хочу сюда!
 

smska

42 года, рыбы, познакомится с парнем в возрасте 38-47 лет

Заметки с меткой «гуцульщина»

Подборка "Гуцульщина"

Я не большой специалист и заранее прошу прощение, если увидите ошибки. Старалась собрать картины по заказу одного из форумян на эту тему и выбирала те, где авторы явно указывают на  принадлежность к гуцульщине. Итак, 

"Гуцулы - горцы Карпат, этническая группа украинцев. Проживают в Ивано-Франковской, Черновицкой и Закарпатской области Украины (Верховинский, Яремчанский, южная части Косовского и Надворнянского районов Ивано-Франковской области, Раховский район Закарпатской области). Территория Гуцульщины на Украине - 6, 5 тыс. км, также она распространяется на приграничные районы Румынии, где проживают марамарошские гуцулы. Наряду с бойками и лемками считаются автохтонным населением Карпат."

12 страниц фото от старинных до современных на тему гуцульщины, на 7й странице много информации о происхождении и т.д. интересно , на 81 о гуцульской свадьбе рассказ, я там пару часов просидела....

Гуцульщина своєю неповторною гiрською екзотикою, своєрiдним побутом притягала увагу багатьох художникiв. В цей час з'являється багато образотворчих робiт з гуцульської тематики. Цей новий перiод був часом формування мiсцевої школи реалiстичного малярства. яка набула виразних нацiональних рис i демократичного характеру. Провiднi i передовi тогочаснi художники К. Устиянович, Т. Копистинський, М. Iвасюк, I. Труш, Я. Потрак, О. Новакiвський, О. Кульчицька, та iншi митцi почали широко вiдображати в своїх творах побут рiдного народу, природу i, зокрема, територiї Гуцульщини.

Гуцульские дома:

Чернов Денис. Гуцульское село

[ Читать дальше ]

Вадим Одайник. Художник, влюбленный в Карпаты.

Вадим Одайник (Одесса, 1925 – Киев, 1984). Украинский живописец, народный художник Украины (1978), заслуженный деятель искусств Украины (1971), лауреат Государственной премии Украины им. Т. Шевченко (1975), член Союза художников СССР (1958), участник Великой Отечественной войны. Одайник принадлежит к поколению художников, работавших в период так называемой «оттепели» в период второй половины ХХ века.

11228907_922487551146196_4530865105977638268_n (700x659, 102Kb)

Hutsul still life: wedding presents. (1970).

[ Читать дальше ]

Подорож на гуцульщину.

http://blog.i.ua/community/343/630423/ - Подорож на Закарпаття. Мукачево
http://blog.i.ua/community/343/630427/ - Солотвино - унікальний курорт-катастрофа.

