Однажды странствующий рыцарь Ланцелот, дальний потомок по материнской линии знаменитого сэра Ланцелота, попадает в город, в котором уже четыреста лет правит жестокий Дракон. Большинство жителей города почему-то не хотят, чтобы их спасли от тирании чудовищного звероящера, объясняя её исторической традицией.

Цитаты из фильма:

— Ты не знаешь нашего дракона??… Все должны знать нашего дракона!
— Кто это Вам сказал?
— Наш дракон…
—… На вашем месте, я бы его убил.

Я начал завидовать рабам. Они всё знают заранее. У них твёрдые убеждения. Наверное потому что у них нет выбора. А рыцарь… Рыцарь всегда на распутье дорог.

 Рыцари ничего не делают потихонечку — они такие глупые. Они все делают открыто и честно. А это здесь никому не нравится, кроме Дракона. Конечно, ведь открытый человек — отличная мишень.

- Болен всеми нервными и психическими болезнями, и ещё тремя, неизвестными науке.

- Наши полководцы подробно разработали план прошедшего сражения

— Вы не скажете, что там наверху происходит: я в последнее время стал плохо видеть.
 — Сегодня каждый сам за себя решает, что он видит.

http://ru.wikiquote.org/wiki/Убить_дракона_(фильм)

НЕ  В  ЗАБОРОНАХ  ПЛІД  СОЛОДКУВАТИЙ!

********************************************

Потік,  в  розкрите, навстіж, в  день;

Нестримно   так, та  непохитно,

Мчить, через  душі, мимо  скритно:

Життя  та  Смерть! - Зі Світла - в Тінь!

У серце, як  нестримним  болем – в  рану;

Копитами – в  Надii, в  Почуття….

"Багатообізнаним" неуком  життя,

Як  в  рани – сiллю,  бавитися  стане?!

Не в заборонах   плід  солодкуватий;

Оскомою, мов, на  зубах; з  тремтінням….

Та  iз  зухвалою  брехнею,  кривавою б'е тiнню

В обкуренiй  свiдомостi. Брат  йде  на  брата!

Я бачу горе! Горе в свiтi!Йде, горе! I його багато!

Завжди було так: брат вiйною йшов  на  брата!

 Чому? ...

 *******   / 15.02.2011 р. /

ЕПІГРАФ:Брати Капранови читали три вірші на Книжковій Країні Мрій у Києві. Один із них – «Любіть українок» . «Це фінальний вірш нашого третього «Я», який повинен об’єднати Україну, – усміхаються брати Капранові. – У нас всі говорять патріотизм, Сосюра написав любіть Україну, а як любити ніхто не розповідав. Вчора не любив Україну, як її маю покохати. І ми вирішили, для того, щоб полюбити нашу країну, треба почати з любові до українок. І ми написали вірш «Любіть українок», який присвячується пам’яті Володимира Сосюри і шкільній програмі з української літератури»:

Р.S. Велике ДЯКУЮ за можливість розмістити комент у вигляді епіграфу одному із загадкових жителів I.UA  Pete_

Любіть українок, як сонце любіть, Як землю батьківську - без тями. Не бійтеся щирість свою проявить Словами, губами, руками... За карії очі, за вигин спини, За коси русяві - як жито. За викот глибокий, і те, що за ним... За все, що зуміли вхопити У спальні, на кухні, у свіжій траві, В машині, в коморі, у гаю Любіть українок, де стрінете ви - І хай вам Господь помагає!

Буває, повертаєшся ти пізно ввечері, дуже пізно. І пив ти багато, з різними людьми, різні напої, було весело дуже. Спочатку. А потім ти повернувся додому п'яний, не став нічого пояснювати дружині, просто роздягся і впав в ліжко. І ось ти засинаєш, чуєш, як вона вішає твою куртку на місце, як ходить по квартирі і розумієш, що завтра вранці буде скандал, будуть неприємні питання.. морщиш від цього ніс і засинаєш. Точніше відключаєшся. А прокидаєшся уранці, ще очі розплющити не встиг, а розумієш, що голова – розколюється, у роті – пустеля, населена кішками, в шлунку – нудота, а ще зараз має відбутися скандал, і потрібно вигадувати пояснення щодо вчорашньої вечірки, причому красиве пояснення, а не правдиве, тому що слова "просто зустрілись ми з хлопцями і вирішили випити пвика після роботи, а потім понеслося."… не канає, і від цього комплексу думок і відчуттів розплющувати очі не хочеться.. але ти чуєш шерех, розплющуєш праве око, а на ліжку сидить вона і простягає тобі склянку соку з шматочками льоду, а в іншій руці пігулка від голови, і посміхається вона тільки трохи докірливо, і ти посміхаєшся у відповідь, розумієш, що скандалу не буде, п'єш холодний, дуже холодний сік, ковтаєш пігулку і розумієш, що ось воно. Щастя.

