I.UA
хочу сюда!
 

Apelsinka

26 лет, близнецы, познакомится с парнем в возрасте 25-35 лет

Искать

Поиск заметок «проживаете»

Евроинтеграция Украины приближается!!

  • 20.09.11, 07:20
люди
Население нашей страны каждый день уменьшается на 730 человек.

Численность населения Украины в июле 2011 г. уменьшилась на 4,9 тыс. - до 45 млн 670 тыс. человек.

Численность населения Украины на 1 августа 2011 г. составляет 45 млн 670 тыс. 36 человек против 45 млн 674 тыс. 977 чел. на 1 июля 2011 г. и 45 млн 687 тыс. 162 человека на 1 июня 2011 г., сообщает Государственная служба статистики (Госстат).

Таким образом, количество населения в июле 2011 г. уменьшилось на 4 тыс. 941 чел. В июне численность населения уменьшилась на 12 тыс. 185 человек.

Читайте также: К 2025 году исчезнет 20% населения Украины

Общий коэффициент естественного сокращения в январе-июле составил минус 4,5 на 1000 человек против минус 4,6 годом ранее (общий коэффициент рождаемости составил 10,5, смертности - 15,0).

Напомним, в мае 2011 г. население Украины уменьшилось на 18 тыс. 964 человек.

Читайте также: Украинцев становится все меньше

В 1991 году перепись населения показала, что в Украине проживал 51 млн. граждан. Таким образом, за годы независимости в нашей стране количество жителей уменьшилось на 5 млн. За год более чем на 233 тыс. А если считать за 1 день - получим около 730 человек.

WIKILEAKS. Секретные документы против президентов

  • 06.12.10, 17:02
WIKILEAKS. Секретные документы могут привести на скамью подсудимых президентов России, Узбекистана, Туркменистана и кавказских марионеток

Наши источники сообщают, что скандальные события последнего времени, связанные с сайтом <Wkileaks> и возможные последствия для его создателя гулким эхом отозвались не только в Европе и Америке, но отрыгнулись брюзжанием в Кремле и за китайской стеной.

 Источники отмечают, что сайт изначально создавался, для разоблачения диктаторских режимов в Китае, России, в республиках Центральной Азии и Кавказа.

 Сегодня 5 декабря 2010 года, Джулиан Ассандж объявил, что у него есть достаточно аргументов против правительств центрально-азиатских республик, в основном речь идет о Туркменистане и Узбекистане.

 Дж.Ассандж заявил что у него есть единомышленник, журналист, политический эмигрант из Центральной Азии, он русский, бывший военный, проживает в Скандинавии, который располагает огромным архивом преступлений против человечности в Центральной Азии, всего более 800 томов и 220 000 страниц, которых достаточно чтобы усадить президентов на скамью подсудимых.

 Дело будет похлещи, чем процесс над Милошевичем. Материалы содержат компрометирующие документы на президентов Узбекистана, Туркменистана и России, а также на членов их семей и ближайшее окружение. Речь идет о Гульноре Каримовой, сыновьях Сапармурада Ниязова и Бакиева и видимо это еще не полный список.

 Но и это еще не все, <Wkileaks> обещает в скором будущее опубликовать шокирующие подробности против звезд мирового шоу бизнеса и политики.

 Среди <номинантов> Монсират Кобалье, Рональдо, Элтон Джон, Стинг и прочие. Что будет дальше покажет время, но до настоящего момента Дж.Ассандж пока никого не обманывал и сотрясать воздух не в его правилах, отмечают источники.

 

КЦ

Інший Південний схід. Херсонщина

  • 10.03.13, 15:14

(з сайту "Український тиждень)

Результати парламентських виборів 2012-го на Херсонщині вкотре продемонстрували, що її електоральні вподобання тяжіють до проукраїнських сил. Рівень довіри до партії влади тут доволі низький.


На Херсон, у степи

«Сучасна Херсонщина – це край нащадків турбаївців, переселених сюди після придушення їхнього повстання (один із найбільших антикріпосницьких селянських виступів у Лівобережній Україні в другій половині XVIII століття, який відбувся в селі Турбаї. – Ред.), та чумаків, – розповідає херсонський краєзнавець Сергій Дяченко. – Саме тут Нестор Махно мав найбільшу підтримку, хоч і був родом із запорізького Гуляйполя. Дух волі є ментальною ознакою цього регіону. І цим він досить серйозно відрізняється від інших регіонів Південного Сходу – більш індустріальних за характером економічної діяльності та російсько-совєцьких за етнічною належністю населення й політичною орієнтацією».

Потужна колонізація місцевості розпочалася після входження її до складу Російської імперії наприкінці XVIII століття, хоча багато козацьких сіл та хуторів ведуть свою історію ще з кінця XVII – початку XVIII століття. Ще на зорі свого формування цей край став прихистком для найбільш волелюбних та активних селян, які не хотіли чи не могли залишатися у своїх рідних місцях. Недаремно ж так багато людей втікало від докучливої кріпаччини «на Херсон, у степи» в першій половині XIX століття, щоб стати багатими, вільними і заможними. До того ж мова йде не тільки про українців, а й про росіян, німців, греків, шведів, болгар, татар, євреїв – такий собі «плавильний тигель Господа» серед степу. А якщо накласти на це традиції чумацтва як вільного підприємництва, стає зрозуміло, чому Херсонщину дуже важко сприймати як частину омріяної любителями «Русского міра» «Новоросії».

Як твердять історики, саме наявність великої кількості вільних переселенців та вільних земель наклала досить вагомий відбиток на характер місцевих мешканців. Брак кріпацьких традицій, етнічне розмаїття та відносна лояльність місцевої влади далися взнаки вже на початку XX століття, коли Херсонщина, як і весь Південь, пережила справжній вибух революційного терору: нападів на чиновників, державні установи, експропріацій тощо. І чинили їх, що вельми показово, переважно місцеві мешканці, які масово долучалися до підпільної антиурядової, а часто-густо просто протизаконної діяльності.

Плодючі херсонські степи зазнали другої хвилі заселення після Другої світової війни. «Тоді Херсонщина заселялася переважно людьми із Західної та Центральної України, – каже Тарас Бузак, головний редактор інтернет-видання «Херсонська правда». – Ще один наплив приїжджих відбувся наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років, коли колгоспи-радгоспи пропонували переселенцям вигідні умови: надавали житло, переманювали скотарів і трактористів з усієї країни високими зарплатами та можливістю «лівих» заробітків на продажу кавунів. Місцевих, які закінчували виші, відправляли в інші місця, та завдяки новоприбулим села не залишалися без робочої сили». Прикметно, що західноукраїнські переселенці змогли зберегти тут свій колорит, українську мову й традиції, про що свідчить хоча б нинішній швидкий розвиток греко-католицької церкви (на Херсонщині діє вже 16 приходів УГКЦ).

Варто також згадати про ще одну важливу, хоч і набагато меншу переселенську хвилю – відставних військовослужбовців, «молодих спеціалістів» та працівників радянських органів, переважно з Росії, яких завжди приваблював сонячний Південь. За інформацією професора Херсонської філії МАУП Костянтина Подобєда, наприкінці 1980-х такого контингенту в регіоні налічувалося близько 200–250 тис., сконцентрувалися вони переважно у великих містах: Херсоні, Новій Каховці, а також у трьох південно-східних районах області: Новотроїцькому, Генічеському та Чаплинському. Мабуть, нікого не здивує, що саме ці терени є наразі «біло-синім» бастіоном Херсонщини.

Етнічна специфіка

Мешканці Херсона жартома кажуть, що якби в місті не побудували наприкінці 1950-х Херсонський бавовняно-паперовий комбінат (ХБК) і не завезли для роботи на підприємстві ткаль із російських міст Шуя та Іваново, то тут росіян узагалі не було б. «Колись у міському архіві знайшли скаргу однієї з цих «іванівських ткаль» початку 1960-х років на ім’я першого секретаря Дніпровського райкому партії у Херсоні, щоб він змусив місцевих розмовляти російською мовою, бо приїжджі робітниці нічого не розуміли українською, якою тут усі спілкувалися», – розповідає Тарас Бузак. Дуже промовистий факт – єдиний район у місті, де впевнену перемогу святкувала Партія регіонів, – той, де компактно проживають нащадки цих самих переселенців із Росії. До речі, така етнічна компактність є радше винятком для Херсонщини, якій притаманна значна змішаність населення. Тобто тут, звісно, є райони, де переважають українці або росіяни, але майже немає місць, де представники певного етносу жили б одноосібно.

Наприклад, у Голопристанському районі поруч з українським Добропіллям живе цілком російська і заснована росіянами ж Новософіївка. Понад те, багато сіл, приміром Нова Маячка Цюрупинського району чи Рубанівка Білозерського, досі поділяються на «українську» та «російську» частини, і небіжчиків там ховають на двох різних цвинтарях. Ще більше сум’яття в таку картину внесли згадувані переселенські хвилі 1940–1970-х. Цим Херсонщина знову ж таки відрізняється від своїх сусідів, де межі етнічних районів достатньо чіткі й легко проглядаються досі.

«Зазвичай села з українським чи домінантним українським населенням голосують за опозицію, – розповіла Тижню одна з аналітиків обласного штабу «Об’єднаної опозиції». – Тоді як населені пункти з російськомовними і російськоорієнтованими мешканцями – за Партію регіонів чи комуністів. За єдиним винятком – далеким північно-східним кутом Херсонщини, Нижньосiрогозьким, Верхньорогачицьким та Іванівськими районами, – там мешкають переважно українці, але вони живуть на привозній воді, дуже бідно. Цілком зрозуміло, чому ці райони дали дуже високий відсоток за Партію регіонів, адже люди банально залежать від влади у найнеобхіднішому, тому є більше можливостей для маніпуляцій та тиску».

