Більше 3 тижнів не було у мене інтернету вдома. Нарешті маю зв'язок із віртуальним світом, і можу продовжувати свій спам, тролінг, агітацію, рекламу і інші нудотні штуки, які я так вперто намагаюсь видати за вдалий креатив, цікаву ідею, важливу подію тощо...

За цей час я втратив паспорт, встиг трішки похворіти (перемерз під час поїздки у Вінницю), остаточно розбіглись з дівчиною, з якою так хотів скласти гарні стосунки, написав декілька глав довгоочикуваної книги "Летостоп" - про ту саму подорож, і планую скоро завершити набір та віддати редакторам на катування, ще якимось дивом я став Президентом молодіжної організації К12, продав свій старий комп, зібрав трішки сучасніший з нових комплектуючих, поправився на 4 кіло (певно до зими готуюсь)

Приємного - аж нічого, але десь в глибині душі я розумію, що це просто зараз я не можу нормально оцінити що відбувається, а насправді все добре, і саме те що зараз є - це просто шлях до майбутнього щасливого життя, і далі я буду тільки радітиму, що все це зі мною відбувалось колись (-:

2 грудня мені сповниться 30 років. Але тепер я спокійний і за своє минуле, і за теперишнє і за майбутнє. Цей рік на диво вдалий глобальними подіями, що привнесли в моє життя кардинальних змін, завдяки яким я зараз маю те, що маю (-:

Ось так.

Всім щастя та здоров'я бажаю.

Щиро ваш, Миколка Калакуцький 

Колись давно я читала книгу з такою назвою. Пам’ятаю, що книга була цікавою і захоплюючою. Тоді, давно, ми молоді, читали, співпереживали разом з головними персонажами, мріяли і прагнули побудувати своє життя  за  вибраними пріоритетами. 

Швидко майнули роки і от й не зогледілись, як і півстоліття на порозі. Пріоритети втрачені, а позаду  - поле-«мереживо»  двох особистостей. Добре, якщо трапляється так, що дві особистості  виявилися гармонійними, і їхнє життя-мереживо є прикладом для багатьох . Дуже приємно зустрічати двох  літніх людей із уже посрібленими головами, коли вони вже давно виростили дітей і як двоє голубів залишились вірними один одному. Від них віє спокоєм, благополуччям і красою. А їх діти, внуки і правнуки ще більше підсилюють це відчуття…

Але так трапляється дуже рідко.  В більшості випадків люди роблять помилки, які потім  в житті-мереживі віддають  чорним кольором.  Результат:  в когось розбите життя, в когось  невдячні діти, а в когось - і одинока старість. Думаю, що в основі кожної краплинки чорного кольору в житті лежать все-таки смертні гріхи: гонор, жадібність,  тиняння, гнів, ненажерливість, заздрощі, лінь. Люди, які в житті опинились поруч, з часом пізнають один одного. Кожний все більше і більше починає бачити смертні гріхи близької людини. Не проявляє толерантність і не прощає, бо не навчений чи не навчився, а, може просто, гонор. Й життя від того стає чорним. Разом з тим  з різних причин не бачить і не хоче бачити  своїх особистих гріхів. А це вже моральність.І якщо її не  дотримуватись, ігнорувати нею,  «бо мені так хочеться» -  це гріх, смертний гріх, який виражається поняттям ненажерливість або чревоугодіє. От він і  робить наше життя монотонним, таким , від якого страждають всі.   Коли ж розлучаються двоє – без цього теж не обходиться.  Кожний робить сам СВІЙ вибір, керуючись СВОЇМ  розумом і мудрістю.

Думаю, що в кожної молодої дітородної пари мав би бути НАЙПЕРШИМ -  пріоритет виховання  дітей, дітей які були б навчені  в корені розуміти смертні гріхи і якомога менше їх творити в житті. І тоді в  нашому житті-мереживі світлих і темних кольорів в гіршому випадку було б порівну.

Розповім вам про те, яке різне життя може бути в людей. Два моїх герої сусіди і однолітки, різниця в віці лише три місяці, обоє вискі брюнети з густи темним волоссям. Десь би в кіно могли грати супер братів які рятують світ, навіть в їхніх батьків однакові імена. Доречі їх звати Вовка і Сєрий. Ну все б було класно якби... В Вовки ДЦП...

День з життя Сєрого.
Сєрий проснеться десь біля одинадцятої ранку, поснідає, вип,є кави, за пів годинки зробить всю потрібну роботу (Має два поросятка і кури. Ну не він а його батьки). Потім можливо подивиться з пів годинки ТВ. Йому зателефонує його дівчина, Сєрий як завжди стильно вдягнеться (чорні джинси, модний светр, шкіряна куртка, шикарні туфлі), сяде в ауді А6 (нехай навіть просто взята в якогось друга покататись) і поїде до своєї дівчини. Потім зустрінецтся зі своїми друзями, обговорить якісь справи, плани на вечір. Над вечір приїде до дому, по порає хазяйство поки мама з роботи прийде, розляжеться на диванні поки хтось не зателефонує і він поїде по дівчину і друзів а потім вони дружньою веселою компанією підуть або в нічний клуб або сауну.

