хочу сюда!
 

Ирина

49 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 50-59 лет

Заметки с меткой «історія»

УПА з точки зору українця зі Сходу.



Проблемою УПА я зацікавився, відколи побував у Карпатах. Спеціяльно для тих, хто особливо любить цю тему - у мене там немає родичів smile Я - східняк козацького роду, а про Галичину лише книжки читав, та ще їздив у гори на тусовки. Тому мені, як-то кажуть, можна бути третейським суддею в цьому питанні.
Диктатор Іспанії Франко свого часу мудро зробив, назавжди закривши тему громадянської війни в Іспанії, що стало основою для національного примирення. Нині над усією Іспанією, в цьому плані, дійсно безхмарне небо, а іспанці - мирний єдиний народ.
У наших же політиків певного штибу і досі при слові УПА починається напад сказу, а старі радянські жахалочки видаються за щиру правду.
Жахалочок, власне кажучи, всього три:
- повстанці масово знищували західних українців (далі описуються способи, гідні стильного фільму жахів)
- повстанці першого зустрічного москаля вішали на першій же смереці
- повстанці робили те саме з першим зустрічним східняком, направленим туди на роботу.
Подивимося на це з точки зору формальної логіки.
Масовий партизанський рух мусить мати масову підтримку мирного населення.
Партизани - вони теж люди, їм хочеться їсти, їм потрібно десь лікувати поранених у сутичках, їм потрібен новий одяг, їм потрібні зв язкові, спостерігачі, помічники.
Все це є можливим, якщо мирне населення є в більшости своїй на боці своїх захисників.
На страху і залякуванні масовий партизанський рух не протягнув би і півроку. На залякуванні місцевого населення. знищенні свідків, тощо, може проіснувати невелика диверсійна група з чітко визначеним завданням і евакуацією опісля його виконання. УПА воювала з 1942 по 1953 рік. Остання дата є дуже приблизною.
Більше 10 літ на страху і залякуванні не провоює навіть спецзагін десантників, не те, що ціле структуроване партизанське військо. А от за масової народної любові і підтримки - запросто.
Значить з масовим знищенням розібрались - проводити такі акції УПА було просто невигідно, якщо, звісна річ не брати до уваги, що у партизанів - селянських хлопців - у кожному селі була рідня.
Тепер про те, що мало місце бути.
Знищували стукачів - в УПА була СБ, і діяла вона доволі оперативно. Стукач з місцевих був приреченим: спробуй, приховай від усього села свої контакти з НКВД.
Знищували "істрєбітєльниє отряди", навербовані новою владою з місцевих покидьків. В газетах тих часів радянські пропагандисти називали цих новоспечених комсомольців "яструбками", а місцеві з похмурою іронією продражнили зрадників "істребками" До речі, в цьому радянські спецслужби взяли до уваги досвід поляків в боротьбі з опришками: за часів Олекси Довбуша загони з ополячених русинів звалися "смоляками" і виконували приблизно ту саму функцію, що й "істребки".
Все це, як-то кажуть, в межах - війна війною. Схоплених повстанців не милували, а вони в свою чергу старалися, щоб їх не схопили.
Тепер щодо "москалів".
Це не було масовим явищем - однак повстанці брали до війська й росіян - з військовополонених-втікачів. Звісно, перевірка таких людей була жорсткою, однак СБ чудово розуміла - шпигуна найчастіше маскуватимуть під українця, як воно, зазвичай і було.
В архівах зосталися псевда загиблих "москалів" на службі УПА: "Рязань", "Волга", "Туляк". Загинули вони, якщо вірити звітам НКВД, з честю. Ну, а якщо "москаль" був ворогом, то й ставлення до нього було відповідним. Росіяни встигли з 1939 по 1941 рік наробити в Західній Україні такого, що навіть прорадянськи налаштовані західноукраїнські комуністи, котрі зустрічали "визволителів" з почестями, встигли зрозуміти з чим мають справу. Дехто зрозумів це вже в ГУЛАЗі. Дехто зрозумів запізно - в одній тільки Дрогобичській в язниці опісля поспішного відходу радянських військ зостались камери, забиті постріляними в язнями, і рови, переповнені вбитими раніше. І от уявіть собі - приходить мирний селянин шукати заарештованих кревних і знаходить... в ось такому рові. Після цього тільки й зостається, що добути зброю і до війська.
Щодо "східняків" - тих, хто не працював на НКВД не чіпали. Знав одну стару жінку, котру свого часу направили за Збруч вчителювати. Хлопці з лісу приходили кілька разів, а одного разу навіть сиділи у неї на уроці. Кмітлива дівчина натхненно оповідала про Шевченка, партизани замріяно слухали, серед них був один дуже симпатичний... словом, отримала вчителька від радянської влади доволі великий строк "за допомогу бандитам". Ще добре, що не розстріляли.
Звісно, що стукачів з-поміж приїжджих визначали і знищували. Знов-таки - це війна.
Ну, а серед повстанців було доволі багато осіб з псевдами типу "Полтава" (одному з полтавчан вдалося вижити і він став доволі відомим письменником серед емігрантів) "Моряк" "Одесит", "Кий". Знову таки - втікачі-військовополонені.
До речі, у Солженіцина в "Архіпелагу" є цікавий епізод. В язень-росіянин, колишній військовий, тікає з ув язнення. Він задався метою - за будь-яку ціну вибратись з Союзу. Шляхом тяжких поневірянь дібрався до Карпат (1948 р) задрімав десь на плаї, прокинувся в оточенні озброєних людей. Злощасний втікач почав клясти свою долю, однак люди ці взяли його з собою, довго кудись вели з зав язаними очима, потім ще довше розпитували в якійсь землянці. Нарешті до бідолахи дійшло - бандерівці. Свої...
Солженіцин єхидно коментує, що його героя за оце "свої" будуть дуже ганити. Однак, опісля радощів концтабору, погляди на життя дуже змінюються.
Патріарх дисидентів між іншим, дуже поважав повстанців з УПА. Це він вже опісля взявся обустраївать Росію з Україною разом. smile
Ну, і ще кілька питань, які спливають поруч з першими трьома.
- Вояки УПА є зрадниками вітчизни.
Дозвольте запитати - якої? Австроугорщини? Польщі? СРСР?
Єдиною вітчизною для повстанців була Україна. Цю державу було свого часу офіційно проголошено як УНР, потім до неї приєдналася ЗУНР, на честь чого ми відзначаємо День Злуки.
УНР було завойовано і поділено між чотирма суб єктами - Росією (згодом СРСР), та новоствореними Польшею, Румунією, Чехословаччиною. В легітимності трьох останніх не сумнівається ніхто, УНР була такою ж самою країною. Ну, не пощастило, ну завоювали... Так що ж тепер - хто сильніший, того й вітчизна? Здається, вірність переможеній Батьківщині цінується більше, ніж вірність переможця.
- Вояки УПА співпрацювали з німцями.
Швидше дотримувались нейтралітету, а інколи і давали чортів, коли ще один завойовник починав вести себе нахабно. Про німців - то окрема тематика, і зовсім неоднозначна. Скажу тільки, що повстанцям пощастило, вони-то якраз воювали за свою вітчизну, а решта українців воювала проти німців за право сидіти в радянських, а не німецьких концтаборах. Куди не кинь - повсюди клин.
- Ну, а оті жахи з масовими вбивствами - вони ж таки мали місце, принаймні частина з них?
Розумна людина, на основі прочитаного, зробить висновок, кому було вигідно зоставити партизан без підтримки місцевого населення. І істоти з якого радянського відомства любили розважатися тортурами і смертями. Окрім спецзагонів НКВД, існували ж, звісно, і просто розбишаки, які "косили" під повстанців. Однак - лапу спецслужб видно одразу: про схильність НКВД до витончених тортур достатньо оповів і Солженіцин, і інші в язні радянських концтаборів.
А висновок який же?
Може досить істеричних зойків на цю тему - давно помітив, як чергові вибори, так одразу спливають три проблеми: російська мова, УПА, націоналізм
І люди наші, на жаль, настільки купуються на цей гачок, що забувають про важливі економічні проблеми. І обирають тричі засуджене чмо президентом - за що? За право гаваріть па рускі? За те, щоб колишні повстанці, які дивом вижили, не мали статусу ветеранів? За те, щоб Україна стала Малоросією?
А потім починається: ціни на газ, пенсійний вік, податковий кодекс, що там ще... І ходяча ганьба в президентському кріслі, котра забула, як українською буде йолочка...
Невже ми дурніші від іспанців, люди добрі?