На підтвердження такої теорії можна навести як приклад округ № 186, до якого входили переважно українські Голопристанський та Скадовський райони. Тут ставленик ПР Олексій Журавко і затята комуністка Катерина Самойлик, яка багато років «засівала» цю територію, сенсаційно програли самовисуванцю з опозиційною риторикою Федорові Негою. Місцевою специфікою скористалася і влада: усвідомлюючи, що на парламентських виборах-2012 усі села голосуватимуть виключно проти ПР, до українського сільського округу № 184 спеціально приєднали російськомовну Каховку. Результат не забарився: представник партії влади Микола Дмитрук здобув «переконливу» перемогу, обійшовши свого конкурента самовисуванця Івана Винника аж на 22 голоси.

Прикметно, що майже та сама кореляція діє і в містах. Наприклад, зовсім поруч існують козацький Берислав та проросійська, побудована для обслуговування Каховської ГЕС Нова Каховка, що заселялася привозними спеціалістами, і голосують вони відповідно. Хоча дуже неприємною для влади тенденцією є зростання підтримки українських ідей у містах, що традиційно вважаються більш російськими. Саме через це в окрузі № 183, який міститься на території міста Херсон, переміг висуванець УДАРу Андрій Путілов.

Ця етнічна визначеність голосування ще більше поглиблюється економічними чинниками. Херсонщина – аграрна область, тоді як усі сусіди – постіндустріальне, а у випадку Дніпропетровська та Запоріжжя суто індустріальне середовище.

Толерантний край

Мабуть, головним символом Херсонщини є кавун. І недаремно, адже саме ця ягода вже понад століття є одним із наріжних каменів місцевої економіки. Тут розвинувся справжній «кавуновий» бізнес, який зазвичай функціонує за сіро-чорними схемами, що дало змогу ще до 1991 року багатьом тутешнім людям стати легальними мільйонерами. До того ж на відміну від Центральної України процес розпаювання колишніх колгоспних земель тут був відносно прозорим, тому майже кожна родина в селі має чималеньку ділянку в кілька гектарів, а то й кілька десятків. Що, до речі, дає роботу як місцевим, котрі наймаються обробляти землю за непоганими розцінками – 600 м за 25–40 грн плюс харчі, так і сезонним заробітчанам з інших областей.

Через низку кліматичних чинників найкращим місцем для вирощування кавунів є якраз південно-західні райони області, переважно українські: згадувана Голопристанщина, яку місцеві скорочують у розмові як ГоПри, а також Скадовський та Цюрупинський райони. До того ж ці місцини приморські, тобто там ще є курортний бізнес. Тоді як райони з переважно російським населенням – Новотроїцький, Генічеський, Нововоронцовський – майже непридатні для кавунництва. Тобто вони позбавлені дуже прибуткової статті в бюджеті, паралельно потерпаючи ще й від браку води через солончаки. Тож у світлі цього протиставлення «українці – росіяни» набуває додаткового, майже марксистсько-класового забарвлення на кшталт «багаті – бідні». Ось така виходить складна етнічно-економічна мозаїка.

Утім, етнічна строкатість виховала в місцевих поважне ставлення до іншості. «Це дуже толерантна область з усіх питань: і релігії, і історії, і мови, – розповідає Тарас Бузак. – Наведу приклад своєї сім’ї, і таких родин безліч. Жінка моя родом із Західної України, я – із села Новотягинка Білозерського району Херсонської області. Перша дитина в мене хрещена в УПЦ КП, друга – в УГКЦ. Оце типова Херсонщина. І дружина, яка тут мешкає 10 років, вже почувається херсонкою, тому що їй тут комфортно. Вона жодних проблем навіть у побуті ніколи не мала. В решті регіонів необхідно якось пристосовуватися, підлаш­­товуватися під усталені традиції, а тут цього не треба. На Херсонщині хоч би ким ти був – радше місцеві приймуть твоє, ніж будуть його якось ображати».

Віра в себе

Якщо спробувати вивести типовий образ херсонця, то виявиться, що його дідусь із бабусею переїхали сюди звідкілясь із Вінниччини чи Тернопільщини наприкінці 1960-х, у нього є 40 га землі, яку він здає в оренду під кавуни, голосує за опозицію, спілкується в побуті суржиком, сумлінно працює в агросфері, влітку підзаробляє на продажу тих-таки кавунів чи помідорів, любить яскравий одяг, як і годиться уродженцю Півдня, і вважає себе українцем, хоча й не вміє цього виразити. Люди тут дібралися активні та мобільні, що визначає відсутність такого типового для переважної частини територій України патерналізму – сподівання на доброго царя чи хорошу владу, яка все вирішить за тебе. Херсонці, навпаки, звикли покладатися тільки на себе.

Варто також згадати славнозвісний «херсонський діалект», яким тут спілкуються. «У Херсоні не говорять ні українською, ні російською, – стверджує журналістка і громадська діячка Юлія Манукян. – Тут розмовляють суржиком, але дуже специфічним, із великою кількістю вкраплень жаргонізмів місцевого походження». Але, за спостереженнями Тижня, щонайменше 80% людей на вулицях Херсона та населених пунктів однойменної області, якщо до них звертатись українською, відповідатимуть нею чи на неї перейдуть. Понад те, на відміну від того ж таки Миколаєва, не кажучи вже про Одесу чи Запоріжжя, звучання української тут є цілком природним. Показово, що в розпал антиукраїнської істерії щодо «радного язика», влаштованої торік Партією регіонів, жодного подібного білборда в місті не висіло. Херсонщина є виразно українською землею, незважаючи ні на яке імперське минуле, етнічну розмаїтість чи економічну неоднорідність.


Политэкономия синего мира

  • 28.08.11, 11:26

Политэкономия синего мира

Я писал о том, что современный политический язык только запутывает людей и направляет их вражду друг на друга. "Нации", "национальности", "религии", "государства" - это все понятия - обманки. Их цель увести мысль людей в сторону от главного - так, как это делают престидижитаторы и мошенники.  Но если ты знаешь смысл трюка, тебя обмануть же труднее. Поэтому, чтобы правильно понимать мир, нужно начинать с отказа от привычного языка, навязывающего нам ложные иллюзии.  Есть несколько теорий, отражающих элементы существа дела. Прежде всего, это теория элит Парето. Вторая теория - теория государства, стационарного бандита Мак Гира. Совмещение этих теорий достигается тем, что не государство есть стационарный бандит, а элита, то есть настоящие стационарные бандиты используют государства в качестве инструмента своих бандитских разборок.  Отсюда название теории: Политэкономия СИНЕГО МИРА". Почему СИНИЙ МИР? - Потому что "синими" принято называть воров. Уголовный мир - это почти точная модель социума.

 Итак:

СИНИЙ МИР.

1. Миром правят кланы-семьи, которые смело и безо всяких скидок можно считать воровскими. 2. Вестфальский мир представляет собой договор между этими воровскими семьями о переделе территории на «суверенные» участки. 3. Государства – есть феоды и ограничивают территорию влияния отдельного клана-семьи (бригады). 4. Сущность вестфальского мира состояла в том, что в пределах своей территории бригада может осуществлять любую деятельность. Другие кланы, согласно договоренности между кланами, могут осуществлять деятельность на чужих территориях только по согласованию с владеющим территорией кланом. 5. Нарушение установленного деления или несанкционированное вмешательство одного клана на территорию другого клана – есть казус белли. 6. Поскольку именно кланы (семьи, бандформирования) являются истинными авторами истории и политики, политическая терминология отсылающая к «действиям наций», к «национальным интересам», к «войнам наций» - есть лживый язык, служащий для для создания ложной реальности и ничем не отличающийся от языка расизма, приписывающего некие негативные или позитивные черты «народам вообще». Ложные языки как национализма, так и «язык религий» и «вестфальский политический язык», служат, таким образом, для смешения фокуса внимания с истинных авторов на ложные мишени: «народы», «государства», «концессии». 7. Таким образом, задача истинного историка и политика сродни работе следователя по уголовным делам и, прежде всего, в идентификации кланов, их взаимоотношений, интересов и персонального состава, ибо правительства стран являются лишь наемными сотрудниками этих кланов. 8. Поскольку семьи-кланы не равны по силе, слабые семьи либо уничтожаются, либо становятся «смотрящими» на своей территории в пользу «старшей семьи». 9. Таким образом, есть только два типа устойчивых состояний «синего мира»: либо одна семья подавляет все остальные, либо осуществляется трехполярное равновесие, основанное на балансе сил. 10. Внесистемные силы сохраняются только в том случае, если затраты на их уничтожение или вовлечение в систему превышают потери от их существования. 11. Границы вестфальского мира становятся все более тесны и неудобны тем бандформированиям, которые считают себя достаточно сильными, чтобы подавить сопротивление более мелких семей. 12. Некоторые виды деятельности бандформирований, например, наркоторговля или биржевые операции, экстерриториальны. Наличие «местных» кланов увеличивает издержки. Соответственно, специализированные, «корпоративные бандиты», заинтересованы в их уничтожении. 13. «Вестфальский мир» корпоративного типа подразумевает установление границ и их неприкосновенности не в географическом, а деятельностном пространстве. 14. Организация деятельностного пространства – есть организация вторичная по отношению к дилемме «мондиализм»-«тринитаризм». 15. Сегодня решается вопрос о том, какая из партий – мондиалисткая или тринитаристская, - победит в мире.

ВЫБОР ЛОХОВ-ТЕРПИЛ.

