Колись мені це здавалось романтичним, а люди що жили за такими принципами - майже героями!

Напевно, це просто тому, що на фоні "нічого-нічого-нічого-зовсім нічого-знову нічого", потім час від часу з'являлось "ЩОСЬ!" таке, сповнене "ВІДРАЗУ УСІМ МОЖЛИВИМ". Звісно, такі контрасти вражають... 

Нещодавно мені пощастило досить ретельно дослідити життя однієї такої людини, і те, що я побачив мене дуже засмутило.

Насправді, виявляється, нічого романтичного та привабливого в цьому немає. Це схоже на подорож в пустелі від одного оазису до наступного, а між ними - спекотна, ворожнеча пустеля, в якій зовсім нічого, куди не кинь ока.

Жуть... і більш за все вражає, що ця людина свідомо робить своє життя таким.. Витискає з нього все "зайве", все "неповноцінне", "недосконале", дозволяючи собі мати тільки крихітки насолоди і тільки в тих випадках, коли це вже край необхідно для рятування життя.

Коли прийшов до такого висновку, то аж моторошно стало. І досі трішки не по собі - за що вони так себе катують?

Я так не зможу жити. Хай краще в моєму житті буде все - і невдачі, і падіння, і щось посереднє, і щось дуже гарне. Все це необхідно для розуміння повної картини життя, без цього життя стає чорно-білим, хмурним, жорстким, мертвим...

---------------

Всім бажаю більше яскравих моментів. І не обов'язково, щоб вони випромінювали сяйво на сотні кілометрів, а головне - щоб це сяйво досягало ВАШОГО СЕРЦЯ І ДУШІ.

Будьте щасливі, друзі!