В сети Интернет появилось видео «Песня о генерале», в котором нынешний руководитель СБУ Валерий Хорошковский представлен несколько в ироничной форме. В ролике высмеивается тот факт, что Хорошковский стал генералом.

Соответствующий приказ Виктор Янукович подписал 12 августа. Согласно документу действительному государственному советнику таможенной службы, главе Службы безопасности Украины Валерию Хорошковскому присвоено звание генерал армии Украины.

Первый заместитель председателя партии ВО «Батьківщина» Александр Турчинов, который в свое время возглавлял СБУ, удивился тому, что Хорошковскому присвоили звание генерала армии. «Это не специальное звание, это военное звание, и поэтому мне странно, как гражданскому человеку можно сразу присвоить звание генерала армии», - сказал Турчинов журналистам. На вопрос, о чем может свидетельствовать присвоение этого звания Хорошковскому, Турчинов предположил: «Наверное, президент, который присвоил такое звание, доволен работой «Службы безопасности Украины».

Історія з пораненням генерала ватутіна як і вся історія срср покрита мороком, ну не можливо було без брехні катам бути хорошими, не буває без брехні двох правд, неможливо заховати криваві руки по чесному а значить слід петляти, петляти так щоб вже ніхто не відрізнив правду від брехні. А правда таки пробивається на гору, надто багато брехні було та й винищити всіх не вдалось, не вдалось мізки промити, не вистачило ще декілька поколінь, щоб з людей зробити запрограмовані машини, хоча експерименти особливо боляче таки вразили частину України. Цікавтесь різними думками та робіть висновки самі, інформації зараз вистачає.

Таємниці поранення Ватутіна

29 лютого 1944 року. У супроводі 8 охоронців і штабних офіцерів Ніколай Ватутін виїхав до 60-ї армії.  При наближені до села Мілятин охорона почула попереду перестрілку, але проігнорувала небезпеку. Хоча за інструкціями мала одразу змінити напрямок руху. Згодом попереду виявили велику групу людей. Але колона далі продовжувала рухатись, доки по них, із засідки, на відстані 200 метрів не було відкрито вогонь. В описі бою його учасниками міститься низка принципових розходжень. Це стосується й участі у поїздці Нікіти Хрущова, і кількості машин, і кількості повстанців, і поведінки генерала та його охорони.  В одному місці чисельність партизанів називається біля 200-300 осіб, далі зменшується до сотні... А наприкінці виявляться, що їх було декілька десятків. Й, швидше за все, це був не бойовий підрозділ УПА, а місцева самооборона. Описання характеру бою теж викликає багато запитань - починаючи від твердження Жукова, що Ватутін особисто очолив оборону, і аж до того, що його пораненого винесли бійці з автомобіля. Місце поранення говорить, що обидва твердження очевидно надумані. Адже як в автомобілі куля могла вдарити знизу, коли стріляли збоку? Так само, як і описання геройської поведінки генерала, коли він нібито особисто очолив оборону. Дослідник Грішин у статті "Загадка гибели генерала Ватутина" для характеристики події взяв за епіграф слова Лєрмонтова:  Гарун бежал быстрее лани, Быстрей, чем заяц от орла, Бежал он в страхе с поля брани... І це, очевидно, правда. Бо тікали так, що партизанам залишили всі штабні карти разом із генеральською шинеллю. Реконструкція бою виглядає приблизно так. Після перших пострілів, коли машина застрягла, Ватутін із солдатами швидко відступив до найближчого придорожнього рову й заліг там. От тоді куля й вдарила його ззаду у верхню частину стегна. Але кулі не літають колами - пролетіла над головою, повернулась назад і попала в ногу? Стріляли не з лінії фронту повстанців, а з тилу?  Дослідники тих подій зауважують, що саме в той час у районі описуваних подій перебувала розвідувально-диверсійна група держбезпеки "Тайга", яку особисто опікував терорист № 1 Павло Судоплатов - спеціаліст по прибиранню неугодних Сталіну фігур. Суперечливість фактів, а також сталінська традиція для постраху вбивати своїх, робить це припущення цілком імовірним.