16. Лохи – это население, не понимающее реального устройства «Синего мира» и, в силу этого непонимания, не способное даже осознать своего положения. Лохи те, о ком сказано: «Блаженны нищие духом, ибо их есть царствие небесное». Это стадо, искренне верящее, что они-то и есть «хозяева жизни», что власть принадлежит или должна принадлежать им, что «в демократически странах», опуская бумажку в урну или дергая за ручку «однорукого бандита», оно управляет миром. Тогда как лохи - есть стадо, питающее воровские кланы, их корм. 17. Лохи проживают свою жизнь в счастливом неведении о своем истинном положении, точно так же, как бараны, не подозревающие о бойне. 18. Как всякий скот, лохи используются хозяевами, в том числе, для борьбы друг с другом. 19. При данном уровне развития, количество лохов определяет могущество клана. 20. Выбор лоха – это выбор того, чьим кормом он станет, хотя и этот выбор ограничен культурой, традицией, религией, воспитанием, языком. 

«СЕМЬИ» И КОМПРОМАТ.

1. Важнейшей характеристикой серьезной системы управления является управляемость управляющих низшего уровня для управляющих более высокого уровня. Здесь не может быть ни малейшего элемента доверия или договора. Управляемость должна быть абсолютной и безусловной. 2. Такая управляемость не может быть достигнута иначе, чем с помощью компромата, способного гарантированно уничтожить человека в рамках действующих публичных законов. 3. Казалось бы, аналогом компромата может быть угроза убийства человека (его родных, и т.д.) в случае его неподчинения. Однако, угроза убийства человека, на которого нет убийственного компромата, рискованна, так как сама является компроматом на угрожающего, тем самым, создает риск для организации. 4. Тем более ненадежным инструментом являются деньги. Как бы ни велика была жадность человека нельзя исключить со 100% вероятностью того, что человека нельзя перекупить или даже в определенных обстоятельствах он начнет «бескорыстно действовать» против организации. 5. Таким образом, надежный компромат является важнейшим элементом, обеспечивающим управляемость в пределах клана. 6. Необходимость в обеспечении такого компромата придает «семье» структуру «ордена» , а орденам – клановый характер. 7. В рамках ордена соблюдается строгая иерархия, состоящая в том, что члены организации низшего уровня имеют компромат друг на друга, но не имею полного компромата на руководителя (руководителей) организации, которые относятся к на самом деле являются членами организации следующего уровня. 8. Инициация нового члена общества – есть процедура публичного совершения им социально наказуемого действия , после чего он получает доступ к компромату его уровня. 9. Переход на следующий уровень организации сопровождается одновременно и более серьезным и социально опасным преступлением. 10. Человек, на которого нет «естественного» или искусственного компромата не может быть принят в «семью»  в силу его потенциальной неуправляемости. 11. Вербовка и инкорпорация новых членов осуществляется несколькими путями, главный из которых – ранее наблюдение за особенностями развития ребенка, которое сопровождает человека с первого класса и до окончания его жизни. 12. Точно так же вербуются люди, представляющие тот или иной интерес для организации, на которые уже есть компромат в силу особенностей их поведения. 13. Однако, таким путем осуществляется заполнение низших уровней организации. На более высоком, и потому более «тесном» уровне начинают играть роль родственные узы и связи иного рода. 14. Тайные организации часто используют легальное прикрытие массовых организаций, таких как партии, церковь, и т.д., формируя внутренние сети, в рамках которых решения высших эшелонов транслируются в низшие и, в конечном итоге, в повеление партии. 15. Внутренняя партия КПСС, КГБ и т.д. в этом отношении ничем не отличались от любых других тайных политических обществ. На каждого без исключения «номенклатурного работника» имелся надлежащий компромат. Попытки его использования, например, в деле Скуратова можно было наблюдать воочию. 16. Не стал бы исключать, что массированная пропаганда «нормальности» педерастии на Западе, в частности, связана с тем, что КГБ и ряд других спецслужб активно использовали гомосексуальный компромат для вербовки «черной кости». 17. Все эти правила, по существу, общеизвестны. Но они обретают иной смысл, когда становится понятна организация «СИНЕГО МИРА».

Лопатников

Casus belli — юридический термин времён римского права: формальный повод для объявления войны

. ПРЕСТИДИЖИТАТОР — фокусник, развивший в себе необыкновенную ловкость и быстроту в пальцах руки. Словарь иностранных слов, вошедших в состав русского языка. Павленков Ф., 1907. ПРЕСТИДИЖИТАТОР человек с необыкновенно развитою ловкостью в пальцах

"Сьежившаяся" імперія або Чи вигідний нам розпад Росії? №2

  • 15.11.10, 12:01
Виявляється, всього 150 років тому територія Владивостоку була китайською (точніше – маньчжурською, але це окрема тема. Зараз все маньчжурське для нас ідентифікується з китайським) – тож хіба Піднебесна може забути про свої землі при такій перенаселеності у теперішніх кордонах? Тому щоденно – підкреслюю, щоденно – російсько-китайський кордон переходять сотні, якщо не тисячі китайців і поселяються на території РФ. На Далекому Сході навіть анекдот такий з’явився – китайці кажуть:” Будемо переходити кордон невеликими групами – по 2-3 мільйони чоловік”. Вже сьогодні реально в Росії не менше 5 мільйонів китайських емігрантів, китайці стають четвертою за чисельністю національною групою після росіян, татар, українців. Останніх, до речі, щораз меншає – хто вимирає, хто повертається додому.

Згадуваний Станіслав Хатунцев переконаний:” Смертельную опасность для современной России представляет скрытая, но гораздо более масштабная (порівняно з ісламською – В.Ч.), тотальная «угроза с Востока» -- со стороны Китая… И если Россия ( в том числе и азиатская ее часть) становится все более безлюдной, то Китай – пухнет и пухнет многомиллионными массами». І робить висновок:”При нашей теперешней слабости, политическом безволии и всеобщей жажде быстрой и легкой наживы любой ценой, преступной и недалекой, китайцы уже в ближайшие годы могут оттяпать бывшие союзные земли до Урала, Волги и Каспия». Згадана праця, ст.150

Що називається – приїхали! Власне, для повноти картини згадаємо Нерчинський договір між Китаєм і Росією, укладений 1689 року за активною участю нашого Сіверського гетьмана-засланця Дем’яна Многогрішного – Маньчжурській династії належала більша частина теперішніх Амурської області, Хабаровського і Приморського країв та Єврейської автономної області. І саме Нерчинський договір, до речі, єдиний договір з Росією, який Китай вважає справедливим і посьогодні. У Красноярську вже зараз, за офіційними даними Федеральної міграційної служби Росії, 5 відсотків населення становлять китайці. Глава цієї служби Черненко заявляє:” Легализовав свое местонахождение здесь различными путями, включая институт брака, китайские граждане уже контролируют значительную часть собственности в разных регионах России. Таким образом, создается своего рода экономический плацдарм».

Алєксандр Казінцев. Симулякр. «Наш современник» № 12, 2003, ст.

Додам: населення Сибіру і Далекого Сходу за другу половину 90-х років скоротилось на третину. В Китаї ж існують суворі обмеження на кількість дітей, яких дозволяється народжувати. Перейди кордон і – розмножуйся. Цей давній людський інстинкт, навіть – обов’язок, даний Богом Творцем („Розмножуйтесь!”), подолати неможливо штучними міждержавними кордонами.

Тож згадуваний науковець Горохов уже й пише, що „доля китайцев в населении русского Дальнего Востока сегодня приближается к 20 %”

Згадана праця, ст.. 153.

Архієпископ Хабаровський і Приамурський Марк розповідає, що „в Благовещенской епархии (Амурская область) проживает 950 тысяч населения; официально зарегистрированных китайцев – 650 тысяч. Миграция осуществляется при полном попустительстве местных властей». www. Pravoslavie. Ru/ jurnal/060302161900

Ще один церковний діяч – архімандрит Августин (Нікітін) з неспокоєм констатує:” Одна из форм легализации китайцев в России – это заключение браков с россиянками, -- реальных и фиктивных. С последующим закреплением на „захваченном плацдарме”.

Архімандрит Августин ( Нікітін). Русский медведь и китайский дракон. „Посев”, №2, 2006, ст.. 17

Та найбільше архімандрита Августина турбує відсутність китайської асиміляції в російське середовище:” По всей России от Владивостока до Москвы уже 10 лет формируются замкнутые и экономически самодостаточные китайские общины. Именно в силу замкнутости и самодостаточности они почти незаметны внешне и при этом становятся государством в государстве. Когда этот „русский Китай” выйдет из тени, то уже точно будет поздно” Там же, ст. 19

Варто зауважити, що російські ліберали заспокоюють самі себе і своїх співгромадян – мовляв, он у США китайці живуть теж такими „чайні-центрами” і нічого не стається. Схоже, засліпленість лібералів Заходом уже вкотре грає з ними злий жарт, адже по-перше, США не має з Китаєм спільних кордонів і Китай не претендує на жодну частину американської території, по-друге, США – унікальна країна по формуванню своєї нації, в усякому разі там нема державоутворюючого народу, яким є в Росії російський народ.

Аналітичні центри України, Європи, США давно вже пишуть про таємний план, затверджений комуністичним керівництвом Китаю, про сприяння переселенню китайців на територію Російської Федерації з тим, щоб через деякий час вимагати відкриття китайських дитсадків, шкіл, автономій, від чого один крок до об’єднання з Піднебесною. Це просто зробити не тільки при перенаселеності Китаю і безлюдді російських просторів, але й при споюванні російського населення, яке все більше переходить на дешеву рисову китайську горілку в целофанових пакетах. Навіть армії вже не вистачає в Росії для належного утримання кордонів:” Сокращают кадрированные части на Дальнем Востоке... тепер в чрезвычайной ситуации быструю мобилизацию не провести... В ВВС сократят несколько полков истребительной авиации. Уже сегодня Сибирь, Дальний Восток, Северный Урал не защищены системой ПВО. Завтра вся страна будет открыта для ударов с воздуха. Ликвидируют несколько вертолетных полков армейской авиации. Значит, русские ребята в Чечне лишаются эффективного прикрытия”.

Алєксандр Казінцев. Менеджер дикого поля. „Наш современник”, № 12, 2004, ст., 223-224.

