Меня давно раздражают, наспех сделанные, "карты Украины 17 века", которые гуляют по интернету, и которые призваны показать, как Украина, якобы, должна быть "благодарна" Российской Империи за "подаренные" территории. Ясно, что эти поделки состряпаны далеко за пределами Украины, людьми, которые абсолютно не знают её истории...

Если времена феодальной раздробленности Киевской Руси достаточно обстоятельно отражены еще в советских исторических картах, то время Великих Княжеств не имеет ни одной полной карты. С 1322 года все украинские этнические земли стали называться Великим Княжеством Русским. Как советские, так и современные, российские исторические карты, "почему-то" уделяют все внимание Великому Княжеству Литовскому. Полное название Литвы – Великое Княжество Литовское, Русское и Жемайтское, т.е. это государство состояло из трёх Великих Княжеств. Великое Княжество Русское в составе Литвы, "понятно же", на картах никак не обозначено.

Чернигово-Северская земля, Киевская земля, Волынь, Подолия, Галичина, Дикое Поле на этой советской карте – это и есть то самое, Великое Княжество Русское, о котором так не любят упоминать российские великодержавные историки и политики (да это и не мудрено: ведь тогда, сразу же, ломается такая стройная ложь о 1000-летней российской государственности).

В 1432 году, во время внутренне-политического конфликта в Литве, православная шляхта посадила Свидригайла Ольгердовича на Великое Княжение Русское. Таким образом, единое Русско-Литовское государство, на некоторое время, раскололось на Великое Княжество Литовское и Великое Княжество Русское. В 15-16 веках некоронованными королями Руси были князья Острожские.

Богдан Хмельницкий, в свое время, говорил, что он единовластный самодержец русский и достаточно имеет сил в Украине, Подолии и Волыни, в княжестве своём по Львов, Холм, и Галич. В 1658 году, согласно статей Гадячского Соглашения, Украина, под названием Великого Княжества Русского (в составе Киевского, Черниговского и Брацлавского воеводств), стала третьим сувереном Речи Посполитой, на равных условиях с Королевством Польским и Великим Княжеством Литовским. Соглашение с украинской стороны было подписано Иваном Выговским, Гетьманом Войска Запорожского Низового.

И факт того, что казацкие послы с самого начала переговоров требовали включения в состав Великого Княжества Русского еще и Русского (с центром во Львове!!!), Волынского, Белзского и Подольского воеводств, красноречиво свидетельствует о том, что сам термин – Великое Княжество Русское – крепко держался в украинском национальном и политическом сознании на протяжении веков. Народ четко представлял настоящие границы своей Родины! Абсолютно очевидно, что до тех пор, пока существовало Великое Княжество Русское, ни о каком другом русском государстве не могло быть и речи!!!

И чужестранцы, как, например, Павел из Алеппо (1654 год), называют украинцев русинами или русами, отличая их от москвинов, которых, вплоть до начала 18 века, знали только под названием москов, московитов, москвинов или москалей. Ввиду того, что Петр 1 всходил на трон еще Московского Царства, этноним "русские", "россияне" появился в Российской Империи во второй половине 18 века. Следовательно, все, что касается российской истории до первой половины 18 века нужно называть "московское", "древнемосковское". Термином "руський", "русский", "древнерусский" нужно помечать исторические события только Великого Княжества Русского! Киевская Русь не исчезала – от нее откололись все колонии и осталась метрополия – Великое Княжество Русское! Правопреемником Киевкой Руси стало именно Великое Княжество Русское – Украина!

