хочу сюда!
 

Алла

38 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 35-48 лет

Заметки с меткой «мова»

Корисно ознайомитися!!!

 
 
 
Пам’ятаєте старий анекдот про те, як представників різних націй попрохали написати твір про слонів. Німець тоді написав докладну працю із зоології, поляк – статтю "Слони і проблема польської незалежності", а росіянин – зрозуміло, роман "Росія – батьківщина слонів".

Якби там були ми, то безперечно, написали би твір "Слон сірий український", бо село Слонівка розташоване не так далеко від Києва, наша секретарка мала прізвище Слонецька, а один друг був Слоненком – які іще вам докази потрібні?

Отже, дозвольте заповнити пробіл у старому анекдоті і запропонувати до вашої уваги українську версію твору про слонів.

Що відрізняє справжнього українського слона від будь-якого іншого слона українського походження? Безперечно, те, що він знає українську мову. Бо українська мова в Україні має статус державної, тут її вивчають у школі і саме тому сяк-так знають всі.

Ми вже якось висловлювали свою думку про те, що українська мова – це не хрін моржовий. Але науковці зауважили, що давати визначення через заперечення – ознака поганого смаку. Зрозуміло, державна мова – це не хрін, не цукерка і не медаль, і не компенсація за минулі утиски. А що це таке?

Отже, для того, аби раз і назавжди зняти мовне питання в Україні і припинити спекуляції на цю тему з боку всіляких морозів з януковичами та порошенків з путіними, ми вирішили розібратися, що воно таке державна мова, і для чого вона потрібна державі, а значить і її слонам.

І почнемо ми з організації, яка уособлює державу, є її квінтесенцією і гарантом існування. З армії.

Якою мовою повинні віддаватися команди в армії? Правильно, державною. Бо військова команда повинна розумітися усіма однозначно і виконуватися беззастережно, інакше армія буде небоєздатною. Біля солдата перекладача не поставиш. Колись в Австро-Угорському війську кожен підрозділ балакав по-своєму, і згадайте, до чого це призвело. Де тепер тая Австро-Угорщина? Розвалилася саме на стільки частинок, скільки мов застосовували її солдати.

А от у англійських збройних силах - інакше. Там служать, наприклад, гурки, але накази їм віддають англійською, а зовсім не рідною, непальською. І французький Іноземний легіон, де французів катма, командує французькою. І у Радянській армії бідолашних узбеків примушували-таки розбирати "право-ліво" державною.

Отже, тезу про те, що в армії потрібна єдина мова, будемо вважати доведеною солдатською кров’ю. Двомовних армій не буває. А розповсюдивши цю тезу на інші силові підрозділи держави, ми наближаємося до страшного висновку – ефективне державне управління може здійснюватися тільки державною мовою. Інакше міністру охорони здоров’я не уникнути ситуації, коли його наказ в якомусь регіоні не виконують через те, що не розуміють, що там написано.

І в судах будуть битися до крові через те, що закони різними мовами можуть тлумачитися по-різному. Сьогодні через кому з крапкою по три роки судяться, а уявіть, що буде тоді, коли з’явиться додатковий текст іншою мовою!

З усього сказаного випливає перший висновок – державна мова потрібна державі як робочий механізм, а іще конкретніше – як комунікаційний засіб всередині державної машини. Без нього не буде держави.

Бачите, як усе насправді просто. Тоді дозвольте наступне питання - хто у нас живе в Україні? І відповідь - в Україні живуть болгари, гагаузи, євреї, румуни, угорці, поляки, кримські татари… Це тільки частина народів, які компактно проживають на нашій території. Міф про те, що в Україні на заході живуть українці, а на сході – росіяни, не має стосунку до реальності.

Україна – багатонаціональна країна. І ніхто не дозволяв і не дозволить шикувати наші братні народи за ранжиром - старший брат, середній, молодший. А тих, хто бажає законодавчо зробити росіян і їхню мову кращими за інших, прохаємо тоді вже оприлюднити і решту списку – хто за ким. Бо якщо є перший, значить має бути і останній.

Проте не будемо занурюватися у полеміку, а повернемося краще до спокійних міркувань. Отже, в умовах багатонаціональної держави скажіть, будь ласка, якою мовою мають спілкуватися між собою болгарин з Болграда і татарин з Бахчисарая? Зрозуміло, що тою, яку обидва знають. А яку вони обидва знають гарантовано? Яку обов’язково вивчали у школі? Державну. Отже, у багатонаціональній державі державна мова потрібна для міжнаціонального спілкування її народів між собою.

У наших теперішніх умовах це означає, що представники національних меншин повинні користуватися своєю національною мовою, розвивати літературу, мистецтво і таке інше, але до того вони мають володіти державною, аби мати можливість спілкуватися з представниками інших меншин.

Це не заважає вільному розвитку мов і культур, так само як міжміський телефонний зв’язок не забороняє вам спілкуватися в межах рідного міста.

