"От їде підполковник Левашов мимо міста Кишенки і шле туди приказ, щоб люди виходили його стрічати хлібом-сіллю—тоді він не буде нікого займати. Кишеньці послухалися, вийшли назустріч з возами, наладованими хлібом, гусьми, курми і всякою їдою, дали ще й грошима 15 талярів. Левашов усе то взяв, але слова не здержав і ввів своїх москалів до міста. Ті п'янствували, безпутствували кілька день: попалили у людей хати, повиривали усю городину — мов у ворожий лагер попали. Нарешті, пішли, й Левашов обіщав на відході, що вже тепер — то ніяк не буде нічого злого робити. Але тільки вийшов, прислав назад москалів, і вони забрали у людей усіх волів. Довелося кишеньцям їхати услід та викупляти за чисті гроші. А коли хтось-то сказав Левашову, що се ж .не по закону, то підполковник кинувся зі списом і мало того чоловіка не проколов.

- Полно вам, блядины дети, хохлы свои вверх поднимать! Уже вы у нас в мешке".

Чому більшість українців спілкується російською мовою, а не німецькою?

Бо німцями у далекому 1941 році керував єфрейтор і клепки йому не стало почати творити українську першу армію у 1941, а не в 1945, і першу українську дивізію він дозволив створити лише у 1943, і то, озброїв кепсько і кинув у пекло боїв без підтримки.

Він творив армії з росіян, а за українців згадав лише перед тим, коли почав горіти «на роботі». Можливо, аби Гітлер не знищував українських націоналістів тисячами, і не катував їх Провід у концтаборах, міг би і перемогти у 1945 Сталіна.

І коли б у 1991 році Україна проголосила незалежність і вийшла зі складу Великої Германії, то більшість її населення продовжувала би спілкуватися німецькою мовою, а у Верховну Раду продовжували би наївні громадяни обирати гестаповців.

А міністр освіти виступав би за німецьку мову, знущався би з україномовних інтелігентів і обзивав би Бандеру комуняцьким колаборантом і звинувачував би бандерівців за вбивства місцевого населення, яке радо йшло на співпрацю з німцями і допомагало знищувати радянські банди.

А дитячи садочки на двадцятому році незалежності продовжували би «клепати маленьких німців» і з урядом Рейху велися би переговори про спільний підручник з історії. А гестаповці у Запоріжжі поставили нарешті пам’ятник Гітлеру!

 

