хочу сюда!
 

smska

42 года, рыбы, познакомится с парнем в возрасте 38-47 лет

Заметки с меткой «гуцульщина»

Дмитро Стефлюк. З ним дуже «смачно» думати – Олег Володарський

 

Стефлюк Дмитро Петрович, голова Громадськоі організації «Всеукраїнське товариство «ГУЦУЛЬЩИНА». Високий поважний чоловік зайшов у приміщення і по-доброму посміхнувся. Ми розпочали «Сповідь» і я, наче дитина, захоплено слухав гуцула, котрий бачить і усвідомлює свій етнос, глибинно вивчаючи культуру, історію та традиції своєї любої та рідної Гуцульщини.

 

Навпроти мене сидів мудрий політик та дипломат. Він миттєво сприймав мої запитання і відповідав на них тепло та щиро. Він з цікавістю дослухався до наших спостережень, думок, роздумів. З ним дуже «смачно» думати.

 

Він показав нам величезну карту Гуцульщини, пояснив важливість об’єднання гуцулів, необхідність відновлення етнічної усвідомленості, популяризації культури та традицій цього неймовірного етносу. В ньому палає Гуцульщина.

 

Та чи не найважливішим для мене фрагментом цієї «Сповіді» стало запитання, котре я ставив з певним острахом: «Це Україна?». І полегшено зітхнув, коли мені з гордістю відповіли: «Безсумнівно. Це і є справжня, сильна та неймовірно добра Україна».

 

Його погляд, постава, манера говорити не залишали сумніву в тому, що за плечима цієї людини стоїть усвідомлення величі спадщини предків, котру він щосили намагається відновити та примножити. І над усім цим майоріє жовто-блакитний прапор…

 

Щоб усвідомити Гуцульщину, недостатньо прожити там місяць. Треба вдихнути її в різні пори року – потрапити під літній дощ, назбирати грибів, помилуватися засніженими вершинами, посидіти під стінами Храму…

 

Вони (гуцули) неймовірно об’єднані, наче велика родина. Є неосяжний внутрішній стрижень у цієї гірської та непокірної крові. Стрижень віри. Я не втомлююся це повторювати. Всоте. Втисячне. Віра та важка праця… і щира та чесна посмішка.

– Слава Ісусу Христу!

– Навіки слава Богу Святому!

 

Моя УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ неймовірно мудра. Надзвичайно ніжна та добра. Там, де не змогли знищити її генетичне коріння. Куди не занесли інфекцію зради. Там, куди не пустили сатану.

 

Я часто чую: «Я пізніше помолюся». В душі живе або Бог, або нечистий. Не можна потім, потім надзвичайно складно…гріхи, розростаючись наче бур’ян, знищують зерна добра та любові. Гуцули, котрі пам’ятають завіти предків, прекрасно це розуміють.

 

Нам не хотілося завершувати цю «Сповідь». У розмові ми згадали і сучасні гуцульські фестивалі, котрі вже стали традиційними, і давні традиції, і вміння гуцулів ґаздувати, котре передається з покоління в покоління…

 

Гуцули неймовірно об’єднані. Вони зберігають свої традиції та культуру протягом віків, живучи з високо піднятою головою, при цьому низько вклоняються могилам предків. І стають на коліна під час молитви… не озираючись, не зважаючи на думку оточуючих. Вони ще до народження привчаються до Бога і не втрачають Його протягом всього життя.

Величні Карпати, надзвичайна природа і споконвічний шепіт Бога… Священна земля… Земля любові та щастя…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Дмитро Стефлюк

https://youtu.be/e2CivC7zkRw

У Василя Триндохіра болить Україна. Глибокий біль війни...

Василь глибоко усвідомив, що війна не тільки на фронті – Олег Володарський

 

Шо вам повім, то вам повім, але повім вам, же Гіпократес по правді низиваєси Василько Галиця з Білих Ослав. А то був дохтор, шо хороби лікував. Перьший дохтор на Гуцулії.

***

А було так. Людиска си лікувили, єк могли. Вірили, шо хороба приходит вид злих духів. Може тако прийти, єк хто пусти вроки. Чаривниця приглєне си злим воком на тебе і вже чюєш: в голові си мутит и кєгне риґати. Тогди тра три рази глипнунти на земню і небо, на земню і небо, на земню і небо, тай чари зникнут. Хлопи з Бистреця до ниньки в’єжут коням червоні китиці, аби злі вроки прикєгати і коні не дістали запаленнє копит. Допіру Василько Галиця перьший взєв хоробу на розум. З хоробов можна сказати так, єк би хто фалшував у музици. Ти кєгнеш приму, а другий секунду. Кєгне зле. Ціле граннє на ніц. Так само з басами. Прим – най буде – добрий, секунд добрий, а басист скрипит. Гет зле.

Хороба то розстроєна натура. Такий скрегіт, єк мурахи йдут по шкирі. А дохтор, шо лічит, то настроювач натури. Вхопит кілок вид струни, ту попустит, там підкєгне, постукав, послухав і… вже грає! Так само зроби з чоловіком. Артиста! Тилько шо від людий.

Рід Галиців був двоєкий. Єдна гилля роду воювала. Єк си война точила, то Галиці вже на ний були. Галиці кожду битву мали виграну лиш витак цісарі войну програвали. А друга гилля роду – то були музики. Ці єк не грали, то строїли, а єк мали вже настроєне, но то грали. Малий Василько Галиця вив’єзавси з тої суперечности. Єк одні си б’ют а другі йграют, то дітваку ніц си ни лишєє, єк лиш лікувати. А бо лікував так, єкби слабого до гуцулскої музики мав привчити. Шоби и в ним всьо грало.

Йой, Господи, вин і зуби кєгав, єк тра було. Навіть из знечуленнєм. Мав такий маленький стив з дирков, а пид ним пид диров шило було, а пид шпіцом шила лапка. Єк хтос сідав на столику, то Галиця кліщі прикладав д’ зубови, тако притискав ногов лапку, шило си впивало вище литки, і єк тє ни дзюґне, то гет забув-єс про зуба і … фурт, вже по нім. Йкос раз вирвов Галиця слабого зуба бабі з Делєтина, то в’на повіла: «Знала’м, шо мают корінє, але шоби таке доуге?» Василько Галиця з Білих Ослав вигадав присягу, шо ї називают «клєтвою Гіпократеса». Та єк в’на си може так називати, єк гет нієкого Гіпократеса ни було, але був в Білих Ославах Василько Галиця, шо витак перебравси до Ворохти і там, єк робивси полонинський вітер і людий бралося йкес таке розстроєннє, шо ніц, лиш си вішєли, то він їх відживлєв, добрим вітром надував та й так повертав їм духа. Та бо ни всім повертав, ба лиш тотим, шо шє ни вистили. Гей га, тому шо вистив, навіть музика ни поможе.

