Відповідь Кирилу Александрову на статтю "Бандера: постскриптум "москальского" историка".

"Понять и простить - совершенно разные вещи: понять можно без желания изучаемого объекта, а простить без просьбы о прощении нельзя! Провина есть осознание  своего поступка плохим, а если кто-либо уверен в правильности своих действий и ни о каком прощении не просит - кто, за что и главное: зачем?!- может его простить? Полная несуразица, а каков запев - такова и песня"  Жорж Дикий

 

Не кожна провокація є на шкоду. Так, матеріали російського історика Кирила Александрова з Санкт-Петербурга про Степана Бандеру підштовхнула до цікавої дискусії у тому числі з участю і наших "рідних" провокаторів. І тоді я подумав, що як учасник трьох перевидань книги письменниці Галини Гордасевич "Степан Бандера: людина і міф" маю право, а можливо, що і зобов'язаний висловити своє бачення цього проблемного етапу української історії, яким є боротьба Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії.

Почну з того, що сам я походжу з сім'ї репресованої у 1951 р. української письменниці Галини Гордасевич, хоча майже до 30 років нічого про це не знав - мама не розповідала, що була в тюрмі, або про своє тогочасне минуле. Якось не до того було. Єдине, що вона старанно збирала всі радянські видання про "буржуазних националистов", де ті паплюжились так брутально, що навіть нерозумній дитині ставало зрозуміло, що щось тут не так. Тільки раз, пригадую, вона побачила, що я гортаю одну з таких книжок без особливого захоплення нею і запитала, що я думаю про зміст книги, на що я байдуже відмахнувся і сказав, що то якась малоцікава писанина про бандитів, на що мама відповіла тільки короткою реплікою: "То не були бандити, а дуже інтелігентні і культурні люди". Все! Більше на цю тему націоналізму, як і тему репресій, тим більше голодоморів - мама мені ніколи нічого не розповідала. Думаю, що оберігала мене від дурниць десь проговоритись і попасти на гачок КДБ, з яким вона мала досить мороки і без мене.

І тепер теж важливе для подальшого розуміння моїх роздумів по темі: я народився, ріс, вчився і працював до 30 років на Донбасі, в м. Донецьку. Тобто з 1961 я поза офіційної комуністичної трактовки жодної іншої дотичної інформації про Бандеру, ОУН чи УПА та взагалі націоналістичну діяльність в Україні не мав і не знав ніц. Повний вакуум. Практично всю інформацію збирав і своє трактування її я робив сам, почавши фактично з "чистого листа" (табула раса).

Але не з мінуса, тобто злої упередженості, що то були "страшні бандити і садисти" у мене також не було, а це ставало позитивом для нормального розуміння теми.

Нарешті найкращим вчителем методології вивчення була наша "чарівна радянська дійсність", яка примушувала усяку мислячу людину задуматись: якщо пишуть і говорять про наше життя яке вона гарне і красиве, а ми на собі відчуваємо зовсім протилежне, то щось тут не так… Питання для кожного ставало вирішити, хто ж бреше: вуха, що чують одне, чи очі, які бачать зовсім інше.

Хто вибрав очі, той швидко навчився читати комуністичну літературу як то кажуть "поміж рядків". Так я, читаючі ті книжечки про буржуазних націоналістів,  свідомо міняв всі плюси на мінуси, і навпаки. Якщо наші відважні чекісти були такі герої і перебороли стільки небезпек, то видно і вороги у них були не згірш за мужністю і силою волі. Але просто поміняти об'єкти ідеалізації також не дає істини, бо вона насправді знаходиться десь посередині між тим, що кажуть одні й другі. Тому я ніколи не стану ідеалізувати Бандеру чи Шухевича, при всій повазі до цих видатних лідерів, як ніколи не зійду до тупої обструкції всіх працівників КДБ і різних "органів" - вони теж не були виключно падлюками, як колись зображувались націоналісти. Потрібно просто відсіяти полову від зерен правди, реальної правди - правди факту, а не домислу. І, на мою думку, носіями цієї правдивої правди (вибачайте за софізм типу "економіка має бути економною") мають бути в першу чергу науковці, зокрема - історики. Вони знають документи, першоджерела і можуть сказати достовірно, як все було.

Тільки є одна проблема, яку висловлює фраза одного деспота: хто контролює минуле - контролює і майбутнє. Тому існують історики правди факту та історики потрібної правди. До останніх, на мою думку, якраз належить не шанований мною гаспадін Кирил Александров. Бо не можу я поважати історика, який не навів жодного документа чи цитати, точніше навів одну-єдину значну  цитату… з промови Власова при тому, що темою його дослідження був Степан Бандера. Абсурд! Всі висновки гаспадіна історика побудовані на тому, що він так вважає! Такий ось суддя: пофік речові докази, покази свідків, документи, коли він інтуїтивно відчуває хто злодій.

Я не буду аналізувати і спростовувати кожен висновок К.Александрова, а зупинюсь на кількох просто для демонстрації "логіки" їх побудови. Цитувати буду мовою оригіналу, тому що ця "гра слів та ідіом" перекладу не підлягає.

"Бандера вступил на путь революционной борьбы против советской власти, будучи воспитанником Австро-Венгерской империи и верным чадом Греко-Католической Церкви. Он равнодушно относился к исторической судьбе Киева, Киево-Печерской Лавре и Православной Церкви."

Цю фразу я б ще доповнив на мові оригіналу таким чином: "Но особенно позорным для Бандеры было его отношение к дзен-буддизму в Бурятии, к которому он был не просто равнодушен, а вообще о нём ничего  не знал. Какое духовное убожество!"

Дурість? Звичайно. А ставити в один ряд місто, будову і віровчення - це розумне поєднання? Звідки К.Александров висмоктав висновок, що Степан Бандера байдуже відносився до історичної долі Києва - столиці його майбутньої Самостійної України!?  І до чого тут його ставлення до Києво-Печерської Лаври, тим більше що значно ближче коло Кремянця є не менш видатна Почаївська Лавра. І звідки у Бандери байдужість як сина греко-католицького священика, який править службу за візантійським обрядом  до церкви, де служба відбувається також за тотожним візантійським обрядом?

