Катана — изогнутый японский меч. Катана исторически всегда ассоциировалась с самураями феодальной Японии, и стала знаменитым оружием благодаря необычной эластичности, в тоже время, поразительной остротой клинка и удивительной твёрдости. Нередко эти способности достигали мифических высот.

  Наряду с коротким мечом вакидзаши, катана входила в носимый комплект вооружения самураев, известный как пара мечей дайсё. Японские мечи хранили на специальной подставке — Катанакакэ.

О том, что основным оружием самурая на поле брани были лук и стрелы я уже указал в предыдущей части. В данном эпизоде хочется немного показать и рассказать о наиболее легендарном оружии японских самураев, хранителе духа каждого воина - японском мече (был он не только у самураев, поэтому самурайским его назвать нельзя).

Раскладывем нераскладуемое…

    «В настоящее время в Японии принято оценивать японский меч не столько по его боевым параметрам, сколько по критериям, применимым к произведению искусства. Качественный меч, сохраняя свойства эффективного оружия, должен доставлять эстетическое наслаждение наблюдателю, обладать совершенством формы и гармонией художественного вкуса.» - об этом говорится в Википедии...

   А из чего складывается эстетическое наслаждение? У всех, конечно, по разному, но к японскому мечу, применимы следующие составляющие.

1. Легендарность. Ну нет больше в мире холодного оружия, овеянного таким количеством легенд, мистических рассказов, регламентов писанных и неписанных. Начиная с легенды про божественный дар богини Аматерасу первому японскому императору (меч был одним из даров) до американских инструкций времён второй мировой войны, не прикрываться от удара мечом винтовкой, ибо японский меч перерубает ствол винтовки М1-Гаранд. Японский меч не зря называют «живым», оружием со своей душой, своим характером. Мировая популярность японского меча, пришедшая после наплыва этих мечей в США после второрой мировой войны, ещё более подогревалась голливудскими боевиками про самураев, воинов-ниндзя и т.д.

2. Традиционность. Сегодня в Японии право ковать японский меч имеют всего примерно 300 кузнецов из почти четверть миллиардного населения всей Японии. Эти кузнецы до сих пор относятся к своему делу с профессиональной и церемониальной серьезностью. Ковка меча была и остаётся сегодня больше религиозной церемонией, чем производственным процессом. Не имея точных приборов для измерения температур, давления и т.д., меч просто ковали из самого лучшего металла, складывая его в 15 000 слоёв и более, а закаливали «в воде февральской температуры при нагреве лезвия до цвета вечерней июньской луны». Продают традиционные (боевые, не сувенирные) мечи в Японии тоже не абы кому. Продавец может отказать в продаже товара, не объясняя причин, хотя купить меч такого же качества в любой другой стране мира, например США, не представляет труда. Но вот, чтят японские товарищи «чистоту рук», в которые попадает такое совершенное оружие, как японский меч.

Самурай

Слово "самурай" (,) походить від японського слова "сабураі" (, "слуга"), що є похідним від дієслова "сабурау" (, , "служити").Один з перших записів про сабураїв міститься у "Збірнику пісень давнини і сьогодення" (, 901-914). У ньому вони згадуються як прості слуги у господарстві вельмож. Однак у джерелах 11 століття сабураі — це вже озброєна прислуга, завданням якої є охорона сюзерена — принца, чиновника, аристократа, настоятеля буддистського храму чи священника синтоїстського святилища .На середину 12 століття сабураями почали називати не озброєних слуг, а знатних військовиків, які посідали високі 5 і 6 чиновницькі ранги у всеяпонській 32 ранговій системі. Наприкінці 12 століття словом "сабураі" позначали вже винятково елітних воїнів — полководців знатного роду або прославлених солдатів-шибайголов.У 13 столітті сабураі складали окремий стан, характерними рисами якого було наявність земельного володіння та прислуги, а також виконання військової служби вершника. Вояки, які не відповідали зазначеним критеріям не мали права називатися сабураями. Однак криза японської центральної влади у 14 столітті стала причиною розширення поняття "сабураі", яке почали використовувати для означення обезземелених воїнів-вершників, а, згодом, і їхніх васалів.На 15 — 16 століття, коли Японія поринула у епоху безперервних міжусобних війн, "сабураями" позначали будь-якого вояка. Ним міг бути і родовитий полководець, і озброєний селянин, і, навіть, розбійник-головоріз. У цей же час мала місце фонетична зміна слова "сабураі" (,) — його почали вимовляти як "самураі" (,). Ця зміна була остаточно закріплена на письмі напочатку 18 століття.У період Едо (1603-1867) з'являється перше законодавче визначення "самураїв". Під ними розуміли елітних слуг сьоґуна, провінційних володарів і їхніх найзначніших васалів . Решта колишніх військовиків і солдатів країни, які входили до найпривілейованішого стану "мужів" (), називалися не "самураями", а "вояками" — бусі ().Сьогодні самураями часто називають усіх військовиків Японії середньовічної і нової доби. Такий підхід можна зустріти у науково-популярній або художній літературі. Однак у професійних наукових працях використання терміну самурай є більш виваженим, оскільки враховується змістове навантаження слова "самурай" у конкретний історичний період.

