Не пийте пиво виробництва групи “Carlsberg Group”! За антиукраїнську позицію керівництва компанії.

Ось яка ця позиція: Генеральний директор компанії “Славутич” (Carlsberg Group) Петро Чернишов у власній колонці в журналі “Кореспондент” (№19, 28.05.2009) вивалив із себе таке: “Ориентир на запорожских казаков – плохое подспорье в построении развитого и правого государства. Таких идолов можно и уступить соседям”.

Хоч історії Запорозької Січі гендиректор, як слід не знає, зате точку зору на неї має. Запорозьких козаків він порівнює із сомалійськими піратами. Запорозьку Січ, борців за визволення Чечні та сомалійських піратів цей великорозумник називає “Организованным Преступным Сообществом”.

“Спудейське братство Києво-Могилянської Академії” перше відреагувало на геніальні висловлювання генерального директора Петра. Серед вимог – спростування та звільнення людини, яка принижує національну гідність українців. Студенти закликали українців бойкотувати пиво, яке виробляє “Carlsberg Group”, а саме: “Славутич”, “Львівське”, “Балтика“, “Tuborg”, “Carlsberg” і “Holsten”.

Добра пропозиція! Петро її зрозуміє. Особливо, коли в очах партнерів виглядатиме людиною, що своїми заявами шкодить їхньому бізнесу.

До вимог “Спудейського братство Києво-Могилянської Академії” приєдналося Козацьке братство бойового Звичаю Спас “Сокіл” та історичний клуб “Холодний Яр”.

Закликаючи українців не пити пиво згаданих марок, ми й радимо не передплачувати і не купувати журнал “Кореспондент”.

З Майдану.

Досить несподівана відвертість російського історика Лева Прозорова, як на мене. До речі, він позиціонує себе як патріот Росії, тим не менш це не заважає йому писати такі речі. 

Кожен українець передає у спадок своєму синові дві речі - жагу до свободи і шаблю, аби син здобув її...

                                                                                                                  
                                                                                                                  Гійом Левассер де Боплан

Можливо це вже тут публікувалося, не знаю. Проте нещодавнє спілкування вимусило мене згадати цій, доволі зрозумілий пересічному читачу матеріал, якій в мене зберігається майже кілька років. Якщо хто читав, може пригадати, іншим буде цікаво. Носіям "единственно понятного" буде легше, бо мова російська. 

++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++

О происхождении украинского языка сегодня написаны целые фантастические романы.

Нехватка популярной филологической литературы заставила взяться за дело энтузиастов, которые зачастую не являются специалистами в вопросах языка. Однако проявляют на удивление большую активность.

Откуда пошел русский язык

Одни “спецы” выводят украинский едва ли не из санскрита, другие распространяют мифы о мнимом польском или даже венгерском влиянии, хотя в большинстве своем не владеют ни польским, ни украинским, ни тем более венгерским языком. 

Недавно опубликованная мной популярная статья о формировании русского языка вызвала значительный интерес среди посетителей сайта УНИАН. Читатели прислали нам множество отзывов, замечаний, вопросов из сферы языкознания. Обобщив эти вопросы, попробую ответить на них на “популярном языке”, не углубляясь в научные дебри.

Почему в украинском языке много слов из санскрита?


Сравнивая различные языки, ученые пришли к выводу, что некоторые из них очень близки друг другу, иные являются родственниками более отдаленными. А есть такие, которые вообще не имеют между собой ничего общего. Например, установлено, что родственными являются украинский, латынь, норвежский, таджикский, хинди, английский и т.д. А вот японский, венгерский, финский, турецкий, этрусский, арабский, баскский и пр. с украинским или, скажем, испанским никак не связаны.

Доказано, что несколько тысячелетий до нашей эры существовало некое сообщество людей (племен), которые разговаривали на близких диалектах. Мы не знаем, где это было и в какое точно время. Возможно, 3–5 тысяч лет до н.э. Допускают, что эти племена проживали где-то в Северном Средиземноморье, возможно даже, в Поднепровье. Индоевропейский праязык не сохранился до наших времен. Древнейшие письменные памятники, дошедшие до наших дней, были написаны тысячу лет до нашей эре на языке давних жителей Индии, которая имеет название “санскрит”. Будучи самым давним, этот язык считается наиболее приближенным к индоевропейскому.

Ученые реконструируют праязык на основании законов изменения звуков и грамматических форм, двигаясь, так сказать, в обратном направлении: от современных языков – к общему языку. Реконструированные слова приведены в этимологических словарях, древние грамматические формы – в литераторе из истории грамматик.

