хочу сюди!
 

Людмила

48 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 45-55 років

Замітки з міткою «лавлєнцева наталія»

Избитому в Харькове на ступеньках метро нужна помощь

Все, наверное, видели эти кадры, где человека на ступеньках избивают. Сейчас он в тяжелом состоянии в больнице, и ему нужна  помощь.
Кто имеет целью позлорадствовать, потролить, гадостей наговорить - отправляйтесь нахер, не позорьтесь и не засоряйте комменты. 
Для остальных пишу и прошу репост. 


Силевич Владимир Юрьевич, кандидат технических наук, преподаватель ХАИ.
13.04.14 после окончания воскресного вече около памятника Т.Шевченко, люди организовали шествие к станции метро «Университет» за единство Украины. Около метро людей поджидали вооруженные битами бандиты, выступающие за присоединение Востока Украины к России. Нападение было внезапным. Владимир помогал держать оборону, помогая уйти женщинам, пожилым людям, детям. На него и нескольких других ребят напали озверевшие бандиты и начали избивать. Им помогали и женщины! Одну удалось идентифицировать, и она даже оказалась врачом. Но речь не о ней. Уже потерявшего сознание парня подобрала скорая помощь и доставила в больницу. Там, по показаниям томографа, Владимиру была сделана операция по удалению осколков разбитых костей черепа (см. фото операции). Осколки повредили мозговое вещество, были разорваны мозговые оболочки. Операция длилась около двух часов. На следующий день ближе к вечеру состояние парня стало ухудшаться. Повторная томограмма показала кровоизлияние в правую лобную долю. Срочно была проведена операция по остановке кровоизлияния. Сейчас Владимир находится в тяжелом состоянии в реанимации. Врачи сдержанны в прогнозах, хотя сделали все операции ювелирно, что подтверждает третья томограмма. Владимиру предстоит долгая реабилитация и восстановление после ранения. 

Реабилитация, лечение, лекарство и другие расходы для Володи по предварительным подсчетом обойдется в 82 500 грн. Просим от имени семьи о помощи!!!
У него дочь 3 лет и жена.

Номер карточки в Приватбанке
Силевич Кристина Александровна
(095) 4703145
гривна 5168755302382284
валюта 5168757202746782
(Иногда выбивает девичью фамилию ФРОЛОВА)


Сьогодні написала вірш

Героям, загиблим за свій народ у січні 2014, присвячується.

 

Мати Сергія Нігояна, який трагічно загинув на Грушевського, коли привезли його тіло додому, сказала:
"На Майдане должны держаться. Мой сын погиб за всю Украину."
Слава справжнім героям України!

 

Вербицький Юрій

Жизневський Михайло

Нігоян Сергій

Павло Мазуренко

Сеник Роман

Невідомий

Невідомий

Невідомий

 

Героїв не треба жаліти!

Їх слава блищить на мечах.

Їм далі боротись і жити

В нескорених наших серцях!

 

Жаліють – малих та убогих.

А той,

Хто загинув в борні,

Не плакати нам заповідав,

А міць гартувать у вогні!

 

Героям – у вічності слава!

І матері з батьком уклін.

Вітчизна палає в загравах.

Вставай! Піднімайся з колін!

 

Коли буде мирний світанок,

І схилиться гілка верби -

Зажуримсь тоді наостанок.

А зараз – не час для журби!

 

Героїв не треба жаліти!

Їх слава блищить на мечах.

Їм далі боротись і жити

В нескорених наших серцях.

 

24.01.2014.

© Наталія Лавлєнцева





Моя ти мово!

Скажи мені лиш слово!

Лиш одне.

Нехай у нім шепоче тихо вітер,

Скажи мені про те,

Що все мине –

Де попіл був,

Там забуяють квіти.

 

Ти йшла до мене крізь імлу віків,

На згарищі схололім воскресала,

І піснею в мільйони голосів

Над мороком світанок віщувала.

 

Тож говори!

За музикою слів

До серця лине довгожданий спокій, -

І вже я бачу, ніби шлях широкий

У сутінках змарнілих заяснів –

 

Додому шлях!

До кришталю джерел,

Куди летить із вирію лелека,

Куди з-під хмар спускається орел,

Та сивий мандрівник іде здалека.