Бусі

Часто синонімом поняття "самурай" виступає слово "бусі" (, "військовий муж", "вояк"). Однак ці терміни не є абсолютно тотожними.Перше використання слова "бусі" міститься у "Продовженні Анналів Японії" (, 721) і немає відношення до феномену самурайства. Термін "бусі" вживається як антонім до слова "цивільний чиновник" . Лише з кінця 11 століття слуг-сабураїв почали асоціювати із військовими — "бусі".У середині 12 століття смислові навантаження слів "самурай" і "бусі" співпадали. Проте вже наприкінці того ж століття, у зв'язку із оформленням законодавства першого сьоґунату, сфера застосування даних понять була чітко розмежована. Терміном "самурай" позначали елітного воїна, а словом "бусі" решту японського воїнства.

У 15 - 16 століттях ці два слова знову стали синонімами, однак після встановлення сьоґунату Токуґава і створення нового законодавства, поняття "самурай "знову було атрибутовано до найзаможніших верств японського суспільства. Тобто, у 17 - 19 столітті кожен вояк зі стану "мужів" () належав до бусі, але не кожен бусі міг бути самураєм.

На сьогодні обидва поняття — "самурай" і "бусі" — часто використовуються як взаємозамінючі, але така практика є недостатньо виправданою з огляду на історію і смислове навантаження обох термінів.

Слово "самурай" має також ряд інших синонімів. Серед них:

• Буґейся (, "людина бойових мистецтв") — поетична назва вояка;
• Буке (, "військовий дім") — поняття для позначення самурайського (військового) роду або члена цього роду;
• Сі (, "муж") — скорочення від "бусі";
• Мононофу (, "військовий", "вояк") — стародавнє японське слово для позначення військового;
• Муся (, "вояк") — скорочення від "буґейся" ();
• Цувамоно (, "воїн", "солдат") — стародавнє японське слово для позначення солдата.

Класичне зображення самурая як лучника-вершника ("Ілюстрований звід про війну останніх трьох років", 1347 рік, Токійський національний музей)

Генеза самурайства остаточна не з'ясована, оскільки в науці немає загальноприйнятого визначення терміна "самурай". Питання, чи можна вважати всіх військовиків стародавньої Японії до-хейанського періоду самураями, залишається дискусійним. Японські радикальні історики виводять початки самурайства з 4 — 5 століття від родів військових родів Мононобе і Отомо, однак згадок власне про "самураїв" у джерелах цього періоду немає.

Традиційною є теорія, яка датує появу самураїв кінцем 10 — початком 11 століття. В цей час японський уряд відмовився від державної армії, а проблеми які необхідно було вирішувати збройним шляхом успішно розв'язував силами "приватних військ" членів того ж уряду. Ці "приватні війська", які становили гвардію того чи іншого аристократа, складалися з синів повітових урядників або дітей заможних сільських родин. Аристократ і його гвардійці перебували у системі лояльностей, яка нагадувала сюзеренсько-васальну систему середньовічної Європи. За вірну службу вояк такого "приватного війська" отримував наділ землі, а його господар-аристократ — відданого підлеглого-слугу. Воїни таких гвардій називалися "служаками" — тобто "сабураями" або "самураями" (від японського слова сабурау, самурау — служити). Вони утворювали разом із сюзереном самурайський рід (), який тримався переважно на кровно-споріднених зв'язках.

Голова роду переважно проживав у столиці, а більшість його самураїв — у підконтрольних йому землях. Інколи столичні аристократи добровільно або, переважно з політичних причин, примусово полишали столицю і оселялися у власних приватних володіннях, чим укріпляли свої позиції у провінції та ставали справжніми самурайськими ватажками "на місцях". Із занепадом центральної влади наприкінці 11 століття саме ці ватажки змогли зосередити важелі реальної влади у регіонах, і захопити лідерство у країні.

Оскільки обов'язками самураїв було виконання наказів сюзерена і охорона його володінь, їх життя було нерозривно пов'язане з політичними розбірками і війною. Розвал виконавчої вертикалі у пізню епоху Хей'ан став причиною частих міжусобиць столичної аристократії і, як наслідок, загострення конфліктів у провінції. Політичні інтриги у Кіото відгукувалися кровопролитними внутрішніми війнами і бунтами, серед яких найвідомішими були повстання самурайських лідерів Тайри но Масакадо у регіоні Канто (931—940) та Фудзівари но Сумітомо у регіоні Внутрішнього японського моря (931-941), смути років Хоґен (1156—1158) і Хейдзі (1159).

Окрім міжусобиць самураї постійно брали участь у зовнішніх війнах проти аборигенних жителів Східної Японії — прото-айнських племен емісі. Від останніх японці запозичили кінну тактику ведення бою, головну зброю — лук і стріли, шаблевидний "кавалерійський" меч та ритуал самогубста сеппуку. Більшість з цих атрибутів стали невід'ємними символами самураїв майбутнього, а сполучення "лучник-вершник" () перетворилося на синонім слова "самурай".