Русь, Україна та Московія.

"Мы в Европе знаем одну Русь — Киевскую, последним королем которой был Данило Галицкий".

(Из письма Вольтера Екатерине ІІ)

Отут з'явилося декілька унікумів, котрі кажуть, що термін Московія вигадали поляки внаслідок своєї вродженої русофобії, а в Європі всі начебто знали, що московити то Русь. Загалом далі просто мапи.

 Мапа італійця Агнеса Баттісти, 1550 рік. На мапі землі України названі Русь, території сучасної Росії поділені на Московію та Тартарію.

Мапа француза Гійома Сансона, 1674 рік, територія Україна позначена як Vkraine ou Pays des Cosaques, територія Росії - Frontieres de Moscovie.

Мапа голандця Йоганна Янсоніуса, 1648 рік, має назву Typus Generalis Vkraine, на СходіMoscovia Pars.

Посилання на карти в більш крупному розмірі:

1. http://i22.fastpic.ru/big/2011/0607/cf/68aa8cd2f57cc5abed64ba99e34d1bcf.jpg

2. http://i22.fastpic.ru/big/2011/0607/fa/336d45eacd6e4ec625381cdc44e2bdfa.jpg

3. http://i22.fastpic.ru/big/2011/0607/35/c6ed20c9c6d19735846f838be6e3ab35.jpg

Хай будуть тут на випадок зустрічі з неадекватами. Та й Вам, друзі, може станеться в нагодіpodmig

Легенда про лицаря в чорнім оксамиті.

Доволі часто доводилось мені зустрічатись з думкою, що у нашого народу, нібито не було шляхти, і що за часів Хмельницького відбулася не національно-визвольна війна, а "повстання народу проти "панів". При чому дуже часто про це говорять і наші патріоти, а не патріоти зазвичай ще й починають спекулювати на тему, чому Русь змінила назву, і що таке Україна.
Тому я завжди з зацікавленням вивчав матеріали про Русько-Литовське князівство... Про його знать, в чиїх жилах кров русичів змішалася з кров ю язичників-литвинів.
І от трапився мені один цікавий життєпис, гідний роману, а чи фільму... Принаймні - фільм вийшов би цікавішим, аніж "Огнєм і мєчєм", де наших пращурів показано у вигляді напівголих дикунів.
Отже - жив на казковій Волині в 16 столітті князь Богдан Ружинський. Хоч і не був він такий заможний, як його далекі родичі Вишневецькі, але мав і маєток, і жону-красуню, і маленького сина. Читав пан Ружинський стародавні книги про військову штуку греків та римлян, займався господарством і не думав ні про які військові звитяги. Не думав, доки, повернувшись з дальньої поїздки, застав замість дому руїну.
Того страшного для Руси року татарські загони сплюндрували Волинь і прорвалися аж на Галичину. Серед свого понищеного дворища, між тілами челядинців та вояків-охоронців, Богдан знайшов тільце свого сина з розбитою голівкою та труп старої княгині-матері. Жону його, напевне забрали у полон, бо через півроку Ружинський з являється у перекопського мурзи з великим викупом за молоду пані Ружинську і тут таки дістає звістку про її загибель.
Ще через деякий час серед січового козацтва, котре починало тоді якраз вбиватися в силу, об явився похмурий воїн в чорному оксамитному вбранні. Непоштиві до титулів запорожці прозвали його Богданком, і швидко по тому молодий волиняк за свою шалену хоробрість заслужив славу одчайдуха, чого нелегко було домогтися у відважного степового лицарства. Блискавична його військова кар єра увінчалась обранням на гетьмана Запорозького Війська.
Отримавши булаву, Богданко закликає козацтво до походу на Крим. Походу-відомщення. Він особисто добирає собі людей - тих, котрі, як і він сам, постраждали від татарських нападів. 1575 року військо під проводом Ружинського захопило міст між Кінбурською косою та степом, переправилося через Сиваш і взяло місто Ор. Звідти козаки рушили вглиб Криму, на Кафу.
Кривавим слідом був одмічений цей похід. Богданко не милував нікого і не брав полонених. Він взяв штурмом та спалив Кафу, визволив сотні руських та польських бранців і спинився лише на річці Салгир, де посланники від всмерть переляканого хана запропонували грізному воєводі мир на будь-яких умовах.
Богданко не згасив ворожою кров ю своєї люті і зовсім не бажав миру. Але, маючи вояцький розум, знав, що кримці скоро отямляться від першого переляку, а за військом Ружинського нині тягнувся великий обоз, обтяжений здобиччю та визволеними полоненими. Тож звитяжний гетьман прйняв угоду і безперешкодно повернувся в Україну (для тих, хто вчив історію по Карамзіну - Україною в ті часи називалися козацькі землі: сучасні Запорозька, Дніпропетровська та частина Херсонської обл.)
Наступного ж року Богданко вирушає в морський похід - на Туреччину, котра власне й нацьковувала свого васала -  Кримське ханство на сусідів. Похід був успішним, однак Ружинський не спинився і на цьому. Третій його випад був націлений на Молдову, яка тоді належала туркам. Опісля успішної облоги, Ружинський взяв місто Килію, другий за значенням центр работоргівлі опісля Кафи, і рушив на Іслам-Кермень.
Життя звитяжного воєводи обірвалося під мурами Іслам-Керменю - Богдан Ружинський загинув під час облоги, особисто керуючи роботами по підведенню під мури міста порохових зарядів.
Діяння гетьмана Ружинського здалися занадто кривавими і занадто романтичними нашому відомому історику-демократу М. Грушевському, котрий ставить під сумнів саме існування цієї особи. Однак, з глибини віків до нас дійшла дума про гетьмана Богданка, в якій оспівується коротке, але звитяжне життя молодого воїна, та гнівні листи кримського хана до короля польського, в яких володар Криму скаржиться на порушення мирних угод та на безоглядну жорстокість козаків Ружинського, забуваючи при тому, що творили на волинській землі його підданці.
Та козацька пам ять байдужа до звивин історичної думки. В ній навіки зостався грізний і привабливий образ молодого волинця, котрий спалив своє життя на вогні любови та помсти.
"Ой, Богдане, Богданочку,
Гетьмане Запорозький...
Ой, чому ж ти ходиш в чорнім оксамиті?
Мого сина кримці вбили
стару неньку порубали,
А дружину в полон взяли..."