Гаспадін історик навіть не знає банальних речей, що Греко-Католицька церква така сама Православна Церква, як і його в Росії, а слово "католицька" вказує тільки на її підпорядкування до Риму, Вселенського престолу Папи Римського, але за обрядом вона не є католицькою. Звідки тоді теза про байдужість Бандери? Є цитата з його статті чи навіть приватного листа? Спогади сучасників? Нічого цього нема, а просто гаспадіну історику так навіялось…

Підемо далі:"Безусловно, Бандера стал последовательным, принципиальным и непримиримым врагом советской власти. Но одновременно же он совершил радикальную и необратимую ошибку, вольно или невольно (скорее, преднамеренно) отождествляя большевиков с русскими. Такой взгляд выглядел ложным, циничным и оскорбительным для бессчетно уничтоженных ленинцами-сталинцами русских крестьян, казаков, священников, дворян..."

В наш час в Іраці знайдеться дуже багато іракців, які ненавидять американців всіх сукупно, не виясняючи, що у США багато мусульман і таких громадян, які виступають за припинення цієї війни. І як не зрозуміти, що це негативне ставлення іракців до американців є найвищою мірою проявом цинізму і образи до пам'яті мільйонів знищених американських індійців…

Погодьтесь, що такі логічні побудови причин і наслідків на історичну тему звучать просто як відповідь студента-недоучки на іспиті: головне - щось казати схоже на правду, а хто там дуже буде дослухатись, що це просто набір загальних фраз і висновків "на тему" і не більше того.

К. Александров приліпив ярлика Бандері - "Такой взгляд выглядел ложным, циничным и оскорбительным…" без жодних документальних доказів, тому що їх просто не існує, бо насправді Бандера декларував свою боротьбу виключно як антикомуністичну, тобто національність тут ніякого значення не мала. Тому було знищено бандерівцями чимало українців - за комуністичну приналежність. Гаспадін рускій історик цього тупо не хоче розуміти і жодним чином не обмовився про антикомуністичну направленість діяльності Бандери, який якраз добре розумів, що "совєцкая власть" є бутафорною ширмою прикриття для комуністичного "безпредела".  А в своїх статтях він і все керівництво ОУН і УПА чітко декларувало, що вони проти ненависті до конкретних націй у тому числі і росіян, бо головним гаслом їх боротьби є "Воля людині, воля народам".

Так хто робить помилки? - "…вольно или невольно (скорее, преднамеренно)…"

Тут можна поставити крапку, бо для розумного сказано досить. Але залишаються ще інші Кирилки, яким треба тлумачити детально, тому продовжу новою цитатою.

"Бесспорно, Бандера страстно и искренне желал свержения советской власти, уничтожившей в границах УССР миллионы людей и морально растлевавшей ложью и лицемерием остальных, точно так же, как и в других республиках бывшего Советского Союза. Вопреки рассуждениям некоторых представителей советского агитпропа, Степан Бандера, конечно, не был ни изменником, ни предателем, а непримиримым и последовательным врагом большевиков, имевшим политическую программу и разветвленную, серьезную организацию, опиравшуюся на поддержку, думаю, устойчивого большинства населения Западной Украины"

Можна подякувати, що нарешті пішов прогрес і з Степана Бандери знято тавро зрадника Батьківщини, бо він ніколи не був громадянином СРСР, але раніше його ким тільки не обзивали і таврували не турбуючись про логіку обвинувачень - хто перевірить? Так круто співробітничав з німцями і розвідкою Абвер, що загримів до їх концтабору - отакі вони злісні вороги у СРСР, що навіть до тюрми "друзів"-нацистів радісно підуть, аби допекти комунякам…

Але оте "думаю" я думаю не є обгрунтованим, тому що треба згадати, що у 1939 році якраз значна більшість Західної України з квітами і синьо-жовтими прапорами зустрічали визволителів з Сходу - війська Червоної Армії, які в спілці з німецьким Вермахтом знищили Польську державу. До 90 відсотків українського населення раділи цій події, у тому числі і значна частина націоналістів, мрія яких була Соборна, тобто - єдина, Самостійна Українська Держава. Образ такої декларувала радянська пропаганда у вже існуючій Українській Радянській Соціалістичній Республіці, що зараз нарешті об'єднала всі українські землі в одній державі.

Тому наголошую особливо для усіх: жодного! Жодного супротиву з боку українських націоналістів у 1939 році Червоній Армії не було! Як не було розгалуженої системи опору з бункерами та криївками. Була тільки віра в добро у одних і сумніви у інших, але не було збройного опору, що постав грізною силою у 1944 році по всій Західній Україні, коли вже дійсно націоналісти мали: "…политическую программу и разветвленную, серьезную организацию, опиравшуюся на поддержку, думаю, устойчивого большинства населения Западной Украины."

Чому так сталось? Тому, що пропаганда - одне, а реальність - інше. Якою була реальність радянської влади і комуністичного панування на Західній Україні всього один з половиною рік найкраще говорить відповідна ненависть місцевого українського населення до всього радянського. І цю ненависть не Бандера з націоналістами навіяв народу - ось що важливо. Тобто весь терор проти комуністів і радянської влади 1944-1954 років зростила або точніше - спровокувала сама радянська влада.

Наступна цитата така: "Но вместе с тем руководитель ОУН-Б видел грядущее соборное Украинское государство в строгом соответствии с представлениями, десятилетиями формировавшимися о нем исключительно у небольшой группы украинофильствующей интеллигенции в "украинском Пьемонте" Австро-Венгерской империи. А не в соответствии с представлениями об Украине, складывавшимися столетиями, например, у населения и интеллигенции на Киевщине и Полтавщине. И если "галицийский" и "малороссийский" образы не совпадали, то в случае политического успеха безжалостного искоренения последнего Бандера добивался бы столь же страстно, как и ненавистной ему сталинщины."

Знову перед нами цікаве маніпулювання і абсолютне не співвідносне протиставлення "десятилетиями формировавшимися" до "складывавшимися столетиями" і ще більш абсурдний висновок про можливу нищівну диктатуру Бандери у гіпотетичному випадку керманича України. Де якісь свідчення тому в промовах, листах, статтях Бандери? Нема. Все це домисли гаспадіна історика, але всі вони чомусь зі знаком мінус, але не плюс. У тому вся проблема, чому українці не люблять москалів: бо як той множить два по два, то для Росії у нього виходить 9, а для України як 0, то ще добре, а то ми все й винні їм постійно.

