хочу сюда!
 

Алиса

39 лет, дева, познакомится с парнем в возрасте 35-50 лет

Заметки с меткой «життя як воно є»

Важко...

Важко жити знаючи що життя рідної людини добігає кінця...в перший момент це знання обпалює, а потім захисні реакції допомагають не те що примиритися з цим, а відігнати трохи вбік...і тоді це знання, ці думки просто існують проруч з тобою...ніби і не заважаючи жити, стаючи частиною твого існування...

І ти живеш далі - радієш своїм радостям, печалишся своїм печалям...тіки в небі твого життя весь час є та чорна хмара...деколи вона затуляє сонце...деколи відступає за горизонт і дає розслабитись...але не пропадає... Звикаєш посміхатися і жартувати коли на душі шкребуть кішки через те що ти знаєш...звикаєш безтурботно клясти лікарів, хоча вони по суті просто озвучують те що ти вже сам підозрював і чого боявся...звикаєш радіти маленьким перемогам у вигляді цифр аналізів...

Проте не полишає відчуття що все це - захисна маска...бо всеодно тебе тіпає від дзвінків...і ти боїшся знов почути у відповідь на питання "Ну що там?" - "Нічого хорошого..." Справді лякаєшся якщо тобі довго не відкривають двері в квартиру...І як не закривай очі, як не заспокоюй себе, що то плоди твоєї хворої уяви бачиш, бачиш і розумієш...

Чи є життя після 60-ти...

Навіяно розмовами з моїми бабусями...

приводом до першої стало побачене в новинах весілля Валентини Семенюк, яке чомусь було охарактеризоване як "срамота на старості років". На моє щире здивування, чому це в 60 років не можна одружуватись, мені сказали що "так не годиться, що люди подумають...от що б ти сказала якби твоя бабуся вийшла заміж?"...моя чесна відповідь про те що "пораділа б за тебе що ти знайшла близьку людину" викликала подив...

друга розмова стосувалась мого батька якому скоро виповниться 50, друга моя бабуся питала, що йому подарувати, вона хотіла купити книжку, тож я запропонувала якусь книжку з філософії, якою батько цікавиться. Знов нерозуміння - "що за дурниці на старості років? Навіщо це йому?" -  "Бо він цим цікавиться" - "То чого він закінчив КПІ, а не філософський факультет? Треба займатись в житті тим до чого маєш здібності..." - "Але він любить свою роботу, йому справді подобається електроніка, він один з ведучих спеціалістів у своїй галузі..." - "Тоді навіщо йому філософія?"....тут у мене закінчились слова, пішов бабусін монолог... Виявляється людина в молодості мусить обрати собі стезю і з неї не сходити до гроба. Крок ліворуч, крок праворуч - розстріл...А додаткові інтереси - зло яке відовлікає від основного заняття, або ознака "поверхневості"... І не дай Бог людині на старості (виявляється 50 років - вже старість :) ) міняти рід занять...як мій батько (він кілька років тому різко змінив роботу)...і взагалі час йому остепенитись (це тіпа осісти вдома перед телевізором, а не бігати щонеділі кататись на лижах)...ги-ги я не стала казати що ми з сестрою збираємся йому лижні окуляри купляти в подарунок :))))

Уфф...чому в Європі і США не вважається дивним коли пенсіонери вчаться в ВУЗах, отримуючи ту професію про яку вони колись мріяли...чому вони можуть їздити по світу...чому не соромляться ставати на лижі, ковзани і ролики, сідати на велосипед...вчитися танцювати, співати...одружуватись хоч в 80 років? Чому наші пенсіонери самі себе ховають живцем і ще й засуджують тих хто чинить інакше?

 

Про Родину...

Хто з вас пам"ятає скільки у вас триюрідних братів-сестер?  І зі скількома з них ви спілкуєтесь чи хоча б бачили вживу?

Так склалось, що в дитинстві я найбільше спілкувалась з материною ріднею, а тепер - з батьковою... У матері в сім"ї не прийнято робити весілля на кількасот гостей, не схвалюються гостини більше 2-3 днів, не прийнято просити про допомогу і якось справді суттєво допомагати...І якось так виходить що та рідня, за винятком двох дідових братів і їх дітей для мене абсолютно абстрактна...да, існують такі, не більше... А батькову рідню я знаю до "сьомої води на киселі" і знаю що в скруті я піду саме до них...і мені поможуть, тільки тому що я онука сестри і дочка племінника... так само як я чи мій батько помагаєм їм...Да, весілля чи юбілей на величезний зал з нудними тостами - втомлює, але перед ним і після нього є безсонні ночі і безкінечні розмови зі злетівшимися відусіль братами і сестрами...да, родичі в квартирі то набридає, але натомість я знаю що і в Нюрнберзі, і в Казані, і в Москві, і в Ростові я матиму дах над головою стільки, скільки мені буде треба... І найголовніше, це саме відчуття того що у світі є люди для яких важливе просто твоє існування, які завжди прийматимуть тебе такою, як ти є...десь засуджуватимуть, десь схвалюватимуть, але при цьому просто прийматимуть...