Не без користі промайнуло для мене останні 2 тижні без інтернету, хоча і тут відбулося щось цікаве...
За кілька днів прочитав роман на 712-ти сторінках "Пригоди бравого вояка Швейка" Ярослава Гашека. Твір дійсно чудовий. Через поневіряння та розповіді Швейка автор чудово передає відношення простого люду до влади, Великої імперії, ідеології війни, а також живо описує побут, соціальне становище та світогляд земляків, навіть можна сказати і всієї Європи. На прикладі Австро-угорської імперії показана прогнилість та недоречність такої форми управління, коли кілька різних народів, які зовсім різні за мовою, походженням, традиціями мають боронити щось, чого вони не можуть і навіть не намагаються зрозуміти і осягнути. Австрійці вважали чехів людьми третього сорту, чехи ненавиділи мадьярів, німці зверхнь дивилися на всю австро-угорщину... Як їх "угораздило" взагалі попасти в одну державу?
Просто жахливі умови існування простолюдина, якого як худобу забирають на фронт і так само відносяться до нього. Воші, сморід, хвороби, недоїдання, постійне п"янство зустрічаються на кожному кроці.  Абсолютний хаос при формуванні та відправленні ешалонів на фронт, ідіотські накази зверху, які не мають нічого спільного з реальним перебігом подій. Постійні та тотальні крадіжки на всіх рівнях влади "... і на сьогодні прийшов до такого висновку, що ... найбільше крадуть після поразки і після перемоги." Або "...у батальйонних рахунках відзначено один комплект (форми) зайвий. З цього приводу, я певен, може бути ревізія. Коли йдеться про якусь дрібницю, інтенданства обов"язково висилають ревізорів, а коли зникають дві тисячі пар чобіт, це нікого не хвилює..." Нічого не нагадує? І що саме огидне, що за 100 років людство практично нічого не навчилося... ті самі безглузді політичні чвари, постійні крадіжки, зверхнє ставлення влади до народу... Хіба що трохи зменшилось кількість вошей у матрацах, але пропорційно зросла кількість тараканів у голові... Тож, читайте класику і вивчайте історію і з ймовірністю 95% будете знати майбутнє... Нічого не міняється у цій помийній ямі під назвою Земля... Тільки такий добродушний оптимістичний ідіот як Швейк, що може жити не вникаючи у ці подробиці та не сприймати це близько до серця, може почуватися абсолютно щасливим у будь-якій ситуації, навіть перед стратою за зраду і шпіонаж...
Цікава роль відводиться жінкам тогочасної Європи. Вони, або багатодітні матері, які щовечора отримували прочухана від п"яних чоловіків, або курви, що підробляли проституцією по кабакам, і часто, від таких же бідних вояків, замість оплати отримували "по пиці". Не знаю, бачив таких, як підробляв у кафе та ресторані, але у повсякдевному житті такі не зустрічалися, або маскуються... Взагалі-то емансипація бере гору...
І про українців... вони жили на кордоні між австро-угорщиною і Російською імперією. І ті і інші ставилися до них з підозрою та зневагою, і ті і інші закидали їм зраду інтересів Великої імперії та засуджували звичайних селян до повішання, обкрадали та принижували. А еліта, якщо і була, то розмовляла російською, німецькою, польською, французькою... І, коли ми, нарешті, здобули незалежність і шанс об"єднати український народ на історичній землі прадідів, на певній адміністративній території, що біль-менш окреслює проживання українського етносу, ми за 18 років не можемо збудувати єдину державу... Цей дух протиріч і суперництва чужих нам імперій на генетичному рівні живе у нас... Шкода, але судячи з історії, цій країні без державності довго не проіснувати... Невже "сильні світу сього" не помічають елементарних речей і не можуть провести паралелі? Чи їм це не вигідно, бо "найбільше крадуть після поразки і після перемоги".
Ще цікаво, що вже, будучи в Дубно і Луцьку зустрічаються розповіді та місця пов"язані з цим бравим вояком, але, судячи з книжки, він встиг дійти лише до Львова. Далі його не пустила смерть автора... Дуже шкода, що Гашек не зміг дописати цю книжку. Мабуть у нього ще було безліч ідей та творчих планів, але смерть чогось забирає саме тих людей, які мають грандіозні плани на життя!

На жаль, книжку я читав при будь якій нагоді: у метро, маршрутці, трамваї, вдома і в обідню перерву на роботі, але без олівця, і тому не можу привести безліч геніальних цитат, тож, хто не читав, вперед по бібліотеках  та книжкових магазинах!!! Бо книга просякнута тонким, хоча і дещо грубим, гумором та оптимізмом.