А якщо говорити по суті питання, то Австро-Угорщина, до якої з певною зневагою ставиться К.Алексеев, була передовою європейською державою! І світогляд своїм підданим вона давала відповідний європейський! Так само і Польща була європейською державою з певною системою норм моралі і законодавства. Не потрібно багато думати, щоб зрозуміти протиставлення європейського мислення на процес державотворення від усталеного у віках азіатського принципу "своя рука - владика", що "столетиями" панував на теренах України від часу захоплення її Золотою Ордою, в часи анексії-"воз'єднання" з Російською імперією, не кажучи про часи в СРСР. Власне у теперішньої України вся проблема у тому, що її політична і економічна еліта отруєна чадом азіатчини, і для них закони тільки ширма, а не норма, як то є у Європі.

Ще  хочу обговорити наступну тезу гаспадіна руского історика:"Парадоксально, но автору кажется, что Бандера и предпочел бы погибнуть в этом противостоянии примерно так, как это и случилось в 1959 году, чем просто умереть в каком-нибудь швейцарском санатории, получая от соратников персональную ветеранскую пенсию. Круг жизни замкнулся и пришел к логическому концу"

Коли проста людина каже, що їй здається, то їй радять перехриститись, щоб пройшло, але коли це каже історик в своєму дослідженні, то тут і святий хрест безсилий. Якби Степан Бандера шукав геройської смерті, то пішов би на Україну і загинува разом з Шухевичем, тоді б він не дотримувася суворої конспірації за кордоном, а організовував мітинги і кричав до всіх, що він Бандера, а не Попель. Тобто не смішіть людей своїми "кажется" гаспадін історик. А оце доживання в швецарському санаторії за кошти націоналістичної організації - це що? У вас є тека з подібними прецендентами? Жодного - я певен. Тоді звідки такі домисли? А то вам "ка-аца"... А мені не  "ка-аца" і не здається, а я певен, що ви повний неук, якщо робите подібні висновки з порожнечі. Ось тут справді: "Круг жизни замкнулся и пришел к логическому концу. "

Степан Бандера не шукав смерті героя - він шукав перемоги в боротьбі з ворогом. Він від самих початків своєї боротьби ризикував власним життям, отримав двічі офіційні судові вироки на "кару смерті", а вже скільки вбивць різних мастей за ним полювало - не зчислити.  І якщо один з вбивць досяг цілі і підступно закатував Степана Бандеру, то допускати, що цим він виконав потаємне бажання самого Бандери - зверх цинічно і підло.

Але чого сподіватись від гаспадіна руского історика, якщо всі вони цілком спокійно ставляться до того, що спецслужби Союзу розсилали вбивць по цілому світу, щоб вбивати своїх опонентів. Недавнє вбивство в Англії колишнього агента ФСБ - тому свідчення. І для росіян це цілком нормально, бо ж якже - вони вороги і їх треба знищувати всіма можливими засобами. Так має бути і це нормально! Нормально!? Ненормальність нормальна для ненормальних!

Можливо, що я висловлююсь занадто грубо, але мене шокує і вибиває з можливості нормальної дискусії просто дика логічна побудова роздумів К.Алексеева. Він собі ляпає щось "от фонаря" про швейцарський санаторій, а я повинен логічно і доказова спростовувати цей ідіотизм. Це можливо тільки при умові, що сам зійдеш до тотожного рівня ідіота, чого я не збираюсь робити. Як спокійно сприймати аналогічну логіку шовініста Власова, який прямим текстом викрив все, що насправді думали і думають в Росії про інші народи. 

Прошу з особливою зосередженністю звернути увагу на ту величезну цитату з промови Власова і якщо б К.Алексеев наводив такі цитати з розмов у вузькому колі однодумців самого Степана Бандери, то я б йому щиро був вдячний, але цього нема. Єдине, за що хочу подякувати К.Алексееву, так це хоч за якусь малу еволюцію поглядів у позитивний бік, але все це робиться в стилі, висловленному у промові Власова:

"Я глубоко верю в следующее: народы [после свержения советской власти] получат свою национальную независимость, оскорбленное, униженное национальное их чувство будет удовлетворено, национальные страсти утихомирятся. Начнет диктовать свою волю закон истории, географии и экономики. Пусть в процессе расширения своих границ Россия допустила много ошибок, несправедливостей, жестокостей, даже преступлений. Пусть путь русской экспансии был обильно полит кровью покоренных народов. Но после этого прошли века совместной жизни народов под одной крышей. Установилась же за это время между ними какая-то связь - культурная, экономическая и даже родственная?

Я верю в притягательную силу этой связи, я верю в силу русского языка, служащего "мостом", соединяющим все народы "евразийского" простора, в силу русской культуры. Поэтому со спокойной совестью иду на честное признание права народов на самоопределение, вплоть до отделения, ибо глубоко верю, что в будущем народы России найдут общий язык, общую платформу для совместного братского сожительства на началах права и справедливости, взаимного уважения, добровольного сговора, а не путем принуждения,  насилия и нового покорения.  В новой России жизнь  должна строиться на  безусловном признании силы права, а не праве силы. Нехорошо поступают те сепаратисты, которые не только защищают право своего народа на национальное самоопределение, но настойчиво проповедуют чувство ненависти к русскому народу, к России. Точно так же нехорошо поступают те русские, которые с пеной у рта отрицают право народов на самоопределение... Пока нам надо свергнуть большевизм, для чего, прежде всего, нужно объединение всех активных антибольшевистских сил".