Современные индоевропейские языки унаследовали большинство корней со времен былого единства. В разных языках родственные слова порой звучат очень по-разному, но эти различия подчиняются определенным звуковым закономерностям.

Сравните украинские и английские слова, имеющие общее происхождение: день – day, ніч – night, сонце – sun, матір – mother, син – son, око – eye, дерево – tree, вода – water, два – two, могти – might, сварити – swear, веліти – will. Таким образом, украинский, как и все остальные индоевропейские языки, имеет много общих слов с санскритом и другими родственными языками – греческим, исландским, древнеперсидским, армянским и пр., не говоря уже о близких славянских – российским, словацким, польским…

В результате переселения народов, войн, завоеваний одних народов другими языковые диалекты отдалялись друг от друга, образовывались новые языки, исчезали старые. Индоевропейцы расселились по всей Европе и проникли в Азию (потому и получили такое название).

Праиндоевропейская языковая семья оставила после себя, в частности, следующие группы языков: романские (мертвая латынь, французский, итальянский, испанский, португальский, румынский, молдавский и др.); германские (мертвый готский, английский, немецкий, шведский, норвежский, исландский, датский, голландский, африкаанс и т.д.); кельтские (валлийский, шотландский, ирландский и др.), индоиранские (мертвый санскрит, хинди, урду, фарси, таджикский, осетинский, цыганский, возможно, также мертвый скифский и пр.); балтийские (мертвый прусский, литовский, латышский и др.), славянские (мертвый старославянский, или “староболгарский”, украинский, болгарский, польский, великорусский, белорусский и т.д.). Отдельные индоевропейские ветви пустили греческий, армянский, албанский языки, у которых нет близких родственников. Достаточно много индоевропейских языков не дожили до исторических времен.

Почему индоевропейские языки так отличаются друг от друга?

Как правило, формирование языка связано с географическим обособлением ее носителей, миграцией, завоеваниями одних народов другими. Различия в языках индоевропейцев объясняются взаимодействием с другими – часто неиндоевропейскими – языками. Один язык, вытесняя другой, получал определенные признаки побежденного языка и соответственно отличался этими признаками от своего сородича (вытесненный язык, оставивший свои следы, называют субстратом), а также испытывал грамматические и лексические изменения. Возможно, существуют определенные внутренние закономерности развития языки, которые со временем “отдаляют” его от родственных говоров. Хотя, по всей видимости, причиной появления любых внутренних закономерностей является влияние других (субстратных) языков.

Так, в древнейшие времена в Европе были распространены многочисленные языки, влияние которых и привело к нынешней пестрой языковой картине. На развитие греческого языка повлияли, в частности, иллирийський (албанский) и этрусский. На английский – норманский и различные кельтские говоры, на французский – галльський, на великорусский – угро-финнские языки, а также “староболгарский”. Угро-финнское влияние в великорусском языке дало ослабление безударных гласных (в частности аканье: молоко – млаако), закрепления g на месте г, оглушение согласных в конце слога.

Считается, что на определенном этапе языковой эволюции, до образования отдельных славянских и балтийских языков, существовало балто-славянское единство, поскольку эти языки имеют огромное количество общих слов, морфем и даже грамматических форм. Допускают, что общие предки балтов и славян населяли территории от Северного Поднепровья – до Балтийского моря. Однако в результате миграционных процессов это единство распалось.

На языковом уровне это отразилось удивительным образом: праславянский язык возникает как отдельный язык (а не балто-славянский диалект) с началом действия так называемого закона открытого слога. Праславяне получили этот языковой закон, взаимодействуя с каким-то неиндоевропейским народом, язык которого не терпел сочетания нескольких согласных звуков. Суть его сводилась к тому, что все слоги заканчивались на гласный звук. Старые слова начали перестраиваться таким образом, что между согласными вставлялись краткие гласные или гласные менялись местом с согласными, конечные согласные терялись или после них появлялись краткие гласные. Так, “ал-ктис” превратился на “ло-ко-ти” (локоть), “кор-вас” на “ко-ро-ва” (корова), “ме-дус” на “ме-до” (мед), “ор-би-ти” на “ро-би-ти” (работать) “драу-гас” на “дру-ги” (другой) и т.п. Грубо говоря, представление о “дославянском” языковом периоде дают балтийские языки, которые не затронул закон открытого слога.