В Росії не отримало широкої преси рішення президента Путіна про передачу Китаю біля 600 островів на Амурі і понад 10 тисяч квадратних метрів сухопутної території. Свого часу це рішення пропонував ще Хрущов, але Мао Цзе Дун відмовився (було мало). Передано, до речі, і відомий старшому поколінню острів Доманський, де свого часу сталася кривава сутичка радянських та китайських прикордонників. А загалом же Китай, ще від Мао Цзедуна, претендує на 1540 тисяч квадратних кілометрів поки що російської території. Відмінусування якихось десяти тисяч, як розумієте, мало що міняє – хіба що розвиває апетит.

Архієпископ Хабаровський і Приамурський Марк розповів на офіційному сайті Московської патріархії „Православне. Ru”, що тільки церква виступила хоч якимось оберігачем теперішніх російських кордонів – коли стало відомо про намір повернути Китаю його острови на Амурі, мало не за місяць була зведена каплиця святого Віктора (все їм сняться перемоги!), щоб хоч частину Великого Уссурійського острова затримати. І ось, „… когда часть острова передали китайцам, то по недосмотру нашего МИДа они провели границу прямо по паперти часовни. Сейчас идут согласования о том, чтобы отодвинуть колючую проволоку от дверей часовни хотя бы метров на пять»

www. Pravoslavie. Ru/ jurnal/060302161900

Лукавить архієпископ Марк – зовсім не в „недосмотре МИДа” справа, просто РПЦ хоче якось склеїти те, що розсипається, втримати те, що спливає. А спливає час Російської імперії.

Китай з традиційною непоспішністю, котячою вичікувальністю наступає на Росію.

Що ж тоді – війна? Цілком реально – вважає іркутянин Геннадій з характерним прізвищем Русскіх:” Поводом для развязывания военного конфликта может стать автономия, которую потребуют китайцы, когда их численность в Сибири и на Дальнем Востоке превысит численность коренного населения. Дальше – больше. Кто знает, может и войну придется вести в условиях подавляющего численного превосходства противника и, скорее всего, при наличии „пятой колонны” в тылу – китайской диаспоры и сторонников коммунистической идеи”.

Геннадій Руських. Китайская грамота. „Литературная газета”, № 11, 2005, ст.. 2.

Такий варіант – щодо війни – видається малоймовірним, тим паче з огляду на китайський менталітет і чисельну перевагу. Але є і така думка самих росіян, що ще раз підтверджує – Китай наступає. Тому-то росіяни все більше й все пряміше говорять про відпадіння Далекого Сходу:” Если говорить …совершенно серьезно, то я-то убежден, что Россия потеряет Дальний Восток. Причем для этого никакой войны не потребуется, это будет естественный процесс. Что говорят сегодня китайцы? Что есть так называемые северные территории (это наша Сибір и Дальний Восток), которые рано или поздно упадут им в руки. Они говорять об этом совершенно открыто, не скрывая от русских”

Ігор Яковенко, доктор філософських наук. ”Побеждают – умные. Современный глобализм”. Бесіда „за круглим столом”. Журнал „Дружба народов”, № 5, 2004, ст.. 170.

Розумієте – перемога китайцям дістанеться без війни! І тут уже давній український анекдот про три бажання золотій рибці – щоб Китай напав на Фінляндію і програв. А рибка питає:” А чому такі дивні бажання?” Українець каже:” А уявляєш, як мільярд китайців по москалях – туди-сюди, туди-сюди...” – цей анекдот вже застарів.

Китайське проникнення викликає тривогу не тільки в прикордонних російських областях, але навіть і на Поволжі. „Литературная Россия” словами татарського автора Каміля Тангаличева пише:” Да, китайцы созерцают цветы, горы, смотрят на луну. Но они, ощущая обьективную тесноту на своей территории, зная об ограниченности собственных природных багатств, смотрят (и уже переселяются) и на наши необьятные просторы, которые год от года приходят в запустение… Речь идёт прежде всего о Сибири. Но и региональные лидеры Поволжья часто предупреждают своих земляков: если мы сами не сможем развиваться на своей территории, если мы будем деградировать, то здесь будут успешно развиваться китайцы».

Каміль Тангаличев. Китайцы смотрят на Луну. „Литературная Россия” \ сайт www. Litross. Ru

Цікаво, що цей же автор наче між іншим порівнює лідера свого народу – президента Татарстану Мантімера Шаймієва з китайцями. Ця обмовка майже про Фройду... У всякому разі, хоча Росії і краще мати справу з татарами, ніж з китайцями, для Російської імперії, як у давній українській казці, хоч круть, хоч верть, а все одно – в черепочку смерть...

Ще погляньмо на позицію китайців – ворогів комуністичного Пекіна. Професор інституту міждисциплінарних досліджень в Національному університеті імені Сунь Ятсена ( Тайвань) Чан Сімо пише:” России угрожает распад. Для того, чтобы избежать этого кризисного явления, президент Владимир Путин и проводит антиамериканскую линию. Если вдуматься глубже, Россиия конкурирует не с США, а с Китаем”

Чан Симо. России угрожает распад. Журнал „Посев” № 7, 2005, ст.. 14

Що ж пропонує китаєць – ворог комуністичного Китаю? Враховуючи протистояння Пекіна з маленьким Тайванем, висновок закономірний, але більше схожий на побажання:” Диалектика истории означает, что крах коммунистического Китая – единственная надежда РФ. Россия может лишь надеятся, что Китай распадётся раньше неё”.

Згадана праця, та ж сторінка.

Розпад Китаю, між іншим, річ також реальна, незважаючи на сьогоднішню позірну монолітність комуністичної партії і мільйонних його начебто одностайних мас. Не забуваймо, що і СССР також здавався непорушним навіть для професійних совєтологів. І не випадково всю дорогу членами політбюро комуністичної партії Китаю є виключно хані. Нема жодного уйгурця, тибетця, монгола чи представника будь-якого іншого народу, що населяють сьогодні Китай. І згадані народи зовсім не забули про окупацію своїх земель китайцями, а тибетський Далай-Лама вимушено живе в еміграції, бо як духовний провідник свого народу відстоює його незалежність. Тож, хоч Китай і може розпастися, але стосовно Росії згадується наше прислів’я „Доки сонце зійде – роса очі виїсть”.

«Очи татарские мечут огни…»

Нащо вже серединна (територіально) Росія – і то далеко вона не російська, і то якщо не вогнем на Москву дише, то „косит лиловым глазом”. Навіть під час радянського перепису 1989 року частина росіян відмовилася відноситися до цього народу і назвалися козаками, камчадалами, держаками, колимчанами, колимськими, похошанами, пашенними, ямськими, марковцями, поморами, семейськими та каменщиками.

Деніел Ранкур-Лефев”єр, професор Каліфорнійського університету. Чи розпадається Росія? Часопис „Ї”, № 31, 2004, ст.. 227

Тобто вже тоді люди, які для всіх нас, і автора цих рядків, в тому числі, „залізно” здавалися росіянами, відмовлялися ними бути! Нам важко встановити реальність такої самоідентифікації якихось „похошан”, але факт штовхає до роздумів. Та й етнографія підтверджує – не існує єдиного, цільного російського народу:” Культурные дистанции между различными географическими группами русских ( например, живущих на Поморье, на европейском Севере и на Кавказе) могут быть больше, чем культурные дистанции между русскими и теми народами, с которыми они пребывают в длительных исторических контактах. Русские-поморы, русские –терские казаки и русские- старожилы Сибири по материальной культуре ( жилище, пища, одежда), по хозяйственным занятиям и поведенческим нормам и даже по языку (имеются в виду сильные диалектические различия) – это фактически разные культурные комплексы».

Валерій Тішков. Обзор различных этнографических групп в русском этносе. В книзі «Русские. 1997». Цитата за часописом „Ї”, № 31, 2004, ст.. 227.

Хіба ж тоді варто дивуватися, що під час перепису 2002 року „ 140 тысяч русских записались казаками, 7 тысяч поморами” – за твердженням російського таки автора.

Міхаїл Назаров. Вопрос к Президенту: Россия для нерусских? Журнал „Наш современник”, № 9, 2004, ст.. 198.

Не хочуть бути росіянами – і то статистичний факт!

Згадуваний часопис „Ї” переконує, що об’єднавчим фактором є домінування в країні етнічних росіян. Але ж ми бачимо, що це поняття поступово і неухильно розповзається. Помори мають свій рух, ідеологи якого говорять про Москву точно тими ж словами, що й українські крайні націоналісти. І навіть храми будують відмінні від суздальської архітектури! Кубанські козаки ніколи себе росіянами не вважали. Наш браницький козак з під Бобровиці розповідав мені, як мало не побили його в станиці на Кубані, коли він звернувся до них:” Русские!” А ось як пише російський автор у російському журналі про Кубань:” Да, к России здесь причисляют себя очень относительно. «Россия начинается там, за Ростовом», -- часто слышится эта расхожая фраза».

Максім Міронов. Пороховая бочка России. «Наш современник», №4, 2003, ст.

Автор, як кажуть росіяни,”без обиняков” пише далі:” Кубань может задуматься: а есть ли ей смисл находиться под опекой Москвы? Это уже будет грозить дальнейшему существованию России как единого государства. Тенденция, знаете ли...”

Згадана праця, та ж стор.

Читачу, а ви давно дивилися на карту Росії – на теперішню карту та ще й мисленно співвіднесену з картою покійного СРСР? Мене, наприклад, вразило, коли я побачив як близько Самара до кордонів іншої держави, не-Росії. Та Самара, яка зі шкільних карт сприймалася зримо глибинною центральною точкою на російській карті. Тепер – майже прикордоння!