Наперед можу вирахувати, що кожен москаль свідомо чи підсвідомо в наведенній цитаті свій акцент поставить на другому абзаці з "Я верю в притягательную силу этой связи, я верю в силу русского языка, служащего "мостом", соединяющим все народы "евразийского" простора, в силу русской культуры" - а якже. "Благодетели наши" - вони нам на кінцях штиків культуру принесли, навчили нас "щи лаптями хлебать", а то дикуни серветками, ложками та виделками користувались…

Так само наперед можу вказати на рядки з промови Власова, від яких у кожного, хто не ототожнює себе з російським етносом, виникає справедливе почуття ненависті: "Пусть в процессе расширения своих границ Россия допустила много ошибок, несправедливостей, жестокостей, даже преступлений. Пусть путь русской экспансии был обильно полит кровью покоренных народов." Ще б! Для них це все всього-навсього "пусть", якась дрібничка, а для нас це тарагедія, національна трагедія, смерть рідних і близьких, мільйони жертв, зруйновані домашні вогнища і покалічені людські долі, принизлива роль прислуги в окупанта - а для них це звичайно тільки "пусть".  Тому що "установилась же за это время между ними какая-то связь - культурная, экономическая и даже родственная?" Точно як пан дивується, що кріпаки його ненавидять, а як можна скасовувати панщину і "різати по-живому",  якщо пан мало не кожну дівку згвалтував і по селу повно бігає його байстрят… Так що пішли ви , гаспада москалі, під три чорти з отакими "родственными связями".  І до такого висновку нас не Бандера, а Шевченко набагато раніше закликає своєю безсмертною поемою "Катерина".

Єдине, вчому я переконався з цього матеріалу гаспадіна руского історика: про Степана Бандеру потрібно говорити ще і ще, тому що це дійсно була людина,  чиє прізвище відповідає реальності - він був і є прапором визвольної боротьби українського народу за свободу і державну незалежність.

Богдан Гордасевич

Львів - Рясне

16.12.10

Я вважаю, що було б добре, якби тут на форумі кожен висловив своє бачення сучасного українського націоналіму

оригінал статті Кирила Александрова є тут https://io.ua/s77450

 (Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Аваковщина йде 

Є розумний вислів, що: «Влада розбещує. Безмежна влада розбещує безмежно» 

Проблема розбещення владою є найбільшою в тій системі, що ту владу представляє, зокрема це різноманітні чиновники державного апарату і депутати різних рівнів рад, але найбільше це стосується системи правоохоронних органів, бо тут люди можуть однозначно заявляти: -Закон – це я!

Деградація особового складу в правоохоронних органах є одним з головних показників занепаду державного устрою, що ми яскраво спостерігали в часи 80-90-х років, коли розпався Радянський Союз. Або згадаймо сумновідомі події недавнього часу в нашій незалежній вже Україні у Врадіївці, які передували Революції Гідності та зміни злочинної влади Януковича і Ко. Коли просто злочинці перевдягаються в правоохоронців – це сильно впливає на їх імідж, тому таких бандитів намагаються карати найбільш суворо, але що робити, коли як у Врадіївці реальними бандитами були  справжні працівники з МВС і то навіть в чині офіцерів?! Про що можна далі говорити? В той час я написав матеріал, який подаю нижче.

Після Революції Гідності і начебто значних реформ в МВС з перейменуванням міліції в поліцію, я вважав, що у нас пройшов значний злам до очищення і піднесення на належний рівень діяльності всіх правоохоронних органів в Україні, але, на жаль, не так сталося, як гадалося. Кардинальної переміни не відбулося і реформи були виключно для «замилювання очей», що і підтвердили нещодавні події зі вбивством 5-річного хлопчика в Переяславі-Хмельницькому п’яними поліціянтами під час їх «великопанської» розваги посеред житлового масиву: стрільби з рушниці по пляшкам і банкам з під пива, якого вони і понапивалися вусмерть.  

Зізнаюся, що на початках я був тої думки, що то просто нещасний випадок, але коли справа обросла деталями і стало відомо, що цих подонків перед тим були вигнали з МВС, але вони поновились на службі через самий безчесний український суд і далі вершили своє правоохоронне злодійство (жахливе поєднання слів! Але так є!) – перемінив свою думку на диаметрально протилежну: це є брутальний злочин і не інакше. На бешкети поліціянтів не раз жалілися їх сусіди, але кому то пече, як розбиратися в неподобствах приїжджали їх же колеги. Все зводилось до різних службових замовчувань і тому подібне в стилі класичної кругової поруки. Тобто злочини були і до того, аж поки не досягли свого апогею – вбивства маленької дитини. І це вже важко назвати випадковістю, а скоріше до навпаки – це закономірність розбещеності правоохоронців владою, що найкраще означає відомий термін зі зеківських кіл як «беспредел». І якщо пан Аваков як міністр МВС на протязі 5-ти років не бачить причин піти у відставку, бо то не ганьба, а дурничка для нього, –  значить це ще не укінець і на нас чекає ще не один випадок бандитизму, вчинений працівниками МВСУ.  Готуйтесь і стережіться поліції, громадяни України. Настає аваковщина!

Все це яскравий приклад того, чому я стою за анархізм: не надавати нікому влади над нами і собою, бо це розбещує і творить злочини. Правопорядок – це я і кожен з нас навколо. Тільки так. 

Звичайно, що за погане дякувати не годиться, але іноді доводиться. Діяльність багатьох засобів масової інформації (ЗМІ) в Україні призводить до того, що в мене постійно збільшується періоди вільного часу від них, отже я можу нарешті взятися спокійно і вдумливо почитати цікаву книжку, або послухати музику чи переглянути відеофільм, або безкінечно мандрувати безкінечним Інтернетом... Як тут не подякувати?

Одного часу я навіть працював журналістом і навіть мріяв стати видавцем газети у Львові та вчасно збагнув, що мої ілюзії щодо журналістики і її призначення явно не на часі, тому і пішов у видавничу справу, де чуюся дещо краще щодо самореалізації, але не соціальної користі, як і прибутків, та мова не про це. Я хочу поговорити про зміст і призначення як ЗМІ загалом, так і професії журналіста, яких недаремно величають ще як «масмедіа». З латинської «medius» перекладається як «посередині», а «маси» пояснення не потребують – це споживачі інформації, яку подає те чи інше періодичне видання, радіо або телебачення. От і поговоримо про цих інформаційних посередників для масового споживача.

Є досить зачовганий вираз: «Хто володіє інформацією – володіє Світом». Сказано гарно, але тут не уточнюється якою саме потрібно оволодіти інформацією, якої є безмір, бо будь-яка новина чи побрехенька – все є інформацією, тому варто зазначити чіткіше, що це має бути вагома інформація – вагома, актуальна, значима тощо. Одразу виникає запитання: як визначити вагомість інформації?