Історія філософії по-гуцульськи. II.

о. Юзеф Тішнер (Переклад Олеся Герасима)

 

Василь Триндохір. Ми миттєво знайшли спільну мову. Ми мислимо в одному напрямку. Він неймовірно щиро та тепло спілкується. Говорить те, що на душі. Рідкість.

Соціальний працівник. Волонтер. Мислитель. «Не той гуцул, що родився, а той що згуцулився», – так говорить про себе Василь. Спочатку закохався в етнічну гуцулку, а невдовзі назавжди полюбив Верховину.

 

Ця любов до рідного краю неймовірно в ньому відчувається. Він нею переповнений. І, сам того не помічаючи, щедро ділиться нею з оточуючими. Це заворожує. Доторкнутися до рідної української душі – це завжди ПОДІЯ. А усвідомивши, що почута, та душа прагне сповідатися. Прагне говорити про Україну, про Націю. Відкриваючи душу, не зможеш лукавити.

 

Василь вивчає Святе Писання. Він алгоритмує знання, прагне не просто знати, а розуміти, усвідомлювати. Василь поділився зі мною важливою для нього давньою молитвою, котру я із вдячністю читаю щоранку та щовечора. Кожний наступний ефір, наче відірваний аркуш календаря. А мені інколи так хочеться не відпускати його, а залишити тільки собі ці яскраві фрагменти Верховини.

Українська Шамбала – дивовижна казка. І як же мені хочеться, щоб вона не завершувалась! Мене підкорили Карпати. Частинка моєї душі назавжди залишилася там, серед засніжених вершин, на звивистих стрічках перевалів, під неймовірно яскравими зорями. Там, де живе Господь.

 

Саме Василь першим звернув нашу увагу на те, що в гуцульській культурі збереглися численні відлуння величних традицій з усього світу – відголоски санскриту в звучанні слів, традиційні елементи кришнаїзму та буддизму…

Проте особливо він наголошував на важливості християнських цінностей, котрі є базисом цієї культури. Для гуцулів віра – це надважливо. Саме це допомогло їм зберегти свою культуру, свою самобутність, свою автентичність. Та не можна не помітити й те, що Гуцульщина була транснаціональним плато, котре стояло на перетині цивілізаційних процесів. Люди пішли в гори, щоб врятувати любов до природи та не заглушити шепіт Бога, що лунає над горами. Вони не хотіли війни, жорстокості, насилля. Вони хотіли любити та працювати, молитися та жити в мирі.

Найнеосяжніше в гуцульському етносі – це єднання з природою і Богом. Для них це єдино. Це інша ментальність. Це наука про любов до Бога. Инчий вимір. Та цьому виміру, наче дитині, не вистачає турботи та підтримки Неньки-України. Ані з боку Коломиї, ані з боку Яремчі та Ворохти дороги фактично немає. Є напрямок. На дорогі курорти, де напівфруктовий компот коштує 100 гривень, а консервований помідор 65, дорога є, а сюди, до серця Гуцульщини – немає.

А може саме така вимушена віддаленість і допомогла їм зберегти себе? Не дозволила похапцем перетворити культуру предків на недолугий атракціон для туристів, а навпаки, дала можливість усвідомити себе, своє коріння і вже зовсім інакше відкривати нам частинки своєї душі? Мудрості Божій немає меж… Все відбувається саме так, як нам потрібно, а не як ми хочемо. І кожне Господнє випробування – не кара, а найбільший дар.

 

У Василя Триндохіра болить Україна. Глибокий біль війни. І глибоке усвідомлення того, що війна не тільки на фронті, що вона не завершується на блокпостах, а країна вимагає від нас допомоги тут і зараз, навіть у найвіддаленіших її куточках.

Як же нам не вистачає єднання, українці! Відчувати плече одне одного, молитися і вірувати… І, найважливіше, ділитися і розумітися. Це безцінно – бути разом, бути єдиними. У гуцулів це в крові.

Знову я сумую, хворію Гуцульщиною… Мене лихоманить згадками, мені знову хочеться в гори – в неосяжний простір щастя, віри і любові. Які ж свідомі очі у цього верховинського Діогена! Низький уклін тобі за справжність та віру! Подарована тобою молитва береже мій Український дух.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Триндохір

https://youtu.be/ob8v6u5yWgY

У Василя Триндохіра болить Україна. Глибокий біль війни...

Василь глибоко усвідомив, що війна не тільки на фронті – Олег Володарський

 

Шо вам повім, то вам повім, але повім вам, же Гіпократес по правді низиваєси Василько Галиця з Білих Ослав. А то був дохтор, шо хороби лікував. Перьший дохтор на Гуцулії.

***

А було так. Людиска си лікувили, єк могли. Вірили, шо хороба приходит вид злих духів. Може тако прийти, єк хто пусти вроки. Чаривниця приглєне си злим воком на тебе і вже чюєш: в голові си мутит и кєгне риґати. Тогди тра три рази глипнунти на земню і небо, на земню і небо, на земню і небо, тай чари зникнут. Хлопи з Бистреця до ниньки в’єжут коням червоні китиці, аби злі вроки прикєгати і коні не дістали запаленнє копит. Допіру Василько Галиця перьший взєв хоробу на розум. З хоробов можна сказати так, єк би хто фалшував у музици. Ти кєгнеш приму, а другий секунду. Кєгне зле. Ціле граннє на ніц. Так само з басами. Прим – най буде – добрий, секунд добрий, а басист скрипит. Гет зле.

Хороба то розстроєна натура. Такий скрегіт, єк мурахи йдут по шкирі. А дохтор, шо лічит, то настроювач натури. Вхопит кілок вид струни, ту попустит, там підкєгне, постукав, послухав і… вже грає! Так само зроби з чоловіком. Артиста! Тилько шо від людий.