А самі росіяни, певна річ, частіше дивлять на свої карти. Тому й помічають те, що просто таки кидається у вічі:”Посмотрим на карту: нерусские субьекты федерации ( Коми с Ненецким и Коми-Пермяцким округами, Удмуртия, Марий-Эл, Мордовия, Чувашия, Татария, Башкирия) единым массивом от Ледовитого океана до казахской границы, где уже (как между Вяткой и Пермью) – где шире (от западной точки Мордовии до восточной точки Башкирии), 1200 километров, распарывают надвое Россию не то как воспоминание о геополитической конфигурации эпохи Золотой Орды, не то как напоминание о том, что никакие вавилоны не вечны и нужно смотреть в будущее».

Сєргєй Завьялов. Так что же нам делать? Мордовский взгляд на Россию. «Неприкосновенный запас», №2. 2003.

Додаймо до цього погляду, що й центр у Росії – неросійський (Поволжя) і Татарстан та Башкортостан давно ведуть політику, відмінну від московської. Навіть „Татнафта” вже створює основи для самостійницької політики татарської еліти. Сьогодні вони ще не можуть заявити про потребу відірвання від Росії, але якщо за 400 років казанські татари не забули спалення свого міста московським царем Іваном Грозним і організовують демонстративні мусульманські молебні з цієї нагоди, то висновки напрошуються самі. Вони – ще в оточенні російських областей, але це допоки не перемогла Чечня-Ічкерія, допоки не здвигнувся Дагестан і весь Північний Кавказ.

Російські науковці болісно шукають шляхи узгодження вітчизняної історії з новими реаліями, намагаються якось примирити росіян з не-росіянами, розуміючи, що розходження в поглядах на історію неодмінно призведе до розходжень в сучасній політиці. Скажімо, куди б уже здавалась класичною і непорушною Куликовська битва, але і її різні народи Російської Федерації бачать по-різному (про український погляд я мовчу – це інша тема. В.Ч). Кандидат історичних наук Міхаїл Бойцов пише в журналі „Общественные науки и современность», що виходить під егідою Російської академії наук:” В «классической версии» русской национальной истории сражение на поле Куликовом символизировало не только фактическое рождение Московской державы, но и победу свободы над угнетением, цивилизации над варварством, Запада и Европы над Востоком и Азией, христиан над иноверцами, русских над инородцами. … Место и роль неславянских народов в России за последнее время настолько изменились, что представлять Куликовскую битву как шаг к свержению русским народом «чужеземного ига» становится всё менее удобным. Думаю, вскоре будет найден компромисс, в результате которого трактовка темы татарского (не «ордынского») «ига» вообще и сражения на Непрядве в частности в наших учебниках существенно изменится. Не удивлюсь если в конце концов возобладает мнение, что «иго» представляло собой взаимовыгодное творческое взаимодействие различных культур, а Куликовская битва стала трагическим братоубийственным конфликтом».

Міхаїл Бойцов. Выживет ли Клио при глобализации? Журнал «Общественные науки и современность», № 1, 2006, ст. ст. 102- 103.

Чечня незаживаюча...

На цю тему є багато літератури, тож досить обмежитися констатацією очевидного факту: попри тисячні смерті, мільйонні грошові вкладення, попри імперську пиху маленька Ічкерія продовжує лишатися непідкореною. Що наяву демонструє слабкість російської імперії. Тому мені залишається погодитися з відомим російським публіцистом Алєксандром Ціпком:” ...Война в Чечне – это свидетельство абсолютной неподготовленности новой элиты к руководству Россией как многонациональной страной”.

Алєксандр Ціпко. Чечня на переломе эпох. „Литературная газета”, № 32-33, 11-17 серпня 2004, ст. 3.

Зверніть увагу – мова йде не лише про невміння керувати з Москви маленькою Чечнею, а й всією Росією.

Такий відомий політик, як мер Москви Юрій Лужков, -- і відомий саме про центристськими, промосковськими, проімперськими діями і словами – не один раз заявляв про необхідність надання Чечні незалежності, правда, обставленої „санітарними кордонами”. Це, як свідчить досвід Куби, радянської Росії, також обставлених свого часу такими кордонами, не допомагає. А в інтерв’ю Федеральному агентству новин Юрій Лужков заявив:” Війна проти Чечні буде, безумовно, програна” – це сказано 10 грудня 1999 року. Погодьтеся, смілива заява для людини, так наближеної до Кремля. Сміливість такого порядку може базуватися лише на фактах впевненості.

Юрій Лужков – хазяїн кремлівської округи // Обличчя влади. Російська політична еліта. Київ, „Наукова думка”, 2002, ст.. 207

А чи є у Росії Росія?

„Вставай же Русь! Уж близок час! Вставай, Христовой службы ради! Уж не пора ль, перекрестясь, Ударить в колокол в Царьграде?” Фйодор Тютчєв.

Ми не знаємо Росії – це, може, і закономірно для нас, громадян суверенної держави. Щоправда, ми настільки болісно були припаяні смертями, Соловками і Сибіром, кров’ю і потом, що таки мусимо її знати. Хоча б з огляду на історію і на сусідство – якось незатишно жити, якщо ти не знаєш що собою твій сусід являє, що від нього можна чекати. А з другого боку, і це вдало підмітив поет Дмитро Павличко – для українців нема ніякої загадки „російської душі”. То вона є загадкою тільки для Заходу. Тому нас і не дивує, що „Солженіцин плаче за тюрмою, де він сидів, обгризений вошвою”, що „Ти розвалив найкращу на землі Імперію”, -- говорять Горбачову”... Дмитро Павличко. Ностальгія// Ялівець. Поезії. Київ. „Веселка”, 2004, стор. 326.

Нас не дивують і заяви російських поетів, скажімо, про те, як „кровоточит отрезанный Крым – указательный палец России”. Палець указує той для Росії куди? Таки на Константинополь, захопити який мріяв навіть великий гуманіст Достоєвський – що вже казати про Жириновського, який хоче, щоб російські солдати мили чоботи в Індійському океані...

«Русские в странном обольщении утверждали, что они «И восточный и западный народ», -- соединяет «и Европу и Азию в себе» , не замечая вовсе того, что скорее они и не западный, и не восточный народ, ибо что же они принесли Азии, и какую роль сыграли в Европе? На Востоке они ободрали и споили бурят, черемисов, киргиз-кайсаков, ободрав Армению и Грузию, запретив даже (сам слушал обедню) слушать свою православную обедню по-грузински… В Европе явились как Герцен и Бакунин и «внесли социализм» , которого вот именно не хватало в Европе. Между Европой и Азией мы явились именно «Межеумками», т.е., именно нигилистами, не понимая ни Европы, ни Азии. Только пьянство, муть и грязь внесли. Страхов мне говорил с печалью и отчасти с восхищением:» Европейцы, видя во множестве у себя русских туристов, поражаются талантливостью русских и утончённым их развратом «. Вот это – так. Но принесли ли семью? Добрые начала нравов? Трудоспособность? Ни-ни. Теперь, Господи, как страшно сказать… Тогда мы «и не восточный, и не западный народ», а просто ерунда, -- ерунда с художеством…»

Васілій Розанов. Апокалипсис нашого времени. М, 1990, ст..ст.36-37.

Ці гіркі слова ( „Господи, как страшно сказать...”) мовлені видатним російським мислителем Васілієм Розановим, якого, схоже, Росія й зараз читати не хоче, хоча й видала великими тиражами. Не хоче, бо не пасує він до сьогоднішнього ново імперського курсу російської політичної еліти. А курс той незмінний – до імперії, чи звалася б вона ліберальною, як хоче Чубайс, чи „цивілізаторською”, як хоче Дугін, -- ми, українці, знаємо: як ведмедя не назви, а він ні кігтів, ні шерсті не позбудеться... Природа його така... Або, коли згадати недавню фразу президента Росії Владіміра Путіна, „товарищ волк знает кого кушать”... Та чи такий „товаріщ” Україні товариш?!

У Росії йде дискусія – як зберегти російськість у так званій федерації? Є державні утворення якутів і чукчів, татар і башкир, тувинців і марійців, нема тільки власне російської держави. У складі Російської Федерації нема Російської автономної республіки! А для чого? „Где русский – там и Россия»? Тож і дискутують учені російські мужі.

І більшість сходяться до думки, що виділити Росію із Російської Федерації – це означає погубити її. Хоча є і оригінальні пропозиції:” Я уверен, -- пише в книзі „Каким будет новый центр России. Приволжье – сердце державы белого Царя» Максим Шевченко, керівник Центру стратегічних досліджень релігії і політики сучасного світу, -- что было бы целесообразно упразднить ряд поволжских субьектов Федерации как области и обьединить их, например, в Русскую Поволжскую национальную республику в составе РФ. Причем сделать это таким образом, чтобы границы этого образования включали в себя Оренбургскую область, отсекая Татарстан и Башкортостан от государственных границ Российской Федерации”.

Максим Шевченко. Поволжье – сердце России // А.В.Горохов. Каким будет новый центр России. Приволжье – сердце державы Белого Царя. М, «Восток – Запад», 2006, стор. 30.

Ну, останнє застереження зрозуміле – у двох згаданих республіках дуже сильні відцентрові, самостійницькі позиції, які проводяться практично на рівні правлячих еліт.

Росія без імперії існувати не може! Росія можлива лише як імперія! А імперій мирних не буває.

Висновки для нас, українців, або Що нам робити з Росією? «Есть два типа в народе. В одном преобладает Русь, а в другом – Чудь и Меря (…) Народ сам сказал про себя:» Из нас, как из древа, -- и дубина, и икона»,-- в зависимости от обстоятельств, от того, кто это древо обрабатывает: Сергий Радонежский или Емелька Пугачёв».

Іван Бунін. Окаянные дни. М., 1991, стор. 108-109..

