хочу сюди!
Знайомства
 

Людмила

39 років, лев, познайомиться з хлопцем у віці 35-43 років

Замітки з міткою «історія»

Сортувати:
нові
популярні
Вид:
короткий
повний

R_

R_

наслідки входження України до складу Росії

… в цікавому аспекті показали наслідки входження України до складу Росії Г.Вернадський і М.Трубецькой. Так, у „Нарисах російської історії” Г.Вернадський вказує: „Велика кількість південноруської інтелігенції (головним чином, духовенства) вирушила до Москви... Ця південноруська інтелігенція здійснила величезний вплив на весь розвиток російської державності і культури. З уродженців Малої Росії набирали головні кадри церковних, а частково і державних адміністраторів, частково й офіцерські кадри армії протягом всього ХVІІІ століття” [2, 295].
    М.Трубецькой присвятив цій темі спеціальну статтю і зробив певні висновки:
• стара великоруська московська культура при Петрі І померла; культура, яка з часів Петра І існує і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської (української) культури [15, 365];
• при Никоні київська редакція старослов’янської мови витіснила московську в богословських книгах. В основу слов’янсько-російської культурної мови була покладена церковнослов’янська мова київської редакції [15, 365];
• з часів Петра І російська поезія старого великоруського зразка пішла „в народ” для вищих (в культурному сенсі) прошарків суспільства, і віднині стали існувати лише поетичні традиції, які ведуть свій початок від західноросійських (мається на увазі – українських) силабічних віршів слов’янською мовою [15, 366];
• російська оповідально-прозаїчна література після петровського періоду примикає саме до західноросійської традиції перекладних повістей; тубільна московська традиція загинула, так і не розвинувшись [15, 366];
• вся російська риторика післяпетрівського періоду, як церковна, так і світська, виходить з українських традицій [15, 366];
• в Росії не було драматичної літератури. При дворі ставили лише твори С. Полоцького. Російська драматична література післяпетрівського періоду генетично пов’язана саме з українською шкільною драмою. Таким чином, ми бачимо, що в усіх видах післяпетрівська російська література є прямим
продовженням західноросійської (української) літературної традиції [15,366];
• та ж картина спостерігається і в інших видах мистецтва: музиці, вокальному співі, живопису (іконопису, портреті), церковній архітектурі [15, 366];
• ставлення до релігії і напрямки розвитку церковної і богословської думки природно мали примкнути саме до західноруської традиції [15, 367];
• нарешті, характерно, що і погляд на стару великоруську культуру, засвоєну в післяпетрівську епоху, був за походженням своїм західноросійським: про культуру допетрівської Московської Русі було прийнято висловлювати ті судження, які в ХVІІ ст. висловлювали „вчені” українці [15, 367].
    М.Трубецькой підкреслює, що на межі ХVІІ – ХVІІІ ст. відбулась українізація великоруської духовної культури. Відмінності між західноросійською і московськими редакціями російської культури були стерті шляхом викорінення московської редакції, і російська культура стала єдиною [15, 367]. Він зазначає, що українізація була містком для європеїзації [15, 368].

    Однак при цьому треба враховувати думку Д.Дорошенка, який, проаналізувавши погляди М. Трубецького, вказував, що українська культура не була пересаджена Петром І на великоруський ґрунт, бо він запозичив від неї лише окремі, так би мовити, формальні сторони, так само, як із Заходу він брав не внутрішній зміст європейської цивілізації, а зовнішні практичні досягнення [8, 384]. Д. Дорошенко вказує на негативний результат цього процесу для України, на який М. Трубецькой не звернув увагу: „Для України відплив культурних сил мав негативні наслідки... Україна ставала глухою провінцією, втрачала конкурентоздатність поряд з досягненнями, які почала здобувати нова українська культура" [8, 385].
    Особливо актуальним на сьогоднішній день є твердження Д. Дорошенка, що не можна все звужувати до літератури: українська література – це не все те, що писалось на народній українській мові, яка поступово перетворилась на літературну мову. Російська мова у 1-й половині ХІХ ст. ще більшою мірою, ніж мова українська, слугувала знаряддям для поширення ідей українського сепаратизму [8, 385]. Д.Дорошенко зауважує, що Д.Велланський, В.Лесевич, К.Остроградський, М.Костомаров, О.Потебня, В.Антонович, О.Кістяковський, М.Ковалевський, К.Ушинський, М.Туган-Барановський, Овсяненко-Куликовський – це ті українці, яких князь М.Трубецькой міг віднести до числа російських вчених лише на тій підставі, що вони писали свої праці російською мовою, але це продукт творчості українського генія, і ми не маємо права від них відмовлятися [8, 384].

    Література:
2. Вернадський Г.В. Начертания русской истории. – М.: Абрис-пресс, 2004. – 368с.
8. Дорошенко Д. К украинской проблеме // История. Культура. Язык. – М.: Прогресс, 1995. – С.384 – 385.
15. Трубецкой М.С. К украинской проблеме // История. Культура. Язык. – М.: Прогресс, 1995. – С.362 – 380.
8

konovchenko

konovchenko

Київська Русь: етнічні і політичні процеси після її розпаду

Питання походження націй на теренах колишньої Київської Руси є складним і заплутаним, як через повільність і нечіткість самих етнічних процесів, так і через брак методів, що точно досліджують предмет. Тому цікаво було б подивитись на процеси етногенезу з незвичної точки зору. Можливо саме так вдасться прояснити деякі спірні моменти історії...

ЧАСТИНА І

Радянські, та й деякі сучасні російські історики і політики, вважають що українці з'явилися на історичній арені в 14 ст., після того, як "дрєвнєрусская народность"розділилася на "три братні народи"...

В  принципі, з ними можна, де в чому, погодитись... Український народ має давню і багату історію, але, справді, українці, як сучасна політична нація, що почала відчувати себе суб'єктом політичного процесу, дійсно, з'явилися в 14ст...

Взагалі, питання походження націй на теренах колишньої Київської Руси є складнимі заплутаним, як через повільність і нечіткість самих етнічних процесів, так і через брак методів, що точно досліджують предмет. Тому цікаво було б подивитись на процеси етногенезу з незвичної точки зору. Можливо саме так вдасться прояснити деякі спірні моменти історії... В фінансовому технічному аналізі є постулат "Ціна враховує все", тобто всі складові, що впливають на ціну товару, вже враховані в самій ціні і немає потреби окремо вивчати залежність ціни від політичних, економічних і інших чинників. Якщо застосувати цей постулат в "політичному технічному аналізі", переінакшивши його на "Назва враховує все", то стане зрозумілим, що в усіх державних формаціях на теренах Київської Руси, які назвались однаково, протікали й однакові політичні процеси. А якщо якесь державне формування змінює назву, то це означає,що там змінюється і політичний лад, а політичні процеси набувають рис, характерних тільки для цього державного формування і треба шукати причин, що призвели до цих змін. Тобто: "Назва враховує все"...

Насамперед, треба зазначити, що держави під назвою "Київська Русь", свого часу, не існувало! Київська   Русь - це умовна назва, вигадана кабінетними вченими в 19 ст. Тому й ми будемо їю користуватися, як загальноприйнятою...

В Київській Руси, згідно давньої традиції все успадковував найстарший. Молодший же мав "служити" старшому брату, або збирати дружину і йти шукати нових земель. А вже звідти, якщо він був на це здатний, міг провадити свою власну політику. Власне, так і сталося з тим же Юрієм Долгоруким. Він був шостим сином Володимира Мономаха, і не отримавши в Україні у спадок "стола", пішов з дружиною шукати нових місць та нових "підданих"...

Але тут не можна підміняти історію розвитку слов'янських племен Київської Руси історією розростання і руху династії Рюріковичів. Ні за Олега, ні за Ігоря, ні за Ярослава, ні за Мономаха, коли ті приходили до Київа, Чернігова,Переяслава, Вишгорода, або йшли звідти, мешканці "не перетікали" з місця на місце разом з князями. Князі були сторонніми особами, що відображали інтереси племен та міст, але ніколи не становили суті самого народу!

Взагалі, Київську Русь спіткала доля всіх державних організмів, що були створені не за етнічним принципом, а за кровним родством представників правлячої династії. Величезні території, відсутність доріг, десятки племен, що розмовляють сотнями діалектів слов'янських, балтських, фінських, угорських, тюркських мов...

І все це розмаїття об'єднує тільки одне – постать Великого Князя, який сидить на київському столі. Саме він, силою свогоДуха і Кулака, має все це направляти, гуртувати навколо себе і... має молитись, щоб Бог дав йому сина, який правив би, як мінімум, не гірше за нього. Зрозуміло, все це не може продовжуватись вічно.Розростаються шляхетні роди – це призводить до захоплення нових територій. Чим далі, тим все меншають почуття "сродності" між їх представниками, все чіткіше починають проявлятися відцентрові тенденції... І в один день все це може вибухнути – брат "піде на брата". Таким "Великим Вибухом" для Київської Руси стала смерть Володимира Мономаха в1125 році. Саме після неї удільні князівства починають у вільному парінні свій відцентровий рух. Починалась доба роздробленості... Коли відцентрові тенденції вичерпуються, знову проявляють себе доцентрові сили. "Космічний пил" удільних князівств починає вільно "закручуватись у спіралі нових галактик" навколо міст, що існували на етнічних землях Київської Руси. Місцеві світлі голови, з того, що було у них під рукою, створюють свої політичні проекти "по образу і подобію" Київа. Зрозуміло ж, у кожного вже виходить щось своє, цілком оригінальне, наповнене місцевим колоритом. Результатом цих політичних процесів є поява в 13-14ст. на територіях колишньої Київської Руси справжньої "системи галактик" – низки Великих Князівств. Очевидно, що це вже цілком самодостатні формації, в яких доцентрові сили переважають відцентрові, що, власне, і дозволяє цим формаціям існувати стабільно на протязі віків. Отже поглянемо на, вже знайому, мапу 13-15 ст. і дамо коротку характеристику цим політичним одиницям...