Откуда нам известно об этом законе? Прежде всего, из древнейших памятников славянской письменности (Х – ХІІ века). Краткие гласные звуки передавались на письме буквами “ъ” (что-то среднее между коротким “о” и “ы”) и “ь” (короткий “і”). Традиция написания “ъ” в конце слов после согласных, перешедшая в великорусский язык по киевской традиции передачи церковнословянского, дожила до начала ХХ века, хотя, конечно, эти гласные в великорусском никогда не читались.

На каком языке разговаривали праславяне?

Этот язык просуществовал с І тысячелетие до н.э. до середины ІІ тысячелетия н.э. Конечно, не было какого-то целостного языка в современном понимании этого слова, а тем более его литературного варианта. Речь идет о близких диалектах, которые характеризовались общими признаками.

Праславянский язык, приняв закон открытого слога, звучал приблизительно так: зе-ле-нъ лие-съ шу-ми-тъ (читается “зе-ле-ни лие-со шу-ми-то” – зеленый лес шумит); къ-де і-доун-тъ медъ-вие-дъ и влъ-къ? (читается “ко-де і-доу-то ме-до-вие-до и влы-ко? (где идут медведь и волк?). Монотонно и равномерно: тра-та-та-та … тра-та-та… тра-та-та… Наше современное ухо вряд ли бы могло распознать в этом потоке знакомые слова.

Некоторые ученые считают, что субстратным языком для праславян, “запустившим” в действие закон открытого слога, был неиндоевропейский язык трипольцев, которые населяли нынешние украинские земли (субстратный язык – поглощенный язык, который оставил в победившем языке фонетические и другие следы).

Именно он не терпел скоплений согласных, слоги в нем заканчивались только на гласные звуки. И именно якобы от трипольцов к нам дошли такие слова неизвестного происхождения, характеризующиеся открытостью слогов и строгим порядком звуков (согласный – гласный), как мо-ги-ла, ко-бы-ла и некоторые другие. Мол, от трипольского языка украинский – через посредничество других языков и праславянских диалектов – унаследовал свою мелодику и некоторые фонетические   особенности (например чередование у–в, і–й, которое помогает избегать неблагозвучных скоплений звуков).

К сожалению, невозможно ни опровергнуть, ни подтвердить эту гипотезу, поскольку каких-либо достоверных данных о языке трипольцев (как, кстати, и скифов) не сохранилось. В то же время известно, что субстрат на определенной территории (фонетические и другие следы побежденного языка) действительно очень живуч и может передаваться через несколько языковых “эпох”, даже через посредничество языков, которые не дожили до наших дней.

Относительное единство праславянских говоров продлилось до V–VI веков новой эры. Где жили праславяне – точно не известно. Считается, что где-то к северу от Черного моря – в Поднепровье, Подунавье, в Карпатах или между Вислой и Одером. В середине первого тысячелетия в результате бурных миграционных процессов праславянское единство распалось. Славяне заселили всю центральную Европу – от Средиземного до Северного моря.

С тех пор начали формироваться праязыки современных славянских языков. Точкой отсчета появления новых языков стало падение закона открытого слога. Такое же загадочное, как и его возникновение. Мы не знаем, что стало причиной этого падения – очередной субстрат или какой-то внутренний закон языковой эволюции, который начал действовать еще во времена праславянского единства. Однако ни одном славянском языке закон открытого слога не уцелел. Хотя и оставил в каждом из них глубокие следы. По большому счету, фонетические и морфологические различия между этими языками сводятся к тому, насколько различными являются рефлексы, вызванные падением открытого слога, в каждом из языков.

Как появились современные славянские языки?

Приходил в упадок этот закон неравномерно. В одном говоре напевное произношение (“тра-та-та”) сохранилось дольше, в других – фонетическая “революция” состоялась быстрее. В итоге праславянский язык дал три подгруппы диалектов: южнославянские (современные болгарский, сербский, хорватский, македонский, словенский и др.); западнославянские (польский, чешский, словацкий и т.д.); восточнославянские (современные украинский, великорусский, белорусский). В древние времена каждая из подгрупп являла собой многочисленные говоры, характеризовавшиеся определенными общими чертами, которые отличали их от других подгрупп. Эти говоры далеко не всегда совпадают с современным делением славянских языков и расселением славян. Большую роль в языковой эволюции в разные периоды сыграли процессы образования государств, взаимное влияние славянских наречий, а также иноязычные элементы. 