Додому поверталися ще зарано, то ж вирішили не виходячи з автобуса, що йшов на Рівно, проїхати до старовинного села Білокриниця, що у 5 км від Кременця, де розташований шикарний панський палац.

Знайти палац було досить легко, хоч він і стоїть не понад дорогою. Зараз у Панському палаці розташований лісотехнічний технікум, куди і показує стрілка від зупинки. Палац нагадує середньовічні англійські замки. Почав його будувати князь Чесновський у псевдоготичному стилі, що тільки-но входив у моду, у 40-х роках 19-того століття, але завершити не встиг. Завершував будівництво Олександр Воронін, що викупив маєток на аукціоні за борги. Перед смертю він заповідав лишити всі свої надбання на освіту місцевих дітей. Тож у 1892-році тут з"являється сільськогосподарська школа з трирічним терміном навчання, що проіснувала тут до Першої Світової війни. Територія технікуму і сам палац у гарній формі. Прибрані та пофарбовані. Є гарний парк та озеро з рибами та жабами... А також дендроголічний парк з різними деревами та грибами. Піймавши маршрутку до міста, ми поїхали додому, бо ще мали плани відсвяткувати День Народження у місцевому ресторані...

Було не дуже людно , зате смачно!

А перед цим ми забігли практично за кілька хвилин до закриття до представництва Life:), де Света підключилася до цього оператора і купила собі чехольчик для нового телефону. Представники, розгорнувши паспорт кілька разів протягом оформлення документів вітали її з Днем Народження і в кінці подарували портативний зарядний пристрій...

Цікавий матеріал з історії Софії Київської - за посиланням:

http://www.namaste.org.ua/news.php?id=1665

 

В принципі я обожнюю подорожувати. Однак літо – це спекотна пора роботи. Роботи, яку я не проміняю ні на що, крім, хіба що, родини. Однак це – окрема тема.

Робота – це археологія. Ні, археологія – це життя! І яка тут може бути подорож, коли експедиція два місяці стоїть на одному місці і копає одне поселення? І є лише один вихідний – неділя. І то – для студентів. А мені треба встигнути те, те і ще оте. Однак на це я ніколи не нарікаю. Я люблю свою роботу.

Однак хочу розказати про одну подорож, майже без відриву від виробництва

Після дощу, коли працювати через мокру землю неможна, оголошено вихідний. І я йду до не найближчого села, бо найближче вже приїлось. Отже, ще один студент – Артем, нав’язується до компанії. Важко сказати, чи він про це пошкодував.

Отже, п’ять кілометрів до хутора Пасіка вздовж правого берега живописної ріки Сіверський Донець через лісостеп і фермерські поля, а ліворуч від нас – крейдяні гори.

Хутір Пасіка – це одна вулиця. Найгарніший будинок – у місцевого фермера. З різними воротами і альтанкою. а ще – з великим кудлатим чорним собакою, який намагається показати, що він – справжній охоронець.

Це і є Харківська область. (Експедиція стоїть в Донецькій області).

Далі за два кілометри – село Яремівка. Це вже три вулиці. З двома крамницями. З тракторною станцією. З цвинтарем. З братською могилою радянських воїнів, які загинули під час Великої Вітчизняної війни. На жаль, без пам’ятних плит на могилах. Бо вони були металевими, і їх відґвинтили. Зате у казахського воїна з довгим і дивним для нашого вуха ім’ям з’явився новий гранітний пам’ятник.  Казахстан пам’ятає своїх воїнів. Та ще скульптура радянського воїна стоїть непохитно, її навіть пофарбували цієї весни.

В Яремовці знаходиться літня резиденція художника і скульптора В’ячеслава Гутирі. Те, що це – вона, можна відразу зрозуміти за скульптурами у стилі казок з крейду і пісковику у дворі, за дерев’яним з крейдяною совою колодязем, за крейдяним Стоунхенджем, розписаними воротами, а, головне, - за діжкою Діогена. Так, В’ячеслав Гутиря живе влітку в діжці, як Діоген. Щоправда, діжка велика – трохи більша за довжиною за діжку-цистерну, в яких перевозять газ, і розписана у стилі літнього неба. Хоча в цьому році майстер розпочав будівництво зрубу. Діжка це, мабуть, не дуже зручно.

