Реквієм

Кладовище… Тут тихо. Тут легко думається і легко плачеться. З німих фотознімків лагідно і уважно дивляться очі. Під їх поглядом все можна назвати своїми іменами, не приховувати почуттів. У Бога і мертвих для живих прохати щасливої долі. В цих проханнях найчастіше два імені живих і дорогих спливають. Одне  - обов’язок і поклик до життя. А друге – забуття. Назвеш його і перетворишся в прозору тінь вітрил чужої щасливої долі. Від цього хочеться  стати: землею, що лежить біля власних ніг; травою, що шелестить поруч; вітром – всім тим, над чим панує Вічність.

   І, доторкнувшись до неї серцем, я знову і знову опускаюсь на коліна біля маминої могили. Їй одній я несу всі свої образи і жалі. Бо в кожного із нас своя зоря.. Зоря світить яскраво і далі здаються безхмарними доти, поки слідкують за нами мамині очі. Як -  пересторога лихові… Як -  талісман…Тепло маминих очей зігріває нас, мов сонце. А згасне те Сонце і жити шкода…

  Та час іде. І все минає. Не зникає біль – стає частиною пам'яті. В ній продовжується життя близьких нам людей. Нехай і зникли їх тіла за гранню смерті. Але самі вони, якщо ми пам’ятаємо їх голоси, усмішки, очі, руки та часто відвідуємо їх могили, живуть. І лише від нас залежить, щоб ті, кого ми любили за життя, жили довго.. В нашій пам'яті. В наших серцях.Lzarichna/