хочу сюди!
 

Дария

34 роки, риби, познайомиться з хлопцем у віці 25-45 років

Замітки з міткою «освіта»

Декомунізація в Україні триває!

МОН закликав українські ВНЗ змінити назви у відповідності із законом про декомунізацію
Інакше діяльність таких навчальних закладів вважатиметься такою, що не відповідає законодавству України



Табличка на будівлі Міністерство освіти і науки України

Міністерство науки і освіти України закликало українські ВНЗ змінити назви у відповідності з законом про декомунізацію. Про це сказано в листі Міністерства.

"Інформуємо, що необхідно терміново завершити процедуру приведення раніше привласнені об'єктам права власності імен фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій у відповідність з вимогами закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і заборона пропаганди їх символіки", - сказано в заяві.

Міністерство попереджає, що в разі невідповідності вимогам даного закону в назвах вищих навчальних закладів, їх статутах, назвах структурних підрозділів вищих навчальних закладів, а також у разі розбіжності в юридичній адресі вищого навчального закладу та імені відповідного населеного пункту, району, вулиці і т. д., Міністерство буде вважати діяльність таких вищих навчальних закладів такою, що не відповідає законодавству України, і не зможе належним чином розглядати вхідні документи від таких закладів.

Новини за темою: В Україні у 2016 році переіменовано майже тисячу населених пунктів і понад 50 тис. вулиць

Нагадаємо, 21 травня 2015 року вступили в дію закони декомунізації. Втілення їх у життя означає, що Україна остаточно пориває з болючим радянським тоталітарним минулим. Згідно із законом "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів і заборону пропаганди їх символіки" після громадських обговорень рішеннями місцевого самоврядування та парламенту затверджувалися нові назви для об'єктів топоніміки, в яких немає пропаганди тоталітаризму.

За даними, наданими ОДА Інституту національної пам'яті, станом на грудень 2016 року перейменовано 51 493 об'єкта топоніміки в містах, селищах і селах. Це — вулиці, площі, сквери тощо. В Україні демонтовано 2389 пам'ятників і пам'ятних знаків, з них в честь Леніна – 1320.

Верховна Рада України перейменувала 25 районів та 987 населених пунктів (з них 32 міс

http://ua.112.ua/suspilstvo/mon-zaklykav-ukrainski-vnz-zminyty-nazvy-u-vidpovidnosti-z-zakonom-pro-dekomunizatsiiu-364922.html

Посевная за $600



Не для кого не секрет, что с педагогами у нас туго.

Как с их налом, так и качеством иной раз (чего лукавить, все мы любим Погнать на преподов umnik ), А те Хорошие, которые есть, как-то быстро линяют из нашей жизни.

В Киеве в школу, тем паче в детский сад молодняк Калачом не заманиш (Плеткой не пробовали... devil), нехотят идтить даже за бабки (знаем мы этих бабок... и дедок тоже). А того кто таки пришел долго испытуют на прочность нервов, надо сказать.

А вот в славном городе Каменце Подольском таких проблем нет.

Там всё проще - для "государства", местного государства.

 Это - школа.

Если тебя угораздило пойти и стать педагогом  - и ты жаждешь сеять разумное доброе вечное - изволь заплатить ренту за надел, на котором собираешься этим делом заниматься. 600 баксов - и ты работаешь не отходя от дома. НЕХОЧЕШЬ? Езжай в столицу - гонять жирных котов.

Тож ось вам казочка, а мені бубликів в'язочка.

Криза перекладу в Україні.

Україна сьогодні повною мірою відчуває кризу перекладу. Прикро, що на шляху до міжнародних організацій і подій світового рівня нашій країні бракує висококваліфікованих перекладачів – особливо усних. Ми впевнені, що головні причини такої ситуації пов’язані із існуючою системою навчання перекладачів, а також із загальноприйнятим ставленням до професії перекладача як такої, що не потребує жодних вмінь, окрім знання іноземної мови. Ми ж навпаки дотримуємося думки про те, що професія перекладача – це комплексне поєднання особистих якостей, ґрунтовної фахової освіти і практичного досвіду. Вважаємо, що, на відміну від інших професій, навчитися бути перекладачем завдяки самоосвіті чи роботі із навчальною літературою неможливо. 

У навчанні перекладу високоякісна формальна освіта є якщо не обов’язковою, то принаймні рекомендованою. Знаходячи підґрунтя у російській традиції, українська школа перекладознавства по праву пишається глибокою теоретичною базою. На практичному ж рівні викладання перекладу в українських університетах є далеким від досконалого. З одного боку, існує відверта диспропорція між кількістю перекладачів, яких потребує український ринок, і тисячами щорічних випускників, які не можуть знайти, а подекуди й не шукають роботу за фахом. З іншого боку, сам рівень викладання перекладу в українських вишах часто є недостатньо високим для того, щоб забезпечити випускникові гідне місце на дуже конкурентному ринку праці. У цілому ж, недостатній рівень професійної підготовки українських перекладачів можемо пояснити такими основними причинами:

(1) переважно академічним підходом до викладання іноземних мов на відповідних факультетах університетів;

(2) загальною тенденцією поєднувати педагогічну й перекладацьку освіту, адже в Україні існує загальноприйнята думка про те, що знання іноземної мови по замовчуванню означає перекладацькі вміння;

(3) відсутністю можливості післядипломного підвищення кваліфікації перекладачів.

Саме у такій ситуації питання вибору високоякісної школи перекладу набуває виключної важливості.

ДжерелоUkr-Europe.com.

Освіта світить та на гріє ч.5 Твір на довільну тему «І що?»

Освіта світить та на гріє ч.5

Твір на довільну тему «І що?»