Ще за три кілометри – село Студенок. На в’їзді (для нас – вході) до села стоїть стовп з гербом села – кабан на щуці. Бо здавна мешканці села жили з рибного і мисливського промислу. А гербом Яремівки є олень. Майже скіфський. З гіллястими такими рогами. Та в’їзд – це ще не саме село. Треба ще перейти Донець. Тоді ліворуч побачимо ставок з качками, а праворуч – фонтан у вигляді скульптури давньоруської жінки і написом «Ласкаво просимо!». Приємно те, що вода – питна. В Яремівці ще збереглась одна хата ХІХ ст. Саманна мазанка під очеретяним дахом. І її клуня середини ХХ ст. – теж мазанка, але під залізними листами. Хата завбачливо зачинена теперішніми господарями на замок. Однак подвір’я страшенно поросло травою і кущами. З неї можна було б зробити один з пунктів непоганого туристичного маршруту, однак... Церква чомусь теж зачинена, хоча православні церкви мають працювати весь день . На цвинтарі теж відсутні майже всі таблички, крім прізвищ сержантів. Дивно. Щоправда, біля пам’ятника радянському воїну лежать квіти. І за те спасибі. Двоповерхова школа. На другому поверсі всі вікна – пластикові. Ми йдемо до шкільного музею. Грець із тим, що вітрина з нашими археологічними знахідками стоїть в кутку. Зате як там оформлені «сучасні» стенди про декабристів (були декабристи і з Ізюмського району Харківщини), кріпацтво, революцію і війну. Де ретельно зібрані всі дані з сусідніх сіл. І окремий куток з казахською етнографією. Дізнаємось, що казахи регулярно приїздять сюди і оплачують поїздки місцевих дітей до Казахстану. Так Казахстан пам’ятає своїх воїнів.

Повертаємось до табору. Порахуйте відстань  А в мене ще й повний рюкзак яблук від Гутирі

Так потім виявляється, що на один день приїхала частина наших офіцерів (в експедиції цей термін позначає приблизно те саме, що й в армії). Так що в найближче село ми все таки їдемо

А коли я спитала студентів. чи не хоче хтось пограти в бадмінтон – це їх, здається, добило.

Вони не знають, що за розмовами про археологію я не спала до четвертої ранку. А підйом – о шостій. І знову розкоп. Я люблю свою роботу

Для тих, хто цікавиться філософією, історією, психологією,політтехнологіями.

Перед двома мавпами лежить банан, що впав зверху, невеликий і вже злегка млявий.А зверху звисає кетяг великих і стиглих бананів, а далі-ще кетяг.Вся проблема в тому, що мавпа не може дотягнутися до цих стиглих і смачних кетягів, палиць в банановому гаю немає і вгору залізти теж не може.

Що робитимуть наші середньостатистичні мавпи?

Правильно: почнуть битися за злегка підгниваючий банан, лежачий перед ними, ну, можливо, заздалегідь полазив, пострибавши, почухавши у кого що свербить, і зрозумівши, що кетяг бананів недосяжний.. У нашому конкретному випадку результатом такого прояву теорії Дарвіна про виживання більш хижого і сильного індивіда будуть, можливо, вирвані клаптики шерсті і синяки у обох мавп. А треба було цим мавпам всього лише думати на крок далі і об'єднатися, підсадивши одна іншу на бракуючий метр.І замість гнильного банану, що роздавився в сутичці, попереду у них був би не один кетяг бананів, а усі,що в окрузі. Але для цього мавпа повинна була бути вище за свій ЕГО, щоб отримати масштабніший результат.

А поки ж наші мавпи з байки погнавшись за дрібницею,обмінявшись стусанами, втратили не тільки їду і клапті шерсти, вони втратили МОЖЛИВІСТЬ СТАТИ ВИЩЕ ТВАРИННОГО СТАНУ.

Мабуть, поняття "стати вище  тваринного стану" включає не лише зовнішні ознаки  (ходіння на двох ногах, використання інструментів, техніки і так далі), але і внутрішні (стан мозку, внутрішню самоорганізацію, моральність діяльності і так далі)?