Свідчення дочки генерала Ватутіна

У київському госпіталі у Ватутіна почалася гангрена, яку легко можна було вилікувати, застосувавши американський пеніцилін. Однак сталін особисто найсуворіше заборонив його використовувати при лікуванні генерала. Про це прямо говорили Хрущов та інші свідки тих подій. І це - доведений факт, що визнається всіма істориками. Звичайно, можна прикидатися дурниками, як це роблять деякі дослідники, і все списувати на маніакальну підозрілість сталіна. Той, нібито, остерігався отруєння генерала американськими ліками. Проте кобу можна запідозрити багато в чому, але тільки не в наївності. Бо одночасно у всій країні й у тому ж госпіталі, де лежав генерал, пеніцилін масово використовувався для лікування поранених солдатів і офіцерів, рятуючи життя сотням тисяч людей. Чому ж лише Ватутіну він міг зашкодити? На справжні наміри Сталіна опосередковано вказує ще одне: категорична відмова Ватутіна від'їздити на лікування до Москви. Певне, генерал сподівався, що у прифронтовій зоні, подалі від Кремля, йому вдасться вижити. А там, чого доброго, удасться змінити гнів на милість злобного тирана. Та, як показала дійсність, це були марні сподівання. Ще в 2000 році газета "Столичные новости" надрукувала інтерв'ю з дочкою Ватутіна, яка перебувала тоді в Києві біля батька. Вона яскраво описує ту ситуацію: "Півтора місяці тато лежав у госпіталі. Казали: "Все нормально, чекайте..." Майже кожен день до батька приходив Хрущов, не казав нічого істотного, потискав руку і йшов собі. У тата почалася гангрена. Він просив: "Відріжте мені ногу, чорт із нею, буду жити без ноги". Батькові кололи знеболювальне, але все одно він був у жахливому стані. Генерал, герой війни, кричав благим матом на всю лікарню. Лікарі приходили до палати і обурювались: "Не обманюйте, вам не боляче, перестаньте над нами знущатись...". Нога загнивала, звідти буквально вилазили черви. Почалось зараження крові. 15 квітня 1944 року тато вмер...".

На запитання кореспондента: "А ви переконані, що Ніколая Ватутіна просто "прибрали?" - Олена Ватутіна дає однозначну відповідь: "Це був наказ Сталіна". Власне, для родини Ватутіна ім'я його справжнього вбивці не було секретом ніколи, як і для всієї тодішньої радянської верхівки. Бо, у значній мірі, демонстративне знищення відомого воєначальника символічно попереджало, що ніякі заслуги, ніяка слава не врятує від помсти вождя. І тільки тваринна відданість, і послух можуть служити примарною гарантією безпеки. І таку поведінку потрібно щоденно демонструвати. Як це робили, наприклад, Калінін і Молотов, дружин яких Сталін відправив у табори, хоча названі опричники йому фактично нічим не загрожували. Все це робилося лише для утримування останніх у відповідному тонусі. Таку ж роль своєрідного "жертовного барана" для постраху найближчого, особливо військового оточення, і мала відіграти своєрідна страта Ватутіна.

Генеральський розмах

Колишній розвідник, а згодом офіцер з особливих доручень при генералові армії Ватутіні, капітан Юрій Коваленко наводить шокуючі факти ставлення вищого армійського керівництва до новомобілізованих із лівобережної України. У цьому питанні ані Жуков, ані Ватутін не відрізнялися один від одного. Коваленко переказує розмову, що відбулася, за його словами, у штабі за участю Георгія Жукова. На зауваження когось зі штабних офіцерів, що для новомобілізованих лівобережних українців не вистачає обмундирування й зброї, він сказав: "Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они - предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать". І їх кинули в крижані води Дніпра, без обмундирування, з однією гвинтівкою на десятьох. Правдивість цих слів підтверджують праці багатьох істориків, зокрема, Володимира Кучера та Петра Чернеги, у книжці "Україна у Другій світовій війні (1939-1945)". 

Такою була ціна перемоги. Ціна, у якій українці були звичайним гарматним м'ясом у далекосяжних геополітичних намірах їхніх начальників. http://www.pravda.com.ua/columns/2010/05/5/4960514/

.................................................................