Рід Галиців був двоєкий. Єдна гилля роду воювала. Єк си война точила, то Галиці вже на ний були. Галиці кожду битву мали виграну лиш витак цісарі войну програвали. А друга гилля роду – то були музики. Ці єк не грали, то строїли, а єк мали вже настроєне, но то грали. Малий Василько Галиця вив’єзавси з тої суперечности. Єк одні си б’ют а другі йграют, то дітваку ніц си ни лишєє, єк лиш лікувати. А бо лікував так, єкби слабого до гуцулскої музики мав привчити. Шоби и в ним всьо грало.

Йой, Господи, вин і зуби кєгав, єк тра було. Навіть из знечуленнєм. Мав такий маленький стив з дирков, а пид ним пид диров шило було, а пид шпіцом шила лапка. Єк хтос сідав на столику, то Галиця кліщі прикладав д’ зубови, тако притискав ногов лапку, шило си впивало вище литки, і єк тє ни дзюґне, то гет забув-єс про зуба і … фурт, вже по нім. Йкос раз вирвов Галиця слабого зуба бабі з Делєтина, то в’на повіла: «Знала’м, шо мают корінє, але шоби таке доуге?» Василько Галиця з Білих Ослав вигадав присягу, шо ї називают «клєтвою Гіпократеса». Та єк в’на си може так називати, єк гет нієкого Гіпократеса ни було, але був в Білих Ославах Василько Галиця, шо витак перебравси до Ворохти і там, єк робивси полонинський вітер і людий бралося йкес таке розстроєннє, шо ніц, лиш си вішєли, то він їх відживлєв, добрим вітром надував та й так повертав їм духа. Та бо ни всім повертав, ба лиш тотим, шо шє ни вистили. Гей га, тому шо вистив, навіть музика ни поможе.

Історія філософії по-гуцульськи. II.

о. Юзеф Тішнер (Переклад Олеся Герасима)

 

Василь Триндохір. Ми миттєво знайшли спільну мову. Ми мислимо в одному напрямку. Він неймовірно щиро та тепло спілкується. Говорить те, що на душі. Рідкість.

Соціальний працівник. Волонтер. Мислитель. «Не той гуцул, що родився, а той що згуцулився», – так говорить про себе Василь. Спочатку закохався в етнічну гуцулку, а невдовзі назавжди полюбив Верховину.

 

Ця любов до рідного краю неймовірно в ньому відчувається. Він нею переповнений. І, сам того не помічаючи, щедро ділиться нею з оточуючими. Це заворожує. Доторкнутися до рідної української душі – це завжди ПОДІЯ. А усвідомивши, що почута, та душа прагне сповідатися. Прагне говорити про Україну, про Націю. Відкриваючи душу, не зможеш лукавити.

 

Василь вивчає Святе Писання. Він алгоритмує знання, прагне не просто знати, а розуміти, усвідомлювати. Василь поділився зі мною важливою для нього давньою молитвою, котру я із вдячністю читаю щоранку та щовечора. Кожний наступний ефір, наче відірваний аркуш календаря. А мені інколи так хочеться не відпускати його, а залишити тільки собі ці яскраві фрагменти Верховини.

Українська Шамбала – дивовижна казка. І як же мені хочеться, щоб вона не завершувалась! Мене підкорили Карпати. Частинка моєї душі назавжди залишилася там, серед засніжених вершин, на звивистих стрічках перевалів, під неймовірно яскравими зорями. Там, де живе Господь.

 

Саме Василь першим звернув нашу увагу на те, що в гуцульській культурі збереглися численні відлуння величних традицій з усього світу – відголоски санскриту в звучанні слів, традиційні елементи кришнаїзму та буддизму…

Проте особливо він наголошував на важливості християнських цінностей, котрі є базисом цієї культури. Для гуцулів віра – це надважливо. Саме це допомогло їм зберегти свою культуру, свою самобутність, свою автентичність. Та не можна не помітити й те, що Гуцульщина була транснаціональним плато, котре стояло на перетині цивілізаційних процесів. Люди пішли в гори, щоб врятувати любов до природи та не заглушити шепіт Бога, що лунає над горами. Вони не хотіли війни, жорстокості, насилля. Вони хотіли любити та працювати, молитися та жити в мирі.

Найнеосяжніше в гуцульському етносі – це єднання з природою і Богом. Для них це єдино. Це інша ментальність. Це наука про любов до Бога. Инчий вимір. Та цьому виміру, наче дитині, не вистачає турботи та підтримки Неньки-України. Ані з боку Коломиї, ані з боку Яремчі та Ворохти дороги фактично немає. Є напрямок. На дорогі курорти, де напівфруктовий компот коштує 100 гривень, а консервований помідор 65, дорога є, а сюди, до серця Гуцульщини – немає.

А може саме така вимушена віддаленість і допомогла їм зберегти себе? Не дозволила похапцем перетворити культуру предків на недолугий атракціон для туристів, а навпаки, дала можливість усвідомити себе, своє коріння і вже зовсім інакше відкривати нам частинки своєї душі? Мудрості Божій немає меж… Все відбувається саме так, як нам потрібно, а не як ми хочемо. І кожне Господнє випробування – не кара, а найбільший дар.

 

У Василя Триндохіра болить Україна. Глибокий біль війни. І глибоке усвідомлення того, що війна не тільки на фронті, що вона не завершується на блокпостах, а країна вимагає від нас допомоги тут і зараз, навіть у найвіддаленіших її куточках.

Як же нам не вистачає єднання, українці! Відчувати плече одне одного, молитися і вірувати… І, найважливіше, ділитися і розумітися. Це безцінно – бути разом, бути єдиними. У гуцулів це в крові.

Знову я сумую, хворію Гуцульщиною… Мене лихоманить згадками, мені знову хочеться в гори – в неосяжний простір щастя, віри і любові. Які ж свідомі очі у цього верховинського Діогена! Низький уклін тобі за справжність та віру! Подарована тобою молитва береже мій Український дух.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Триндохір

https://youtu.be/ob8v6u5yWgY

Олег Володарський: «Гуцульщина – край української Шамбали» Ч. 2

 
Моя люба Гуцульщино, мої надзвичайні гуцули, частинка мого серця назавжди лишилася з вами! 

І в той же час є святиня, котру не давали розбудовувати та примножувати – Манявський Скит. Ікона матері Божої Одігітрії. Преподобні Іов та Феодосій. Це ВЕЛИЧНА історична спадщина НАШОГО народу, про яку кожен із нас має знати.