   До 1909 р. Г. Стрипський працює у Трансільванському музеї м. Коложвар, а далі – шкільним інспектором у Мараморош-Сігеті. Відтоді ж починає збирати етнографічні матеріали у селах жупи Унг для Мадярського Народного Музею в Будапешті. Із 1910 р. аж до смерті працює в етнографічному відділі названого музею… За публікацію про найдавніший румунський друк латинкою (Євангеліє ХVІ ст. ) Стрипського обрано членом Румунської академії наук. За науково-дослідну роботу в царині давніх закарпатських рукописів і стародруків 4 березня 1914 року Гіадора Миколайовича прийнято дійсним членом історико-філологічної секції НТШ (Наукове Товариство ім. Шевченка), яке виконувало тоді роль Української академії наук. 

  У 1916 році Гіадор Стрипський видавав у Будапешті журнал «Украніа» - перше угорськомовне друковане видання, повністю присвячене Україні. Із 1918 р. пропагував ідею «самостійної України» і видав згодом на цю тему брошуру на угорській мові «Малоросія або Хто такі українці?»…
1907 року в Унгварі окремою книжечкою під псевдонімом видано нарис Стрипського «Записки із Верховини». Це – художньо опрацьовані подорожні нотатки і враження автора нарису від першого знайомства із Ужанською Верховиною.

