"...Щоб розрізнити слова, зображені однаковими малюнками, єгиптяни вживали додаткові пояснювальні знаки. Шампольйон назвав їх детермінативами. Це були ті самі ієрогліфи, тільки їх не вимовляли. Їх ставили після слів, що вимагали пояснення. Читаючи якийсь вірш чи оповідання, ми ні вголос, ні подумки не кажемо "кома", "двокрапка", "знак запитання", хоча знаки ці й необхідні для розуміння прочитаного. Так і з детермінативами. Їх брали до уваги, але не вимовляли.

Наприклад, слова бог і сокира писали однаково. Обидва слова складалися з однакових приголосних. Але коли треба було написати бог, після цих приголосних малювали ще й поважну людину, з гостренькою борідкою, таку, як бачимо на статуях фараонів..."

джерело: Утевська П.В. Невмирущі знаки: Нариси. – К.: Веселка, 1981 С. 50

після попереднёі замітки ‹ лєва буква ї и брак ё › виникла нова більш суттєва идея раціоналізаціі абетки : взагалі позбутися йотованих - Я , Ю , Є , І , ё . а що ? й справді : О не має пари и нормал , то чому б з иншими не вчинити так же ? лиш стара звичка може троха заважати переходу та з часом новий навик випрацюється . ну перевага як и недолік гадаю очевидні : коротша на п'ять літер , простіша и цілком логічна абетка , але трохи довші слова-тексти .

ще суттєва перевага : для вводу з клави достатнё російськоі розкладки .

я як затятий перфекціоніст найприхильніший саме до такого реформування .

є ще идея вживати замість ‹Ь› вживати символ несхожий на літеру ( як приміром апостроф , а не ‹Ъ› , який був би більш доречним як пара до ‹Ь› ) . в якості такого знака пропоную дужку-діакритику - ‹ › . и писати іі можна як між літерами так и над ними ( и голосними и приголосними ) . якщо писати іі виключно над голосними - то це буде та ж звичайна абетка з йотованими лиш йотовані будуть легко узгоджені зі своіми простими парами що є ліпше ніж звичайно .

такий алфавіт ще интуітивніший .

певно можна без шкоди позбутися ще літери Щ , пишучи замість неі сполучення ШЧ . без ДЖ и ДЗ обходимся ж ( а деякі словянські мови мають и такі букви ) .

Ц и Ч варто лишити .

Справа от текста стихотворения другим почерком следующая надпись: "Року тысча и шест|сотъ пятдисят | четвертаго м(е)с(я)ца / януара трицато|го дня писал | Людвик Домарацкий | на Домарацкаг(о) [Росчерк]"  

---

Ян Казимер Пашъкевич | рукою властною[1] писал | року тисеча шестсот двадцат первого | м(е)с(я)ца августа двадцат второг дня | Полска квитнет лациною, | Литва квитнет русчызною[2], | Без той в Полще[3] не пребудеш, | Без сей в Литве блазнм[4] будзеш. | Той лати[н]а[5] езык дает. | Та без Руси не вытрвает. | Ведзъ[6] же юж, Рус, иж тва хвала | По всем свете юж дойзрала; | Весели ж се ты, русине, | Тва слава никгды не зкгине.

---

[1] "властною" - значит, в переводе со старобелорусского "собственною". [2] отчетливое "ы" в слове "русчызною". [3] Возможен вариант "полсце", хотя написание существенно отличается от "ц" в слове "лацина". Ср. соврем. бел. язык - "Польшча, у Польшчы"; в польском языке - "Polsce". [4] возможен и вариант "блазном". Буква перед выносным "м" может трактоваться и как "ять", и как "о". В написании Пашкевича "н" перед "е" (или перед "ятем", как, возможно, в данном случае) встречается в нескольких видах: ср. еще, например, "русине" и "зкгине". [5] в слове "латина" пропущена буква "н". Написание того же слова в первой строке, как "лацина" (мягкое "ц"), отражает живую речь. [6] Наличие «з» заставляет отличать «ведзъ же» (т.е. надо полагать «знай же») от распространенного полуканцелярского оборота в старобелорусском языке «ведже» (т.е. «поскольку» и т.п.). 