«Генерала Ватутіна до вищої міри покарання засудив провід УПА» - Сотенний УПА Мирослав Симчич 

1 - Повернімося до діяльності УПА. Проти повстанців діяло не лише НКВС. Винищення бандерівців було «золотою мрією» більшовицької партизанщини. Ставив собі такі плани і керівник чи не найпотужнішої російської партизанки - Ковпак. Ніколи не мали приємності зустрічатися з ним?  2 - Я не бував у ті часи на Волині, тому з Ковпаком не зустрічався. Але після того, як його розбили німці, по наших селах блукало багато «ковпаківців». Вони просили, а бувало, що й відбирали у наших людей їжу. Згодом багато хто з них перейшов у ряди УПА і воював до кінця.  Ті хлопці розповідали, щодо Ковпака пішли, бо не мали вибору - не знали, куди податися: іти у Німеччину під англійські й американські бомби не хотіли, служити до німців - тим паче. Ковпак якраз підбирав собі людей, то вони і прибилися до нього. Не за ідею - для того, аби лишень якось пережити скрутний час. 1 - Одним із найбільших ворогів повстанців був радянський генерал Микола Ватутін, якого упівці буцімто вбили. Втім за іншою версією, смерть генерала була прозаїчнішою. Кажуть, його доконала гангрена?  2 - Брехня. Ватутін був здоровий, як слон, а вбили його за те, що він нещадно гнав свою армію Лівобережжя: своїх чоловіків-українців він не вдягнув, не озброїв, не вишколив, а коли дійшов до Дніпра, то весь той натовп загнав у воду - пливи як хочеш, виживав один з десяти. Він втопив безліч ні в чому не винних людей. Генералів які займалися лише боєм із німцями ми не чіпали, але Ватутіна як злочинця провід УПА засудив на вищу міру покарання. Довго він не потрапляв нам до рук. Проте згодом вскочив у нашу засідку, був смертельно поранений і в шпиталі помер. 1 - Ви на власні очі бачили, ж загинув Ватутін?  2 - Ні, доля звела мене з одним стрільцем, який був у тій засідці. Він родом із Волині, відбув двадцять літ каторги. Найвищу міру кари той хлопець отримав за те, що, коли втрапив у руки ворога, на ньому була ватутінська шинель. Він мені переповідав ті події так: розвідка донесла, що Ватутін їхатиме з групою у Житомир (не пам'ятаю точно, звідки він прямував, здається, з Києва). На шляху генерала стрільці влаштували засідку з трьох сотень вояків.  Машини під'їхали - стрільці відкрили вогонь. Куля не вибирає, Ватутін чи не Ватутін. А те, що у нього була гангрена, — це брехня. Він ішов разом із діючою армією і був здоровий, нічого йому не бракувало, просто поранили його так, що лікарі не змогли врятувати.  1 - Пане Мирославе, зараз чи не найбільше суперечок точиться стосовно того, прирівнювати в правах повстанців і радянських солдат чи ні. Чи бачите ви можливість примирення між вояками Червоної армії та УПА?  2 - Між тими, хто воював у Червоній армії, і нами на сьогоднішній день немає ніякого антагонізму. У нас є антагонізм з так званими героями, які були в КДБ і у совєцьких каральних структурах, які нас били. З ними у нас антагонізм залишиться, поки будемо живі.  1 - Ну а офіційне примирення між вояками УПА та Червоної армії можливе?  2 - Ми, ветерани УПА, разом із ветеранами війни проводимо збори, разом зустрічаємося, разом святкуємо тощо... Вони - теж українці, а що пішли до Червоної армії воювати, то так склалася воєнна обстановка. Наші вороги - це оті кадебісти. Прості солдати Червоної армії і ми - абсолютно однакові. Вони нас шанують, а ми шануємо їх.

http://www.partyzan.kiev.ua/History/vas_symch.htm

Валерий Хорошковский не просто один из многочисленных олигархов-украинофобов, ненавидящий страну и народ, благодаря которым приобрел свои миллионы. Он ещё и руководитель службы безопасности Украины, которая под его руководством превратилась в аналог российского НКВД 30-ых годов. И теперь главная задача подчиненных Хорошковского - это борьба с украинскими патриотами, и охрана памятников своему кумиру Сталину, уничтожившему миллионы украинцев. Для этого нквдисты-сталинисты из СБУ не брезгуют никакими методами, как и их прародители. Эта антиукраинская деятельность голубого олигарха не осталась незамеченной - ему присвоили генеральское звание. Теперь Хорошковский не просто пидор, а пидор с генеральскими погонами...