   Великий Березний (Закарпатської області) належить до невеличких гірських селищ, які майже завжди поступаються рівнем соціально-економічного розвитку низинним містам. У радянський період райцентр Ужанської долини досяг помітного промислового прогресу, проте більшість підприємств з відомих причин припинила свою діяльність. Нині селище повертає собі статус торгового містечка, яке отримало ще 1778 року. Адже саме ця галузь переважає у приватному бізнесі, який поступово стає визначальним у економічному становищі населення.   Наприкінці 18 століття Великий Березний був популярним торговельним центром не лише для жителів селища і довколишніх сіл, але й Перечинщини, Турківщини Львівської області. Такому визнанню сприяв найбільшою мірою ярмарок, який проводився щотижня у нижньому кінці. Сюди з своїм крамом з’їжджалися селяни і ремісники навіть з Ужгородщини, які тільки торгівлею могли заробити гроші для сплати податків, придбання посуду, сільськогосподарських знарядь, одягу та взуття.   Треба відзначити, що про великоберезнянський ярмарок збереглося чимало переказів, анекдотів, спогадів. Адже то було не просто місце для продажу-купівлі, а й для розваг, веселощів, цікавого дозвілля веселунів, витівників. Одні просто демонстрували свої таланти, інші прагнули заробити копійчину, треті організовували щось на зразок сьогоднішніх гральних закладів. Словом, хтось виграшно торгував, а дехто необачно тринькав свої статки. Відвідували залюбки ярмарковий майдан і звичайні любителі видовищ, які не мали за душею ні цента. Часто приїжджали на двох возах сусіди чи куми, які обували одну пару чобіт пополам: з купки сіна виглядала одна взута нога. Жартівники-пустуни нерідко «викривали» таких пихатих газдів.   Популярною була корчма, яка запрошувала відвідувачів написом: «Гоп, стуй! Ту є добрий напуй. Днесь - за гроші, завтра - дарьмо». Звичайно, особливий інтерес до ярмарку мали селяни, котрі купували-продавали худобу, овочі, збіжжя. Непоганий збут мали і місцеві та приїжджі ремісники, які не лише пропонували готові речі, але й на очах виконували замовлення. Словом, великоберезнянський ярмарок багато чим нагадував описаний Гоголем Сорочинський.   Як би не було, але дозвіл на проведення таких ярмарків мали тоді далеко не всі і більші містечка. Тому й не дивно, що у Великому Березному облюбували собі місце для проживання і занять торгівлею підприємливі євреї, котрі заснували низку крамничок, корчем, великих спеціалізованих магазинів. Уся центральна вулиця від парку до залізничної станції була розбудована різними торговельними закладами та єврейськими помешканнями. Розвинута торговельна мережа спонукала і розвиток заготівельної сфери, хлібопекарської галузі, виробництва ковбасних виробів. Десятки літ діяла фабрика з випуску газованих солодких напитків «Грюнфельд», яку купували і в Ужгороді та інших містах Закарпаття. По товари у наше селище приїздили жителі сусідніх районів Львівщини, які виконували замовлення для сусідів, родичів, за безцінь скуповували тут худобу та відправляли у різні місця Європи навіть купці з Будапешта і Праги. Великий Березний мав вигідне розташування на торговельному шляху , який з’єднував Прикарпаття і Словаччину.    У такому середовищі звичайним явищем була і діяльність лихварів, яких у Великому Березному було досить багато як для невеликого селища. Мінімальний лихварський відсоток складав 16-20, а «нормальний» - від 30 до 50 річних. Нерідко за невиконання умов позики доводилося удвічі збільшувати суму виплати боргу. Бідні селяни були дуже пригнічені лихварськими поборами і часто позбувалися своїх господарств, стаючи злидарями.   Значним імпульсом для зміцнення статусу торгового містечка стало прокладання залізниці через Великий Березний до Львова. Тепер товари мали ще більше можливостей для перевезень на далекі відстані. Тому вагони з дешевою худобою відправлялися з станції селища досить часто. На будівництві залізниці були зайняті спеціалісти з різних країн, які хотіли розважатися і відпочивати цивілізовано. Тому при цукрарнях, корчмах облаштовували шашкові та шахматні столи. А у ресторані Валдмана на подвір’ї бажаючі грали у кеглі. Таким чином торговельна мережа прислужилася і розвитку спорту у нашому селищі.   У роки війни багато торговельних закладів у Великому Березному закрилися не лише через економічну скруту, а й через переслідування та виселення євреїв, яким належала переважаюча частина магазинів, кав’ярень, продовольчих цехів. У повоєнні часи монополію на торговельне обслуговування жителів Великого Березного отримала райспоживспілка, пайовиками якої стало практично усе працююче населення. Колектив об’єднав цілу мережу закладів, які займалися не лише продажем, а й заготівлею сировини, виробництвом ковбасних, кондитерських виробів, випічкою хліба, випуском безалкогольних напоїв, пошиттям білизни, організацією громадського харчування і т. ін.. Великоберезнянські кооператори здобували перемоги на професійних конкурсах, славу мав випечений ними хліб, кондитерські вироби.   Нині торгівлею у селищі займаються переважно приватні підприємці, які надали нового змісту діяльності колишніх кооперативних закладів. Працюють у селищі ринок, ресторани, кав’ярні, супермаркети, магазини. Торговельна мережа широко розгалужена, надає різноманітні послуги на рівні сучасних міст. Відчувається, що традиції цього виду обслуговуючої сфери мають міцне і давнє коріння.                                                                                                            Віталій Грега

Не пийте пиво виробництва групи “Carlsberg Group”! За антиукраїнську позицію керівництва компанії.

Ось яка ця позиція: Генеральний директор компанії “Славутич” (Carlsberg Group) Петро Чернишов у власній колонці в журналі “Кореспондент” (№19, 28.05.2009) вивалив із себе таке: “Ориентир на запорожских казаков – плохое подспорье в построении развитого и правого государства. Таких идолов можно и уступить соседям”.

Хоч історії Запорозької Січі гендиректор, як слід не знає, зате точку зору на неї має. Запорозьких козаків він порівнює із сомалійськими піратами. Запорозьку Січ, борців за визволення Чечні та сомалійських піратів цей великорозумник називає “Организованным Преступным Сообществом”.

“Спудейське братство Києво-Могилянської Академії” перше відреагувало на геніальні висловлювання генерального директора Петра. Серед вимог – спростування та звільнення людини, яка принижує національну гідність українців. Студенти закликали українців бойкотувати пиво, яке виробляє “Carlsberg Group”, а саме: “Славутич”, “Львівське”, “Балтика“, “Tuborg”, “Carlsberg” і “Holsten”.

Добра пропозиція! Петро її зрозуміє. Особливо, коли в очах партнерів виглядатиме людиною, що своїми заявами шкодить їхньому бізнесу.