А ще буває, прокидаєшся ти вранці біс-зна-де, бо гуляв ти цілу ніч, а в компанії друзів після четвертої чарки комусь в голову, прийшла думка, що без дівчаток нудно, і усі відразу почали дзвонити і писати sms, і звичайно, ніхто не зміг нічого путнього видзвонити, тому усі дружно вивалилися на вулицю, і пішли «козу водити», а в якомусь ресторані гуляла компанія тіток бальзаковского віку, а ви вже усі були настільки п'яні, що почали їх кадрити... а в тобе звідкись узялось неймовірне мистецтво красномовства, ти говориш якійсь розфарбованій тітці із здоровенною родимкою на носі, що вона навіть дуже і дуже, і п'єш за її здоров'я… а потім п'єш ще... а потім пам'ять прихильно відмовляється записувати у себе всі ті танці і інше ганебне неподобство, яке ти витворяв... і у результаті ти прокидаєшся біс-зна-де, зовсім голий, дивишся на те, що спить поряд з тобою і трохи не сивієш від жаху, від мозку в пам'ять довбається запит "а чи був секс?! Блі-і-ін то був секс чи …?", пам'ять прихильно видає тобі фрагмент вчорашнього, і ти радісно, але дуже тихо, прагнучи не розбудити чудовиська, збираєш речі і тікаєш звідти, посміхаючись – сексу не було, ти був п'яний, у тебе не встав! І ти розумієш, що ось воно Щастя.

А ще буває, приїдеш з друзями відпочити в якийсь студентський табір чи  на базу відпочинку. Ну і звичайно, п'єш з ними палену горілку, тому що ви бідні студенти, але це зовсім неважливо. І неподалік будиночок, де ви вже з ранку примітили чотирьох симпатичних дівчаток, і навіть встигли з ними познайомитися, і ось до вечора ви приходите до них, ви смієтеся, ви п'єте, розбиваєтеся на парочки, потім йдете до річки, тому що тепло, тому що літо, і ти цілуєш її, а вона відповідає, а ти запускаєш руку їй під майку, а вона не проти, а ти запускаєш руку їй в трусики, а вона трохи ширше розставляє ноги... і ви години чотири дико трахаєтеся в усіх можливих позах на березі нічної річки, і повний місяць яскраво освітлює ваші тіла, а вона дозволяє тобі усе і навіть більше, і вона довіряє тобі, тому що презерватив залишився в твоїх шортах, та і неважливо це, адже видно, що вона – дівчина пристойна, не шалава якась, а тобі просто напрочуд пощастило, бо ти красень і обаяшка. І ось нарешті вона одягаєтеся, ти ведеш її назад, але дороги ти не пам'ятаєш, ви потрапляєте в кропиву, обпікаєтеся, смієтесь, адже це неважливо, добираєтеся до будиночка і ти цілуєш її на прощання і йдеш до друзів. І ось ти приходиш до них, вони сміються, наливають тобі горілки, хвалять, шанують, ти випиваєш цю склянку, дивлячись на повний літній місяць, на друзів і розумієш, що ось воно Щастя.