Особисто я розробив досить просту шкалу оцінки інформації, яку і пропоную для застосування всім при визначенні вагомості різної інформації, навіть сумнівної.  Найвищій рейтинг має інформація, що має дотичність безпосередньо до мене особисто, що безпосередньо впливає так чи інакше на моє життя. Подібна інформація є найвагоміша! Для мене, хоча за змістом вона може бути і не дуже знаменита, як оголошення на дверях під’їзду, що гарячу воду відключено – не світова сенсація, але вагома причина не лізти купатись, щоб не застудитись. Отже це є корисна інформація – корисна вам! Запам’ятайте! І чим більше коло людей, яких зачіпає інформація – тим вона вагоміша. Подорожчання вартості проїзду – дуже значима, але зміна вартості електроенергії чи газу – ще глобальніша. Тобто саме така інформація є отою значимою, що дозволяє керувати Світом.

Другий рівень інформації є просто цікава для вас, знову ж таки особисто! Подібна інформація вже не має фактично ніякої ваги, подібно як є різниця між роботою і розвагою. Виграла чи програла улюблена команда – це питання вашого настрою, тоді як інформація про звільнення з роботи – це питання життя. Таким чином визначаємо другий рівень інформації, як «не важливий, але цікавий».

Нарешті третій і останній рівень інформації, який я коротко визначаю як «сміття!»  Пояснювати щодо такої інформації немає чого – це і не потрібна, і не цікава вам новина. Знову наголошую – вам особисто! Для когось вагітність Альоши чи Діми Білана – новина вагоміша за життя! Але коли не знаєш навіть хто це такий, то деталі про «оце» взагалі абсолютно безглузді. Пуста інформація, або ж – сміття.

Рекомендую робити подібну характеристику отриманої інформації за даною градацією і виставляти + (плюс, бо корисна)  в першому випадку, 0 (нуль, бо  користі нема) – у другому, і – (мінус, бо змарновано час!) у третьому випадку.

Методологія визначена. Далі... А що далі? Починаємо аналізувати все, що попадається на очі і у вуха, а тоді швидко переконуємось, що в сучасному медіапросторі 90% інформації є сміттям, десь 8% – цікавої і не більше 2% – значимої. І то зізнаюсь: щодо «значимої» я свідомо зробив перебільшення. Фактично цей показник десь на рівні 0.1 до 0.01 відсотків.

Простий приклад на підтвердження: виступає по ЗМІ президент України або прем’єр-міністр. Про що говорить – без різниці, тому що вся актуальна інформація полягає виключно в тому, що можна просто пересвідчитись, хто саме є наразі президентом або прем’єром України – ось і всі відсотки корисної інформації. Щоб вони не говорили – це суцільна брехня, отже суцільне сміття яко інформація. Я завжди  дивуюсь цій клоунаді, від якої хочеться плакати, а не сміятись: для кого і для чого ці побрехеньки, що скрізь в державі все кращає і поліпшується, гарнішає і розвивається... Скільки не пробував знайти щось реально правдиве – не знаходив, хіба що робив висновки від протилежного: обіцяють одне – значить готують щось до навпаки. Те саме стосується більшості українських урядовців, хіба що деякі з дурості правду вибовкають випадково, а так складається повне враження, що урядовці до своїх помічників звертаються: «Про що цього разу брехати будемо?»

Людям, які пам’ятають застійні брежнівські часи 80-х, або ще можна згадати вже в Україні подібні часи президентства Леоніда Кучми – теперішні побрехеньки просто як "дежавю"-повторення з минулого, але кожного разу це призводило до загальновідомих результатів кризового характеру. Те саме можна сказати про сповнену брехні авантюру Юлії Тимошенко, яка завершилась також по-суті обвалом-провалом в особі новообраного президента України Віктора Януковича. Тепер захоплено бреше цей керівник країни і його ставленики, отож залишається чисто технічно почекати до обвалу такого правління. Але ж проблема не в цих людях, а в нашому подальшому бутті: чи й далі будемо чергувати брехунів і кризи в державі, чи може розірвемо це зачароване коло?

Один не дурний чоловік з родини Ульянових влучно визначив призначення періодичного видання не тільки як інформаційного чинника, але ще й як важливого організаційного інструменту! І тут є два варіанти: або в Україні власники і видавці всіх ЗМІ свідомо саботують цю організаційну складову, або, що скоріше всього, навіть не здогадуються про її існування. Фактично весь інформаційний масив в Україні збудовано на одному принципі – розважальному! Яскравий доказ тому – різноманітні політичні шоу на телебаченні, де серйозні теми державної ваги стають розважальною театралізованою виставою за участю політиків і державних діячів в якості акторів. Гірше того: навіть трагічні соціальні події перетворюють в розважальні шоу, де найогиднішим було телешоу про «Караванського стрілка», в якій цинічно смакувались всі деталі події включно до родин загиблих охоронців. І що маємо? Позабавились і позабули.

В нашому суспільстві сформована чітка концепція псевдо-інформаційної роботи всіх ЗМІ від так званих «про владних» до так званих «опозиційних». Безперечно, що це можливо тільки моє таке суб’єктивне враження, але я і не претендую на примат вищого знання – я просто пробую наштовхнути на інший реалістичніший погляд щодо призначення та функціювання ЗМІ. Спробуйте проаналізувати самостійно, що важливого дає вам сучасне інформаційне поле і його творці. Якщо у вас все гарно склалось в житті, отже ваші проблеми тільки в пошуку як гарно розважитись – український медіапростір цілком може вас влаштовувати. Особливо, якщо ви не переймаєтесь україномовним контентом, бо тут все проблемно. Зовсім інша справа у людей, які обтяжені пошуком покращення власного життя і своїх ближніх – тим сучасні ЗМІ мало що можуть дати позитивного на всіх мовах. Власне у цьому і вся проблема.

Ось нещодавно відбулись дві глобальні начебто події: президент України Віктор Янукович поспілкувався в прямому ефірі з людьми з різних куточків нашої держави – подія? Так, подія. Важлива? Досить важлива, якщо зважити, що до цього три роки свого керування президент такого не робив взагалі – не спілкувався з пересічними людьми, громадянами України. Але на тому весь позитив і закінчується, тому що все це була жорстко зрежисована вистава, закрита для доступу сторонніх людей, як і відповіді Віктора Януковича нічого нового людям в загальній масі не дали. З того в суспільстві повне ігнорування події: показуха невідомо на кого розрахована, бо людям від того жодних змін в особистому житті чи навіть просто надій – нема нічого! Цікавитись подією їм з якої причини? Велика подія, яку мало хто помітив.