Тут сама собою напрошується ремарка. Скільки мов має знати болгарин в Україні? Дві – рідну та державну. А якщо державна буде не одна? Або, скажімо, введуть одну "офіційну" мову, а іншу - державну? Тоді виходить, що болгарин має знати три мови - рідну, державну та офіційну.

А забезпечити знання трьох мов – це вже велика проблема, а значить, якась із них потроху загине. І це зовсім не українська, бо нею писані закони. І не російська, бо нею телевізор і газети. Під загрозою у "двомовній" ситуації опиняються у першу чергу рідні мови наших меншин.

І тут треба згадати, що Україна відповідає перед світом за збереження таких унікальних мов як гагаузька, кримсько-татарська та їдиш. У перших двох народів немає власних держав, і вільно розвивати свої мови вони можуть тільки у складі нашої країни. З їдишем взагалі трагедія – цю мову на батьківщині євреїв, у Ізраїлі, просто цілеспрямовано нищать, а в Україні, до слова, живе друга за розміром єврейська громада Європи.

Отже, нешановні прихильники двомовності – якщо вам не жаль української, пожалійте хоч би їдиш! Бо єдина запорука його збереження в Україні – це сильна державна мова.

Таким чином ми з вами домовилися, що живемо все-таки у багатонаціональній країні. Але попри все різнобарв’я національної палітри України, закони у нас одні на всіх, незалежно від мови спілкування. І це природно. А тепер уявіть собі, що громада в’єтнамців, яких в Україні чим далі більше, починає видавати в’єтнамською мовою загальноукраїнську газету. Може бути таке? А чому ж ні - може.

Тепер уявіть собі, що у цій газеті відверто порушуються усі можливі закони – рекламуються наркотики, дитяча порнографія і насильство. Що робитиме з цим наша славна прокуратура? А нічого, бо вона зроду не довідається про подібні порушення. Немає у нас прокурорів зі знанням в’єтнамської.

Тепер розглянемо трохи іншу ситуацію – наші улюблені болгари у Болграді видають місцеву газету болгарською мовою. І що? А нічого страшного. Болгари живуть у цьому регіоні компактно і серед прокурорських завжди знайдеться фахівець, який розбират по-български, а значить, все буде під контролем. Здогадуєтеся, куди ми хилимо? Ні, не тільки до газет, бо вся інформація, призначена для загальнонаціонального розповсюдження, повинна мати повний переклад державною мовою.

І не тільки для прокурорського нагляду. Так забезпечується рівний доступ усіх громадян до інформації. Бо сьогодні ті, хто не знає мови "головної" з наших національних меншин, фактично відрізані від більшості інформаційних потоків. І це вже пряме порушення їхніх конституційних прав.

А Конституцію виконувати треба. Тому що сьогодні Україна впевненою ходою прямує куди? Правильно – "Да здравствует созданный волей народов единый могучий Евросоюз".

Але уявіть собі, що ви їдете ланами об’єднаної Європи і заїхали з Іспанії, наприклад, до Франції. Як ви розрізните, що опинилися в іншій країні? Прикордонників немає, візи не перевіряють, зброю і наркотики – теж. Наша вам порада – зайдіть до найближчої кав’ярні і поцікавтеся меню. Подивіться місцеві газети, послухайте радіо. Поцікавтеся вивісками над поштою, банками та державними установами.

Дев’яносто дев’ять із ста, що ви швидко розберетеся. Бо в Іспанії усе це буде іспанською мовою, а у Франції – французькою. Отже, у теперішньому складному світі, окрім іншого, державна мова виконує функцію державного кордону. І функція ця стосується передусім інформаційного простору.

Як у світлому майбутньому німець розбере, що із Польщі він потрапив до України. Зорієнтується за радіо "Шансон"? За пам’ятниками Леніну? Чи то за газетою "Комсомольская правда"?

У наших прибалтійських братів, які давно уже випередили нас у прагненні вільної Європи, така проблема стоїть нині дуже гостро. Їх неписьменні європейці щиро вважають Росією, бо купують там матрьошки, будьоннівки і, їдучи кудись до Риги, беруть із собою російські словники. Якщо нас влаштовує подібна перспектива – ми, принаймні, маємо чітко її усвідомлювати.

Але кордони – не головне. Врешті-решт Україна – це не географічне явище. І не економічне. Давайте повторимо іще раз улюблену тепер мантру: "Україна – багатонаціональна держава".

І що в ній об’єднує одеського болгарина, буковинського румуна, закарпатського угорця та київського єврея? Те, що всі разом вони називаються український народ, або народ України.

А цементом цього об’єднання є українська культурна матриця, на яку накладаються матриці інших національностей. Бо українські болгари – не такі, як болгарські, і євреї не такі, як ізраїльські. Вони усі живуть під впливом української культури та мови, і саме тому разом складають один народ – і це народ не держави Болгарії або того ж таки Ізраїлю, а держави України.

Отже, у багатонаціональній країні державна мова виконує функцію консолідації народу країни. Підозрюємо, що у мононаціональних країнах така точно історія. Не дарма ж французи так уперто чіпляються за свою французьку і не хочуть розмовляти дуже прогресивною і суперміжнародною англійською.

