Є у мене два колеги, не викладачі, технічний персонал. Обидва плюс-мінус одного віку, інженери, майстри на всі руки.

Перший приписаний до мене як учбовий майстер, тобто в його обов"язки входить забезпечувати технічну сторону лабораторних. На словах - сама люб"язність "Щоб я вас з паяльником не бачив! Якщо що - я завжди до ваших послуг! Це не жіноча справа!" По факту - я його прошу зробити один стенд вже з початку семестру. Про те що він буде потрібен говорила ще на початку навчального року. Каюся, не нагадала перед семестром, але вже середина березня, а віз і нині там. Якщо щось трапляється по ходу - його найчастіше або немає на місці, або він зайнятий, або він не хоче розбиратися з цим обладнанням бо воно "не його", хоча в цій лабораторії він вже років 30 працює. Попросити викрутку чи ще щось з інструменту - ледь не під розписку.

Тоді як другий колега нічого про гендерні невідповідності не розказує проте завжди допомагає. З яким би проханням чи проблемою я не звернулася. Якщо треба - зніме блок живлення чи мультиметер зі своїх запасів і поставить мені. І сам знає мій розклад і завжди намагається бути на місці щоб я сама не мусила запускати обладнання. Хоча це не його обов"язок. І виходить так що поруч з ним я таки поводжуся як жінка і не лізу в чоловічі справи. А від першого окрім балачок - толку майже ніякого.

От сьогодні, прийшла, питаю чи не знайдеться ключа нестандартного розміру - перший видає тираду про те що "Це не жіноча справа шукати ключі, у чоловіка повинен бути свій набір", другий просто приносить ключ який я просила, ще й два сусідні номери "про всяк випадок" :)
І що саме характерне - перший давно розведений, а другий 30 років одружений ще й четверо дітей виховує...

Зауважила цікавий феномен:
В метро торгують переважно дрібним непотребом - календарями, дитячими забавками, деколи пластирами і серветками.
Водночас в міській електричці асортимент товару більш "корисний" - ножі, ліхтарики, ганчірки з мікрофібри. Багети ще продають регулярно.
P.S. А ще в електричці є нудний хлопчик який ходить з якимись копійчаними газетами і нудить "Купіть газетку, я їсти хочу". Дядько один сьогодні купив багета і дав йому. Так той взяв і кинув в тамбурі. Щоправда після того через вагон пробігав мовчки.

Туман як губка вбирає запахи - карпатський туман пахне димом, хвоєю і снігом. Він біло-молочний, зливається зі снігом і місцями ти не можеш розрізнити де закінчується земля і починається повітря...І пливеш у ньому майже навпомацки, по силуетах смерек розрізняючи маршрут...Ним дихаєш на повні груди і насолоджуєшся його смаком на губах...

P.S. Екстремально відкаталася в Карпатах в тумані і під дощик. Але є свої плюси - на горі 10-15 чоловік, м"якенький весняний фірн. Місцями позчесано, але я пам"ятаю і гірші роки. Коли не падав дощ, то взагалі була краса.
P.P.S Зняли мою улюблену кімнату з видом на Великий Верх, так він, паразит показався аж ввечері в останній день, а то все у хмарах ховався...Тільки Гембу піймала:

Відвідали родиною на цих вихідних новий музей чи скорше освітній центр Експериментаніум
Загальне враження - тих грошей що за нього беруть воно не варте.
Хоча сама ідея непогана і якщо у вас є діти 7-15 років то його варто відвідати. Причому може навіть кілька разів відповідно до розділів фізики які вивчаються - є багато справді цікавих експонатів які доступно пояснюють фізичні закони, а якщо дивитися все одразу  - очі розбігаються і під кінець просто втомлюєшся.
Технарям буде не цікаво, хіба що ви хочете свого коханого гуманітарія трохи просвітити
Якщо є можливість краще йти в будній день - ми були в вихідний і народу там було явно забагато, дуже шумно і до багатьох експонатів не підступитися.

Автопортрет

Плазма:


Торнадо

Абсолютно всі передобморочні стани і обморики які зі мною траплялися в останні роки траплялися на перегоні метро Театральна-Вокзальна. Прямо зачароване місце якесь.

Забула дома книгу,тож в метро заглядала в книгу до сусідки. По кількох фразах посеред книги визначила що вона читала "Ті що співають у терені"

Складно уявити що років п"ять тому я навіть не знала толком про існування цього району. Роздумуючи на тему куди б його піти, я якось попросила друга показати мені канал. Ми довго йшли від метро якимись дворами і переходами і раптом вийшли до води. Тихий червневий вечір, темна вода, п"янкий запах лип, ліхтарі що ховалися в листі...Ще тоді я подумала що таке місце, попри будинки-коробки навколо, варто занести у список моїх улюблених місцинок Києва, на рівні з Софійським сквером, Дальніми печерами і Китаєво...
А потім все закрутилося, змішалося і раптом я знов опинилася там же. Вже з іншою людиною. І вже як мешканка. Я відкривала для себе це місце через ранкові пробіжки по косі і вечірні прогулянки вздовж каналу...І коли ми переїхали до мене на мій "край Землі" я сумувала за цим місцем не менше за чоловіка
І ось я знову тут. Тепер вже, сподіваюсь, надовго. Я вже остаточно обживаюсь, вивчаю внутрішні переходи через тихі подвір"я, прогулююсь по замерзлому пляжу. Це унікальне місце - на острові можна жити не переходячи за мости і мати все потрібне для життя. Жаль що театр закрили, з ним був взагалі повний комплект...

Щось таки зловила і я. Загадкове таке - самопочуття покращується, а температура росте. Не сильно, але субфебрильні температури завжди самі гидотні і довше за все тримаються. Прийдеться таки мабуть напиватися малини чи липи, а то і аспірину, і пізти під три ковдри щоб перепотіти.
Добре що тиждень видався нескладним, на роботі просто подомовлялася щоб мене замінили, потім відпрацюю. Так що навіть морочитись з лікарняним не прийдеться, та і не факт що з такою температурою мені б його дали.
Валяюся, читаю, вишиваю, дивлюсь серіали.
Меблярі (хай їм гикнеться) вкотре обіцяли на цьому тижні все зробити, а віз і нині там. Вже втомилася жити на коробках і пакунках :(