      Василь Васильович Брензович був ровесником Чехословацької Республіки. Але в 1942 році такої держави вже не було (Закарпаття, яке до війни входило до складу Чехословаччини, на той час було окуповане Хортиською Угорщиною) і його мобілізували до "мадярської" армії й відправили на Східний фронт, де і перейшов на бік Червоної Армії. Як громадянин Чехословаччини, був відразу направлений до чехословацької військової частини в СРСР. Пройшов відповідну підготовку водія танка і став воїном другого танкового батальйону 1 Чехословацької танкової бригади. Того самого батальйону, де командиром танкової роти був і майбутній Герой Радянського Союзу та Чехословаччини Степан Вайда ...
      Фронтові дороги танкіста Василя Брензовича невіддільні від шляхів його військової частини. На початку 1945-го всі три батальйони Чехословацької танкової бригади поповнили особовий склад, в т.ч. і за рахунок закарпатських «добровольців». Отримали від радянського командування і 65 нових танків Т-34. Прискорений курс навчання проходив у словацькому місті Кежмарок, звідси через польську територію Чехословацьку танкову бригаду перекинули у Верхню Сілезію. А потім її зарахували до складу радянської 38-ї армії і чехословацькі танкісти наступали в напрямку Моравської Острави. Для другого танкового батальйону, у складі котрого воював В. Брензович, найважчим став бій за польське місто Творкув. Зустрівшись тут із німецькими «тиграми» й «пантерами», 2-й батальйон танкової бригади вимушений був зайняти кругову оборону, командування якою взяв на себе командир танкової роти поручик Степан Вайда. Після того бою він стане капітаном, а ще Героєм Чехословаччини і Героєм Радянського Союзу. Але посмертно...
      Під вечів 6 квітня 1945 року ворожий снайпер обірвав життя мужнього командира, котрий був родом із Тячівщини. А свободнік 2-го батальйону вийшов із того бою живим. За умілі дії Василя Брензовича нагородили орденом Червоної Зірки.
      А ще в бою за м. Творкув чехословацьких танкістів вразила смерть їх побратима із 1-го танкового батальйону Івана Країла. Він згорів у своїй бойовій машині, згорів так, що жодних останків не залишилося. Тому і похорону його тоді не було...
      Моравську Остраву – сталеливарну і кам’яновугільну базу фашистів захищали 18 піхотних та кілька танкових дивізій, а також корпус озброєних до зубів есесівців. Побудовані заздалегідь укріплення німці зміцнили ще й закопаними в землю танками і протитанковими гарматами, створили «зондеркоманди» есесівців, озброєних фауст-патронами. А командувач цього угрупуваня німецьких військових частин фельдмаршал Шернер наказав ще й розстрілювати кожного, хто самовільно спробує залишити бойову позицію. Чехословацькі танкісти розпочали наступ 15 квітня у складі 38-ої армії генерал-полковника Москаленка з метою вийти на рубіж автостради Опава – Острава.
    І запалахкотіли на опавських полях, мов смолоскипи, і радянські, і чеські танки. 16 квітня згорів у танку десятник Сабов Михайло Дмитрович, родом із с. Іза. Із далекого м. Бузулук прийшов він сюди до маєтку Альбертовце, де його, обгорілого, хоронили друзі – танкісти.
Наступного дня – 17 квітня 1945 року згорів у танку 19-річний Михайло Декет із Тячівщини. Лише 2 лютого 1945-го він став танкістом 3-го батальйону і впав невдовзі за опавське село Болатіце.
     Того ж 17 квітня в бою за це ж Болатіце загинув і свободнік В. В. Брензович... Їх, та всіх тих, що загинули в цьому бою , хоронили 19 квітня на південно-західній окраїні села...   Завдяки сотням і тисячам таких, як вони, тут, під Опавою, німцям не вдалося зупинити наступаючих. Тікаючи, вони підпалили місто. 21 квітня чехословацькі танки у складі радянського війська вступили в палаючу Опаву...
      30 квітня 1945-го на куполі спаленого берлінського рейхстагу замайорів Прапор Перемоги. Того ж 30 квітня танкісти Чехословацької бригади увійшли у Моравську Остраву. Свободніка Василя Брензовича, як і всіх тих, що в ім’я Перемоги згоріли у жертовному вогні Великої війни, серед переможців вже не було...
    ...А під високими Бескидами, у затраченому серед гір і лісів селі Сухий (Великоберезняського району Закарпатської області) продовжували ждати воїна-танкіста дружина Марія Боринська і трирічний синочок Василько.
      Збереглася погосподарська книга тодішньої Сухівської сільради за 1946-1947 роки, яка дає змогу побачити, яким було життя солдатської вдови і її сина. Вони проживали в господарстві № 52 разом із матір’ю Бернзовича В.В. і її трьома дітьми. Колгоспу і ті роки ще не було і сім’я трудилася на чотирьох гектарах землі, із яких засівали ( переважно вівсом і житом ) майже три гекрати. Мали в господарстві одного коня і три корови. І все це утримували на своїх плечах дві жінки – мати загиблого ( Пайзяк Ганна ) і її невістка...
     Зберігся досі і протокол комісії по призначенню пенсій і допомог при Округовому Народному Комітеті у Великому Березному від 30 жовтня 1945 року, згідного котрого сім’ї загиблого фронтовика призначено щомісячну допомогу в розмірі 125 пенге. А на зворотньому його боці відмічено, що 09.11.1945 згаданій сім’ї виплачено відразу за жовтень і листопад 250 пенге, а 04.12.1945 їм виплачено вже 50 радянських рублів за грудень. З 1 жовтня 1946 року сім’ї загиблого військовослужбовця призначено пенсію в сумі 214 карбованців.
       В 1947 році Марія Олексіївна із п’ятирічним сином перейшла в господарство № 23 Крайнянського Степана, тобто вдруге вийшла заміж.
       Малий Василько про свого батька чув, звичайно, часто, але не міг його пам’ятати. А ще дуже не любив гратися у «руських і німців», тобто у війну, котра забрала у нього батька. Змалку закохався у гармошку і добре на ній грав. Невідомий фотограф вдало зафіксував мить, коли хлопець із улюбленою гармошкою сидить поряд із своїми ровесниками ( Василь Цигак і Василь Готра ), котрі гордяться своїми гімнастерками і фуражками із зірками...
По війні прах воїнів із багатьох опавських сіл перепоховали на військовий цвинтар м. Глучін. Тут зійшлися разом і Василь Брензович, і Михайло Декет, і Михайло Сабов, і Іван Країло, і багато інших, хто згорів на тій війні у прямому і переносному значенні. А в Сухому давно вже померла колишня солдатська вдова Марія і давно не живе у селі її єдиний син...