 

Звучи,

Моя тривого і печаль,

Моя найбільша на цім світі гордість,

Моя ти мово!

Лийся, вигравай,

Почуйте всі – моя земля говорить!

 

Говорить

З глибини своїх століть,

І лине з давнини за словом слово –

Хай шлях ясний під кроками бринить,

Хай б’є живильний ключ моєї мови!

Останній літній день

Останній літній день.

Полинули до півдня

Сполохані Дніпрові баранці.

Змінило небо на хоругви сині

Блакить прозору, ткану навесні.

Хіба не вчора лиш берези віти

Брунькам раділи після хуртовин?

А скоро жовтому вогню рясніти,

Й, свічу спаливши золотавих днин,

У вранішніх туманах розчинитись…

 

Привівши череду сльотавих снів,

Не владне літо довше залишитись

У поклику пташиних голосів.

 

Лише в ажурнім плетиві рядків

Йому не гріх на хвильку забаритись…

Почуй мене!

О Земле!

Ти,

Колиско націй, мов,

Вселюдська мати,

Всесвіту дружина, –

Яким шляхом

Я з небуття прийшов

В цей дивний край,

Що зветься – Україна?

 

Мов зіркою з Чумацького шляху,

Моя злетіла незбагненна доля,

І проросла тут –

Проліском в снігу,

Над ставом вербами,

Колоссям в полі.

 

І вже немає іншої землі,

Що силу дасть, і гордість, і наснагу,

І щастя йти босоніж по ріллі,

І боронити в скрушний час відвагу.

 

І вже немає в лініях долонь

Доріг непевних – лиш своя, єдина,

Допоки б’ється в жилах коло скронь

Живої крові хоч одна краплина.

 

О Земле,

Дякую тобі за те,

Що ти зв’язала нас у цьому плині,

Дала це щастя, вічне і просте –

Свій голос

Присвятити Україні.

 

Проміж зірок, крізь метеорів дощ,

У сонячних жарких протуберанцях –

Почуй мою,

Серед мільйонів прощ,

Молитву в стиснутих до болю пальцях.

Молитва за Україну

Молюсь за тебе, Україно,                    

Нарешті вільна та єдина,

За праці праведних синів,

За ледарів і трударів.

За влади жадібних мужів –

 

Їм, Боже, совісті б краплину!

Бо дурять, бідну, мов дитину,

Мою нещасную країну,

Та в’яжуть до старого тину,

Немов би дійную козу,

Та з півночі гнилу лозу

В імперських ночвах тягнуть нишком –

Хоч сорому їм, Боже, трішки,

Бо нашого їм, бач, замало...

Якби ж вони той сором мали,

То не тягли б, не розкрадали

Усе, що бачать на землі.

 

Бо, як в пісочку тім малі

Кирпаті дітки у дворі

Тендітні пасочки складають,

Міцненько грабельки  тримають,

Гребуть до себе і волають,

Мілких цеберок владарі –

 

Так, ледь не взявшись за ножі,

Держави владнії мужі

Мою Батьківщину деруть,

І ділять,

І на шмаття рвуть,

І продаються тут і там!..

Нехай вкоротить віку вам

Господь…

Хоч те просити гріх –

Забракло б вам земних утіх…

 

Так от в чім мудрість Мойсея,

Того Господнього спудея,

Що сорок років у пустелі

Не будував ні стін, ні стелі,

Народ виводивши з холопів,

Держави не заклавши доти,

Аж як змінилось покоління…

 

Зростай,

Зростай,

Живе насіння!

Зростай, країно молода!

Та щоб за вітром не пливла,

Свого триматися учись,

Й сліпій жадобі не корись!

Бо ті лиш України діти,

Що вільними зростуть, зуміти

Могли б ошукану й убогу

Звести на ноги.

 

Хай плине час –

Я вірю, вірю,

Що, як птахи летять у вирій

І повертаються потому,

Знайшовши вірний шлях додому –

Так на землі моїй святій

Минуть негода й буревій,

Минуть невігластво й жебрацтво,

І храм просвіти та багатства

Зведуть долоні молодії!

 

Лише тоді,

Лише тоді я

Скажу: не зникли задарма

Оті рядки,

Оті слова,

Що гнівом краяли папір,

А часом віщували мир:

Все недарма.