А через тиждень ти помічаєш, що на твоєму тілі з'явилися якісь дивні червоні плямочки, і кількість їх росте, вони збільшуються в розмірах, майже не сверблять і ти розумієш, що за останній час у тебе тільки була та, що з нічного пляжу. Ти згадуєш і презервативи в шортах, і власну дурість, і ще розумієш, що усе, аллес, потрібно йти до венеролога, тому що на анонімний кабінет грошей у тебе немає. І ось ти заходиш, боїшся торкатися стін, тремтиш як осиковий лист незважаючи на спеку, входиш до лікаря, а він – страшний такий горбань, який прямо запитує, : "Й-б кого-нить"? і ти, трохи офігівши від медичної термінології, говориш, що так. І ти здаєш аналізи і тобі велять повернутися за годину за результатами. І ось ЦІЛУ ГОДИНУ ти ходиш навколо лікарні, думаєш, що життя скінчилося, що віднині – тільки, мля, з гумками, і яка взагалі ганьба, і який же ти ідіот, і лікуватися довго, а раптом СНІД, це ж життя кінець, а що мама скаже, якщо раптом дізнається, жах, жах... і ось ти ходиш-ходиш, година триває нестерпно довго, і нарешті ти входиш в той кабінет, а мила тітонька-медсестра бере якийсь листок з твоїм ім'ям і показує, а там великий штамп "НЕГАТИВНА". І ти так боязко перепитуєш: "негативна – це що означає"?, а тобі говорять, мовляв, це добре, усе у тебе чисто, а висип – це кропивниця, чи не потрапляв ти в кропиву за останній час? І ти починаєш по-ідіотски посміхатися, не менш по-ідіотски киваєш, тітонька починає писати тобі якісь рецепти на ліки від кропивниці, а ти кусаєш кулак, щоб не засміятися і не заволати в голос і розумієш, що ось воно Щастя.

А ще буває, виходиш вранці з дому і йдеш на роботу. І у вухах у тебе плеєр і грає там щось бадьоре таке, ранішнє, ну або там "Львівське радіо" говорить, ведучі обговорюють щось смішне. І ранок такий туманний, ні вітерця, прохолодно, але тобі пофіг, бо тепла куртка. І ти йдеш, думаєш, що сьогодні багато важливих і потрібних справ, і робота тобі подобається, і гроші вона добрі приносить, а ввечері у тебе зустріч з друзями, а потім тебе дома чекатиме твоя люба дівчинка, а вже Новий Рік і ти знову даруватимеш подарунки дорогим тобі людям, а вони тішитимуть тебе своїми подарунками, а ще тобі подзвонили учора, після чого ти посміхаєшся, а ще кохана написала знову дивні вірші і ти за нею скучив, а до початку робчого дня ще півгодини, а погода така, що хочеться гуляти і ти вирішуєш прогулятися пішки і помріяти.

І ось ти йдеш, і тобі не потрібно поспішати, ти посміхаєшся і розумієш, що ось воно – ЩАСТЯ!!!

Переламним у моєму з нею знайомстві став момент, коли той самий хлопчина дуже грубо обійшовся з нею на очах у всього класу. Ця ситуація була неочікуваною. Більшість тоді затаїли свої задоволені посмішки тріумфу. Адже так їй і потрібно! Нарешті поставили на місце.

Не знаю як в кого, а ось в кожній зі шкіл, які мені пощастило знати, лідирували «чурки» - люди кавказької (чи щось наближене) національності. Саме діти зі смаглявою шкірою, чорняві, тримали в напрузі цілі школи, а інколи й цілі райони. Ірма була однією з таких.

От вже ж складне дівчисько! Хоч і не одна вона була складною. Просто саме вона запам’яталася більше. Можливо тому, що в мене що до неї та її стилю життя назавжди навис знак питання від нерозуміння.

Я ще не знала, що Марат «перший хлопець на всю школу». Була новенькою. Проблема новачків полягає в тому, що вони ніколи не в курсі хто що собою являє, і до всіх відносяться однаково. Так було й зі мною. Якась абсолютно безглузда, непримітна, тривалістю в якихось три хвилини, не більше, розмова з Маратом стала причиною цілого ряду причинно-наслідкових проблем з дівчатами з усієї школи. Після чого я «порозумнішала» і більше «не торкалась» до того, що тільки богам дозволено (хаха! Як же смішно!).

От саме Марат і поставив на місце Ірму. Грубо обізвавши її тупою пи*дою, і, на всю пельку, спеціально демонстративно, щоб всі чули й усвідомили, пообіцяв наступного разу скрутити їй в’язи, якщо ще хоч раз його торкнеться.

А вона торкала. Бо була закохана.