 

 

1. Велике князівство Літовське, Руське і Жемайтське. Ця формація була створена на основі балтських і слов'янських племен Київської Руси. І те, що "батьки" цієї держави назвали своє творіння саме Великим Князівством, однозначно свідчить про те, що воно належить до "системи галактик " Київська Русь"; і що там, по смерті Мономаха, протікали, схожі з іншими князівствами, політичні процеси. Державною мовою в Великому Князівстві Литовському, Руському і Жемайтському була руська мова. Тут діяли правові норми "Руської Правди", написаної ще Ярославом Мудрим. Князівство карбувало свої власні гроші. Влада Великого Князя була номінальною, але, все одно, удільні князі міцно тримались один одного, бо так було "краще і зручніше". 2. Велике Князівство Рязанське Це князівство сформувалось на етнічних землях фінського племені ерзя (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%AD%D1%80%D0%B7%D1%8F), але через слов'янизовану політичну еліту, державною мовою тут стала церковно-слов'янська. Князівство карбувало свої гроші. 3. Велике Князівство Тверське. Це князівство сформувалось на землях фінського племені мєря. Державною мовою тут теж стала церковно-слов'янська, тут теж карбувались свої гроші. 4. Землі Великого Новгорода (або Великий Новгород). Великим Новгородом називалась незалежна держава, що об'єднувала етнічні землі спорідненних фінських племен: ільмєнь, чудь, вєсь, ямь, водь, іжора, нарова, корела... Якщо б ми не знали історію цієї землі, то застосовуючи тільки методи "політичного технічного аналізу", ми б зрозуміли, що політичний устрій цього державного організму все ж відрізніявся від інших земель Київської Руси. І справді, в Великому Новгороді не було власної князівської династії. Всі князі запрошувались на княженіє зі сторони. Тут карбувались свої гроші. Державною мовою була церковно-слов'янська. 4. Землі Пскова. Це теж було місто-республіка європейського типу, у своєму устрої дуже схоже на Землі Великого Новгорода. 5. Велике Князівство Московське. Це князівство сформувалось на етнічних землях фінських племен мурома та мєщора. Державною мовою тут теж стала церковно-слов'янська. З 1380 року князівство почало карбувати свої гроші.

 

Отже, для чого це все було перераховане... Насправді, перед нами "пройшли парадом" етноси, що виникли разом з українським етносом!!!  Не потрібно проводити роки в архівах, вивчати давні рукописи, документи. Можна просто поглянути на мапу тієї доби: "Є Велике Князівство – є новоутворений етнос!". Просто і логічно! Якщо українська нація в ті часи сформувалася в кордонах Великого Князівства Руського, і цього, в принципі, оппоненти не заперечують, то чому ми маємо заперечувати народження, наприклад, ерзянської політичної нації, коли ерзяни в 14 ст. теж мали своє Велике Князівство Рязанське? І саме консолідацією етнічних територій навколо столиці можна пояснити швидке вивищення Великого Князівства Тверського після виходу Твері зі складу Володимиро-Суздальського князівста (тепер стає зрозумілим, що Тверь була приєднана до нього суто механічно). Етнічними чинниками можна пояснити й перманентне протистояння Рязані і Пронська. Судячи з назви топоніма, Пронськ і його околиці населяли слов'яно–балтські племена, що ментально й політично тяжіли до Великого Князівства Літовського. Саме це й призводило до протистояння, яке виснажило Велике Князівство Рязанське – свого часу Москва без жодного пострілу приєднала Рязанські землі до своїх територій. А виникнення єдиної московської політичної нації на теренах двох фінських племен, можна пояснити тим, що мурома і мєщора були спорідненими племенами. В усякому разі, не випадково, колись єдина Рязансько –Муромська земля розпалась свого часу на окремі Рязанське і Муромське князівства, що тяжіли до різних центрів. Цей процес можна пояснити хіба що етнічними процесами, що протікали на тих територіях. Методами  "політичного технічного аналізу" можна вирішити і давню суперечку за спадок Великого Князівства Литовського, що точиться між сучасними білоруськими і литовськими істориками. В кордонах Великого Князівства Літовського сформувалась сучасна білоруська нація, а колиска сучасної литовської нації – Велике Князівство Жемайтське! І ще одинцікавий момент... В 15 ст. свої гроші почало карбувати місто Торжок, що входило до складу Земель Великого Новгорода, та було розташоване на землі фінського племені вєсь. "Індикатори політичного технічногоаналізу" зафіксували народження політичної та національної свідомості у цього фінського народа. Цілком логічним було б завершення етнічних процесів на тих землях – формальне створення незалежного Великого Князівства! Думаю, тепер стало зрозуміло, що на теренах Київської Руси, в 14 ст. з'явилась ціла низка незалежних держав, створених саме за етнічним принципом, на чолі яких стали слов'янизовані політичні еліти. Вони кріпили свою незалежність, карбували власні гроші, провадили самостійну зовнішню і внутрішню політику і не мали жодного бажання, щоб їх хтось "збирав"... Про це опосередковано свідчить й історична картографія. Якщо добу феодальної роздробленості Київської Руси досить докладно висвітлено ще в радянських історичних мапах, то доба Великих Князівств не має жодної повної мапи. В усякому разі, автору цих строк так і не вдалося знайти мапу, на якій було б повністю показано кордони Великого Князівства Тверського, або Великого Князівства Рязанського... На мапах 16 століття постає Московське Царство, що вже поглинуло своїх сусідів...

ЧАСТИНА ІІ

Отже, якщо в 13-14 століттях сформувались: сучасна білоруська нація,сучасна литовська нація, сучасна українська нація, тоді чому, сьогодні,ми не маємо низки незалежних держав на північно-східних теренах колишньої Київської Руси?

Знаючи історію, ми констатуємо факт: це сталося через те, що правляча еліта московської нації на протязі століть використовувала для підкорення сусідів потужну сторонню силу –Золоту Орду, та позиціонувала себе, як провідника проординськоїполітики в регіоні.

Окрім цього, треба зазначити, що втрата державності народами північно-східних Великих Князівств відбулася в 15-16 ст., коли національна свідомість цих народів ще не сформувалась остаточно (наприклад, русини-українці, які втратили державність пізніше – в 18ст. – не зазнали втрати історичної та політичної самосвідомості). Асиміляційним процесам в північно-східних Великих Князівствах сприяла, як спорідненість фінських етносів (прошу порівняти гідроніми "Волхов" і "Волга" – "Біла Ріка" на споріднених фінських мовах), так і єдина релігія та церковно-слов'янська державна мова місцевих політичних еліт (ці території на протязі віків знаходились під культурним і релігійним впливом Київо-Печерського Монастиря). Крім того, сама політична система Великого Князівства Московського не терпіла "інакомислія", тому будь яка національна опозиція безжально придушувалась. Про це яскраво свідчить знищення, в 1570 році, Новгородської держави, що була до того в васальній залежності від Москви; коли за один день, московсько-татарськими військами, було страчено 6000 новгородських "зрадників", які прагнули приєднання Великого Новгорода до Великого Князівства Літовського, Руського і Жемайтського... ... Отже в 13-14ст. на теренах Київської Руси постає ціла низка незалежних держав, що в більшій або меншій мірі мали право на свою частину Великого Державницького Київського Спадку. Але деякі з них, з часом, почали піддаватись впливам і переходити на орбіти "галактики "ЗолотаОрда". Результатом всіх цих етнічних, політичних, економічних процесів,згідно постулата "Назва враховує все", стала зміна назви Великим Князівством Московським – з 1547 року воно, за татарською традицією, називається Московским Царством! Думаю, тепер настав час повернутись до питання про "дрєвнєрусскую народность"... Стає цілком зрозумілим, що ніколи вона не "розділялася на три братні народи"...Якщо давньоруська народність колись і існувала, то виключно на теренах Великого Князівства Руського. А в 13-14ст., на основі слов'янских племен Київської Руси, вона еволюціонувала в сучасну українську націю! Більше того, русини-українці навіть мають точну датународження своєї політичної нації. Після звільнення від татарської залежності русько-літовськими військами, починаючи з 1322 року, етнічні українські землі називаються Великим Князівством Руським. Великий князь Літовський Гедемін (1274-1341), першим називає себе королем літовців і руських: "Пановал князь Гедимин лЂт много на князст†Литовском, Русском и Жомойтском, и много мЂвал воен, a завше выгравал фортунне". 1398 року, Великого князя Вітовта було проголошено самодержцем Руси і Літви. Південною столицею держави став Луцьк. 1410року, під час Грюнвальдської битви, Велике Князівство Руське виставило на поле битви хоругви з Галичини, Поділля, Київа, Стародуба, Луцька, Володимира, Чернігова. 1432 року, після внутрішньо-політичногоконфлікту в Літві, православна шляхта посадила Свидригайла Ольгердовича на Велике Княженіє Руське (Київське). Таким чином, єдина Русько-Літовська держава, на деякий час, розкололась на Велике Князівство Літовське і Велике Князівство Руське. Під час Люблінської унії 1569 року, волинський князь, Костянтин Острозький розраховував домогтися рівноправ'я Великого Князівства Руського з Літвою і Польщею, але програв. Українські землі втратили автономію і у вигляді воєводств – Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав), були приєднані до Корони Польської.

 

 

Як бачимо, станом на 1569 рік Чернігівщіна була окупована Московією, а українська Берестейщина, після Люблінської Унії, залишилась у складі Литви. Велике Князівство Руське перестало офіційно існувати. Почалася боротьба руського – українського народу за свої національні права...