‹Ї› певно є зайва . ось дивіться : кожній ( крим О ) голосній ( котрій відповідає такий звук ) літері - У , А , Е - є йотована пара - Ю , Я , Є - а И має аж два мяких відповідника - І & Ї - один завжди йотований а инший ні .

але нема дійсноі потреби в додатковій літері : достатнё одноі , вживаноі так само як инші . вигоди - коротший алфавіт и все що з того слідує , а найприємніше - послідовніша система мови .

також не зайвим було би додати літеру ‹ё› до алфавіту : іі зручно вживати в деяких словах замість буквосполучень ЙО, ЬО , приміром : ёго , цёго , усё . система стала би идеально логічною .

(присутня ненормативна лексика) побачив тут порвало на шматки

Цікава думка відвідувачів та дописувачів сайту на тему двомовності (якщо ви прийшли з брудом - одразу вертайтеся звідки прийшли). Це актуально. Про це потрібно говорити, дискутувати (не срати матюками, шановні!) сьогодні. ТОж моя особиста думка така: особа, яка виступає та підтримує думку та теорію (якщо така існує) двомовності в нашій країні, повинна дотриматись деяких (не простих) правил (і не кажіть що вони для того, щоб їх порушити):

© Іван Ющук, кандидат філологічних наук, професор

Кожен народ має свою мову. Якщо народ втрачає свою мову, він перестає бути народом.
Національна мова з’являється не відразу, не раптово. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують її, розвивають, збагачують, удосконалюють, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова ? продукт тривалого історичного розвитку народу. Українська мова як така розвивалася не одне тисячоліття.
Україна близько 700 (семисот) років була розчленована між різними державами, які в такий чи інший спосіб викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпаття від ХІ ст. до сере?дини ХХ ст. входило до складу Угорщини. Галичину й частину Волині в другій половині ХІV ст. загарбала Польща і втримувала їх аж до 1939 р. На решті українських земель, відтіснивши з них у ХІV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії. І все-таки, незважаючи на несприятливі умови для української мови, нею на початку ХХ ст., як стверджував М.Грушевський у своїй “Історії України-Руси” (т.І), розмовляло понад 40 млн. людей. Тепер тих мільйонів є менше.
Тільки давня мова могла так вистояти. А про давність української мови свідчить чимало як опосередкованих, так і прямих фактів.

observer.sd.org.ua/news.php?id=9892

Доній Олесь - Серпень 2003

Який свідомий (себто, «щирий») українець не пройшовся по славнозвісному суржику. От, мовляв, краще би вже якоюсь однією мовою розмовляли, але ж чистою! Смію певнити: позиція націонал-демократів стосовно викорінення суржика в наших умовах є чистої води русифікацією. Уявляю ці вусаті обличчя справжнісіньких патріотів, які почують цю тезу. Аякже! Все своє життя вони борються за чистоту «калинової» (другої за мелодійністю після італійської, але то вигадали трикляті макаронники, ми ж то знаємо, що насправді першої!), а тут, бач, їх ще й звинувачують у прислужництві Москві! Може й не у прислужництві, але ті, що ганять наш рідний суржик, таки сприяють русифікації України. Спробую пояснити. [ читати далі ]