Коли я зрозуміла, що має місце закоханість, то по-іншому вже сприймала їх обох.

Він: Високий стрункий. Найвищий , найкрупніший у кістці, самий м’язистий та рельєфний хлопець в усій школі (та навіть в інших школах таких не бачила). Розумний. Полюбляв навчатися, відносився серйозно до навчання. Не перший п’ятірочник, але прагнув бути розумним, і це одразу кидалось до очей. Чорнявий. Теж якийсь не нашенський, смаглявий, чорноокий.

Вона: крихітка така вся. Найстрункіші ніжки на всю школу. Найгарніша фігура. В неї було те саме рідкісне дуже сяюче шовковисте пряме волосся. Смаглява. А очі в неї були вишневого кольору. Коли це для мене виявилося – я була в шоці, що такий колір очей існує в природі.

Чим не пара?

Та ось чому:

Ірма полюбляла порушувати дисципліну. Робити щось, що залякувало інших. Тримати в напрузі і страху. Частенько нахабно ввалювалась до кабінету, демонстративно «змітаючи» всіх інших дітей на смоєму шляху, типу «дайте дорогу королеві». Ніхто не наважувався заперечувати. Навіть її вірна подруга, що постійно супроводжувала, суперечила Ірмі дуже обережно й не часто.

В той день Ірма «припаркувавшись» до свого місця, під захопленими поглядами відкидаючи волосся жестом, яким користуються сучасні травесті-леді (яких тоді ми не бачили й не чули), демонстративно поставила постійно високий каблук на стілець і поправила панчохи на специальному поясі під спідницею. В усіх розширилися очі в шоці. Адже всі носили колготки. Чому в п’ятнадцятирічної школярки панчохи як у проститутки в кіно?

-курва – прошипів якийсь хлопчик. Не стримався.

- Щооо???!!! – загрозливо кричала Ірма. – Хто це сказав!!???

Але коли зрозуміла, що відповіді не буде, бо ніхто не візьметься суперечити, аби не отримати по голові чимось твердим, як вона постійно робила, вона продовжила:

-        Так, я повія. І я цього не соромлюся. – після тривалої задоволеної усмішки додала – Я цим пишаюся.

Ясна річ, що цю дівчинку не поважав ніхто. Але всі чомусь боялися. І при всьому тому вона була улюбленицею. Посмішка, сяйво ідеальних білих зубів, ямочки на щічках, разом з тими самими очима вишневого кольору, робили свою справу. Всі викладачі були скорені її привабливістю. Ласкаво «Ірмочка» - тільки так до неї зверталися вчителі.

 Пам’ятаю, як неможливо було  не милуватися, коли вона йшла попереду до кабінету. Це справді якесь чудо. Волосся її блищало дуже сильно і постійно, навіть в темному коридорі, при слабкому освітленні класу, і в похмурий день, коли в інших волосся здається тьмяним. Настільки тонесенька талія, що це викликало шок: «ну як така талія може бути!!??». Та й хода в неї була навмисно дуже сильно виляючи задом, чим демонструвала ще більше свої вигини.

Ми не спілкувалися.

Але я впізнала її одного разу випадково зустрівши в іншому районі багато років після школи.

Вона йшла одягнена у домашнє, очевидно, до магазину. Зовні в ній читалося, що сім’я, діти, чоловік, турботи, замученість, що живе не вдома, а скоріш за все в чоловіка. Було помітно, що успіху вона не досягла. Мала вигляд як звичайнісінька продавщиця базару, або домохазяйка без освіти. З цього можна було догадатися, що заміжня вона не з Маратом, а з якимсь звичайним мужиком. Можливо, він представник дрібного криміналу, бо зі шкільних років саме із такими полюбляла водитися.

А хотілось би щоб та симпатична парочка була разом. Адже це не просто  так, коли чужі люди так схожі одне на одного чимось. Я думала, що в них спільна доля. Та після того випадку в класі, я зрозуміла, що Марат цінує себе захмарно високо, що в нього буде кар’єра, і він не візьме із собою до свого майбутнього Ірму, цю маленьку, дуже красиву, але повію.

Нещодавно музичний відеоролик на МTV змусив згадати трохи школу. Солістка нагадала мені Ірму в її шкільні роки. Краще би Ірма мала можливість ось як ця американська співачка, так на неї схожа, себе реалізовувати, а не у зневазі на вулиці.