Гетьман Петро Сагайдачний (1570-1622) перший з українських гетьманів поєднав військову діяльність козацтва з діяльністю інших станів українського суспільства для досягнення автономії Руси-України у складі Речі Посполитої. Він здійснив перші конкретні кроки в напрямі відновлення державності – заклав основи її майбутньої адміністративної структури. Військовий підрозділ – полк – став також адміністративно-територіальною одиницею. Але після смерті Сагайдачного польський уряд знов посилив тиск на козаків, що викликає нову хвилю козацько-селянських повстань... Тріумфальний в'їзд Хмельницького в Київ і зустріч його на Різдво 1648 року як"спасителя, збавителя і свободителя народу руського з неволі ляцької, пресвітлого володаря й князя Руси" свідчили, що початок держави Хмельницького був зроблений. Грецькі митрополіти, що були в Україні в1650 році, поминали його під час служби Божої, як Государя і Гетьмана Великої Русі. 1658 року, згідно статей Гадяцької Угоди, Русь-Україна, відновлює свою державність. Велике Князівство Руське (у складі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств), стало третім сувереном Речі Посполитої, на рівних умовах з Королівством Польським та Великим Князівством Літовським. Угоду з української сторони було підписано Іваном Виговським, Гетьманом Войська Запорозького Низового.

 

 

І факт того, що козацькі посли з самого початку переговорів вимагали включення до складу Великого Князівства Руського ще й Руського, Волинського, Белзського та Подольського воєводств, красномовно свідчить про те, що сам термін –Велике Князівство Руське – міцно тримався в українській національній і політичній свідомості на протязі віків. Народ чітко уявляв справжні кордони своєї Батьківщини, а Хмельницький свого часу казав, що він "єдиновладний самодержець руський" і "досить має сил в Україні, Поділліі Волині... в князівстві своїм по Львів, Холм, і Галич". Власне, і "війну за незалежність" під проводом Богдана Хмельницького потрібно трактувати як боротьбу за політичні і національні права руського православного українського народу у складі Речі Посполитої, тобто, за перетворення Республіки Двох Народів на Республіку Трьох Народів. Про це свідчить і той факт, що Богдан Хмельницький не "взяв на щит" Варшави, що вже не мала захисту, а домігся обрання королем Яна Казиміра (тобто, на порядку денному стояло питання про реформування існуючуго політичного ладу, а не про його тотальне знищення). Іван Виговський, політичний спадкоємець Хмельницького, закінчив в Гадячі те,що розпочав Великий Богдан. В цьому світлі й угоду з московським царем1654 року, треба розцінювати, як політичний маневр... Далі, в  інструкції Гетьмана Петра Дорошенка (1670 рік) згадується руський православний український народ. І чужинці, як, Павло з Алеппо (1654рік), називають українців русинами або русами, відрізняючи їх від москвинів, яких аж до початків 18 ст. знали тільки під назвою московитів, москвинів або москалів, а їхній край під назвою Московія. Отже, все, що стосується російської історії до першої половини 18 ст. треба називати московським,  давньомосковським. І закидання терміну "русскій" в московську історію на 300-800 років раніше – в 12-17 ст. – є некорректним! Терміном "руський", "давньоруський" треба позначати історичні події територій Великого Князівсьтва Руського! Зважаючи на те, що Петро І сходив на трон ще Московького Царства,  етнонім "русскіє", "росіяни" міг з'явитись в Російській Імперії в другій половині 18ст. І тут треба чітко розрізняти етноніми "руський" і "русскій", бо стосуються вони різних історичних епох двох держав і двох різних народів...

ЧАСТИНА ІІІ

На останок хотілося б зупинитись на "ідеї фікс" московської правлячої еліти – "собіраніі зємєль рускіх". Тут зразу ж потрібно зруйнувати історичний міф "про шапку Мономаха". Насправді цей головний убор було зроблено в подарунок татарському хану Узбеку, судячи з усього, на честь одруження, в 1317 році, московського князя Юрія Даниловича і сестри хана. Пізніше до шапки було приторочено хрест і тільки тоді вона стала символом влади московських царів... Після створення, в 1199 році, Галицько-Волинського князівства, коли волинський князь Роман Мстиславич закріпив свій вплив також і в Київі, літопис називає його Великим Князем, Самодержцем всієї Руси. Слово "самодержець" (автократор) вживалося щодо імператорів Візантії та відображало рівень особистої влади князя, тобто те, що він був единовладним господарем на підвладних йому землях (наприклад, післятого, як Вітовта було проголошено самодержцем, польский король Ягайло відмовився визнавати його таким, бо згідно умов Кревської унії 1385року, Вітовт не мав права единовладно панувати). А в 1547 році Великого Князя Московського Івана Грозного було короновано царем всєя Росії. Він мав повний титул: "Мы, великiй государь Иванъ, Божiею милостiю царь и великiй князь всеа Рoсiи, Владимирскiй, Московскiй, Новгородцкiй, Псковскiй, Резанскiй,Тверскiй, Югорскiй, Пермскiй, Вятцкiй, Болгарскiй и иныхъ".

А ось як писали в чєлобітних новому московському царю Олексію Михайловичу, після смерті його батька , Михайла Федоровича, в 1645році: " А отходя сего света, отец твой государев, блаженныя памяти, великій государь, Михаил Федорович, благословил сына своего,тебя великаго государя, быть на cвоем царском престоле, на владимірскоми на московском государстве и на всех великих государствах россійскаго царствия царем и великим князем всеа Росіи".

Але ж це не означає, що і Роман Мстиславич, і Іван Грозний, і Олексій Михайлович, були володарями абсолютно всіх земель колишньої КиївськоїРуси. І титул Івана Грозного чітко вказує нам на те, царем якої "всеа Рoсіи" він був. Як видно з титула, був він царем: Володимирським, Московським,Новгородським, Псковським, Рязанським, Тверським, і т. д... як видно, здебільшого земель угро-фінських...

Власне, в титулі царя перелічено всі етнічні території, що було включено до Московського Царства. І тут дуже цікавою виглядає зв'язка "... Владимирскiй, Московскiй..."...В 14-15 ст. міста Володимир, Москва стали етнічними центрами тих самих, напівміфічних, фінських племен мурома і мєщора. Ще цікавіше виглядає те, що Володимир стоїть в цьому переліку попереду Москви. Саме така послідовність розкриває нам, які політичні і етнічні процеси протікали на тих територіях... Ці два племені – мурома і мєщора – стали, по суті,підетносами одного народа – московитів.

І тут, вже зараз, можна зробити декілька важливих висновків: 1. Московський імперіалізм бере свій початок у Володимирі. 2.Московський імперіалізм не бачить себе, в глиб віків, далі міста Володимира, інакше київське минуле цього імперіалізму мало б бути якось зафіксовано в титулі московських царів.
Етнічні і політичні процеси після розпаду київської руси, ч. iii
На фото: двоголовий орел з монет Сарая Нового – другої столиці Золотої Орди, середини 14 ст.
Політика – це мистецтво можливого, тому виходячи з власних можливостей, красивими словами про "благородную міссію собіранія зємєль рускіх" московські правлячі еліти насправді прикривають свої імперські зазіхання, не більше того... "Збиранням" земель Київської Руси свого часу займались і руські (читай українські) і літовські (читай білоруські) феодали. Але саме через їх цивілізаторську роль, Княжа Держава й занепала свого часу. Через намагання розширити межі держави, на етнічних территоріях Київської Руси було запущено механізми націєтворення, що, в результаті, призвели до виникнення в 13-14 ст. низки незалежних Великих Князівств, побудованих саме за етнічним принципом.
1

ANne*

ANne*

Анна Ярославна - королева Франції

Анна Ярославна (між 1024 і 1032 — бл. 1075) молодша донька великого київського князя Ярослава Мудрого ,дружина одного із наймогутніших монархів Європи французького короля Генріха І . Королева Франції (1024-1075)

Доля однієї з дочок могутнього київського князя – княжни Анни – дивна і романтична. Союз, який починався з чисто державних інтересів, шукаючи завдяки династичному шлюбові підтримки у могутнього в той час великого князя київського , спалахнув вогнем справжнього кохання ,адже слава про красу й розум руської князівни линула по всій Європі. Під час вінчання, яке відбулося в кафедральному соборі міста Реймс, Анна подарувала привезене з Києва Євангеліє (Євангелістерій). переписане у скрипторії Софійського собору , як оберіг у невідомій країні.  Це свідчить, що її батьківщина, Київська держава, була країною високої освіти, культури. незвичайною для середньовічної Європи , з великою кількістю освічених людей серед руських, як з вищих верств населення, так і серед звичайного люду — ремісників, священиків, купців, дружинників .Європейські монархи зі своїм найближчим оточенням кохалися здебільшого у війнах, рицарських турнірах, дворових інтригах, а в переважній більшості й узагалі були неосвіченими. Вступаючи на французький престол, ще багато століть всі пізніші королі приносили клятву на цьому Євангелії, навряд чи знаючи, що привезене воно з Києва.