"Отака от фігня, любі діточки", – казав улюбленець нашого дитинства Дід Панас. І в кінці кожної своєї казочки робив висновки. Бо без висновків будь-яка казка пройде повз вуха і не залишить сліду у дитячій душі.

А висновок напрошується сам собою:

Державна мова, шановні друзі, – це інструмент держави, який покликаний виконувати наступні функції:
- Функцію державного управління.
- Функцію міжнаціонального спілкування.
- Функцію загального інформаційного еквівалента.
- Функцію державного кордону в інформаційному просторі.
- Функцію об’єднання народу країни.


І без цього інструменту держава існувати не може. А отже, будь-яке зазіхання на державну мову є фактично зазіханням на державний суверенітет.

А з тим, хто зазіхає на суверенітет нашої держави, навіть якщо він є президентом, секретарем РНБО або депутатом, розмова має бути дуже короткою.

Це вам підтвердить будь-який український слон.

Блокбастер про кіно, продовження)

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор НаУКМА, заслужений юрист України досліджував мовні підходи до проблеми в країнах Заходу, де існує, загалом, три головні моделі їхнього розв’язання: 1) беззастережне визнання однієї офіційної (те саме — державної) мови; 2) можливість існування, поряд з державною мовою на всій території держави, інших офіційних мов в окремих регіонах країни; 3) третя модель передбачає існування в державі кількох державних (офіційних) мов (як у Швейцарії, наприклад). Переважна більшість європейських держав (Велика Британія, Італія, Німеччина, Франція та ін.), а також всі держави центральної та східної Європи (за винятком Білорусі, Фінляндії та ще кількох інших країн) тримаються першої моделі. Тобто визнають державною мову титульної нації, яка історично сформувалась і автохтонно існує на території держави, становить більшість її населення і дала назву цій державі. Друга модель вживається тоді, коли у певних регіонах компактно живуть громадяни автохтонних етносів.

Українські дослідники проблеми особливо наголошують, що статус офіційних мов та засади мовної політики держави обов’язково фіксуються в перших розділах Конституції країни — поряд із тими законами, які визначають державний і конституційний устрій країни. Таким чином особливо підкреслюється, що державна мова є важливим інструментом підтримки державного управління і забезпечення політичної єдності країни. Тож надання російській мові статусу регіональної — за рішенням деяких органів місцевого самоврядування — є антиконституційним, оскільки статус мов і порядок їх застосування можуть визначатися лише законами України (відповідно до Конституції України). А що стосується критики деякими політиками чинного законодавства України щодо його невідповідності європейським нормам, то вона (критика) пояснюється вельми просто — причиною є або повне незнання західних стандартів, або навмисне їх спотворення. Особливо безпідставними і небезпечними є намагання окремих політиків чи партій надати — поряд з українською — статус офіційної (державної) мови російській мові. Посилання на європейські стандарти тут недоречні, оскільки у переважній більшості держав статус офіційної має тільки одна мова. А устрій тих країн, в котрих функціонує кілька офіційних мов (як, наприклад, в Швейцарії), вельми відрізняється своїм устроєм від України.

Олег МЕДВЕДЄВ, шеф- редактор інтернет-холдингу «ОБОЗ.ua оприлюднив для журналістів дані статистичних та соціологічних даних (листопад—грудень 2006 року), які характеризують мовну ситуацію в Україні. Ці дані ще раз показали, що Україна є двомовною державою, в якій найбільшими групами населення є 1) українськомовні, 2) двомовні і 3) російськомовні громадяни. Характерно те, що двомовними є, головним чином, українськомовні українці. Етнічні росіяни, а також ті, хто своєю рідною мовою вважає російську, є здебільшого одномовними — понад 80% цих громадян говорять виключно російською. Серед етнічних українців частка двомовних майже в 3 рази перевищує частку двомовних громадян серед росіян. Навіть серед тих росіян, які вважають рідною українську мову, частка двомовних майже в 2 рази вища за частку двомовних серед тих, хто рідною мовою називає російською. Було також відзначено, що громадяни України добре знають як українську, так і російську мови — українською володіє 86%, російською — 92%.

Особливою рисою нашого суспільства є й те, що — всупереч деяким політикам — всі неросійські мови, поширені в Україні (зокрема й українська) були і залишаються й сьогодні донорами російської мови. Так, майже 20% етнічних українців спілкуються виключно російською мовою. Винятком є тільки українські поляки, які користаються українською. А щодо мовної дискримінації, про що постійно твердять деякі українські та російські політики, то, згідно зі статистикою, українські етнічні громадяни в Україні все ще залишаються більш дискримінованими, ніж російськомовні.