Исполнитель: Марина Хлебникова.
Композиция: Мой генерал.
Слова: М. Хлебникова.
Музыка: М. Хлебникова.
Оф. сайт: www.hlebnikova.ru.
Видео: есть/нет.

(Записано на слух, возможны неточности) 

Мой генерал, ты прошагал тысячи верст.
Мой генерал, ты и не знал нежности звезд.
Мой генерал, ты понимал, что впереди.
Мой генерал, будет привал, но надо идти.

Там за горой снова пургой втретит зима.
Там за горой ждут на постой чьи-то дома.
Там за горой мы выдержим бой, нет уже сил.
Но не впервой, ты же герой. Значит уже победил.

Мой генерал, мой генерал.
Просто солдат, просто устал.
Мой генерал, мне бы узнать
Сколько мне ждать, ну сколько мне ждать.

Ночи и дни очень длинны, но это пройдет.
Ночи и дни очень длинны, но время идет.
Ночи и дни крепче брони, если везет.
Ночи и дни так холодны, если никто не ждет.

Мой генерал, мой генерал.
Просто солдат, просто устал.
Мой генерал, мне бы узнать
Сколько мне ждать, ну сколько мне ждать.

Мой генерал, мой генерал.
Просто солдат, просто устал.
Мой генерал, мне бы узнать
Сколько мне ждать, ну сколько мне ждать.

Мой генерал, мой генерал.
Просто солдат, просто устал.
Мой генерал, мне бы узнать
Сколько мне ждать, ну сколько мне ждать.

Мой генерал!

Хочу такой же!

.

 

Мій центр відступає. Мій правий фланг відходить. Хід справ відмінний. Буду атакувати.

                                                                                                                             Генерал Фош

== АКТУАЛЬНО ! ПОДНИМАЕМ ДОСЬЕ ==

Досье. Биография. Компромат. Был губернатором в Закарпатье, в Луганской области. В начале 2000-х - представителем Президента Кучмы в Крыму. Зачистил крымский криминал в 90-х

Украинцы уже привыкли к тому, что если в телевизоре появился лысая голова Геннадия Москаля, то нужно отогнать от экрана детей и приготовится услышать сенсационные разоблачения пополам с площадной бранью. И мало кто знает, что этот человек является живым примером нашего заблуждения о том, что среди политиков и чиновников могут найтись и порядочные люди. Если вы все еще верите, что Москаль может победить коррупцию и навести порядок, что он выведет всех на чистую воду, то знайте – он даже не тот, за кого себя выдает!

Кто вы, Геннадий Геннадиевич?

Человек, которого сегодня все украинцы знают как «Москаль Геннадий Геннадиевич», родился 11 декабря 1950 года в селе Задубровка Заставновского района Черновицкой области. И у его родителей, Геннадия Хадеевича Гайфулина и Степании Павловны Москаль, сразу же возник вопрос: чью фамилию дать их сынишке? Впрочем, однажды Геннадий Геннадиевич как-то обмолвился, что это случилось и не сразу, а через два года после его рождения, когда его отец якобы умер. Почему же якобы? Потому что последующие события показали, что информацию о своем детстве и молодости Геннадий Геннадиевич основательно запутал, а на прямые вопросы журналистов обычно отвечал, что не хочет вспоминать те «трудные годы».

(...)

Ничего компрометирующего в этом не было – мало ли мужей брали фамилии жен! Однако суть возникшего много лет спустя скандала состояла в том, что гражданин Линский вновь захотел стать Москалем. Вот только почему-то не сделал это в установленном законом порядке – что весьма странно для работника МВД. Более того, есть информация, что Геннадий Геннадиевич просто оставил себе старый паспорт с фамилией Москаль, получив при этом новый с фамилией Линский. Наличие двух паспортов на две разные фамилии — это мечта любого преступника или афериста, однако зачем это инспектору уголовного розыска? На этот вопрос, по данным Skelet.Info, Геннадий Геннадиевич никогда не отвечал, потому что никогда не признавал свои манипуляции с фамилиями. Между тем однажды (примерно в конце 80-х начале 90-х) он просто спрятал свой паспорт на фамилию Линского под стол, достал паспорт на фамилию Москаль – и продолжил жить и делать успешную карьеру под новой-старой фамилией. И словно не понимал, что создает себе серьезную проблему.