Подібною виявилась і грандіозна прес-конференція прем’єр-міністра України Миколи Азарова перед засобами масової інформації з усіх можливих видань та засобів. Наїхало тих регіональних журналістів до Києва повно і що? Місяць чи два велось жваве всенародне обговорення сказаного прем’єром? Все зарухалось і завирувало від задекларованої публічно прем’єром «нової індустріалізації України»? Жодної навіть слабенької реакції в суспільстві на те базікання, бо немає на що реагувати. Все за класикою сценки, коли виступаючий з трибуни завіряє: «В наступній п’ятерічці ми будемо жити ще краще?», – а йому зі залу летить репліка: «Щодо вас – нема сумнівів. А ми?»

В подальшому немає сумнівів, що всі присутні журналісти написали якісь матеріали щодо прес-конференції і почутого там, але кому вони були потрібні в широкому колі пересічних людей? Нікому. Тиражування побрехеньок – це псевдо-інформація. На таке не зважають.

Робимо підсумок і потім – висновки. Отже: важливого актуального інформаційного поля через засоби масової інформації в Україні не існує. На 99% люди користуються приватними джерелами доступу до такої інформації, тому не дивляться телевізор, не слухають радіо, не купують газет при вирішенні своїх життєвих проблем. Задля розваги – то інше. Наразі маємо виключно новини-похоронки, тобто про факт події та наслідки від неї, але практично нема новин-попереджень, які дають можливість відреагувати вчасно і запобігти негативним наслідкам. Тобто в нормальному процесі ділова людина купує вечірню газету, щоб належно спланувати свій день на завтра завдяки отриманим новинам, а наступного дня купує ранкову газету, щоб пересвідчитись в правильності або потребі оперативної корекції справ для їх вдалого впровадження. У нас же вона в недільний вихідний переглядає пресу, що надійшла за тиждень, аби розважитись - і не більше!

Щоб означити конкретне суспільне значення ЗМІ, які часто прозивають «четвертою владою», тобто що йде після законодавчої, виконавчої та судової, то тут варто спершу чітко визнати найвищий імператив: в державі існує одна єдина найвища влада – влада народу. В наш час – тільки так. Свою всезагальну волю народ шляхом виборів делегує окремим представникам для керування владними повноваженнями у державі. В Україні на пряму за волею народу такими є посада президента та весь корпус депутатів різних рівнів, але найважливішими є народні депутати Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органу в державі. Посади інших чиновників від народу залежать тільки опосередковано, тобто ні голова ВРУ, ні прем’єр-міністр Уряду України і всі його міністри, ні голови обласних та районних держадміністрацій, ні судді  і прокурори всіх рівнів, ні всіляке інше чиновництво від народу вже мало що залежать – тільки від свого начальства. З того і виникає феномен бюрократизму, а за тим і корупції в державі. Щоб подолати цей негатив при функціюванні державного апарату – включається народний контроль, офіційним представником якого і являє собою корпус журналістів та весь обшир засобів ЗМІ. Зміст діяльності правдивого журналіста – бути нишпоркою, соціальним розвідником, що соває свій ніс у всі-всі шпари власної держави – в усі! Включно до державних таємниць, бо він є громадянином цієї держави, а не ворожої. Інша справа оприлюднення таємниць державного чи ділового характеру, але то має бути стримування рівня етики нерозголошення як у медиків чи адвокатів. Відмова від надання інформації фаховому журналісту будь-ким з державних службовців має визнаватись за злочин проти народу і вести до автоматичної відставки. Журналіст – це той же уповноважений народний контролер і має відповідні права допитуватись всього, що вважає за потрібне. Після чого журналіст має правдиво відтворити зібрану інформацію і розмножити її через відповідне джерело ЗМІ, а народ отримує актуальну інформацію і реагує на неї, що за відповідним масовим проявом людей по-окремо творить  загальну соціальну опінію, яку вже влада не спроможна зігнорувати і змушена відреагувати. Ось коли журналісти стають отою «четвертою владою» – коли вони з народом і для народу, коли вони є шукачами правди! А не коли вони робляться ємкостями для збирання і транспортування різного лайна з побрехеньок, щоб потім фахово зробивши «з лайна – цукерку», видати через ЗМІ цей продукт людям. Це ніяка не журналістика – це... Самі визначить різницю між воїном і дезертиром, між героєм і зрадником, між людиною честі і рабом.

Висновок тут простий і однозначний: бути правдивим журналістом – це значить стати по-життєво «універсальним солдатом» на захисті власного народу від зловживань власної влади.

Богдан Гордасевич,

м. Львів

27.03.2013

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Співдоповідь Богдана Гордасевича з нагоди 20-ї річниці Дня Незалежності України.

Спробую висловити своє бачення процесів, які окреслено у доповіді Президента України Віктора Януковича з нагоди 20-річчя Дня Незалежності України.

Загалом доповідь дуже фахова і позитивна. Я її прослухав і у виконанні першої особи держави, а тоді ще уважно перечитав завдяки електронній розсилці. Раджу також уважно і без поспіху перечитати доповідь кожному, хто роздумує над своїм майбутнім, своїх рідних і держави загалом. Зрозуміло, що це повністю добровільна річ і робити її варто як роздум над прочитаним, а не як причину для злослів'я тощо. Принаймні вже ясно, що підготували доповідь якісно, а це вже говорить багато що і про Віктора Януковича, і його команду помічників. Час покаже, які будуть розбіжності між словом і ділом. Проте не потрібно забувати, що ці розбіжності як і відповідність залежать так само і від нас, громадян країни: від нашої підтримки чи обструкції до задекларованого в доповіді президента України поставатиме і реальність нашого буття.

Чим у першу чергу цінна доповідь? Вона дає стислий виклад глобального світогляду теперішнього президента України та його команди. І як на мою думку - це є не найгірший варіант ідейних постулатів. Однозначно немає домінування пріоритетності стосунків з Росією і бажання об'єднання з нею в різних формах кооперуючого поглинання України. Для мене найголовніше наразі є задекларована "стратегічна багатовекторність", як ознака, що ми не збираємося обмежувати свій наявний суверенітет України різними договорами типу "Митний союз" чи вступ до НАТО і тому подібне.

