Третій раз за тиждень евакуюють Центральний вокзал. Задовбали ці жартівники, другий день квитки не можу купити

http://korrespondent.net/kyiv/1399930-s-centralnogo-zheleznodorozhnogo-vokzala-kieva-evakuiruyut-passazhirov

Коли я мала була, була така "мода" зривати контрольні в школах такими дзвінками. Але коли одного жартівника знайшли і впаяли його батькам такий штраф, що вони потім років 10 його виплачували це якось різко припинилось.

Аз есмь очень злой...
Лазила сегодня по центральным магазинам в поисках всякой мелочи и, главное, платья для торжественных случаев.
И тут в одном из бутиков Олимпийского встретила то самое платье, которое лет 5 назад по обидной случайности не купила в Милане. Бело-молочное, трикотажное, в меру строгое, в меру нарядное. Цена конечно кусается, но пару раз в жизни женщина ИМХО должна себе позволять такие покупки...
Попросила примерить. Мне предложили выбрать сразу еще несколько платьев, но я отмахнулась, все равно если это не подойдет другие я за такую цену не куплю
 - Давайте я сначала пойму подходит ли мне размер
Тем не менее мне принесли еще одно белое платье, другого фасона.
Примерила, то которое понравилось село идеально - цвет, крой все мое. Решила дать себе все-таки время подумать, все-таки сумма не маленькая, да и при себе ее все равно нет.
 - Ну так что? Что-то подошло?
 - Да, первое подошло отлично
 - Вы берете?
 - Мне надо еще подумать.
 - А зачем вы тогда примеряли?
 - Ну я же должна понять, подходит ли мне платье. И стоит ли искать нужную сумму
 - Оно же белое! Если три таких как вы его примерят то потом ни один платежеспособный клиент его не купит! Оно есть в черном цвете, примеряли б в черном!
 - Платье в разном цвете по-разному выглядит, и примерить черное платье вы мне не предлагали.
 - Вы должны были сами сказать что покупать вы не собираетесь
 - Я не имею привычки покупать спонтанно.
 - Все наши клиенты покупают сразу!
Развернулась и ушла. Обидно до чертиков. Платье я готова была купить, но теперь, естественно в этом магазине не куплю...И опять названия марки не запомнила...
В Милане еще обидней получилось, естественно там мне никто не хамил, наоборот, спокойно отнеслись к тому что мне нужно время для того чтобы достать нужную сумму, были готовы зарезервировать даже на несколько дней. Но мы были в городе всего один день, деньги я достала, но не успела до закрытия...

Останніми тижнями стільки виходила по чоловічим магазинам що намітилась деяка статистика і вималювались типажі.

Типаж перший - продавщиця якісна. Найчастіше 35-40 і старше, заміжня. На око безпомилково визначає розмір, повноту і навіть смаки. Не намагається загравати з чоловіком, не сперечається з його вибором, не підсовує те чого не просять, не доводить, що той товар який не сподобався пасує/гарно сидить і т.д. Розглядає супутницю чоловіка як союзника, питає її думку і враховує зауваження. Водиться або в дорогих магазинах, або у відомих марок на кшталт Вороніна.

Типаж другий - продавщиця-пофігістка. Вік будь-який. Звертає увагу на покупця тільки якщо підійти до неї впритул або рази три звернутися. Тоді може бути знехотя підніме очі від бульварного роману, оцінить зовнішній вигляд, вирішить що мільйонери в джинсах не ходять і буркне що такого як треба у них немає і ніколи не було. І взагалі подивіться на цінники перш ніж турбувати. Водиться переважно в торгових центрах в центрі міста.

Типаж третій - продавщиця хоче заміж. Вік до 35, не заміжня. Таке враження що навмисно затягує перебування в магазині постійно пропонуючи не той розмір. Активно допомагає, хапається за речі, постійно пропонує ще щось подивитись, абсолютно не те що просили. Кожна примірка супроводжується вигуками "Прямо для вас пошито", "Ви так солідно виглядаєте в цьому піджаку", "Вам так іде приталений крій". Зауваження супутниці або ігноруються або заперечуються, і взагалі її намагаються відтіснити подалі від примірочних. Водиться переважно в бутіках псевдоіталійських марок

Їхала сьогодні в метро і милувалася родиною яка сиділа навпроти. Дівчина десь мого віку, але вже мати чотирьох діточок. Дівчина неймовірно красива, тою не популярною нині природньою красою - ні граму макіяжу, простий одяг в кантрі-стилі, правильні риси обличчя, блакитні очі і товстелезна руса коса. Такі не виходять на подіум, але очей не відведеш, з неї Мадонну можна писати.
Але мабуть найбільше мене вразило те як вміло вона управлялася з дітками. Старшому хлопчику років 5 доручила "важливе" завдання слідкувати за станціями, одній з дівчат підсунула дощечку для малювання, другій книжку з картинками, а найменший тихенько посапував у слінгу. Причому приділити увагу вона встигала всім - і обговорити малюнок і відповісти на питання, і показати букву в книзі. В результаті діти всі хвилин 40 дороги (майже з кінцевої на кінцеву) не крутилися і не вередували. Деколи матусі і бабусі не в стані одну дитину заспокоїти, а тут четверо...