С началом нового века прошлым бравого генерала заинтересовались журналисты —  внезапно открывшие, что… никакого Геннадия Москаля просто не существует! Так получалось с юридической точки зрения: поскольку Геннадий Линский не произвел процедуру официальной смены фамилии, то он оставался Линским. Но вместе с этим получалось, что все указы и приказы о назначении Геннадия Москаля на высокие должности в МВД и облгосадминистрациях становились недействительными – как и все подписанные Москалем распоряжения!  Равно как и «заведомо ложными сведениями» стали поданные ими документы кандидата в народные депутаты, а его депутатский мандат и голос в Верховной Раде 6-го и 7-го созывов получались «липовыми».

(...)

Геннадий Москаль, крымские «Башмаки» и Днепропетровские бомжи

Но вернемся в более далекое прошлое.

За двадцать лет почти безупречной службы в Черновцах, Геннадий Геннадиевич серьезно поднялся по картерной лестнице. С 1978 года он старший инспектор угрозыска УВД Черновицкого облисполкома (раньше милиция подчинялась местным властям), после окончания в 1984-м курсов Московской академии МВД – замначальник Ленинского РОВД, с 1986-го начальник угрозыска УВД Черновицкого облисполкома, с 1992-го начальник областной криминальной милиции. «Летописи» этого времени не сохранили никаких его «подвигов» — если не считать аферу с фамилиями. Однако есть информация, что в 1992-94 г.г. Геннадий Москаль в качестве приглашенного «профессора» читал лекции по правоведению  в Черновицком университете – где мог познакомиться со студентами Арсением Яценюком и братьями Бурбак (подробнее о них читайте в Максим Бурбак: как черновицкие сели на «золотой унитаз» донецких).

В 1995 году Геннадий Москаль был ротирован в Ужгород — начальником управления МВД Украины в Закарпатской области.

Это был его первый опыт работы вне родной Черновицкой области, а о его итогах не трубили СМИ. Впрочем, учитывая, что в эти годы тамошняя местная мафия «цимбора» продолжала успешно развиваться, можно сказать, что Москаль не слишком этому мешал.  А вот его новое назначение начальником ГУ МВД в АР Крым (1997-2000) и сделало его знаменитым на всю Украину генералом милиции, имеющим «двуликий» имидж. С одной стороны, доверчивые обыватели уверовали в Москаля как в непримиримого борца с организованной преступностью. С другой стороны, по стране расползались слухи о жестоком и циничном генерале-коррупционере, покровительствовавшем ОПГ.

Самыми «невинными шалостями» Москаля в Крыму были аферы с ведомственными средствами. По информации Skelet.Info на деньги, которые должны были выплачивать личному составу в качестве «пайковых», генерал закупал у карманных фирм бытовую технику и ширпотреб – которые потом выдавали милиционерам вместо наличных. Через фирму «Титан» (город Армянск), в которой якобы работал родственник Москаля, закупали продукты питания (крупы, сахар, масло) – выдававшиеся рядовым работникам МВД в счет зарплаты. Тех, кто открыто возмущался, быстро уволили, а вот для ближайшего окружения Москаля был «прихватизирован» 36-квартирный дом в Алуште, которые построили на бюджетные деньги для крымских татар. Но это были лишь «цветочки»!

Как рассказывали источники, прибывший в Крым генерал Москаль столкнулся с затяжной войной двух главных ОПГ полуострова, носивших название «Башмаки» и «Сэйлем». И, вместо того, чтобы нещадно искоренять организованную преступность, которая фактически управляла жизнью Крыма, он её использовал. Из серьезных бандитов Крыма было «посажен» только Сергей Воронков (Воронок). А тот же Лев Миримский начал свою благополучную политическую карьеру.

