хочу сюда!
 

Наталия

37 лет, дева, познакомится с парнем в возрасте 34-45 лет

Заметки с меткой «казка»

Казка для дорослих 5

Жили собі, були собі дід та баба
Жили цікаво, не нудьгуючи. Бо в баби завше напоготові були свіжі креативні ідеї, що потребували негайної реалізації  wakeup  

Ось так і цього разу smeh
 - А давай но, діду, заведемо собі...
 - Корову!  ura , - зрадів дідо, котий молока хоч і не вживав за якимось мотивами, та сир, сметану й кефір поважав mmmm
 - Нє-е, корову пасти треба, доїти....nini
 - Собаку!  ura, - дід давно потребував вірного друга
 - Нє-е-е, від нього шерсть..nini
 - Кицю! cat, - рука звично потягнулась до теплого і пухнастого місця podmig
 - А пісок?...Кожен день huh А весна! ...tears
 - Гм...Може папужку?umnik Я б його навчив: "Слава Україні!"," Комуняку на гілляку!", "Ми в Європу!"
 - Ага, а потім якесь ка ге, або фе ес бе його отруїть.unsmile
 - Ну, тоді рибки, однозначно !
 - А сирість в хаті? ! angry

 - Добре!, - здався нарешті дід, - Заводь кого хочеш! 

І завела баба....

Тарганів! 

15%, 2 голоса

31%, 4 голоса

8%, 1 голос

8%, 1 голос

0%, 0 голосов

8%, 1 голос

31%, 4 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Вовк та вовчиця

Розмовляли одного разу вовк з вовчицею.

«Погано тобі, вовче, живеться»,— каже вовчиця. «Чому?» — дивиться на неї вовк. «Ти все по кущах ходиш, від людей ховаєшся».— «Гм,— пробурчав вовк,— але ти також від людей ховаєшся...» — «Ні, я де хочу, там і ходжу, і ніхто мене не бачить».— «Брешеш ти, голубонько! — не погоджується вовк.— Тебе бачать люди так само, як і мене».— «Вір, не вір, я правду кажу»,— відповідає вовчиця. Покрутив головою вовк та й каже: «Коли так, то давай перевіримо. Я заховаюсь у кущах, а ти йди у поле. Побачим: помітять тебе люди чи ні?» — «Добре,— каже вовчиця,— подивимось!»

Пішов вовк у кущі, а вовчиця вийшла у поле. Побачили її орачі і почали гукати: «Вовк, вовк!..»

Почув це вовк у кущах, що його згадують, і дременув у ліс. Біжить та й думає: «Цікаво, вовчиця в поле вийшла — і нічого, а я в кущах сидів — і мене побачили!..»

Догнала його вовчиця, запитує: «Ну що, чия правда?» Віддихався вовк та й каже: «Твоя правда. Нічого не скажеш!.. Якби не перевірив, ніколи б не повірив». 

Як соловейко чоловіка розуму навчив

Один чоловік піймав соловейка і хотів його з'їсти. Але пташок каже до нього:

— Ні, ти мною не наїсися, чоловіче; краще пусти мене, і я тебе навчу трьох речей, які тобі у великій пригоді стануть.

Той чоловік втішився і пообіцяв відпустити, якщо той добре скаже.

І каже соловейко:

— Ніде того не їж, що не годиться. Ніде того не шкодуй, чого вже не можна повернути. Ніколи річам неподобним не вір.

Почувши це, чоловік пустив соловейка.

А соловейко хотів довідатись, чи навчився той чоловік його ради. Полетів угору і каже до нього:

— О-о-о! Зле зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб у собі маю, ніколи не пустив би мене! Бо в мене є дорога і велика перлина; якби ти її дістав, зараз би багачем зробився.

Почувши те, чоловік дуже засмутився, підскочив угору до соловейка і просив, щоб він повернувся до нього.

Тоді соловейко каже:

— Тепер я пізнав, що ти дурний чоловік. Все, що я тебе вчив, пішло марно. І шкодуєш за тим, що вже не може повернутись. Неподібній речі ти повірив! Дивися, який я маленький. Де ж у мені може вміститися велика перлина?!

Та й полетів собі.

джерело  http://kazka.in.ua/index.html

Про бідного багача

Жив бідний чоловік. Ліг він якось спати, та не міг заслуги. Лежав і думав: «Чому бідним тяжко на світі жити? Чому багачі забирають гроші від бідних людей? У одного багатство, маєток, і він ще відбирає гроші від бідних. Якби я був багачем, то не так би жив. Я би і сам жив і іншим би давав». Коли він так думав, почув якийсь голос:

— Бери будіралош і будеш багатим. У ньому лише один золотий, але як ти його візьмеш, то відразу появиться другий. Набери, скільки хочеш, і кинь будіралош у ріку. Доки не вергнеш будіралош, не можеш нікому дати ні один золотий, бо всі твої гроші стануть черепками.