В підземному храмі Гроба Господнього тихо та затишно палали свічки. Напівтемрява. І неймовірний спокій.

Отець Василій. Виважений, усвідомлений в Господі священик. Всією своєю суттю прагне роз’яснити, підтримати, допомогти.

Архімандрит Сафроній. Духівник Манявського Скиту. Це той священик, який підтримує дух та віру своїх братів – монахів обителі. Дуже наповнена людина, розмірена, некваплива. Над нею не владні пристрасті матеріалістичного світу. Човен, що пливе по чистій та дзеркальній воді. Навіть не уявляю, яких сил це йому коштує. В молитві.

Ієромонах Меркурій. Нам опустили ікону Манявської Божої Матері, розповіли чарівливу історію її появи. Після «Сповіді» я став на коліна перед цією святинею та мав змогу помолитися до неї. Я ще довго буду дякувати Богу за таке диву і подумки часто буваю там, в пустому на той момент храмі, на колінах, перед цією іконою.

Ієромонах Онуфрій. Не зважаючи на юний вік, він настільки ясно усвідомлює себе в Господі! Він несе Слово Господнє і так щиро радіє цьому. Там у величному храмі мені пощастио бачити перед собою юного та самостійного громадянина України. Тим більшим відчувався контраст між двома світами, двома зовсім різними вимірами. Світом тиші, спокою, молитви, благодаті й ніжної любові та іншим світом, метушливим і захаращеним, куди так не хочеться повертатися.

Поряд із надгробною плитою, котру дивом вдалося врятувати та зберегти, ми розмовляли зі схеромонахом Сергієм. Таїнство… глибокий священик. Родом з Донецька, він надзвичайно вдячний Богу за те, що відведений йому час він має змогу провести в Манявському Скиті. Обривки фраз… уламки думок…

Як пояснили мені монахи, він на прямому протистоянні з дияволом. Там своє світло і своя темрява. Монах жертвує мирським в ім’я Господа. Це урочисто і трагічно… Це заворожує і болить…

Настоятель Манявського Скиту отець Феогност. Був надзвичайно здивований. Вперше в житті зустрів священика, тим паче монаха, котрий постійно посміхається, жартує, сміється і сприймає життя з таким неймовірним позитивом.

Вже під час діалогу отець Феогност дозволив собі відкрити те, як багато йому болить, як мудро він усвідомлює життя, як щиро поважає Слово Боже… Та сприймає життя як шлях в Господі. І робить це з посмішкою. Щирою, по-дитячому відкритою посмішкою.

В Манявському Скиті атмосфера добра і поваги. Нас запросили на вечерю. Ми молилися перед трапезою. Проста їжа. Пісна. Божа.

Храм під яскравими зірками. Божа обитель серед величних гір. Дуже тихо… Без зайвої розкоші, проте з такою величезною душею.

Маленька та чарівна країна Оксани Сусяк. Патріот. Націоналіст. І ніжна, ласкава та затишна гостинність. Так багато в будинку зроблено тендітними ручками господині. А ще ікони, глиняний посуд… Неймовірно теплі та добрі спогади.

Іконописці та художники Микола та Людмила Ребенчук. Виставка їх робіт в музеї Гуцульщини. Світлий та набожний Микола. Усвідомивши суть передачі, він не вагаючись відкрив свою душу. Мужній вчинок. Корінна киянка, нащадок стародавнього роду, дружина Миколи – Людмила. Скромна, совісна, трохи сором’язлива людина. Це вона написала ікону Криворівнянської Божої Матері. Дуже світла сімейна пара.

Юрій Крученяк. Ця людина повністю віддала себе вивченню гуцульського етносу. З ранку до вечора він працює в музеї Гуцульщини, ходить в експедиції горами. Пристрасно цікавиться всім, що пов’язано з його землею. Фанат.

Наталя Кумлик. Донька музиканта-віртуоза Романа Кумлика, котра відродила музей в пам’ять про батька та назвала музей на його честь. Цікава, захоплююча екскурсія, нескінченний потік відвідувачів. Вона грає на неймовірній кількості музичних інструментів. Продовжує справу батька. Дух цієї людини надзвичайно високий. Глибоко віруюча людина. Для мене ця людина стала відкриттям. Я не помиляюся в тому, що час і молитва створять диво.

Отець Михайло. Верхній Ясенів. Храм Святого Духа. Діти на війні. Старовинні ікони, моці святих… І священик, який по-дитячому щиро переживає за свою любу Україну.

Боцвінок Марія Михайлівна. 90-річна гуцулка. 7 дітей. 17 онуків. 20 правнуків. Чекає на праправнука. Родина членів церковної двацятки. Пам’ятає Австрію, Польщу та Московію на рідній землі. Надзвичайні сила та мужність.

Отець Назарій. Разом із громадою відбудував три храми. Сильний та незламний духом священик. Від нього віє Україною. Подарував нам дві ікони. Молимося!

Усвідомлений та творчий гуцул Руслан Трач. Він відроджує бойове мистецтво гуцулів – ХОРС. Він дивиться вглиб себе і свого народу, вірує в нашу культуру. Такі українці можуть сміливо говорити за всіх нас. Вони – майбутнє нашої країни.

Юрій Соломченко. Мисливець за білим щастям. Гори, гриби та спілкування. Спокійний, легкий, думаючий. Ми розмовляли. Щиро, відкрито та чесно.

Дмитро Дзвінчук. Не бачу сенсу перераховувати його наукові здобутки та регалії. Етнічний Гуцул, котрий має безпосередній стосунок до виховання нашої молоді. І має на це моральне право – він дихає країною, йому болить Україна.

ПЛАСТ. Степан Волковецький. Політик. Дипломат. Громадський діяч. Просвіта. Пройшовши величезний шлях, він прийшов до колиски української державності. І сьогодні бачить її в організації виховання молоді і соціуму, відновленні та збереженні нашї історичної та культурної спадщини.

Михайло Січка. Запеклий, націоналістично заряджений УКРАЇНЕЦЬ. Поміркована бесіда. Високе сприйняття державності. Пишаюся нашою молоддю.

Олександр Сич. Дуже важливо було побачити не посадову особу, голову обласної ради, а людську, УКРАЇНСЬКУ душу. Письменник, історик і глибоко віруючий українець. Фундаментальність в усьому. Надзвичайна розмова.