З цього треба нам і виходити – виявляти оту „Русь” у Росії і всіляко з нею дружити. Шукати у них ознаки „наших”, шукати отой відгомін Києва і києвоцентризму, який є в Росії. Яскравий тому приклад – три єпархії Української Православної Церкви Київського патріархату в Росії. Так, вони моляться не українською, але за „господина и отца нашого Филарета, Патриарха Киевского и всея Руси”, бо переконані – саме з Києва прийшло до них світло Христової істини. Як і в тому переконані, що Московська патріархія – червона, бо утворена 1943 року НКВД за наказом Сталіна і ніякого стосунку не має до тихоновської церкви, розгромленої тими ж сталіністами, які погромили і українську автокефальну православну церкву.

У Ногінську під Москвою московська церква за допомогою омону штурмом взяла Благовіщенський собор Київського патріархату і розгромила дівчачу гімназію, благодійну їдальню, притулок для бомжів, монастир, а архієпископу Адріану навіть зламали руку. І що ж? У тому захопленому соборі служить якийсь піп -- п’яниця, туди мало хто ходить, а наша церква перебралася в покинуті казарми і наново створила і храм, і монастир, у якому 300 ченців (як правило, із недавніх московських кандидатів та докторів наук, всіх тих інтелігентів московських, які не витримали гайдарівсько-чубайсівської економіки), і їдальню. То невже ж ми, українці, маємо кинути оцих росіян, які пішли до нашої церкви?! А ще ж є парафії у Владивостоку, Іркутській, Курській, Воронезькій областях...

«Смотрел на Владимир с низкого берега Клязьмы , -- писав соратник Твардовського по журналу „Новий мир” Владімір Лакшин у своєму щоденнику 1970 року, -- и вдруг увидел – да это Киев и днепровские откосы и золотые главы соборов в зелени садов! Князь, пришелец из Києва, пытался воссоздать здесь, на сетере, свою южную столицу. И вишня владимирская, которая сей час вся в цвіту, привезена сюда из Киева в память родных мест Андреем Боголюбским” . Владімір Лакшин. „Дневник 1970 года”. Журнал „Дружба народов”, №9/2004, стор. 110.

«А.Зиновьев на вопрос «Осталось ли в русском народе что-то сугубо национальное?» ответил утвердительно и привёл много примеров:» Веками отработанная способность унижаться и унижать других, способность приспособляться к мнению других, способность угождать и требовать того же от других». Ігор Шафарєвіч. «Феномен эмиграции» в кн. «Русский рубеж. По станицам «Литературной России». М. «Художественная литература», 1991, ст. 55.

Ми, як дійсно старші брати, повинні навіть зрозуміти імперську ностальгію росіян, щоправда, пильно слідкуючи, щоб вона не переходила в конкретні політичні дії. А щодо імперії – будьмо милосердними до братів наших менших, росіян: вони так довго звикли жити в імперії, що їм важко дишеться на свободі. Та й свободи вони ж іще не бачили.

«Нет ничего странного в том, что испытывается ностальгия по Империи. В точности так же можно сожалеть о мягкости света, который некогда излучали лампы на масле, о былом великолепии парусного флота, о прелестной, но уже не существующей возможности проехаться в экипаже. Но ведь не бывает политики, которая идёт вразрез с реальностью…» -- так говорив в одному зі своїх виступів 1960 року легендарний французький генерал де Ґолль. Франція пережила свої імперіальні болячки – невже Росія не зможе?

М. Арзаканян. Де Голль и голлисты на пути к власти. «Высшая школа», М. 1990, ст. 185

Василь ЧЕПУРНИЙ

Ветерани Прикарпаття готові вдатись до акцій громадської непокор

  • 25.02.13, 11:32
Про це заявили
члени двох найпотужніших ветеранських
об’єднань регіону - організації
“Ветеранів 38-ї армії (корпусу)” та
Івано-франківської міської спілки
ветеранів Афганістану. Завтра о 13-й
годині вони проведуть мітинг та публічно
висловлять своє обурення та негативне
ставлення до реформ, які відбуваються
зараз у Збройних Силах України та в
цілому в державі. Зокрема, ветерани
протестують проти можливого закриття
військової поліклініки гарнізону, яка
є єдиним лікувальним закладом, який
обслуговує захисників Вітчизни.


  • За часів
    незалежності України нас і діючих
    військовослужбовців ЗСУ позбавили
    багатьох соціальних гарантій, - наголосив
    керівник Івано-франківської міської
    спілки ветеранів Афганістану Віктор
    Омелько. - Тепер на черзі позбавлення
    нас права на якісне і професійне
    лікування. Ми просто не можемо цього
    допустити.

  • Ми готові
    відстоювати поліклініку всіма доступними
    нам законними методами, зазначив голова
    організації “Ветеранів 38-ї армії
    (корпусу)” полковник Володимир Мойсеєнко.

Нагадаємо, що
свого часу в Івано-Франківській області
було знищено потужний військовий
госпіталь. Сумнівну оборудку з продажем
його споруд тривалий час розслідувала
прокуратура України. Обіцянки влади
створити на Прикарпатті госпіталь для
ветеранів та військових пенсіонерів
так і не виконанні. На сьогодні
Івано-Франківська область є єдиною в
Україні, яка не має подібного лікувального
закладу, хоча тут проживає понад 14
тисяч(!) ветеранів та військових
пенсіонерів.

Підполковник
Тарас Грень.

Західний
регіональний медіа-центр

Міністерства
оборони України.

под водой...

Фотограф Elena Kalis, проживает в Нассау Багамы.
Большинство ее фотографий это подводная съемка людей под водой. Она экспериментирует и пытается остановить и запечатлеть на плоскости движение рук, ног, взгляд, выражение лица... И в завершении к композиции фотографии дополняет их движением от ткани одежды, цветов и даже движение волн и воздушных пузырей.
Зачастую Елена фотографирует детей, возможно чтоб придать еще больше воздушности, очарования и наивности ее ангельским и неземным образам.




82%, 9 голосов

9%, 1 голос

9%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Король Артур – сарматский воин!

Король Артур – сарматский воин!

Елена Любимова, 12 июля 2010

Славяно-Арии в давние времена проживали на территории туманного Альбиона и оказали определяющее влияние на культуру и обычаи тамошнего народа. В последние годы это вынуждены были признать и историки Соединённого Королевства... 



В 2004 году Голливуд выпустил в мир новую версию истории о всемирно известном короле Артуре – главном герое древнего британского эпоса, легендарном вожде бриттов, который разгромил завоевателей-саксов в V веке н.э. Версия Антуана Фукуа, режиссёра фильма «
Король Артур», потрясла зрителей неожиданной трактовкой канонического сюжета.

В фильме король Артур и рыцари Круглого стола состоят на службе у Рима и являются неким спецназом, охраняющим самые западные границы римской Империи в провинции Британия от набегов саксов. Наиболее же шокирующей деталью в сюжете фильма явилось происхождение знаменитых рыцарей. Они оказались «варварами» – сарматами из степей Северного Причерноморья.

Наверное, не стоит говорить, что такая крамольная интерпретация всем привычных исконно британских событий была воспринята на Западе, да и в России с негодованием. Критики поместили фильм в разряд «клюквы», наравне с псевдоисторическим «Гладиатором». Их реакцию вполне можно понять. С детства ведь все воспитывались на том, что король Артур и его рыцари Круглого стола, волшебник Мерлин и Владычица Озера являются аборигенами туманного Альбиона и исключительной собственностью британской истории. Кажется, что нет ничего более английского, а для более просвещённой публики – кельтского, чем легенды о загадочном городе Камелоте и волшебном мече Экскалибуре.

А что же мы видим в фильме? Сплошное издевательство над «священными» символами Британии. Благородные английские рыцари носят «варварское» сарматское военное облачение, исповедуют свою «варварскую» веру и не менее «варварским» образом выкрикивают перед атакой свой боевой клич «РУ-У-У-С!»

Есть от чего прийти в недоумённое раздражение.

Однако, отрешившись от эмоций, негодующие критики всё-таки вынуждены были признать, что реальных, документальных подтверждений существования короля Артура нет. Сведения о нём не сохранились ни в государственных указах, ни в прижизненных хрониках или частных письмах. Впрочем, о многих событиях тех «тёмных» столетий до нас дошли лишь разрозненные слухи, записанные с чужих слов многие века спустя. Вот и артуровская история в том виде, в котором мы её знаем, была окончательно оформлена в 1139 г. (более чем через 500 лет после предполагаемых событий), когда епископ Гальфрид Монмутский завершил «Историю королей Британии» в двенадцати томах, два из которых были посвящены Артуру. Именно там он впервые был назван королём.

Несмотря на то, что для подавляющего большинства британцев мысль о том, что легенды о короле Артуре имеют своей основой мифы сарматских племён из Северного Причерноморья, является почти святотатственной, именно английские историки опровергли традиционную версию.

В 2000 году в Нью-Йорке и Лондоне была опубликована книга Скотта Литтлтона и Линды Мэлко (L. Malcor and S. Littleton) «Из Скифии в Камелот: основательный пересмотр легенд о короле Артуре рыцарях Круглого Стола и Святом Граале» (From Scythia to Camelot: Radical Reassessment of the Legends of King Arthur, the Knights of the Round Table and the Holy Grail). Книга вызвала настоящий фурор. Авторы исследовали параллели между легендарными эпосами древних британцев и нартов, которых исследователи возводят к древним обитателям Причерноморских степей: скифам, сарматам и аланам, и убедительно доказали скифо-сарматскую основу большинства основных элементов артуровского цикла.

Например, одним из ключевых элементов артурианы является культ меча: Артур извлекает его из камня, и поэтому признаётся полноправным королём Британии; меч ему дарит Владычица озера и затем снова получает его обратно, и т.д. Известно, что аланы поклонялись богу войны в виде меча, водружённого в землю, а меч Батраза, главного героя нартского эпоса, после смерти бросают в море, и его подхватывает рука, появляющаяся из волн. Образ короля Артура связан с символом дракона. Именно драконы использовались на штандартах воинственных сарматов и алан в качестве племенного символа.