А вот на Бартеньеву были оформлены ряд предприятий и фирм группировки «Сэйлем», в том числе ресторан «Учан-Су», ООО «Компромисс», ООО «Южный дом». Вокруг этих предприятий разгорались нешуточные страсти с кровавыми убийствами. Причем, их масштаб достиг Киева – точнее, туда его доставил Геннадий Москаль, который одновременно с должностью начальника милиции Крыма был также заместителем министра МВД Юрия Кравченко. Слухи рассказывали о том, что Кравченко, Москаль и  Бартенева образовали «роковой треугольник», вот только не любовный, а деловой. А закончилось всё убийством Бартеньевой в ноябре 2001 года: её тело нашли на горе Ай-Петри, она была убита выстрелами из двух пистолетов, один из которых якобы был зарегистрирован как… табельное оружие Геннадия Москаля. Разумеется, что пистолет объявили украденным и имя Москаля больше не упоминали, а убийство повесили на банду Градова – после арестов которого упомянутые предприятия отошли к людям больших милицейских начальников. Но Геннадий Москаль в то время уже занимал другую должность и был далеко от Крыма.

(...)

В 2006-2007 г.г. Геннадий Москаль был перекати-полем: пару месяцев поработал заместителем директора Института европейской интеграции, потом полгода был представителем президента в Крыму, затем три месяца заместителем председателя СБУ Валентина Наливайченко (подробнее о нем читайте в Валентин Наливайченко. Шпион, дипломат и коррупционер), и полтора месяца на должности заместителя секретера СНБО. Такое «летунство» присуще только людям с очень большими проблемами! Наконец, на внеочередных выборах 2007 года он прошел в Верховную Раду по списку «НУНС» (№41), благодаря Юрию Луценко (о нём читайте в статье Юрий Луценко. «Терминатор» украинской политики ), который принял его в свой проект «Народной Самообороны». Полтора года Москаль был первым заместителем председателя парламентского комитета по противодействию оргпреступности и коррупции. Человек, который в Раду по фактически подложным документам не под своей настоящей фамилией!

(...)

Геннадий Москаль. На кого же он работает?

Итак, когда на улицах Киева шумел Евромайдан, народный депутат Геннадий Москаль (избранный в 2012 году по списку «Батькивщины») председательствовал в парламентской комиссии по расследованиям противоправных действий в ходе этих протестов. Что дало ему возможность уйти от ответов на неудобные вопросы о его настоящей фамилии. Но вот что интересно: с этого момента Москаль начинает придерживаться какой-то очень замысловатой политической линии.

Вначале было всё понятно: он изо всех сил работал против Януковича, чем занимался еще с 2011 года, когда резко наезжал на власть за «репрессии» в отношении Юрия Луценко и Юлии Тимошенко. И вполне логично, что его парламентская комиссия вскоре заявила, что огонь боевыми патронами по протестующим вели снайперы из силовых ведомств. Это было чисто политическое заявление, поскольку никаких доказательств тогда ни у кого еще не было – но оппозиции и Евромайдану, а также поддерживающим их представителям Запада эти доказательства и не были нужны. Зима-весна 2014 в Украине гремела именно политическими заявлениями, и «голосом правды» считался тот, у кого они были самыми громкими и шокирующими.

Будучи назначенным на должность главы Луганской ОГА, преобразованной в военно-гражданскую администрацию, Москаль, понятное дело, попытался оправдать свой имидж борца с сепаратизмом. Но, как во время своих прежних губернаторств в Луганской и Закарпатской областях, лишь усугубил ситуацию. Одним из его первых шагов было надавливание тесной дружбы с батальоном «Айдар» — как и многие другие добробаты, имевшую неоднозначную оценку у местного населения. 

(...)

Учитывая, что численность боевиков в области составляла всего 15-20 тысяч, а население захваченных ими территорий превышало миллион, говорить о том, что эти фуры везут продукты именно боевикам, было глупо. Политический эффект от такого шага тоже был сомнительным: до блокады ездившие на украинскую территорию луганчане продолжали чувствовать себя гражданами Украины — после её установления ментальная связь с родиной начала рваться. Зачем было сознательно вбивать этот клин?

ПРОДОЛЖЕНИЕ

Генерал: Даже без поддержки стран НАТО, мы можем выполнить тактическую задачу