В Яремче ми вже були раніше і облюбували там готельчик "У Принца", що знаходиться не далеко від вокзалу і центра міста, і там завжди свіжа домашня їжа! Хоча, і кімнати зроблені "на скору руку" зі скриплячою підлогою...
Вдень дізналися про поїзди на Франківськ, погуляли містом, сходили на сувенірний ринок... Наступного дня запланували поїздку на екскурсію, тим більше, що за словами хазяїна, екскурсійний автобус стає прямо під дверима готелю... Цікавими були пропозиції "Говерла", "Манявський скит" та "Золоте кільце Гуцульщини"...
22 липня у Свети був День Народженняcvetok ! Але погода була не святкова... Небо закрило хмарами і моросив дощик... Ми поснідали і вийшли до автобуса, але його щось довгенько не було... Підозрюючи неладне ми зателефонували у агенцію і нам повідомили, що автобус вже поїхав, і запропонували записатися на завтра... Нам це не підходило, до того ж ми на місце прийшли вчасно... Тож настрій наш дуже зіпсувався... Поступово, коли здоровий глузд почав пробиватися крізь сірість нашого горюшка, ми згадали, вчора поблизу вокзалу бачили стенд ще однієї агенції, до того ж у минулому році ми саме від Вокзалу ходили на екскурсію до скель Довбуша. Тож там була наша надія не сконати від нудьги на День Народження... Прийшли, подзвонили, нам сказали, що автобус вже теж поїхав, але якщо ми хочемо, то можемо його наздогнати. Ми погодилися. Невдовзі до нас вийшла представник чи директор агенції і взяла оплату за екскурсію і посадила на машину. Вже через пару сіл ми наздогнали мікроавтобус з екскурсією і приєдналися до їх компанії...Настрій помітно покращився, а на під"їзді до Ворохти вже почало виглядати сонечко! У Ворохті ми відвідали базу з лижними трамплінами, навіть піднялися вверх на крісельному підйомнику.
Звідси відкривалася чудова панорама. Після Ворохти нас повезли в село Криворівня в хату-музей де часто гостював і лікувався Іван Франко. По дорозі знову припустився дощ. В музеї нас дуже вразили роботи місцевих майстрів з живопису та вишивки.
Далі, у Верховині ми заїхали до колоритного гуцула - Миколи Кумлика, що збирає народні інструменти, грає практично на всіх з них, сипле гуцульські анекдоти та різні історії з життя пращурів, односельчан, власні та членів фольклорного музичного колективу Черемош, де він є головним ідейним лідером.
Недарма до нього в хату черга з екскурсійних груп. Після Верховини ми поїхали в Коломию та Косів. По дорозі екскурсовод розповідав цікаві історії краю. У Коломиї ми відвідали музей писанки, що виконаний у формі великого розписаного яйця.
Тут зберігається кілька тисяч писанок різних народностей, виконаних і професійними майстами і дітьми. Але їх настільки багато, що очі розбігаються, а нічого конкретного і не запам"яталося надовго. В Коломиї ми і пообідали в ресторані швидкої їжі, щось на зразок київської "Пузатої хати". В Косові ми навіть вже не зупинялися, бо було трохи запізно, Ринок сувенірів та народних промислів вже був зачинений. Але і так ми чудово і корисно провели час. Ввечері, після вечері "У Принца" ми пішли ще святкувати День Народження у ресторан "Гуцульщина", що поблизу сувенірного ринку і славиться тим, що збудований за старими технологіями без жодного гвіздка. Тут ми випили лише по чашці глінтвейну та з"їли по морозиву. Незважаючи на дощ, що лив весь вечір та дещо високі для цього регіону ціни, народу в ресторані було досить багато. Особливо мені сподобася посуд, розписаний в гуцульському стилі зеленими, жовтими і коричневими кольорами. Додому поверталися під дощем мокрі, але щасливі. Прут вже грізно грохотав великою водою під мостом.
Наранок ми, поснідавши, закотили штани і босоніж пішли до залізничного вокзалу. Дощ і не думав щухати. В дизелі Рахів-Івано-Франківськ ми дещо обсохли. До поїзда на Київ, коли ми приїхали у Франківськ було ще 4 години. Тож весь цей час ми провели гуляючи містом.

Довго шукали якесь цікаве кафе де можна було б смачно та не дорого поїсти страви з національної кухні, але не знайшли, то їли борщ в одній з піцерій, що попалася по дорозі.  В центрі міста досить мило, але визначгих архітектурних пам"яток не так вже і багато. Запам"яталося кілька церков в центрі та співаючий фонтан. Тут ще іноді з"являлося сонечко.

Вже приїхавши додому ми довідалися, що дощ у Прикарпатті продовжувався ще кілька днів і став причиною паводків на значних територіях. Були навіть розмиті дороги та підмиті насипи залізниць... Вчасно ми виїхали звідти...
Але і подорож запам"яталася добре. Навіть через 2-2,5 роки я зміг досить докладно все згадати і описати. Все, окрім цін. З цим у мене завжди проблеми, то іноді записую їх у блогах, щоб колись порівняти...

«Духовні скарби Гуцульщини»

   15 квітня 2014 року об 11:00  у   Національному музеї народної архітектури та побуту України  (с. Пирогів) відкривається  виставка «Духовні скарби Гуцульщини»

        

          Художні промисли Гуцульщини – це яскравий витвір українського генія, адже саме в косівській кераміці, дерев'яному різьблені, вишиванці та виробах зі шкіри втілилось відвічне бажання народу наблизитись до досконалої краси в навколишньому оточенні, визначило функціонування такого феномену, як ужиткове мистецтво в середовищі оздоблення екстер'єру та інтер'єру  і здобуло визнання в усьому світі.

         Збірка експонатів Національного музею народної архітектури та побуту України має ґрунтовну колекція витворів народних геніїв, що дає можливість  довести відвідувачам  унікальність  етнічних особливостей народного мистецтва. Фонди колекції музею нараховують більш 20 тисяч експонатів з цього регіону і датуються від 16 століття (ікони, люльки та інше) до кінця 20  століття і мають непересічну художню  та  історичну цінність.