Запитання риторичне: -І що?- як і відповідь на нього: -Та нічого! Якось буде...
Справді: ще такого не було, щоби якось воно не було. Народна мудрість робить нас оптимістами, але не з тих, що на противагу песимістам, які стверджують: -Та гірше вже не буде!- радісно скандують: -Буде! Буде! Буде!
Будемо поміркованими оптимістами на кшталт героїв з твору Григорія Чернишевського «Що робити?», де головною ідеєю була теза «раціонального егоїзму», коли людина розуміє, що її особиста доля залежить від загального соціального добробуту. Чого вартує твій особистий достаток і благополуччя, якщо навколо тебе йде війна чи ще якась буча соціально-кримінальна? Скількох українських скоробагатьків-нуворишів завчасно прийняла до себе українська земля? Та не злічити як багато тих знавіснілих егоїстів убито! І що? Та нічого: вже нажерлися, сподіваємось...
Все пригадую, як свого часу тодішній Президент України Леонід Кучма сказав: -Жити буде важко, але не довго... А воно довго вийшло, Льоня, ой довго! Це як у Жванецького: «Світло в кінці тунелю бачимо, але тунель, падлюка, ніяк не закінчується!» А зараз взагалі не зрозуміло стає у який бік тунелю ми йдемо? Бо таке враження, що скоро оте світло в кінці тунелю загасне зовсім.
Вступ вийшов дещо занадто лірично-романтичний, але яка дійсність – така і освіта. Не навпаки! Головна помилка багатьох реформаторів соціального устрою полягала в тому, що вони вважали за головне – Просвітництво! Освіта понад усе! Вивчимо і виховаємо молоде нове покоління належним чином – і життя саме докорінно зміниться! Та не так сталося, як гадалося. Мені все пригадується документальний фільм про так званих «неформалів» з молодіжних угрупувань у 80-ті 20 ст. в СРСР і там молода дівчина щиро каже: -Мене школа виховала, що життя гарне і справедливе, а потім я вияснила, що навколо одна брехня, підлість, ницість, обман, злодійство – як серед того всього далі жити мені – як?!- і то чиста правда, в чому і я свідок. Саме тому всі шкільні хулігани, яких називали в школі «важкими підлітками», ставали значно успішніші в житті за шкільних відмінників, бо зрозуміли справжнє життя набагато швидше. Ці хулігани-антагоністи ставали індивідуально сильнішими в протистоянні з освітньою тиранією, що потім надавало їм переваги у соціалізації в реальному житті. І на мою думку, саме звідси походить ота зневага вищого державного керівництва до освіти в цілому і до шкільного педагогічного простору, зокрема. Ще б було інакше, якщо для учнів в школі хулігани були в героях, а вчителі – у зневазі. Звідси йде ота загальна фальшива повага і тотальна реальна неповага до вчителів у суспільстві! Зверніть увагу на тональність всіх промов можновладців на тему школи і відчуєте чітке ставлення, як до чогось немічного і обтяжливого, якому все щось треба і все те є як дурне витрачання грошей. З того і політичний піар роблять: дивіться, який я добрий, школі даю, марнотрацтвом займаюся, милостиню злиденним роздаю... 
І це нормально? Для української дійсності – так!
Що з тим робити? Думайте! Можливо, що і нічого не треба робити, а лишити так, як воно є, бо «скажи дурню Богу кланятись – він об землю й лоба  розіб'є», чому українська медицина за приклад. Героїчна Уляна Супрун, звичайно, молодчина, але ж і пані Ольга Богомолець не пальцем зроблена! От і маємо для української медицини замість реформи в стилі всеочищаючого катарсису таку собі звичайну клізму. Зовсім не те, чого хотілося, але хоч якесь полегшення... Перепрошую, що знову зачепив тему медицини, але то два інклюзива-близнюка маємо і за обох переживаємо. Он і медик Марина Порошенко в освіту перейшла і школами заопікувалась, щоб один інклюзив з іншим інклюзивом поєднати. «Ой, дай то боже нашому теляткові вовка з'їсти!» То жодним чином не стосується нашого божественного Володимира Зеленського у його змаганнях з бувшим  вінценосцем Петром Порошенком, а просто приказка тому і поширена, що на різні випадки життя годиться.
Але повернемося до нашої інклюзії – до освіти. До ще одної соціальної аномалії, яка в ній домінує, а саме: виховання тотального інфантилізму. Так! Рахуйте: до 6 років дитина на утриманні батьків, в школі з 6 до 18 років так само, далі йде у вуз на 4-5 років і це відбувається для 90% випускників школи і також виключно коштами батьків, а на виході ми маємо особистість у віці 23-25 років, що, як то кажуть, «у житті і за холодну воду не бралась», тобто ніде ніколи не працювала на реальний свій заробіток. Перед нами людина абсолютно інфантильна і навіть асоціальна, тому що реальна її соціалізація у суспільство тільки розпочинається! До цього додайте, що будучі утриманцем, ця людина, як особистість, реально нічого не вирішувала у своєму житті, бо не мала для того можливості без дозволу батьків. Яким чином ця людина відтепер може робити усвідомлений вибір? Це як плавати в порожньому басейні, бо воду запустять, як вже буде вміти «плавати»...  І ми після того дивуємось популярності якогось Шарія чи ще схожого ідіота серед молоді, як їх обранця від баранця...
Наголошую, що я маю на увазі правдивий досвід у молоді заробітку на власне утримання-самозабезпечення, а не різні епізодичні підзаробітки на якусь примху особисту. Повноцінне розуміння життя і розуміння відповідального вибору, як і пряму залежність від свого рішення, – це у значної більшості нашої молоді відсутнє абсолютно! Вони є інфантильні споживачі і хохмачі – все! Соціальна адаптація у віці за 20 років є аномальною! Але так є! І довго ще буде! Он на початку грудня депутати ВРУ успішно провалили «Закон про покращення якості підручників», де передбачалось надання права контролю учням і їх батькам. Не потрібно нічого такого, коли є для того «великомудрі»  народні депутати – це вони все і вся контролюють, а люди – бидло, їм то навіщо! Діти, то взагалі ніц не варте…
Досить «плачів Ярославни» – час висновків і конструктивних пропозицій, але все одно першим завжди стояло і буде стояти залежність освіти від запитів суспільства, бо ось виходить розумна і високоосвічена людина у світ, а вона там така нікому не потрібна. Нікому абсолютно не потрібна! Я зустрів одного свого знайомого по вузу в супермаркеті побутової техніки, де він працював вантажником і здивувався, що не працює за фахом,  а він відповів щиро: -Та у нас тут всі вантажники з вищою освітою і більше половини – з педагогічною, бо маємо за тиждень тут більше, аніж мені обіцяли в школі за місяць «у найліпшому випадку». Власне, і сам з таких, а скількох людей знав буквально геніїв, але вони деградували в ніщо, тому що були непотрібні зовсім цьому суспільству. І що найгірше – вони також не були навчені вмінню пристосовуватися до реалій життя і стати затребуваними. Ось де головна теза всього освітнього процесу: не просто знати, але і вміти застосовувати свої знання в житті! А для цього потрібно вміти думати! Але для України це занадто проблемна річ, що довели 73%, як найкраще соціологічне дослідження. Як і народні депутати всіх скликань і сесій не надто в тому «продвинуті», бо інакше ми б не опинилися у такому лайні з коміком на чолі. Висновок зрозумілий: ми вже в же! Що далі – ось де загадка і таємниця. Хоча дехто певен, що підсумок навпаки визначено, а питання в часі, бо чим він довший – тим «трясця» буде більшим. Головне, щоб всім нам «гаплик» не настав.
Таким чином головним завданням всього комплексу освіти в Україні має постати пряма соціалізація особи змалечку до життєвих потреб своєї країни і всього Світу загалом, а не стилі педагогічних напрямків, не об’єми знання чи навіть вміння думання. Простіше кажучи: потрібно виховувати таких людей, хто буде потрібний Життю, бо тоді і тільки тоді їм самим стане потрібне життя! Сучасна освіта в Україні від цього далека дуже і дуже! Простий приклад того, як має бути, але не є: хто першим повинен зустрічати першокласника і його батьків у школі? Хто?! Психолог! Фахівець, який має провести тести і разом з батьками обговорити знання, навички і здібності дитини, отже і що буде найкращим для неї у навчанні тощо. І так постійно! На протязі всього освітнього процесу для учня має діяти такий засіб психоадаптації у навчанні, аби воно було позитивним як за змістом - так і емоційно. Але! Наголошую! Вирішувати все мають виключно батьки! Не адміністрація чи будь-які фахівці, а саме – батьки! Коли це можливо? Тільки у одному випадку: коли за їх рішенням прийдуть чи не прийдуть ресурси (гроші) – все! Іншого не дано! Звичайно, що батьки можуть помилятися, але вони і оплачують свою помилку, а не суспільство, тобто ми з вами, як платники податків для найбезглуздішої «безкоштовної освіти». Дурно, що задурно! Причому для всіх! Чув від одного директора великої школи бідкання: «Ех, якби мені давали з РайВНО всі гроші, які виділено державою на кожного учня – у мене була б надсучасна за обладнанням школа, але все відбирають на школи з малою кількістю учнів, бо вони не виживуть інакше…» Це неправильно! Не справедливо! То тривала розмова, тому обмежимось визначенням: «де учень – там і його гроші», а вже звідки вони – окреме питання. Існує багато різних схем в хорошому розумінні цього поняття.
Прекрасний український педагог любомудр-філософ Григорій Сковорода дуже влучно визначив принцип освіти, яким він сам користувався: «Пізнай самого себе» Головне для людини зрозуміти саму себе! Хто ти і що ти в цьому Світі? А з того знання можна і треба вибудовувати свою долю. Не тикатися, як сліпе щеня, шукаючи поживної «цицьки» аби вижити, а йти по життю свідомо і твердо. Як правдивий Homo sapiens! Але – де то правда?..
І що? Та нічого  якось буде!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
18:08 10.12.2020