Собственно, распад праславянского языкового единства мог происходить следующим образом. Сначала территориально “оторвались” от остальных племен южные (балканские) славяне. Этим объясняется то, что в их говорах закон открытого слога продержался дольше всего – до ІХ–ХІІ веков.

У племен, являвшихся предками восточных и западных славян, в отличие от балканских, в середине первого тысячелетия язык испытал кардинальные изменения. Падение закона открытого слога дала старт развитию новых европейских языков, многие из которых не дожили до нашего времени.

Носители праукраинского языка представляли собой разрозненные племена, каждое из которых разговаривало на собственном неречии. Поляны разговаривали по-полянски, деревляне – по-деревлянски, сиверяне – по-сиверянски, уличи и тиверцы – по-своему и т.д. Но все эти наречия характеризовались общими чертами, то есть одинаковыми последствиями падения открытого слога, которые и сейчас отличают украинский язык от других славянских языков.

Откуда нам известно о том, как разговаривали в Украине в древние времена?

Имеется два реальных источника наших сегодняшних знаний о древнеукраинских говорах. Первый – письменные памятники, давнейшие из которых были написаны в Х–ХII веках. Однако, к сожалению, записей на том языке, на котором разговаривали наши предки, не велось вообще. Литературным языком Киева была “староболгарский” (церковнословянский) язык, пришедший к нам с Балкан. Это язык, на который в ІХ веке Кирилл и Мефодий перевели Библию. Он был не понятен для восточных славян, поскольку сохранила древний закон открытого слога. В частности, в нем звучали краткие гласные после согласных звуков, обозначавшиеся буквами “ъ” и “ь”. Однако в Киеве этот язык постепенно украинизировали: краткие звуки не читались, а некоторые гласные были заменены на свои – украинские. В частности, носовые гласные, которые до сих пор сохранились, скажем, в польском, произносились как обычные, “староболгарские” дифтонги (двойные гласные) читались на украинский манер. Кирилл и Мефодий очень бы удивились, услышав “свой” язык в киевской церкви.

Интересно, что некоторые ученые пытались реконструировать так называемый “древнерусский” язык,

который был якобы общим для всех восточных славян, – опираясь на древние киевские тексты. И получалось, что в Киеве разговаривали едва ли не на “староболгарском” языке, что, конечно, никоим образом не соответствовало исторической правде.

Древние тексты можно использовать для изучения языка наших предков, но в весьма своеобразный способ. Что и сделал профессор Иван Огиенко в первой половине ХХ века. Он исследовал описки, ошибки киевских авторов и переписчиков, которые помимо воли испытывали влияние живого народного языка. Временами древние писари “переделывали” слова и “староболгарские” грамматические формы умышленно – чтобы было “понятнее”.

Второй источник наших знаний – современные украинские говоры, особенно те, которые долго оставались изолированными и почти не подвергались внешнему влиянию. Например, потомки деревлян до сих пор населяют север Житомирской области, а сиверян – север Черниговской. Во многих говорах сохранились древнеукраинские фонетические, грамматические, морфологические формы, совпадающие с описками киевских писарей и писателей.

В научной литературе можно найти другие даты падения кратких гласных у восточных славян – ХІІ – ХІІІ века. Однако подобное “удлинение жизни” закона открытого слога вряд ли обосновано.

Когда появился украинский язык?

Отсчет, видимо, можно начать с середины первого тысячелетия – когда исчезли краткие гласные. Именно это вызвало появление собственно украинских языковых признаков – как, в конечном итоге, и признаков большинства славянских языков. Перечень признаков, отличавших наш праязык от других языков, может оказаться несколько скучным для неспециалистов. Вот лишь некоторые из них.

Древние украинские говоры характеризовались так называемым полногласием: на месте южнославянских звукосочетаний ра-, ла-, ре-, ле — в языке наших предков звучало -оро-, -оло-, -ере-, -еле-. Например: солодкий (по-“староболгарски” – сладкий), полон (плен), середа (среда), морок (мрак) и т.п. “Совпадения” в болгарском и русском языках объясняются огромным влиянием “староболгарского” на формирование русского языка.

Болгарским (южнославянским) звукосочетанием в начале корня ра-, ла — отвечали восточнославянские ро-, ло-: робота (работа), рости (расти), уловлюю (улавливаю). На месте типичного болгарского звукосочетания -жд — украинцы имели -ж-: ворожнеча (вражда), кожен (каждый). Болгарским суффиксам -ащ-, -ющ — отвечали украинские -ач-, -юч-: виючий (воющий), спопеляючий (испепеляющий).

