Щастя моє,

Невагоме,

Тендітне,

Квітка, розквітла в камінні на мить.

Крапля,

В пустелю занесена вітром

Губи давно пересохлі скропить.

Щастя тендітне,

Щодня – як востаннє,

Квітам на скелях недовго цвісти.

Перлів дорожчі хвилини, де пам’ять

Ще не спалила у літо мости.

Тихо життя із дерев облітає –

Днями, і листям, й листами віршів…

Миті, що серце твоє пам’ятає –

Їх,

Тільки їх на землі ти прожив.

Решта – пустелі пісок і каміння.

Кроків самотніх набридлі сліди.

Сміх за спиною. Чуже голосіння.

І… підсвідоме чекання біди…

Чому я тут? Чому, луною кроків                                  

Порушуючи тишу забуття,

Відлічую свої десятки років –

Щоб відійти у чорне небуття?

Щоб бачити в очах безодні зорі,

Що падають, мов сльози, у пітьму,

Благословляти небеса прозорі

Чи проклинать байдужість їх німу?

Чому сміюсь, кричу, радію, плачу,

Немов мале нестримане дитя,

Далеким марю, ближнього не бачу,

Піском крізь пальці віючи життя?

Де той, хто лічить вечори і ранки?

Де відповідь на всі мої «чому?»

В вінок буття вплітаючи світанки,

Куди іду –

У вічність

Чи в пітьму?

Я – жінка.                                                        

Це для мене на зорі

Зриваєш ти росою взяті квіти.

Цілунок твій о вранішній порі –

Для мене.

Правди нікуди подіти:

Я – жінка.

Це для мене написав

Петрарка неземні оті сонети.

І це заради мене – Боже збав! –

Готовий був підняти на багнети

Весь світ Наполеон.

І мій полон

Здолати не судилося поету…

Я – жінка.

Монна Ліза і Ассоль.

Облич у мене безліч,

Безліч доль.

Таких, як я, мільйони на Землі!

І це до нас прямують кораблі

Крізь всі шторми,

Крізь бурі навісні –

Це наша зірка світить їм в пітьмі.

Це ми синів чекаємо з доріг,

Що приведуть на материн поріг…

Я – жінка.

Я – Надія і Любов.

І ти мені весь світ даруєш знов.