http://dere.com.ua/library/reshta/surgik.shtml

Кожны народ гаворыць аб дабрэ i зле сваёй мовай, i гэта яго права, бо мова — гэта плод геаграфiчных i гiстарычных варункаў народа, яго звычаяў i абычаяў. I болей: мова кожнага асобнага народа — гэта сума перажыванняў, сума душ яго жывых i даўно адышоўшых у вечнасць пакаленняў. Родная мова — гэта мiльёны жывых клетачак мозгу, унаследаваных чалавекам ад папярэдзiўшых яго пакаленняў, мiльёны перажыванняў красы, дабра i зла, згукаў i хормоў, несчыслёнае багацце душы, каторае адкрываецца толькi пад дотыкам тых самых згукаў, каторыя нарадзiлi iх калiсь у душах далёкiх пакаленняў. Родная мова — гэта музыка душы, каторай Навышнi Стварыцель адарыў чалавека, гэта натуральны хундамэнт, на каторым чалавек павiнен будаваць дом сваёй сiлы духоўнай, свайго розуму, пачуццi дабра i зла, справядлiвасцi i крыўды, красы i брыдзi. I гора таму, хто ўздымае руку процi законаў, напiсаных у кнiзе Жывата рукою Стварыцеля. Падобен ён да таго неразумнага чалавека, каторы будуе дом свой на пяску: спадзе дождж, i пацякуць воды i зрыюць яго будоўлю. Будуйце дом сваёй мудрасцi, палацы душы сваёй на скале, каторай ёсць родная мова. Душа без роднай мовы — гэта кветка без каранёў, гэта разбiтая скрыпка, пусты дом, напоўнены трупамi. Душа жывога не павiнна быць гробам пабяляным, каторы панадзен зверху, а ўсярэдзiне повен гнiлi, але павiнна быць домам радасцi, у каторым грае музыка напеваў калысных вашых матак i бабак i жыве сiла дзядоў i прашчураў. Родная мова чаруе душу, i душа рвецца да яе, бо яна калыска душы, гордасць i iмя народа. Сыны Народа павiнны любiць i шанаваць яе, бо адна яна жывая крынiца нашага розуму, пачуццяў i семя душы нашай, яна чароўны лек i аружжа процi смерцi. Толькi яе чароўная музыка мае сiлу будзiць душы памершых нашых дзядоў i адкрыць перад намi бесканечнасць перажыванняў тых, каторыя радзiлi нас i адышлi ў вечнасць. Iх душы жывуць у мiльёнах нашых мазгавых клетак, у фiбрах душы i ажываюць толькi пад гудзьбу згукаў роднае мовы. Родная мова наша для нас — гэта музыка ўсiх пачуццяў, якiя перажываў народ наш: яго болесцяў i радасцяў, голас яго сэрца i святло яго розуму. Але як жа адкрываецца перад намi сэзамская скарбнiца, калi ключ да яе, наша мова, або папсован, або загублен намi? Як жа мы дабудзем укрытыя ў душы нашай скарбы, каторыя сабiралi i акуплялi цаной жыцця i жыццёвай практыкi нашыя бацькi? Як дабудзем тыя несчыслёныя багаццi мыслi, паэзii i перажыванняў бацькоў нашых, калi мы забылiся або сказiлi слова, што выклiкае iх? I як мы выкажам аздобнасць душы нашай i скуль возьмем аружжа i сiлу ў змаганнi за жыццё народа, калi чароўная скрыпка, мова наша, папсаваная? Мала Сынам Народа прызнаваць права на жыццё нацыянальнай душы — мовы. Гэтага не адмовяць нам i чужынцы. Ад Вас, Сыны Народа, вымагаецца болей: Вы павiнны быць лепшымi! Вы павiнны будзiць душу сваю i шукаць ключа да несчыслёных скарбаў, бо вы правыя наследнiкi бацькоў вашых, а не байструкi i падкiдышы. Вы павiнны вучыцца роднай мовы, старацца разумець усе адценнi чароўнай яе музыкi, павiнны ачышчаць яе ад злога зелля, каторае пасеяў на нiве нашай благi чалавек, калi работнiкi, патомленыя днеўнай працай, спалi ўночы. Кожны беларус павiнен, болей чым iншыя народы, старацца ачышчаць родную мову ад чужых слоў i зваротаў, бо наймiты цемры шукаюць душы нашай, каб забiць яе, i затручаюць атрутай крынiцы, скуль п’е душа наша. Сапраўды, хто перасыпае родную мову сваю чужымi словамi — ня мае права казаць, што ён любiць яе. А хто ня знае роднае мовы, ня годзен звацца Сынам Народа.