Когда краткие гласные звуки пали после звонких согласных, в праукраинских говорах эти согласные продолжали произноситься звонко, как и в настоящее время (дуб, сніг, любов, кров). В польской развилось оглушение, в великорусском тоже (дуп, снек, любофь, крофь).

Академик Потебня обнаружил, что исчезновение кратких звуков (ъ и ь) кое-где “заставило” продлить произнесение предыдущих гласных “о” и “е” в новом закрытом слоге, чтобы компенсировать “сокращение” слова. Так, сто-лъ (“сто-ло”) превратился на “стіел” (конечный ъ исчез, зато стал дольше “внутренний” гласный, превратившись в двойной звук – дифтонг). Но в формах, где после конечного согласного идет гласный, старый звук не изменился: сто-лу, сто-ли. Мо-стъ (“мо-сто”) превратился на міест, муест, міист и т.п. (в зависимости от говора). Дифтонг со временем трансформировался в обычный гласный. Потому в современном литературном языке “і” в закрытом слоге чередуется с “о” и “е” – в открытом (кіт – ко-та, попіл – по-пе-лу, ріг – ро-гу, міг – мо-же и т.д.). Хотя некоторые украинские говорі хранят древние дифтонги в закрытом слоге (кіет, попіел, ріег).

Древние праславянские дифтонги, в частности в падежных окончаниях, обозначавшиеся на письме буквой “ять”, нашли свое продолжение в древнеукраинском языке. В одних говорах они сохранились до сих пор, в других трансформировались в “і” (как и в литературном языке): ліес, на земліе, міех, біелий и пр. Кстати, украинцы, зная свой язык, никогда не путали написание “ять” и “е” в дореволюционной российской орфографии. В некоторых украинских говорах древний дифтонг активно вытеснялся гласным “і” (ліс, на землі, міх, білий), закрепившись в литературном языке.

Часть фонетических и грамматических особенностей праславянского языка нашла продолжение в украинских диалектах. Так, праукраинский унаследовал древнее чередование к–ч, г–з, х–с (рука – руці, ріг – розі, муха – мусі), которое сохранилось и в современном литературном языке. Издавна в нашем языке используется звательный падеж. В диалектах активной является древня форма “предбудущего" времени (буду брав), а также древние указатели лица и числа в глаголах прошедшего времени (я – ходивем, мы – ходилисьмо, ты – ходивесь, вы – ходилисте).

Описание всех этих признаков занимает целые тома в академической литературе…

На каком языке разговаривали в Киеве в доисторические времена?
Конечно же, не на современном литературном языке.

Любой литературный язык в известной мере искусственен – он вырабатывается писателями, просветителями, деятелями культуры в результате переосмысления живого языка. Часто литературный язык является чужим, заимствованным, а порой и непонятным для необразованной части населения. Так, в Украине с Х по ХVIII век литературным языком считался искусственный – украинизированный “староболгарский” язык, на котором написано большинство литературных памятников, в частности “Изборники Святослава”, “Слово о полку Игореви”, “Повисть времянных лит”, произведения Ивана Вишенского, Григория Сковороды и пр. Литературный язык не была застывшим: он постоянно развивался, изменялся на протяжении веков, обогащался новой лексикой, грамматика его упрощалась. Степень украинизации текстов зависела от образованности и “свободомыслия” авторов (церковь не одобряла проникновения народного языка в письмо). Этот киевский литературный язык, созданный на основе “староболгарского”, сыграл огромную роль в формировании великорусского («российского») языка.

Современный литературный язык был сформирован на основе надднепрянских говоров – наследников диалекта летописных полян (а также, видимо, антского союза племен, известного из иноязычных исторических источников) – в первой половине ХІХ века благодаря писателям Котляревскому, Гребинке, Квитке-Основяненко, а также Тарасу Шевченко.

Следовательно, до формирования общенационального языка украинцы разговаривали на разных украинских наречиях, используя на письме украинизированный “староболгарский”.

В княжескую эпоху в Киеве разговаривали на “общепонятном” для жителей стольного города языке (койне), который был сформирован на основе различных древнеукраинских племенных говоров, главным образом полян. Никто никогда его не слышал, и в записях он не сохранился. Но, опять же, описки древних летописцев и переписчиков, а также современные украинские диалекты дают представление об этом языке. Чтобы представить его, следует, видимо, “скрестить” грамматику закарпатских говоров, где древние формы сохранились лучше всего, черниговские дифтонги на месте “ять” и современного “і” в закрытом слоге, особенности “глубокого” произношения гласных звуков у нынешних жителей юга Киевщины, а такоже Черкащины и Полтавщини.