Щиро бажаю, щоб все було інакше, краще, для кожного з нас.

Важко жити знаючи що життя рідної людини добігає кінця...в перший момент це знання обпалює, а потім захисні реакції допомагають не те що примиритися з цим, а відігнати трохи вбік...і тоді це знання, ці думки просто існують проруч з тобою...ніби і не заважаючи жити, стаючи частиною твого існування...

І ти живеш далі - радієш своїм радостям, печалишся своїм печалям...тіки в небі твого життя весь час є та чорна хмара...деколи вона затуляє сонце...деколи відступає за горизонт і дає розслабитись...але не пропадає... Звикаєш посміхатися і жартувати коли на душі шкребуть кішки через те що ти знаєш...звикаєш безтурботно клясти лікарів, хоча вони по суті просто озвучують те що ти вже сам підозрював і чого боявся...звикаєш радіти маленьким перемогам у вигляді цифр аналізів...

Проте не полишає відчуття що все це - захисна маска...бо всеодно тебе тіпає від дзвінків...і ти боїшся знов почути у відповідь на питання "Ну що там?" - "Нічого хорошого..." Справді лякаєшся якщо тобі довго не відкривають двері в квартиру...І як не закривай очі, як не заспокоюй себе, що то плоди твоєї хворої уяви бачиш, бачиш і розумієш...

За деякий час, мрія про нормальних відправляється до ланки «ідеальне» в головах таких людей.

Надалі, вимальовують уявну формулу «ідеалів не існує» переконуючи й умовляючи себе ще раз змиритися зі своїм оточенням.

Після, настає спокій, рівновага, пофігізм, та роздовбайське відношення до світу, до життя, та й до всього, взагалом.

Але колись таки зустрічається раптово єдиноріг. Міфічна істота, котра вже давно й назавжди похована з реальності, відправлена до ланки потойбічного поза реального, мало не інопланетного. Та насправді ж, така дрібниця! Усього навсього звичайнісінька нормальна людина.

Ось тут й починається! Цілковитий зсув по фазі (людини про яку йшлося спочатку). Параноя, манія, істерики, афектозні вчинки, нервові зриви, недовіра, відмова сприймати, відсторонення – це лише початок списку опису шокованої людини (про яку йшлося на початку).

Ось такі реальні спостереження (і, до речі, не тільки за оточуючими, а й за собою).

Хто з вас пам"ятає скільки у вас триюрідних братів-сестер?  І зі скількома з них ви спілкуєтесь чи хоча б бачили вживу?

Так склалось, що в дитинстві я найбільше спілкувалась з материною ріднею, а тепер - з батьковою... У матері в сім"ї не прийнято робити весілля на кількасот гостей, не схвалюються гостини більше 2-3 днів, не прийнято просити про допомогу і якось справді суттєво допомагати...І якось так виходить що та рідня, за винятком двох дідових братів і їх дітей для мене абсолютно абстрактна...да, існують такі, не більше... А батькову рідню я знаю до "сьомої води на киселі" і знаю що в скруті я піду саме до них...і мені поможуть, тільки тому що я онука сестри і дочка племінника... так само як я чи мій батько помагаєм їм...Да, весілля чи юбілей на величезний зал з нудними тостами - втомлює, але перед ним і після нього є безсонні ночі і безкінечні розмови зі злетівшимися відусіль братами і сестрами...да, родичі в квартирі то набридає, але натомість я знаю що і в Нюрнберзі, і в Казані, і в Москві, і в Ростові я матиму дах над головою стільки, скільки мені буде треба... І найголовніше, це саме відчуття того що у світі є люди для яких важливе просто твоє існування, які завжди прийматимуть тебе такою, як ти є...десь засуджуватимуть, десь схвалюватимуть, але при цьому просто прийматимуть...

А ще, я мала нагоду останнім часом декілька разів спостерігати Родину в дії...коли в разі нещастя, люди кидають все і приїжджають, за тисячі кілометрів, менш ніж за добу... Коли за неймовірний час занходяться потрібні ліки, гроші, все що треба...варто лише попросити...і це прохання не сприймається як вияв слабкості, просто як прохання...