         Ми маємо можливість ознайомитись  з  невмирущими цінностями матеріальної культури цього регіону. Є можливість оглянути експонати із фондів, розкрити для себе творчій скарб і художній  доробок унікального регіону Карпат. Саме в художніх народних виробах відтворювалась уява народу про красу і місце людини в природі, втілювалась відвічна ідея і прагнення  зберегти для  прийдешнього покоління традиції та  народні промисли в побуті. Колекція формувалася впродовж багатьох років чисельними науково-етнографічними експедиціями, працівниками музею.


 

                              Нас запрошують на відкриття виставки яка працюватиме                                                      з 15 квітня по 15 травня 2014 року. .


Аркан - гуцульський танець ініціації

Гуцули бралися один одному за плечі, утворювали Коло і танцювали, наче греки та болгари. Цьому танцю більше 1000 років. І він зберігся до наших днів. Аркан -могли танцювати тільки чоловіки. Це гуцульський танець ініціації, коли хлопець дозрівав і ставав чоловіком, його посвячували в опришки, і тоді коли він входив в орден - ставав у танець. Подібний танець був у словацьких збійників. Так, що це все дуже давні часи.  Пропоную читачу цікавий матеріал від Олега Гуцуляка - доктора філософії, дослідника:

http://spadok.org.ua/gutsulschyna/arkan-svyaschennyy-cholovichyy-orden-gutsulskyy-tanets-initsiatsiyi


Гуцульський танець Аркан

Аркан - священний чоловічий родовий орден, який на сьогодні зберігся лише у вигляді стародавнього гуцульського танцю. Фактично до сих пір у гуцулів керівним є цей ініціальний чоловічий союз, умовно іменований "Аркан". Головною особливістю союзу - є його музичний супровід з характерним ритмічним чергуванням — 2/4 в першому такті та 2/8 і 1/4 у другому.

Танець “Аркан” є головним елементом обряду посвячення гуцульського двадцятирічного хлопця у легіні. Після участі у ньому він отримував право здійснювати танці, носити бартку (топірець) та підперезуватися чересом (широким паском), тобто ставав потенційним опришком . Перекази свідчать, що вперше гуцульський танець “Аркан” виконали витязі, які зійшли з гір. Можливо, це були кельтські племена бойї або галли, які тривалий час проживали в Карпатах. До речі, сам танець "Аркан" по духу і змісту тотожний ірландському "Ev Sistr" і бретонському "Та Ev Chistr, Laou!". Аркан танцюють зімкнутим колом або півколом з топірцями в руках. Танець поширений в Івано-Франківській, Чернівецькій та Закарпатській областях.

Параска Плитка-Горицвіт - гуцулка, яка повторила шлях Сковороди

Народилася Параска Плитка 1 березня 1927 року в селі Бистрець, тепер Верховинського району на Івано-Франківщині, в сім’ї Штефана Плитки. ЇЇ батько був знаменитим ковалем на весь косівський край, окрім того – людиною освіченою, багато читав, знав мови. Мати – Анна – талановита ткаля та вишивальниця. Згодом сім’я перебралася у Криворівню. Параска встигла закінчити тільки 4 класи. Завдяки батькові дівчина знала мови, зокрема, німецьку. 

Пристає до національно-визвольного руху, стає зв’язковою УПА (псевдонім – Ластівка), носить повстанцям у ліс їжу й теплі речі. Потім – арешт. "Па малалєтству" Параска уникає розстрілу, їй дають 10 років таборів. Взимку 1945 року тисячі засуджених молодих дівчат із Західної України товарними ешелонами відправляють у Сибір. "Замість теплого одягу видавали закривавлені шинелі з розстріляних", – згадувала Параска Степанівна.     В ешелоні на Колиму дівчина відморозила ноги, і її залишили в уральському тюремному госпіталі. Дивом обійшлося без ампутації, але майже п'ять років пересувалася на милицях. 

З 1947 року відбувала строк у спецтаборі в Спаську (Казахстан).     Пізніше, після звільнення, Параска Степанівна уникала розмов про табірне життя, і справа була не лише у власному травматичному досвіді – вважала, що ці розповіді нічого, окрім зневіри, болю та ненависті, не можуть викликати в слухачів. Вона підкреслювала, що тільки любов і милосердя людей, лікарів і засуджених, яких зустріла в ув’язненні, допомогли їй вижити.     Ще в таборі Параска Плитка дала собі обітницю – якщо залишиться живою, буде славити Мир Божий на землі.     Батьки сподівалися, що дівчина знайде собі пару. Однак особисте життя Параски мало свою драматичну історію. Ще в таборах вона листувалася з іншим ув’язненим, нібито, грузинським художником, ім’я якого так і залишилось невідомим. Шляхи їх на численних пересилках загубилися, та Параска встигла переслати додому його адресу.     Батьки, по-своєму бажаючи щастя своїй дитині, знищили цього листа. Дізнавшись про це, Параска спочатку тривалий час не могла пробачити такого вчинку. Навіть наполягла побудувати їй невеличку хату, щоб жити окремо. І на все життя залишається самотньою. Так вона стає Плиткою-Горицвіт. 