До вимог “Спудейського братство Києво-Могилянської Академії” приєдналося Козацьке братство бойового Звичаю Спас “Сокіл” та історичний клуб “Холодний Яр”.

Закликаючи українців не пити пиво згаданих марок, ми й радимо не передплачувати і не купувати журнал “Кореспондент”.

З Майдану.

В Україні поштові марки вперше з'явилися в часи створення незалежної Української держави в 1918 р. Творцями сюжетів цих поштових мініатюр були видатні графіки Нарбут Георгій Іванович і Середа Антін. Після цього — більш 70 років Україна жила без власних марок, хоча ще 1947 р. УРСР стала членом Всесвітнього поштового союзу.

Лише з 1992 р. в Україні почали друкуватися власні марки незалежної держави.Першу серію марок державної пошти УНР (5 купюр з номіналом 10 — 50 шагів) віддано в обіг у сер. липня 1918, а 04.01.1919 додано марку вартістю 20 гривень із зміненою назвою «Українська Держава». У червні 1918 в Києві видано 6 гербових марок з номіналом 40 шагів — 10 карб. Рисунки для них виконали Г. Нарбут (8), А. Середа (3) і Л. Обозненко (1). На основі закону від 18.04.1918 частину першої серії, названої «шагівковою», друкували на картонику і з написом на звороті «Ходять нарівні з дзвінкою монетою». Їх вживано замість монет, які зникли з обігу.Щоб зупинити наплив з Росії давніх п. м. і запобігти втраті державного скарбу, 20.08.1918 гетьманське Мін-во Пошти ухвалило передрукувати всі наявні запаси рос. марок укр. держ. гербом. Вперше такі п. м. з наддруком тризуба появилися в обігу 13.08.1918, а листівки вже 16.07.1918. Наддруки робилися місцевими засобами у 6 поштових округах: Київ., Полтавській, Харківській, Катеринославській, Одеській і Подільській. Тризуб відтискали всілякими способами, нерідко ручним, тому виникло багато відмін його форми, величини й кольору. Досліди виявили 52 основні типи тризубів, 68 варіантів і 13 хибодруків, разом 133 головні відміни. Українізації підлягли різні п. м. царської Росії, а в Жмеринці 08.08.1919 додано тризуб і на п. м., виданих урядом О. Керенського 1917. Всі українські п. м. були на Україні в обігу ще деякий час після залишення її Директорією УНР. Найпізніша стверджена дата — 05.07.1921 (Катеринослав).Прибувши до Тарнова в Польщі, уряд УНР ухвалив 26.08.1920 вилучити з обігу всі попередні власні випуски і замінити їх новим виданням з 14 купюр, що були саме в друку. Це т. зв. віденська серія з номіналами 1 — 200 гривень, для якої рисунки на 6 купюр виконав М. Івасюк. Друк марок закінчено 31.05.1921, але вже в листопаді 1920 уряд перебрав частину накладу купюр 10, 20 і 40 гривень з наміром вживати нові п. м. на звільненій від більшовиків території. Для цієї ж мети вже 01.08.1920 виготовлено в Тарнові серію з наддруком на «шагівкових» п. м. УНР «Кур'єрськопольова Пошта» і новими номіналами у гривнях. Також 02.05.1922 з доручення екзильного уряду УНР наддруковано на трьох марках віденської серії «УПП» (11 купюр). Ці видання в обігу не з'явилися.Українські тимчасові п. м. почали фальшувати вже в кінці 1918 на Південній Україні, а пізніше фальсифікати продукували спекулянти за кордоном. Вони підробляли наддруки і поштові штемплі та творили навіть неіснуючі вартості, т. зв. «фантастичні». Союз філателістів України у Німеччині успішно виявляв ці фальсифікати.http://uk.wikipedia.org/wiki/

Кожен період в історії України відображено на поштових марках. Філателія охоплювала різноманітні теми: суто історичні, культуру , побут, природа тощо. І на сьогоднішній день багато людей захоплюються філателією! І вкладають величезні кошти в поповнення своїх колекцій, особливо старими марками.