Взагалі мені важко зрозуміти, чому українська політика і політики-персони такі безхребетні лакузи, коли транзитна домінанта енергоносіїв по нашій території робить саме Україну головним чинником у цьому процесі. Це не Європа залежить від Росії за поставками газу, а від України вона залежить! І Росія залежить від України, яка може і повинна в разі невигідних позицій економічного плану відмовитись від транзиту газу з Росії по своїй території. І все! Ми диктуємо умови, а не нам! Не просимо - вимагаємо! Сподіваюсь у Януковича стане на це здорової й розумної наглості - дуже сподіваюся!

Від позицій у питанні якою буде далі Україна у зовнішній політиці: чи прохач, чи розпорядник,- з того буде ясно і політика в середині країни. Зокрема, щоб реформи не робились для проформи, як теперішня пенсійна під замовлення вимог МВФ. Або судова теперішня реорганізація остаточно перетворило убоге правочинство періоду Кучми і Ющенка у просто безбожний судомазохізм сучасної формації. Якщо суди виносять масово безглузді постанови, а правоохоронці зайняті творенням соціальної опозиції спрямованої проти влади та ще організацією провокацій масових безладів в державі з боку різних політугруповань, зокрема варто згадати цьогорічні події у січні в Запоріжжі, 9 травня у Львові, або умисний ажіотаж навколо справи Тимошенко з постійними бійками правоохоронців з власними провокаторами включно аж по 24 серпня - то що це за правова держава? Демонстрація сили чи безсилля? Більше всього демонстрація дурості, що явно суперечить розумним принципам доповіді президента.

Отже якщо Віктор Янукович реально хоче виконувати те, що було задекларовано в його доповіді - це дуже скоро стане ясно, як і те, що він блефує і доповідь є бутафорією для обману народу. Що буде тоді, коли обман усвідомить народ, весь народ від Заходу до Сходу - важко спрогнозувати. Революцію заради Тимошенко і Луценка ніхто робити не буде, а ось просто новітня коліївщина може відбутись, як в Лівії чи Сирії зараз, тому раджу президенту України та його команді дотримуватись обіцянок, тим більше таких позитивних.

А громадськості України варто узятись за публічне обговорення доповіді Президента України, щоб зафіксувати і постійно контролювати порушення слів президентом. Мужик сказав - мужик зробив. От Ющенко сказав: "Ці руки нічого не брали" - і дотримав слова: так і не взявся до роботи за всі 5 років свого президентства. Тут дорікнути нічим - чисті руки. Ще б совість була такою ж чистою.

А Вона робила так і таке, щоб краще була допомагала Ющенкові...

Моя думка чітка і виважена: будувати подальше майбуття України на поглибленні внутрішньої конфронтації з владою є безглуздим шляхом в нікуди. Потрібно не воювати з владою на знищення, а змушувати владу дотримуватись своїх слів та обіцянок, які є досить позитивного змісту. І тільки тоді, коли влада явно буде чинити порушення і злочини проти народу, тільки тоді варто починати війну з нею.

Повторюю всоте: війна з владою - це закінчення опозиційної боротьби, а не початок. Навпаки: треба почати з мирних умовлянь і перемовин, публічного контролю, підтримки всього позитивного і прогресивного в діях влади, що корисно для країни. А не: апріорі не приймаю всього, що йде від Януковича, Азарова чи Табачника. Це глобальна дурість.

Боротися треба не за владу, а за Україну! Так закликали робити наші герої: Степан Бандера і Роман Шухевич. Я з ними згоден, а тому й пропоную наступне: є доповідь і конкретні декларації та обіцянки, отож прошу до роботи пане президенте України Віктор Янукович з командою. По справах - і результат, і відповідальність буде.

Львів,

28 серпня 2011 р.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Є таке популярне гасло: «Бандера прийде  – порядок наведе!»  – яке можна часто почути на різних заходах у Львові, особливо національно-патріотичних мітингах чи маніфестаціях. Найбільше полюбляє скандувати це гасло молодь, що і не дивно, але дивно інше: чому власне саме Степан Бандера повинен приходити й наводити порядок в сучасній Українській Державі? Теж мені крайнього знайшли в якості прибиральниці...

Ні, я розуміюся на метафорах і на гіперболах, як розумію, що мова йде про ідейну спадщину Степана Бандери, а все ж чому так прямо і не сказати: «Ідеї Бандери в життя проведем  – своїми руками порядок наведем!» Власне так і діяла когорта людей з УВО-ОУН-УПА: вони не чекали, що хтось там дасть їм свободу, державу і наведе порядок в ній. Ці люди за власною ініціативою бралися за роботу в різних сферах суспільного життя, чим і ствердили навічно в Україні свою Ідею і Чин.

Для чого заведена ця дещо абстрактна розмова? Власне заради конкретики, якими є майбутні політичні вибори в Україні до Верховної Ради: які б гасла не проголошували політики і яких би глобальних та радикальних обіцянок не робили, а все одно людям потрібно ясно усвідомити наперед, що саме вони будуть виконавцями або і навіть жертвами від діяльності новообраної ВРУ. Дива не станеться, бо в політиці його не буває! І економіці так само. Час це усвідомити чітко і однозначно.

Можна нагадати, як всі вірили, що ось Україна стане незалежною і ми тут же заживемо гарно і заможно! Не сталося такого дива, а стався Кучма. Або після славної Помаранчевої революції так само всі в Україні сподівались на диво: зараз Ющенко і Тимошенко зроблять наше життя чудовим-пречудовим. І тут нічого не вийшло гарного. Далі багато хто увірував у диво «владної руки господаря» Януковича, що враз наведе порядок і дисципліну в Україні, а затим і добробут. Що маємо насправді  – самі бачите: доброго мізерно мало.

І виникає просте запитання: коли ж ми в Україні нарешті перестанемо вірити у міфічне диво миттєвого збагачення і розпочнемо самі працювати, самі наводити лад у власній державі? На себе особисто працюємо хто на що гаразд, тоді як до державного... Тут явний негаразд.