З приємного - у мене прямо черга вишикувалась з бажаючих писати у мене диплом спеціаліста. Не чекала. Особливо враховуючи те, що вони добре знають, що у мене тре працювати і я не побоюся написати правду у відгуку. Але якщо людина толкова - стоятиму горою, у тому числі і під час прийняття рішення комісією на захисті.

З бюрократичного - оформлюю експертний висновок для публікації в Росії...Я завжди знала, що головний корпус це той ще оплот радянського діловодства, але те що у нас досі є Перший відділ і публікації в іноземних (точніше буде сказати в російських) журналах перевіряються на відсутність у них державної таємниці для мене було одкровенням. Причому все серйозно - треба виступити на комісії, розказати про що робота, навіщо публікується, довести що ніяких секретів ти там не розкриваєш. Саме смішне у цій ситуації те, що по-перше я можу абсолютно спокійно опублікувати будь-що у будь-якому англомовному журналі поза СНД, їм ці папірці не потрібні, а по-друге я можу поїхати на будь-яку конференцію і там так само будь-що розказати. І сенсу в оцих комісіях і цілій когорті чиновників? Заради справедливості мушу зазначити що Перший відділ - самі приємні бюрократи з якими мені довелось стикатись, на диво людяні і готові допомогти.

З сумного - у чоловіка померла бабуся. Рівно через півроку після дідуся, її чоловіка...Ну і звісно як завжди квитків немає, телеграму батьки у поспіху (тіло потрібно перевезти з Харкова в Ірміно) дати не встигли. Саме паскудне - коли я стояла в касу за спиною ходив якийсь падлюка і впівголоса пропонував квитки. Втричі дорожче звісно. Врятував Е-квиток, коли чоловік вже їхав на вокзал я шляхом регулярного оновлення вичепила таки квиток - чи здали чи бронь зняли...

Починаю дуже добре розуміти чому моїх батьків посмикувало при будь-яких згадках про мою вагу і харчування. Спробуй пояснити добросердечним бабусям що дитина їсть як не в себе, але отака от статура. Раз худа - значить не годуєте/проблеми з шлунком/глисти і т.д.
Враховуючи спадковість мене то теж ще чекає.
А поки що регулярно вислуховую від бабусі, що що це я свого чоловіка не годую, худий бідаха як щепка... Далі ідуть роздуми на тему що дівчата зараз пішли ліниві, готувати не люблять, годують своїх благовірних бозна чим, потім допит з пристрастю чим ми снідали, чим обідали, а також підкладання в тарілку додаткових шматків...І  жодні пояснення (щойно поїли, не їсть майонез/ковбасу) не приймаються. Отак і живемо...

Кілька років тому у нас на факультеті стався дикий випадок - один зі студентів пирнув ножем одногрупника. Жертва вижила, нападника  осудили до кількох років (не знаю точно на скільки) і, звісно, відрахували з вузу...
Цього року він прийшов відновлюватись...і за законом вуз має його прийняти назад...Звісно зараз деканат перериває закон у пошуках приводу для відмови, але всі в шоці...
Чисто гіпотетично він вже поніс покарання, має право на другий шанс і все таке, але хто в здоровому глузді пустить його до студентів...і як потім дивитись в очі батькам, якщо він вдруге вирішить конфлікт тим же методом...

В середу, після несподівано вдалої поїздки за сукнею раптово виникла велика купа зайвого часу. Оскільки ми проїжджали повз Берковці то було вирішено скористатися нагодою і відвідати могили прадідуся і прабабусі.
Основна проблема була в тому що бували ми там востаннє років 15 тому, ще й на машині під"їзжали до бокової хвіртки. Як орієнтуватися від тої хвіртки ми пам"ятали, але ані як іти від нового центрального входу, ані номеру ділянки ми не знали...
Блуканули ми добряче, на щастя в якийсь момент нам трапився дядько (цікаво, чого всі співробітники кладовища любителі пофілософствувати? Оточення сприяє?) який вивів нас до старого центрального входу, а потім нам спала на думку ідея подзвонити таки діду і спитати номер ділянки.
Щоправда тут теж виявився підвох - кладовище складається з двох частин (старої і нової) і номери ділянок на них дублюються. Приходимо ми на потрібну нам ділянку і бачимо самих Абрамів Ісааковичів, ...але роки поховання співпадають...Дивуємся, бо прадід ніби як був Іван і аж ніяк не Фрідман...Дзвонимо діду, виявляється що це ділянка на новому кладовищі, а нам потрібно старе...ще хвилин 15 пошуків і таки вийшли на потрібне нам місце...
В процесі блукань зауважила що раніше кладовище розділялося на ділянки не тільки хронологічно, як це прийнято зараз, а і за національністю/родом занять/віком. Є ділянки, на яких поховані лише діти, вони розташовані переважно біля входу. Є кілька ділянок на яких на кожному другому пам"ятнику присутні літаки - вочевидь вони відводились для співробітників заводу Антонова.Є такі де багато військових поховань.Окрім доволі численних єврейських ділянок була ще одна вірменська і одна ніби як мусульманська...
Є багато красивих пам"ятників, особливо на дитячих і жіночих могилах, але всі стоять в металевих "клітках"...
Дивує звичай вибивати на камені завчасно портрет і ставити дату народження...Мені було б моторошно жити знаючи що мене вже готові поховати...
P.S. Може хто знає, чому на деяких могилах стоять пам"ятники у вигляді дерева без гілок. Це щось означає чи це завуальований хрест чи просто альтернатива стандартним плитам?