Капеланія – новий, неймовірний, надважливий етап щабель розвитку нашої рідної Церкви. Свято-Троїцький кафедральний собор. Благословення митрополита Івано-Франівського і Галицького Іосафа. Нам надали змогу в той день зняти шість програм. Шість священиків. Шість військових капеланів.

Головний капелан Івано-Франківської області Іван Креховецький. Майдан. Волонтерство. Війна. Впевнений та мужній духівник. Завзятий патріот.

Капелан Степан Гуменяк. Майдан. Волонтерство. Війна. Дуже переживає за воїнів. Всією душею. Всім серцем.

Капелан Анатолій Холевчук. Добрий та стриманий. Він відкрився, коли ми почали говорити про його дітей. Він так пишається тим, що вони моляться.

Військовий священик Федір Мороз. Цей священик користується великою повагою серед тих, хто пройшов війну. Він бере участь в їх житті. Він просто пішов на війну. Духовно і морально. Він проніс її через свою душу.

Капелан Василь Мороз. Молодий та щирий священик, капелан. Він спокійно спостерігав за своїми церковними братами. Внутрішній світ цієї людини неймовірно усвідомлений. Він священик по діду. Уклін Вам, отче!

Віктор Курелюк. Капелан. Він сидів зібраний, наче натягнута струна. Він так високо цінить військове БРАТЕРСТВО. Коли йшов на війну, його дружина чекала на дитину. В день зйомок програми у його донечки був день народження. Стоїк. Вірний ідеалам Батьківщини.

Всі капелани – це Майдан, війна і віра. Вдихнув цю силу і відчув себе під захистом Господнім. Це диво Боже, коли на допомогу нації стають священики, перебуваючи разом з воїнами на передовій.

Віталіна Маслова (Береза Бетула). Ця дівчинка пережила величезну трагедію. Двоє діточок. А вона все полишила і з ранку до ночі займається реабілітацією воїнів, що повернулися з війни. Художник. Вчитель. Психолог. Киянка, що до болю в душі, до щастя в серці закохалася в Гуцульщину.

Лена Рашковська. Адвокат. Гуцулка. Підкорювач гірських вершин та гірських річок. Знавець історії рідного краю, старовинних гуцульських обрядів, пісень, легенд, казок та переказів. Її діти моляться, перш ніж сісти за стіл. В їх сімейному музеї збереглися вишиванки, котрим більше 100 років. Це наш особистий Янгол-Охоронець в цій мандрівці.

Всі 39 героїв цього циклу – це люди, котрих Лена знає особисто і з котрими нас познайомила. Там в Жаб’є (Верховині) саме вона з величезною любов’ю відкрила нам душу гуцульського етносу. І ми закохалися в цю казку. Ми були зачаровані цим дивом. Це дійсно диво, коли так чуєш, так відчуваєш свою землю.

Приїхав шукати Бога. Я знайшов його, жовто-синій. Наш Бог серед нас. Він любить нас і закликає бути сильними. Він вчить не забувати ні про тих, хто на передовій, ні про тих, хто в тилу. Він просить переусвідомити сотні років темряви та байдужості.

Моя рідна і люба Гуцульщино, мої надзвичайні гуцули, частинка мого серця назавжди лишилася з вами!


Олег Володарський: «Гуцульщина – край української Шамбали»

Частина 1


СТАРОДАВНЯ МОЛИТВА НА ЗЦІЛЕННЯ

Благословенний Господь, Бог мій від віку й до віку. Отче небесний, в ім’я Icyca помилуй мене, Душе святий прийди і помилуй мене! Твоє ім’я – Святий, тож утверди мене на шляху покаяння й очисти від усякої скверни. Твоє ім’я – Милосердний, тож будь милостивим зi мною, грішним. Твоє ім’я – Друг вірний, тож підтримай мене в нещасті й навчи мене Cвoєї вipноcтi. Твоє ім’я – Дух животворящий, тож оживи мене. Твоє ім’я – Спаситель, тож порятуй мене. Твоє ім’я – Бог кріпкий, тож укріпи мене. Твоє ім’я – Всемогутній, тож niдійми мене Своєю силою. Твоє ім’я – Цілитель, тож вилікуй мою душу i тiло. Твоє ім’я – Воскресіння, тож воскреси мене, о Icyce, Предвічний Царю, підніми мене недужого, влий в мене силу духа Твого і зціли мене. О Icyce, учителю покаяння, випрям серце моє! Biд кожного гріха мого вилікуй мене! О Icyce, досконалий лікарю, прийди до мене, від усякої недуги зціли мене! О Icyce, небесний хлібе, насити мене міццю тіла Свого, вилікуй мене! О Icyce, пресвятою кров’ю оживи мене! Силою всевоскресаючої крові зціли мене! О Icyce, в ім’я Tвоїx пресвятих ран спаси мене! Заслугами пресвятих ран вилікуй рани моєї душі i тіла! О Icyce, повний милосердя перед ликом Отця, заступись за мене! Силою прощения гріхів, про яке благаю, зціли мене! О Icyce, yтixo самотніх i плачучих, почуй мене! Biд усякого зла i недуга вилікуй мене! О Icyce, нaйвipніший друже, прийди до мене, Силою любові, що все оживляє, зціли мене! Всемогутній Боже! В ім’я завіту в кpoвi Сина Твого, приведи до покаяння i зціли усю icтoтy мою й усе життя моє, щоб міг я у миpi й paдocтi в усьому приймати Твою святу волю i славити Твоє величне i святе ім’я. Амінь!

 

ШАМБАЛА – метафізичний центр світу та місце перебування царя світу

Шамбала залишається таємничою країною, жителі якої знають закони керування природою і людством, за що їх стали іменувати Вчителями.

Шамбала, за легендами, розташована у важкодоступних районах Тибету. Проте вхід, завдяки Вчителям, можна знайти всюди.

Вона залишається тим самим об’єктом, котрий розшукують усі, хто пристрасно бажає відкрити незвідане, відкрити таємниці законів природи – від звичайних авантюристів до талановитих вчених і співробітників спецслужб світових держав.