Глибокий розум, краса, духовність і осітченість дозволили їй вирізнитися серед оточення французького короля й залишитися в історії не тільки через високе становище королеви.. Недаремно ж по смерті короля Генріха I Капетінга вона тривалий час фактично виконувала обов’язки правителя великої європейської країни. Не дивно й те, що королева Анна, замість участi в придворних інтригах, як тоді велося в світі, розуміє, як розумів і її батько, Ярослав Мудрий, що людина, яка збудує церкву, залишиться навіки під Божою Благодаттю і в пам’яті людській. Так робили київські князі, і так вона зробила у Франції, збудувавши там кілька церков, як свідчать історики, подібних деякими рисами до київських храмів. Королева Анна народила трьох синів - Філіппа, що незабаром став королем Франції Філіппом І, Робера і Гуго. Вона приділяла велику увагу освіті та вихованню своїх дітей. У пригоді їй стали всебічна освіта, отримана на батьківщині, книги з бібліотеки Ярослава Мудрого, привезені нею до Франції Після смерті мужа в Анни було романтичне кохання з одруженим графом Раулем ІІІ з роду де Крепі і Валуа . В 1062р. Році під час полювання граф викрав Анну з її згоди , Перевіз у свій замок і вони таємно повінчалися. Незважаючи на приказ папи римського (через скаргу першої дружини) розірвати шлюб через двоєженство , вони жили в мирі і згоді ще довгих 12 років .

 

Дочка Ярослава Мудрого гідно репрезентувала на чужині свою батьківщину, яка в ті далекі часи була значно більш розвиненою культурно й економічно, ніж Франція.

На французьких документах того часу , зустрічаються і словянські букви:  «Анна Ръина» (королева Анна).

Розповідають, що в 30-і роки сталінського беззаконня, коли більшовики хотіли знищити Софійський собор, французький письменник Ромен Роллан зустрівся зі Сталіним у Москві і захистив храм, заявивши, що його не можна руйнувати хоча б тому, що збудований він батьком французької королеви Ярославом Мудрим. Існує також версія, що посол Франції погрожував розірвати дипломатичні стосунки з Радянським Союзом на знак протесту проти планів руйнації Софійського собору.

6

R_

R_

Забута велич "маленької" землі

Протягом останніх років з’явилося багато досліджень, які свідчать про існування в минулому на території України потужного цивілізаційного ядра, яке дало початок кільком іншим культурам. При цьому, як правило, дослідники звертаються до прадавніх джерел (Геродот, Йордан тощо). Проте не менш переконливо свідчать про правдивість цієї гіпотези й пізніші джерела — географічні карти 16-18 сторіч.[ ПРОДОВЖЕННЯ ]

2

NATALI_YA

NATALI_YA

28 листопада - День памяті жертв голодоморів в Україні.

У XX столітті Україна пережила три голодомори: 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр., проте Голодомор 1932-33 рр. був наймасовішим і найжорстокішим. За даними істориків, у 1932-33 роках жертвами голоду, спровокованим адміністративними заходами радянської влади, в Україні, за різними оцінками, стали від 7 до 10 млн. людей. Це означає, що в ті
трагічні роки Україна не долічилася від 10 до 25% свого населення, втрачаючи його по 25 тисяч людей в день, по тисячі — на годину, по 17 — щохвилини.

Голодомор приніс не лише страждання і смерть. Він посіяв страх серед людей. Тільки правда про Геноцид українського народу і чиста пам’ять про всіх полеглих здатні звільнити нас від мороку минулого.

Ввечері 28 листопада  о 16 годині у вікнах українців горітимуть свічки пам’яті за жертвами Геноциду українського народу. Акція "Запали свічку" - це знак нашої пам’яті. Це святий вогник, який зігріє душі загиблих. Це світло очищення задля нашого майбутнього.Ввечері у вікнах українців горітимуть свічки пам’яті за жертвами Геноциду українського народу.


14

KZIRKA

KZIRKA

М. Романищин: витоки формування мистецьких уподобань

       Готуючи матеріали про Михайла Романишина (народився 16 серпня 1933 , помер 12 жовтня 1999 року), не міг припустити, наскільки протиприродним виявиться вживання минулого часу. Адже і досі не полишає відчуття присутності Михайла з його натхненним обличчям і доброзичливою усмішкою, пишним, просрібленим кучером, чистотою і багатством мови, дзвінким звучанням голосу. Не перестає виринати в пам’яті його образ, нагадуючи наше повоєнне дитинство, заняття малюванням і музикою, його щирість, чесність, товариськість і жертовність.




     Михайло ріс сиротою – померла мама, коли йому виповнилося сім місяців, а  батько Микола напередодні війни подався до Німеччини на заробітки. Михайлом та його старшою сестрою Іриною опікувалися бабка і дідусь, про якого майбутній художник зберіг найсвітліші спомини.
Витоки формування мистецьких уподобань і національного усвідомлення Михайла Романишина пов’язані з середовищем інтелігенції Великого Березного – просвітян, активних учасників становлення Карпатської України, речників української національної ідеї, ентузіастів аматорських театрів і хорових колективів …
      Уже зрілим художником в листі до своєї вчительки він писав: « … Зараз я побачив себе малим хлопчиком, який перший раз завітав до Вас і побачив… у кімнатах Ваші авторські роботи. Це була моя перша картинна галерея і, можливо, тут перед Вашими роботами я вперше задумався над своїм майбутнім, мені захотілося намалювати так, як і у Вас, - красиво. За це Вам спасибі!».
У творчості М.Романишина поєдналися дві своєрідні та яскраві школи живопису: закарпатська і київська. Від батьківського порогу і від аудиторій та майстер-класів Ужгородського училища прикладного мистецтва (1948-53 рр.), де його наставниками були Й. Бокшай, А.Ерделі, А.Коцка і Е. Контратович, беруть початок життєві і творчі дороги художника.
Карпати виколисали Михайла, виховали щирим русином-українцем і були невичерпним джерелом мистецького натхнення. А з Києвом його зріднили студентські роки в художньому інституті (1953-60 рр.) та понад сорок років життя і праці. «Між Карпатами і Києвом, - наголошував він, - багато спільного в структурно-ластичній побудові рельєфу. Окрім того, Київ ніби моноліт і в історичному розумінні. І доля у нього сувора, буремна і прекрасна, ніби Карпати». Цим пояснюється зображення художником київських сюжетів переважно з висоти пташиного льоту, ніби з гірських вершин, підкреслюючи спорідненість з ними столичних пагорбів.
      Синтез закарпатської та київської живописних шкіл визначив індивідуальний стиль М.Романишина – переконлива сталість і бережливе ставлення до традицій українського малярства, поєднання матеріальності форм з декоративністю та колористичністю вирішення теми, народності мотивів з оригінальною інтерпретацією та наповненням сюжету фольклорною спадщиною.
Михайло Романишин був співцем духовної величі людини та неперевершеної краси рідного краю. Михайло завжди вважав, що найсуттєвішою умовою нашого існування є гармонія між людиною і природою. Цією ідеєю проникнута уся його живописна спадщина з колосальним жанровим і тематичним розмаїттям.
       Так, у сюжетних картинах («Лісоруб», 1963, «І на оновленій землі», 1964, «Ранок», 1966, «Свято», 1967-69, «Вівчар», 1969, «Джерело», 1970-71, « На порозі», 1971-72, «Свято праці», 1975, « Пісня про рідний край», 1980-82, «Великдень», 1995 та інших) істотна роль відведена краєвидам, що стверджує єдність людини і природи.
       Аналогічний підхід властивий ніжнозадушевним натюрмортам художника («Черемха», 1977, «Київський ранок», 1980 ) і особливо психологічно витонченим портретам  - «Бузок. Портрет В.Мартиненко», 1978, « Поет Д.Павличко», 1985 та ін.
Для пейзажного живопису М.Романишина характерне ліричне і, водночас, епічне звучання з глибиною простору і неосяжністю неба, райдужною гамою кольорів, інтимним і святковим настроєм – як освідчення в коханні до рідної землі («Копиці» і « Озеро в горах», 1975, « Веселка» і « Яблуні цвітуть», 1977 та ін.)
        Полотна Михайла Романишина підкоряють романтизмом і ліризмом світосприйняття, звучанням поезії та музики. Дійсно, подарував людям щастя відчувати чистоту прозорого повітря, духмяність смарагдових лісів і п’янкого чебрецю на мальовничих міжгір’ях, осінній вогонь чорнобривців, квітуче буяння яблуневих садів, тихий шелест трави, дзюркотіння бистрих гірських струмочків, хмільну свіжість цілющих джерел, ніжний дотик струнких смерек до синього неба. Ці відчуття ставали ще яскравішими, коли Михайло співав.
       Загострене почуття обов’язку спонукало Михайла займатися громадсько-культурною та адміністративною діяльністю, обмежуючи свою найзаповітнішу пристрасть – заняття малярством. Визнаний  художник працював у Міністерстві  культури, неодноразово обирався відповідальним секретарем Спілки художників України, був членом правління спілки художників СРСР, членом комісії у справах ЮНЕСКО, публікував статті та рецензії, був організатором численних виставок українського образотворчого, народного та декоративного мистецтва в Україні, Європі та світі. Останні 11 років життя Михайло Романишин очолював найбільшу мистецьку скарбницю України – Національний художній музей. Подвижницьку роль митця художник вбачав не лише у формальних ознаках, а в глибинній сутності і духовних вимірах мистецтва, в естетичному опорі системі, у відродженні українства у собі та своїй творчості,  в активному його пропагуванні.
        Михайло Романишин мав рідкісний дар безкорисливості та готовності слугувати людям. Народний художник України Володимир Микита називав його «повпредом» (повноважним представником) закарпатців у Києві. У ті часи закарпатські митці мали істотні преференції у експозиціях виставок, в т.ч. і зарубіжних, та у централізованій реалізації творів завдяки участі М.Романишина у численних художніх радах та експертних комісіях Міністерства культури і Спілки художників. Доречно сказати, що дарунком своїй малій Батьківщині став споруджений з його ініціативи і підтримки пам’ятник А. Ерделі та Й.Бокшаю в ужгород-ському альпінарії.
Михайло Романишин був лю-диною незрівнянної духовної краси, благородства і любові. Своє життєве і мистецьке кредо він сформулював у одному із останніх інтерв’ю: «Для кожного митця – письменника, композитора, актора чи художника – найважливіше любити те, що становить суть твоєї творчості, що ти утверджуєш прикладом свого життя. Це – думи про Вітчизну, високі ідеали, сумлінну працю. Усе інше, на мою думку, лише доповнює, поглиблює, розкриває оту тріаду. З тієї ж любові постає і прагнення високого професіоналізму – прояв чесності та честі кожної людини, а не лише митця».
В. Шелепець
"Карпатська зірка" -2008.