Той мир прийшов

Слідами наших підошов.

Душа Чернечої гори

Ось тут лежить…

На ні,

Не ти –

Лиш тіло, що ту душу грішну

На плечах праведних носило,

Невтішну,

По всьому світу…

Й чужину

Ногами збитими сходило,

Не знавши спокою.

Й спочило,

Землі віддавши міць свою.

 

Земля ж плекала душу вільну,

Знесилену,

Але –

Всесильну…

 

Та чи душа ця тут витає,

Буремна,

Над Дніпровим плесом?

 

Ледь чутно рипнули колеса,

Долаючи Чумацький шлях,

І по розсипаних зірках

Вже вкотре

Віз важких сторіч

До сходу стомлено вертає.

А може –

Хто те диво знає –

То кволим голосом старечим,

Туманом обгорнувши плечі,

У соснах розмовляє ніч...

 

Чи спить душа твоя до ранку,

Щоб в перші промені світанку

Пірнути легко й безтурботно?

Здається, ні.

 

Вже день спекотний

Відгомонівши, притихає:

Чи вітер сумно так зітхає –

Хто знає?

 

Коли ж вона свій сум загубить?

Хто безтілесну приголубить?

Хто знає –

Спокій, буревій

Чи забуття

Потрібно їй?                               

Як біль втамує,

Жар остудить?

 

Того не просить.

Будить,

Будить

Серця неспокоєм своїм,

Серця живі!

 

І битись їм,

Гнітючий розірвавши сон,

Мотивом вічним

В унісон

Пісням прадавньої країни,

Країни незбагнених рим,

Яка колись, в лиху годину,

Взяла тебе за свого сина,

І словом чистим і простим

Її ти кликав –

Україна.

Питання зимового неба

 

Далека північ хмари підганя…

А іншого тій півночі й не треба –

Лиш вкотре владно та примхливо

Неба

Склепіння променисте зачинять.

І стане тьма…

 

Чи викреше вогню

Душа сумна бодай єдиний спалах,

Чи сили та жаги до того стане –

До сонця руку випростать свою?

 

До сонця,

Що пече отак нещадно

В далекій недосяжній глибині…

Не згас би сірий погляд безпорадно

На обрію розірваній струні.

 

Із бранців піднебесної сльоти

Не кожному те світло віднайти.

Лети

 

 

Лети, лебедонько, лети

Над тим зачумленим болотом,

Де рід лілеї ясноокий

Вже не згадає як цвісти.

 

Де кволі жаби і вужі,

Не роблячи нікому шкоди,

Свої плекаючи колоди,

Ряску садовлять на межі.

 

Хай біле золото пір’їн

З крила спаде листом осіннім –

Та перше ніж в багнюці згинуть

Від недосяжності хмарин, –

 

Мов привида зачахла тінь,

Чиєсь розбудить мляве око,

Й згадати змусить:

Десь високо

Блакитна сяє далечінь…

 

То не біда – в низині жить.

Біда – не бачити й не знати,

Що є ота пора – літати,

Біда –

За небом не тужить.

 

Злітати не втомись!

Лети

Над тим зачумленим болотом.

Крила оспіваним розльотом

Від снів важких його буди.

Щастя моє

Щастя моє,

Невагоме,

Тендітне,

Квітка, розквітла в камінні на мить.

Крапля,

В пустелю занесена вітром

Губи давно пересохлі скропить.

 

Щастя тендітне,

Щодня – як востаннє,

Квітам на скелях недовго цвісти.

Перлів дорожчі хвилини, де пам’ять

Ще не спалила у літо мости.

 

Тихо життя із дерев облітає –

Днями, і листям, й листами віршів…

Миті, що серце твоє пам’ятає –

Їх,

Тільки їх на землі ти прожив.

 

Решта – пустелі пісок і каміння.

Кроків самотніх набридлі сліди.

Сміх за спиною. Чуже голосіння.

І… підсвідоме чекання біди…

 

Тільки воно –

Несподівано ніжне,

Дотик пелюсток до висохлих ран, -

Щастя моє…

Неосудне,

Негрішне,

Житиме в серці шипами троянд.

 

Сторінки:
1
2
попередня
наступна