Цікавою ознакою нашого фантастичного суспільства є й те, що — попри наведені вище дані — громадяни України в цілому не вважають мовне питання пріоритетною проблемою (за винятком деяких регіонів Сходу й Заходу). У загальному переліку 30 найгостріших суспільних проблем України, питання статусу російської мови українці поставили на 26 те місце, а української — на 24 те. Понад 54%громадян вважають мовне питання «неактуальним і взагалі неіснуючим»! Вочевидь, сьогодні мовне питання конче потрібне виключно політикам; неабияким дестабілізуючим фактором є також втручання Російської Федерації у внутрішні справи України (Схід та Південь Ураїни). Ці втручання носять такий агресивний і послідовний характер, що деякі вчені говорять про «зникнення української мови» в найближчому майбутньому. Тому сьогодні українська мова потребує захисту, зокрема, в межах європейської Хартії регіональних мов та меншин. А поширена серед політиків теза «насильницької українізації» не витримує жодної критики.

Глибокий соціологічний аналіз показує також, що більшість громадян України виступає за збереження існуючого статусу мов, основою якого є державність української мови, та сприяння російській та іншим мовам. Однак більш як третина громадян виступають за державний статус російської мови на всій території України. Інші ж — за надання російській офіційного статусу в окремих регіонах (опитування в грудні 2006 року Українським демократичним колом та USS). Як бачимо, українці не дуже поспішають стати монолітною одномовною нацією.

На підставі отриманих результатів Олег Медведєв робить висновки, що сьогодні доречним є збереження статус-кво, зафіксованому в компромісному законі про мови 1989 року та в нормах інших законів. За цим нерадісним висновком йдуть, однак, такі слова: «В основі мовної політики має лежати державна підтримка української мови, утвердження її державності у всіх сферах публічного життя, забезпечення виконання нею всіх функцій, властивих мові як соціальному явищу. Одночасно мають бути гарантії вільного розвитку російської та інших мов».

Не псуй дитину власним соромом!

Твоє нормальне дитинча ходить до нормальної української школи.

Ти іноді бачиш його підручник і дивуєшся:

- Как ти умудряєшься гаварить по украінскі? Ето учебник по хіміі? Как інтересно! Сірка, кісєнь, водєнь... Я би запутался...

Ти добрий батько і тому трохи брешеш, бо ти розібрався б і з киснем, і з воднем. Просто якийсь незрозумілий внутрішний сором зараз
штовхає тебе до тих комплиментів. То є виправдання.

Таким чином ти намагаєшся не дитині, а самому собі обґрунтувати свою поведінку тим вечором, коли дитина гукнула: "Татко!", а ти зніяковів перед старими друзями.

Ти тоді дитині стриманно натякнув-підказав: "ПАПА тєбя слушаєт!.."
Тобі соромно із колишніми однокласниками. Бо ти пам`ятаєш, що ви глузували з хлопців сусідньої української школи. Як ви їх називали? Кугутами?

Ти комплексуєш і перед дружиною. Хоча хто, як не вона, найлегше могла б зрозуміти твоє повернення до батьківської мови?..

На роботі ти намагаєшся мовчати. Так почалось із того, як ти невдало кинув охоронцю в інституті твою перепустку і обмовився: "Припіздав я сьогодня"... Як співробітники про це довідались, як причепилося це дурне погоняло? А дорослі ж люди...

Ти все ще намагаєшся увігнати твій конфлікт із рідною мовою в ідеольогічні лаштунки. Але як самому собі набридли оті ностальґації про загублений СРСР!.. А в неділю про це доведеться знову терти з тестєм, бо перед ним вже ніяк не вдається викласти причину перекосу твого старого світогляду. І нащо ти тоді так підспівував цьому маразматику меморіяльної фази?

Хтось телефонує. Твоє дитинча хапає слухавку:
- Що на завтра? А сорокову главу про кисневу,.. - але, позиркнувши на тебе, воно як схаменулося: - То єсть про вадародную груППу...

Так воно це і вимовило - із підкреслено подвійним "п"...

Не набридло тобі зводити рахунки із неотямною зрадою свого дитинства на власній дитині?

Чи воно винне на тому, що в тебе колись вкрали мову, а тепер твоє повернення до витоків не є вельми легким?
Кинь того ровера, йди но пішки!..

Не псуй принаймні своїй дитині стосунки із її рідною мовою.
Збери свою родину, урочисто оголоси:

- Відтепер ми будемо спілкуватися українською!

Для всіх, хто пише українською...

Не знаю як хто, а я ніколи не міг зрозуміти, чому в українській розкладці є рідковживані російські букви (це я про ё), але не має всіх літер української абетки і частовживанного апострофа. В результаті пишучи українською часто стаєш перед вибором - або писати неправильно, або постійно перемикати туди-сюди розкладки. Причому обидва ці варіанти мені, якщо чесно, не дуже подобаються. :-/ Тому особисто я був радий, коли наткнувся в неті на програмку, що встановлює "україномовну" українську розкладку, яка дозволяє писати всі букви, без проблем ставити апостроф (а також ставити наголоси над літерами і ще дещо, але мені воно якось покищо не знадобилось).

Скачати програму (64 кб разом з інструкцією)

75%, 9 голосов

0%, 0 голосов

25%, 3 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Чому багато українців розмовляє російською?