Добре відомі пошуки Шамбали Миколою Костянтиновичем Рерихом під час трансазійської експедиції, коли наукові пошуки були сплетені з діями радянських розвідників і англійської колоніальної влади, які прагнули зберегти свій контроль не стільки за таємничими країнами, скільки за територіями, що належали Великобританії. Це перетворювало Шамбалу ще й на символ боротьби за панування в світі.

Ми поїхали з Києва на самому краєчку року, що минав. Важкого року для кожного свідомого українця. Іде війна.

Зовнішній ворог невпинно перевіряє нас на міцність, внутрішній – вихитує продажними стегнами на всі боки, аби якомога дорожче себе продати.

Було відчуття величезної чорної хмари, від якої ми бігли. Бігли, щоб побачити сонце, щоб вдихнути на повні груди морозного гірського повітря, щоб знову жити у вірі та любові до Господа нашого Ісуса Христа.

 

Залишити позаду себе все зайве, аби наповнитися новим у самісінькому серці УКРАЇНСЬКОЇ ШАМБАЛИ – ГУЦУЛЬЩИНІ. Цю поїздку ми запланували ще у вересні – і з того часу з нетерпінням чекали.

Людина, котра надихнула нас на цю поїздку, завдяки якій Гуцульщина відкрила нам свої теплі та ласкаві обійми і без допомоги якої Гуцульський цикл взагалі б не відбувся – адвокат, патріот України, гуцулка тілом і душею, Лена Рашковська. Янгол-Охоронець своєї любої землі.

Передчуття дива, казки. Шепіт Бога… Лена так і відповідала героям програм: «Він приїхав шукати Господа».

Досі не знаю, як назвати все те, що я там знайшов, усвідомив. Пізнати, поринути, повчитися, вклонитися древній культурі, стародавньому етносу. Безліч нових, незнайомих слів, сила силенна вражень…

А ще там, в тиші гір, у посмішках щирих облич, і що «найсмачніше», в привітному вітанні кожного перехожого:

– Слава Ісусу Христу!

– Навіки слава Богу!

– Христос рождається!

– Славімо Його!

Госпідко, Прадчер, Лельо… Я знаходив для себе такі слова та світосприйняття, які викликали в мене такий захват, що інколи я забував як дихати. А потім вдихав на повні груди… Мене кликало до себе піднебесся, мене надихало ЖИТИ!

Навіть ікони, що беру з собою в дорогу, так по-домашньому і затишно прийняли цей гуцульський Світ. Світ добра та любові, тиші та самотності, чарів та казки. Але…і світ споконвічної непокори та поваги до своєї культури та історії.

 

ИНЧИЙ СВІТ. Абсолютно інакше світосприйняття. Ми часто повторюємо одну і ту ж помилку, розмінюючись на одноразові капці та зачиняючись в готелі, не помічаємо тієї ніжності, що дарує нам Бог.

Кожен ранок на Гуцульщині, в горах, починається з молитви та суміші ароматів палаючої ватри та свіжого гірського повітря. МИ – це не лише Тризуб, знак сили та нескореності. МИ – це і повна Чаша. Чаша Грааля. Та котру всі так шукають, а вона тут, посеред гір, на хрестах і куполах церков, в пам’яті та історії гуцульського етносу.

Це не тільки та культура, котру ми тільки починаємо відшукувати, відроджувати, усвідомлювати, це і спадок цивілізацій, про існування яких ми можемо лише здогадуватися. І нехай це буде казкою для нас усіх… Адже казка – це диво, а диво – це присутність Господа в нас самих і в усьому, що нас оточує.

 

Вони (гуцули) дуже недовірливі. Вже надто часто урбанізований світ чіпав їх душу своїми брудними руками. Їх це дуже засмучує. Їм це болить. Болить, коли є різниця в пріоритетах і цінностях.

Вони дивовижно богомільні. Вони стають навколішки перед іконами. Вірять беззастережно, самою душею. Тим сильніше відчувався контраст з куполами та храмами Києва.

Ми дуже схожі, бо й цей маленький та гордий етнос не визнав чужинців та загарбників, він не скорився, залишившись вірним Богу і Україні.

Я можу спокійно обернутися до них спиною, знаючи, що вони не зрадять, допоможуть, підтримають, подадуть руку, підставлять плече. Усвідомлення цього дарує крила…а в храмі Криворівні з’явилася ікона на здійснення творчих задумів.

Вони живуть, киплять, будують музеї, працюють, виховують дітей і надзвичайно люблять Україну. Коляда, бартки, аркан, хорс, опришки, Довбуш – я надзвичайно щасливий тим, що завдяки Гуцульщині ми це все не втратили і можемо до цього доторкнутися.

Василь Саманюк та Юрій Попович, герої Закарпатського циклу, надихнули мене на роздуми про гуцульський етнос. Довго не міг зрозуміти, чому відео з полонини та гуцульські співанки викликають такий ажіотаж серед глядачів.

 

Тільки відчувши на собі Гуцульщину, усвідомив – сила природи, шепіт Бога, місце сили… Піднімаючись на полонину, ти залишаєш у підніжжя все, що знав про себе, про життя, а замість цього там, на вершині, тебе наповнює щось нове. Те, що ти ще довго будеш намагатися усвідомити.

Перезавантаження. А у підніжжя гір дерев’яні храми та стародавні ікони, церковні двадцятки, синьо-жовті та червоно чорні прапори, священики, що ще з діда-прадіда, тримаючись родинних традицій, присвячують своє життя Богу і Україні…

Тут живе совість. Тут хліб спочатку молять, а потім їдять, тут кожна дитина знає молитви та ікони.

Це диво. Боже диво. Культура віри зберігалася віками і ніхто не зміг її знищити. Ні лях, ні мокші, ні фердінандці. Вони насаджували своє, та набуте не знищило споконвічне, а лише доповнило його. Уламки цивілізацій – Рахманська паска, санскрит, одяг, взуття, балки будинків з хрестами…

«Лельо!» – кликав Ісус до Отця Небесного. Мене поглинуло це диво гірських вітрів та мелодійних пісень. Внутрішній танець. Сильний. Нестримний. На краю життя та смерті багатьох поколінь.

Глибина…неосяжна глибина, жовто-синій! Велич та ніжність Гуцульщини.

 

Цикл «Українська Шамбала» ми розпочали зі зйомок програми з головою Верховинської районної ради Іваном Шкіндюком.

І з самого початку моє світосприйняття зазнало нищівного удару. Заміть очікуваних, звичних для мене краватки та бюрократичності – вишиванка та майже година усвідомленої, щирої бесіди про Бога. У мене в голові не вкладалося, що таке можливо.

