хочу сюда!
 

Татьяна

51 год, телец, познакомится с парнем в возрасте 47-50 лет

Заметки с меткой «історія»

Вивід прав України - Гетьман Пилип Орлик

Звертаючись до першоджерел

У двадцять восьмому числі «Літературної України» (за  1990 р. - Б.Г.) було надруковано два визначних документи: Угоду й Конституцію Пилипа Орлика. В передньому слові до них згадувалося ще про один документ гетьмана Орлика, який і нині має велике історичне та суспільно-політичне значення, а саме: «Вивід прав України». 
В передньому слові до Угоди й Конституції зокрема було сказано: «Сподіваємося, що і цей політичний документ («Вивід прав України -- ред.) з історії України буде видрукуваний». У цьому числі «Слова» це сподівання ми справджуємо.
Оригінал «Вивід прав України» був написаний французькою мовою. Його знайшов 1922 року професор Ілля Борщак в архівах замку Дантевіль, що належав колись дружині Григора Орлика, графині Олені Орлик. У перекладі на українську цей документ проф. Борщак надрукував у львівському історичному журналі «Стара Україна» 1925 року.
Текст документа подаємо за другим виданням книги «Вивід прав України» (Нью-Йорк, «Пролог», 1964 р.). Правопис перекладу збережено.

Заступник редактора Олександр Сопронюк
газета "Слово" Товариства української мови ім. Тараса Шевченка
вересень 1990 р.