Способны ли были современные украинцы понять язык, на котором разговаривали киевляне, скажем, в первой половине ХІІІ века (до орды)?

Бесспорно, да. Для “современного” уха звучал бы он как своеобразное украинское наречие. Что-то наподобие того, что мы слышим в электричках, на базарах и строительных площадках столицы.

Можно ли называть древний язык “украинским”, если самого слова “Украина” не было?

Назвать язык можно как угодно – суть от этого не меняется. Древние индоевропейские племена тоже свой язык “индоевропейским” не называли.

Законы языковой эволюции никоим образом не зависят от названия языка, которое ему дают в разные периоды истории ее носители или посторонние люди.

Мы не знаем, как именовали свой язык праславяне. Возможно, обобщенного названия не существовало вообще. Так же нам не известно, как называли свое наречие восточные славяне в доисторическую эпоху. Скорее всего, каждое племя имело свое самоназвание и по-своему называло свой говор. Имеется предположение, что славяне именовали свой язык просто “свой”.

Слово “руський” касательно языка наших предков появилось относительно поздно. Этим словом сначала обозначали простой народный язык – в противоположность письменному “славянскому”. Позже “руська мова” противопоставлялась “польскому”, “московскому”, а также неславянским языкам, на которых разговаривали соседние народы (в разные периоды – чудь, мурома, мещера, половцы, татары, хазары, печенеги и пр). Украинский язык назывался “руським” до Х VІІІ века.

В украинском языке четко различаются названия – “руський” и “російський”, в отличие от великорусского, где эти названия безосновательно путаются.

Слово “Украина” появилось тоже относительно поздно. В летописях оно встречается с ХІІ века, следовательно, возникло несколькими веками раньше.

Автор: DeadlY

=================================================================================

Отже, тут, в загальних рисах поясненні деякі цікаві питання етимології української мови російським язьіком. .

     А все-таки чудово, що маємо можливість зібрати рюкзачок, взяти біометричний паспорт і поїхати на два-три дні хоча б не далеко за межі кордонів   

Цікавий матеріал з історії Софії Київської - за посиланням:

http://www.namaste.org.ua/news.php?id=1665

 

В звязку з встановленням памятника сталіну жителі міста вирішили позбавитись від такого позору ось яким чином!

Особисто я підтримую жителів міста Запоріжжя! Але памятники то не істоти, а боротись потрібно насам перед з тими істотами що встановлює такі "памятники".

Прошу прокоментувати цю замітку. Дякую! Серед десятків мільйонів загиблих радянських громадян - німці вбили лише невелику частину, більшість-же була знищена сталіном.

   Ви хочете, аби Ваші діти жили краще?
 

   Ви хочете, щоб ті гроші які Ви заробляєте залишалися в Україні, а не йшли за кордон?
  

   Ви хочете жити у здоровому суспільстві - без куріння, алкоголізму та наркоманії?
  

   Ви хочете, щоб Ваша армія була в змозі Вас захистити?
  

   Ви хочете, аби поїхавши за кордон на Вас заздрісно дивились, та казали "Він з України"?
 
  

   Якщо Ви відповіли "так", то поздоровляю - Ви націоналіст!!!

Утиски української мови з боку російської імперії. Накази, розпорядження, циркуляри та інші державні документи, які видавались на державному рівні. Жодна країна світу не зазнавала впродовж сторіч такого масштабного, спланованого на державному рівні нищівного удару по українські культурі й мові. Ось далеко не повний перелік цих злочинів:

1729 року вийшов указ Петра II, який зобов’язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.

Анна Іванівна 1731 р. вимагала вилучити книги старого українського друку, а «науки вводить на собственном российском языке». У таємній інструкції правителеві України князю О. Шаховському 1734 р. наказувала всіляко перешкоджати українцям одружуватися з поляками та білорусами, «а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великоросами».

1763 р. — наказ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1764 р. — інструкція цариці князеві О. В’яземському про посилення зросійщення України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії. 10 листопада — указом зліквідовано в Україні гетьманське правління.

1766 р. —  суворий наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які видаються в московській друкарні, випробувані й затверджені синодом.

1769 р. — сувора заборона Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою та розпорядження вилучити ті букварі, що вже були розповсюджені й використовувалися.

