росією щодо військової спадщини, зокрема Чорноморського флоту та ядерної зброї, і нарешті, окреслено тенденції подальшого розвитку та впливу вищезгаданих складових на політику національної безпеки України.


А. РАДЯНСЬКА ВІЙСЬКОВА СПАДЩИНА: ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКІ СИЛИ, ЗВИЧАЙНА ТА ЯДЕРНА ЗБРОЯ


ЗБРОЙНІ СИЛИ

Після розпаду СРСР Україна успадкувала від нього величезний воєнний потенціал, що становив 30-40 відсотків усього військового обладнання колишніх радянських збройних сил, розташованих на захід від Уралу, та 750 тис. особового складу. Україна успадкувала частини, які належали до радянських сухопутних військ, тактичної та стратегічної авіації, Чорноморського флоту, військ протиповітряної оборони та стратегічних ракетних військ. За технічним потенціалом Збройні Сили України посідають друге місце в Европі після Росії. Напевне, такий стан зберігатиметься, щонайменше, до кінця десятиліття. Для України є дуже вигідним Договір про скорочення звичайних збройних сил і озброєнь в Европі, оскільки, згідно з ним, посилюється контроль з боку України над значною кількістю високоякісного військового обладнання, хоча тисячі одиниць цього обладнання і мають бути знищені. Згідно з цим договором, Україні належить третина озброєнь колишніх радянських збройних сил, що скорочуються.
Успадкованого Україною військового обладнання може виявитися достатньо для того, щоби забезпечити нові збройні сили та навіть експортувати певну його частку. Україні дісталося понад 6,5 тис. танків, в тому числі й найновіші Т-80, Т-72 та Т-64. Решта обладнання включає 7,5 тис. БТРів, 5 тис. засобів підтримки та понад 3,3 тис. артилерійських гармат. Згідно з вищезгаданим договором, на кінець 1995 року кількість танків в Україні скоротиться на третину, а кількість БТРів – на одну шосту. При цьому в Україні все ще залишатиметься багато танків та іншого озброєння, тим паче, що договір дає змогу їй нарощувати кількість артилерійських озброєнь.
Однак хоча в Україні є велика кількість досить сучасного військового обладнання, воно розташоване вдалині від потенціального противника, тобто Росії. Більшість колишніх радянських збройних сил була сконцентрована у Прикарпатському військовому окрузі, тоді як Україна очікує головної загрози зі сходу (від Росії) та з півдня (від конфлікту із сепаратистами Криму). На українсько-російському кордоні збройних сил немає, незважаючи на неодноразові вимоги націоналістичних сил передислокувати більшість частин у цей регіон, що в разі здійснення вимагало б великих коштів, забрало б багато часу і викликало б невдоволення з боку Росії, а також частини населення Східної України.
Тим часом Київ відправив шість підрозділів Прикордонних військ на українсько-бєларуський та українсько-російський кордони, утворивши додаткове Південно-Східне прикордонне управління (зі штабом у Харкові) на додаток до вже існуючих Західного (Львівського) та Південного (Одеського) прикордонних управлінь. Окрім того, у листопаді 1992 року було скасовано три військові округи, а натомість утворено Західне та Південне оперативно-тактичні управління. На зміну штабу Київського військового округу прийшло Міністерство оборони України. Ці тактичні управління складатимуться із армійських корпусів, мотострілецьких та танкових дивізій і бригад, а також із військових учбових центрів.
Після реорганізації збройних сил Південному військовому округу буде надано армійські корпуси, мотострілецькі дивізії та бригади з метою підвищення мобільності військ та їхнього швидкого розгортання при виконанні поставлених бойових задач. У березні 1993 року розпочалися регулярні навчання військ Південного оперативно-тактичного управління за участю морської піхоти, Прикордонних віськ та Національної Гвардії. Звичайно, важливість Південного округу визначається його близькістю до районів конфліктів у Молдові та в Криму. Будь-який контроль над Кримом із боку Росії або існування військово-морських баз Росії в Севастополі ускладнили б захист Південної України з воєнної точки зору. (Саме тому колишній міністр оборони Костянтин Морозов відкидав будь-яку можливість надання севастопольської морської бази в оренду Росії.)
Хоча кількість успадкованого Україною військового обладнання та озброєння і є значною, проте головним чинником, що призвів до його націоналізації, було рішуче небажання України дозволити Росії заволодіти цією спадщиною колишнього СРСР. Тому навряд чи увесь цей арсенал буде враховано у воєнному плануванні України. Видатки на оборону є досить обмеженими внаслідок величезного бюджетного дефіциту, економічної кризи та гіперінфляції. Отже, фонди, необхідні для придбання запасних частин та обслуговування цього обладнання, є дуже незначними. Нестача паливно-мастильних матеріалів перешкоджає проведенню навчань та підтриманню бойової готовності на належному рівні.
(продовження далі в ч. 2)