Освіта світить та не гріє 3. Вибір без вибору

Освіта світить та не гріє

3. Вибір без вибору


Зараз менше чути про видатну якість радянської освіти, як і її безкоштовність, про що йшлося, зокрема, в ч.1 цього допису (http://blog.i.ua/community/662/2344454/), але все одно часом прориває когось зі старожилів: -Ах, що не кажіть, а раніше освіта у нас в СРСР була найкращою в світі! Так неначе ця людина тривалий час викладала як вчитель у навчальних закладах за кордоном і може порівнювати. Наголошую на викладанні, а не прибиранні чи підмітанні, що є реаліями часу для багатьох наших людей з науковими званнями у країнах Європи і Світу. Ці всі якраз мовчать, бо правду знають з наочного порівняння освіти для людей і не зовсім. 
Пригадую, як в 1985-му проходив як член оперативного загону з перевіркою гуртожитком для іноземних студентів у ДонГУ, де на дверях писалося, що в цій кімнаті проживають студенти з Куби, у цій – з Панами, у іншій – з якихось островів чи ще звідкілясь з Африки, а я з того іронізував, що де ж кімнати зі студентами з Франції, Італії, Великобританії, США? Їм що – освіта якісна непотрібна? Справді немає випадків, щоб поміж Гарвардом і Кембриджем студент вибрав КПІ, ДонГУ або ЛНУ, або ще щось аж по МГУ – не було такого! І тим все сказано.
В дописах на тему освіти, як і взагалі про наше суспільне життя, досить часто виникає бажання сказати, що то є «парадокс», тобто «незвичне бачення звичного явища» чи ще чогось такого всім відомого, але справа у тому, що це начебто незвичне є таким просто через його всезагальну поширеність і тотальну звичність для всіх та кожного з нас! Ніякого парадоксу немає! То є зміст! Основа! Реальність нашого буття і побуту! Тому і саме тому воно стає непомітним! Ми не бачимо того, що бачимо постійно!
Обминаємо етап освіти для наших дітей у дошкільних закладах, бо то не є обов’язкова, наразі, складова, а починаємо з безпосередньо обов’язкового навчання у «загальноосвітній середній школі» (термін від 1888 р. зі системи освіти в часи царату в Росії) і одразу опиняємось в стані «вибору без вибору», тобто фактично вибір школи, вчителя, змісту навчання від вас жодним чином не залежить. Ні батьки, ні тим паче – учень, обирати щось з того не мають жодної можливості! Тільки не починайте промови про різні сакральні освітянські потенції, бо я пишу про сувору реальність для більшості, а вона саме така: школа за місцем проживання, вчитель за рішенням її адміністрації, зміст навчання за програмою з МОНУ, методика від ОблВНО – все! Іншого не дано! Звичайно, що батьки можуть підстаратися з якоюсь елітною школою, але не зі вчителями чи змістом навчання – це вже всім зась! А чому так? Хтось про то задумався хоч раз? Навряд чи, оскільки людина задумується, коли вибір є як реальність! Задумуються, як той витязь перед каменем-вказівником на роздоріжжі, а коли дорога одна в далину плине – чого думати-гадати, коли немає що обирати? Як у радянської людини за СРСР шлях був один – до комунізму! Так і варіант освіти був тоді один і тільки один. В сучасні Україні з освітою все аналогічно: батьки і учні позбавлені вибору щодо процесу навчання від початку і до самого його закінчення в стилі ЗНО. У вузах – аналогічно! Сам заклад і спеціальність ще буває обирають самостійно, але не навчання як процес: тут студент таке саме опосередковане створіння, якого напихають знаннями без його волі щось чи когось в навчанні обирати, щось відкидати, а щось додавати і тому подібне. Причина тому досить проста і це знову «безкоштовна освіта», бо коли вам і вашим дітям держава надає освіту задарма, то беріть таку, яку дають і не вибадуйте! Все одно вибору немає і не буде -  крапка!
Ще раз наголошую, що я мову веду про загальноприйняті стандарти української пост-радянської освіти, а не про різні теоретичні можливості, унікальні явища та особливості, як, наприклад, Мала академія наук України – це ексклюзив, який мало впливає на загал. Стандарт є стандарт і його плутати не варт!
Щоб не було занадто все в теоріях, наводжу приклад з життя, коли моя жінка повела доньку-першокласницю в школу, а в нашому Рясне їх було дві і майже поряд: одна стара ще сільська, а друга – нова і велика, збудована після приєднання села Рясне до Львова як новий мікрорайон зі вже численними новобудовами. Першою реакцією адміністрації школи була відмова, бо маєте «свою школу» за пропискою стару сільську з їдальнею і туалетом на дворі, що дуже турбувало мою жінку з погляду на слабке здоров’я доньки. Також сусіди поряд мали своїх першокласників і їх до нової школи було зараховано, що давало підстави казати: свічку не тримав, але за хабар – це точно. У жінки ні грошей, ні бажання їх давати не було, тому вона просто вчинила «наїзд» з погрозою звернутися до РайВНО і ОблВНО зі заявами, що одних дітей беруть навіть зі сіл поряд і ці учні мають доїжджати, а тут два кроки пройти дитині до школи і їй відмовляють. Тим більше, що жінка працює на заводі, який є головним забудовником мікрорайону і основним спонсором цієї школи, що і стало, начебто, вирішальним для прийняття рішення про зачислення в перший клас нашої доньки. Насправді ж нащо той клопіт з перевіряючими, коли маєш «рильце в пушку» і не бажаєш занадто ділитися  з кимсь «дарами волхвів», отож вигідніше якусь дитину задурно зачислити. Ой не дурно живеться всім тим, хто опікує над отим, що має бути задурно…
Кращу школу дитині вдалося обрати, але вчителів і навчання – то вже зась, як було вище сказано і доказано, а проблеми з тим виникали, особливо у другої доньки, коли пішли старші класи і мусила чимало перетерпіти, тому що ота можливість перейти кудись ще насправді нічого доброго не передбачала: новенька в чужому класі з невідомими вчителями в старшій школі, коли кожен  клас був як суцільний моноліт від 1-го до останнього випускного навіть якщо і частина його відсіювалася після 8-9 класів.Тут вибір з поганого у ще гірше, тому мусиш муку освітню терпіти яка вже є, а не бажати й шукати навчанню радіти.  
На цьому першому проблемному моменті батьків та учнів у їх освітньому «виборі без вибору» завершуємо, щоб перейти до другого не менш я б сказав, що навіть трагікомічного моменту в сучасній освіті «вибору без вибору» - до суто вчителів! Рекомендую перечитати ч. 2 цього допису (http://blog.i.ua/community/662/2345716/), щоб зрозуміти ситуацію, коли вчитель не обирає ні учнів – ні змісту їх навчання, а часто – навіть методика процесу відбувається за вказівкою «звище». Я не даремно натякнув на трагізм вчителя, що дуже  нагадує Прометея, прикутого ланцюгами програм і методик до скелі педагогіки, а круки-перевіряючи довблять вчителям печінки, щоб вони не надто розпалювали вогонь жаги до знань у своїх учнях…
Це і смішно, і грішно бути вчителем, який не може обрати для себе учнів, яким цікаво вчитися саме його предмету, а йому, вчителю, цікаво з цими учнями, цікаво викладатися на повну, розсипати перли своєї душі, тому що є перед ким! Перед прагнущими знань учнями, а не байдужими «відбувайлами» уроків, що також нерви псують різними дошкульними речами. З іншого боку як вчитель може зацікавити дітей, коли існує обов’язкова програма з кожного предмету і вчитель зобов’язаний  її дотримуватися без самодіяльності. Мені один знайомий, що закінчив українську філологію, казав так: - Я можу навчити дітей полюбити українську мову і літературу, але тоді я не зможу навчити їх здати ЗНО! І це не парадокс! Це є даність моменту. Сучасний вчитель є суто виконавець, а вся його педагогічна майстерність полягає в умінні тримати порядок в класі під час уроку – це головне. Знання з предмету – це другорядне: хто схоче – той вивчить, а ні – то ні.
У вищих навчальних закладах України тема «вибору без вибору» домінує максимально і там навіть термін є свій, як «лекційні потоки». Зали як амфітеатри зі масою студентів в межах 100 чоловік, які змушені слухати лекції викладача, якого не обирали, а той має читати лекцію без розуміння хто є перед ним. Парадокс? Ні, це не парадокс  це дурість освітньої радянської системи «вибір без вибору», що лишилася нам у спадок в Україні і діє дотепер.
Що і як треба міняти в сучасному освітньому процесі на теренах нашої благодатної України - питання непросте, але головне у тому не суто освіта, а все наше суспільство, бо не можна вчити одному, коли життя вимагає зовсім іншого, про що і піде далі розмова.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
11.11.2020

Учнівський дім Червоного Хреста

(З історії народної освіти на Великоберезнянщині Закарпатської області)