Читати історію життя Параски Горицвіт:  http://spadok.org.ua/vydatni-ukrayintsi/paraska-plytka-gorytsvit-gutsulka-yaka-povtoryla-shlyach-skovorody

Дивитися документальний фільм "СВІТ ПАРАСКИ-ПЛИТКИ ГОРИЦВІТ": https://www.youtube.com/watch?list=PLYroJ2pkJrKkNYrw_fo0eJgDM8L7g20fF&time_continue=6&v=tB-gaUFjeKs



Гуцульські килими і ліжники

Ліжник супроводжує все життя гуцула – від його приходу в життя аж до завершення земного шляху. Тому, як універсальний оберіг, використовується у народній обрядовості. Це і благословення батьками дітей до шлюбу, обдаровування ліжниками молодих на весіллі, а також використання їх у поховальних обрядах. Ліжники - це товсті вовняні, здебільшого узорно-ткані, вироби з об’ємною поверхнею та довгим пухнастим двохстороннім ворсом. Ліжники мають обрядове, інтер’єрне й господарське призначення. Їхнє побутування зафіксоване серед народів всього Карпато-Балканського регіону. В Україні виробництво ліжників характерне для тих регіонів, у традиційно-побутовій культурі яких вівчарство було однією з головних галузей господарської діяльності (Гуцульщина, Бойківщина та Мараморощина), де ліжники є найбільш вживаними предметами щоденного домашнього побуту. Ними застеляли постіль, піч, припічок, лавиці, стелили та вкривалися під час спання, нерідко підкладали під голову замість подушок; улітку застеляли сидіння на возах, а взимку – на санях або бричках; прикривали зверху коней та підстеляли під сідло під час сідлання коней.

Дивитися фото, підібрати собі ліжник: http://spadok.org.ua/gutsulschyna/gutsulski-kylymy-i-lizhnyky


Дмитро Стефлюк. З ним дуже «смачно» думати – Олег Володарський

 

Стефлюк Дмитро Петрович, голова Громадськоі організації «Всеукраїнське товариство «ГУЦУЛЬЩИНА». Високий поважний чоловік зайшов у приміщення і по-доброму посміхнувся. Ми розпочали «Сповідь» і я, наче дитина, захоплено слухав гуцула, котрий бачить і усвідомлює свій етнос, глибинно вивчаючи культуру, історію та традиції своєї любої та рідної Гуцульщини.

 

Навпроти мене сидів мудрий політик та дипломат. Він миттєво сприймав мої запитання і відповідав на них тепло та щиро. Він з цікавістю дослухався до наших спостережень, думок, роздумів. З ним дуже «смачно» думати.

 

Він показав нам величезну карту Гуцульщини, пояснив важливість об’єднання гуцулів, необхідність відновлення етнічної усвідомленості, популяризації культури та традицій цього неймовірного етносу. В ньому палає Гуцульщина.

 

Та чи не найважливішим для мене фрагментом цієї «Сповіді» стало запитання, котре я ставив з певним острахом: «Це Україна?». І полегшено зітхнув, коли мені з гордістю відповіли: «Безсумнівно. Це і є справжня, сильна та неймовірно добра Україна».

 

Його погляд, постава, манера говорити не залишали сумніву в тому, що за плечима цієї людини стоїть усвідомлення величі спадщини предків, котру він щосили намагається відновити та примножити. І над усім цим майоріє жовто-блакитний прапор…

 

Щоб усвідомити Гуцульщину, недостатньо прожити там місяць. Треба вдихнути її в різні пори року – потрапити під літній дощ, назбирати грибів, помилуватися засніженими вершинами, посидіти під стінами Храму…

 

Вони (гуцули) неймовірно об’єднані, наче велика родина. Є неосяжний внутрішній стрижень у цієї гірської та непокірної крові. Стрижень віри. Я не втомлююся це повторювати. Всоте. Втисячне. Віра та важка праця… і щира та чесна посмішка.

– Слава Ісусу Христу!

– Навіки слава Богу Святому!

 

Моя УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ неймовірно мудра. Надзвичайно ніжна та добра. Там, де не змогли знищити її генетичне коріння. Куди не занесли інфекцію зради. Там, куди не пустили сатану.

 

Я часто чую: «Я пізніше помолюся». В душі живе або Бог, або нечистий. Не можна потім, потім надзвичайно складно…гріхи, розростаючись наче бур’ян, знищують зерна добра та любові. Гуцули, котрі пам’ятають завіти предків, прекрасно це розуміють.

 

Нам не хотілося завершувати цю «Сповідь». У розмові ми згадали і сучасні гуцульські фестивалі, котрі вже стали традиційними, і давні традиції, і вміння гуцулів ґаздувати, котре передається з покоління в покоління…

 

Гуцули неймовірно об’єднані. Вони зберігають свої традиції та культуру протягом віків, живучи з високо піднятою головою, при цьому низько вклоняються могилам предків. І стають на коліна під час молитви… не озираючись, не зважаючи на думку оточуючих. Вони ще до народження привчаються до Бога і не втрачають Його протягом всього життя.

Величні Карпати, надзвичайна природа і споконвічний шепіт Бога… Священна земля… Земля любові та щастя…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Дмитро Стефлюк

https://youtu.be/e2CivC7zkRw

У Василя Триндохіра болить Україна. Глибокий біль війни...

Василь глибоко усвідомив, що війна не тільки на фронті – Олег Володарський

 

Шо вам повім, то вам повім, але повім вам, же Гіпократес по правді низиваєси Василько Галиця з Білих Ослав. А то був дохтор, шо хороби лікував. Перьший дохтор на Гуцулії.

***

А було так. Людиска си лікувили, єк могли. Вірили, шо хороба приходит вид злих духів. Може тако прийти, єк хто пусти вроки. Чаривниця приглєне си злим воком на тебе і вже чюєш: в голові си мутит и кєгне риґати. Тогди тра три рази глипнунти на земню і небо, на земню і небо, на земню і небо, тай чари зникнут. Хлопи з Бистреця до ниньки в’єжут коням червоні китиці, аби злі вроки прикєгати і коні не дістали запаленнє копит. Допіру Василько Галиця перьший взєв хоробу на розум. З хоробов можна сказати так, єк би хто фалшував у музици. Ти кєгнеш приму, а другий секунду. Кєгне зле. Ціле граннє на ніц. Так само з басами. Прим – най буде – добрий, секунд добрий, а басист скрипит. Гет зле.

Хороба то розстроєна натура. Такий скрегіт, єк мурахи йдут по шкирі. А дохтор, шо лічит, то настроювач натури. Вхопит кілок вид струни, ту попустит, там підкєгне, постукав, послухав і… вже грає! Так само зроби з чоловіком. Артиста! Тилько шо від людий.

Рід Галиців був двоєкий. Єдна гилля роду воювала. Єк си война точила, то Галиці вже на ний були. Галиці кожду битву мали виграну лиш витак цісарі войну програвали. А друга гилля роду – то були музики. Ці єк не грали, то строїли, а єк мали вже настроєне, но то грали. Малий Василько Галиця вив’єзавси з тої суперечности. Єк одні си б’ют а другі йграют, то дітваку ніц си ни лишєє, єк лиш лікувати. А бо лікував так, єкби слабого до гуцулскої музики мав привчити. Шоби и в ним всьо грало.

Йой, Господи, вин і зуби кєгав, єк тра було. Навіть из знечуленнєм. Мав такий маленький стив з дирков, а пид ним пид диров шило було, а пид шпіцом шила лапка. Єк хтос сідав на столику, то Галиця кліщі прикладав д’ зубови, тако притискав ногов лапку, шило си впивало вище литки, і єк тє ни дзюґне, то гет забув-єс про зуба і … фурт, вже по нім. Йкос раз вирвов Галиця слабого зуба бабі з Делєтина, то в’на повіла: «Знала’м, шо мают корінє, але шоби таке доуге?» Василько Галиця з Білих Ослав вигадав присягу, шо ї називают «клєтвою Гіпократеса». Та єк в’на си може так називати, єк гет нієкого Гіпократеса ни було, але був в Білих Ославах Василько Галиця, шо витак перебравси до Ворохти і там, єк робивси полонинський вітер і людий бралося йкес таке розстроєннє, шо ніц, лиш си вішєли, то він їх відживлєв, добрим вітром надував та й так повертав їм духа. Та бо ни всім повертав, ба лиш тотим, шо шє ни вистили. Гей га, тому шо вистив, навіть музика ни поможе.