Вивід прав України - Гетьман Пилип Орлик

По довгій й кривавій війні вічної пам'яті найхоробріший гетьман Хмельницький визволив з-під польської кормиги пригнічену козацьку націю. Він то утворив з України незалежне князівство і вдоволився титулом гетьмана війська Запорозького і син його переняв це по нім у спадку й Стани названого князівства по смерті його обирали далі своіх князів і ніяка держава не присвоювала собі права противитися цьому. Україна залежала тільки під деяким оглядом від царів московських.
Не розводитимуся далі про історію України: моя ціль лише показати, що вона є вільним князівством і що Стани її вільно обирали гетьманів по своїй уподобі. Цей факт установлений і правда загально відома, що козацька нація і Україна були вільними. Яко така Україна увійшла з своїм гетьманом у договір вічного миру, заключеного коло Пруту в Молдавії, де вона називається союзницею султана; яко така увійшла вона в договір з ханом татарським і в договір, який заключив гетьман Хмельницький зі шведським королем Карлом Х і який можна бачити в архівах Корони Шведської.
Але найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенности України є урочистий союзний договір, заключений між царем Олексієм Михайловичем з одного боку та гетьманом Хмельницьким і Станами України з другого. Трактат цей уложений в 1654 р. і підписаний уповноваженими представниками. Цей, такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, на завжди установити спокій, вольності й лад на Україні. Це дійсно так і було б, якби цар так само сумлінно виконав би його, як у це вірили козаки. Вони передали московському війську свої твердині і злучили свої війська з царськими задля успіху загальної справи, але царські генерали, скориставши з довір'я названої нації, хитрощами захопили велику кількість інших укріплень і потім почали командувати, мов би господарі, в цілій країні.
Одначе козаки залишили тінь суверенности і навіть по смерті гетьмана Хмельницького цар дав в 1658 р. грамоту Станам України.
Гетьман Брюховецький, удавшися в подорож до Москви під покривкою добра для України, вчинив так, що признано царя за протектора козаків. Це була основа всіх нещасть України. Україну примушено зректися прав козацького суверенітету. Громадянство досі не знає, чи Брюховецького примушено до цього негідного кроку погрозами чи чемнішими способами. Але річ відома, що це зречення не касує ні в чому прав України, бо гетьман не міг дарувати того, що належало Станам. Дарма скаржилися козаки у неволі і давали їм відчувати увесь тягар деспотичного панування.
Те, що я оце щойно сказав, показує кожній неупередженій людині безперечне право Станів України й вопіючу несправедливість, учинену їй, поневолюючи козаків, позбавляючи їх власних прав та вольностей під покришкою святого союзу і урочистого договору, котрий забезпечив їм уживання цих прав і вольностей. Але які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів котрого є: Народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час.
Такий слушний час настав для України, бо шведський король прийшов на поміч пригніченій Україні; козаки набрали відваги й думали тільки про те, якби використати цю нагоду, щоб визволитися з неволі. Князь Мазепа і Стани України ужили своєї влади в 1708 р., щоби знову заволодіти тим, що їм належало. Аби краще забезпечити собі свої вольності, вони злучилися з королем шведським і умовилися з ним не трактувати ні з ким окремо. Ось деякі точки договору, що відносяться до мого предмету:
1. Й. К. В. (Його Королівська Величність - Б.Г.) зобов'язується обороняти Україну і прилучені помічні війська, коли вимагатиме того потреба і коли помочі цієї проситимуть князь і Стани. Війська ці, вступаючи в країну, будуть під командою шведських генералів, але під час операцій на Україні Й. В. довірить керування ними князеві та його наступникам і це триватиме доти, доки Україна потребуватиме того війська, котрому Й. К. В. видаватиме платню, а козаки постачатимуть хліб і харчі.
2. Все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, – що – як виявиться, належало колись народові українському, передається й задержиться при українськім князівстві.
3. Князь і Стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані і вдержані на всім просторі князівства і частин прилучених до нього.
4. Іван Мазепа, законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством до його смерти, яка – треба сподіватися – не наступить ще довго, а Стани України заховають всі вольності згідно з своїми правами та стародавніми законами.
5. Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено щодо герба й титулу князя України. Й. К. В. не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб.
6. Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України, князь і Стани передадуть И. К. В. на весь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею й небезпека, деякі з своїх городів, а саме Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч.
Уповноважені Його Величества царя зазначають:
1. Що Україна ніколи не була незалежною, що з-під ярма невірних визволила її побідна зброя Його царського Величества.
2. Що коли б змінить щось, то цим би порушилися умови Карловицького договору (1).
Що до першого пункту, то що з того, що Україна була колись польською провінцією, коли зважимо, що від 1649 р. до наших днів її визнала як князівство ціла Европа і навіть сам Цісар. В ім'я якого принципу релігії і побожности Московський Двір, визволивши козаків з-під так мовити польської опіки, накинув їм – як показав це досвід – ярмо безконечно жорстокіше ніж те, яке невірні накидають завойованим народам?
Вкінці, коли, як то дехто твердить – хоч таке твердження зовсім фальшиве, – що його Царське Величество придбав від поляків якесь право на Україну, то це право не може бути нічим іншим, як правом опіки, бо поляки ніколи не мали іншого, тож і не могли передати більших прав, ніж самі мали, і – більше навіть – на які ніколи не претендували. Ось чому Й. Ц. В. не має жадної підстави відбирати Україні її вольності та привілеї.
Отже з цього зовсім законно й природно виходить, що Карловицького трактату ні в чому не порушиться, коли оголоситься Україну вільною, якою вона була колись, з тими границями й межами, які мала вона перед тим, як була підступом поневолена. Я питаю, на що цар включив Україну в інструкції що до миру, котрий мається заключити за посередництвом Англії та Генеральних Штатів (Голляндії), коли він не хотів, щоб Україна брала участь у переговорах?
Отже з повною рацією можна вивести з усього цього, що Московський Двір належить уважати за узурпатора України і що є причина покладатися на зрозуміння права природного й людського тими, що читатимуть це писання, що вони переконаються в безперечнім праві Станів України обрати п. Пилипа Орлика за свого гетьмана і що цей гетьман може допоминатися посідання цеї країни і сподіватися привернення цього посідання від справедливости европейських держав, які є в силі наказати, щоб її йому звернено назад.
Це ж бо інтерес усіх европейських держав так зробити, щоб Україну звернено гетьманові Opликові, котрого вільно обрали й проголосили Стани України. Їх бо власний інтерес – кажу я – обов'язує їх не санкціонувати і не давати спричиняти небезпечних для себе ж самих наслідків від узурпації, що її якась сильніша держава могла би вчинити над слабшою під єдиною прикривкою вигоди. Міжнародне право вимагає допомагати в крайніх випадках пригніченим громадянам; тим слушніше, справедливіше і в більшій згоді зобов'язком християнства й навіть гуманности причинитися до відбудування держав, пригнічених тому лише, що повірили в союз (3).
Стародавня історія завела б мене занадто далеко, якби я хотів наводити з неї приклади на доказ, що держави в тих часах | завжди брали сторону пригнічених князів чи республік. Не брак нам і новітніх прикладів і за останнє століття можна було бачити, як у цiлiм Цісарстві Італії, Льотрінгії, Померанії, Швеції і в багатьох інших місцях визнали мирові трактати повну суверенність князівств, на які держави виставляли свої права з різних титулів, а часом просто по причині завоювання (4). Україна знаходиться майже в такому самому становищі. Вона має ті самі права; невже ж не зробиться на її користь того, що було в звичаю робити для інших протягом стількох століть? А що Цісар запропонував гетьманові Хмельницькому свою гарантію й король шведський теж яко союзник, то гетьман і Стани. України мають причини бути переконаними, що гарантії трактатів в Оліві (5) (козаки включені в Олівський мировий договір як союзники шведського короля) спричиняться до того, що не можна буде рабувати Україні її вольності. А тому, що всі европейські держави мають намір утримати цей трактат, що є основою европейського миру, то їм не тяжко буде знайти в ньому мотиви й способи поставити знову гетьмана Орлика на Україні і включити його в цей новий трактат.
Кажу бо, що цей загальний мир не буде тривалим доти, поки не задоволиться справедливих жадань гетьмана Орлика що до України, поки Московський Двір не задоволить справедливі скарги конфедерації, на чолі якої стоїть гетьман. Не треба лякатися, що в разі відновлення цього князівства (України) через ослаблення Московщини нарушиться европейська рівновага. Навпаки – як свідчить про це приклад Генеральних Штатів, котрі ніколи стільки не прислужилися спільній справі, як саме від часу, коли утворили могутню республіку (6). Та, що можна думати, що цей останній доказ не досить переконуючий і що цар після цього миру зможе вжити всіх сил, щоб остаточно підбити й поневолити Україну, я не клопотатимуся виказувати труднощі, невигоди і крайності, до яких такий намір (царя) зможе довести цей народ (український), а саме кинутися стрімголов під турецьке панування. А тим більше не покликуватимуся на мотиви справедливости і слави, котрими повинні керуватися европейські держави, щоб звернути Україну її гетьманові. Все це було виказано й доведено. Скажу тільки, що коли всіх наведених мотивів не досить, то інтереси, котрих я де в чому вже торкався, зобов'язують европейські держави веліти звернути Україну і тим самим обмежити державу (московську), яка незабаром може змагати до повалення европейської свободи.
Ті, що дбають про інтерес цілої Европи і кожної її держави зокрема, легко зрозуміють небезпеку для свободи Европи від такої агресивної держави. Вони можуть судити про це краще за мене не тільки з прикладів історії, але також завдяки глибокому досвідові й досконалій Мудрості, котру мають про все, що відноситься до добра їх держав та інтересів Европи.
Треба сподіватися, що вони переконаються, що все сказане тут, основане на доказах і досвіді минулого і що забезпечення та тривалість миру залежить у деякій мірі від реституції України.