Життя зробило мене опозиціонером «бюрократичної машини», що так часто і байдуже перемелює в своїх жерновах нашу свободу, наше майбутнє. А тут державний чиновник високого рангу, котрий пам’ятає та шанує діда, який не виходив з дому 20 років, гидуючи радянщиною і щодня досхід сонця читав молитву.

Глибокий діалог. Сильний. Неймовірно гострий.

Про зйомки програм зі священиками завжди домовлявся безпосередньо з ними самими. Та настав момент, коли захотілося це зробити правильно, канонічно, попросивши благословення митрополита Івано-Франківського Іосафа. Це дуже важливо. Це наче покута. Це бажання робити правильні вчинки, від яких на душі легко та вільно.

Митрополит зустрів нас в своїй резиденції. Він був щирий, привітний та по-батьківськи добрий до нас. Так тепло і ніжно… Ми говорили про сьогодення. Мудрий та духовний Воїн. Характер. Сильний та потужний характер не сховаєш за рясою. Сила. Добра сила. Від Бога.

 

Шестеро капеланів та шестеро монахів Манявського Скиту. Духовне воїнство в найсакральніших його проявах.

Не просто мені дався підйом до видатного гуцульського музиканта, заслуженого працівника культури Миколи Ілюка. Наскільки сильно треба любити музику та Україну, щоб власними силами створити музей?!

«У трембітаря» – місце, в якому ще глибше відчуваєш силу і самобутність гуцульського етносу. Микола неймовірно справжній. І як він ВІРУЄ в свою землю. Я слухав його, наче дитина.

В селі Красник, в 20 кілометрах від Верховини живе Василь Тупилюк. Голова церковної двадцятки. Музей. Балки із хрестами. Надзвичайне знання та усвідомлення Святого Писання. Це гордий, самобутній та вольовий орел, котрий споглядає за історією і культурою свого гуцульського етносу з високої гори, з найвищого дерева. Кремінь.

В цьому ж селі Красник затишна дерев’яна церква. Отець Юрій Мануляк. Тиха, але сильна бесіда і спокійний, впевнений погляд священика, свято віруючого в силу Господа. Бувають програми, після яких ти відчуваєш тишу та спокій на душі.

 

У Верховині на центральній вулиці, неподалік один від одного розташувалися два храми – КП та УГКЦ. Завітавши до католицького священика Романа Болеховського на ранкову молитву, ми відчули себе в домі Божому, усвідомлювали себе в УКРАЇНСЬКІЙ церкві.

Ми єдині. А історичні помилки виправить Бог. Ми простягнемо руки одне одному. З терпінням та розумінням. Ми єдина нація. Отець Роман так тепло обійняв мене після передачі. Щиро, по-братськи, по-християнськи. Вклоняюся.

Відкриття Гуцульщини. Василь Триндохір. Філософ. Думаюча людина. Волонтер. Соціальний працівник. Саме йому я вдячний за стародавню молитву в епіграфі до цієї статті. Сам про себе говорить: «Не той гуцул, що родився, а той що згуцулився». Він назавжди закоханий в Гуцульщину.

Із вечірніх сутінок, трохи втомлений непростою дорогою, прийшов до нас чоловік, в чиїх очах застигло відлуння війни. Дикий та зухвалий ВОЇН. Відвертий. Справедливий. Фанатичний українець. Він шукає себе. Бореться із собою. Та впевнено і завзято рухається вгору. Воїн російсько-української війни. Андрій Фафлей.

Старовинний храм у Криворівні. І його настоятель, Іван Ребарук – священик, котрий разом зі своїми прихожанами так свято вірує в Господа. Криворівнянська Божа Матір. Ікона на здійснення творчих задумів.

 

Там, високо в горах, люди так часто стають на коліна перед іконами, перед Господом. І так щиро моляться за наших воїнів, за Україну. Моєму здивуванню немає меж. Які ж вони УКРАЇНЦІ!

Саме від отця Івана я почув надзвичайно важливу річ – не тільки ми молимося за Небесну Сотню, а й вони Там моляться за нас і за Україну. Він живе в Господі та говорить собі і прихожанам Правду.

Юрій Стефлюк. Верховина. Священик рідної церкви. Спокійний. Усміхнений та виважений.

Гуцульщина – це усвідомлена тиша. Це безперервний діалог із Богом. Треба лише навчитися чути його шепіт.

Василь Зеленчук. Історик, біограф. Він все життя пропрацював з людьми. На території Криворівнянського храму могили його предків. Він романтик. Я розмовляв з ним біля церкви, а він дивився на гори та розмірковував… Такі люди звикли спочатку уявити, усвідомити, а лише потім щиро та виважено говорити.

Дмитро Стефлюк. Голова ГО «Всеукраїнське товариство «Гуцульщина». Патріот своєї землі. Досвідчений. Думаючий. Усвідомлений. І, що найважливіше, не зважаючи на поважний вік продовжує з дитячої цікавістю вивчати свій гуцульський спадок.

Шлях у 200 кілометрів до Манявського Скита. Наболіло. Мушу сам сповідатися. Я протягом 18 років регулярно їздив в Почаєве. Сильне та святе місце.

Печерські монахи, почувши про знамення Божої Матері прийшли туди молитися та будувати Храм Божий. В печерах, потім в келіях. В холоді та голоді. В аскеті.

Тільки от зараз на святій землі править сатана – мокшанська церква. І, прикладаючись до ікони Єрусалимської Божої Матері, я помітив на величезній люстрі собору герби чужого, ворожого нам народу, що вбиває моїх українських братів та сестер.

Пройде багато часу, перш ніж ми зможемо очистити це святе місце від скверни. Відмолити.

Гуцульський танець Аркан

Аркан - священний чоловічий родовий орден, який на сьогодні зберігся лише у вигляді стародавнього гуцульського танцю. Фактично до сих пір у гуцулів керівним є цей ініціальний чоловічий союз, умовно іменований "Аркан". Головною особливістю союзу - є його музичний супровід з характерним ритмічним чергуванням — 2/4 в першому такті та 2/8 і 1/4 у другому.