      Окрім сільських народних шкіл, 1921 року на Великоберезнянщині вперше створено і горожанку, або як її офіційно іменували – Державну горожанську школу «в Великом Березном». Першим директором тієї школи був, очевидно, Йосиф Кріж, від котрого 23 серпня 1922 року уряд перебрав Михайло Виняр, фаховий учитель руського язика, історії, географії, німецької мови, гімнастики і співу.
      29, 30, 31 серпня 1922 року до горожанської школи записалося 28 хлопців і 53 дівчат, усього 81 учень. У всіх чотирьох класах цього і наступного навчального року, коли директорував М. Віняр, навчання проводилося лише рідною мовою. Він всіляко сприяв і організації у Великому Березному учнівського дому. Такі доми – інтернати для учнів горожанських шкіл створював Чехословацький Червоний Хрест.
Перший учнівський дім було створено у селі Ясіня 1921 року. Другим на Підкарпатській Русі учнівський дім  Чехословацького Червоного Хреста розпочав діяти у Великому Березному в 1923 році, завдяки чому на 1923 – 1924 навчальний рік до горожанки записалося вже 119 учнів.
      30 серпня 1924 року від М. Виняра «перебрав інвентар і ведення тутешньої горожанської школи» його колега – Л. Сладек, а вже 24 вересня 1924 року міністерство школ і народної освіти у Празі видало рішення про відкриття у Великоберезнянській горожанці «чеськіх побочек», тобто паралельних класів із чеською мовою викладання.
1 серпня 1925 – го Л. Сладека на посту директора замінив Едуард Янскій. Після нього горожанкою керував Богуміл Гулка, котрого змінив у 1928 році Мілан  Медріцкі…
Хронологія найважливіших шкільних подій, започаткована М.Виняром на руській мові, після 30. 08.1924 ведеться по-чеськи .
1928 – 1929 навчальний рік Великоберезнянська горожанка розпочала, маючи 163 учнів, із котрих 74, за словами хроніки, навчалися «карпаторуським языком», а 89 – чеським. 30 вихованців із верховинських околиць проживали в інтернаті Чехословацького Червоного Хреста під наглядом учителя Йозефа Ріцека…
У вересні 1931 року проведено «родительську нараду» із виступом директора горожанки «Взаємность домашньої а школьної вихови», де згадано, що всіх записаних учнів є 269, окремі учні із присілка Дубки і Малого Березного добираються у школу пішки, інші від Ужка і Волосянки, Ставного  і Дубринич їздять навчатися потягом, в учнівському домі – інтернаті щорічно утримується 30 – 32 хлопців із віддалених від залізниці сіл, що наступного року дім – інтернат буде розширюватися до 40 вихованців …
       У 1934 році інтернат Чехословацького Червоного Хреста утримував вже 43-х учнів Великоберезнянської горожанки із віддалених верховинських сіл. За таке утримання їхні батьки, залежно від статків, платили відповідно 20, 30, 40 або й 50 корун. Окремі, бідні учні, утримувалися безкоштовно, тобто за рахунок Червоного Хреста. Так, Іван Данило щомісячно отримував від Чехословацького Червоного Хреста 40 корун, завдяки чому зміг успішно закінчити горожанку. Іншому учневі – вихованцю інтернату Михайлу Шараничу 40 корун виплачувала окружна опіка …
Всього на Підкарпатській Русі Червоний Хрест Чехословаччини створив шість учнівських домів для вихованців горожанських шкіл із віддалених гірських сіл. Учнівський дім у Великому Березному завжди був серед найкращих. У 1932 році його розширили шляхом добудови другого поверху.
        До 1936 року, як засвідчує статистика, через усі підкарпатські учнівські доми Чер-воного Хреста пройшло 910 вихованців, а саме: у Великому Березному – 220, Сваляві – 185, Білках – 157. Воловому – 138, Ясінях – 72, Тячеві -  59. Правда, останні два учнівські доми ще у 1928 – 1929 рр. були ліквідовані через незадовільну гігієну приміщень і відсутність учнів.
Горожанка Великого Березного упродовж 20 – 30 років знаходилася у одному будинку із народною школою. Вона займала перший її поверх, що складався із чотирьох кімнат і одного кабінету. В сусідній будові  банку орендували зал… Наука починалася о 7.30 і закінчувалася в 19.30, у дві зміни.
        Один тиждень «чехословацькі» класи навчалися зранку, а «руські» класи – після обіду, другий тиждень – навпаки. Так тривало аж до 1 вересня 1938 року, коли чехословацькі класи горожанки перевели до новозбудованої чехословацької народної школи. Директором обох горожанських шкіл – і чеської, і руської і надалі залишався В. Староста…
Будова учнівського дому – інтернату, як вже згадувалося, після 1932 року стала двоповерховою. Там не було тісноти. Учні із віддалених сіл знайшли тут, як зазначено у шкільній хроніці, «притулок, добре харчування, гігієнічний побут, кваліфікований педагогічний нагляд ».
                                                                                 Іван Циганин “Карпатська зірка»-2007.

Рік 1937 – ий ...

Той, останній мирний і спокійний рік «Масарикової республіки» був благодатним і Для Великого Березного (тепер райцентр Закарпатської області). Майже два місяці, травень і червень, тривала велика засуха, але місцеві мешканці того літа мали заробіток: продовжувалися роботи з вимощування центральних вулиць селища бруківкою. Якщо попереднього року брукованими стали частини вулиць біля залізничної станції і «од сільської хати долу», то 1937-го  збудовано ще один кілометр подібних доріг, котрі заслуговували, щоб їх іменували місцевим терміном – «грацька» … Саме 1937-го було завершено і розширення водогону, і будівництво великого резервувару для води поблизу Великого Березного. У статті про водогосподарство тодішньої Підкарпатської Русі інженера Й. Бергмана вказана вартість розширення водопроводу селища – 720 000 чехословацьких корун.

Того року всі торжества і свята у Великому Березному проводилися за участі учителів та учнів місцевої горожанської школи. Її директор – А.Староста виголошував промову, а учитель співу М. Гутич диригував хором. На площі Сокола було проведено і свято Матері …

1937-го батьківський комітет горожанської школи (голова Василь Гелетич) провів 6 засідань, а головне – виклопотав у окружного і сільського урядів, відповідно 8 тисяч і 4 тисячі корун для забезпечення фінансування річного курсу навчання. Із власного фонду комітет виділив для допомоги найбіднішим учням 425 корун. 40 учнів із віддалених верховинських сіл утримувалися у двоповерховій будові інтернату Чехословацького Червоного Хреста. Серед них був Михайло Шаранич з Ужка. Його утримання оплатила того року окружна опіка… Щосуботи, під керівництвом учителя горожанки Е. Смеречанського проводились заняття місцевих пастухів, котрих було цього року 42.

У першій половині 1937 року у двох перших класах  горожанської школи навчалися – 78, у двох других – 72, у третьому класі – 47 учнів. Всього 195. Із них 135 хлопців і 60 дівчат. За національною ознакою це – 176 русинів, 10 євреїв, 5 словаків і чехів, 2 німці, 1 мадяр, 1 поляк … Із вересня 1937 року у Великоберезнянській горожанці вперше введено однорічний курс. Тому новий навчальний рік розпочали 7 класів (230 учнів ). Чотири з цих класів навчалися на верхньому поверсі будови народної школи, один – внизу, ще один – у старій будові, поряд із гімнастичним залом і ще один – у орендованому школою приміщенні сусіднього банку…

У зв’язку із розширенням школи до вчительського колективу того року прибули: Зубарєв Сергій, російський емігрант, Сидор Йосип, учитель із Білок, Нажичка Андрій, абітурієнт – практикант із Праги. Директором руської горожанки у Великому Березному, як і в попередні роки, залишався Староста Адальберт. Одночасно був він і дире-ктором чеської горожанки. Навіть наступного, 1938 року, коли чеські класи перевели до новозбудованої чеської школи, А.Староста продовжував очолювати обидві горожанки. Цікаві спогади про Адальберта Старосту і про Великий Березний того часу записав і опублікував Ференц Петро – учитель історії в Богданській школі Рахівського району.  Це спогади сина згаданого вище директора горожанської школи Йосипа Адальбертовича Старости. Із 1932 до 1939 року він проживав у Великому Березному. У 1937-му йому виповнилося 9 літ: «В кінці 30-х років у В.Березному була спільна «Просвіта», в цілому панував український дух, був сильним пласт, хор. У душі зробили відтиск вчителі горожанської школи – Смеречанські, що були емігрантами із Наддніпрянської України. Смеречанський був учителем малювання ( і неабияким художником – різьбярем – І.Ц.).

Запам’ятався своєю надзвичайною інтелігентністю. Був надзвичайно активний у громадських заходах, активний пластовий організатор, просвітянин тощо. Його дружина постійно організовувала вечори.