1. Карловицький договір (26.01.1699) закінчив війну між Туреччиною з одного боку, Польщею, Цісарем, Московщиною і Венецією з другого. Польща дістала знову Поділля й Правобережжя, яке втратила давніше. В 1712 р. на Правобережжі, над котрим зверхність належала нібито Польщі, стояли московські війська, союзники Августа. Орлик на підставі свого договору з Туреччиною жадав для себе Правобережжя і тому Москва вказувала европейським дипломатам, що Орликові домагання нарушують Карловицький трактат і, значить, зачіпають також інтереси Цісаря і Венеції, словом, загрожують рівновазі Европи. Проти цього аргументу й виступає «Вивід прав».
2. Зборівський договір. (Зборівський договір Криму з Польщею 1649 – договір, укладений між кримським ханом Іслам-Гіреєм III і польським королем Яном II Казимиром Ваза після Зборівської битви)
3. В 17 і 18 віках міжнародне право допускало «інтервенції» і тільки після Віденського конгресу (1815) «право невтручання» стає постулатом міжнародного права.
4. Орлик має мабуть на увазі Вестфальський трактат (1648), який перекроїв Европу.
5. 30.05.1660 р. трактат в Оліві закінчив першу північну війну між Швецією, Польщею, Цісарем і Бранденбургом. В прелiмiнарних переговорах козаки дійсно брали участь і шведська дипломатія вимагала від Польщі допущення на конгрес і України. Руїна, яка почалася на Україні, не дала змоги Швеції відстояти свої вимоги і в остаточній редакції трактату України нема. Неясно, чи свідомо пише Орлик про гарантію для України в Оліві, чи це спосіб пропаганди. Олівський трактат поруч із Вестфальським був підвалиною публічного права Европи аж до Великої Французької Революції.
6. Орлик має на увазі Нідерлянди. Покликування на Голляндію характеристичне для Орлика, як у своїм часі було характеристичне для Хмельницького й Виговського. Голляндія була першою в Европі державою, яка утворилася на національному принципі, повставши збройно проти чужої вірою й походженням Еспанії, і в цьому дійсно була її аналогія з Україною під час Хмельниччини.

Сканування і вичитка Богдана Гордасевича
6 вересня 2018 р. (7526)

А чи точно зміниться життя в країні до кінця 2018 року, для тих

® Sensatsiini Sluzhbovi Novyny !

                              **А чи точно зміниться життя в країні до кінця 2018 року, для тих хто працює та пенсіонерів ??

Дуже твердо і впевнено можу сказати ,що так, життя економічно зміниться в кращу сторону до кінця зими 2019 року Можу передбачати на 6 місяців наперед точно, що трохи пенсії,зарплати, зростуть до кінця зими 2019 року .

Мінімальна зарплата в державі буде до кінця зими 5 тисяч гривень, пенсія 4500 гривень !

А чи зростуть ціни ,звісно що так ,зовсім на копійки . Якщо буханка хліба 10 грн. ,то 1,5коп більше буде . 

А ось мінімальний прожитковий мінімум також буде 4500 тисяч .

 В селах і містах до кінця зими 2019 зросте заробітна оплата в магазинах,ресторанах,кафе,бібліотеках і т.д.

Начхав я повністю на тих, хто грає у гру державну лото-забаву та виграв своїм білетом 1 міліон гривень ,за гарні очі,можу так сказати . Буде заплановано також до кінця зими 2019 року ,щоб був відкритий банк та Служба , «Наддержавний Королівський Віп-Банк», в якому з першого місяця 20 тисяч мінімальна заробітна оплата .

Все це повинно збутися, нехай Бог Отець Саваот благословить цей Наддержавний Проект,через Господа Ісуса Хреста . Можите слідкувати за часом і точно побачите ,що покращення прийшло від «Наддержавного Королівства» .

©  Ofitsiinyi veb-sait "Nadderzhavnoho Korolivstva", Volodymyra Mykolaiovycha.

©  http://korolivska-sluzhba.ukit.me/ (klikai)

© On-lain pres-sluzhba «Nadderzhavnoi Korolivskoi Sluzhby» 17 serpnia ,2108 rik ;

Є збережені короткі статті є на сайті «Мета-Блог» , та «Мінфін»

Є збережені короткі статті є на сайті «Мета-Блог» , та «Мінфін» та інші дивись.- Є короткі статті є на сайті «Мета мій Блог» , та «Мінфін»,та веб-сайт (Ігоря Деяка) портал «Колиба»,там також внизу є моя рекламне оголошення ;

1) http://blog.meta.ua/~vip-pan/ (клікай) На сайті Мета мій Блог»

2) http://blog.i.ua/user/10328385/ На сайті Блог I.UA

2) https://www.kolyba.org.ua/ (клікай)

3) https://minfin.com.ua/users/vladimir108/

© Informatsiinyi na veb-sait po rezhymi roboty "Holovnoho Upravlinnia Korolia" !