Взагалі-то, я - російськомовний. Народився у Луганську, де й прожив перші 23 роки свого життя. До 8-го класу школи я не вивчав української. Ну, мав таке право - не вивчати її як дитина офіцера... Такий був час, така була радянська школа, або, як правильно написати? – може, “совєтська”?. А потім чогось перехотів уходити з уроків, коли решта класу займається... Не тому, що дуже порядний був, а просто... І прапор перший жовто-синій (його тоді жовто-блакитним називали) з’явився у родині. Й напів-заборонені значки з прапорцями, тризубами... Перша сопілка. Уявляю собі сміх тих, хто буде читати цю замітку... Особливо... Хоча, не треба про це...

Сопілка - український народний інструмент, щось на зразок блок-флейти. Вона була у батька, й він наполіг, щоб я навчився грати на ній. Зараз я цим дуже задоволений - дуже своєрідний тембр, нескладна аплікатура - й є можливість додати щось оригінальне - вона дуже цікаво звучить у поєднанні і з гітарою, і з фортепіано...

Але я трохи відволікся. Потім життя мене закинуло до Кіровограда, ну, точніше, не само закинуло, я переїхав. У Кіровограді, повинен сказати – дві мови – російська та суржик. Майже не чути по місту людей, які б розмовляли виключно українською. Ну і я залишився російськомовним – якось не дуже легко перейти на мову спілкування, коли з дитинства говориш російською, і оточує тебе також не українська мова. Але, були причини, й захотілося вести історії хвороби (основний документ, який мені, як лікарю, доводиться вести) українською мовою. Причини ті тут неважливі, головне, що це не була вказівка “згори”, а це було моє бажання. І що цікаво, що на попередньому місці роботи саме це моє бажання викликало масу проблем та зауважень з боку колег. Тобто, коли я писав документацію не державною мовою – це не було проблемою, а коли захотілося вести українською... Виявляється, що це право в Україні ще треба відстояти!

Ось тут я зрозумів, наскільки утискається російська мова в Україні. Уявляю собі, що було б, якби я саме таке рішення прийняв у себе на так званій малій Батьківщині!

Не скажу, що таке рішення було легким само по собі – моєю настільною книгою (окрім суто фахової літератури) став й російсько-український словник + російсько-український словник медичних термінів. Проте згодом заглядати в нього мені було необхідно дедалі рідше.

Але тоді я не витримав випробування людьми. Мати необхідність працювати над собою (щоб грамотно вести документацію) та сперечатися з колегами й співробітниками одночасно – для мене це виявилось занадто. Втім, коли я перейшов на іншу роботу (це не було пов’язано з мовним питанням, на те були зовсім інші причини) –  я із задоволенням помітив, що тут все одно моїм колегам, якою мовою я пишу, головне – ЩО я пишу. Тому зараз пишу я свої документи виключно українською. Не без того, що деколи доводиться відкривати знов таки словничок, але... Зараз відчуваєш якесь особливе задоволення, коли розумієш, що це виходить, і виходить нормально.

Навряд мене зрозуміють ті, для кого українська – рідна. А тим більш не чекаю розуміння від тих, хто плюється при першому ж згадуванні про будь-що українське.

 Що ж стосується коментів... Завчасно перепрошую, але не обіцяю відповідати на всі. Видаляти теж не планую – хай красуються навіть ті, для кого рідна не російська й не українська, а ненормативно-шансонно-олігофренічний діалект. Але моє мовчання далеко не завжди буде означати погодження...

Ось така моя перша україномовна замітка ...