Так, згадує Й.А.Староста про Великоберезнянську горожанку, де директорував його батько, людина проукраїнської орієнтації, що мала особисту переписку із Августином Волошином. В подальшому Адальберт Староста був репресований угорськими окупантами і три місяці відбув у таборі біля Ніредьгази. Потім його відпустили й відрядили в Ужок, а пізніше у с. Королево …

Ще одна місцева подія засвідчила проукраїнські настрої – плебісцит щодо мов. Горожанська школа у Великому Березному обрала, як сказано у шкільній хроніці, «малоруську (українську) мову викладання ».   Довгопам’ятними стали й місцеві церемонії у день смерті (14.09.1937) та у день похорону президента – «Визволителя» Т.Г. Масарика. В урбаріальному домі Великого Березного організовано і проведено тризну… Свого творця  і засновника Чехо-словацько-русинська республіка пережила не на багато. Вже наприкінці наступного, 1938-го, пам’ятник Т.Г.Масарику- найбільш величний тоді монумент в Ужгороді знесли мадяри.

                                                                                                                    Іван Циганин "Карпатська зірка" - 2007.

Освіта, як світло в кінці тунелю ч.1


Освіта, як світло в кінці тунелю ч.1

1. Функціональність освіти, а не її абстрактність. Важливо навчити кожну людину схемам, методикам і розумінню вцілому системі опанування потрібними йому саме зараз знаннями. Коли учень усвідомлено розуміє для чого йому ці саме знання - вони стають довготривалими і функціональними.

Тема функціональності освіти винесена першою і є основною для всього процесу, оскільки освіта в соціумі є безпосередньо пов’язана зі загальним економічно-політичним станом в суспільстві. Не може з’явитися прогресивна система освіти у регресивному стані соціуму, бо це суперечить одне одному і жертвою завжди стає освіта, що доводить чимало прикладів з різних історичних часів. Яка різниця, з якою освітою приходить молода в людина в доросле життя, якщо вона апріорі в ньому непотрібна інакше як за низько кваліфікованого робітника? Я вже наводив приклад вантажників в супермаркеті з вищою освітою в усіх, зокрема і педагогічною. Безліч людей в Україні працює продавцями чи ще на подібних роботах з освітою і навіть досвідом роботи інженерів та інших фахових спеціальностей в промисловості, але де та промисловість? Немає, бо занепадає остаточно, але все нових і нових інженерів вчать і випускають українські вузи – для чого, спитатись? Не буду у той Сізіфів освітянський подвиг заглиблюватися, бо і так зрозуміло: якщо не потрібне, то навіщо це робити? Хоча відповідь є і для непотрібного, як потрібного.
Коли у 90-ті в Україні почався тотальний спад виробництва і одразу постало питання реформування профтехосвіти, то один директор профтехучилища озвучив на телебаченні основну ідею: якщо ми закриємось, то куди подінуться всі ті діти, що у нас зараз вчаться? Вони підуть блукати без діла на вулицю і опиняться серед злочинного середовища. Мудро? Мудро. Але давайте так і зазначимо чітко, що профтехосвіта не дає потрібного фаху, а тільки забирає дітей з вулиць. Інакше кажучи освіта у нас виконує функції своєрідних накопичувачів та відстійників для дітей і підлітків. Це і школи, ясна річ. Як і вузи так само є «відстійники» для молоді, бо куди її ще подіти, коли нікуди? Економіки немає, отже і роботи немає. За часи мого учнівства якщо з класу 2-3 чоловіки після школи попадали до вузу – то була подія значима!  А за останні 30-ть років тільки дуже і дуже ледачий випускник не опиняється у вузі, бо їх розвелося неміряно багато, де і платні є пропозиції офіційні, а що вже неофіційних – скільки завгодно, аби гроші хороші. Чудові «відстійники» для молоді, як і для купи псевдо-наукової викладацької когорти, а коло них і технічних працівників маса живиться. Гарно? Гарно. А існування МО, ОблВНО, РайВНО і МіськВНО ще більше поживи і наживи людям дає! Потужний процес зі пшиком на виході. Але ж люди зайняті! Краще там в дурній освіті нехай усі ошиваються чим у тюрмі та по зонах будуть «чалитись». Безперечно.
Таким чином маємо висновком, що безглуздо покладатися на якісне реформування освіти, якщо соціум у стані регресу і занепаду. Медицина тому за приклад, де реформи стали суто для проформи, а не як глибинні трансформації. З іншого боку, просто здатися і не опиратися також не годиться. «Не борсайтесь марно, куме, а спускайтеся на дно!» - то не то! Водночас, важко визначити, що треба для покращення всього і вже, і на довго також. На владу важко покладатися, тому що як я вже зазначав не раз: хто при владі – тому вже добре, а для чого щось змінювати, коли їм є добре? Змін хочуть ті, кому недобре, а вони в своїй масі – не при владі, хоч би і раді нею стати. З низами інша проблема, яка полягає у приблизно такому форматі, як я дуже сперечався з одною старшою пані про стосунки дітей в школі і вона так мені доказувала як воно є направду – вона знає! Аж за трохи я дізнаюся, що в неї самої ніколи дітей взагалі не було, тобто це вона чула від тих, хто дітей має. Це в темі Бєлінського Віссаріона, який колись заявив: -Шевченка не читав, але все написано ним – погане! Інакше кажучи: не знаєш – не говори зайвого. Краще помовчи і послухай – розумнішим станеш. Сподіваюся.
За тим я особисто визначаю першу і найголовнішу соціальну проблему в сучасній Україні та в освіті, відповідно, домінуючу психологію у значної кількості населення під назвою патроналізму. Інакше кажучи: хтось все має зробити добре для мене і для всіх. Без пояснень собі щодо простого питання: А чому хтось має то зробити? На то відповідають: -Ну я ж усі податки здав. На виборах когось поважного обрав – нехай робить мені добре. Він і робить – собі добре. Як вже не раз було сказано: хто платить гроші – той і замовляє музику. Тому і саме тому ті самі вчителі в якості репетиторів просто супер гарно вчать дітей, а з класом аби-аби, головне, щоб начальство було задоволене ними, бо звідти грошики надходять, а не від школярів та їх батьків. Хіба що оброк «на штори» малозначний чи ще якісь «дари волхвів» тощо. Але то не зарплата! Вкотре наголошую, що взаємозв’язку поміж знаннями учнів і зарплатою учителя немає в абсолюті! У репетиторі – є, а у вчителів шкіл і викладач вузів – немає! Принаймні не чув жодного прецеденту, щоб батьки судилися зі школою чи вузом за неякісні знання, наданні їх дитині – не було такого в Україні. І не буде, бо хто ви такі, батьки? Замовники? Ні. Перевіряючи? Ні. Та ви – ніхто! О! Скандалісти ви і тільки.
Який є висновок з всього сказаного вище? Він простий і чіткий: хочете дати дитині якісну освіту – платіть за неї особисто! Не через податки та мудрагелів при владі, а – особисто! То є альфа і омега процесу освіти і не тільки: обираєте, оплачуєте, вимагаєте! Зауважте, що це не скасовує державного надання освіти, але долучає споживачів освіти до активного контролю за нею, або маєте те, що маєте. Особливо ту муку допомагати з домашніми завданнями… Вчити замість вчителя, бо то рідна дитина і її шкода. А подумати як дорослі чому розуму не маєте? Це ж виглядає, як: заплатив таксисту і йому на зло пішов пішки. Ну то і йдіть…
Батьки і їх дитина мають визначати зміст і якість власної освіти, щоб вона була реально функціональна! Була потрібна для суспільства і людини як справді корисні знання та праця, а не диплом як папірець і цяця.
  
Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
29 березня 2021 р.

Перепрошую за повтори і з того - докори, але все за наукою педагогічною, де повтори не потвори, а потреба, щоб знати і не забувати - ось!

