Подібні історії розказувала нам наша мати, як ми з братом були ще маленькі...
Тепер я розказую їх своїм дітям...

Казка про святого Миколая,  ялинку  і зайчика, що під нею жив.


Святий Миколай йшов лісом і зтиха мугикав під ніс улюблену пісеньку.
А мішок з подарунками приємно грів спину. Бо він поспішав на свято до великого палацу. І на нього вже чекали.
У лісі було вже темно, коли старий почув, що десь поблизу хтось плаче.
Може то сніг рипнув у нього під чоботями: рип-рип, рип-рип?
 Діти вже на нього чекають. І стрий сам посміхнувся собі у вуса.

Коли раптом він ближче почув, що хтось тихенько бідкається і плаче.
Може то змерзлі дерева так стугонять?
Але на лісовій галявині сидів зайчик і плакав.

- Здоров був, сірий зайчику!..
- Здоров був, святий Миколо! Хтось зрубав мою ялиноньку і я замерзаю.
- Не плач, маленький. Ходи зі мною на свято до дітлахів!
Зайчик погодився, втер лапкою носа і стрибнув до святого у мішок.
Трохи погриз горіхів і заснув.

Зайчик прокинувся вже серед гучного свята. Великий палац сяяв вогнями.  У  великій залі навкруг ялинки пустувала малеча.

Зайчик аж присів від здивування:  то була його ялинка!

Але яка ж вона чепурна і яскрава! На ній безліч сніжинок та золотавих куль. Серед гілок мерехтять вогні.
А скільки біля неї дідлахів! У захват маленькі хлопчики і дівчатка і аж витанцьовують біля неї!
І от кульмінація вечора, коли  під святковою ялинкою Микола щедро роздає діткам подарунки...

Пізно вночі святий тихо полишив палац, аби наступного року так само повернутися і подарувати дітям свято.
 Задоволений зайчик дрімав у спорожнілому мішку.

Анекдот (боюсь народжені року до 1987 його просто не зрозуміють):
Група дитсадка на прогулянці в лісі. Раптом вихователька бачить, що на горбочку сидить заєць і спокійно дивиться на них
- Діти, хто з вас знає - хто то такий?
- (мовчання)
- Ну, згадуйте - сірий, пухнастий, з великими вухами...
- (мовчання)
- Ну про кого ми постійно віршики розповідаємо і пісеньки співаємо???
Нарешті вперед виходить хлопчик, уважно дивиться на зайця і каже:
- Так от ти який, дідусь Ленін...

А тепер власне казочка

Почему принцессы дружат с принцессами

Одна уже довольно взрослая девочка страшно хотела подружиться с принцессой. Ну, хоть с какой-нибудь! Пускай самой маленькой принцессой, самой бедненькой принцессой, самой неказистенькой принцессой – но обязательно, чтобы та была чистой принцессой. Настоящей принцессой! Но, к сожалению, никак не удавалось ей этого сделать. Все принцессы, которым она порой даже дорогу перебегала, чтобы они могли получше её разглядеть, её в упор не хотели приметить, и дружили они только между собой, хоть ты тресни. В конце концов, девочка на них жуть разозлилась, на всех принцесс разом, и стала их поносить почём зря: вот такие они все заносчивые, высокомерные, нос задирают. А сами-то, сами… Услышала её однажды одна пожилая и очень мудрая женщина и говорит: 

– Ответь мне, пожалуйста, а с кем дружат сапожники? – Конечно, с сапожниками, все это знают, - ответила девочка. – А музыканты, с кем они дружат? – Известное дело, музыканты всегда дружат с другими музыкантами. – А почему музыканты всегда дружат с другими музыкантами? - с лукавым прищуром спросила старуха. – Как почему? – подивилась девочка. – Музыканты любят говорить о музыке, потому и в друзья себе выбирают таких же музыкантов, как и они. С другими дружить им не очень-то будет по вкусу. Не интересно, поди. – А трубочисты, как ты думаешь, кого выбирают в друзья? – Других трубочистов! – чуть-чуть в раздражении ответила девочка. Весь разговор ей этот начинал казаться пустой болтовнёй: всё так ясно здесь и понятно. Хоть дураку. – А ты бы стала дружить с трубочистом? – спросила старуха, ничуть не смущаясь раздражений обиженной девочки. – Вот уж нет! – воскликнула девочка. – От них и замараться можно спроста. Пусть дружат между собой! – Тогда мне ответь, почему ты так злишься из-за того, что принцессы дружат с принцессами? – спросила старуха. Девочка ничего не ответила ей. Однако задумалась. Сильно задумалась.