1

KZIRKA

KZIRKA

Символи на давніх печатях Великоберезнянщини

Існує чимало відтисків давніх сільських печаток нашого краю. Поле кожної з них заповнено відповідними символами, який відтворює історичний, господарський, природний колорит конкретного населеного пункту.


      Для прикладу взяти хоча б печатки Кострини, Солі та Заброді. На Костринській печаті зображений повернутий вправо, здиблений на задніх ногах ведмідь з відкритою пащею. На Солянській – повернутий вправо благородний олень з піднятою правою ногою. На третій – повернутий вліво річковий рак та дві паралельні лінії під ним.
       Отже, на всіх печатках зображені представники тваринного світу, характерного для Карпатського регіону. До речі, такі ж символи зустрічаємо і на емблемах інших населених пунктів Закарпаття. Олень завжди був уособленням живої краси Карпат, а ведмедя та рака зустрічаємо на середньовічних гербах комітатів Берега та Угочі. Більше того, червона фігура ведмедя у точнісінько такій позі як на Костринській печаті, але повернута вліво – до синього  поля із золотими полосами, стає згодом гербом всієї Срібної землі. При цьому затверджується таким тричі – у 1920, у 1929 та 1990 роках.
       На печатях Завосина, Старої Стужиці, Тихого (1857) символами є тварини свійські – вівця, свиня, кінь. Так, вівця упродовж віків годувала і одягала наших предків. У ХУІІІ ст. великі вівчарські домінії були у Лютій і Липовці, тобто біля полонини Рівної. Але розводили цих тварин і в інших селах, навіть при Малоберезнянському чоловічому монастирі у 30 –х роках минулого століття доглядалася отара з майже сотенним  поголів’ям овець. У Стужиці свиней годували на випасі у лісах, де повно було букового насіння. А порода «моголиця», отримувана схрещуванням дикого кабана і свійської свині, була стійкою до хвороб. Новий поштовх розвитку цієї галузі тваринництва дало поширення картоплі у верховинському краї.
       На печаті Тихого зображений кінь, хоча у господарствах незамінною тягловою силою були воли. Очевидно, коні слугували помічниками у лісозаготівлі, якою споконвіку займалися наші предки. Саме гужовий транспорт доставляв заготовлену деревину і до пилорам. Тому символ коня на печаті цілком логічний для жителів лісистої місцевості.
       Інша велика група символів на печатях населених пунктів нашого краю – знаряддя праці, здебільшого примітивні. Вони відображали спосіб і культуру землеробства жителів Ужанської долини. Саме їм надається перевага на печатях Люти, Волосянки, Мирчі... На Мирчанському, зокрема, поряд із давнім ралом бачимо не хлібні колоски, а два колючі кущики. Можна припустити, що вони означали «ірташі» (угор. пасіки), які і годували тоді селян. Цікаво також, що румунською мовою «колючі кущі» іменують словами «меречіне» або «мерече», що наводить на роздуми щодо походження назви цього села.
      Двоколісний плуг і карпатську смереку бачимо на полі ще однієї печаті. Її помилково вважають символом Ужка. Таку думку підтверджує і легенда латинською мовою, яка перекладається дослівно так: «Печать володіння казенного». Отже, йдеться про казенне майно, яке могло бути і не Ужоцьким.
      Розгляд давніх печатей населених пунктів нашого краю дає нам змогу відтворити історичний екскурс використання символів, яким надавали перевагу предки. Напевно, щось із них потрібно використати і у сучасних гербах.
Іван Циганин
"Карпатська зірка" -2008 р.
3

KZIRKA

KZIRKA

Вона засвідчила ниву духовності … (Ірина Невицька)

Ірину Невицьку, я відкрив для себе, шукаючи матеріали  довоєнного минулого моїх батьків –просвітян, про яке вони після трагічного березня  1939 року замовчували.
Привернули увагу публікації  заокеанської діаспори, з яких випливало, що Невицька проживала в Ставному. Рідне село , де працювали мої батьки, прихистило відому письменницю  і політичну діячку після того, як за віденським арбітражем  Ужгород відійшов до Угорщини.


    З’ясувалось, що мої батьки, ентузіасти аматорських театрів, готували з І. Невицькою  вистави за її п’єсами, а в період становлення Карпатської України працювали разом, як чільні провідники Українського Національного Об’єднання (УНО). Із статті в газеті «Народна свобода»  за 31 січня 1939 року стало відомо, що на окружному з’їзді УНО, який відбувся у Великому Березному  29 січня 1939 року, за участю понад 6500 краян (?), «Пані Ірина Невицька склала привіт від українського жіноцтва»…
      Витоки беззастережного українського вибору  І. Невицької  сягають глибин культурного і духовного набутків  роду свідомих підкарпатських русинів-українців.
      Народилася Ірина Невицька 10 грудня 1886 року у селі Збудська Біла на Лабірщині (Східна Словаччина). Батько – Павло Бурик, русино-український інтелігент, випускник Будапештського та Віденського університетів, гімназійний професор, і мати – вроджена Анна Ковалицька, походили з родини священників.  Своїм дітям (в сімї виростали старший брат Ірини  Павло і молодша сестра Ольга) батьки прищеплювали любов до віри предків, українського слова  та народної пісні. Немало зусиль вихованню онуків доклала бабуся  по батькові, яка особисто зналася з О. Духновичем, слугувалася у навчанні його букварем, граматикою М. Лучкая, творами О. Павловича. За твердженням А. Волошина, «родинний дім Павла Бурика був домом духу щиро руського».
За відсутності шкіл з рідною мовою навчання , початкову освіту Невицька отримала в німецькій школі , а горожанську – в угорській. Згодом шістнадцятирічною студенткою  Пряшівської семінарії вийшла заміж за богослова, відомого культурного діяча Пряшівщини, письменника і народовольця Омеляна Невицького.
      Після розпаду Австро-угорської монархії О. Невицький  ініціював заснування у Старій Любовні  першого народного органу закарпатських українців  - Руської Народної Ради  під гаслом злуки з Україною. В ухваленому 8 листопада 1918 року «Маніфесті до русинів Угорщини» було заявлено: «На другому боці Карпат живуть  такі ж самі русини , як і ми. Їх мова, звичаї  такі ж, як і у нас , а тому вони наші брати. З ними ми етнографічно ставимо  один великий багатомільйонний народ…». Така позиція не узгоджувалася з офіційною політикою Чехословаччини стосовно Підкарпатської Русі. , тому О. Невицький емігрував до Америки, після чого І. Невицька поселяється в Пряшеві, де організовує «Союз руських жін», а у 1930 році стає ініціатором заснування місцевої «Просвіти». У 1931-32 роках – редагує газету «Слово народа» - першого у Східній Словаччині часопису, що виходив українською літератуною мовою.
       У 1933 році будучи визнаною письменницею. І. Невицька переїжджає до Ужгорода та поринає в громадсько-політичне життя краю . Вона засновує жіночу секцію при товаристві «Просвіта» входить до Першої Руської Центральної Народної Ради, очолює Жіночий союз, як член центрального проводу УНО бере безпосередню участь у підготовці та проведенні виборів до Сойму Карпатської України.
       Як прозаїк і поет, Невицька дебютувала ще на початку минулого століття  в газетах «Наука» та «Неділя», що виходили в Ужгороді та Будапешті. До цього періоду відноситься її публіцистична праця «До руських жін» з соціальних проблем карпатського жіноцтва. В 1912 році в Удолі , де проживали Невицькі , побачила світ і була поставлена п’єса «Боже провидіння». Перу Невицької належать також п’єси «Огонь», «Рождественський дарунок», «Безнадійні», «Доля», «Князь Федір Корятович» та інші.
      Численні вірші І. Невицької були відгуком  на злободенні теми. Ця віршована публіцистика служить своєрідним літописом  і не втрачає актуальності і в наш час…
Високим громадським звучанням сповнені наступні рядки: «…До праці, до діла, до волі, до життя, - доста було спання!» («Соловей»), «…За правду бій, спасе рід мій!» («Дзвін перемоги»).  У віршах «Верховина» та «Завіяв вітер» тривога за нещасливу долю  краю змінюється сподіваннями , що «зацвіте весною нива», і «буде ще тут рай!».
       Гімном злуки українських земель сприймаються рядки вірша «Корятович на верхах Карпат».:
І злучиться народ князя з народом Карпат,
І в своїй любові щирій брата вбійме брат.
       І. Невицька авторка першого закарпатоукраїнського історичного роману «Правда побідила» про добу переслідування християнства. Із малої прози заслуговують уваги  її оповідання «Дарунок», «Буря», «Подорож», та вершиною літературного дару Невицької-прозаїка стала повість «Пригоди Миколи Куколки», яка частинами надходила до юних читачів зі сторінок журналу «Пчілка».
Публіцистичні статті з проблем  народної культури, соціології, феміністки, нариси, казки, поезію і прозу. І. Невицька друкувала переважно під псевдонімами  в тогочасних виданнях: «Неділя русина», «Руське слово», «Наш рідний край», «Свобода», «Літературний листок», в альманасі «Трембіта» та ін.
        У 30-х роках письменницю вшановувала громадськість Праги, Львова, Ужгорода, Пряшева, Коломиї… А. Волошин відзначив «каменярську працю» своєї «щирої помічниці для блага улюбленого нею нашого народу». Та повернувшись у Пряшев після придушення  Карпатської України, вона була позбавлена уваги літературного товариства і померла 21 листопада 1965 року забутою.
       Сьогодні, беззаперечно визнано, що І. Невицька була першою серед літераторів Закарпаття жінкою-прозаїком  та першою в історії краю  жінкою-політиком. Віриться, що прийдешні покоління збережуть пам'ять про цю легендарну постать , яка щедро засівала  народну ниву зернами духовності.
В. Шелепець
"Карпатська зірка" (8.12.2006). №48 (7708)


3

Amig0

Amig0

"Третье Ухо" Михаила Задоронова. (С)атирика с большой Буквы.