Допомога армії України

РЕПОСТ НА ЛЬВІВ - допомога армії! Починаємо діяльність у Львові! 
Taras Dzyoba (у ФБ) - координатор у Львові.
Перша частина, яка потребує уваги львів'ян - 80-й окремий аеромобільний полк, Львів, більше ніж 1000 осіб.
Список потрібних речей від цієї частини (терміново).
В порядку пріоритету:
1. Радіостанції Motorola T-80 або аналоги стандарту PMR446 - 100шт+ (можна радіостанції інших моделей/стандартів в кількостях кратних 10)
2. Зварювальні апарати портативні - 2шт
3. Електрогенератори бензинові малогабаритні, номінальна потужність - 1кВт - 3шт
4. Бензопили ручні - 3шт
5. Метеостанції портативні - 1шт
6. Намети малогабаритні (1-5 людей кожен) - на 80 людей
контактна особа
Дзьоба Тарас (+38 093 504 8088)
(прохання дзвонити до 12:00 або після 20:00, можна пізно)

Підтримайте українську армію!!!!

Дорогі співвітчизники українці мільярдери допоможіть зайвим мільоном для героїв військових!

1. Ринат Ахметов ($12,5 млрд),
2. Виктор Пинчук ($3,2 млрд),
3. Геннадий Боголюбов ($2,3 млрд),
4. Игорь Коломойский ($2,1 млрд),
5. Юрий Косюк ($1,5 млрд),
6. Вадим Новинский ($1,5 млрд),
7. Петр Порошенко ($1,3 млрд),
8. Константин Жеваго ($1,2 млрд)
9. Сергей Тигипко ($1 млрд).

Підтримай Українську армію!

Увага!!! Підтримай Українську армію! Зателефонуй або надішли СМС
на номер 565. Один дзвінок або СМС - 5 грн. (єдиний телефон всіх
мобільних операторів).

Воєнно-ідеологічна підготовка

Наказом Міністра оборони України від 20.03.2013 № 188 “Про затвердження Інструкції з організації воєнно-ідеологічної підготовки у Збройних Силах України з 1 квітня 2013 року в системі бойової підготовки Збройних Сил України вводиться новий навчальний предмет “Воєнно-ідеологічна підготовка.



Введення воєнно-ідеологічної підготовки спрямовано на удосконалення системи підготовки військ (сил), забезпечення належного рівня ідеологічної роботи з особовим складом, підтримання у нього високого морального духу.

Воєнно-ідеологічна підготовка в Збройних Силах України

Наказом Міністра оборони України від 20.03.2013 № 188 “Про затвердження Інструкції з організації воєнно-ідеологічної підготовки у Збройних Силах України” з 1 квітня 2013 року в системі бойової підготовки Збройних Сил України вводиться новий навчальний предмет “Воєнно-ідеологічна підготовка”.

Введення воєнно-ідеологічної підготовки спрямовано на удосконалення системи підготовки військ (сил), забезпечення належного рівня ідеологічної роботи з особовим складом, підтримання у нього високого морального духу.