Виписка із особової справи Брензовича Василя:
«Дата і місце народження: 22.11.1919, Суха, Велика Березна.
Фах: землероб.
Освіта : 8 класів сільської школи.
Сімейний стан: жонатий, одна дитина.
Дата вступу до закордонної частини: 10.03.1944.
Військова частина: 1 чехословацька танкова бригада, 2-й танковий батальйон.
Звання: свободнік.
Особове число: 15877.
Коли і де загинув: 17.04.1945, с. Болатіце, окр. Опава, згорів у танку.
Документ про смерть: наказ 1 чех. танк. бриг. № 23/45 від 19.04.1945.
Місце поховання: південно-західна окраїна с. Болатіце.
Нагороди: Чехословацький бойовий хрест зр.1939р.; Чехословацький бойовий хрест зр. 1939 р., медаль за хоробрість, радянський орден Червоної Зірки».







На фото: 1. Василь Брензович ( у центрі ) та Василь Цигак (стоїть у чорному одязі).
2. Василь Брензович (третій зліва);
3. Пенсійне посвідчення Марії Брензович

"Розуміється, якби культурно-історичні досліди язикознавців могли дати певні вказівки щодо виходної точки індоєвропейської кольонізації, її розвою і того культурного стану, в якім та кольонізація переходила, то себто багато помогло нам до орієнтовання в справі передісторичного залюднення нашої вітчини і початків слов'янської кольонізації. Досі маємо тільки правдоподібности. Такими правдоподібностями вважаю виводи (прийняті рядом визначних учених) - по-перше, що старим осідком індоєвропейських племен була східня Европа; друге - що сі племена почали ділити ся ще в неолітичній культурі. Се друге виводить ся з того, що спільних назв для предметів вищої культури в язиковім запасі індоєвропейськім не знайшло ся, а неймовірно, аби така спільна назва могла затратитись цілком, не лишивши ся бодай у декотрих груп, - тому звідси вивід, що назв для предметів вищої культури не було перед розселеннєм, отже, й самої її не було. Що до правітчини, то се справа більш складна, і тому мушу коло неї бодай коротенько спинити ся. Перед усім треба піднести, що за азийською правітчиною не промовляє ніщо; ся теорія уло-жилась силою традиційного призвичаєння дивитись на Азію, як на вітчину людського роду; одинокий момент, що промовляв би за нею - се лінгвістичні зв'язки індоєвропейців з семитами, але таких старих звязків до тепер не виказано, і ся теорія стратила кредит. Натомість все більше звертають на себе увагу і здобувають значіннє звязки і подібности індоєвропейців з фінами. Вони ще не проаналізовані докладно і не оцінені рішучо, але без сумніву істнують і вказують на східню Европу як місце споконвічного сусідства індоєвропейців з фінами. В східній же Европі заховали ся й найбільше архаічні язики індоевропейської родини (литовсько-латиська ґрупа). Цілий процес кольонізації індоевропейських народів далеко легше пояснити собі з европейською правітчиною, а що особливо важно: лінґвістичні стичности ріжних ґруп між собою вказували б, що вони на правітчині, перед міґрацією були розміщені між собою анальогічно з їх теперішнім розміщеннем, а се дуже тяжко, попросту неможливо помирити, припустивши міґрацію в Европу з Болортага. З сих всіх обставин стає більш правдоподібною правітчина в східній Европі." "Скотарське господарство - з одного боку, з другого знайомість з медом, пчолою і медведем, засвідчена фактами мови, - вказували б як на найбільш правдоподібні місця індоєвропейської правітчини на пограниче степу і лісу, що тягнеть ся в полуднево-західнім напрямі через східноевропейську рівнину. В такім разі словяне, і навіть ще близше - наш нарід може бути автохтоном на певній части своєї території, і його пізнійші міґрації були розмірно не великі"

Грушевський М.С. Історія Украіни-Руси. - К., 1991. - Т. 1. - С. 61-63.

...Пробыв у князя эту ночь и еще следующие день и ночь, мы отправились дальше по Славии в гости к одному могущественному человеку, имя которого было Тешемир, ибо он приглашал нас к себе. И случилось, что по дороге пришли мы в рощу, единственную в этом краю, которая целиком расположена на равнине. Здесь среди очень старых деревьев мы увидали священные дубы, посвященные богу этой земли, Прове. Их окружал дворик, обнесенный деревянной, искусно сделанной оградой, имевшей двое ворот. Все города изобиловали пенатами и идолами, но это место было святыней всей земли. Здесь был и жрец, и свои празднества, и разные обряды жертвоприношений. Сюда каждый второй день недели имел обыкновение собираться весь народ с князем и с жрецом на суд. Вход во дворик разрешался только жрецу и желающим принести жертву или тем, кому [186] угрожала смертельная опасность, ибо таким здесь никогда не отказывалось в приюте.

Славяне питают к своим святыням такое уважение, что место, где расположен храм, не позволяют осквернять кровью даже во время войны.

Клятву они с большой неохотой приносят, боясь навлечь на себя гнев богов, ибо клятва у славян равносильна ее нарушению.

У славян имеется много разных видов идолопоклонства. Ибо не все они придерживаются одних и тех же языческих обычаев. Одни прикрывают невообразимые изваяния своих идолов храмами, как, например, идол в Плуне, имя которому Подага; у других божества населяют леса и рощи, как Прове, бог альденбургской земли, - они не имеют никаких идолов. Многих богов они вырезают с двумя, тремя и больше головами. Среди многообразных божеств, которым они посвящают поля, леса, горести и радости, они признают и единого бога, господствующего над другими в небесах, признают, что он, всемогущий, заботится лишь о делах небесных, они [другие боги], повинуясь ему, выполняют возложенные на них обязанности, и что они от крови его происходят и каждый из них тем важнее, чем ближе он стоит к этому богу богов.

Когда мы пришли в эту рощу и в это место безбожия, епископ стал увещевать нас, чтобы мы смело приступали к уничтожению рощи. Сам же, сойдя с коня, сбил шестом лицевые украшения с ворот. И, войдя во дворик, мы разрушили всю его ограду и свалили ее в одну кучу вокруг священных деревьев, и, подкинув огонь, устроили костер из множества бревен, однако не без страха, как бы на нас не обрушилось возмущение жителей. Но господь покровительствовал нам...

Карл Великий у так званому “Саксонському Капітулярії” встановив правила покарання для своїх підданих, у тому числі й для слов’ян, чиї землі входили до складу його імперії: “Хто з неповаги до християнської віри порушить піст святої п’ятидесятниці, поївши м’яса, – буде покараний смертю... Хто спалить по язичницькому обряду тіло померлого і спалить на попіл його кості, – буде страчений на смерть. Хто із племені саксонського буде надалі ухилятися від хрещення, не з’явиться для здійснення над ним цього таїнства, бажаючи залишатися в язичницькій вірі, – буде скараний на смерть”

Артемида - Диана ("Повелительница зверей") Беотийская амфора, ок. 680 г. до н.э. - Древняя Греция