Ну уж очень понравилось Лично Мне. Я вообще поклонник Его "исследований". Считаю его человеком просветленным, не пошлым и даже есть что-то аристократичное, если так конечно можно выразиться ) Его официальный сайт ТУТа. Тут ВсЁ вот-такое. Сама ссылка на публикуемое: http://www.zadornov.net/3uho/. Сильно удивился начиная с Хрюшки и заканчивая БизнеСем ) В любом случае настойчиво рекомендую прочитать всё до конца. Выдержите это ) Теперь собственно сам оригинал, ну и удачного vorlesung ):
 
01.10.2007 ОТ ХРЮШИ ДО СБЕРБАНКА

Слова русского языка складывались нашими предками интуитивно на основе природных звуков. Например, родилась свинья. Какой звук она издает? Хр-хр-хр… Ее и назвали – хрюша. Мол, ша, кончай хрюкать! Мешаешь.

Хрюша выросла, родила детенышей. Как подсказал мне известный петербургский ученый-лингвист Александр Драгункин, в глубочайшей древности говорили не поросенок, а похрюшёнок. То есть, после хрюши родившийся. Слово до нас не дошло. Дело в том, что с развитием науки и рационального мышления биоритмы жизни человечества убыстряются. Длинные слова, как правило, укорачиваются. Из них выбрасываются труднопроизносимые буквы, как балласт с перегруженного воздушного шара, чтобы он продолжил полет. Даже словосочетания из двух-трех слов в погоне за убыстряющимся временем часто склеиваются в одно. Например, "какого года" постепенно превратилось в "когда", "того года" – в "тогда", "сего года" – в "сегодня", а "никакого года" – в "никогда".

Этот процесс происходит и сейчас. К примеру, многие молодые люди слово "сегодня" произносят "сёдня", бабушку называют "баушка"… Некогда им разводить "телячьи нежности" в биоритмах попсы и интернета. Не компьютер, а комп; не преподаватель, а препод; не университет, а универ… Студент - студ, кондиционер – конд…

Судя по всему, недалек тот день, когда наши потомки вместо "спокойной ночи" будут говорить "спо но", "как вы себя чувствуете?" – превратится в "ка вы чу?". Ответ коротко и ясно: "не пло".

К сожалению, этот процесс не остановить. Развивается наука. Все более торопится жить человечество: воевать, торговать, быстрее добраться до прибыли – его основные задачи. С появлением интернета, клипов и мобильников речь убыстрилась даже при нашем поколении, а раньше проходили сотни лет, прежде чем слово упрощалось. Так и тысячи лет назад труднопроизносимый "похрюшёнок" "разгрузился", выкинув самую неудобную для произношения букву, и стал "поросенком".

Однако, если у наших прямых предков, которые особенно никуда не спешили, оставаясь жить среди российских лесов, полей, морей и рек, от "похрюшёнка" отпала всего одна буква, то у отпочковавшихся от них неуемных ватаг под предводительством наиболее активных пацанов, сбегавших за светлым, а не лесным будущим от своих "вялых", как они считали, предков, на новые западные, освобождающиеся из-под ледника земли, с мечтой не мудреть на природе за рыбалкой и собиранием грибов, а богатеть, торгуя, воюя и отнимая, наш бедный "поросенок", словно от ужаса надвигающегося на него рационального будущего, вообще вжался в четыре буквы – "порк", а позже уместился даже в три – "пиг".

Во времена Екатерины Второй Российскую академию наук возглавлял академик А.С.Шишков. Он очень пылко, по-русски боролся против употребления в родной речи иностранных слов. О нем даже есть упоминание у Пушкина в "Евгении Онегине". После фразы, написанной по-французски, поэт попросил извинения у академика: "Шишков, прости, не знаю, как перевести". А Ломоносов и Екатерина Вторая Шишкова поддерживали! Хотя его главное умозаключение, как бы теперь сказали "слоган", был весьма резким и, прямо скажем, вызывающим: "Все западные языки произошли от древнерусского. Они его обрубки!" В своих научных трудах Шишков привел весьма любопытные примеры: наше слово "есть" превратилось в английском в "yes", "опа" – в "up", "но сок" – в "sock", "годен" – в "good", "Госпо дь" – "God", "дремать" – в "dream", "веки слипаются" – в "sleep", "узе лок", который был первым примитивным замочком на Древней Руси – в "lo с k", а "исток" – в "east"...

Длиннющая по слововыражению мудрость наших мудрообильных предков: "Я ем, поэтому я есть" у нас упаковалось в "Я есмь". А у тех же будущих англичан в еще более отредактированное "I am". Что буквально в переводе с языка первочеловеков означало "я ем". А маю! И да простят меня читатели за назойливость следующей темы, но может поэтому и в названии материка Америка первый слог "ам"! Недаром главное удовольствие для среднестатистических американцев поесть, а для американских политиков кого-нибудь – с ? амать! То есть - "поиметь!"

О сходстве слов английских и русских известно давно. Это признает даже академическая филологическая школа. Не говоря уже о детях, которые, уча в школе английский, замечают, что "брат", "сестра", "мать" на английском и на русском очень созвучны, как и названия цифр. Большинство даже грамотных людей сегодня в мире из-за неверного преподнесения в течение тысячи лет истории России считают, что это английский язык и оказал влияние на русский. Убедительнее всего разрушает эту зашоренность логика ученого Драгункина. Как же наш язык мог произойти от их языка, если у нас на каждый древний, природный корень - ветви слов, а у них – сучки да обрубки этих ветвей. Разве когда-нибудь из сучка вырастало дерево?

Наглядный тому пример все та же "хрюша", которой давали еду в корыте и говорили: "Хрюша, на!". Поэтому корыто стали называть "хроня". На зиму в корыто складывали продукты, и появилось слово "сохранить". В результате – те самые ветви слов: сохранность, хроника… И даже "камера хранения" – лингвистический потомок "хрюши". Не говоря уже о слогане: "Храните деньги в сберегательной кассе". Я бы еще продолжил: "И хрюкайте от счастья, если они сохранятся!".

Интересно, что генетическая память все равно существует, и до сих пор самая популярная копилка, сохраняющая деньги нашего народа, – это… поросенок! Настоящим удивлением для меня было узнать, что теплится эта память на клеточном уровне и у англичан, и у американцев. И по-английски копилка называется "piggy - bank". То есть, попросту – поросячья банка. Кстати, я уверен, что и главное пафосное слово сегодняшних торгашей "банк" произошло от древнерусского слова "банка". Ведь именно в банках наши предки хранили редко попадавшие к ним залетные с запада деньги. Вот только почему копилка у англоязычных называется "piggy-bank", они не знают. Им в голову не приходит для выяснения истоков своих слов заглянуть в языки славянские. Даже не знают, что их "east", означающее восток, это всего лишь три пятых от нашего русского слова "исток". Что еще раз доказывает, где находятся ИСТОКИ сегодняшних западных цивилизаций.

На востоке! Недаром даже главный религиозный праздник Пасха на английском называют "Easter". Поскольку этот языческий праздник был принесен переселенцами с востока.

Настоящая правда истории сохранилась в языках многих народов. В корнях слов. Поскольку языки складывались чутьем народов, а летописи писались по заказу и превращали ПРАВДУ в КРИВДУ, искажая БЫЛЬ!

Вот такие выводы можно сделать, глядя всего лишь на… поросенка!

P.S. Конечно, доказательств всем этим рассуждениям стопроцентных нет. Вроде как фантазии. Но, согласитесь, фантазии забавные. Иногда даже улыбаешься от неожиданных созвучий и совпадений. Например, по-английски "хребет" – "spine". Практически, русское слово "спина". Только в английском языке оно просто означает часть тела без природного смысла, а у нас указывает, на чём должен спать человек, чтобы быть здоровым – спи на! И действительно, восточные целители знают, что если человек спит на спине, то диафрагма массирует внутренние органы, он особенно спокойно дышит, и жизнь его удлиняется. Если, конечно, он на ночь не обожрался. А если обожрался, будет храпеть и вообще может задохнуться, такому лучше спать на животе, чтобы примять съеденное.

Удивительно, но даже слово "раша" и то англоязычные не знают, откуда у них произошло. А ведь это так просто. "Рассея" означало в древности "сияние Ра". "Сияние" по-английски – "shine". Почти "шияние". "Шияние Ра", вернее "Рашияние" сокращенно и есть "РАША!"

P.P.S. "Комсомолькая правда", впрочем, как и автор этой заметки Михаил Задорнов, считает, что даже если все это просто фантазии, то они весьма забавные. А значит, почему бы в эту игру не поиграть нашим читателям? Заодно и подучить английский! Объявляем конкурс под названием "С миру по слову". Авторов особенно интересных примеров Михаил Задорнов обещал наградить дисками с записью своих концертов или своими ооочеень толстыми книжками. Мы уверены, поскольку он так борется за смысл каждого слова, свое слово сдержит!