Чому багато українців розмовляє російською?

      Подаємо перелік деяких історичних подій та назв документів, які безпосередньо формували нинішню ситуацію з мовою та були спрямовані на знищення української мови, культури та нації:

      1686 р. - Ліквідація автономної української церкви, незаконне й насильницьке приєднання Київської митрополії до Московського патріархату і встановлення Московським патріархом контролю в Україні над церквою, освітою і культурою.

      1689 р. - Заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха.

      1690 р. - "Анафема" Московського собору на "киевские новьіе книги" - книжки П.Могили, К.Ставровецького,І.Галятовського та інших, писані тодішньою українською літературною мовою.

      1708 р., листопад - Зруйнування за наказом Петра І гетьманської столиці Батурина (з винятковою жорстокістю було замордовано всіх його мешканців - 6 тис. чоловіків, жінок і дітей, а місто дощенту зруйновано і спалено).

      1720 р. - Указ Петра І про заборону друкування нових книжок українською мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях, а старі книжки перед друкуванням було наказано привести у відповідність з російськими.

      1721 р. - Указ Петра І про цензурування українських книжок. Знищення Чернігівської друкарні.

      1729 р. - Указ царя Петра ІІ, який зобов'язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.

      1755,1766,1769,1775,1786 рр. - Заборони Петербурзького синоду друкувати українські книжки.

      1764 р. - Інструкція Катерини ІІ князю О. В'яземському про посилення русифікації України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії.

      1769 р. - Указ синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів з церковних книг.

      1784 р. - Русифікація початкової освіти в Україні.

      1786 р. - Заборона церковних відправ українською мовою, запровадження російської вимови церковнослов'янських текстів. Наказ про обов'язковість російської мови в Київській академії.

      1800 р. - Наказ Павла І про запровадження в Україні будівництва церков у московському синодальному стилі й заборона церковного будівництва в стилі козацького бароко.

      1817 р. - Закриття Києво-Могилянської академії.

      1831 р. - Скасування царським урядом Магдебурзького права (це поклало край неросійському судочинству, виборам урядовців та місцевій автономії в Україні).

      1834 р. - Відкриття Київського імператорського університету з метою русифікації Південно-Західного краю.

      1847 р., 5 квітня - Арешт і безстрокове заслання Тараса Шевченка рядовим солдатом в окремий Оренбурзький корпус за резолюцією Миколи І під найсуворіший нагляд,із забороною писати й малювати, що було рівнозначне ув'язненню (пробув там до 2 серпня 1857 р.).

      1862 р. - Закриття українських недільних і безплатних шкіл для дорослих.

      1863 р, 18 липня - Циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П.Валуєва про заборону друкування книг українською мовою в Російській імперії.

      1869, 1886 рр. - Укази царської адміністрації про доплати чиновникам російського походження в Україні за успіхи в русифікації.

      1876, 18 травня - Таємний Ємський указ Олександра ІІ про заборону ввезення з-за кордону до імперії будь-яких українських книг і брошур, заборону українського театру й друкування українською мовою оригінальних творів художньої літератури, текстів українських пісень під нотами.

      1881 р. - Циркуляр міністерства внутрішніх справ на роз'яснення Ємського указу всім губернаторам Росії.

      1881 р. - Заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.

      1883 р. - Заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина,Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля). Ця заборона діяла протягом 10 років (до 1893 р.)

      1888 р. - Указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.

      1895 р. - Заборона українських книжок для дітей.

      1899, 1903 р.р. - Заборона української мови на Археологічному з'їзді в Києві та на відкритті пам'ятника І.Котляревському в Полтаві.

      1907 р. - Закриття царським урядом української періодичної преси, конфіскація виданої в роки революції 1905-1907 рр. української літератури, репресії проти діячів української культури.

      1908 р. - Указ сенату Російської імперії про "шкідливість" культурної та освітньої діяльності в Україні.

      1910 р. - Циркуляр П.Столипіна про заборону створення неросійських асоціацій, у тому числі українських та єврейських, незалежно від їхньої мети.

      1914 р., березень - Заборонення царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Т.Шевченка.

      1914 р. -Указ Миколи ІІ про скасування української преси. Заборона в окупованих російською армією Галичині та на Буковині вживання української мови, друкування книг, газет і журналів українською мовою. Розгром товариства "Просвіта", зруйнування бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка. Депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.

      1921 р., 22 листопада - Розстріл більшовиками 359 полонених бійців армії УНР під проводом А.Тютюнника під м.Базар на Житомирщині.

      1921-1923 рр. - голод у степових районах України, спричинений політикою "воєнного комунізму" та продовольчою розверсткою на селі, унаслідок якого загинуло до 1,5 млн. селян.

      1929 р. вересень - Арешт визначних діячів української науки, культури, й УАПЦ - за "належність" до вигаданих ОДПУ Спілки визволення України (СВУ) та Спілки Української молоді (СУМ).

      1929-1930 рр. - Перша фаза колективізації й "розкуркулення" в Україні. Виселення сотень тисяч українських заможних селян до Сибіру та на Далекий Схід.