Танець “Аркан” є головним елементом обряду посвячення гуцульського двадцятирічного хлопця у легіні. Після участі у ньому він отримував право здійснювати танці, носити бартку (топірець) та підперезуватися чересом (широким паском), тобто ставав потенційним опришком . Перекази свідчать, що вперше гуцульський танець “Аркан” виконали витязі, які зійшли з гір. Можливо, це були кельтські племена бойї або галли, які тривалий час проживали в Карпатах. До речі, сам танець "Аркан" по духу і змісту тотожний ірландському "Ev Sistr" і бретонському "Та Ev Chistr, Laou!". Аркан танцюють зімкнутим колом або півколом з топірцями в руках. Танець поширений в Івано-Франківській, Чернівецькій та Закарпатській областях.

Параска Плитка-Горицвіт - гуцулка, яка повторила шлях Сковороди

Народилася Параска Плитка 1 березня 1927 року в селі Бистрець, тепер Верховинського району на Івано-Франківщині, в сім’ї Штефана Плитки. ЇЇ батько був знаменитим ковалем на весь косівський край, окрім того – людиною освіченою, багато читав, знав мови. Мати – Анна – талановита ткаля та вишивальниця. Згодом сім’я перебралася у Криворівню. Параска встигла закінчити тільки 4 класи. Завдяки батькові дівчина знала мови, зокрема, німецьку. 

Пристає до національно-визвольного руху, стає зв’язковою УПА (псевдонім – Ластівка), носить повстанцям у ліс їжу й теплі речі. Потім – арешт. "Па малалєтству" Параска уникає розстрілу, їй дають 10 років таборів. Взимку 1945 року тисячі засуджених молодих дівчат із Західної України товарними ешелонами відправляють у Сибір. "Замість теплого одягу видавали закривавлені шинелі з розстріляних", – згадувала Параска Степанівна.     В ешелоні на Колиму дівчина відморозила ноги, і її залишили в уральському тюремному госпіталі. Дивом обійшлося без ампутації, але майже п'ять років пересувалася на милицях. 

З 1947 року відбувала строк у спецтаборі в Спаську (Казахстан).     Пізніше, після звільнення, Параска Степанівна уникала розмов про табірне життя, і справа була не лише у власному травматичному досвіді – вважала, що ці розповіді нічого, окрім зневіри, болю та ненависті, не можуть викликати в слухачів. Вона підкреслювала, що тільки любов і милосердя людей, лікарів і засуджених, яких зустріла в ув’язненні, допомогли їй вижити.     Ще в таборі Параска Плитка дала собі обітницю – якщо залишиться живою, буде славити Мир Божий на землі.     Батьки сподівалися, що дівчина знайде собі пару. Однак особисте життя Параски мало свою драматичну історію. Ще в таборах вона листувалася з іншим ув’язненим, нібито, грузинським художником, ім’я якого так і залишилось невідомим. Шляхи їх на численних пересилках загубилися, та Параска встигла переслати додому його адресу.     Батьки, по-своєму бажаючи щастя своїй дитині, знищили цього листа. Дізнавшись про це, Параска спочатку тривалий час не могла пробачити такого вчинку. Навіть наполягла побудувати їй невеличку хату, щоб жити окремо. І на все життя залишається самотньою. Так вона стає Плиткою-Горицвіт. 

Читати історію життя Параски Горицвіт:  http://spadok.org.ua/vydatni-ukrayintsi/paraska-plytka-gorytsvit-gutsulka-yaka-povtoryla-shlyach-skovorody

Дивитися документальний фільм "СВІТ ПАРАСКИ-ПЛИТКИ ГОРИЦВІТ": https://www.youtube.com/watch?list=PLYroJ2pkJrKkNYrw_fo0eJgDM8L7g20fF&time_continue=6&v=tB-gaUFjeKs



Гуцульські килими і ліжники

Ліжник супроводжує все життя гуцула – від його приходу в життя аж до завершення земного шляху. Тому, як універсальний оберіг, використовується у народній обрядовості. Це і благословення батьками дітей до шлюбу, обдаровування ліжниками молодих на весіллі, а також використання їх у поховальних обрядах. Ліжники - це товсті вовняні, здебільшого узорно-ткані, вироби з об’ємною поверхнею та довгим пухнастим двохстороннім ворсом. Ліжники мають обрядове, інтер’єрне й господарське призначення. Їхнє побутування зафіксоване серед народів всього Карпато-Балканського регіону. В Україні виробництво ліжників характерне для тих регіонів, у традиційно-побутовій культурі яких вівчарство було однією з головних галузей господарської діяльності (Гуцульщина, Бойківщина та Мараморощина), де ліжники є найбільш вживаними предметами щоденного домашнього побуту. Ними застеляли постіль, піч, припічок, лавиці, стелили та вкривалися під час спання, нерідко підкладали під голову замість подушок; улітку застеляли сидіння на возах, а взимку – на санях або бричках; прикривали зверху коней та підстеляли під сідло під час сідлання коней.

Дивитися фото, підібрати собі ліжник: http://spadok.org.ua/gutsulschyna/gutsulski-kylymy-i-lizhnyky


Аркан - гуцульський танець ініціації

Гуцули бралися один одному за плечі, утворювали Коло і танцювали, наче греки та болгари. Цьому танцю більше 1000 років. І він зберігся до наших днів. Аркан -могли танцювати тільки чоловіки. Це гуцульський танець ініціації, коли хлопець дозрівав і ставав чоловіком, його посвячували в опришки, і тоді коли він входив в орден - ставав у танець. Подібний танець був у словацьких збійників. Так, що це все дуже давні часи.  Пропоную читачу цікавий матеріал від Олега Гуцуляка - доктора філософії, дослідника:

http://spadok.org.ua/gutsulschyna/arkan-svyaschennyy-cholovichyy-orden-gutsulskyy-tanets-initsiatsiyi


Вадим Одайник. Художник, влюбленный в Карпаты.

Вадим Одайник (Одесса, 1925 – Киев, 1984). Украинский живописец, народный художник Украины (1978), заслуженный деятель искусств Украины (1971), лауреат Государственной премии Украины им. Т. Шевченко (1975), член Союза художников СССР (1958), участник Великой Отечественной войны. Одайник принадлежит к поколению художников, работавших в период так называемой «оттепели» в период второй половины ХХ века.

11228907_922487551146196_4530865105977638268_n (700x659, 102Kb)

Hutsul still life: wedding presents. (1970).

[ Читать дальше ]

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая