Щастя моє, Невагоме, Тендітне, Квітка, розквітла в камінні на мить. Крапля, В пустелю занесена вітром Губи давно пересохлі скропить. Щастя тендітне, Щодня – як востаннє, Квітам на скелях недовго цвісти. Перлів дорожчі хвилини, де пам’ять Ще не спалила у літо мости. Тихо життя із дерев облітає – Днями, і листям, й листами віршів… Миті, що серце твоє пам’ятає – Їх, Тільки їх на землі ти прожив. Решта – пустелі пісок і каміння. Кроків самотніх...

Читати далі...

Чому я тут? Чому, луною кроків Порушуючи тишу забуття, Відлічую свої десятки років – Щоб відійти у чорне небуття? Щоб бачити в очах безодні зорі, Що падають, мов сльози, у пітьму, Благословляти небеса прозорі Чи проклинать байдужість їх німу? Чому сміюсь, кричу, радію, плачу, Немов мале нестримане дитя, Далеким марю, ближнього не бачу, Піском крізь...

Читати далі...

Я – жінка. Це для мене на зорі Зриваєш ти росою взяті квіти. Цілунок твій о вранішній порі – Для мене. Правди нікуди подіти: Я – жінка. Це для мене написав Петрарка неземні оті сонети. І це заради мене – Боже збав! – Готовий був підняти на багнети Весь світ Наполеон. І мій...

Читати далі...