06.03.2007 БЕР

У славян слово «бер» означало имя духа стихии. Если, допустим, сегодня кто-то в ресторане разбушевался, на всех наорал, разбросал тарелки, чашки, подрался с оркестром, вмазал кому-то в лицо селедкой «под шубой», милиция его еле-еле поймала, скрутила, а он все не может угомониться – это значит, в нем разбушевался дух Бера! Каждому духу соответствовало какое-то животное. Беру – медведь-шатун. В разбуженном раньше срока медведе просыпался буян, опасный дух стихии. Поэтому место, где медведь спал, называлось берлога. Лежащий Бер! Не будить! То есть берлога, это слово-предупреждение, как на электрической будке: «Не влезай – убьет!»

Часто в полях медведи устраивали свои берлоги в том месте, где наметено больше снега. Как правило, снежные холмики образовывались рядом с одиноко стоящими в полях деревьями. Дерево, которое стояло за берлогой, за – бер, стали называть бер-за. Позже, в песнях, более певуче бе-ре-за.

Интересно, на том месте, где было больше всего берлог в Европе, теперь находится город Берлин. Традиционные историки не знают происхождение названия столицы Германии, потому что им в голову не приходит, что вся Европа была заселена единым праславянским народом, который говорил на языке наших предков. Я был на острове Рюген в Балтийском море (по-славянски Руян. В пушкинских сказках – Буян). На острове до сих пор сохранилось славянское капище бога Святовита. То есть на всех этих северно-европейских землях жили наши прямые предки. Поэтому многие географические названия в Европе расшифровываются только в том случае, если знать значение корней древнерусских слов. Пруссия – поморская Русь, Сербия – серебряная Русь… На всем пространстве от Вены до Венеции жили венеды. Народ скандов ушел в невидимый мир полярной ночи – нави! Образовалась Скандинавия. Лондон – лоно на Дону. Слово «дон» означало река. Часть Великобритании Уэллс названа в честь славянского бога Велеса. Помимо множества своих обязанностей, Велес еще отвечал за домашний скот. Поэтому место, неподалеку от Уэллса, где поклонялись Велесу и разводили скот, было названо Скотландия... Этот список можно еще продолжать.

Много о чем не упомянули летописцы, когда писали свои исторические труды по заказу правителей. Что правитель приказывал, то они и писали. Таким летописцем был и наш Нестор. Его главной задачей было доказать, что до прихода Рюрика Россия была дикой. Почему? Да, потому что Рюриковичи были его и заказчиками и цензорами. Но из языка память о том, что было на самом деле, ни один правитель выкинуть не догадался. Да и не смог бы этого сделать. Власть делает человека глухим к родному языку. Ни одному, даже сегодняшнему правителю не объяснить, что история и быль –слова разные. Быль – то, что было на самом деле, а история – то, что написали книжники. Слово «история» тоже древнее наше слово, означает – «из торы». Одна из первых исторических книг на земле – Тора. Но она была написана на юге, в так называемой Срединной земле. Вот и получилось, что «история» - то, что описано в Торе. А то, что было до этих событий, вроде как не было вообще. На самом деле, до истории существовала быль. Отголоски о них дошли до нас через славянские мифы и былины. Позже, с приходом христианства на Русь, их тоже не раз переделывали по церковным и светским заказам сверху.

Но язык остался. Он, как нить Ариадны, выводит нас от «кривды к правде». Так и с названием города Берлин. До сих пор зашореные степенями академики не могут объяснить, почему на гербе Берлина медведь? Простые немцы, когда я им говорю о том, что на месте сегодняшней их столицы жили медведи, восклицают с русским восторгом: «О! Тогда понятно, почему у нас на гербе города медведь! А мы и не знали».

Да, на гербах часто сохраняется память о тех землях, где селились пришедшие с востока племена. Если племя закреплялось на озере, где много лебедей, на гербе будущего народа появлялся лебедь. У других – орлы, олени, волки…

То, что на землях сегодняшних Германии, Англии, Франции, и в Греции, и на севере теперешней Италии жили наши общие предки, говорившие на едином, дославянском языке, доказывают корни множества слов этих народов. Тот же медведь, по-английски «bear» - от нашего «бера». Если заглянуть в этимологический словарь английского языка, конечно, там этого объяснения не будет. Но одна зацепочка осталась. Слово «бер», как совершенно верно объясняет современный академический словарь английского языка, произошло от древнего английского слова (bera) - «бурый».

Вот она разница в «психологии» языков! У нас в слове медведь – ухваченная внутренняя суть – ведающий, что делать с медом (не путать с ведающим медом. Он - не завскладом меда). У них - чисто внешний признак – бурый! В истории мышление народов развивалось в направлении рациональном. Жизнь убыстрялась: от каменного века – до сегодняшних телевизионных клипов. Биоритмы ускорялись.Отпочковавшиеся от безмятежно и замедленно живших на территории теперешней России предков целые роды, как желающие быстрейшей самостоятельности дети, уходили от своих «родителей» на запад, на юг, оседали в понравившихся им местах, плодились, превращались в новые народы. Из языка своих предков выбирали только нужные им наиболее запоминающиеся внешними признаками слова. Так язык из единого родительского задушевно-природного, раздробился на множество языков. И сейчас мы видим, что дети всегда более рациональны родителей. Живут по сравнению с ними ускоренными биоритмами. Подрастающее поколение больше вдохновляет обертка попкорна, нежели содержимое этого пакета. Вот так из русского – ведающего, что делать с медом, - получился английский и немецкий незамысловатый «бурый». Слово это закрепилось даже за цветом коричневый (brown). А потом, когда начали варить пиво, и оно тоже оказалось коричневым, то и пиво стали называть «beer». Практически, в честь нашего Бера! Что тоже получилось довольно точно. Все народы, у которых пиво называется « beer », любят, напившись его, подебоширить!

У нас же в русском языке имя духа Бера получило развитие совсем в другом направлении.

Сберечь – не дать разбушеваться Беру. Связать его.

Бережливый – тот, кто не тратит энергию попусту. Слово образовалось, когда денег еще не было, и берегли самое главное – энергию. А Бер энергию расплескивал! Даже сберкасса, и то сберегает то, что вызывает стихийные бедствия. А еще замечательное слово - оберег – спасающий от духа стихии. Берег – оберег от моря. В морях Бер особенно любил проказничать. Берег оберегает людей от бурь. Даже слово «берет», и то имеет правильный смысл. Берет тоже оберегает. По форме берет всегда круглый – бережет верхний энергетический вихрь над головой. И много, много других слов. Как появилось само слово «Бер»? Из сочетания двух звуков «б» и «р» - «бр». Произнесите громко «бр», и почувствуете, что это сочетание звуков настораживает, как бы предупреждает об опасности. «Бр» - не влезай убьет! «Бр» - не стой под падающим деревом без берета. А гласный звук «е» вставлялся между согласными, когда надо было подчеркнуть активное действие. В сочетании с будоражащим, пробуждающим «р-р-р», в слоге «ер» ощущалось активное действие. Поэтому «е» и добавлялась между согласными, чтобы его подчеркнуть. «Бер» - это активная опасность!В старину даже было такое слово «берлять» - хулиганить. Так и говорили – «Ванька по ночам опять берлять начал. Как шатун шатается по большаку» Конечно, можно задать вопрос, а зачем все это надо знать? Дело в том, что наш язык хранит те природные созвучия, которые образовывались в период развития человека, когда формировалась речь. Если понимать значения русских слов, они становятся нашим оберегами. Через них Творец поддерживает наш род людской. Вслушиваясь в наши слова, можно себя от многого в жизни у беречь. Непонятное западным ученым слово Берлин особенно наглядно это доказывает. Волхвы предупреждали: берлоги медведи интуитивно образуют в особых местах, где дух Бера должен спать. Иначе, беда! Не ставьте там город, не будите его. Он будет выплескивать волны своей агрессии во всех направлениях. Особенно – в восточном! На тех, кто его разбудил, придя с востока. Но отделившиеся от славян готы, волхвов не послушались. Образовали поселение Берложье. Тут же в них вселился дух разбуженного Бера. Они стали необычайно воинственными. Этакими «шатунами Европы». Тогда природоведы-волхвы посоветовали для смягчения мужской агрессии Бера соединить берляющую энергию для уравновешивания с женской энергией Инь. И дать этому поселению название Берлинь. Мягкий знак придавал любому слову более нежную женскую суть. Так название этого поселения изменилось на более мягкое – Берлинь. Но кровожадные мужики на такие мелочи, как мягкий знак, вообще перестали обращать внимание. В рациональном мире стремительно развивающейся западной жизни мягкий знак даже был вычеркнут из всех азбук новообразовавшихся народов Европы. Что привело к более грубому пониманию мироустройства и закончилось уничтожением мешающей мужикам-шатунам воевать женской энергии во времена инквизиции. Только как предупреждение о возможной опасности, как послание от волхвов, сохранилось название города Берлин. К сожалению, волхвы оказались правы! Тысячелетиями с этого места выплескивался разбуженный дух Бера на другие народы!

Вот он, наш русский язык – оберег! В нем не история – в нем быль! Его надо не только слушать, но еще и слышать, и, более того, слушаться! Иначе, можно себя не сберечь!

27.02.2007 ЭТОТ МУДРЫЙ РУССКИЙ МАТ Послать по матушке — означает пожелать продления рода.

Михаил Задорнов нецензурными словами не ругается уже много лет. А недавно нашел лишнее подтверждение тому, что это он очень правильно делает. Потому что русские матерные слова изначально имели совсем другой, светлый смысл и служили своего рода оберегами. И превращать их в грязные ругательства — противоестественно и нелогично.

— Чем больше я изучаю историю наших далеких предков-язычников, тем лучше отношусь к ним. Они поклонялись одному богу Роду и не приносили в жертву ни животных, ни тем более людей. У них была чистейшая ведическая (отсюда слово "исповедовать") философия, они почитали природу как главное проявление бога на земле.