Но когда сарматские мифы могли проникнуть на территорию Британии?

Ответ на этот вопрос даёт доктор антропологии Кэмбриджского университета и этнограф Говард Рид (Howard Reid). В 2001 году была издана его книга «Король Артур – король-дракон: как кочевник-варвар стал величайшим героем Британии» (Arthur the Dragon King: How a Barbarian Nomad Became Britains Greatest Hero). Он изучил 75 первоисточников и пришёл к выводу, что легенды о короле Артуре, королеве Гвинерве, волшебнике Мерлине, рыцарях Круглого стола восходят к истории сарматов, проживавших в степях Северного Причерноморья. Рид обратил внимание на хранящиеся в петербургском Эрмитаже предметы с изображениями драконов; эти предметы были найдены в могилах воинов-кочевников Сибири и датируются 500 г. до н.э. Драконы, аналогичные сарматским, отмечены в иллюстрированной ирландской рукописи, написанной около 800 года. К слову сказать, Британская конница и сегодня называется драгунами (dragoons).

Рид утверждает, что первые отряды высокорослых, светловолосых всадников, защищённых металлическими доспехами, под знамёнами с изображением драконов появились в римской армии на территории Британии в 175 г. Тогда около 5500 сарматов-наёмников прибыли на остров. Именно они и их потомки дали основу легенде об Артуре.

Известно, что ни кельты, ни бритты не имели профессиональной кавалерии, а сарматы имели. Ещё в I веке нашей эры Плутарх красочно описывал тяжеловооружённую конницу, так называемых катафрактов, которые составляли ядро сарматских всадников: «...сами в шлемах и латах из маркианской, ослепительно сверкающей стали, кони же их в латах медных и железных».

Византийский энциклопедический словарь X века весьма подробно описывал боевую мощь катафрактариев. Ничего подобного не имели ни римляне, ни автохтонные племена туманного Альбиона в V, VI или даже в VII веках нашей эры. Катафракты не были известны в Европе до прихода туда восточных «варваров», а это означает очередное потрясение для поклонников рыцарских романов – истоки средневекового европейского рыцарства следует искать на востоке, в степях Северного Причерноморья.

Рид предполагает, что прототипом короля Артура мог быть вождь (король) алан (rex alanorum) Эохар (Eothar) или Гоар, который жил в V веке и был союзником римлян в Галлии в течение 40 лет. Кстати, автор примечает, что слово «алан», возможно, происходит от слова «арий» , которое означало «благородный» и которому сегодня придаётся некий расовый стереотип, удивительным образом совпадающий с описанием древних аланов, как высоких, статных блондинов со свирепыми голубыми или зелёными глазами.

К тому времени, когда римляне постепенно оставляли свои владения, сарматы (аланы) уже превратились во влиятельных землевладельцев, полностью сохранив при этом своё военное положение и влияние, сохраняя свою славу наилучшей кавалерии в мире. Сармато-аланы занимали высокое положение в Европе у власти вплоть до XII века. Среди них было много епископов и даже один святой по имени Алан. Это же имя носили многие благородные европейские фамилии. По крайней мере, до начала X века нашей эры графы Бретани назывались Alanus. Кстати говоря, Вильгельм Завоеватель, тот, который в XI веке завоевал Британию, утверждал, что его мать-бретонка вела своё происхождение от короля Артура, и пригласил бретонского графа Алана Рыжего (Alan the Red) возглавить его конницу в битве при Гастингсе, где сражались многие высокопоставленные вельможи, которые тоже носили имя Алан.

Французский историк Бернард Бахрах написал книгу «История Алан на Западе», в которой доказывал, что возникновением средневекового рыцарства Запад обязан, прежде всего, скифо-сарматам, роль которых в завоевании Европы в «тёмные» века игнорируется современными учёными, несмотря на то, что они длительное время проживали на территории современной Франции, вторглись в Италию, вместе с вандалами вошли в Испанию и покорили Африку. В книге он отмечает, что «…высшие круги средневекового общества рассматривали конную охоту с преследованием зверя, как главный вид спорта. Охота такого рода была частью жизни алан во времена их кочевья, и, возможно, став землевладельцами в период раннего средневековья в Европе, они продолжали охотиться на оленей и волков скорее ради удовольствия, чем для добычи пищи, как это было раньше».

Стоит вспомнить, что и по сей день традиционной забавой английских аристократов является охота на лис.

На основе вышеприведённых аргументов серьёзных европейских учёных можно сделать однозначный вывод, который эти учёные сами сделать постеснялись, в силу политической ангажированности исторической науки. Этот вывод звучит очень просто: знаменитый английский король Артур был славянином – воином-сарматом, а вся Европа в древности говорила на русском языке и была заселена славянами, которые пришли туда из Южной Сибири после наступления похолодания.

Источник:
Пища Ра

Если хочется изменить?(отнеситесь с юмором)))

Если хочется изменить?

Бывает так: ты любишь своего парня, у вас все хорошо, но вот предательское тело упорно тянет на сторону... Что же делать?

Что делать, если хочется ему изменить? Логичный ответ, казалось бы, - изменить и благополучно расстаться. Лучше даже в обратной последовательности. Но если все сложнее: изменить хочется, но... ты его любишь.

Что же делать?

1. Бывает, что ты любишь своего молодого человека, но вдруг появился другой...

Он не такой добрый, милый, умный и понимающий, но почему-то тебя к нему влечет на физическом уровне. И ты мучаешься вопросом: ну что если разочек переспать с этим, привлекательным? Ведь любимый ничего не узнает...

В этом случае измена – не самое лучшее решение, ведь потом тебе будет мучительно стыдно за обман, и это разрушит твои отношения с любимым. Но и ничего не делать – не вариант. В такой ситуации лучше прекратить отношения с привлекательным кандидатом на роль любовника. Прекратить! Совсем.

А потом пойти к психологу или на тренинг по социальным ролевым играм. Там ты сможешь прожить эту ситуацию с изменой, не проживая ее в реальной жизни. Однако ты прочувствуешь все эмоции, которые ты хотела получить. Не факт, что они тебе понравятся, однако современное направление психологии – гештальт-терапия – утверждает, что незавершенные ситуации нужно психологически доводить до конца.

2. Не хочешь идти к врачу или незнакомым людям...

Ладно. Поиграй со своим любимым в эту игру. Пусть он на несколько дней воплотит самый привлекательный твой секс-сценарий, именно то, что нравится тебе в потенциальном любовнике. Только не говори, что ему, допустим, придется сыграть общего приятеля Сашу! Обидится и приревнует.

Но если, например, в этом Саше тебе нравится суровость и мужественность, то пускай твой любимый недельку поиграет с тобой в то, что он – агент ЦРУ, который должен выйти с тобой на контакт. Можешь для обострения ситуации пожить эту неделю у подруги, встречаясь с любимым только по вечерам. Заодно это отлично укрепит ваши отношения – ведь ничто так не сближает, как совместные занятия глупостями!

3. А если тебе просто хочется ему изменить – хоть с кем-нибудь?

Это, скорее всего, означает, что ты, так сказать, не нагулялась – то есть, тебе хочется нового сексуального опыта. Ну что ж... Соблазни свою подружку. А что – это действительно очень ново! К тому же такой опыт трудно воспринимать как измену – все-таки твоя подруга женщина... Да и подозрений не возникнет, она радостно подтвердит в случае чего: да, твоя жена у меня, пьем чай и веселимся.

В конце концов, если ты так уж настроена ничего не скрыть от любимого, расскажи ему об этом! И займись любовью с подругой прямо у него на глазах.

Российские мифы об Украине или FAQ для sensored (1 частина)

Государство и народ

1 «Украинская Республика…»
Современное украинское государство официально именуется не "Республика Украина" и не "Украинская Республика", а просто "Украина".

http://meget.kiev.ua/pg.php?i=129

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96-%E2%F0

2 «Украина – член СНГ».
Украина является одним из государств-учредителей СНГ и участником деятельности СНГ, но украинский парламент не стал ратифицировать Устав СНГ и, таким образом, Украина не является членом СНГ, несмотря на то, что президент Леонид Кучма одно время возглавлял Совет глав государств СНГ.

3 «Жёлто-блакитный флаг, цвета которого позаимствовал Мазепа у шведов, и тризуб, выдуманные украинскими националистами в ХХ веке…»
Государственные символы Украины - флаг и герб - не были изобретены в 20 веке. Впервые жёлто-синее знамя было поднято на львовской ратуше в 1848 г. Золотой лев на синем фоне был гербом Львова, одно время столицы последнего из независимых русских княжеств Юго-Западной Руси – Галицко-Волынской державы. Под сине-жёлтыми стягами киевские и львовские полки в 1410 г. принимали участие в знаменитой Грюнвальдской битве вместе с белорусами, поляками, чехами, литовцами и татарами. Сине-жёлтые знамёна изображены на картине “Запорожцы пишут письмо турецкому султану” И. Репина, консультантом которого был Д. Яворницкий, и на знаменитом полотне М. Ивасюка "Въезд Богдана Хмельницкого в Киев в 1649 году”. Точный цвет полос украинского государственного флага (верхняя – синяя, нижняя – жёлтая; часто расшифровывается как синее небо над полем спелой пшеницы) чётко не регламентирован, поэтому можно встретить украинские флаги с синим цветом разной насыщенности – от голубого (укр. блакитний) до тёмно-синего, в среднем примерно соответствуя цвету синей полосы на российском или французском флагах.

Основной элемент украинского герба представляет собой стилизованный личный герб (тамгу) князя Владимира Великого. Происхождение и смысл его туманны, одна из версий - изображение пикирующего сокола, сложившего крылья. По Конституции, кроме существующего Малого Государственного герба Украины (жёлтая княжеская эмблема Владимира Великого на синем геральдическом щите), должен быть ещё разработан и Большой Государственный герб Украины, состоящий из расположенного в центре малого герба, который поддерживается щитоносителями – галицким львом и запорожским казаком – и окружён декоративными элементами, но к моменту написания этого текста даже проект такого герба утверждён не был. Встречающиеся изображения являются только предлагаемыми вариантами.