Освіта світит та не гріє (1-3)

Освіта світить та не гріє
(відредаговано 20.03.2021)

Роздуми-рефлексії на тему освіти, яка така і не така, як потрібно, але яка освіта потрібна насправді? Для початку розберемось, що вже мали і маємо.
1. Дорого, бо задурно

Минулої неділі (04.10.2020) відзначався День вчителя, а ще наш пан президент додав своїм указом на цей день відзначення Територіальної оборони в Україні – цікаве поєднання, що не кажіть. 
Зрозуміло, що йшлося про відзначення окремих видатних вчителів, зокрема, якогось шкільного вчителя історії було визнано як «вчителя року 2020». Мене особливо в тому відзначенні веселило і раніше, і цього разу, що враховано багато різних критеріїв для визнання першості щодо інших вчителів, але посеред всіх них немає того головного – успіхів учнів цього конкретного вчителя. І йдеться навіть не конкурси чи якісь олімпіади, а саме про подальше приватне життя людини. Скільки з учнів стало фаховими дослідниками історії або дотичних до того професій, що досягли значних успіхів. У спортивних тренерів з тим чітко: скільки виховав майстрів та рекордсменів, скільки одержали перемог в змаганнях і все інше реальне і матеріальне. А вчителі в школі жодним чином не мають так би мовити «довічного зчеплення» зі своїми учнями, а вчив, чогось навчив і прощавай назавжди. Так само і у вузах! Спілкування тривале вчителів і учнів після завершення навчання – це дуже рідкісні, навіть унікальні випадки, а не системний характер, на чому я і наголошую: то є винятки і то суто особистого плану. Чому так? Бо так! Самі задумайтесь! З ким з вчителів чи викладачів ви підтримуєте стосунки впродовж життя? Отож і воно... А чому? Тому що звичайному шкільному вчителю і навіть викладачу у вузі відпочатку байдуже, яким буде ваше життя в подальшому і чи стануть в ньому в пригоді ті знання, яких він намагається вас навчити – байдуже!
Щоб мене краще зрозуміли, то порівняйте з тим самим вчителем, але вже в ролі репетитора: зовсім інша парадигма! Навчання за гроші хороші чітко зобов’язує вчителя переживати за результат, бо в разі негативного – вертай все назад, як і реноме оформиться «гад». Нічого подібного не загрожує простому вчителю чи викладачу. Я зумисно об’єдную школу і вузи, бо різниці поміж ними як такої немає: за надані знання відповідальність відсутня повністю! Не вірите – перевірте. Не збираюся доводити то детально, бо навіщо. Мені не доводилося чути про покарання освітнього державного закладу за неякісно надану освіту своїм учням. Ні за часи СРСР, ні за сучасної України, яка майже повністю зберегла радянський устрій освіти, де винятки типу ЗНО тільки підтверджують правило. А що це за правило? А це ота «безкоштовна освіта», що як і «безкоштовна медицина» насправді коштує над дорого, а якість їх – нікчемна!
Мене раніше дико шокувало, коли начебто серйозні дяді і тьоті з піною в роті кричали про прекрасне радянське минуле, де освіта і медицина були безкоштовні. Так в нашій сучасній Україні ми від стану Совка далеко не зайшли: освіта і медицина за Конституцією так само безкоштовні. Але ще Михайло Жванецький гарно обіграв цю дармову медицину в СРСР: ви можете і не платити зовсім в лікарні, якщо вас не цікавить результат. Аналогічно і зараз є. І як це не дивно, але усіх такий убогий стан освіти і медицина влаштовує, бо значних протестів щодо подвійного-потрійного оподаткування за то в Україні не спостерігається.
Мені чимало раз доводилося сперечатися стосовно тем безкоштовності освіти і медицини в СРСР чи тепер: перепрошую, але ж не марсіани дають гроші на утримання лікарень і медиків, чи шкіл, вузів та вчителів? Ах, то все оплачується з держбюджету! Так значить марсіани до держбюджету гроші дають? Ні, то з громадян збирають податки і формують держбюджет, а вже з нього оплачують освіту та медицину. То значить вона не безплатна зовсім, якщо з нас постійно збирають на то гроші! На протязі всього часу працездатності у 25-35 років ми оплачуємо те, чим за часту і не користаємося. Чому так? А щоб існував міф «задурно». При тому, що всі свідомі одного головного: доброго задурно не буває! Далі йде теза: хто платить гроші – той замовляє музику. Вчителю чи медику гроші платить держава у вигляді адміністрації окремого закладу – перед нею вони і «витанцьовують», але аж ніяк не перед учнями чи хворими. Тоді і починають виникати процеси з шелесту грошових купюр, які привертають увагу і повагу до безпосередніх користувачів послугами освіти і медицини, але ж то двічі-тричі сплачувати за одне. Чи це нормально? Ні. Виходить-бо, що замість «безоплатна» освіта і медицина у нас є наддорога і часто-густо просто недоступна. А причини цього є суто в системі «найкращої радянської освіті», клініка якої непідвладна і найсучаснішій медицині, про яку більше і не згадуємо. Зупинимось на тому, що визнаємо сучасну освіту в Україні повним дублікатом колишньої системи освіти в СРСР і що на то нема ради.
На завершення роздумів вкажу на одну важливу різницю: СРСР була закритою спільнотою і тому надання безоплатної освіти державою компенсувалося подальшою роботою цієї людини в державному секторі економіки, де більш освічені давали більший прибуток на виробництві чи деінде. Варто нагадати, що коли зі СРСР у 70-ті було дозволено виїхати етнічним євреям, то їх перед тим змушували заплатити до держбюджету по кілька тисяч рублів за освіту в залежності від фаху, що було значною сумою, бо на той час в СРСР за офіційним курсом 1 долар США дорівнював 0,73 руб. А тепер щодо нас: сучасна Україна є відкритою країною, тобто держава за наші з вами гроші дає середню і вищу освіту людям, які потім спокійно їдуть працювати за кордон і жодних прибутків до держбюджету України не надають. Ось тут якраз і є освіта задурно без жодної подальшої компенсації державі! Вам не здається, що то є межа безглуздості? Судячи з усього – не здається. Все добре і всіх все влаштовує, тому ми і бідні, бо дурні, а винувата в тому наша найдешева в світі освіта.