Вообще "язычество" — очень хорошее слово. Оно означает "я зычу естество — то есть "я озвучиваю природу". Но впоследствии наши предки, попав под "пиар" Запада, предали эту философию. Из верующих и свободомыслящих они превратились в косно-религиозных. Сохранил элементы былой мудрости лишь русский язык. Правда, мы не всегда замечаем эту мудрость, а подчас извращаем до полной неузнаваемости. Именно так получилось и с матом.

— Мат по-вашему — частичка былой мудрости?

— Только не в том смысле, который он имеет теперь. А несколько тысячелетий назад у бога, творца, было несколько имен: Всевышний, Род, Сварог, Даждь-бог (даже в современной молитве осталось: "даждь нам днесь")... Еще одно из имен Создателя — Ебун. Извините, но это вполне приличное по тем временам имя. И от него пошло слово "кол-ебания" — колебаниями Ебун создал мир. Сегодня квантовые физики подтвердили, что Вселенная произошла в результате взрыва, ядерной реакции, волновых процессов, колебаний, вибраций. Последнее слово наши предки произносили как "вебрация". Они интуитивно знали о волновой сути создания мира.

Отсюда же пошло другое языческое слово, сохранившее свой смысл до наших дней: "молебен", или "молитва Ебуну". А те, кто были созданы в процессе колебаний, имели отчество — Иван-ебич, Олег-ебич, Никола-ебна. Слово "ребенок" того же происхождения, только в древности оно произносилось длиннее — "переебенок"... Кстати, у арабов, которые в свое время переняли много наших слов по причине неразвитости собственного языка, отчество обозначается частичкой "ибн". Гасан Абдурахман ибн Хаттаб, или, по-русски, старик Хоттаб-ебич... Даже грубость, которую мы сейчас отпускаем в адрес матери обидчика, в истоке своем означала пожелание продления рода. Это были очень светлые слова, и они никогда не воспринимались язычниками как сквернословие.

— В нецензурщине хватает и других слов...

— Самое грубое матерное слово у нас обозначает женский орган размножения. Знаете, как оно образовалось? У Ебуна было два проявления: мужская энергия, называемая "ан", и женская — "ки". "Ан" впоследствии перешло в местоимение "он", а также во многие имена — Иван, Жан, Иоганн… А "ки" в сочетании с древним словом "да" (закон) и "з" (звук резца, потому что законы вырезались на камнях) означало "дающая жизнь". Или "кизда". Но позже одна буква поменялась, и слово стало ругательным. Имейте в виду: если вас уж потянет выругаться, можете смягчить выражение и сказать, к примеру "не кизди!" Хотя лучше, конечно, этих слов не произносить вообще.

— И откуда же у вас такие сведения?

— С миру по нитке. Я много путешествую, разговариваю с интересными людьми, читаю — например, замечательные книги Сергея Алексеева, которые рекомендую всем, кто хочет услышать родную речь, получаю по электронной почте письма от энтузиастов, изучающих природу слов. В частности, многое открылось мне с подачи "археолога" русского языка Константина Липских.

— В какой момент "хорошие" слова стали считаться бранными?

— С приходом христианства все, что было связано с философией природоведения, постарались вычеркнуть из языка, а само язычество преподнести как мракобесие. В том числе и те самые матерные слова. Для этого им приписали наиболее страшный "грех": якобы их принесли нам татары. А на Руси не было ничего хуже, чем то, что связано с татаро-монгольским игом. И слова эти утратили значение оберега, став чудовищным сквернословием. А ведь у татар за оскорбление матери могли отрубить и руки, и голову. А то, что мат изначально был оберегом, доказывает и другое значение этого слова, которое употребляется в наше время — матрас, который стелют на пол при занятиях гимнастикой или акробатикой. Мат, подстилка, призванная уберечь спортсмена от травм!

Название же языческого праздника Ивана Купалы произошло от слова "совокупление", обозначающего светлое, богоугодное действо, служащее плодородию. Но сегодня все эти слова причислены к пространству нечисти, и люди, которые их произносят, присоединяют себя к этому пространству. Поэтому я ни в коем случае не призываю употреблять нецензурные выражения. Свое значение оберега они утратили после того, как их стали употреблять направо и налево. Обереги нельзя произносить часто. Так что моя теория интересна только как музейный экспонат.

Однако есть небольшой нюанс. Если употреблять эти слова только в крайних, исключительных ситуациях, они до сих пор могут служить оберегами. Недаром на войне всегда матерятся. А если женщина, которая никогда доселе не употребляла бранных слов, попав в аварию, ругается так, что не снилось недопохмелившемуся дворнику, она чаще всего остается жива и невредима.

* Из интервью «Московскому Комсомольцу» от 27 февраля 2007 г.

19.06.2006 ТАЙНЫ РУССКОГО ЯЗЫКА

В русском языке есть тайны, которых нет даже в таком богатом языке, как английский. Кстати, слово «богатый», /я однажды уже говорил по телевидению/ в отличие от того же английского, в нашем языке произошло от слова «Бог». То есть, в ком Бога много, тот - богатый! А в ком Бога мало, того ждет беда, тот – бедный. К сожалению, мы перестали слышать свой родной язык.

Спасибо - спаси–бог.

Здравствуй – здоровья желаю.

В тех же английских словах, которыми наполняется сегодня наш язык, нет этого второго, духовного, смысла.

Прощай – я тебя прощаю.

Счастье – соучастие. Мудрейшее слово объясняет, как стать счастливым. Соучаствуй, помогай другим, и ты проживешь счастливую жизнь!

Множество русских слов наполнено божественным смыслом, который мы не замечаем сегодня в суете: Небеса – не бесы. Обитель Бога! А слово «Богатырь» образовано из двух слов – «бог» и «тырить». Вот только «тырить» в древнерусском языке означало «нести». Это позже «нести» и «воровать» слились в одном процессе. Так что «богатырь» в те далекие времена, когда это слово родилось, означало - несущий Бога! А тот, кто накачал мышцы, не богатырь, а просто «качок»!

* * *

Откуда взялся этот язык, слова которого наполнены божественной сутью?

Когда-то очень давно - точнее давным-давно, на севере теперешней России жил удивительный и очень древний народ. Почему на севере? Потому что климат Земли был другим. И на севере было тепло.

Ни один ученый-орнитолог сегодня не может объяснить, почему птицы в наше время перелетают на север выводить птенцов. Генетическая память о тех временах! Они до сих пор думают, что там теплее. А потом все удивляются, откуда у них грипп? Попробовали бы сами ученые рожать среди айсбергов! Обчихались бы!

* * *

Так что когда-то на севере было тепло. И народ, который там жил, называл себя ариями. «Ар» - означало земля. Главным их занятием было пахать. По древнему – «арать»! Гитлер испоганил слово «ариец». «Ариец» - землепашец, а не эсесовец! У ариев был язык, многие слова которого, до сих пор сохранились в нашем языке, но мы перестали слышать их изначальный смысл. Например:

Заря – за землей.

Сарай – склад на земле.

Караван – идущий по земле. Отсюда и английское слово «кар» - машина.

Царь - «це» - это, «ар» - земля. Царь первородно означал - властелин земли.

Аристократ - Арий в стократном поколении. Даже в слове старость есть «ар» - мол, к земле тянет!

Карлик – «Лик» у земли. И даже модное ныне слово Армагеддон - конец земле!

* * *

Слово «Ра» – означало солнечный свет.

«Радость» – достать свет!

Ра-душный – светлой души человек.

Ра-дуга, жа-ра, п-ра-вда,

К-ра-сота – стремление к свету.

Ра-зум – просветленный ум. Умный – это тот, кто много знает. Разумный – тот, кто еще и понимает то, что он знает.

Свету наши предки поклонялись особо. Того, кто чтил свет, называли светым, позже – святым. А хранилище света - ХРАМ.

Была даже такая поговорка: «Хорошие дела ночью не делаются».

Считалось, что даже дети, зачатые по утру, рождаются более добрыми.

Кстати, Волга называлась рекой Ра. А земля вокруг реки – Рассея: сияние Ра. Солнечная земля!

Удивительно, но многие слова в русском языке становятся понятны, если знать значение их арийских корней.

Но-ра – под светом. Ра-но – еще нет света. Большинство слов с корнем «РА» до сих пор связано со светом.

Ве-ра – верить «Ра»

П-ра-вда, По-ра,

Э-ра, Ра-й! И, наконец, самое наше главное, славянское, родное – «Ура!». Это призыв к свету. Вот почему нельзя победить славян на их земле! Не когда нападаем. Потому что тогда «Ура» нам помогает.

Обратное «Ура!» - «увы». «Вы» - это «тьма». Как всегда говорили: «Иду на вы!». «Вый» - царь тьмы. Поэтому никогда в русском языке Бога не называли на «Вы». Только на «Ты»! И всех святых - на «Ты». Свет нельзя оскорблять тьмой. А к кому обращались на «Вы»? Вспоминайте классиков. «Вы, свинья, батенька!».

Сам Автор ) Вот оно как. Таки да )

77%, 10 голосів

15%, 2 голоси

8%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.
8

R_

R_

доповiдi про Україну британського журналiста Ланселота Лоутона

 – одного iз засновникiв та активних членiв створеного в 1935 роцi у Великiй Британiї Англо-українського комiтету – "Українське питання" та "Україна: найбiльша проблема Європи"[ відкрити ]
1
Сторінки:
1
…
57
58
59
60
61
62
…
70
попередня
наступна
Радіо онлайн Слухай улюблені радіостанції в одному місці
 
I.UA, 2006—2024.
Ok Для зручності користування сайтом використовуються Cookies. Детальніше у політиці конфіденційності
This website uses cookies to ensure you get the best experience on our website. Learn more