А ще, я мала нагоду останнім часом декілька разів спостерігати Родину в дії...коли в разі нещастя, люди кидають все і приїжджають, за тисячі кілометрів, менш ніж за добу... Коли за неймовірний час занходяться потрібні ліки, гроші, все що треба...варто лише попросити...і це прохання не сприймається як вияв слабкості, просто як прохання...

 

Про везіння, повнолуння і відповідальність...

"Ми відповідаєм за тих кого приручили"

А. Сент-Екзюпері

Не знаю чого але повнолуння на мене дуже сильно впливає - починаю ще більше ніж звичайно полуночнічати, і кудись пропадає звичне везіння...в ще на фоні цього всяка дурня в голову лізе...

Два роки тому я в цей час була найщасливішою людиною - грандіозні плани на майбутнє, кохана людина поруч...і здавалося так буде завжди...

Ну не склалось, не смертельно, рішення було моє, я про нього не жалкую, проте чого я почуваю себе винною? Чому я боюся зустрітись з потрібною мені людиною через те що вона може запитати "Чому ти це зробила?" І при всьому цьому якби була можливість все повернути. я б не погодилась...бо мені зараз - краще, бо я маю набагато більше ніж тоді справді близьких і справді дуже цінних мені друзів, з якими мені добре, бо тоді я розчинялась в чужому житті, а зара живу своїм...Але чому я підсвідомо чекаю дзвінка? Я навіть трубку не візьму, просто щоб знати що живий...Звичка? Як вона мені набридла...Так само як звичка не говорити нічого важливого по телефону, оцінювати сусідів по кав"ярні, моментально вираховувати камери...

І розумію що тре щось з цим робити, бо це вже зара мені заважає, а як з цим боротись - не знаю...

Отак-от...

Про макулатурний спам

Ми всі страшенно обурюємя кількістю спаму у наших е-мейлах... А хтось колись задумувався скільки друкованого спаму ми отримуєм щодня?
Щотижня вигрібаю з поштової скриньки товсту пачку газет-реклам, які не доходячи до квартири відправляються у сміттєпровід...На офіс двійчи-трийчи на тиждень (відносно рідко доречі, мабуть завдяки тому що ми добре заховались) кур"єри! приносять всілякі рекламні видання...знов таки після отримання вони переправляються прямо в смітник...
У податковій для того щоб у тебе прийняли звіт треба передплатити їхній журнал, який зрозуміло ніхто не читає і він знов таки попадає на смітник...
Зараз пишу статтю в науковий журнал, для того щоб її у мене прийняли, мені тре надати квітанцію що я купила чотири екземпляри журналу...які мені абсолютно не потрібні, якщо мені треба буде інформація, я піду в бібліотеку....
І так всюди, а потім ми пищим що вирубуються ліси і забруднюється навколишнє середовище... Але якщо цей потік паперового спаму існує, то він мабуть комусь потрібен? Чи може все-таки можна його якось зупинити?

Про подвійні стандарти...

У мене все життя був тільки один дідусь...другого не було...спочатку це мене не дуже цікавило, бо бабуся також була далеко і приїжджала раз на пару років...потім я дізналась що батько більшу частину життя жив сам, без батька...

Мені то було дивно, бо я "татова дочка", мені простіше уявити життя без матері...а ще дивнішою була погорда з якою бабуся розказувала що вона "забрала сина і ні цьому придурку, ні його клятій рідні більше ні разу не показала"...

А нещодавно розвівся бабусін племінник, я про те дізналась однією з перших, бо ми досить близькі, як брат з сестрою. Для мене то була не новина, адже відчувалося що в сім"ї не все гаразд, то навіщо мучити і себе і дітей. А тепер про це дізналося старше покоління і зразу почалися розмови що "та сучка сина від нього ховає, треба щось робити", пропозиції забрати дитину у матері до бабусі, "бо він же наш"... А коли я не втрималась і зауважила, що свого часу бабуся чинила так само, мені сказали що "він же наш племінник, а то були придурки"... А як на мене нема ніякої різниці - і в тому і в тому випадку є батько, дідусь і бабуся яких позбавляють спілкування з сином і онуком...і діти які не знатимуть частини своїх коренів...