Є гарне прислів’я: «Біда вимучить  – біда й виучить». Щось в Україні з тою виучкою ну ні в яку. Виникають і зникають в Україні різні політичні МММ, знову і знову якийсь черговий політичний Мавроді надурює людей  – і мало що йде в науку українському виборцю, який і далі вперто вірить в диво: ось проголосуємо, оберемо вождя-генія і завтра настане красота, а не життя. Хоча після виборів настає час протилежного обіцяному нового гасла типу: «Покращення вже сьогодні»  –  було учора»

Таким чином закликаю більшість активного електорату в Україні не тільки і не стільки перейматися результатами нових виборів до ВРУ, як грунтовно задуматись над тими власними діями в подальшому після виборів та над відповідними вимогами до законодавчої і виконавчої влад. Особливо це стосується вже досить значного прошарку української буржуазії і малого, і середнього, і великого бізнесу, тому що там є що планувати і є що втрачати, якщо в Україні розпочнеться чергова політична деструкція. Тому для вас, любі буржуа, особливо теза «чесних виборів» повинна стати першочерговою!

В політичній боротьбі багато хто з «претендентів на папаху» готовий піти на все заради досягнення перемоги, але обмежує оте його «все» усвідомлення, що і суперники також можуть піти на все що завгодно. Тому і тільки тому всі учасники виборчого процесу всіма силами повинні намагатися діяти чесно самим і вимагати цього від інших, а не навпаки  в жодному разі! Чесна перемога у виборах дає право на владу, тоді як нечесна сфальшована перемога владу дає, а права на неї  – ні. Чесність виборів є одною з головних суспільних вимог!

І ще одне є важливим, про що я вже сказав вище: виборець повинен усвідомлювати подальшу мету свого вибору. Якщо основною темою вибору є гасла «знай наших» і «наб’ємо пику ворогам»  – то ясно, що після виборів суспільного позитиву в діяльності обраних депутатів буде нікчемно мало, що ми пересвідчились вже безліч разів. Але якщо вибір відбувається за думкою, що політика  – це мистецтво компромісів, вміння домовлятись щодо дотримання взаємних інтересів  – то результати виборів будуть однозначно значно позитивніші від виборів за принципом «стінка на стінку».

У Степана Бандери є гарний вислів: «Ніщо не зупинить ідеї, час якої настав»  Сподіваюсь, що для українського суспільства настав час ідеї примирення і припинення соціальної конфронтації. Ідеї спільної злагоди в державі і мирної праці. Принаймні підтвердження тому є той факт, що принцип «біполярного політикуму» в Україні не знайшов підтримки і нам не доводиться вибирати «або  – або», де за часту жодне «або» не довподоби виборцю, але іншого нема. А потім жаліємось, чому ми маємо, те що маємо... На щастя, тепер є що вибирати в Україні, а це наша спільна заслуга.

З того всього висновок чіткий: вибори 28 жовтня 2012 року до Верховної Ради України мають бути чесними і їх результат має бути позитивним для соціального єднання в Україні, а не створити нове коло суспільної конфронтації. І все це залежить від нас з вами! Всіх нас в Україні сущих! І Бандера для цього не прийде!  Як би його не кликали і не припрошали  – все одно не прийде, тому що це справа для живих: наводити порядок у власній хаті. До того ж Степан Бандера давно вже з нами в Україні для кожного, хто цього щиро схоче!

   

Богдан Гордасевич

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

м. Львів-Рясне    

У небуденний будній день 25 червня, в приміщенні Львівської облдержадміністрації (к. 412) з 15.00 до 16.30 відбулося перше установче зібрання Комісії з питань національного виховання Громадської ради при ЛОДА, що оформила своє існування і обрала головою комісії пана Фіцуляка  Мирослава Романовича, який представляє в ГР Львівський обласний осередок Всеукраїнської громадської організації «Товариство відродження української нації», кандидатуру якого я активно підтримував і пропагував, а відтепер буду допомагати в роботі, якої тут непочатий край, як це не дивно звучить. Один час цю комісію було зліквідовано навіть, бо в ГР є і комісії по молоді, і по дітях, і по освіті, і ще ряд таких, що б мали в своїй діяльності впроваджувати системно ідеї українського патріотизму та національної свідомості, але все це робиться надто розрізнено і тому не ефективно.

Нова (чи оновлена) Комісія з питань національного виховання ГР при ЛОДА має стати тим центром, що об'єднує всі процеси та ініціативи у цьому напряму, отже зробити національне виховання актуальною потребою часу. На жаль, події останнього часу викликають значну стурбованість, коли в Харкові міськрада повертає назву ката українського народу маршала СРСР Г. Жукова проспекту, що носить зараз ім'я генерала Петра Григоренка, відомого українського дисидента-правозахисника і героя Другої Світової війни. В столиці України Києві якийсь там суд скасовує перейменування проспектів імені Степана Бандери та Романа Шухевича, значення яких для українського народу не потребує роз'яснень. Гібридна війна тим і жахлива, що є підступною і аморальною, бо труїть серця і душі зневагою до власної нації, до свого народу і країни. Російська імперія в усі часи нищила все українське та плодила яничарів і манкуртів. Подивіться на того ж Бойка, який і за прізвищем, і за своєю зовнішністю типовий гуцул, але зараз виступає як найлютіший ворог свого українського народу, бо так його виховала імперія-СРСР. Одним словом, як в тій пісні: «Тривожні, браття, часи настали…» – отож  маємо ставати на прю плече-до-плеча. Будьмо!

Навздогін додам, що я був 19 червня на першому засіданні Комісія освіти і науки ГР при ЛОДА, де було обрано головою комісії Хараху Сергія Олександровича, який представляє в ГР Львівську обласну молодіжну громадську організацію «Юнацтво» і вже тривалий час працює в освіті та має значний досвід в організаційній роботі, що дуже важливо для плідної роботи комісії.

А ось на установчому зібранні Комісії у справах культури, національностей та релігій ГР при ЛОДА, де я також є членом – я не був, але надалі в її засіданнях обов'язково прийматиму посильну участь, бо можна бути членом в трьох комісіях ГР, аби тільки толк з того був, а не лише за списком присутність. Сподіваюсь на свою дієву участь в усіх комісіях. На цьому: тиць-бець, розбився горнець і казочці оцій – кінець.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)