      1930 р., 28-29 січня - Надзвичайний Церковний Собор у Києві ліквідував УАПЦ - і Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). Арешт митрополита М.Борецького та інших церковних діячів.

      1930 р., 9 березня-19 квітня - Судовий процес у Харкові над 45-ма діячами української науки, літератури, культури,УАПЦ - за належність до так званої "Спілки Визволення України" (СВУ).

      1932 р., 23 квітня - Постанова ЦК ВКП(б) про ліквідацію літературних організацій і утворення єдиної Спілки письменників СРСР.

      1932-33 р.р. - Організація більшовицьким режимом штучного голодомору в Україні, унаслідок якого загинуло 8 млн. українських селян. Масове переселення росіян у вимерлі українські села.

      1933 р. - Самогубство декількох культурних діячів, включаючи М.Хвильового, як протест проти погрому більшовицьким керівництвом української культури.

      1933 р. - Погром українців на Кубані.

      1934-41 рр. - Знищення архітектурно-культурних пам'яток у різних містах України, арешт і страта 80% української інтелігенції.

      1934 р. 13-15 грудня - У зв'язку з убивством С.Кірова засудження до розстрілу діячів української культури, серед яких - письменники Г.Косинка, К.Буревій, Д.Фальківський, О.Влизько, І.Крушельницький та ін.

      1936 р., жовтень-1938 р., листопад - Чергова чистка КП(б)У і масовий терор в Україні(так звана "єжовщина").

      1937 р., листопад - Масовий розстріл ув'язнених на Соловках українських письменників та інших діячів української культури (до 20-річчя жовтневого перевороту).

      1938 р. - Сталінська постанова "Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР".

      1938 р., 24 квітня - Впровадження російської мови як обов'язкової в усіх школах України.

      1939-1941 рр. - Широкомасштабні репресії органів НКВС проти українців західних областей. Масові депортації українського населення у віддалені райони СРСР.

      1941 р., січень - "Процес 59" членів ОУН у Львові.

      1946 р. 8-10 березня - ліквідація греко-католицької церкви і підпорядкування її Російській православній церкві.

      1946 р., березень - Закритий судовий процес у Києві над греко-католицькою церковною ієрархією на чолі з митрополитом Й.Сліпим
(ред.: Й.Сліпого було засуджено до тяжких каторжних робіт в Сибіру, де він провів 18 років, відморозив ноги та став інвалідом. Його було звільнено лише завдяки особистому втручанню Папи Римського Івана ХХІІІ та президента Кеннеді).

      1946 р., 24 серпня - Постанова пленуму ЦК КП(б)У "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури у "Нарисі історії української літератури", різка критика часописів "Вітчизна" і "Перець" (ця постанова була згодом підтверджена 16-м зїздом КП(б)У 25-26 січня 1949 р.)

      1947 р.,3 березня - Призначення Л.Кагановича першим секретарем ЦК КП(б)У і нова "чистка" серед українських культурних кадрів, звинувачених в "українському буржуазному націоналізмі".

      1949 р.- Чергова "чистка" в КП(б)У у зв'язку з рішеннями її 16-го зїзду 25-28 січня (за звинуваченням в українському націоналізмі від січня 1949 р. до вересня 1952 р. було виключено з партії 22175 її членів).

      1949 р., 28 серпня - Скасування уніатської греко-католицької церкви на Закарпатті на релігійному з'їзді в Мукачеві.

      1951 р., 2 липня - Погромні статті в московській газеті "Правда" проти "націоналістичних ухилів в українській літературі" (різка критика вірша В.Сосюри "Любіть Україну" та лібрето опери "Богдан Хмельницький" О.Корнійчука і В.Василевської).

      1954 р. 23-24 березня - 18 з'їзд КПУ схвалив набір юнаків і дівчат з України на Cибір і до Казахстану для освоєння цілинних і перелогових земель (протягом 1952-1956 рр. туди виїхало приблизно 100 тис.осіб).

      1954 р.,7 липня - Таємна постанова ЦК КПРС про посилення антирелігійної пропаганди.

      1957-61 рр. - Посилені антирелігійні акції в УРСР, ліквідація приблизно половини церковно-релігійних установ (парафій, монfстирів, семінарій).

      1958 р., 12 листопада - Постанова Пленуму ЦК КПРС "Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти", на основі якої Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилену русифікацію України (зокрема, про необов'язкове, а "за бажанням батьків" вивчення української мови в російських школах України).

      1959 р., 15 жовтня - Убивство C.Бандери агентом КДБ Б.Сташинським.

      1961 р., січень - Закритий суд у Львові над членами Української
Робітничо-Селянської Cпілки (Л.Лук'яненко, І.Кандиба, С.Вірун та ін.), які обстоювали право виходу УРСР зі складу CРСР. Засудження Л.Лук'яненка до смертної кари.

      1961 р., жовтень - Прийняття нової програми КПРС її 22-м з'їздом, яка проголошувала політику "злиття націй" і подальшу русифікацію союзних республік.