Чесно мені цікаво було б зустріти прадідуся і прабабцю (якщо вони ще живі) чи братів-сестер мого діда якого я ніколи не знала, дізнатися про рід, фамілію якого я ношу. А що, може бути я насправді родичка відомої співачки з якою у мене однакова фамілія, тіки я про те навряд чи дізнаюсь...

А ще на одному з форумів обговорювалася тема розлучення - жінка лишилася з двома дітьми і радилась як краще зробити. І що цікаво, дівчата які виросли в більш-менш нормальних сім"ях радили спокійно все пояснити і дати можливість дітям продовжувати спілкування з батьком, відносини батьків не повинні зачіпати відносини батьки-діти. А ті які виросли без батька,говорили що треба дослівно "рассказать детям какой их отец кобель и козел чтобы они видеть его не захотели". Тіки вони не розуміють що потім ці діти зроблять так само....можливо з сином когось з них...і тоді вони виявляться вже "придурками і сучками"...

Може варто все-таки ставати цивілізованими людьми і припиняти ділити на "наших" і "придурків" ? Адже завжди є ймовірність стати для когось тим самим "придурком".

"Як гукнеться, так і відгукнеться"....

 

Про рік минулий

Рік Свині для мене мусив бути най вдалішим, щонайменше я так думала... А вийшов - найпереломнішим - стільки насправді доленосних рішень як цього року я за такий короткий час ще не приймала... Я дуже багато втратила цього року - кохання, мрії, перспективи, декого з друзів...Проте як виявилось цим самим - здобула ще більше...І я зараз хочу подякувати минулому року за те, що він був саме таким - важким, несподіваним, неоднозначним, але таким щедрим...

Стара фотографія

У школі мистецтв при якій існує наш ансамбль чомусь на всіх проспектах досі використовують стару-стару нашу фотографію, зроблену років 12 тому...Цікаво так на неї дивитись...Оля - єдина хто справді серйозно продовжила займатись дитячим захопленням, не побоялася повірити у своє покликання, перетворила його на професію і знайшла у цьому себе... Валя - племінниця відомої співачки, яка злякалася конкуренції і зробила все можливе, щоб зник не тільки природній дар, а і будь-яке бажання його розвивати...Альона...вона завжди звикла йти напролом...життя її зовсім не балувало, мабуть ніхто з нас не отримував від долі стільки підніжок...проте вона завжди мала і думаю досі має сили підніматись...Таня - для мене яскравий приклад того як тре добиватись свого щастя, для неї воно - в сім"ї і материнстві... Андрій - людина з якою я провела поруч 15 років життя...людина яка знає всі мої больові точки і в силу свого характеру завжди не проти по них вдарити, проте не від злості, а просто так, такий вже він вродився... Кирило - дивна і незрозуміла людина, яка так само незрозуміло власноруч пішла з цього життя...Я - крім Олі єдина хто продовжує, не як основне заняття, а як поклик душі, один з способів реалізувати ту частинку душі яка не любить фізику і залізяки...

Тепер ансамбль зовсім інший - прийшли нові люди, ми по-іншому ставимось до цього, проте жаль трохи що не виникає і не виникне тепер тої дитячої єдності...надто ми вже стали дорослі...

Про несподівану вдячність...

Вдячність буває різна, показна і мовчазна, вчасна і не дуже... А буває, що розумієш, що насправді вдячний людині за те що вона робила, хоч колись ці вчинки викликали обурення і образи...

І я зараз вдячна людині яка навчила мене розуміти що причини людських вчинків часто абсолютно інші, аніж ми їх собі уявляєм...що деколи варто переступити через таку свою викохану гордість і робити перший крок на примирення...що бувають в житті моменти, коли тебе посилають чи ображають не тому що не люблять чи не цінують, а просто "попався під гарячу руку"...що не варто тріпати собі нерви раніше часу, "відсутність новин - гарна новина"...що іноді краще дати людині можливість самій розібратись у собі і зі своїми проблемами, проте при цьому зробити так, щоб людина завжди знала що ти їй допоможеш..

 А ще навчив що ніколи не можна "хилити гриву" (с), хай навіть здається що ти лупишся у скелю, і що допомагаючи людям не треба очікувати від них вдячності, вона буде проте не обов"язково від тих, кому ти допомагав, і не обов"язково у тому вигляді у якому очікуєш...така собі несподівана вдячність...

 

 

Страницы:
1
3
4
5
6
7
предыдущая
следующая