4 «На Украине, то есть «на окраине Руси»…»
«Название «Украина» было искусственно навязано Малороссии в ХХ веке…»
Название "Украина" не означает "окраина" уже потому, что такого нарицательного слова ("украина") в современных русском и украинском языках нет. Точный смысл слова "украина", встречающегося в старорусских текстах, неясен - иногда его можно трактовать и как "окраина", но иногда из контекста очевидно, что речь идёт просто о какой-то территории, княжестве, уделе. В Словаре живого великорусского языка В. Даля встречается слово «укрина» в значении «окраина» (в современном русском языке его уже нет), а в Словаре украинского языка Гринченко (современника и коллеги Даля) есть только слово «україна» с пометкой «устаревшее» в значении «страна, земля». В современном украинском языке «страна» будет «країна», «окраина» - «окрїна».

Примечание: Украинская буква «ї» обычно читается как русское «йи».

Названия «Малая Русь», «Малороссия» являются книжными, калькой с греческого; в народе юго-западные земли бывшей Киевской Руси вплоть до XVIII-XIX века (на западной Украине – вплоть до начала XX в.) продолжали звать «Русью», а свой народ – «руськими», «русинами» (население Беларуси и России именовали иначе – например, «литвинами» и «москалями» соответственно). Название «Украина» встречается в отношении разных земель, в казацкую эпоху закрепляется за областью, находившейся под властью Запорожской Сечи и постепенно распространяется на все нынешние центральные и северо-восточные регионы страны. Вслед за географическим названием появляется и новое самоназвание народа, населяющего эти земли – «украинцы».

Выражение «на Украине» не было единственным вариантом как в украинском, так и в русском языках. В русской литературе уже у А. Герцена можно встретить вариант «в Украине», в украинской такое выражение соседствует с традиционным «на Украине» в стихах Т. Шевченко. В старину обычными выражениями были «на Руси», «на Литве», «на Украине» – обычно когда речь шла не о соответствующих государствах, а о землях, территориях. Сейчас выражение «на Литве» исчезло совершенно; говорят «на Руси», но когда речь о древнерусском государстве – «в Киевской Руси, в древней Руси». «На Украине» по-прежнему преобладает в русском языке России, хотя филологи уже признают и норму «в Украине» (последнее издание справочника по правописанию Д.Э. Розенталя); в самой Украине сейчас в основном предпочитают использовать выражение «в Украине» как в русском, так и в украинском языках. В официальном употреблении выражение «в Украине» является единственным вариантом в Украине и одним из допустимых вариантов в России http://korrespondent.net/world/212601

5 «На Украине считают виноватыми в Голодоморе русских и Россию, которая должна заплатить за это…»
Закон о Голодоморе не возлагает вину за него на Россию, русский или российский народы. Виновником назван тоталитарный репрессивный сталинский режим. Единственным упоминанием России в Законе является выражением благодарности Российской Федерации, наряду с другими странами подержавшей резолюцию Генассамблеи ООН, посвящённую памяти жертв Голодомора. Никаких претензий к России в этом законе и любом другом официальном документе Украины не выдвигается.
http://www.ukremb.ru/files/reliz_golodomor_1.doc

6 «А страдали в Голодомор, как считают на Украине, исключительно украинцы…»
Закон о Голодоморе называет его жертвами не исключительно этнических украинцев, а граждан тогдашней Украины всех национальностей. В соответствии с Конституцией Украины под словами «украинский народ» во всех законодательных актах Украины подразумеваются все граждане Украины всех национальностей. Этнические украинцы в законах Украины именуются «украинской нацией». Кроме того, Закон о Голодоморе признаёт жертвы других народов бывшего СССР, пострадавших от Голодомора, и выражает им сочувствие, но, поскольку принят в пределах юрисдикции Украины, не распространяет своё действие на народы других стран – бывших республик СССР.
http://www.ukremb.ru/files/reliz_golodomor_1.doc

7 «Конституция Украины запрещает вступление в военные блоки…»
В Конституции Украины нет и никогда не было положения о внеблоковом статусе страны. В Декларации о суверенитете Украины, принятом Верховным Советом УССР, было выражено намерение в будущем обрести такой статус, но в той же декларации было выражено и намерение подписать новый союзный договор. Принятый Верховной Радой Украины 24 августа 1991 г. Акт провозглашения независимости Украины основывается на этой декларации, но уже не содержит никаких упоминаний ни о внеблоковом статусе Украины, ни о вхождении её в обновлённый СССР. Конституция Украины в преамбуле ссылается на этот Акт, который получил всенародное одобрение на референдуме 1 декабря 1991 г. Декларация о суверенитете на референдум не выносилась.
http://meget.kiev.ua/pg.php?i=129
http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1427-12
http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=55-12

8 «Как только Украина вступит в НАТО, на её территории появятся иностранные военные базы…»
Ст. 17 Конституции Украины запрещает размещение на её территории иностранных военных баз (для Черноморского флота РФ сделано временное исключение, до окончания срока действия соответствующего договора согласно Переходным положениям Конституции, п. 14). Изменить эту статью Конституции крайне сложно, значительно сложнее, чем ратифицировать или денонсировать какой угодно международный договор; фактически в реалиях современной Украины невозможно.
http://meget.kiev.ua/pg.php?i=129

9 «Из сорока пяти миллионов человек по официальной переписи только семнадцать миллионов русских. Есть регионы, где целиком только русское население проживает, скажем, в Крыму. Девяносто процентов - это русские» © В.В. Путин

Ни в одном регионе Украины, кроме Крыма и Севастополя, русские не составляют большинства населения. Всего в Украине живёт около 8.300.000 этнических русских – 17% от населения; в Крыму – около 59% населения, в Севастополе – около 72%.
http://ukrcensus.gov.ua/rus/results/general/nationality

10 «РФ, как единственный правопреемник СССР…»
Правопреемниками СССР стали все 12 стран, составляющих ныне СНГ:
http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=997_189
Единственное, в чём РФ стала исключительным правопреемником СССР - место СССР в ООН. Сделано это было с согласия и по просьбе всех стран СНГ. Украина и Беларусь тоже унаследовали места в ООН - УССР и БССР соответственно, остальные страны СНГ вступали в ООН в общем порядке, причём три указанные страны обязались им в этом содействовать:
http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=997_217
http://www.un.org/russian/basic/members.htm

Кроме того, Украина, Беларусь и Казахстан согласились передать РФ ядерное оружие бывшего СССР, находившееся на их территориях, для последующей его ликвидации, а до тех пор сохранить единое командование Объединённых стратегических ВС
http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=998_086

Во всём прочем статусы РФ и остальных республик бывшего СССР (кроме стран Балтии) после ликвидации СССР были абсолютно одинаковы. Впоследствии все страны бывшего СССР, кроме Украины, согласились на «нулевой вариант» по долгам и активам бывшего СССР – Россия выплачивает все долги, но получает всю заграничную собственность бывшего СССР и активы союзного значения. Украина тоже подписала это соглашение, но Верховная Рада отказывается его ратифицировать без проведения внешнего аудита собственности бывшего СССР, на что не соглашается Россия. В результате Россия до сих пор стала не собственником, а только распорядителем заграничной собственности бывшего СССР, поскольку Украина оспаривает право на часть этой собственности – естественно, с учётом обслуживания и выплаты Россией украинской части внешнего долга СССР.

11 «Если Украина будет настаивать на выводе Черноморского флота и вступлении в НАТО, то Россия может расторгнуть Большой Договор и тогда Крым и Севастополь снова станут российскими».
Признание РФ границ Украины не связано с пребыванием ЧФ РФ в Севастополе. Эти границы признаются не только в "Большом Договоре", но и во многих других двусторонних и многосторонних соглашениях между Украиной и РФ, начиная с Соглашения об образовании СНГ http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=997_077 и заканчивая Договором о границе http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=643_157

12 «Нет никаких юридических документов, подтверждающих принадлежность Севастополя Украине».
Украинский статус Севастополя был впервые закреплён в Конституции УССР 1978 г. (в Конституции РСФСР 1977 г. Севастополь не упоминается) и подтверждён многочисленными договорами, а в 1993 его принадлежность Украине подтвердил СБ ООН, осудив постановление парламента РФ о российском статусе Севастополя.
http://www.un.org/russian/Docs/journal/asp/ws.asp?m=S/26118

13 «В Беловежской Пуще три человека самовольно разрушили Советский Союз, вопреки воле своих народов».
Президент Украины Л. Кравчук вывел Украину из состава СССР, основываясь на результатах Всеукраинского референдума от 1 декабря 1991 г. Во всех регионах Украины, в т.ч. и в Крыму, абсолютное большинство проголосовавших одобрили Акт о провозглашении независимости Украины – в целом по стране 90% принявших участие в референдуме (76% от общего числа имевших право голоса)
История

14 «Они теперь называют наших русских князей «украинскими»!!!»
Владимира Мономаха, Ярослава Мудрого и прочих древнерусских правителей в равной степени можно считать как русскими, так и украинскими князьями - в конце концов, Русь того времени была Киевской. В русском языке просто нет различия между понятиями "древнерусский" и "современный русский" - они оба обозначаются словом "русский"; в украинском языке такое различие существует ("руський" и "російський" соответственно). Если стремиться к точности выражений, то их следует именовать древнерусскими, но если их называть "русскими", то с тем же правом их можно называть и "украинскими".

Джерело: http://forum.milua.org/viewtopic.php?t=5624

 


Для удобства пользования сайтом используются Cookies. Подробнее в политике конфиденциальности