2. Місія бути вчителем

Погодьтесь, що про багато яку роботу можна сказати, що то є – місія! Військові, медики, рятувальники і ще чимало хто підпадає під таку характеристику. Значення слова «місія» є як «видатне і особливе призначення», «надмірна відповідальність, повага та увага», «дуже важливий для всіх процес» і тому подібне у тонах перфектності. Стосовно вчителів їх робота стає місією просто автоматично за фактом їх об’єкта опрацювання – дітей. Просто більш святого у Світі не існує! Бог на Небі, а діти на Землі святая святих! Амінь.
Таким чином хочеш чи не хочеш, а якщо вчитель – це місія, що, і це найголовніше, має бути обов’язково виконуватись до свого завершення, тобто: випускного. «Перший дзвоник» має бути завершено «Останнім дзвоником» і не інакше! З цим все ясно: щодо проблем «місія неможлива до виконання» – то для кіно, а в реальному житті нашої школи «в одну трубу втікає, а з другої через 12 років усе витікає» і іншого не дано. Якщо хтось не помітив, то вказую на іронію в слові «втікає», бо то справді важлива річ, оскільки увага дітей втікає миттєво, а  вчителя все життя за нею ганяються. Тому що без уваги немає поваги! І навпаки: без поваги немає уваги! І це основа-основ для вчителя: мати повагу і увагу у своїх учнів, бо без того він нічого не навчить, просто не передасть їм знання. А ось теза, що вчитель обов’язково повинен любити дітей, як на мене, є дуже і дуже сумнівна. То є лукавство, оскільки у кожного вчителя є значна маса дітей, всі вони різні і багато з них доволі прикрі в поведінці, а ти тут маєш усіх любити і люляти. Не є так насправді і ніколи не буде! Моя думка, що вчитель має мати одну головну якість, на яку найбільше зважають всі діти-учні, про що піде мова в кінці цього допису. Можете, заради інтересу, самі визначити вже найголовнішу рису для вчителя і потім порівняти з моїм висновком.
Зараз про інше, що дуже гарно було подано в одній карикатурі на тему 1-го вересня: тато з мамою за обидві руки тягнуть до школи в перший клас дитину, а вона впирається, плаче і репетує: – Я ж нічого такого не зробив! За що 12 років?! Погодьтеся, що аж 12 років у одній школі – це занадто. Цілком розумно 4 роки в початковій школі, далі ще 4 роки у старшій школі, а тоді кожен ще на 4 роки десь в іншому місці шукає спеціалізації, тому що більшого школа дати не спроможна – тут потрібен інший рівень всього: викладачів, методики, знань тощо. Не даремно шкільна освіта офіційно дотепер називається «середня», а неофіційно – «посередня». Цілком вистачає на це посереднє і 8-ми років. Воно справді далеко не смішно, коли в одні двері школи заходить мале 6-річне дитя і 18-річний такий самий учень! То є серйозна проблема. Мені один директор школи пожалівся, кажучи, що ніхто навіть не розуміє, якою, умовно кажучи, бомбою є насправді школа, причому навіть гадки не маєш, коли вона вибухне. І це справді так є, бо в школі безліч різних тектонічних процесів від суто інфраструктури та її нормальної роботи, технічного персоналу і окремо надважливого – педагогічного, а щодо учнів та їх батьків взагалі суцільне «мінне поле», бо один учень сам біг, впав і щось ушкодив, а той іншого штовхнув і сталася біда, або ще і ще якась пригода неприємна вийшла... Тільки встигай залагоджувати проблеми і при тому винуватими завжди є адміністрація школи і вчителі – а хто ще може бути? У батьків одна пісня: ми вам своїх дітей довірили – ви і відповідайте. На то мало хто вважає, допоки все добре для них, а коли стається недобре – тоді все і вся йде в  хід. Саме через це школа є дуже консервативна у своїй діяльності, тому що коли за основу стоїть стабільність порядку – не до експериментів з невідомими наслідками. Наголошую на цьому: школа є консервативна за своїм устроєм і то нормально! Стабільність основа-основ суто буття школи, побуту і навчання в ній.
Тепер особистий спогад про навчання в школі, який можна і не читати, але який я маю додати як приклад важливий принципово. У 1971 р. ми з мамою переселились до тоді чарівного мікрорайону Заперевальна м. Донецька, де одразу виникла проблема школи, бо нові будинки заселили, а нову СШ №147 не добудували. І весь удар новоприбулих дітей узяла на себе старенька славна СШ №136, де навчання відбувалось у 4-ри зміни через надмір дітей: 7.30 – початкові, а далі не пригадую. Коли в наших шести 4-х класах кількість дітей сягнула понад 40 чоловік – було вирішено створити ще один 4-й «Ж» клас. Зрозуміло, що вчителі зі своїх класів віддавали не найкращих учнів, а навпаки, тому мій 4-й «Ж» мав особливу славу і для вчителів викладати там було дійсно малоприємний процес, що цілком співпадав зі загальновживаним поняттям з початком на ж… Зрозуміло і те, що всі новоприбулі вчителя ставали нашими, бо де заслужені на то підуть. Власне тому наш клас знаходився десь окремо, в кімнаті бувшої «піонерської», а навпроти знаходилася «Учительська» і кабінет завуча, що часто заходила до нашого класу наводити порядки, особливо коли звучання з класу досягало в децибелах рівня реактивного двигуна. І ось відпочатку навчання в 4-му «Ж» стався конфлікт поміж мною і вчителькою російської мови та літератури, яка буквально мала щось на кшталт психічної алергії стосовно суто мене. Повторюсь, що наш клас був в більшій частині з малолітніх так званих «важких дітей», де я був далеко не посеред лідерів, але саме я став персона «non grata», що дивує і дотепер: чому саме я? Тут це не головне, а головне інше: коли в клас заходила ця вчителька на свій урок, то я без зайвих слів виходив у коридор і весь урок стояв за дверима, а коли хтось з вчителів заходив чи виходив з «Учительської», то майже автоматично запитував: -Гордасевич, а ти чого не на уроці?– Я урочисто відповідав: -А в нас російська мова/література… Вчителя зрозуміло кивали головою і йшли по-своїх справах.
Цей приклад наводжу, як показник, що всі в школі все знали і розуміли, тобто це не був якийсь маленький таємний «договорняк» – це було порушення головного принципу тогочасної школи, який діє і дотепер, а саме: навчання за класною системою. Зазначу, що цю систему придумав і детально опрацював відомий чеський педагог Ян Каменський (1592-1670) починаючи від одної спільної дати початку навчання для всіх учнів, поділом їх за віком на окремі групи-класи, уроки за предметами, поділ на чверті і все інше. За більше як 400 років в самій класній системі навчання змінилося небагато. Основне тут, що вчитель вчить не окремих учнів, а одночасно увесь клас, як один єдиний організм чи щось таке. Ще і ще наголошую, що за класною системою вчитель навчає увесь клас одночасно! Він зобов’язаний за конкретну кількість часу передати всьому класу обумовлену кількість знань, яку має засвоїти кожен з учнів класу. То є аксіома! Специфіка передачі знань у кожного вчителя може бути своя, але він не має права когось з учнів вчити, а когось  – не вчити, бо вони нездалі. Мусиш вчити і навчити всіх!
Безперечно, що вчителю потрібно мати підхід до учнів поокремо, особливо не дуже чемних та успішних, від чого страждають діти з доброю поведінкою та успішним навчанням, яким вчитель не надає належної уваги, бо ж її забирають різні ледарі-недоумки, а через то якщо погані учні стають дещо кращими, то кращі стають однозначно гіршими, бо обділені увагою вчителя. Це одна з найбільших вад класної системи навчання, яка розрахована на умовно порядного добросовісного учня. В школах цю проблему вирішували через добір більш розумних і вихованих учнів до класу «А», дещо гірших – до класу «Б» і так далі. Вчителів також більш досвідчених давали до класів «А» і «Б» , а інших – до інших. Не зовсім порядно, але що поробиш, як інакше всіх загробиш. Один якийсь Гордасевич залишить без знань усіх інших дітей класу – це хіба краще?
Признаюся чесно, що я жодної згадки не маю про саме ту вчительку, про що то був за конфлікт тощо, а запам’ятав просто епізод, що так було. І що то було не правильно з точки зору педагогіки, але правильно з точки зору логіки: один не має бути проблемою для багатьох. Що в наших школах по класах часто трапляється, коли один шибеник злісно «зриває» урок за уроком і на то важко дати раду вчителеві, бо все робиться підступно і складно довести провину когось конкретно. То окрема тема для багатотомного дослідження. Суть класної освіти зрозуміла і що вона домінує в українській школі дотепер – це визнаний факт. З того походить проста дефініція, що коли мене запитують про улюбленого шкільного вчителя, я відповідаю однозначно, що «мого улюбленого вчителя не було і не могло бути, тому що він був завжди наш! І ніколи – мій!» Тому і саме тому головним для кожного вчителя всі діти будь-якого класу вважали одну-єдину якість: справедливість. Якщо вчитель до всіх учнів (до всіх! – і хороших! і поганих!) ставився однаково справедливо, то його поважили і пам’ятали, оскільки не багато таких вчителів бувало в наших школах. Переважно в кожному класі у більшості учителів були свої «любимчики» і  навпаки були такі, що зараз обзивають терміном «булінг». Водночас я можу абсолютно чітко стверджувати, що поганих вчителів в школах не буває. Винятки дуже рідкісні! Це стосується і щодо хороших, і щодо поганих вчителів, а причина проста: сама система середньої освіти вилучає з свого середовища конфліктуючі з нею одиниці. Такий парадокс, що поганий вчитель стає безкінечним творцем конфліктів з учнями та їх батьками, отже і автоматично стає недоречним для адміністрації і педколективу школи. А занадто успішний хороший вчитель вадить іміджу та авторитету іншим не таким добрим вчителям і це також причина конфлікту в педколективі з відповідними наслідками.
На завершення хочу навести ще один приклад зі свого особистого життя: підходить до мене якось моя донька вже старшокласниця і запитує, чому вчителі в школі якісь не дуже, щоб ними можна було захоплюватися? Чому так? Я був дещо заскочений з того, але врешті знайшов достойну, як я вважаю, відповідь: – Дорога моя, розумієш, що в своєму житті ти мало зустрінеш людей, особливо серед начальства, якими можна буде захоплюватися. Скоріше, повір моєму досвіду, вони будуть навпаки прикрими для тебе, отож наша школа принаймні в цьому моменті вчить тебе до реалій нашого життя: вчителі привчають тебе до подібних ситуацій в подальшому житті, де так само ти будеш змушена знаходити порозуміння з не надто приємними для тебе людьми.
Вчителя є частиною суспільства і це потрібно визнати як даність, а не творити міфи про «вселюблячого і безмежно розумного вчителя», а тоді з подивом його такого шукати і не знаходити. Маємо своє!
Дякую за увагу і слава вчителям за їх місію!