Мало не здурів той чоловік від радості, коли запалив світло і увидів на столі будіралош. Узяв один золотий, а на його місці видить другий. Почав тягнути гроші, думаючи: «До ранку натягну стільки золота, що буде і мені, і другим людям. А вже тоді вержу будіралош у ріку.»

Та вранці подумав собі: «Велика купка грошей, айбо чому ще одну таку купку не натягнути за один день. Буде мені, буде й людям». Айбо коли прийшов вечір, жаль стало метати будіралош у ріку. Подумав, що зробить се вранці. Не спав цілу ніч і тягнув гроші із будіралоша.

Вранці захотів дуже їсти. У хижі нічого не було, а купити не міг, бо всі гроші стануть черепками. Кинути будіралош у ріку і того ранку пошкодував.

Так пройшов тиждень. Чоловік від голоду заслаб, айбо з будіралошом жаль йому розлучитися. «Хто би грошам не радий?» — думає собі.

Коли дуже зголоднів, поніс будіралош до води. Та не верг його. Пошкодував. І знову вернувся до хижі і почав тягнути золоті монети. Так і умер з будіралошом у руках серед великих купок золота. Ні собі, ні другим людям добра не зробив. Золото засліплює людей, робить їх зажерливими і нещасними.

На сьому казці кінець.

Про бідного багача. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 550. Друкується вперше. Один із варіантів цього сюжету в записі від Андрія Калина опубліковано в зб., «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати: Закарпатські народні казки. Гумор та сатира / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1966.», с. 17 — 18. 

Язиката Хвеська

Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує, зараз уже й задзвонила по всьому селу: «Ой кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому й знати не можна, я це вам тільки...» І почала! А кума почула та другій кумі, а та — третій, а третя — п'ятій — десятій, і ото вже всі про те знають, чого не треба нікому знати.

От були собі чоловік і жінка, Петро і Хвеська. І гарна б жінка була Хвеська, усім гарна, та тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік, усе своїм довгим язиком розплеще. Просто хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав, і вмовляв, і сердився — нічого не помага!

От раз поїхав Петро орати та й виорав гроші, скарб. А було це ще за панщини. І дума він: «Як довідається економ, то відніме. А довідається неминуче, бо від Хвеськи не сховаєшся, вона по всьому селу рознесе. Що його робити?»

Думав, думав бідолаха та й надумав: «Треба,— каже,— одучити її од такої поганої звички. Та й гроші щоб не пропали».

Ото взяв він ті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого не каже. А другого дня Петро — в базар; купив там трохи не з лантух бубликів та зайця застреленого, а вертаючись з базару, привернув до річки та витяг з ятерів та з верші рибу, а зайця положив у вершу.

Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а ті бублики взяв та й почіпляв на одній груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому, пообідали з жінкою, от він і каже їй:

— Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не притхнулась там риба, то позбираємо!

А Хвеська каже:

— Що це ти, чоловіче, здурів, чи що? Хіба ж таки буває у лісі риба?

— Авжеж, буває,— каже Петро,— здається, сьогодні ліс притхнувся, то ми й назбираємо риби. Ось ходім лиш!

Хвеська не вірить, а все ж пішла. Приходить у ліс, коли так: то під тим, то під тим кущем лежить риба. Петро тоді й каже:

— А що, Хвесько? Не казав я тобі?

— Оце диво! — говорить вона.— І родилася, і хрестилася, а такого дива не бачила.

— Ну, добре,— каже Петро,— ходім лишень до річки, чи не піймався часом заєць у ятір або у вершу!

— Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? — каже Хвеська.— Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились?

— Не видано! Отже, ти й риби в лісі не бачила, а єсть же! Ходім лиш! — каже він.

Пішли... Виходять на узлісся, аж стоїть груша, і на ній бубликів рясно — аж віти гнуться. Хвеська кричить:

— Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? Бублики на груші!

— Та бачу,— каже чоловік,— то що?

— Та як же таки: бублики на груші! Хіба ж таки бублики ростуть на груші?

— Звісно, не ростуть,— каже він.— А то, мабуть, бублейна хмара йшла та й зачепила ліс, оце й зосталися бублики.

— Нум же, чоловіче, струшувати!

Струсили, ідуть до річки. Витяг чоловік ятір — нема нічого, витягає другий — нема; тоді вершу, аж у ній заєць.