День з життя Вовки.
Вовка проснется десь біля одинадцятої ранку, поснідає, вип,є чаю, 5 хвилин буде вагатися що ввімкнути компа чи тєліка, відасть перевагу ТВ. Відразу увімкне на Перший автомобільний, якщо щось цікаве буде йти то добре, якщо ні то буде дві години перемикати музичні канали, шукаючи де крутять російський реп або щось якісне українське. Коли набридне вимкне ТВ і піде на кухню підкріпитися. Десь так після обіду увімкне комп, залізе на ай.юа передивиться всі блоги  в стрітці друзів, потім зайде в браузерну онлайн гру в яку він грає вже більше року. Потім подивиться один з фільмів які скачав. Можливо виде на вулицю, привітається з Сєрим, який їдучи на ауді в центер мигнув йому фарами. Піде назад в хату, ввімкне ТВ і буде дивитися кісь тупорилі америкнські комедії. В Вовки є один друг, він з ним деколи виходить в центер на пиво, але в Вовки нема дівчини. Вовка інвалід першої групи ДЦП і саме через це його життя на стільки відрізняється від нормального життя свого сусіда.

Колись Вовка з Сєрим були найкращими друзями, дивилися бригаду і мріяли  разом підкорити світ, однак дитячі роки минули і кожен живе своїм життям.

Одни воспоминания дарят тепло, другие - наоборот охлаждают сердце, но и те и другие дарят ощущения, которые еще можно пережить "питаясь" сюжетами триллеров, мелодрам и комедий в кинотеатрах, и дома с экрана. Тогда мы становимся потребителями продукта, который вносит красочные ноты в нашу жизнь новыми ощущениями, симулируя наши переживания. Творческие же люди получают свою "дозу" красок ощущений не потребляя, а именно создавая. Для меня это шоколадная конфетка с ликером - смакуя новый сюжет старательно вытачиваю тело своего "Давида" шариковой ручкой в тетрадке. А с некоторых пор мой "мраморный брус" для будущей "скульптуры" творения это надгрызаная пит-булем клава, комп и фотошоп.

Что ж, приятного аппетита)))

Ведь вкусное не всегда сладкое, правда?   Некоторые лакомства и вовсе жгучи и горьки, а еще терпкие бывают... но тем не менее мы снова и снова тянем руку, к баночкам со специями, или, к примеру, к бокалам, и ловим себя на том, что совершенно не вкусное может быть в радость, ведь правда же? Удивительно, но думаю, и в жизни так же - люди сами себе сыплют соли на раны, чтоб просто потом было над чем взгрустнуть.

То усьо її робота, то вона працює.

Важко жити знаючи що життя рідної людини добігає кінця...в перший момент це знання обпалює, а потім захисні реакції допомагають не те що примиритися з цим, а відігнати трохи вбік...і тоді це знання, ці думки просто існують проруч з тобою...ніби і не заважаючи жити, стаючи частиною твого існування...

І ти живеш далі - радієш своїм радостям, печалишся своїм печалям...тіки в небі твого життя весь час є та чорна хмара...деколи вона затуляє сонце...деколи відступає за горизонт і дає розслабитись...але не пропадає... Звикаєш посміхатися і жартувати коли на душі шкребуть кішки через те що ти знаєш...звикаєш безтурботно клясти лікарів, хоча вони по суті просто озвучують те що ти вже сам підозрював і чого боявся...звикаєш радіти маленьким перемогам у вигляді цифр аналізів...

Проте не полишає відчуття що все це - захисна маска...бо всеодно тебе тіпає від дзвінків...і ти боїшся знов почути у відповідь на питання "Ну що там?" - "Нічого хорошого..." Справді лякаєшся якщо тобі довго не відкривають двері в квартиру...І як не закривай очі, як не заспокоюй себе, що то плоди твоєї хворої уяви бачиш, бачиш і розумієш...

Навіяно розмовами з моїми бабусями...

приводом до першої стало побачене в новинах весілля Валентини Семенюк, яке чомусь було охарактеризоване як "срамота на старості років". На моє щире здивування, чому це в 60 років не можна одружуватись, мені сказали що "так не годиться, що люди подумають...от що б ти сказала якби твоя бабуся вийшла заміж?"...моя чесна відповідь про те що "пораділа б за тебе що ти знайшла близьку людину" викликала подив...

друга розмова стосувалась мого батька якому скоро виповниться 50, друга моя бабуся питала, що йому подарувати, вона хотіла купити книжку, тож я запропонувала якусь книжку з філософії, якою батько цікавиться. Знов нерозуміння - "що за дурниці на старості років? Навіщо це йому?" -  "Бо він цим цікавиться" - "То чого він закінчив КПІ, а не філософський факультет? Треба займатись в житті тим до чого маєш здібності..." - "Але він любить свою роботу, йому справді подобається електроніка, він один з ведучих спеціалістів у своїй галузі..." - "Тоді навіщо йому філософія?"....тут у мене закінчились слова, пішов бабусін монолог... Виявляється людина в молодості мусить обрати собі стезю і з неї не сходити до гроба. Крок ліворуч, крок праворуч - розстріл...А додаткові інтереси - зло яке відовлікає від основного заняття, або ознака "поверхневості"... І не дай Бог людині на старості (виявляється 50 років - вже старість :) ) міняти рід занять...як мій батько (він кілька років тому різко змінив роботу)...і взагалі час йому остепенитись (це тіпа осісти вдома перед телевізором, а не бігати щонеділі кататись на лижах)...ги-ги я не стала казати що ми з сестрою збираємся йому лижні окуляри купляти в подарунок :))))

Уфф...чому в Європі і США не вважається дивним коли пенсіонери вчаться в ВУЗах, отримуючи ту професію про яку вони колись мріяли...чому вони можуть їздити по світу...чому не соромляться ставати на лижі, ковзани і ролики, сідати на велосипед...вчитися танцювати, співати...одружуватись хоч в 80 років? Чому наші пенсіонери самі себе ховають живцем і ще й засуджують тих хто чинить інакше?