3 серпня 1775 р. царський  маніфест «Об уничтожении Запорожской Сечи и причислении оной к Малороссийской губернии» та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1782 р. — постанова про створення спеціальної комісії для запровадження в усіх навчальних закладах Російської імперії єдиної форми навчання та викладання російської мови.

1783 р. — запровадження в Київській Академії та українських колегіях навчання російською мовою. Було видано наказ «О непременном и неукоснительном соблюдении как учителями, так и учащимися правил российского правописания», а дяки та священики мали читати молитви і правити службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». З травня — указ про закріпачення селян Лівобережної України.

1784 р. — наказ митрополитові Київському й Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії, які послуговувалися українською мовою. Зросійщення початкової освіти в Україні.

1785 р. — наказ у всіх православних церквах імперії правити службу Божу російською мовою.

1786 р. — наказ митрополитові Київському контролювати лаврську друкарню, щоб не було ніяких відмінностей із московськими виданнями, а в Києво-Могилянській академії запровадити в систему навчання мову, узаконену для всієї імперії. Видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.

1817 р. — закриття Києво-Могилянської академії, головного центру української культури (відкрилася знову лише 1991 р.). Запроваджено викладання польською мовою в усіх початкових і вищих народних школах Галичини Австро-Угорської імперії.

1831 р. — скасування царським урядом Магдебурзького права (судочинство, вибори урядовців та місцева автономія були підпорядковані Москві).

1834 р. — відкриття наукового осередку зросійщення «Юго-Западного края» — Київського імператорського університету.

8 лютого 1838 р. було ухвалено рішення про відкриття комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей орган протягом багатьох років діяв при університеті св. Володимира і тримав під контролем усі друкарні, що входили до Київського навчального округу. Дійшло до того, що почали забороняти окремі літери з української абетки. «Малоросійською мовою» читати дозволялося, але тільки з російською вимовою. Процедура одержання дозволу на друк була довгою і принизливою.

1847 р. — розгром «Товариства св. Кирила і Мефодія» в Києві, арешт і покарання його учасників. Найжорстокішого покарання зазнав Т. Шевченко — 10 років рекрутчини, із власноручним царським присудом: «Під найпильніший догляд, заборонивши писати і малювати». Посилення переслідувань української мови, літератури та культури.

1859 р. — заміна австро-угорською владою української абетки латиною у Східній Галичині та на Буковині.

12 червня 1862 р. розпорядженням міністра освіти було закрито безплатні та недільні школи — останній осередок української початкової освіти для дорослих.

Нищівного удару українській мові завдав 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв. У його таємному циркулярові, зокрема, зазначалося, що «никакого особенного малороссийского язика не было, нет и быть не может, и наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». А ще за 15 років до Валуєвського циркуляру німецький поет Боденштедт зазначав: «Малоруська мова — найгармонійніша серед усіх слов’янських мов і вирізняється великою музикальною гнучкістю». Та за циркуляром заборонялося навчання в освітніх закладах усіх рівнів, друкування книг духовного змісту, навчальних та для народного читання українською мовою; як виняток, дозволялося видавати тільки твори художньої літератури після попередньої ретельної цензури.

1864 р. — флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф розробив програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвичайности дешевими русскими книгами», що, на його думку, «лишило би малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». И отримав схвальну резолюцію імператора: «Дельно. Мисль весьма хорошая. Сообразить, как ее исполнить». Сучасний стан українського друкованого слова й усіх ЗМІ свідчить про те, що Корфова програма ретельно й запопадливо виконується в незалежній державі.

1869 р. — указ царської адміністрації про доплату чиновникам «в 10-ти Юго-Западних губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местних  уроженцев», за успіхи у зросійщенні України. Це заохочення було без змін продубльовано ще й 1886 року.

1881 р. — заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.

1883 р. — заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля).

1888 р. — указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами. (Ось коли в нас з’явилися Серьожи, Колі, Сені, Петі, Вані, Міши, Даши, Маши й под.)

1895 р. — заборона друкування українських книжок для дітей.

1899 р. — заборона української мови на археологічному з’їзді в Києві.

1903 р. — аналогічна заборона виголошення промов на честь відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (усі без винятку присутні на знак протесту залишили міську думу).

1907 р. — урядом зліквідовано українську періодичну пресу, конфісковано видану в роки революції (1905–1907) українську літературу, розпочалися репресії проти діячів української культури.

1908 р. — указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».

1910 р. — циркуляр П. Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей».

