Одного разу видющий і сліпий вирушили в подорож. Цілу дорогу видющий вів сліпого за собою, переводив його через струмки та балки, застерігав про вибоїни на дорозі. Але простелився їм шлях через темні гірські печери. Тоді каже видющий до сліпого:
-Тепер твоя черга мене вести. Бо в печері темно так, що хоч око вибери.

Так і кожен з нас то сліпим, то видющим перед Богом буває. Для цього ми потрібні одне одному.
(с)

Жив собі місіонер, який уславився на весь християнський світ тим, що привів у лоно Церкви чимало людей, відвідуючи найглухіші закапелки світу. Одного разу його корабель пристав до маленького острівця, де жив тільки один чоловік. Місіонера вразили його ясні очі, але ще більше те, що той нічого не чув про Бога. І він палко та довго проповідував йому Слово Боже. І під час тієї проповіді відчув він, що ніхто ще так добре його не розумів. Потім він розповів про основні молитви, і вони разом помолилися Богу.
Наприкінці дня, дуже задоволений виконаною роботою, місіонер відпливав від острова. Але тут він побачив чудо: хтось ішов по воді від острова до корабля, радше навіть не йшов, а біг. З великого страху Божого впав місіонер на коліна, певний, що бачить ангела Божого, а то й самого Бога. Підвівши очі, місіонер побачив чоловіка, якому весь день проповідував, а той запитав:
-Зачекай, я забув останню молитву, чи не міг би ти повторити ще раз!
(с)

Учитель та його учні мандрували і в дорозі не могли як слід попоїсти. Учитель попросив їх піти знайти їжу. Учні повернулися наприкінці дня. Кожен приніс те, чим погребували інші: фрукти, що от-от мали зіпсуватися, черствий хліб, гірке вино. Один з учнів, проте, приніс кошик доспілих яблук.
-Я мусив скоїти щось, аби допомогти учителю і своїм братам,-сказав він, розділивши яблука на всіх.
-Де ти їх дістав?-запитав учитель.
-Я їх украв,-відповів учень.-Люди давали нам тільки зіпсуту їжу, навіть знаючи, що ми проповідуємо Слово Боже.
-Віднеси ці яблука туди, звідки взяв,-сказав учитель.-Кожен, хто хоче украсти для мене, краде в мене.
(с)

Жив собі багатий купець, і було в нього чотири дружини.
Першу купець любив понад усе. Одягав її у пречудові сукні і прикрашав коштовностями. Він піклувався про неї, милував і леліяв.
Другу купець також сильно любив. Він невимовно нею гордився і при кожній нагоді старався показувати її друзям. Але завжди боявся, що колись вона піде від нього до когось іншого.
Третю дружину він теж любив. Вона була дуже дбайлива і терпляча. І щоразу, коли в купця був клопіт, вдавався до неї по допомогу. І вона допомагала йому перебути важкі часи.
Четверта часто жертвувала собою заради його гаразду. Але він не любив її і ледь приділяв їй увагу, хоча вона палко й віддано любила його.
Одного разу купець зліг у ліжко від важкої недуги і невдовзі зрозумів, що кінець близько. І тоді він озирнувся на прожите життя й подумав: "Тепер у мене чотири дружини, а в мить смерті буду я цілком один. Ох, як же мені буде самотньо..."
І тоді сказав купець улюбленій своїй дружині:
-Я любив тебе над усіх, одягав тільки в найкраще і леліяв тебе. Тепер, коли я вмираю, чи зостанешся ти зі мною, щоб я не був самотнім у тогосвітньому житті?
-Ніколи у житті!-відповіла перша дружина і, не сказавши більше ні слова, пішла.
Ця відповідь увігналася купцеві в саме серце, як гострий ніж.
Засмучений купець звернувся до другої дружини:
-Я так сильно любив тебе все життя і піклувався про тебе. Чи підеш ти за мною в годину смарти?
-Ні,-відповіла друга жінка.-Життя таке чудове. Скоро ти помреш, я вийду за іншого, не ображайся на мене.
Від цих слів серце купця застогнало й похололо.
Опісля купець спитав третю жінку:
-Я завжди вдавався по твою поміч у важку хвилину, і ти допомагала мені. Чи допоможеш ти мені тепер, чи не покинеш мене?
-Мені дуже шкода,-відповіла вона,-але цього разу я не зможу тобі допомогти. Хіба проведу тебе до могили і поховаю, як велить звичай.
Відповідь, як бликавиця, вразила купця, і він зовсім похнюпився.
І раптом в тиші пролунав голос:
-Я піду за тобою. Я піду туди, куди підеш ти. І я ніколи не покину тебе.
Купець підніс голову і побачив четверту дружину. Вона була такою худою і тендітною, мабуть , від повсякчасного недоїдання. Глибоко засмучений купець сказав:
-Я мав би приділяти тобі більше уваги, коли ще міг. Я не мав рації. Пробач мені.