— Ох ти ж моя ненько! — аж скрикнула Хвеська.— Заєць у верші! І родилась, і хрестилась, такого не бачила.

— То що, що не бачила? — каже Петро.— Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно.

Ото позабирали та й пішли. Приходить додому, жінка й почала:

— І що то, чоловіче, за день такий! І родилась, і хрестилась, такого дня не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!

— Це ще нічого,— каже Петро.— От що диво, я сьогодні й гроші знайшов.

— Йо!?

— Їй-бо знайшов!

— А де ж вони, чоловіче?

— Та ось! — Витяга ті гроші.

— Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті!

— Будемо,— каже чоловік,— та не дуже, бо як економ довідається, то зараз одніме.

— От! — казже жінка.— А як же він довідається? Щоб мені те та се — я нікому не скажу!

— Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як довідаються, що це був такий день, то зараз догадаються, що я гроші знайшов, бо в такі дні звичайно скарби знаходять.

Отак Петро каже жартуючи, а Хвеська:

— Добре,— каже,— нікому в світі не скажу. Ото вже надвечір чути галас, гомін на селі.

— Чоловіче, що таке? — Хвеська питається.— От там! — каже.

— То що-бо там таке? Я піду подивлюся!

— От не дивись та не слухай поганого,— каже Петро.

А Хвеська:

— Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи!

— Та то,— каже чоловік,— наш пан економ та покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б'ють, щоб більше не крав!

Це ж чоловік так собі, на сміх вигадує, а Хвеська вже й повірила, вже й кортить їй.

— Ох, лишенько! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! — скрикнула Хвеська та так і схопилася з місця.

— От не ходи краще та сиди дома! — каже чоловік.— Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про його таке розказувала, то й тебе й мене з'їсть.

Хвеська послухалась і не пішла. Ото й терпить вона, не каже нічого про ті гроші день чи два, а далі не втерпіла — як-таки про своє щастя не розказати? І побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень» сказала, сіла. Сидить, от-от хочеться сказати, та боїться. А далі:

— От горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи к святу, так нема за що й справити.

А кума Меланка й собі:

— Що правда, то правда, кумасю, я ж кажу!..

А Хвеська не дає їй і доказати та зараз своє:

— Ну, та, може, бог дасть, скоро не будемо вбогі...

— Як-то так? — питається кума Меланка, а саме вже й вухо нашорошила.

— Ох, кумасю, не знаю, як і казать...

— Та кажіть-бо, кажіть,— умовляла кума Меланка.

— Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік казати!

— Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! — каже кума Меланка.

— Ну, куманю,— каже Хвеська,— це вже я вам тільки та глядіть же — нікому, нікому!

Та й давай пошепки про ті гроші.

Тільки Хвеська з хати, а кума Меланка за свиту та до куми Пріськи:

— Ох, кумочко, чи ви чули?..

А тут свято трапилось, кума Пріська пішла до куми Марини, в неї вже є кума Явдоха — вже й бесіда готова. Погуляли та й про Петрові гроші погомоніли.

А тут саме на той день Петро та й посварився за щось на Хвеську і добре-таки нагримав. Вона тоді:

— Стривай же ти, такий-сякий! Коли так!..

І побігла, і вже дзвонить по всьому селу, що її чоловік налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все.

Ото день чи два поминуло — кличуть Петра в контору, до економа. Той на його зараз мокрим рядном:

— Кажи, такий-сякий, знайшов гроші?

— Ні,— каже Петро,— не знаходив.

— Як не знаходив? Адже твоя жінка каже!

— А що ж, пане, що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема наплете!

— А так чи не так! — каже економ.— Покликать сюди жінку! Ото зараз тую Хвеську приводять. Питається економ:

— Знайшов твій чоловік гроші?

— Знайшов,— каже,— паночку, знайшов!

— А що,— питається тоді економ у Петра,— бачиш?

— Та що,— каже той,— вона чого не наплете! А ви краще спитайте її, пане, коли се було?

— А коли се було? — питається економ.

— Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся, ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.

— Що ще далі скажеш? — питається Петро.

— Еге! Що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали, і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і в вершу заєць піймався.

— Ото слухайте, пане,— каже Петро,— чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли й як то було.

— Еге, коли й як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили...

— А чого мене водили по селу? — питається економ.

— Коли ж... вибачайте, пане... Уже коли питаєтесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана покрали...

Як скрикне ж економ:

— Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хльосту, щоб казна-чого не базікала!

Тут Петро оступився, почав просити, що його жінка несповна розуму.

Ото пан подумав, подумав — і справді дурна, узяв та й пустив.

От ідуть вони вдвох, Хвеська і Петро, він собі сміється з-під вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач:

— Так ти,— каже,— мене підвів!