«Урожайним» на репресії був 1914-й, рік початку Першої світової війни:

*заборона царатом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка; *указ Миколи II про скасування української преси; * заборона в окупованих російською армією Галичині й Буковині вживання української мови, друкування книг і часописів українською; *розгром товариства «Просвіта»; *зруйнування бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка; *депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.

1929–1930 рр. — арешт і суд 45 діячів української науки, літератури, культури,  УАПЦ — за належність до «Спілки визволення України». Початок  колективізації та «розкуркулення», примусове виселення сотень тисяч селян до Сибіру та на Далекий Схід.

1930 р. — «Пацифікація» (жорстокі репресивні акції Польщі проти українського населення та провідних діячів політичного й культурного життя) в Галичині.

1932 р. — ліквідація всіх літературних організацій та утворення єдиної Спілки письменників СРСР.

1933 р. — самогубство Миколи Хвильового як протест проти масових арештів українських діячів культури та мистецтва. 22 листопада постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.

1932–1933 рр. — спланований більшовиками штучний голодомор, унаслідок якого загинуло від 8 до 12 млн українців. Масове переселення росіян до виморених українських міст і сіл. Погром українців на Кубані.

1934–1941 рр. — знищення архітектурно-культурних пам’яток в Україні, арешт і страта 80% національної інтелігенції.

1934 р. — розстріл у Харкові 34 літераторів, серед яких були К. Буревій, О. Близько, І. та А. Крушельницькі, Г. Косинка, Д. Фальківський, М. Яловий та інші за стандартним на той час обвинуваченням «в организации подготовки террористических актов против работников советской власти. Имущество всех конфисковать».

1936–1938 рр. — масовий терор в Україні — «єжовщина».

1937 р. — масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських діячів культури й мистецтва на честь 20-річчя більшовицького жовтневого перевороту.

1938 р. — постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР» і посилення русифікації України згідно зі спеціальним рішенням XIV з’їзду КП(б)У.

1939–1941 рр. — широкомасштабні репресії НКВС на Західній Україні. Масові депортації населення у віддалені райони СРСР.

1944–1955 рр. — каральні акції НКВС проти сил опору Західної України (убито — понад 150 тис, заарештовано — понад 100 тис, депортовано до Сибіру — понад 200 тис. людей).

1946 р. — ліквідація греко-католицької церкви й підпорядкування її Російській православній церкві. Постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури, різка критика часописів «Вітчизна» й «Перець».

1946–1949 рр. — ліквідація українських культурних здобутків — «ждановщина».

1947 р. — Л. Каганович проводить нову «чистку» серед культурницьких кадрів, звинувачуваних в «українському буржуазному націоналізмові».

1951 р. — погромні статті в газеті «Правда» проти «націоналістичних ухилів в українській літературі та мистецтві».

1958 р. — постанова пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти»; Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилення зросійщення України (зосібна, про не обов’язкове, а «за бажанням батьків» вивчання української мови в російських школах України).

1961 р. — нова програма КПРС проголосила політику «злиття націй» і подальше зросійщення союзних республік.

1964 р. — умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР.

1965 р. — перша велика хвиля арештів українських діячів (П. Заливаха, Б. та М. Горині, С. Караванський, В. Мороз та ін.).

1967–1971 рр. — арешти В. Чорновола, А. Лупиноса, ініціаторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська» проти зросійщення, убивство А. Горської, підпал Видубицького монастиря, нищення могил Січових стрільців у Львові.

1972 р. — друга велика хвиля політичних арештів (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, Іван та Надія Світличні, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, О. В. Романюк — згодом патріарх Володимир УПЦ КП та десятки інших).

1977 р. — арешт і суд членів Української Гельсінської групи та ін. (М. Руденко, О. Тихий, М. Матусевич, М. Маринович, Г. Снєгірьов, Л. Лук’яненко та ін.).

1978 р. — директива колегії Міносвіти УРСР про «Удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки».

1979 р. — чергова хвиля арештів українських діячів (О.Бердник, Ю. Бадзьо, Ю.Литвин, М.Горбаль — усі вони отримали максимальний термін ув’язнення в таборах суворого режиму з подальшим засланням). Убивство композитора В. Івасюка. Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів СРСР.

1983 р. — постанова ЦК  КПРС про посилення вивчення російської мови у школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови й літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міносвіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення зросійщення.

1989 р. — постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (зрозуміло — російську) в СРСР.

1990 р. — постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу оіфіційної мови в СРСР.

350-річна політика русифікації триває, на жаль, і досі.

тут