Rezhym roboty "Nadderzhavnoi Mizh.Korolivskoi Sluzhby ".

Дивись http://rezhimraboty.com.ua/ua/organ/147503/

©  На офіційному веб-сайті Державне підприємство «Інформацiйні судові системи» є " Перегляд моєї облікової картки організації, службової установи доступний запосиланням":

© Дивись на веб-сайті Єдина база даних електронних адресів,номерів факсів (телефаксів),суб’єктів владних повноважень :

http://email.court.gov.ua/info_cards/5b45bad49bcca06bff00000d?token=bCiBiubdKv8BA

Хтож найбільший на основі Закону Громадська Рада ,чи Столична

Хтож найбільший на основі Закону  Громадська Рада ,чи  Столична  Верховна  Рада ??

- Слово Рада походить від слова радник ,радитися ,а  депутат це не є Голова   Ради ,народний чи районний ,обласний  без різниці , депутат  рахується начальником .

-  І тому  у  вирішені  різних порад ,скільки б  депутатської  ради за числом  небулоб, то взагальному  вони не є  Головою  Країни або Області, найбільший рахується  між ними Голова  а разом  (Рада Депутатів) із заступниками є  (Головний начальник) а не Король  чи Президент .

-  Саме у вирішенні проблем  в участі практично  в голосуванні беруть усі депутати,а хто вирішив питання то всі  повинні підтримувати голосуванням  .

-  Ось історія виникнення у 15 столітті «Козацької Ради» у (Вікіпедії).

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0


Принцеса Діана і містер Бін...


Принцеса Діана впізнала містера Біна...

Фотографія

ФОТОГРАФІЯ
Було це, наче, зовсім нещодавно, всього лишень якихось п'тьдесят чотирі роки тому... В усякому разі, пам'ятаю, наче то було вчора...
Того року взяли мене мої родичі на Чорне море. Це було перше море в моєму житті. Потім було і Біле і Червоне і майже Жовте, до якого я трохи не доїхав, але Чорне було першим, тому й запам'яталось, як перше кохання. Багато можна було б розповісти про ті мої юнацькі враження, але я тут розповім лише про один епізод, що назавжди врізавя в моюпам'ять. Пізніше я обійшов з наметом майже все Кримське узбережжя, але тоді, родичі були з дитиною чотирьох рочків, тому відпочинок мав бути не "диким", а цивілізованим. Отже, приїхали ми у Євпаторію і зняли кімнату. Хазяйкою була бабуся Віолета, дуже поважного віку, а ще більш поважної статури; ростом під два метри, сива, як лунь, міцно складена, чимось нагадуючи скіфську бабу, у якої жодний науковець так і не зміг знайти місцезнаходження талії... До того ж вона палила цигарки "Біломор-канал" і мала далеко не старечий - гучний, з хрипотцей від тютюну, боцманський голос. Розмістивши нас і забезпечивши необхідним, Віолета вручила нам ключи, сказала: - Звертайтесь, "якщо що" і більше в наші справи не втручалась. Будинок Віолети стояв на небережній, і до моря було не більше сотні метрів. Одного разу щось було потрібно принести на пляж, чи віднести, - побіг я до нашого житла. Пані Віолета сиділа у глибокій задумі перед розкритим фотоальбомом. Такий фотоальбом можно зараз в музеї, хіба що, побачити; величезний, з півметра завдовжки, в шкіряній, з золотою, трохи облізлою тиснявою на обкладинці, з двома карбованими клямками на куточках.
Я взяв потрібне, і збирався вже бігти на пляж, коли пані Віолета покликала мене, владно поманивши до себе помахом широкої долоні. Я наблизився до столу і побачив фотографію, що займала весь аркуш альбому. На фотографії, в повний ріст була зображена оголена дівчина.
Не порнографія, не еротика - фотомитець добре знав свою роботу, це був витвір мистецтва! Абсолютно ідеальна, наче точена з Каррського мармуру фігура, цнотлива поза, сором'язлива, загадкова посмішка в куточках напіврозтулених вуст, розкішні коси весняними струмками огортали повні груди і, зливаючись на лоні, струмували долі...
До того часу я вже був щасливом володарем фотоапарату "Смена 4" і моєю настольною книгою була, вже доволі обшарпана книга В.П.Микулина "25 уроков фотографии", що була передана мені моєю старшою сестрою у спадок. Я з захватом вивчав закони композиції, розстановки освітлення (ліплення фактури світлом) і вже ніколи бездумно не клацав затвором фотоапарату, як в перші дні, попередньо не продумавши композицію. Старовинна фотографія (а їй було вже явно за 50 років, вразила мене не тільки незрівняною дівочою красою, але й високою майстерністю фотохудожника, що зумів за допомогою примітивного пристрою-коробки з ковпачком замість затвору і світлочутливої пластини передати тепло юного дівочого тіла.

- Тобі подобається ця дівчина? - спитала Віолета, огортаючи мене якимось дивним поглядом. Що я міг сказати? Було б мені хоча б двадцять, а то, тільки лише школу закінчив, і таки питання, та ще й від такої поважної матрони... Щось незрозуміле промимрив розгублено... Віолета сумно затхнула і сказала, якимось незнайомим теплим голосом:
- Це я... Спіймавши мій здивовано-недовірливий погляд, що метушливо забігав між копією і оригіналом, Віолета по-молодому струснула сивиною і задерикувато запитала:
- Що? Не впізнав? Не схожа? Та я й сама себе вже не пізнаю. А було... Ой, було! Тільки завдяки цьому альбомові і впевнююсь, що те, що згадується - не марево, не маячня, а таки було... Вона різко захлопнула альбом і знову відкрила його на першій сторінці.
- Сідай, я покажу тобі, яке було життя при тому "проклятому цараті"...
Присів я коло неї на хвилинку і забув про море... З далекого минулого на мене дивились поважні чоловіки. Офіцери і цивільні. Жінки в розкішних кринолінах. Діти, мов лялечки, сім'ї, де на відміну від фотографій сімей нижнього стану, де жінки обов'язково стояли, спираючись на плече чоловіка, вся сім'я розміщувалась на шикарних кріслах чи канапках. В усіх погляди беззаперечної "впевненості у завтрашньому дні". Я знав, що невдовзі на них очікувало, і мені стало сумно. Пані Віолета, підтверджуючи мої думки, почала знайомити мене зі своїми родичами.
...Цей розстріляний, той закатований, цей зісланий і зник без сліду, той - від тифу чи чахотки, а от цим двом поталанило; вони ще до 1905, тихо-мирно пішли ще в кращий світ, ніж той, що залишили... Одна я чудом врятувалась, бо в лазареті працювала інкогніто.
- І що? Невже ніхто з них вчасно не емігрував? Віолета сумно посміхнулась:
- Ніхто ж і уявити не міг, що той набрід переможе... А вони ж патріотами були. Хто воював до останнього, хто в лазаретах, хто всім своїм майном допомогав владі, нічого не шкодуючи...
- А чому ж тоді царська влада не втрималась?
- А ніхто ж не був готовий до тієї жорстокості, яку той плебс виявив. До того перевороту усі війни велись згідно міжнародним правилам. Вбивали, звісно, завжди, але не знищували сім'ї за те, що хтось з родичів здався, або перейшов на бік супротивника, і цівільних не чіпали. А тоді їх лідер проголосив, що державою може керувати навіть кухарка, і кухарки радісно використавши нагоду, ломанули в керівництво з впевненістю, що той "хто был никем, а стал всем", ніякої відповідальності за свої дії нести не буде, якщо виявлятиме постійну собачу відданість кухарській владі...
Уявляєте? 1962 рік, з того часу минуло 45 років. Переможена фашистська Німетчина, полетіли перші супутники, Гагарін... А тут, раптом, такі страшні слова: - "переворот", "набрід", "плебс", "кухарська влада"... Я, правда, і раніше чув, навіть, від самого Хрущова щось подібне, не кажучи вже про "кухонні" розмови, і все ж стало мені, не те, щоб страшно, але, якось, дуже-дуже не по собі...
Віолета помітила мій пригнічений настрій і, з жалем сказала:
Мабуть ранувато тобі це все одразу переварити і осягнути. Просто запам'ятай і думай... І з тим знову захлоппнула албом, поклавши на нього міцну, майже чоловічу, переплетену синіми вузлуватими венами руку. Знову перехопивши мій погляд пані Віолета, наче вперше, й собі, уважно подивилась на свою руку і, посмхнувшись, спитала:
Що, не тільки я, нинішньою моєю зовнішністю, але й, навіть, рука моя не схожа на руку дами з вищого світу?... Нічого від мене, тієї, не лишилося... А знаєш, яку посаду обіймала я перед віходом на пенсію? Такелажником! Бригадиром такелажників в нашому порту! А альбом цей - не повіриш, тільки минулого року на світ Божий зі схованки витягла, бо через нього могла б десь в Магадані свій вік скінчити... Помотало мене життя, помотало... Отже, хлопче, нічого мені зараз не кажи, а просто запам'ятай нашу розмову. Можливо тобі ще доведеться жити в новому суспільстві, то ж, як казав Тарас Григорович, згадай мене незлим, тихим словом...
Я запам'ятав Ваші слова пані Віолета, і, в результаті тієї розмови, хоч як мене тягли до комсомолу, - так і не вступив. Мав з цього приводу, звісно, достатньо багато неприємностай. Але так і не вступив а ні в "їхній" комсомол, і ні в "їхню"партію...
З тієї давньої розмови я виніс ще одну важливу думку; Той альбом, ні, краще сказати Альбом, був збірником художніх світлин, - відбитком минулого часу, містком між минулим і майбутнім. Тепер, коли прогрес дозволив, навіть, дошкільнятам володіти казково-фантастичною, порівнянюючи з минулими камерами-обскурами, технікою, мистецтво Фотографії перетворилось на "фотканьє" а вражаючі своєю художньою досконалістю фотосвітлини на нікчемні "фоткі". Виходить, і нині здравствуют "кухарчині" онуки-правнуки.
Сумно...

Гала - історична довідка

3-го серпня 1945 року Чехословаччина позбавила права етнічних німців і угорців на отримання чехословацького громадянства. У 1945-1946 з Чехословаччини було депортовано 3 млн.судетських німців, які у 1938 підтримали анексію Судет Німеччиною.

1 січня 1993 року  Чехословаччина розділилася на лівобережну та... ой, на Чехію та Словакію, не дивлячись на те, що за результатом опитувань лише третина населення з обох боків підримувала розділ.

Наразі обидві країни у складі ЄС де, образно кажучи, лижуть тим же німцям що фактично очолюють євросоюз.