— Хвесько, жінко моя люба,— каже Петро, не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то й нічого не буде. А тепер не сердься, та давай помиримося.

Ото й помирились, живуть та потрошку ті гроші тратять. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й знишкла.

Склодув


Тендітне і пластичне. Мовби скло
Тримається і далі трості майстра.
Усе, що поміж нами пролягло, –
Засяє? Згасне? Aspera? Ad astra?

Не знаю. Айстри – ще вони цвітуть.
А зорі? Саме час для зорепаду.
Розплавлена миттєвість – наче ртуть,
Швидка й минуча. І немає ради.

Та є різниця – «йтиму» чи «прийду».
Різниця є: «було» - чи «залишилось»…
І знає лише втомлений склодув,
Чи справді вийшла казка – як хотілось.

Казка навпаки

А тиждень тому – все було не так.
Лиш тиждень тому – все було не те.
Хоча спочатку ворожив тат-там,
А потім – там. І далі – не про те.

І я, немов би в шоу «За стєклом»,
Чужий – мов свій упізнавала дім.
Потроху відтавала. І тепло
Текло по венах – всупереч мені.

І я жила. Жила – і грала роль.
І танули крижинки попри біль…
Тепер – пробач, мій Сніговий король,
Та слово «Вічність» – залиши собі.

Мені ж – казкарювання навпаки.
І ворожінню криги– майже край…
Це добре, що я вірила в казки.
Прокинулась: «Ми разом». Підпис – Кай.

Наостанок...

Колись давно, коли було не треба
Шукати слів і натяків в словах,
Я вміла доторкнутися до неба
І сміла мимохідь поцілувать,

Коли ми не боялися мовчання,
Не боронились сміхом від журби,
Коли я звуком першим і останнім,
Коли жила я піснею в тобі,

Коли я точно знала: ми не граєм,
Ми вміємо мовчати в унісон –
Цей світ був раєм. Нашим спільним раєм.
А день був –день. А я була – Асоль.

Ще не було «можливо…» або «раптом…»,
Ще не було тривог і каяття…
Шкода лише:казкар поставив крапку.
І стало просто казкою життя.

До свята Миколая. Для Малечі. Історія 1.

Подібні історії розказувала нам наша мати, як ми з братом були ще маленькі...
Тепер я розказую їх своїм дітям...

Казка про святого Миколая,  ялинку  і зайчика, що під нею жив.


- Ой, сірий, сірий, заїнько іди-іди до нас...
Дитяча пісенька.

Святий Миколай йшов лісом і зтиха мугикав під ніс улюблену пісеньку.
А мішок з подарунками приємно грів спину. Бо він поспішав на свято до великого палацу. І на нього вже чекали.
У лісі було вже темно, коли старий почув, що десь поблизу хтось плаче.
Може то сніг рипнув у нього під чоботями: рип-рип, рип-рип?
 Діти вже на нього чекають. І стрий сам посміхнувся собі у вуса.

Коли раптом він ближче почув, що хтось тихенько бідкається і плаче.
Може то змерзлі дерева так стугонять?
Але на лісовій галявині сидів зайчик і плакав.

- Здоров був, сірий зайчику!..
- Здоров був, святий Миколо! Хтось зрубав мою ялиноньку і я замерзаю.
- Не плач, маленький. Ходи зі мною на свято до дітлахів!
Зайчик погодився, втер лапкою носа і стрибнув до святого у мішок.
Трохи погриз горіхів і заснув.

Зайчик прокинувся вже серед гучного свята. Великий палац сяяв вогнями.  У  великій залі навкруг ялинки пустувала малеча.

Зайчик аж присів від здивування:  то була його ялинка!

Але яка ж вона чепурна і яскрава! На ній безліч сніжинок та золотавих куль. Серед гілок мерехтять вогні.
А скільки біля неї дідлахів! У захват маленькі хлопчики і дівчатка і аж витанцьовують біля неї!
І от кульмінація вечора, коли  під святковою ялинкою Микола щедро роздає діткам подарунки...
 Ой, сірий, сіри, зайчику,
Іди, іди до нас,
Дивись, твоя ялинонька
Горить на весь палац!..

Пізно вночі святий тихо полишив палац, аби наступного року так само повернутися і подарувати дітям свято.
 Задоволений зайчик дрімав у спорожнілому мішку.




Козенятки./ казка /

********************************

Жили  собi  були  собi, козенятки:

Стрибали, та  бiгали  бiля  хатки…

Ось, якось  вовцюган  до  них  завiтав.

Свою  злую  мордочку  приховав…

Тай  каже  таким  жалiсним  голосочком:

[ Читать дальше ]