Насправді ми всі маємо чотирьох дружин у житті.
Перша-це наше тіло. Хай як би ми не піклувалися про нього і не догоджали йому, воно покине нас у годину смерти.
Друга-це наше майно, стан і достатки. Після смерти це все неодмінно потрапить в інші руки.
Третя-сім'я і друзі. Хай які близькі були вони нам у житті, та зможуть лише бути поряд у мить смерти і провести нас в останню дорогу.
Четверта-це те, чого ми не можемо побачити. Це душа. Ми часто нехтуємо її, женучись за матеріальними благами і мирськими втіхами, але вона насправді завжди і всюди залишається з нами. Навіть після смерти. Може, і справді варто подбати про неї, поки ще не пізно.
(с)

Якось одного разу бізнесмен стояв на причалі в маленькому селі і стежив, як рибалка у вутлому човнику спіймав велетенського тунця. Бізнесмен привітав рибалку з цим успіхом і запитав, скільки часу потрібно, щоб спіймати таку рибу.
-Кілька годин, не більше,-відповів рибалка.
-Чому ж ти не зостався в морі і не спіймав ще кілька рибин?-здивувався бізнесмен.
-Однієї вистачить, щоб моя сім'я прожила завтрашній день,-відповів той.
-Але що ти робиш решту дня?-не вгавав бізнесмен.
-Я сплю до обіду, потім йду на кілька годин порибалити, а згодом бавлюся зі своїми дітьми, і опісля ми з дружиною влаштовуємо собі сієсту. Ввечері я йду в село на прогулянку, п'ю вино і граю з друзями на гітарі. Я тішуся життям,-пояснив рибалка.
-Я - випускник Гарварду,-сказав бізнесмен.-Я допоможу тобі. Ти все робиш неправильно. Ти маєш рибалити цілий день, а тоді придбати собі великого човна.
-А що далі?
-Далі ти будеш ловити ще більше риби, і зможеш купити собі кілька човнів, навіть кораблів, і одного чудового дня матимеш цілу флотилію.
-А далі?-спитав рибалка.
-Далі, замість того, щоб продавати рибу посереднику, ти будеш привозити рибу просто на завод і, збільшивши прибутки, відкриєш власний бізнес.
-А далі?
-Потім ти покинеш це забуте Богом село і переселишся у велике місто, і, можливо, одного дня зможеш відкрити величезний офіс і стати директором.
-І скільки на це треба часу?
-Років 15-20
-А що ж далі?
-А далі, засміявся бізнесмен,-далі настане найприємніше. Ти зможеш продати свою компанію за кілька мільйонів і дуже розбагатіти.
-А далі?
-Ти зможеш закинути працю, переїдеш у невеличке село на узбережжі, і будеш спати до обіду, трохи рибалити, бавитися з дітьми, влаштовувати сієсту з жінкою, гуляти селом, пити вино вечорами, грати разом з друзями на гітарі...
(с)

Один мудрий старий пан вийшов на пенсію і купив собі скромний будиночок поряд зі школою. Вперше за кілька тижнів свого заслуженого він жив у тиші й привіллі, поки не почався навчальний рік. Уже наступного дня троє хлопчаків, повні сили й енергії, почали ходити вулицею і калатати по всіх сміттєвих контейнерах, що там стояли. Ця металева музика тривала день у день, поки мудрий старий не вирішив, що пора діяти.
Якось він перестрів юних музикантів і, спинивши їх, сказав:
-Діти, ви такі милі. Мені подобається, що ви виказуєте свою радість до життя. У вашому віці я сам так робив. Чи не зробите мені послугу? Я дам кожному з вас по долярові, якщо пообіцяєте приходити сюди щодня і калатати далі.
Діти нестямилися від радості і далі стукали по контейнерах. За декілька днів старий знову прийшов до дітей, але вже з сумною посмішкою.
-Економічний занепад витрусив мого гаманця. Тепер я зможу платити вам лише п'ятдесят центів.
Юним бешкетникам це не припало до вподоби, але вони пристали на пропозицію і продовжували свою музику.
Ще за кілька днів винахідливий чоловік знов прийшов до хлопчаків, що барабанили у сміттєві баки.
-Слухайте, мені затримують пенсійні виплати, а тому я зможу давати лише по двадцять п'ять центів. Ну як?
-Жалюгідний четвертак?-вигукнув головний заводіяка.-Якщо ви думаєте, що ми згодимося марнувати час, гупаючи тут за четвертак, то ви зійшли з розуму! Не буде цього, пане! Ми йдемо!
І старий до остатку днів своїх тішився миром і спокоєм.