      1962 р. - Судовий процес над 20 членами Львівського Українського Національного Комітету, чотирьох з яких було засуджено до розстрілу.

      1963 р. - Підпорядкування національних Академій наук союзних республік московській Академії наук СРСР.

      1964 р., 24 травня - Умисний підпал Державної Публічної Бібліотеки АН УРСР у Києві; протест громадськості (самвидавний матеріал "З приводу процесу над Погружальським").

      1965 р., серпень-вересень - Перша велика хвиля арештів українських діячів в Україні (Богдан і Михайло Горині, П.Заливаха, С.Караванський, В.Мороз, М.Осадчий, А.Шевчук та ін.).

      1968 р., 26 листопада, 14 грудня - Зумисні підпали у Видубицькому монастирі в Києві.

      1969 р., червень - Лист українських політичних в'язнів (М.Гориня, І.Кандиби, Л.Лук'яненка) до Комісії охорони прав людини в ООН про отруювання політв'язнів.

      1970 р., 28 листопада - Трагічна смерть (вбивство) української художниці А.Горської у Василькові на Київщині.

      1972 р., січень-травень - Друга велика хвиля арештів інтелігенції в Україні.

      1972 р., травень - Усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста за український націоналізм; чистка керівних кадрів КПУ.

      1977 р., 5 лютого - Арешт членів Української Гельсінської групи (УГГ) М.Руденка й О.Тихого; суд над ними 23 червня - 1 липня і вирок М.Руденкові 7 років ув'язнення та 5 років заслання й О.Тихому відповідно 10 та 5 років.

      1977 р., 4 квітня - Арешт членів УГГ М.Матусевича і М.Мариновича(засуджені 23-30 березня 1978 р. на 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання).

      1978 р., 11 листопада - Директива колегії Міністерства освіти УРСР "Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітних школах республіки"(посилення русифікації).

      1979 р., березень-жовтень - Нові арешти українських діячів в Україні: О.Бердника (6 березня), Ю.Бадзя (23 квітня), Ю.Литвина (6 серпня), М.Горбаля (23 жовтня) та ін. (усі вони були засуджені до максимальних строків ув'язнення в таборах суворого режиму й заслання у віддалені райони Росії).

      1979 р., 18 травня - Загадкове вбивство композитора В.Івасюка біля Львова.

      1979 р., 29 травня - Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів CРСР.

      1980-81 р. - Арешт українських політичних діячів С.Набоки, Л.Мілявського, Л.Лохвицької.

      1983 р. - Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури ("Андроповський указ") та директива колегії Міністерства освіти УРСР "Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загально-освітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки", спрямована на посилення русифікації.

      1984 р. - Померли в таборах О.Тихий, Ю.Литвин, В.Марченко.

      1985 р., 4 вересня - У концтаборі помер поет В.Стус.

      1986 р., 26 квітня - Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції (побудованій за рішенням Москви всупереч протестам українських учених і широкої громадськості), яка призвела до тяжких наслідків, рівнозначних геноциду.

      1989 р. - Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (російську) в СРСР.

      1990 р., квітень - Постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.


P.S. Після всього цього Ви ще розмовляли б українською? Ми так !

P.P.S. У незалежній Україні українська мова є офіційною в усіх державних установах та школах.

      Вищенаведена інформація була приведена з дозволу доктора Григорія Півторака з його книги "Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов".

      Видавництво Академія, п/с 37, Київ 04119. Наявна у продажу в книжковій торговельній мережі

Оце так!

Топ новина, передана УНІАНом. Краснодонський райсуд Луганської області, не прийняв позовну заяву, через невідповідність вимогам статті 15 частині 3.106 Цивільно-процесуального кодексу, яка передбачає написання документів офіційною мовою. Позивачу запропонували “устранить” невідповідності до 2 липня 2007 року. Але він не знає, бідака, як це зробити. Заява то українською написана.

Та і то не все, я підняв в неті той кодекс, там про мову йдеться в статті 7. http://news.gala.net/?cat=1&id=253185

 

Стаття 7. Мова, якою здійснюється цивільне судочинство

1. Цивільне судочинство здійснюється державною мовою.

2. Особи, які беруть участь у справі і не володіють або
недостатньо володіють державною мовою, у порядку, встановленому
цим Кодексом, мають право робити заяви, давати пояснення,
виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою,
якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача,
в порядку, встановленому цим Кодексом.


3.
Судові документи складаються державною мовою.

http://zakon1.rada.gov.ua

 

То я так розумію з мовами в нас повний хаос. Тому, шановні проблема є.

Наша мова ( вірш )

Наша мова

Цікава річ - це наша мова,
Дивують слух її слова,
Її ми кличем - калинова,
Та не говоримо "моя"

Чому не мовимо ми знову,
Своєю мовою? Ти ба -
Використовуємо знову
Чужі думки, чужі слова...

Ми маєм тисячі відмовок,
Вживаєм мови не свої -
Ми не повернемося знову
Ми вже не ті - ми не свої.

Kpyto (c)

Знову про мовне питання...

В етнопсихології досліджується таке явище як вплив іноетнічного мовного середовища на структуру етнічної свідомості. Встановлено, що проживання в чужомовному середовищі сприяє білінгвізму (вживанню двох мов) у першому поколінні. А вже в другому і особливо в третьому поколіннях відбувається повна мовна асиміляція. Чи не тому серед українців такий високий відсоток тих, хто назвав рідною мовою російську?

Таке "розмивання" етнокультурних особливостей характерне здебільшого для жителів великих міст. Але в цій ситуації найстрашніше те, що ці люди живуть не в чужому етнічному середовищі, а в чужомовному колі свого ж етносу. Більшість людей абсолютно не усвідомлюють цього або байдуже сприймають цей факт як щось цілком нормальне. Тим часом втрачається етнічна специфіка характеру українців, що в свою чергу призводить до збільшення певних потаємних, прихованих рис і властивостей національної психіки. Довгий час російська вважалася мовою високоосвіченої і культурної частини суспільства (як французька для росіян ХVІІІ ст.). Селянин, потрапивши до великого міста, за будь-яку ціну намагався засвоїти мову "панівної" нації. Звідси - всі хвороби національної психіки: і відсутність національної самосвідомості, і комплекс меншовартості, і невпевненість у власних силах, і пораженство, і абсолютна нехіть до державотворення.

Слід також відзначити і той відрадний факт, що не завжди серед українців чужа мова (переважно російська) вбивала почуття національної самосвідомості. Відомо безліч прикладів, коли українці віддавали життя в боях за свободу України, говорячи російською мовою. Отже, русифікація, спрямована на притлумлення національної самосвідомості, далеко не завжди досягала своєї мети. Тут діє якийсь підсвідомий феномен української вдачі, якесь глибинне відчуття своєї національної вартості...

(с) за матеріалами з книги Г.Лозко "Українське народознавство" Київ 1995 р.

Ші ші ші ші ші

«Ші Ші ші ші ші» (кит. ; піньінь Shi- Shi` shi' shi- shi) — вірш классичною китайською мовою, створений китайським лінгвістом Чжао Юаньженем (Zha`o Yua'nre`n). Назву можна перекласти як «Історія про те, як пан Ші їв левів». Всі 92 склади вірша читаються як ші в одному з чотирьох тонів. Текст, записаний класичною китайською мовою, зрозумілий більшості освічених читачів. Проте більш ніж 2500-річна еволюція змін вимови спричинила сильні зміни в омофонії, внаслідок чого при вимові вголос вірша сучасним пекінським діалектом або при записі у фонетичній системі, він стає абсолютно незрозумілим.

Про двомовність

Частково, цей допис є відповіддю на деякі коментарі до замітки Україномовні, ви ще є?

Цілий випуск 35 культурологічного часопису Ї присвячено дослідженням мовної ситуації в Україні. Зокрема, в статті Лариси Масенко «Мовна поведінка особистости у ситуації білінгвізму. Поняття мовної стійкости» зазначено:

Наведені дані засвідчують асиметричний характер українсько-російської двомовности. Фактично до білінгвів, тобто до осіб, котрі поперемінно користуються обома мовами, належать переважно українці, абсолютна ж більшість росіян надає перевагу вживанню однієї мови.

Слабша, порівняно з російською, позиція української спричинена тим, що одномовні групи її носіїв у масштабах усієї країни і в тому ж Києві становлять меншість порівняно з групами російських одномовців. Останні становлять вагомий відсоток у нинішніх структурах влади, а також більшість у прошарку тих, в чиїх руках нині зосереджується український капітал, ніби підтверджуючи висловлену сто років тому тезу Струве про те, що «капіталізм говорить російською». Через приватизовані засоби масової інформації Україна лишається в одному інформаційно-культурному просторі з Росією.

Загальноприйнята практика двомовних телепрограм, двомовних ведучих, запрошення на телебачення, в тім числі державне, московських дикторів, ведучих, котрі впроваджують нормативне російське мовлення, консервує асиметричну двомовність і сприяє поширенню змішаної українсько-російської мови. Влучне образне визначення суржику дав Юрій Андрухович, назвавши його кровозмісним дитям білінгвізму і точно визначивши напрям територіяльної експансії змішаної субмови, – вона поширюється уже в західних областях, тоді як у східних, де поки що домінує, молодше покоління вже переходить на досить пристойну російську мову.

Серед всього іншого, в статтях того випуску є дискусії та критика типових аргументів на користь запровадження офіційної двомовності в Україні, роз'яснення необхідністі державної підтримки української мови та важливість збереження української мови для Української держави.

Той випуск торкається також і деяких сторінок історії української мови, наприклад, в статті Ольги Кочерги Мовознавчі репресії 1933 року йдеться про насильницьку (примусову) русифікацію норм української мови під час Сталінських репресій першої половини минулого століття.

Страницы:
1
36
37
38
39
40
41
42
43
предыдущая
следующая