  То прецедент вже відбувся?
Чого ж ми чекаємо? (с)

Монархія по-українськи


Монархія по-українськи: хто і чому претендував на український престол

У проекті хронограф на сайті EtCetera ми говоримо про тих людей, події та явища в історії України, про яких вам навряд чи розповідали в школі чи вузі.
Ви не повірите, але ще не так давно реально існували люди і цілі рухи, які хотіли бачити Україну монархією. Більш того, такі люди існують і зараз. Ви запитаєте: навіщо? Ну, по-перше, це красиво. Хто з нас не зворушувався англійською королевою, яка сама водить машину і розводить маленьких сосископодібних собачок? А дехто не просто зворушувався, а плекав мрію: от би й мені так. А по-друге… А по-друге, і це вже серйозно – нестачі в різного роду навколополітичних фріках у нас ніколи не було.
Утім, про все по порядку. Ідея української монархії народилася ще в роки Першої світової війни, в організації під назвою «Спілка визволення України». Її активісти сподівалися, що уряди Німеччини та Австро-Угорщини, які воювали проти Російської імперії, допоможуть Україні досягти незалежності.
Ідеалом політичного устрою майбутньої України для «Союзу» була конституційна монархія – вони вирішили, що на республіку німці з австрійцями просто не погодяться. А претендентом на престол бачили когось із австрійського імператорського дому. Найбільш підходящим варіантом здавався ерцгерцог Вільгельм Франц Габсбург, троюрідний племінник государя імператора Франца Йосифа. Так-так, того самого, якого засиділи мухи в знаменитій епопеї Ярослава Гашека про бравого солдата Швейка. Тим більше, що ерцгерцог Вільгельм співчував українському рухові і навіть служив у легіоні січових стрільців під ім’ям Василь Вишиваний. До речі, деякі кола української еміграції пророкували йому престол навіть після війни. Утім, сам Вільгельм Габсбург всі подібні пропозиції категорично відкидав.
Набагато ближче до реалізації своєї мрії українські монархісти підійшли в квітні 1918 року, коли вчорашній царський генерал Павло Скоропадський, не без підказки німецьких військових, що окупували Україну, згадав про своїх козацьких предків, розігнав законний український парламент – Центральну Раду – і оголосив себе гетьманом. Правда, монархія протрималася менше року і була зметена повстанням під прапором Української Народної Республіки. Скоропадському довелося емігрувати до Німеччини. Там він, однак, продовжував іменувати себе гетьманом і навіть на якийсь час об’єднав навколо себе українських монархістів. У свій час прихильником Скоропадського був навіть такий видатний мислитель, як основоположник українського консерватизму В’ячеслав Липинський.
Але вже через кілька років в гетьманському таборі почалися чвари і розколи. Прихильники Скоропадського ніяк не могли вирішити, яка саме монархія потрібна Україні – виборна чи спадкова. А у декого з них, за влучним висловом того ж Липинського, і зовсім стерлася межа між монархією і диктатурою. Зрештою, рух – і до того не надто численний – розвалився на кілька угруповань, які постійно гризлися між собою. А після того, як в 1957 році при загадкових обставинах (можливо, не без участі агентів КДБ) загинув син і спадкоємець гетьмана-невдахи, Данило Скоропадський, ідея українського монархізму померла і юридично. Дочка Данила від будь-яких претензій на престол публічно і безапеляційно відмовилася.
Проте монархічна ідея відродилася на початку 1990-х років, вже в незалежній Україні. Більш того, її навіть намагалися просувати в політику. Правда, як би це м’якше сказати, політику вже дуже маргінальну. Спочатку український престол намагалася спорудити Українська національно-консервативна партія. Ви чули про таку партію? Ото ж бо ж. З’явився і Союз гетьманців-державників, але він складається всього з кількох людей. У 2002 році якась ініціативна група відправила листа тодішньому Президенту Леоніду Кучмі з пропозицією відновити гетьманат. Кучма таке важливе послання чомусь проігнорував, і справа на цьому і закінчилася. Нарешті, на парламентських виборах 2006 року ультраправа партія УНА-УНСО раптово виступила з програмою якоїсь «сонячної революції», яка, на думку партійних ідеологів, мала привести до «третього гетьманату». Виборці не оцінили глобальність задуму – партія набрала всього 0,06%.
Загалом, з монархією в Україні якось не склалося…
Стоп! Здається, ми упустили найважливіший момент. Кого, власне кажучи, українські монархісти бачили на престолі рідної країни? О, повірте, це – чудові люди. Ось, наприклад, якийсь Михайло Карачевський-Вовк. Людина з таким чудовим ім’ям з’явилася у Львові в 1993 році. Він називав себе «великим князем Київським, Чернігівським і Карачевський», зводив свій рід від Рюриковичів і розповів, що приїхав з Франції. Князь навіть провів в місті «перший міжнародний форум відродження монархії в Україні». Перший форум, правда, виявився також і останнім. Зате сам «великий князь» ще довго роздавав направо і наліво графські і баронські титули. До речі, дарма смієтеся – Карачевському-Вовку вдалося «розвести» цілком серйозних людей. Наприклад, дворянський титул з його рук отримав тодішній міністр закордонних справ Геннадій Удовенко. На жаль, в середині 2000-х сліди «великого князя» губляться.
Приблизно одночасно з Карачевським-Вовком з’явився ще один претендент на український престол – «ясновельможний князь Аргутінський-Долгорукий, Аршакід», а «в миру» звичайний одесит Володимир Подгайнов. України йому здалося мало, тому він висловив претензії ще й на трон Вірменії. Утім, крім чвар з місцевими спадкоємцями дворянства, він нічим особливо не запам’ятався. Був ще якийсь «король Михайло» зі Львова, який проголосив себе прямим нащадком Данила Галицького. Цей персонаж називав себе главою «ордена українських монархістів», що з нього одного і складався. А на початку 2000-х громадський рух «Трон» відправив листа синові останнього австрійського імператора, Отто фон Габсбургу. Учасники руху написали, що вважають пана Отто єдиним законним претендентом на український трон і навіть присягнули йому на вірність. Уявіть собі, яке здивування викликав у 91-річного лояльного громадянина Австрійської Республіки такий лист! Габсбург відповів, що дуже задоволений і бажає щастя українському народу.
Але найбільш бурхливу діяльність розвинув на початку 1990-х якийсь громадянин Іспанії, який називав себе «королем України-Руси Олельком ІІ». Варто зазначити, що українським королем цей старий авантюрист став уже після того, як претендував на трони спочатку Чорногорії, а потім Греції – як ви розумієте, обидва рази невдало. До Олелька потягнулися різні авантюристи і дивні особистості з України, яким він щедро роздавав княжі і графські титули.
Найбільш наполегливим з них був якийсь Орест Карелін-Романишин.Після того, як у 1994 році Олелько відійшов в інший світ, Орест оголосив, що перед смертю король призначив його «регентом». Через якийсь час регентства йому здалося мало, і він коронував сам себе під ім’ям «короля Ореста І». Це дуже специфічна людина. Крім царственого титулу, він називає себе магістром декількох лицарських орденів, а також «митрополитом Карпатським». Утім, сан в християнській церкві не заважає королю сповідувати язичницьке вчення РУН-віри. Сам він ніякого протиріччя в цьому не бачить: мовляв, «я вірую в Бога всіх релігій, ні з ким не хочу лаятися». Орест стверджує, що навіть був в АТО, правда недовго: «Мені сказали, щоб я більше на фронті не з’являвся, оскільки дано завдання російським снайперам мене пристрелити». А ще кілька років тому король розповідав, що регулярно спілкується з інопланетянами.


https://uk.etcetera.media/monarhiya-po-ukrayinski-hto-i-chomu-pretenduvav-na-ukrayinskiy-prestol.html

Петро Могила.

Результат пошуку зображень за запитом "петро могила"

Перше ніж торкнутися  цієї постаті в релігійній  культурі, варто зауважити на  таких важливих  речах  як особистість  Петра Могили і його  безпосередній вплив на формування  духовно – культурних цінностей, їхнє прищеплення  українському народу.

Петро Могила народився  1596 року в молдавському князівстві, міста Сучави (Румунія) в родині  власника  земельних  володінь Валахії та Молдови. У 1612 р. – у зв’язку з військовими баталіями і поразкою Могил  від  Кантеміра Мурзи, родина майбутнього київського митрополита  змушена  була тікати в державу – Річ Посполиту, в якій  шукала підтримки у найближчих своїх  багатих родичів: племінниці батька – Раїни Могилянки, матері Єремії Вишневецького, у володінні якого зосереджувалися землі Лівобережної України.Поступово  син Симеона Могили Петро почав засвоювати  духовну освіту у Львівській братній школі.  Своє навчання він закінчив  довгою подорожжю за межі України, слухав цікаві лекції в університетах Західної Європи. Пізніше  освоїв мистецтво володіння латиною.

Могила брав  участь у військовій баталій під містом Хотин,  знаходився під сильним  впливом київського  митрополита  Іова Борецького і з його допомогою  прийняв  чернецтво. У 1627 р. –  його було обрано  настоятелем Києво – Печерської лаври і підпорядковано Константинопольському патріарху, присвоєно носити титул «великого архімандрита» . Після смерті Іова Борецького йому було передано бібліотеку та призначено  духовним наставником. Під час того  як  Могила  став архімандритом лаври, між ним та Ісаєю Копинським  – наступником Борецького сталася ворожнеча. Петро Могила  не скорявся волі митрополита, окремо від нього облаштував собі при лаврі вище духовне училище з викладанням  вільних  наук  грецькою,  латинською і слов’янською  мовами.

У 1631 р. – було відкрито перше духовне училище під керівництвом Петра Могили. У 1632 р. – заручивсь підтримкою польського короля Владислава IV  він отримує дозвіл про незалежне існування православної церкви від  унійної. З його допомогою було засновано великий духовно – просвітницький центр  в Україні, який став носити назву  «Могилянської академії». Завдяки святительській діяльності Могили  набувало свого сенсу  життя духовних  інституцій  в Києві.

Могила став фундатором та будівничим  багатьох церков, спочатку рівноапостольного князя Володимира у селі Берестове, що на Київщині, на честь трьох святителів, яка була передана братському монастирю.

Почалася серйозна робота по очищенню зруйнованих  останків Десятиної церкви у 1635 році. Усі необхідні засоби для монастирів та церков надсилалися Петром Могилою від матеріальної власності лаври,  за рахунок пожертв, які подавалися благочестивими людьми.  

Петро Могила  намагався реформувати  саму православну церкву, був великим богословом на той час. Видав  багато богословських творів, зокрема  видав «Учительне Євангеліє» патріарха Каліста, свою книгу під назвою «Амфологіон» з переліком молитов, душе корисних повчань  на користь іудеїв; «Євхологіон» (молитовник, требник); «Православне сповідання» (катехізис у латино мовному варіанті), який було осуджено Київським собором 1640 року і підтримано Ясським собром 1643 року. У 1645 році Петром Могилою було виданою «Зібрання  короткої науки про артикули  віри православних кафоличних християн».