3. Вибір без вибору

Зараз менше чути про видатну якість радянської освіти, як і її безкоштовність, про що йшлося, зокрема, в ч.1 цього допису, але все одно часом прориває когось зі старожилів: -Ах, що не кажіть, а раніше освіта у нас в СРСР була найкращою в світі! Так неначе ця людина тривалий час викладала як вчитель у навчальних закладах за кордоном і може порівнювати. Наголошую на викладанні, а не прибиранні чи підмітанні, що є реаліями часу для багатьох наших людей з науковими званнями у країнах Європи і Світу. Ці всі якраз мовчать, бо правду знають з наочного порівняння освіти для людей і не зовсім. 
Пригадую, як в 1985-му проходив як член оперативного загону з перевіркою гуртожитком для іноземних студентів у Донецькому Університеті, де на дверях писалося, що в цій кімнаті проживають студенти з Куби, у цій – з Панами, у іншій – з якихось островів чи ще звідкілясь з Африки, а я з того іронізував, що де ж кімнати зі студентами з Франції, Італії, Великобританії, США? Їм що – освіта якісна непотрібна? Справді немає випадків, щоб обираючи поміж Гарвардом і Кембриджем студент вибрав Київський Політехнічний, Донецький чи Львівський Університети, або ще щось аж по «МГУ» включно – не було такого! І тим все сказано.
В дописах на тему освіти, як і взагалі про наше суспільне життя, досить часто виникає бажання сказати, що то є «парадокс», тобто «незвичне бачення звичного явища» чи ще чогось такого всім відомого, але справа у тому, що це начебто незвичне є таким просто через його всезагальну поширеність і тотальну звичність для всіх та кожного з нас! Ніякого парадоксу немає! То є зміст! Основа! Реальність нашого буття і побуту! Тому і саме тому воно стає непомітним! Ми не бачимо того, що бачимо постійно!
Обминаємо етап освіти для наших дітей у дошкільних закладах, бо то не є обов’язкова, наразі, складова, а починаємо з безпосередньо обов’язкового навчання у «загальноосвітній середній школі» (термін від 1888 р. зі системи освіти в часи царату в Росії) і одразу опиняємось в стані «вибору без вибору», тобто фактично вибір школи, вчителя, змісту навчання від вас жодним чином не залежить. Ні батьки, ні тим паче – учень, обирати щось з того не мають жодної можливості! Тільки не починайте промови про різні сакральні освітянські потенції, бо я пишу про сувору реальність для більшості, а вона саме така: школа за місцем проживання, вчитель за рішенням її адміністрації, зміст навчання за програмою з Міносвіти, методика від ОблВНО чи РайВНО – все! Іншого не дано! Звичайно, що батьки можуть підстаратися з якоюсь елітною школою, але не зі вчителями чи змістом навчання – це вже всім зась! А чому так? Хтось про то задумався хоч раз? Навряд чи, оскільки людина задумується, коли вибір є як реальність! Задумуються, як той витязь перед каменем-вказівником на роздоріжжі, а коли дорога одна в далину плине – чого думати-гадати, коли немає що обирати? Як у радянської людини за СРСР шлях був один – до комунізму! Так і варіант освіти був тоді один і тільки один. В сучасні Україні з освітою все аналогічно: батьки і учні позбавлені вибору щодо процесу навчання від початку і до самого його закінчення в стилі ЗНО (Зовнішнє незалежне оцінювання). У вузах – аналогічно! Сам заклад і спеціальність ще буває обирають самостійно, але не навчання як процес: тут студент таке саме опосередковане створіння, якого напихають знаннями без його волі щось чи когось в навчанні обирати, щось відкидати, а щось додавати і тому подібне. Причина тому досить проста і це знову «безкоштовна освіта», бо коли вам і вашим дітям держава надає освіту задарма, то беріть таку, яку дають і не вибадуйте! Все одно вибору немає і не буде –  крапка!
Ще раз наголошую, що я мову веду про загальноприйняті стандарти української пост-радянської освіти, а не про різні теоретичні можливості, унікальні явища та особливості, як, наприклад, Мала академія наук України – це ексклюзив, який мало впливає на загал. Стандарт є стандарт і його плутати не варт!
Щоб не було занадто все в теоріях, наводжу приклад з життя, коли моя жінка повела доньку-першокласницю в школу, а в нашому Рясне їх було дві і майже поряд: одна стара ще сільська, а друга – нова і велика, збудована після приєднання села Рясне до Львова як новий мікрорайон зі вже численними новобудовами. Першою реакцією адміністрації школи була відмова, бо маєте «свою школу» за пропискою стару сільську з їдальнею і туалетом на дворі, що дуже турбувало мою жінку з погляду на слабке здоров’я доньки. Також сусіди поряд мали своїх першокласників і їх до нової школи було зараховано, що давало підстави казати: свічку не тримав, але за хабар – це точно. У жінки ні грошей, ні бажання їх давати не було, тому вона просто вчинила «наїзд» з погрозою звернутися до РайВНО і ОблВНО зі заявами, що одних дітей беруть навіть зі сіл поряд і ці учні мають доїжджати, а тут два кроки пройти дитині до школи і їй відмовляють. Тим більше, що жінка працює на заводі, який є головним забудовником мікрорайону і основним спонсором цієї школи, що і стало, начебто, вирішальним для прийняття рішення про зачислення в перший клас нашої доньки. Насправді ж нащо той клопіт з перевіряючими, коли маєш «рильце в пушку» і не бажаєш занадто ділитися  з кимсь «дарами волхвів», отож вигідніше якусь дитину задурно зачислити. Ой не дурно живеться всім тим, хто опікує над отим, що має бути задурно…
Кращу школу дитині вдалося обрати, але вчителів і навчання – то вже зась, як було вище сказано і доказано, а проблеми з тим виникали, особливо у другої доньки, коли пішли старші класи і мусила чимало перетерпіти, тому що ота теоретична можливість перейти кудись ще насправді нічого доброго не передбачала: новенька в чужому класі з невідомими вчителями в старшій школі, коли кожен  клас був як суцільний моноліт від 1-го до останнього випускного навіть якщо і частина його відсіювалася після 8-9 класів. Тут вибір з поганого у ще гірше, тому мусиш муку освітню терпіти яка вже є, а не бажати й шукати навчанню радіти.  
На цьому першому проблемному моменті батьків та учнів у їх освітньому «виборі без вибору» завершуємо, щоб перейти до другого не менш я б сказав, що навіть трагікомічного моменту в сучасній освіті «вибору без вибору» – до суто вчителів! Рекомендую перечитати ч.2 цього допису щоб зрозуміти ситуацію, коли вчитель не обирає ні учнів – ні змісту їх навчання, а часто – навіть методика процесу відбувається за вказівкою «звище». Я не даремно натякнув на трагізм вчителя, що дуже  нагадує Прометея, прикутого ланцюгами програм і методик до скелі педагогіки, а круки-перевіряючи довблять вчителям печінки, щоб вони не надто розпалювали вогонь жаги до знань у своїх учнях…
Це і смішно, і грішно бути вчителем, який не може обрати для себе учнів, яким цікаво вчитися саме його предмету, а йому, вчителю, цікаво з цими учнями, цікаво викладатися на повну, розсипати перли своєї душі, тому що є перед ким! Перед спраглими до знань учнями, а не байдужими «відбувайлами» уроків, що також нерви псують різними дошкульними речами. З іншого боку як вчитель може зацікавити дітей, коли існує обов’язкова програма з кожного предмету і вчитель зобов’язаний  її дотримуватися без самодіяльності. Мені один знайомий, що закінчив українську філологію, казав так: – Я можу навчити дітей полюбити українську мову і літературу, але тоді я не зможу навчити їх здати ЗНО!– і це не парадокс! Це є даність моменту. Сучасний вчитель є суто виконавець, а вся його педагогічна майстерність полягає в умінні тримати порядок в класі під час уроку – це головне. Знання з предмету – це другорядне: хто схоче – той вивчить, а ні – то ні.
У вищих навчальних закладах України тема «вибору без вибору» домінує максимально і там навіть термін є свій, як «лекційні потоки». Зали як амфітеатри зі масою студентів в межах 100 чоловік, які змушені слухати лекції викладача, якого не обирали, а той має читати лекцію без розуміння хто є перед ним. Парадокс? Ні, це не парадокс – це дурість освітньої радянської системи «вибір без вибору», що лишилася нам у спадок в Україні і діє дотепер.
Що і як треба міняти в сучасному освітньому процесі на теренах нашої благодатної України – питання непросте, але головне у тому не суто освіта, а все наше суспільство, бо не можна вчити одному, коли життя вимагає зовсім іншого, про що і піде далі розмова. 

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
18:08 10.12.2020 р. (7528)
0