Лицарі Круглго Столу

    Лицарі Круглого Столу сиділи за круглим столом у стані "посиніння від переживань". Вони провели усе літо переслідуючи ноусменів (букв. "носатих чоловіків"), або ж нортменів (букв. "людей Півночі"), чи то пак "вікінгів" чи як би ще вони себе не називали. Учасники швидких нападів зненацька атакували, а потім грабувалии і розорювали усе англійське узбережжя. Лицарі Круглого Столу заприсяглися бути захисниками королівства. Зараз про них можна було б сказати, що вони "були заприсяглися". Їм довелося полювати на вікінгів, але вони не могли знищити їх. Або ж завдати їм поразки. Чи побачити їх.

    Перші повідомлення про ворожі рейди надійшли з Халліґу-на-Ґуґхаллі (Halligough-on-Goughhalli). Лицарі, очолювані Сером Ланселотом, швидко вирушили на допомогу. Прибувши на місце рейду двома днями пізніше, вони знайшли лишень декілька зітлілих хат, комор, а також нещасних людей. Їм сказали, що вікінги полишили їхні човни й вирушили на південь. Південь! Лицарі прийшли саме з півдня! Вони повинні були розминутися зовсім поруч! Сер Логік відзначив, що на воді немає знаків, котрі могли б свідчити про те, що ворог увійшов у неї, адже якби він і справді так зробив, то потонув би разом з усім своїм озброєнням. 

    Сер Ланселот подумав близько секунди  і сказав Серу Логіку: "О, замовкни! Навіть іді@т знає це. Сідаймо на наших надійних коней і давайте хутчіш переслідувати цих ворогів прямо до воріт Пекла"!

    Сер Логік сказав Ланселоту: "О, замовкни".

    Усе літо вони переслідували цих вікінгів. Разом з тим ніколи не бачили їх. Лицарі їхали на південь, вікінги ж вирушали на північ. Лицарі рухалися на північ, а вікінги йшли на південь. Вікінги відпливли додому й лицарі повернулися до Камелоту. Тільки-но з'явившись, вони вони одразу помітили, що не було аплодуючого натовпу. Деякі люди спостерігали за ними з награними посмішками. Це викликало в лицарів "деякі переживання". Сер Галахад відзначив: "Гадаю, ви є настільки ж хорошими, як і ваша остання битва".

    Інші Лицарі одночасно сказали: "О, замовкни"!

    Відтак, вони вирішили трішки посидіти, порозмовляти й перепочити аби підняти собі настрій. Першим сів сер Ґвен. Жахливо великий чоловік. Воїн. Так само непереможний в іграх та змаганнях, як і в битвах. Найхоробріший з-поміж хоробрих. Сер Ґвен їздив на великому чорному лицарському коні. Це був найбільший кінь у королівстві. Єдиним недоліком був його голос... Сер Ґвен мав дівочий голос. Надзвичайно пронизливий, писклявий голос, який дуже веселив інших лицарів.  Відтак, він майже не говорив з ними. Він не міг навіть сказати що-небудь своїй дружині. Здається, її це не хвилювало, безсердечну...

    Поряд з ним сидів сер Блек. Сер Блек вважав, що з подібним ім'ям йому слід мати великого, чорного лицарського коня. Він ніколи не говорив відтоді як Король Артур насупився почувши суперечки серед його лицарів. Подібне поєднувалося з тим фактом, що сер Ґвен вирвав би його селезінку, якби він заговорив. Ні, сер Блек так і не сказав нічого. У будь-якому разі, це додавало його образу деякої загрозливості.

    Білий Лицар був цілковито засмученим станом справ у цілому. Перебування поряд з подібним до сноба сером Блеком було трохи чи не більшим випробуванням, аніж він міг витримати. Цей чоловік ніколи не купався... Хоча б один раз на рік, подібно до цивілізованих людей! Сер Блек відзначався запахом подібним до тухлятини. Білий Лицар вирішив спробувати підбити декількох хлопців аби вони пішли разом з ним "У пошуках Священного Ґраалю".

    Король Артур сів на троні поруч з Гвіневрою. Він відчував найбільшу "втому від переживань" з-поміж усіх. Наближався час сплати податків і людей спустошили рейди. Жоден добрий, люблячий, доброзичливий правитель не міг збирати податки за подібних обставин. Але Артур зміг. Чи обкладаючи податками бідноту, чи багачів він пам'ятав старий вислів, - "Пташки із пір'ячком збираються разом". Якби він переобтяжив податками багатіїв, то вони підняли б збройне повстання. Біднота ж не могла зробити чого-небудь, отже усе мало пройти без клопоту.

    Він кинув погляд на королеву, котра сиділа з таким виглядом ніби читає пергамент. Артур не думав, що вона може читати або писати. Він не вважав так оскільки сам не був спроможний ні на що подібне. Адже ж саме для цього він мав писарів. Вона могла щось прочитати, а потім підморгнути серові Ланселоту... Прочитати і підморгнути. Артурові це не подобалося ані найменшою мірою. Він викликав би Ланселота на поєдинок, але усе ще не мав передсмертного бажання. Він іноді хотів щоб саме Ланселот замість нього був вийняв меч з каменя. В такому разі Артур не став би королем, а заразом і не одружився б з Гвіневрою. Нехай би був пощез той клятий Мерлін.

    Мерлін, звичайно, відчував це, але не турбувався взагалі. Він також взагалі не відчував "втоми від переживань". Він був настільки щасливий, наскільки це можливо. Він був володарем без відповідальності. Він був багатим без роботи. У міру того, як жінки відходили у небуття, на утриманні Ланселота лишалося чимало дітей. Так в цілому, Мерлін був щасливий. Він додав ходи, вийшов на балкон і поглянув донизу, на здивованих лицарів... Кинув погляд на королеву. Вона ж подивилася на нього угору і підморгнула. Так, вона була такою ж щасливою.

    Історія оповідає нам, що Лицарі Круглго Столу, держава Артура, Королівство Камелоту взяли участь у великій битві проти неймовірних орд. Лицарі боролися до самого кінця. Вони фактично відчули "втому від переживань". Навіть замішання.

P.S. Ну що ж, сподіваюся, що ця оповідка теж Вас зацікавить ... У будь-якому разі, в її сюжет вплетено реалістичні елементи, котрі можуть стати гарною поживою для роздумів... Кхм... Перед цим мене якось були запитували з приводу моралі прочитаного... Що ж, як на мене, тут можна звернути увагу на саме життя, його швидкоплинність та мінливість... А також потребу виявляти відповідні до обставин якості... Реальність може бути далекою від нашого уявлення про неї, але це уявлення повинне якомога чіткіше відображати оточуюче... У всій повноті та різнобарвності...

Дуже вдячний, що навідалися та прочитали...

Р.P.S. За оригнальний текст оповідки висловлюю подяку сайту http://dizzydragon.com/knight.html.

Колись давним-давно, в далекому королівстві, в маленькому містечку, в маленькій глиняній хатині жила бідна родина. Батько щодня прибирав вулиці містечка, а мати прала одяг. То була важка і невдячна робота, тому родині ледь вистачало на їжу. Поки батьки працювали, їх єдиний син – Маршал бігав по місту намагаючись хоч трохи допомогти то матері, то батькові. Або йшов до лісу, що був неподалік від їх хатини, і збирав ягоди, гриби і хмиз.

Одного теплого літнього дня він зустрів у лісі дивного чоловіка. Хлопчик знав всіх у містечку, бо ж допомагав батькові прибирати геть усі вулиці, а цього бачив уперше. Та й одяг на ньому був зовсім не такий, який носили містяни, та й інші мешканці королівства не кутались влітку в довгі, аж до землі, плащі. Крім того, малий зауважив, що незнайомець був дуже засмучений і практично не помічав навколишнього світу. Він, згорбившись, сидів на пеньку і дивився прямо перед собою.  Оскільки наш герой був допитливою дитиною, то вирішив дізнатися причину такого горя.

- Пане, чому Ви такий сумний? Ви заблукали і не можете знайти шлях? То можете радіти, бо я все тут добре знаю і з радістю Вам допоможу, - хлопчик співчутливо зазирав в очі подорожньому і аж підстрибував від нетерплячки.

- Любий хлопчику, я вдячний за твоє бажання допомогти мені, але, на жаль, це не в твоїх силах, - чоловік говорив до хлопчика, але досі не зводив погляду з чогось невидимого попереду.

- Чому? – здивувався малий. – Ви не вірите, що я знаю всі околиці? Але це правда! – палко переконував, - я часто збираю в лісі ягоди і гриби, а містечко знаю, як свої п’ять пальців, бо допомагаю батькові працювати. Він прибирає вулиці, - мовив, і чомусь засоромився. – Але це важлива робота, бо якби не мій батько, то по вулицях неможливо було б ходити! – не знати кого переконував у важливості батькової справи.

- Дитино, - незнайомець нарешті поглянув на співрозмовника і легенько посміхнувся, - я не сумніваюсь ні в твоїх знаннях ні в поважності твого батька. А смуток мій, на жаль, не вирішити знанням околиць.

- А чому Ви сумуєте, якщо не заблукали? Це ж чудово, якщо Ви знаєте куди Вам іти.

- От в тому то й річ, що не знаю. Ні – ні, шлях до містечка я знаю, - випередив питання хлопчика. – до речі, як тебе звати?

- Маршал. Але я не розумію – Ви кажете, що знаєте шлях, але не знаєте куди йти. Як таке може бути?

- На жаль, може, Маршале, - знову сумно посміхнувся. – коли я казав, що не знаю куди йти, я мав на увазі життєвий шлях. Я не знаю що мені робити, чим заповнити моє життя. От що мене засмучує і доводить до відчаю, - зізнався і знову перевів погляд на щось невідоме, немовби намагався розгледіти там відповідь на свої питання. А Маршал  трохи помовчав і сказав:

- Ви думаєте про складні речі, а складні речі завжди сумні. От я думаю про звичне – коли голодний, думаю, що треба наповнити шлунок їжею, коли спраглий – водою, взимку я прагну огорнути себе теплом, а коли сумно – ділюсь з близькими любов’ю. І, мушу Вам сказати, це все дійсно допомагає почувати себе щасливим. Спробуйте, може і Вам сподобається.

Подорожній уважно і зачудовано слухав про звичні радості маленького хлопчика і з кожним словом його обличчя яснішало.

- Я обов’язково спробую, - пообіцяв врочисто. Потім підвівся і витягнув з кишені маленький ключик на ланцюжку і протягнув його малому. – Мені час іти, а ти візьми це і збережи. Це все, що зараз я можу тобі подарувати, але колись я повернусь за ним і принесу тобі взамін набагато більше. Обіцяю.

- Дякую, але мені не потрібно нічого. Якщо Ви таки знайдете свій шлях це вже буде чудово, - Маршал дуже серйозно дивився на незнайомця, хоч йому і кортіло погратись ключиком такої чудернацької форми.

- Тоді просто візьми його на зберігання. Ну і для того, щоб я міг упізнати тебе, коли повернусь, щоб розповісти про свій шлях, домовились? – говорив вже з відкритою посмішкою чоловік.

- На зберігання візьму, - легко погодився хлопчик і, з допомогою незнайомця, одягнув ланцюжок на шию і заховав ключик під благенькою сорочиною.

- Я обов’язково повернусь, - ще раз мовив чоловік і швидко рушив в сторону протилежній до містечка Маршала. А хлопчик стояв і думав, що забув запитати чоловіка коли він повернеться і навіть не подумав дізнатись ні його ім’я, ні звідки він прийшов. А потім знизав плечима і продовжив збирати суниці.

Увечері розповів все батькам. Вони подивувались тій розмові, помилувались ключиком, пожурили сина за розмову з незнайомцем в лісі, та й забули про той випадок.

Так минуло кілька років. Маршал грався ключиком, коли його ніхто не бачив, і хоч іноді йому кортіло похвалитись ним перед однолітками, але він пам’ятав, що ключик не його. Йому довірили його, залишили на зберігання, то ж мусить бути пильний і берегти довірену річ. Родина жила так само бідно і ледь зводила кінці з кінцями, а взимку батьки захворіли і стало зовсім важко. Юнак намагався знайти будь який підробіток і приходив додому пізно ввечері геть знесилений. Мати гірко плакала, дивлячись на те, але нічим не могла допомогти, бо ледь могла встати з ліжка.

Того дня Маршал прийшов додому незвично рано, бо був святковий день і він не міг знайти роботи. Але коли відкрив двері, то аж зімлів від здивування – в хатині було тепло й затишно. На пошарпаному столі стояла чудова вечеря,  а незнайомий чоловік напував батьків лікувальним настоєм, і ті виглядали значно краще, ніж зранку. Коли отямився одразу згадав де бачив чоловіка – в лісі, кілька років тому.

- Нарешті Ви прийшли, - мовив з полегкістю. – Тепер я можу віддати ваш ключик і не переживати, що загублю його чи хтось його вкраде.

- Не треба, - мовив чоловік посміхаючись. – Я залишив його, щоб мати причину повернутись сюди ,якщо не зможу знайти свій шлях, але завдяки тобі знайшов. І в мене була інша причина повернутись – подякувати тобі.

- Справді? Я допоміг? – здивувався юнак. – Але я ж навіть не знаю як! І це все Ви принесли? – вказав на стіл, - я не зможу Вам заплатити за це.

- Не переймайся цим, хлопче, ти дав мені набагато більше. Ти допоміг мені зрозуміти, що щастя в простих речах. Що єдине, чим варто наповнювати життя – любов’ю. До рідних, ближніх, до того, що ти робиш, до самого життя. І тоді життя обов’язково віддячить тобі. Я вирішив спробувати робити те, що люблю – писати книги, і в мене вийшло. Тепер я відомий казкар у кількох королівствах, в мене багато грошей. Але головне інше – завдяки казці я зустрів справжнє кохання, хоч раніше не вірив в нього. А тепер я дам можливість займатись улюбленою справою тобі і твоїй родині. Твоя мати гарно вишиває – я дам їй необхідні матеріали і, впевнений, що скоро в неї буде багато клієнтів. А твій батько завжди мріяв бути гончарем – і його мрію я можу здійснити. Але я не знаю про що мрієш ти?

Маршал, який до того слухав незнайомця з відкритим ротом, поглянув на батьків і сумно опустив погляд на долівку.

- Не бійся залишити батьків – я відчуваю серцем, що з ними все буде добре. Кажи, про що мрієш. Про подорожі? Так? – допитувався незнайомець

- Ви стільки добра хочете зробити для мене і для моєї родини, а я навіть не знаю, як Вас звати – відповів по хвилі мовчання.

- У нас однакові імена, хлопче, - посміхнувся чоловік. – Здивований? То озвучуй вже свою мрію.

- Кажи, сину, - озвалась мати, - це один з рідкісних подарунків долі. Не треба нехтувати ним.

- Ні, не подорожі, - сказав Маршал-молодший. – я мрію стати ковалем і творити дива з металу. Пам’ятаєш, багато років тому, коли я був зовсім малий ми бачили і столиці квіти з металу і чудернацьких птахів. І неймовірні ліхтарі, але навчитись цьому можна тільки в столиці, та й не вийде в мене, певне, нічого, - закінчив сумно.

- Не смій казати «не вийде» поки не спробував! – суворо мовив Маршал-старший. – Колись я теж так казав, і якби не зустріч з тобою, так і прожив би життя в пошуках невідомо чого. Якщо ти щиро чогось прагнеш, то обов’язково досягнеш. Хоча, не обіцяю, що буде просто. Навіть навпаки – буде дуже важко, але мрія варта того! То що? Спробуєш?

- спробую! – впевненість успішного тезки надихала і сповнювала надії.

Багато років по тому Маршал – відомий у всьому королівстві коваль, розповідав цю історію іншому Маршалу – своєму онукові, який був переконаний, що ніколи не зможе стати музикантом…

                                                        Цените подарок и в счастье вам жить.

© Copyright: Сказочник Николай, 2011 Свидетельство о публикации №21104211724

  Миколі здалася дивною небачена щедрість кума Івана. Зазвичай не просто домогтися, щоб він розщедрився на пляшку горілки. А тут сам запросив.

  Не довго думаючи, Микола взяв шмат сала і баночку засолених огірочків, та й подався до свого кума.

  Не встигли вони з кумом і другої налити, як подзвонила дружина Миколи з вимогою негайно сходити в ліс за ялинкою. Мовляв, діти вже дістали новорічні іграшки і чекають.

  Нічого не поробиш, прийшлося позичити у кума сокиру і йти за ялинкою. Інакше без ялинки і напідпитку повертатись додому було би необачно, і навіть небезпечно.

  В лісі, коли ялинка була вже зрубана, раптово десь взялася ворона і, пролітаючи над головою, нагородила Миколу такою «міткою», яка аж розпливлася по його обличчі.

  «Трясця  би тебе взяла, общипана курка!» – ехом пронеслось по всьому лісі прокляття Миколи.

  Витерши «нагороду», Микола хотів прилаштувати зрубану ялинку на санчата. Але зрубаної ялинки не було! Вона, як ні в чому не бувало, знову стояла на своєму місці.

  Витерши з обличчя холодний піт, Микола вдруге зрубав ту ж саму ялинку  і на всяк випадок подивився вгору, чи не пролітає там враже створіння. Ворони не було, але добрий шмат снігу з сусіднього дерева був уже на півдорозі до його обличчя.

  Хміль від кумової горілки вже давав про себе знати, тому відсахнутися Микола не встиг.

  Довго ехо розносило прокльони небаченої поверховості по лісі, а коли Микола заспокоївся, то виявив, що ялинка знову не має…

  Більше Микола не дивився в небо. Перехрестившись і згадавши всіх святих, він втретє зрубав ялинку і хутко прив'язав до санчат.

 Навіть олені позаздрили б йому, так швидко тікав з лісу Микола. Опам'ятався вже, коли був біля своєї хати. Хміль від випитого пройшов ще в лісі, і вже тверезим поглядом він поглянув на санчата. Ялинки там не було…

                                           *******************

  Лісовик турботливо щось шукав поміж ялинками. Він добре пам'ятав, що вчора поставив повну пляшку горілки під одну з ялинок. І де вона поділася? Правда, вчора якийсь недоумок з села приходив за ялинкою. Невже він її забрав? А добра ж була горілка, фірмова, від Баби Яги – «Кришталева на мухоморах».