"Будьте, отже, мудрі, як змії" (Мт. 10, 16)
(с)

Один священник прочитав монахам прекрасний текст, що зворушив усіх.
Монахи відразу спитали:
-Хто його написав?
Якщо я скажу, що Ісус, то ви будете умлівати над текстом, щоранку класти на нього квіти і бити поклони. Якщо я скажу, що написав його патріарх, то ви відчуєте велику шанобу, але не будете поклонятися над ним так, як перед словами Ісуса. Якщо я скажу, що автором був простий монах, то ви, мабуть, здивуєтеся. А якщо дізнаєтеся, що текст написав ваш кухар, то тільки посмієтеся,-відповів священник.
(с)

У животі вагітної жінки розмовляють двоє малюків.
Один каже:
-Ти віриш у життя після пологів?
-Певна річ. Усім очевидно, що життя після пологів існує. Ми тут, щоб стати досить сильними і готовими до того, що нас чекає згодом.
-Це дурість! Жодного життя після пологів бути не може! Ти хіба можеш уявити таке життя?
-Я не знаю подробиць, але вірю, що там буде більше світла, і що ми, можливо, ходитимемо самі і їсти ротом.
-Яка дурниця! Ніхто не може ходити і їсти ротом! Це геть смішно! Ми ж маємо пуповину, що нас годує.
-Я певен, що так і буде. Все просто виглядатиме трішки інакше.
-Але ж звідти ще ніхто й ніколи не повертався! Життя просто закінчується пологами. І взагалі, життя-це одне суцільне страждання в темряві.
-Ні! Ні! Я добре не знаю, як буде виглядати наше життя після пологів, але у всякому разі ми побачимо маму і вона піклуватиметься про нас.
-Маму? Ти віриш у маму? І де ж вона?
- Ми-це вона! Вона повсюди навколо нас, ми перебуваємо в ній і завдяки їй рухаємося та живемо, без неї ми просто не можемо існувати.
-Нісенітниця! Не бачив я ніякої мами, а тому її просто немає.
-Тоді скажи, завдяки чому ми існуємо?
-Цього я ще не можу вичерпно пояснити. От підростемо ще трохи, і я знайду пояснення для всього! І якщо вона так піклується про нас, то чому не допомогла нам? Чому ми мали стільки клопотів?
-Не згоден я з тобою. Бо часом, коли навколо все стихає, можна почути, як вона співає, і гладить наш світ. Я твердо вірю, що наше справжнє життя почнеться тільки після пологів.
(с)

Четветий мудрець також бачив зорю, що сяяла над Вифлеємом. Але він завжди спізнювався прийти туди, де мав бути Ісус, тому що на дорозі його повсякчас спиняли бідні й убогі, що просили допомоги.
Тридцять років, ходячи дорогами Ісуса Христа, мудрець нарешті дійшов до Єрусалиму, але знову спізнився. Ісус став уже чоловіком, і мудрець прийшов в місто в день розп'яття. Мудрець ніс перли, щоб подарувати Христові, але вже встиг продати усі, роздаючи милостиню. Залишилася тільки одна перлина, але Спаситель був уже мертвий.
-Я провалив справу свого життя,-подумав він.
А потім почув голос:
-Насправді ти був зі мною повсякчас. Я був нагий, а ти мене одягнув. Я був голодний, а ти мене нагодував. Я був у в'язниці, а ти відвідав мене. Я був у кожній убогій душі на твоєму шляху. Дякую тобі за те, що ти так часто виявляв любов.
(с)

Якось уранці учитель і його учні ішли полями. Учень запитав, яка їжа наблизить його до Бога. Хоча учитель завжди говорив, що всяка страва, благословенна молитвою, корисна для людини, учень йому не вірив.
-Мусить бути якась особлива їжа, що приведе до Бога,-сказав учень.
-Наприклад, гриби, що ростуть отам,-промовив учитель.
Учень захвилювався, вважаючи, що гриби мають сповнити його особливою благодаттю. Але, нахилившись, щоб зірвати один, він закричав:
-Вони отруйні! Якщо я з'їм хоча один, то обов'язково помру!
-У такому разі, я не знаю жодної іншої страви, що приведе тебе так швидко до Бога,-сказав учитель.

"Страва не зближує нас до Бога: коли не їмо, не втрачаємо нічого, ані коли їмо, не набуваємо нічого" (1 Кор.8,8)
(с)