Історія філософії по-гуцульськи. II.

о. Юзеф Тішнер (Переклад Олеся Герасима)

 

Василь Триндохір. Ми миттєво знайшли спільну мову. Ми мислимо в одному напрямку. Він неймовірно щиро та тепло спілкується. Говорить те, що на душі. Рідкість.

Соціальний працівник. Волонтер. Мислитель. «Не той гуцул, що родився, а той що згуцулився», – так говорить про себе Василь. Спочатку закохався в етнічну гуцулку, а невдовзі назавжди полюбив Верховину.

 

Ця любов до рідного краю неймовірно в ньому відчувається. Він нею переповнений. І, сам того не помічаючи, щедро ділиться нею з оточуючими. Це заворожує. Доторкнутися до рідної української душі – це завжди ПОДІЯ. А усвідомивши, що почута, та душа прагне сповідатися. Прагне говорити про Україну, про Націю. Відкриваючи душу, не зможеш лукавити.

 

Василь вивчає Святе Писання. Він алгоритмує знання, прагне не просто знати, а розуміти, усвідомлювати. Василь поділився зі мною важливою для нього давньою молитвою, котру я із вдячністю читаю щоранку та щовечора. Кожний наступний ефір, наче відірваний аркуш календаря. А мені інколи так хочеться не відпускати його, а залишити тільки собі ці яскраві фрагменти Верховини.

Українська Шамбала – дивовижна казка. І як же мені хочеться, щоб вона не завершувалась! Мене підкорили Карпати. Частинка моєї душі назавжди залишилася там, серед засніжених вершин, на звивистих стрічках перевалів, під неймовірно яскравими зорями. Там, де живе Господь.

 

Саме Василь першим звернув нашу увагу на те, що в гуцульській культурі збереглися численні відлуння величних традицій з усього світу – відголоски санскриту в звучанні слів, традиційні елементи кришнаїзму та буддизму…

Проте особливо він наголошував на важливості християнських цінностей, котрі є базисом цієї культури. Для гуцулів віра – це надважливо. Саме це допомогло їм зберегти свою культуру, свою самобутність, свою автентичність. Та не можна не помітити й те, що Гуцульщина була транснаціональним плато, котре стояло на перетині цивілізаційних процесів. Люди пішли в гори, щоб врятувати любов до природи та не заглушити шепіт Бога, що лунає над горами. Вони не хотіли війни, жорстокості, насилля. Вони хотіли любити та працювати, молитися та жити в мирі.

Найнеосяжніше в гуцульському етносі – це єднання з природою і Богом. Для них це єдино. Це інша ментальність. Це наука про любов до Бога. Инчий вимір. Та цьому виміру, наче дитині, не вистачає турботи та підтримки Неньки-України. Ані з боку Коломиї, ані з боку Яремчі та Ворохти дороги фактично немає. Є напрямок. На дорогі курорти, де напівфруктовий компот коштує 100 гривень, а консервований помідор 65, дорога є, а сюди, до серця Гуцульщини – немає.

А може саме така вимушена віддаленість і допомогла їм зберегти себе? Не дозволила похапцем перетворити культуру предків на недолугий атракціон для туристів, а навпаки, дала можливість усвідомити себе, своє коріння і вже зовсім інакше відкривати нам частинки своєї душі? Мудрості Божій немає меж… Все відбувається саме так, як нам потрібно, а не як ми хочемо. І кожне Господнє випробування – не кара, а найбільший дар.

 

У Василя Триндохіра болить Україна. Глибокий біль війни. І глибоке усвідомлення того, що війна не тільки на фронті, що вона не завершується на блокпостах, а країна вимагає від нас допомоги тут і зараз, навіть у найвіддаленіших її куточках.

Як же нам не вистачає єднання, українці! Відчувати плече одне одного, молитися і вірувати… І, найважливіше, ділитися і розумітися. Це безцінно – бути разом, бути єдиними. У гуцулів це в крові.

Знову я сумую, хворію Гуцульщиною… Мене лихоманить згадками, мені знову хочеться в гори – в неосяжний простір щастя, віри і любові. Які ж свідомі очі у цього верховинського Діогена! Низький уклін тобі за справжність та віру! Подарована тобою молитва береже мій Український дух.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Триндохір

https://youtu.be/ob8v6u5yWgY

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая