Зазвичай я дуже навіть затято своїх колег-викладачів захищаю. Але сьогодні у мене просто не знаходиться слів...
Ні, справа не в хабарях. Хоча якби я дізналась що та людина про яку йде мова бере хабарі я б не здивувалась. Проте 100% не бере, надто непевне у нього становище і навіть одного не те щоб випадку, а навіть натяку вистачило щоб його турнули, колег він дістав настільки що всі повірили б і без особливих доказів.

Приходить до мене другий курс - вступне заняття, розказую що і як. Питання -
"А титули протоколів робіт можна роздруковувати?"
"Звісно можна, не в кам"яному віці ж живемо"
"А протоколи в зошиті оформляти чи на А4"
"Якщо у вас немає доступу до принтера, то можете і в зошиті, але краще роздруковуйте. Один на бригаду, не треба мені по три приносити однакових"
"І графіки можна в екселі будувати?"
"Можна"
"Ой як добре, дуже вам дякуємо"
"За що?"
"За те що протокол один і його можна друкувати, а не від руки писати"
Я аж присіла. Питаю
"А що, вас хтось змушував протоколи від руки писати персональні?"
"Да, Н.Н. надруковані не приймав"

У випадку, наприклад, рефератів навіщо змушувати писати від руки ще більш-менш зрозуміло, хоча мені своїх очей жаль чиїсь каракулі розбирати, а те чи сам писав чи передер не читаючи можна і іншими методами перевірити.
Нє, я звісно розумію що методи викладання у кожного свої. Але змушувати вручну писати протоколи і малювати графіки ІМХО перебір і відверте знущання над студентом. Що він від цього отримає окрім змарнованого часу? Які знання? Коротше я в ауті. Думаю як би його так на засіданні кафедри це питання підняти, бо просто так він мене 100% не послухає, до молодих викладачів він ставиться не ліпше ніж до студентів.

Після пригод в Приватбанку йшла в свій основний банк перевипускати картки з деяким острахом. Бо два роки туди вже не заглядала, раптом вони за цей час спаскудилися до рівня Привату.
Але, слава Богу, там все ще зберігся "кам'яний вік" у вигляді нормальних письмових договорів у двох екземплярах, іменних карток та анкет без питань про склад сім"ї, наявність нерухомості та рівень доходу.

Вся процедура з очікуванням в черзі (переді мною було дві людини) зайняла у мене хвилин 40-45. Саме обслуговування - хвилин 25, при тому що мені перевипускали дві картки різного призначення і переводили рахунки на нове прізвище. І ніяких підвисаючих програм і "підійдіть пізніше"

За тиждень отримаю іменні картки які активуються мною самостійно шляхом простої перевірки балансу в банкоматі. Без фотографій, смс, взаємної активації карток і решти лабуди.

 
Одна картка спеціально зроблена для інтернет-платежів, має додаткові параметри безпеки і відокремлена від основного рахунку. І я нею можу платити будь-де в інтернеті так само як приватівською, тільки не переймаючись тим що хтось знаючи мій номер мобільного може перетягти на себе управління нею, а тим більше зарплатним рахунком.

Коротше кажучи якщо мені ще хтось скаже що Приват банк - нормальний банк і в інших банках так само - покручу пальцем у скроні.

Свій банк не називаю, бо ще вирішать що то є реклама

Ніколи не думала що рецензувати настільки важко. З одного боку потрібно вміти оцінювати якість досліджень по формальних ознаках, бо не завжди ти повністю "в темі". Десь поруч пробігала, але не заглиблювалась.
З другого боку шукаєш слова як би то його пом"якше вказати на помилки, бо і сама буваю на місці автора і розумію, що статті деколи пишуться серед ночі перед останнім дедлайном. І не завжди є час вичитати на предмет узгодження множини/однини. І зараз сама з цікавістю чекаю що мені рецензенти напишуть.
Ну і чисто психологічно - оцінювати студентів я якось звикла, а от колег - ще ні. Хоча розумію що це потрібно і ніхто в здоровому глузді на рецензії не ображається, бо всі ми люди і деколи помиляємося.

Вчора в приваті ледь стримувала себе від рвотного рефлексу. У дівчини яка мене обслуговувала були обгризені! нігті. Капітально так обгризені, до м"яса. Я б на місці банків вигляд рук співробітників які працюють з клієнтами теж включала в дрес-код. 

От зарікалася я будь-коли відкривати рахунки у Приват-банку. Але тут не було вибору - зарплату в НДІ мені були згодні платити тільки на приватівську картку, а з бухгалтерами держустанов сперечатися справа марна.
Прийшла, наївно думаючи що як у будь-якому нормальному банку операція оформлення у мене займе півгодини максимум. Фіг вам.
По-перше картки вони видають одразу, але не іменні.
По-друге для того щоб отримати одну зарплатну картку потрібно отримати ще дві - універсальну і накопичувальну.
По-третє на накопичувальну автоматом (якщо звісно не відключити) щомісяця буде переводитись по 50 грн і забрати ці гроші можна лише через рік. Такий собі добровільно-примусовий депозит.
В четверте тебе з кожною карткою фотографують, потім вони активуються за допомогою смс, а потім ще й в банкоматі одна картка активує іншу.
Просто слів немає.
Чому не можна як у всіх людських банках оформити документи а потім через два тижні видати нормальну іменну картку??? Одну.
Для повноти щастя підвисла їхня якась програма, тому мене ще й відправили погуляти півгодинки-годинку і потім повернутися.
Коротше кажучи це все у мене зайняло три години.
Накопичувальну картку я одразу відключила. Овердрафт на зарплатній нажаль відключити не можна. Ще один прихований "бонус".

А, забула ще безцінні питання в анкеті:
 - ваш дохід після сплати податків (може не дослівно, але суть така)
 - чи отримуєте ви доходи з інших джерел і пункти - родичі за кордоном, здача нерухомості в оренду, цінні папери, депозити...
 - на яких правах ви проживаєте у вашому житлі (тут у мене взагалі ступор)
 Ну і апофігеоз - дайте номери телефонів і данні ваших друзів, а ми вам за це заплатимо...

Великий зал для засідань, купа серйозних чоловіків і тендітна дівчина, яка мітко відбивається від каверзних питань.
Ні, це не я.
Я вже сиджу в залі, слухаю в пів-вуха і рецензую статті на конференцію.
Розуміння того наскільки ці півтори години захисту змінюють твоє життя приходить не одразу. Десь через півроку ти починаєш розуміти що до тебе ставляться абсолютно по іншому. Ти вже довела хто ти є, до тебе звертаються з питаннями як до спеціаліста в своїй області, до твоєї думки апелюють як до аргументу. І це роблять люди яким колись ти здавала іспити. Дуже незвично і трохи ще лякає відповідальність.
Тобою вже не опікуються, а тільки надають можливості для росту. І те рости тобі чи ні - залежить тільки від тебе. Вимагати звершень від тебе вже ніхто не буде, всі потрібні бюрократичні галочки поставлені.
І якщо захотіти, та пустка яка утворилася після завершення дисертації дуже швидко заповнюється новими напрямками, новими дослідженнями. Єдине що все ще турбує - немає глобальної мети, це дещо розхолоджує і треба наново звикати жити в режимі дрібних дедлайнів, планувати роботу, заново вибудовувати взагалі весь спосіб життя, вчитися знов вписувати у нього все те що було відкинуте і відтерміноване.

P.S. Дід на днях знайшов листок на якому моя покійна керівник написала мені на вибір чотири теми бакалаврської роботи. За обраним тоді напрямком я вже працюю майже десять років. Деякі абзаци тої самої першої роботи ввійшли в мою дисертацію. Зараз думаю - якби я тоді обрала іншу тему чи було б все по-іншому?
P.P.S. Мене запросив до співпраці в своєму відділі в НДІ викладач до якого я думала йти писати бакалаврську. Від долі мабуть не втечеш. Не пішла бакалавром, піду тепер с.н.с )))

Я ще не мав в житті нічого, що б лишилось на життя,
Дезінфікована пам’ять, стерильні чуття,
На невдачі нема чого власні сльози лити,
Бо, на жаль, нема на кого б це звалити.

Нема чого вирішувати, все тут і зараз,
І справи нема такої, щоби скоїти, й чекати кари,
Готівку брати за кілограм обурення мого
Теж нема чого.

Іммігруючи в Монголію, пакуючи валізи,
Мені ніби-то нема чого турботу мати про житлові кризи,
Боятись снігу й СНІДу ніби-то нема чого мені –
Ніби-то ні, ніби-то ні.

Ні-би-то-ні, ні-би-то-ні.

Нема чого рушати з місця, місця в мене теж нема,
Поклався б на людей, якби не знав, що це дарма,
Мені нема від кого автономність зберігати,
Нема причин і наслідків не так багато...

По вулицях блукають самотньо самовпевнені самиці,
Очі наче крига, стегна наче криця
І трохи ліпше за інфаркт - з ними грати,
Бо краще губити шанси, ніж спокій втрачати.

Нема чого, нема навіщо, нема коли та як,
Нема із ким (і слава Богу), я не знаю, чому це так,
Знов себе питаю, чи вадить це мені?
Ніби-то ні, ніби-то ні.

Ні-би-то-ні, ні-би-то-ні.

тут

Я завжди підозрювала що наша залізниця створивши таку справді вдалу послугу як замовлення квитків через інтернет приготує її користувачам якийсь "сюрприз".
У нас досить різко змінилися плани, тому куплені як завжди через є-квиток квитки прийшлося здавати.
Варіант підійти прямо в касу повернення з номером замовлення не проходить, добре що я про це дізналась до того як вистояла туди чергу. Ок, хай так. Роздрукувала в відповідній касі, це швидко і стала в чергу на повернення. Черга то рухається, то зупиняється, коли я підійшла до каси - до закриття лишалося 40 хвилин і я була 10 в черзі. І оптимістично вирішила що я якраз встигну. Але то один прибіг "у мене потяг відходить", то другий. "Добрі" люди які стоять попереду всіх пускають. Хоча поруч дві каси які працюватимуть ще кілька годин - чому б тих хто поспішає не відправити туди? Нарешті переді мною лишається дві людини і 10 хвилин до закриття. І тут прибігає черговий поспішаючий - хлопець який стоїть першим зображує з себе джентельмена і його пропускає, не зважаючи на щире обурення решти черги. В результаті у поспішаючого 5 квитків на здачу, і той хлопець який його пропустив встигає, а я і ще двоє дівчат опиняємось перед закритою касою. Сподіваюся "промені проносу" які ми йому дружно надіслали своєї мети таки досягли. Особливо гарно прозвучало його "Чого ви так розсердилися, у всьому в житті треба знаходити позитив!" Да, мегапозитивно вистояти 40 хвилин і йти в іншу чергу тієї ж довжини бо хтось вирішив зробити "добру справу".
В решті решт ми таки достояли до каси. І тут і дізнались чудову звістку - якщо купляти квитки через інтернет то при поверненні гроші вертаються на картку якою за квитки платилося. Протягом 30 днів. Тобто якщо ви розраховували за отримані від повернення кошти купити новий квиток - дуля вам з маком. Ну і папірців треба заповнити по два на кожен квиток. Знати треба ПІБ власника картки та перші 4 і останні 4 цифри номеру картки.
Що саме цікаве  - роздрукувати квитки, сходити до банкомату і купити нові у мене зайняло аж 30 хвилин максимум. А повернути - півтори години
P.S. Вирішили бути камікадзе і поїдемо і туди і назад на Хюндаї. За таку хоробрість  наша вельмишановна залізниця дає 10% знижку на квитки 

В тему зли викладачів які не ставляться до студентів по-людські.
На початку року я підписала одному з студентів заяву про вільне відвідування, студент має таке право, мало які у кого обставини. Але мені от щиро цікаво чим і про що думає студент прохаючи вільне відвідування лекцій. Що це звільняє від перевірки знань які він мав отримати на лекціях? Чи що залік йому буде поставлений автоматом за те що він зробив таку величезну ласку і на нього прийшов?
Суть курсу який читався - вивчення фізичних принципів роботи різноманітних датчиків які застосовують в медицині. Захищає реферат (ним же теоретично написаний), по цій же темі була ціла лекція:
 - Як працює цей вимірювач вологи?
 - Він показує вологу
 - Яким чином він визначає вологу?
 - За допомогою датчика вологості
 - А за яким фізичним принципом працює датчик вологості?
 - Він вимірює вологу і показує її на цьому табло
Да, я зла і противна і відправила його на допсесію. І я не можу гарантувати що він не піде з таким рівнем знань на комісію.
Чи ви пропонуєте випускати спеціаліста з розробки медичної апаратури який не знає фізичних принципів її роботи?

Речі, речі, речі...останні кілька тижнів я тільки тим і займаюсь що розбираю речі на три частини - забрати з собою, перевезти в інше місце чи віддати і викинути.
В дитинстві, в якійсь з книжок я прочитала що в середньому американська родина переїжджає щоп"ять років. Не пам"ятаю чому саме вони це роблять, але зараз я розумію що в тому є сенс. В суспільстві споживання дуже важко не зарости речами, а переїзд - одна з небагатьох нагод критично переглянути весь свій крам.
6 років тому я приїхала в цю квартиру з однією валізою. Зараз нам дай Бог щоб вантажного фургона вистачило...І це я забираю максимум половину того що є, безжалісно викидаючи те, що має найменші недоліки, або просто мені не до вподоби. Звісно, не все це я зібрала сама - основна маса мотлоху - моє придане і спадок від бабусі. І це я його вже добряче після бабусиної смерті прорідила. Тоді вперше я зрозуміла що речі не варто зберігати. Діти і онуки не оцінять поїдені міллю светри чи пожовклі простирадла. Книги - оцінять, бо книги вічні. І книги я майже всі забираю, окрім кількох геть зовсім радянських.
А родинну пам"ять можна вмістити в кілька справді пам"ятних речей - стару ікону чи ще більш старовинне Євангеліє з датами народження прапрадідусів і прабабусь на полях...