У 1662 р. – його катехізис  у грекомовному варіанті було відіслано для східних патріархів , а вже потім  на основі їхнього підтвердження – надруковано в місті Амстердам. Могила стає укладачем ще одного твору, що носить  різко полемічний характер «Літос» (Камінь). Твір був написаний ним  як обґрунтування  апологетики і протидію  унійним та римо-католицьким церквам. Тут вміщувалася літургіка з поясненням самого богослужіння, таїнств, обрядів , постів та свят, устрою православних храмів.

Перед своєю смертю митрополит написав  заповіт про передачу  бібліотеки, нерухомої власності Київській колегії, зобов’язував  священиків жити згідно його правил, кожного четверга згадувати його світлу пам’ять. Заповів  і іншим монастирям та церквам, лаврі  виконувати  встановлені ним  канони.  І як виявилося  вже потім, все, що мав Петро Могила  у своєму житті, він присвятив хвалі і служінню Богу.

Згідно  постанови Священного Синоду УПЦ МП  митрополита Київського Петра Могилу було канонізовано  тільки для місцевого шанування, тоді як пропозиція його прославлення як святого була повністю відкинута самою ж комісією в Московському патріархаті. Можливо для цього існують суттєві причини не канонізації  київського митрополита. У грудні 2005 року Помісний собор РПЦ  не визнав канонізації Петра Могили, але ім’я самого святителя Русі  було вписано із власних розпоряджень тодішнього патріарха Московського і всієї Русі  Алексія (Рідігера).  Причина  може  носити не церковний, а власне політичний характер, через що  не відбувся нормальний процес канонізації  Петра Могили  церквою Московського Патріархату.

 


Конашевич-Сагайдачний Петро


Один із найвидатніших полководців Європи, державний діяч, дипломат, — таким постає в нашій історії Петро Кононович Конашевич-Сагайдачний.

Народився гетьман українського реєстрового козацтва 1570 року в селі Кульчиці на Львівщині. Походив з родини православного шляхтича, який мав свій герб. Навчався в школі Львівського братства та знаменитій на той час Острозькій школі.

У 1601 році прибув на Запорізьку Січ. У козацьких походах на Молдавію, Лівонію виявив себе як хоробрий та умілий воїн. Він швидко завоював авторитет серед запорожців. Під проводом Сагайдачного козаки здійснили успішні походи проти Туреччини і Кримського ханства. Особливого розголосу в Європі лицарська звитяга українських козаків набуває після здобуття ними у 1614 році турецької фортеці Синоп, а згодом і Кафи – величезного невільницького ринку в Криму. Козаки розбили 14 тисяч мусульман, потопили багато турецьких галер, визволивши тисячі українських бранців.

Сагайдачний усвідомлював необхідність боротьби й проти Речі Посполитої, але діяв дипломатично, використовуючи слушні нагоди для втілення своїх задумів. Так було у 1618 році, коли король Речі Посполитої звернувся до гетьмана Сагайдачного з проханням взяти участь у поході на Москву. Вислухавши короля, Сагайдачний висунув такі вимоги: розширення козацької території; свобода православної віри в Україні; збільшення чисельності реєстрового козацького війська; визнання Річчю Посполитою судової та адміністративної автономії України.

Король і сенат погодилися на вимоги Сагайдачного, і той, зібравши 20-тисячне військо, в серпні 1618 року рушив через Сіверщину вглиб Московського князівства. Його козаки захопили Путивль і Рильськ, Курськ і Єлець – усього близько 20 міст Московії, розбили ополчення під проводом князів Пожарського й Волконського та полки на чолі з Бутурліним – і у вересні разом з поляками взяли Москву в облогу.

Військо Сагайдачного стояло перед Арбатськими ворітьми Земляного валу й готувалося до штурму. Проте польська шляхта відмовилась продовжувати війну, підписавши з московітами вигідне для себе перемир’я.

У польсько-турецькій війні, яка розпочалася 1620 року, війська султана розгромили поляків у Молдові й готувалися до походу на Річ Посполиту. На допомогу їй знову прийшов Сагайдачний із сорокатисячним козацьким військом. Саме він відіграв вирішальну роль у розгромі трьохсоттисячної турецької армії під Хотином, продемонструвавши бездоганне уміння керувати піхотою і кавалерією, налагоджувати їхні спільні дії в обороні та в наступальних діях проти супротивника, який переважав чисельністю. Хотинський мир, підписаний турками й поляками, був вигідний і для України.

Проявляв гетьман турботу і про розвиток національної освіти та культури. Він з усім Військом Запорізьким увійшов до складу Київського братства, взявши його під свою протекцію. Сагайдачний прагнув відновити значення Києва як православного та культурного центру, він підтримував діяльність лаврського митрополита Єлисея Плетенецького і створеного ним навколо друкарні Києво-Печерської лаври гуртка учених, друкарів та письменників.

1620 року завдяки своєму авторитету гетьман домігся того, що Єрусалимський патріарх Феофан висвятив на єпископів кількох українських священиків, і відновив Київську митрополію.

Хотинська битва стала останньою для гетьмана. Від численних ран, отриманих на полі бою, Петро Конашевич-Сагайдачний помер у Києві в квітні 1622 року.

Пам’ять про Сагайдачного український народ зберіг у багатьох козацьких думах і піснях, найвідомішою з яких є "Ой на горі та женці жнуть". У Києві на Подолі на його честь названо одну з вулиць.