З виступу Рябовіла.

http://www.gipanis.ru/media/stanitsa/52/str25/25Ryabovol1.jpg
24 вересня 1917
року розпочала свою роботу 2-га сесія Кубанської Військової Ради, на
неї запросили представників України. Вони виступили на одному з засідань
Ради, М.С.Рябовіл вітав їх (спочатку російською мовою):

Україна прислала до нас у гості своїх послів. Вітаю вас, браття!
(бурхливі оплески. Всі встали. Вигуки: "Слава! Слава! Ура!
Представників України, що займали місця в одній з лож, просять на сцену,
де була президія).
Браття козаки, лінєйці! Я певний, що ви не осудите, а зрозумієте вашими серцями ті почування, які наповнюють мою душу... та чи тільки мою? Душі всіх козаків-чорноморців у теперішню хвилю. Привітаймо ж послів Матері-України мовою наших батьків, дідів та прадідів... (вигуки: «просимо, просимо», далі Рябовіл продовжує українською мовою).


Дорогі гості! Мачуха доля відірвала наших дідів Запорожців від
матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут
сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду... Царі,
робили все, щоби вибити з наших голів, з наших душ пам'ять про Україну й
любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми,
коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками
задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері... (голоси з місць. "Не діждали б! Не діждали б!”)
Так!
Не діждали б цього вони ніколи. Не діждали б бо хоч наші душі царі
понівечили, та не вбили, і ми, діти, руки на Матір не підняли б... Та
минула лиха година... Прийшла воля і ми ожили. Ожили і, як вірні діти
своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорять
уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів…(оплески).
Йдемо,
і нас не звернуть на свої стежки ні цент ралісти всяких проб, ні
авантюристи всяких марок... Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі... (дужі оплески).
Будете,
брати, на нашій Раді і побачите, чи ми вже твердо ступаємо тим битим
шляхом волі народів, що Мати нам показує, чи ще тільки ми спинаємося
йти... А коли ми ще справді йдемо нетвердо, а тільки, може, дибаємо ще,
то, будьте певні, незабаром ми наберемося сили й разом з козаками всіх
Військ підемо-таки тим славним шляхом. Ще раз вітаю вас, любі брати!
(Оплески. На сцені з'являються представники України; їх вітають голосними оплесками та криками: "Слава! Ура!”). 

   Микола Рябовіл - голова Української Кубанської Республіки, що виступав за інтеграцію з Україною. Був вбитий "білими" в той момент, коли Кубанська Рада прийняла Акт про приєднання до України...

Бандера и Нюрнберг

В дискуссиях нередко можно услышать мнение, дескать, "УПА осуждена нюрнбергским трибуналом", а попытки ее героизации, дескать, являются "попыткой пересмотра итогов Второй Мировой". В ответ можно услышать, что "в решении нюрнбергского трибунала ОУН-УПА не упоминается".

На самом деле ситуация обстоит несколько иначе.

В материалах нюрнбергского процесса упоминания о Бандере имеются. В частности, это документ 014-USSR - секретный циркуляр по айнзацгруппе С-5, датированный 25 ноября 1941 года. В нем констатировалось как достоверно установленный факт, что "движение Бандеры" (ОУН(б)) готовит антинемецкое восстание на оккупированных территориях с целью создания
независимого украинского государства. В связи с этим айнзацгруппе gредписывалось всех выявленных бандеровцев после тщательного допроса расстреливать, а протоколы допросов немедленно отправлять начальству.

Это доказательство, представленное трибуналу советскими прокурорами, свидетельствует, что бандеровцы были жертвами еще одного преступления нацистов: внесудебных расправ по признаку принадлежности к политической организации.

Ноябрь 1941 года - тяжелейший период войны. После разгрома советских войск под Вязьмой немцы продолжают наступление на Москву, советское правительство эвакуируется в Куйбышев. В это время бойцы батальонов "Нахтигаль" и
"Роланд", узнавшие об аресте Бандеры и его соратников, отказываются выполнять приказы немецкого командования, а Главное управление имперской безопасности начинает смертельную борьбу против бандеровцев, которые несомненно готовят антинемецкое восстание.

Еще один документ - отчет СД о событиях в Украине, датированный 23 октября 1942 года. Немцы стоят на подступах к Сталинграду, нацистские флаги развеваются над обоими вершинами Эльбруса, а в Главное управление имперской безопасности поступает секретный доклад: "Организация Бандеры заняла явно враждебную позицию по отношению к Германии и предпринимает все меры, вплоть до вооруженной борьбы, к восстановлению независимости Украины".


Таким образом, обвинение Бандеры и бандеровской ОУН в коллаборации с нацистами - это самая что ни на есть попытка пересмотра результатов Нюрнбергского процесса.

Да, несомненно, перед войной украинские националисты имели контакты с Германией, в частности - с военной разведкой (Абвером). Несомненно, немцы планировали использовать ОУН в своих интересах. Точно также бандеровцы собирались
использовать немцев в своих - несколько других - целях, и добились в этом больших успехов. Сотрудничество с немцами прекратилось сразу после провозглашения Акта восстановления украинского государства 30 июня 1941 во Львове: уже в июле "агент Серый" (так значился Бандера в документах Абвера) оказался под домашним арестом, а затем - в лагере Заксенхаузен. Между Рейхом и воссозданным украинским государством фактически началась война, о которой и свидетельствуют документы Нюрнбергского процесса.

Нелишне отметить, что решением Нюрнбергского трибунала Абвер, в отличие от СД, не был признан преступной организацией, а Вильгельм Канарис, который лично вел переговоры с лидерами украинских националистов, за организацию покушения на Гитлера был повешен 9 апреля 1945 года - за месяц до Дня Победы.


http://dibrov-s.livejournal.com/167597.html


Счетчик посещений Counter.CO.KZ - бесплатный счетчик на любой вкус!

ПЕКЛО:НКВД на Західній Україні в 1939 - 1941 рр.

Організатори і виконавці масових етнічних убивств на території України у довоєнний період
Товарищ Цисаров, оперуполномоченный НКВД в Черткове: "ДАЙ НОЖ! РЕЖЬ ГРУДЬ!"

Центральне керівництво масовими убивствами
товарищ Чернышев - зам. народного комиссара внутренних войск НКВД СССР. товарищ Волхонский - зам. начальника 1 отдела тюремного управления НКВД СССР, капитан госбезопасности СССР. товарищ Сергиенко - народный комиссар внутренних дел УССР, майор государственной безопасности. товарищ Ткаченко - зам. народного комиссара государственной безопасности УССР, майор госбезопасности. товарищ Филиппов - начальник тюремного управления НКВД УССР, капитан госбезопасности. политрук Демехин - зам. начальника тюремного управления НКВД УССР. товарищ Коршевер - зам. начальника отдела тюремного управления НКВД УССР, лейтенант госбезопасности. товарищ Панин - представитель республиканского НКВД в Бережанах, капитан государственной безопасности. товарищ Попереля В.Н. - старший инструктор политотдела тюремного управления НКВД УССР.
Львівска область
товарищ Харитонов Л.П. - прокурор Львовской области (с 04.10.1939 по 29.06.1941 и с 10.11.1943 по 01.09.1944). товарищ Дятлов - начальник УНКВД по Львовской области, капитан милиции. товарищ Сергиенко В.Т. - начальник УНКВД по Львовской области. товарищ Коноваленко О.А. - заместитель начальника УНКВД по Львовской области. товарищ Михайлов - заместитель начальника УНКВД по Львовской области. товарищ Шумаков - начальник следственной части УНКВД по Львовской обл. товарищ Козлов - начальник следственной части УНКВД по Львовской обл. товарищ Лерман - начальник тюремного отделения УНКВД по Львовской области, лейтенант государственной безопасности. товарищ Попов А.В. - начальник тюрьмы НКВД № 1 товарищ Шевченко И.Д. - начальник тюрьмы НКВД № 2 товарищ Козин П.А. - политрук тюрьмы НКВД № 2 товарищ Запутуряев Г.М. - сержант в тюрьме НКВД № 2 товарищ Гуткова В.Г. - секретар тюрьмы НКВД № 2 товарищи Соломенников Ф.К., старшина Струнников В.М., Сорокин Е.М, командир отделения Шадский О.И. - соучасники массовых убийств в тюрьме НКВД № 2 товарищ Лаврышев Д.П. - секретар коммунистической партийной организации ОУНКВД товарищ Арсеев - опер. уполномеченный тюремного отделения во Львовской обл. товарищи Стадниченко И.А., Дорфман О.Ш., Климочкин П.П., Селивестров С.Ф., Мухин В.О., Гуленко П.Е., Приз М.К., Гандин В.И., Зеленский В.П., Лвчинников О.Т. - убийцы из следственного обласного УНКВД товарищ Малишев М.В. - начальник Бибрского НКВД товарищ Евграфов - начальник Бродского НКВД товарищ Волков О.П. - начальник Буского НКВД товарищи Калинин О.П., Телушкин Б.С. - Вынниковский НКВД товарищ Нусимович О.В. - Глынянский НКВД товарищ Крикун А.М. - Горынецкий НКВД товарищ Матвеев З.А. - Городоцкий НКВД товарищ Андреев П.А. - Дунаивецкий НКВД товарищи Гусев И.М., Гриднев Ю.П. - Жовковский НКВД товарищ Бурков И.Д. - Золочивский НКВД товарищи Губаренко С.Р., Дарченко Ф.Г. - Камянко-Струмиловский НКВД товарищ Кравченко М.П. - Краковецкий НКВД товарищ Насад Т.А. - Красненский НКВД товарищ Литунов Ф.И. - Куликовский НКВД товарищи Русанов Я.Ф., Дегтярец Г.С. - Лопатинский НКВД товарищи Сырцов И.Ф., Хомутов С.В. - Львовский НКВД товарищ Челандин О.О. - Ляшковский НКВД товарищи Часукий С.М., Панин И.О. - Немировский НКВД товарищ Гаспаров А.И. - Ново-Ярычивский НКВД товарищ Горбач Д.П. - Олесковский НКВД товарищ Попов И.А. - Перемышлянский НКВД товарищ Куприянов И.Г. - Подкаменский НКВД товарищ Коломийчук В.И. - Поморянский НКВД товарищ Чорных И.И. - Поныквинский НКВД товарищи Клохтин И.Д., Черпаков К.Д. - Рава-Руський НКВД
Тернопільська область
товарищ Чоботов - начальник НКВД в Тарнополе. товарищ Глова - опер. уполн. Тарнопольского НКВД, младший лейтенант товарищ Максимов - начальник НКВД в Бережанах, Тарнопольской обл. товарищ Красан - начальник тюрмы в Бережанах. товарищ Молитвинов - политрук тюрмы НКВД в г.Бережаны товарищ Вадис - рай. НКВД в Бережанах, капитан государственной безопасности товарищ Литвин - опер. уполн. Бережанской тюрмы. товарищ Рябов - начальник тюрмы НКВД в г.Кременец товарищ Левчук - начальник тюрмы НКВД в г.Черткове товарищ Евстратенко - начальник райотдела НКВД в Копычынцах, Тарнопольськой обл. товарищи Булатов, Ралко, Петров, Погребной, Коган - следователи рай. НКВД в Копычынцах товарищ Глиняной - начальник следственно-оперативного отдела рай. НКВД в Копычынцах товарищи Зимин, Федосеев, Кушнир, Пасечник, Хатомченко, Сергиенко, Артеменко, Тергер, Волосян, Зорин, Скрипник, Холоимов, Лебелинский, Иванов, Фтин, Петрухин, Гончаренко - убийци из следственно-оперативного отдела рай. НКВД в Копычынцах
Станиславівська (Івано-Франківська) область
товарищ Михайлов - начальник УНКВД по Станиславской обл. товарищ Грицюк - начальник тюрмы НКВД в Станиславове (ныне г.Ивано-Франковск) товарищи Бурмистров, Жданов, Овчинников, Скорик, Судаков, Авиенко- сержант госбезопасновти, Двинин- политрук, Клименко- интендант 2-го ранга, Стругин- секретарь-интендант 2-го ранга, Тараканов- военный юрист 1-го ранга, Тихонов- сержант госбезопасности, Храбров- техник-интендант 1-го ранга - убийци из Станиславского (Ивано-Франковского) УНКВД
Дрогобицька область (сьогодні входить до складу Львівської)
товарищ Крыгин - обласной прокурор товарищ Зачепа И.И. - начальник обласного УНКВД товарищ Рогов И.П. - Бирчанский НКВД товарищ Осадчий Г.И. - НКВД г.Борислава товарищ Павлишин А.И. - Дрогобицкий НКВД товарищи Побережный Ю.М., Басалаэв А.К. - Добромыльский НКВД товарищ Коваленко В.Т. - Дублянский НКВД товарищ Булыгин Г.Г. - Жыдачивский НКВД товарищ Ромазанов Г.М. - Журанивский НКВД товарищ Лозовой И.Н. - Комарнивский НКВД товарищ Колесников Б.И. - Крукеницкий НКВД товарищ Борисов Д.О. - Лавочнянский НКВД товарищ Махиня П.Л. - Лисковский НКВД товарищ Хименко И.С. - Перемышльский НКВД товарищ Власов И.М. - Пидбужский НКВД товарищи Авераянов С.В., Бадматов Т.А. - Рудковский НКВД товарищ Дронников П.Т. - Самборский НКВД товарищ Казанкин О.О. - Сколевский НКВД товарищ Климов К.И. - Старосамборский НКВД товарищи Купчин О.И., Григорьев В.С. - Стрыйский НКВД товарищи Анаьенко Г.И., Кочетов И.Х. - Стрилковский НКВД товарищ Кульпин А.Е. - Судово-Вышнянский НКВД товарищ Филимонов М.О. - Турковский НКВД товарищ Камсков С.П. - Устрико-Долышнянский НКВД товарищ Оганезов Я.Г. - Хыровский НКВД товарищ Лещенко И.И. - Ходоровский НКВД
Вінницька область
оварищ Морозов - начальник НКВД, капитан госбезопасности СССР товарищ Соколинский - преемник тов. Морозова, майор госбез. товарищ Корабльов - преемник тов. Соколинского, майор госбез. товарищ Шаблинский - преемник тов. Корабльова, кпитан госбез. товарищ Ширин - начальник секретного отдела товарищ Томчиский - начальник особого отдела товарищ Бельский - начальник комендатуры НКВД товарищ Мойсеев - преемник Бельского товарищ Татарчук - преемник Мойсеева товарищ Берестенко - преемник Татарчука товарищи Шакалов, Островский, Весенев, Криворучко - убийцы из следственного отдела НКВД товарищ Журавльов - начальник тюрьмы НКВД в Виннице товарищ Абрамович - преемник Журавльова товарищ Стан - преемник Абрамовича товарищ Беккер - начальник спецотдела политзаключенных товарищ Орденчук - заместитель Беккера товарищ Розенбаум - преемник Беккера товарищ Машевский - начальник оперативного отдела
"Ця різня за своїми розмірами й звірствами переходить всі жахіття, що їх знало людство.":
ЛЬВІВ: У 2001 році проголошений Церквою Блаженним-Святим отець Зиновій Ковалик був жахливо замучений червоними поганами-антихристами в далекому 1941. Його довго і страшно катували, а потім розіп'яли на стіні тюремного коридору. В розпорений живіт кати засунули мертву недоношену дитину.; "У багатьох трупів були "майстерно" відрізані голови." САМБІР: "По кімнатах і коридорах лежали постріляні старики, жінки і діти."; "Кожний із цих трупів мав зв'язані за спину колючим дротом руки, в устах повно дрібно посіченого скла або ганчірки, поламані руки, ноги і ребра, повідрізувані вуха, виколені очі, а в жінок, крім того, вирізані груди й здерта шкіра. Большевики здирали шкіру із волоссям і чоловікам."; "... Були теж помордовані діти, понад 50 осіб..."; "МИ ВБИЛИ ТРЬОХ ЕНКАВЕДИСТІВ... Ми, напираючи лавою з тюрми на стріляючих зі скорострілів енкаведистів... премо вперед. Енкаведисти під нашим напором відступають, хоч озброєні скорострілами, наганами і гранатами. У висліді енкаведисти почали втікати, показалося, що вони в дійсности боягузи. По дорозі вбили ми цеглами і дрючками з водопроводних рур ще на коридорах тюрми трьох озброєних наших катів. Шкода, що тільки трьох..." СТРИЙ: "На подвір'ї лежало дві сотні трупів порозстрілюваних людей з повідрізуваними вухами, носами, пальцями, повиколюваними очима. Біля стіни стояли чотири величезних котли із звареними людськими тілами. В кожному з них було по 3-4 трупи."; "На гаку висів труп в'язня головою в низ над загаслим багаттям із зовсім спеченою головою, а на долівці лежало цілковито спечене тіло дитини." ЗОЛОЧІВ: "... нелюди-большевики саджали на палі, вбивали цвяхи в голову, під нігті, виривали кусками тіло, обривали носи, вуха (живцем дерли пояси з шкіри.)" БІБРКА: "У Бібрці енкаведисти замучили адвоката д-ра Кульчицького: відрізали вуха і ніс, потім кинули в окріп..." ДОБРОМИЛЬ, КОМАРНО, ПЕРЕМИШЛЯНИ, ТУРКА, ДРОГОБИЧ, ЖИДАЧІВ, СОКАЛЬ, ЖОВКВА, ГОРОДОК, ХОДОРІВ, ЩИРЕЦЬ, БУСЬК, КРАСНЕ, КАМ'ЯНКА СТРУМИЛОВА, РУДКИ, ПІДБУЖ ЛУЦЬК: "... з 22 по 25 червня москалі почали масово вбивати ув'язнених у Луцькій тюрмі. Основна маса була розстріляна в ніч на 25 червня. Із 5950 тисяч врятувалось тільки 45, котрих москалі невстигли розстріляти, бо на подвір'я тюрми несподівано увірвалися німецькі вояки." КОВЕЛЬ, ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКИЙ, ЛЮБОМЛЬ, КАМІНЬ-КАШИРСЬКИЙ ТЕРНОПІЛЬ: "Коли я увійшов у тюрму... Трупи помордованих були жахливо змасакровані, мали повідрубувані чи викручені руки й ноги, повипалювані очі. Московські катюги вживали до свого кривавого ремесла сокир, щоб завдати своїм жертвам як найбільших мук. У жінок, які я бачив по камерах, були повідрізувані груди і повикручувані руки й ноги та порозбивані голови."; "В одній камері я побачив трупи двох молодих дівчаток, пов'язаних із собою колючим дротом. В одної був розпорений живіт і в нього вложено кота, в другої була здерта з рук шкіра по лікті, на рани насипано ячмінних остюків і знову засунено шкіру. В камері на першому поверсі я побачив на стіні, прибитий цвяхами, труп 30-літнього мужчини."; "Були трупи мужчин із відрізаними головами." КРЕМЯНЕЦЬ: "Згідно з оповіданнями очевидців найстрашнішу смерть мав православний владика Cимон. Звироднілі енкаведисти обсмалили єпископові бороду, відрізали п'яти, ніс та язик й викололи очі." ЧОРТКІВ: "Мужчина і жінка - обоє мертві - були притулені спиною до стіни і підперті кілками, щоб не впали. У нього дітородний орган перетягнутий колючим дротом, а їй теж встромили в статевий орган жмут колючого дроту"; "Тулуби і навіть голови в замордованих мужчин і жінок були обмотані дротом. У декого з чоловіків колючий дріт був пропущений між ноги. Він з'єднував перев'язаний одним кінцем статевий член із кістями рук, скрученими іншим кінцем за спиною. Задні проходи у тих мужчин були затичені шишками, а статеві органи жінок - пляшками."; "Я помітила, що на голові, у тих місцях, де хрящі, плоть повідпадала. Чому? Посередині камери знаходився металевий бак, від якого відходили труби, завтошки, як рука. Тими трубами надходила пара і виїдала плоть..."; "Ми піднялися на другий поверх, до стіни були прибиті жінки. Висіли жінки розп'яті. Зовсім голі. Груди були вирізані, очі виколоті."; "Ай, Надя Юрчинська! Провідник ОУН. Московські звірі жорстоко поглумилися над нею - з її грудей стримів простромлений наскрізь колючий дріт." БЕРЕЖАНИ: "...Тіла знищених безневинних людей мали сліди жахливих тортур. У них були вирізані язики, вуха, носи, виколоті очі, поясами знята шкіра, відрубані кінцівки. Багато частин тіла були пробиті цвяхами, мали сліди опіків. Особливо витонченим по жорстокості тортурам піддавали дівчат...", "...Серед ув'язнених були і зовсім юні - учні 7-го класу школи, і старезні пенсіонери..." ГУСЯТИН, КОПИЧИНЦІ, ЗАЛІЩИКИ, КОЗОВА, ПІДВОЛОЧИСЬК, ХОРОСТКІВ, ПІДГАЙЦІ, ЗБАРАЖ, ВЕЛИКІ БІРКИ, ТЕРЕБОВЛЯ, БУЧАЧ, ЗБОРІВ, ПОЧАЇВ ІВАНО-ФРАНКІВСЬК (в минулому Станіславів): "... В одній із камер було дуже багато крові. Там ще було декілька трупів, що були приперті до стінки. Там же стояла бляшана посудина, подібна на відро. Коли я заглянув туди, то побачив очі і відрізані вуха... В одної жертви я бачив, що в ніс було забито два цвяхи, в іншої був знятий скальп. В одної жінки були відрізані груди, а в іншої був розпоротий живіт і плід дитини лежав їй на грудях. Люди покликали нас з братом до одного з трупів і сказали, що то наш батько. В цьому трупі не було очей і був відрізаний ніс. Деякі трупи були чорні. Люди говорили, що ті жертви вбивали струмом..."; "... Біля однієї жінки я бачила мертву дитину, яка напевно народилася в тюрмі. Трупи були всі голі і чомусь коричневі, напевно їх вбивали струмом, в крайньому разі так тоді говорили дорослі. Це була жахлива картина. В багатьох були повикручувані ноги і руки, що було зв'язано не з передсмертною агонією, а із слідами катувань, тому що ноги і руки не держалися практично тіла. В багатьох трупів не було очей, були повиривані язики..."; "...було багато трупів із відрізаними головами..."; ...Судово-медична експертиза свідчить, що жертви НКВД з Дем'янового Лазу зазнавали від своїх катів нечуваних тортур. Більшість із них загинула від вогнепальних ран у голову. Стріляли, як правило, в потилицю. І не один раз... КОЛОМИЯ, ПЕЧЕНІЖИН, НАДВІРНА, КАЛУШ, ГАЛИЧ, ДОЛИНА РІВНЕ, ДУБНО, ОСТРІГ, САРНИ, КОСТОПІЛЬ, НЕТІШИН, ЗДОЛБУНІВ УМАНЬ: До Умані були депортовані 1500 в'язнів із Чорткова чортківським еНКаВеДе. "На всіх виднілися сліди катування: виколоті очі, відрізані вуха, розбиті голови, зламані в ліктях руки й шкіра здерта аж до плеча; багато трупів мали постріли в потилицю."; "Ніколи не забуду того, як одна жінка, пізнавши свого чоловіка з перерізаним горлом, схопила його за голову. Голова відірвалася і вона, з головою в руках, почала бігати й несамовито кричати."
Спільним методом убивств для усіх управлінь НКВД є постріли в голову і відрізування голів.
ЛЬВІВ в 1941 році: Управління НКВД закатувало 6850 людей. Епіцентром діяльності армії диявола в червні 1941р. були тюрми та управління НКВД у Львові. За номенклатурою їх було чотири: №1 - на вул. Лонцького (у той час це найбільший комплекс НКВД - на перехресті колишніх вулиць Сапєги, Коперніка i Лонцького); №2 - відома ще як Замарстинiвська тюрма - на вул. Замарстинiвськiй; №3 - тюрма НКВД у м. Золочеві; №4 - „Бригiдки“ на колишній вул. Казимирській (сьогодні вул. Городоцька).
ТЕРНОПІЛЬ в 1941 році: Управління НКВД закатувало 3250 людей. Останки 1200 мучеників, захоронені на Микулинецькому цвинтарі. Решта, через велику ступінь розкладу в'язнів, були залишені у підвалах тюрми НКВД. Їх останки знаходяться і до нині в районі бульвару Тараса Шевченка та вул.Музейної.
Подвір'я тюрми НКВД в м.Тернополі, тіла закатованих і розстріляних еНКаВеДистами тернополян, липень 1941р.
Закатовані НКВД люди в Тернопільській тюрмі, липень 1941р.

ЧОРТКІВ в 1941 році: Управління НКВД в Чорткові закатувало 2680 людей. Останки 1000 мучеників були захоронені у спільній могилі і в 1942 році поставлений кам'яний хрест. Решту, через велику ступінь розкладу в'язнів, були залишені у підвалах тюрми НКВД, де їхні останки знаходяться і до сьогодні.
Чортківська тюрма НКВД. Тут жахливо загинули тисячі людей в 1941р.
Могила некаведистських жертв в м.Чорткові.

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК в 1941 році: Управління НКВД в Станиславові закатувало 4760 людей. Близько 1000 останків людей енкаведисти таємно заховали поблизу міста в міцевості Дем'янів Лаз у кількох, наперед викопаних, ямах. Ці могили досліджені і вивчені судмед експертами. Решта людей поховані у спільній могилі на цвинтарі та в інших невідомих місцях.
Дем'янів Лаз - судово-медичні дослідження на місці етнічних чисток здійснених московськими окупантами.

БЕРЕЖАНИ в 1941 році: Управління НКВД в Бережанах закатувало 1250 людей. Останки 157 мучеників на сьогодні відомі і захоронені родичами та у декількох спільних могилах. Решта вивезені енкаведистами у невідомі місця.
Колишній будинок НКВД і меморіальний знак, який засвідчує про цю жахливу подію. Двір тюрми НКВД, де відбувалися ці пекельні події.
 

Відкритий лист Сашка Положинського до голови СБУ

Шановний Валерію Івановичу!

Нам стало відомо, що на території України, Службу Безпеки якої Ви очолюєте, почастішали випадки вшановування, шляхом встановлення пам’ятників, відкриття музеїв, наіменування вулиць, населених пунктів, навчальних закладів та сільськогосподарських підприємств, проведення тематичних вечорів, урочистих концертів, мітингів та інших масових заходів, шляхом вивчення творів та розповсюдження портретів (в тому числі й через друк на  банкнотах національної валюти), колишнього державного злочинця, націоналіста і ксенофоба, Шевченка Тараса Григоровича.

Так звана творчість вищеозначеного Тараса Григоровича – це суцільний потік ксенофобії, агресивного націоналізму, анархічного мілітарізму та прямих закликів до фізичного знищення українцями представників інших національностей без розбору. При цьому пан Шевченко культивує, а скоріш за все – явно пропагує, використання різних типів холодної зброї. В якості прикладу можемо навести фрагмент одного із його текстів:

За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?? Засівали, І рудою поливали… І шаблями скородили.

Особливо небезпечними, на наш погляд, є твори, в яких автор занадто реалістично і правдиво описує стан сучасної України. Ось один із уривків вірша “Розрита Могила”, в якому цей писака, фарбомаз, цей кар’єрист, вискочка, колишній кріпак, який хитрощами та інтригами потрапив у вищі кола столичної еліти, принижує громадян України зневажливим звертанням “нерозумний сину”:

Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, На свою Вкраїну, Що, колишучи, співала Про свою недолю, Що, співаючи, ридала, Виглядала волю…

…Степи мої запродані Жидові, німоті, Сини мої на чужині, На чужій роботі. Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі Москаль розриває… Нехай риє, розкопує, Не своє шукає, А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві Господарювати, Та з матері полатану Сорочку знімати. Помагайте, недолюдки, Матір катувати.

Як бачимо, автор ніяк не може утриматися ні від ксенофобської риторики, ні від образ на адресу людей, які не словом, а ділом сприяють побудові нової країни на теренах колишньої – архаїчної і безпорадної – України!

Особливу увагу просимо звернути на писання Тараса Григоровича, в яких він, на власному прикладі, не лише заохочує до протиправних дій, спрямованих на революційні зміни в державі та встановлення соціальної справедливості:

Ой виострю товариша, Засуну в халяву Та піду шукати правди І тієї слави…

…Та спитаю в жидовина, В багатого пана, У шляхтича поганого В поганім жупані І у ченця, як трапиться, Нехай не гуляє, А Святе Письмо читає, Людей поучає, Щоб брат брата не різали Та не окрадали, Та в москалі вдовиченка Щоб не оддавали.

але й викладає план розгортання цих масових протиправних дій, вказує на основні джерела соціальної напруги й нестабільності та відверто називає імена зачинщиків:

Задзвонили в усі дзвони По всій Україні; Закричали гайдамаки: «Гине шляхта, гине! Гине шляхта! Погуляєм Та хмару нагрієм!» Зайнялася Смілянщина, Хмара червоніє. А найперша Медведівка Небо нагріває. Горить Сміла, Смілянщина Кров’ю підпливає. Горить Корсунь, горить Канів, Чигирин, Черкаси; Чорним шляхом запалало, І кров полилася Аж у Волинь. По Поліссі Гонта бенкетує, А Залізняк в Смілянщині…

З метою возвеличення націоналістичних ідей та героїзації державних злочинців, підданих анафемі ще за велінням відомого гуманіста і просветителя Петра Першого, добродій Шевченко Т.Г. звертається зі своїми “батьківськими повчаннями”, написаними в дусі кращих зразків гебельсівської пропаганди, до всіх псевдопатріотів України. При цьому тексти явно спрямовані на розпалювання міжнаціональної ворожнечі та людиноненависницьких настроїв, так як під виглядом “патріотичних закликів”, ховають у собі пропаганду і вихваляння націоналізму, колабораціонізму та ксенофобії:

В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Нема на світі України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати доброго добра, Добра святого. Волі! волі! Братерства братнього! Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу, Та й більш нічого. Кричите, Що Бог создав вас не на те, Щоб ви неправді поклонились!.. І хилитесь, як і хилились! І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв, І сонця-правди дозрівать В німецькі землі, не чужії, Претеся знову!..

…Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших… і не буде Кому помагати. Одцурається брат брата І дитини мати. І дим хмарою заступить Сонце перед вами, І навіки прокленетесь Своїми синами!

Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя. А то залізете на небо: «І ми не ми, і я не я, І все те бачив, і все знаю, Нема ні пекла, ані Раю. Немає й Бога, тілько я! Та куций німець узловатий, А більш нікого!..» — «Добре, брате, Що ж ти такеє?» «Нехай скаже Німець. Ми не знаєм». Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю! Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: «Ви слав’яне». «Слав’яне! слав’яне!» Славних прадідів великих Правнуки погані!

Так і претесь… І всі мови Слав’янського люду — Всі знаєте. А своєї Дастьбі… Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже, — Отойді ми заходимось!..

Все розберіть… та й спитайте Тойді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. То й побачите, що ось що Ваші славні Брути: Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани Ясновельможнії гетьмани.

Правда!.. правда, наїдались. А вам тепер вадить. І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, Їсте на здоров’я Та славите Запорожжя. А чиєю кров’ю Ота земля напоєна, Що картопля родить, — Вам байдуже. Аби добра Була для городу!

Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають. Замість пива праведную Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком, За німцями, недоріку, Сліпую каліку.

Просимо також звернути увагу на блюзнірське заперечення паном Шевченком, цим німецьким наймитом, таким собі козачком – натирачем енгельгардтівських чобіт, найновіших тверджень сучасної української історичної науки. Більше того, “вельмишановний”  Тарас Григорович ще й безпідствно ображає усіх тих, хто ці історичні твердження проголошує, і погрожує цим чесним людям розправою:

«Гайдамаки не воины — Розбойники, воры. Пятно в наший истории…» Брешеш, людоморе! За святую правду-волю Розбойник не стане, Не розкує закований У ваші кайдани Народ темний, не заріже Лукавого сина, Не розіб’є живе серце За свою країну. Ви — розбойники неситі, Голодні ворони. По якому правдивому, Святому закону І землею, всім даною, І сердешним людом Торгуєте? Стережіться ж, Бо лихо вам буде, Тяжке лихо!.. Дуріть Дітей І брата сліпого, Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть Бога. Бо в день радості над вами Розпадеться кара. І повіє огонь новий З Холодного Яру.

Викладені вище тексти зневажають пам’ять числених жертв, які здійснювали злочини проти українського народу впродовж всієї історії його існування.

Враховуючи все, викладене вище, просимо Вас хоча б забезпечити виконання Конституції України.

Лучше один раз увидеть...Информация к размышлению

Был такой советский всемирно известный антрополог Герасимов Михаил Михайлович. Он изобрел уникальный метод восстановления лица по черепу, которым пользуються и по сей день

                                     

Герасимов создал свыше 200 скульптурных портретов-реконструкции исторических личностей. В том числе некоторых московских правителей. А дальше смотрим:



Это Андрей Юрьевич Боголюбский, князь Владимиро-Суздальский, можно сказать отец Московии.



А это Иоанн Васильевич IV, он же Грозный, который профессию на самом деле не менял и был первым московским царем. Особо в представлениях, я думаю, не нуждаеться.

К чему я это. Я думаю "пересичному" гражданину не нужно быть антропологом или расологом, чтобы оценить этническую приналежность данных господ. В первом случае на лицо типичный Центрально - Азиатский расовый тип, во втором случае то же самое, но заметна примесь Восточно - Балтийского расового типа, скорее всего из - за матери литовки Елены Васильевны Глинской. Так откуда есть пошел народ российский?

Україна - польська окраїна, чи наша країна?

   Для того аби зрозуміти суть написаного зроблю невеличку ремарку. В російській імперській ідеології зараз активно нав'язується ідея того, що назва "Україна", то виключно окраїнні землі Русі, або Польщі. Я хочу спростувати цю тезу використовуючи для бази таку науку як логіка.

   Отож почнемо з руйнування міфів про Україну як окраїну Русі. В 9-му столітті Святослав мав намір перенести свою стлицю на Дунай - аби вона стала центром Русі, там не склалося. Але факт в тому, що століттям раніше центром Русі став Київ... Досить дивно бачити столицю на окраїні - може ви не згідіні? Якщо перетворити в сучасні реаліх, то це-б виглядало приблизно як столиця Росії у Владивостоку... Тупо - не правда-ж?
   Взагалі сама Русь ділилася по кольорам - на Червону (Галичина), Білу (Білорусь) і Чорну (сам Київ, Волинь, Чернігівщина, південні землі Білорусі). І тут виникає логічне питання - якщо всі це землі означені кольорами - то чому російські землі без кольорів? Чи білоруси теж на окраїні жили?
   В цьому нарямку можна довго дискутувати - але факт є факт, ще в 9-му столітті Київ став столицею Русі, хто-б і що не казавю Нині він столиця України - логічне передача спадщини.

   Якщо дивитися на польський варіант назви нашої країни, нібито назва "Україна" це з польського то виникає досить логічне запитання. А чи є взагалі в польській мові щось співзвучне?
   Візміть перекладіть слово "окраїна" на польську і... ...отримаєте досить неспівзвучне слово "peryferiya" - це-ж як треба курнути було полякам аби так слово перетворити в "Україна"?.. Хоча для справедливості хочу наголосити про те, що на окраїнні землі поляки використовували інше слово - margines.

  Далі мене зацікавив чудовий факт - в середині 90-х на території Боснії і Герцеговини існувала сербська держава, що мала назву "краjна Српська" - в перекладі "Сербська країна". Точно так-же як свою країну називав Хмельницький - Украйна, тобто "В країні", "В державі".

  Висновки робіть самі. Але насправді факт того, що імперська ідеологія завернула саме в цьому питанні так це дуже добре. Адже висловлюючи такі ідеї росіяни вже відштовхують українців Заходу і Сходу подалі від себе, а для нових поколінь українців вони сіють лише ненависть - проти росіян і Росії. Так хай-же живе цей імперський міф в ім'я процвітання України!

Як Сагайдачний москалів бив

264831_1_361.jpg

У жовтні 1618-го московське військо ”в великом ужасе” відступило до своєї столиці й зачинилося в ній. Із кремлівських мурів стрільці й городяни з острахом дивилися, як  Арбатом до Москви підходять запорожці гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

У Московському царстві наприкінці XVI ст. згасла династія Рюриковичів. Невдовзі країну охопила громадянська війна — Смута. Аби покласти їй край, 1610 року боярський уряд — Семибоярщина — запросив на престол сина короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ — 15-річного королевича Владислава. Той мав прийняти православ’я, католицизм у Московії не поширювати, у всьому радитися з боярами й не карати нікого без суду й слідства. Попервах Москва й інші міста охоче присягали новому цареві. Присягнув йому і 14-річний боярський син Михайло Романов. Ім’ям Владислава навіть почали карбувати монету.

Але фанатичний католик Сигізмунд ІІІ не хотів, аби син приймав православ’я. Та й хвилювався: московити перед тим убили двох царів, а ще одного — запроторили в монастир. Тож до Москви польський гарнізон увійшов без нового царя. У країні вибухнуло повстання. Народне ополчення, зібране князем Дмитрієм Пожарським і нижньогородським купцем Кузьмою Мініним, 1612 року поклало край польсько-литовському пануванню.Невдовзі на земському соборі на трон обрали 16-річного Михайла Романова — родоначальника майбутньої династії Романових.

— Миша Романов молод, умом не дошел, и нам не поваден будет, — вирішили бояри.

Нова влада відразу заходилася вибивати податки з розореної країни. Невдоволенням з цього приводу й вирішив скористатися Владислав. Подорослішавши, він вирішив поборотися за московський престол. 1616-го він маніфестом закликав московитів ”бить ему челом и покориться как законному государю”. Владислав нагадував, що й Михайло Романов присягав йому, й запевняв, що за його влади всім жити стане краще.

Наприкінці 1617 року королевич вирушає здобувати силою московський престол. Але справи в нього відразу пішли не надто добре: бракувало грошей, задарма військо не хотіло воювати, а серед потенційних підданих виявилося замало його прихильників. Владислав не зміг узяти Можайськ — фортецю, що прикривала шлях на Москву. Навесні 1618-го він звертається по допомогу до козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Той погодився допомогти королевичу як законному претендентові на московський престол. І влітку 1618-го 20-тисячне козацьке військо рушило на Москву.

”Запорогов” московські літописці характеризують як ”змии лютыи и волцы хищницы”, жорстокіших за татар. Ось як відображено в літописі взяття міста Лівни: ”А пришол он, пан Саадачной, с черкасы... и Ливны приступом взял, и многую кровь християнскую пролил, много православных крестьян и з женами и з детьми посек неповинно, и много православных християн поруганья учинил и храмы Божия осквернил и разорил и домы все християнские пограбил и многих жен и детей в плен поимал”.

Фортецю Єлець гетьман узяв хитрістю, імітувавши відступ. Місцевий воєвода кинувся навздогін — ”со всеми людьми из города вышел” — і потрапив у влаштовану козаками засідку. Тут вони захопили татарське посольство, яке поверталося до Криму з великими грошима.

У поході уславився майбутній гетьман, а тоді полковник — Михайло Дорошенко. На чолі авангардного загону — як у народній пісні: ”попереду Дорошенко, а позаду — Сагайдачний” — він узяв міста Лебедянь, Данков, Єпіфань, Скопин і Ряжськ.

Не піддалося козакам лише місто Михайлов. Після першого невдалого штурму роздратований гетьман погрожував оборонцям, що невдовзі візьме місто ”яко птицу рукою своею и предаст огню”, і обіцяв їм відрізати руку та ногу і віддати собакам. Та михайловці відбили і другий штурм. Залишивши під мурами цього ”середньовічного Сталінграда” майже тисячу загиблих, ”всепагубный враг Саадачной с остальными запороги отиде от града со страхом и скорбию”. Щодо страху, то тут літописцям навряд чи варто вірити. Бо невдовзі запорожці форсували Оку, взяли міста Каширу, Касимов і Романов. Сагайдачний особисто подолав у двобої воєводу Бутурліна. Отоді-то на решту керманичів московського війська ”напал ужас великий” і вони відступили за кремлівські мури.

Під Москвою запорожці з’єдналися з 14-тисячним військом королевича. Гетьман передав йому полонених воєвод, а навзаєм отримав прапор та булаву. Штурм міста мав відбутися 12 жовтня вранці. Але польські сапери не зуміли підірвати стіну. Тож козаки ухилися від участі в битві. Невдовзі Владислав і Сагайдачний відступили від Москви. Запорожці взяли посади довкола Серпухова. А в околицях Калуги лютували так, що й через 10 років там на місці восьми сіл лишалися лише згарища. Це була така собі ”операція з примушування до миру” московитів.

Прикордонного Курська на зворотному шляху гетьман чіпати не став — ”присылал от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска, уезду и в нем живущим воинству своему заповеда ни единого зла сотворяти”. 1620-го від імені Війська Запорозького відправив посольство до Москви й запропонував Михайлові Романову ”служить напротив всяких его царского величества неприятелей”. Той подякував, виділив ”300 рублев легкого жалования”, а від послуг відмовився — мовляв, ні з ким воювати не збирається.

1621 року гетьмана Сагайдачного було смертельно поранено в переможнійдля нього битві з турками під Хотином. У панегірику ”На жалобний погреб зацнего рицера Петра Конашевича-Сагайдачного” ректор київської братської школи Касіян Сакович серед іншого зазначив:

"Полуночниі тиж краї будуть памятати

Долго єго мужество, бо ся ім дал знати.

Великого звіжества там доказуючи,

Мєста і городи іх моцниє псуючи."

У фільмі ”1612” запорожців зображено поліцаями при ”тогочасних натовцях”

Радянська історіографія оминала увагою московський похід Сагайдачного. Бо ця подія не вписувалася в концепцію ”віковічного прагнення українського народу до возз’єднання з російським”.

Сучасні російські історики здебільшого інтерпретують похід як провальний, бо, мовляв, Москви та деяких потужних фортець козаки не взяли. Утім, Сагайдачний і не ставив за мету покласти козаків під мурами Кремля за царя Владислава Жигімонтовича. Козаки взяли поважні трофеї —за тогочасною воєнною логікою більш, ніж досить, щоб вважати похід вдалим.

Наголошують і на тому, що похід був політичною помилкою. Адже невдовзі козаки тікали на територію Московського царства, де оселялися біля тих міст, які палив Сагайдачний. Натомість воєводам цар наказував, аби вони ”к черкасам имели береженье и ласку”.

У новому російському історичному фентезі ”1612” українських козаків зображено такими собі поліцаями при ”тогочасних натовцях” — закованих у лати польських крилатих гусарах і найманцях-мушкетерах.

Гетьман ніколи не напивався п’яним

Петро Конашевич-Сагайдачний (бл. 1570–1622) походив зі шляхетського православного роду з-під Самбора (тепер Львівщина). Здобув освіту в Острозькій академії. Запорозьким гетьманом став 1600-го. Сучасники про нього писали, що ”змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускав, з негодою боротися витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд, не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність”. Гетьман тримав військо в дисципліні — сам обходив вартових. Мало спав, і, наголошують очевидці, ніколи не напивався п’яним, як це водилося серед козаків. Також відзначають, що був він ”скупим на слова” — тобто мовчазним. Хоча, за потреби, міг виголосити промову.

Сагайдачний уславився передусім морськими походами на турецькі володіння.

http://politiko.ua/blogpost62375

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
69
предыдущая
следующая