хочу сюди!
 

Інна

47 років, риби, познайомиться з хлопцем у віці 38-48 років

Замітки з міткою «анархізм»

Записи анархіста 21 століття від 3-го червня 2019 року

3 червня 2019 р. (7527)
Записи анархіста 21 століття від 3-го червня 2019 року

Подумав я про минуле своє і чуже, бо разом воно є, а тоді вирішив потроху заповнити прогалину з того свого минулого і почну це з "Декалогу від Богдана":


Декалог від Богдана

Коли берешся писати якісь узагальнюючі праці, то в них важко давати пояснення деталям чи означенням особистого плану, тому я вирішив розпочати свої подальші розмисли над різними питаннями життя зі спроби тезово визначити головні засади мого особистого світогляду, щоб в подальшому мене краще розуміли інші.

1. Я є абсолютним пацифістом-миротворцем, тобто я органічно не визнаю насилля як такого чогось позитивного. Це стосується як насилля людини над людиною, так і насилля людини над Природою в цілому. Я особисто бажаю, щоб всі люди і звірі жили в мирі і злагоді, але...
Наш світ збудовано таким чином, що для свого існування практично всі живі істоти поглинають інші живі (!) організми – різниця тільки в розмірах, але не в суті. Людина є справді Цар природи, тому що є універсальним споживачем усього органічного і неорганічного матеріалу в Природі включно до собі подібних.
Першорідний гріх людини від самого її зачаття (а не народження!) полягає у тому, що вона мусить від початку до самої смерті турбуватись про своє життя, для чого потрібно постійно поїдати інших живих (органіку) і вберегтись, щоб не з'їли тебе. Такою непривабливою насправді виглядає головна теза існування кожної людини – органічне функціонування в часі та просторі з безкінечним поглинанням, травлення та випорожненням органіки.
Додам, принагідно, що гуманність вегетаріанців є фальшивою, тому що рослини теж живі і все відчувають, кожна билинка і комашка також хочуть жити не менше, чим кожен з нас.
Отже моїм кредо є мінімізація свого насилля над живим до рівня об'єктивної необхідності. Як влучно сформулював це поет Жорж Дикий: «Якби я мав совість – то не мав би дітей, але якби я не мав совісті – то не мав би сім'ї». Життя кожної людини є балансування поміж Добром і Злом, межі яких визначає сама ж людина кожна по окремо, а підсумки «жити чи померти» людині робить зовнішній світ, він же – Господь Бог.

2. Я є вимушеним мілітаристом, тому що для мене поняття «не убий» йде після тези: «не дайся бути убитим». Я готовий вбивати і нищити будь-кого, якщо ситуація виживання того вимагає.
Вислів «Хочеш миру – готуйся до війни», означає не бажання превентивно воювати, а вимагає бути сильним і готовим до бою належним чином, щоб дати потрібну відсіч нападнику. Нещодавній приклад розстрілу маси люду одинаком-шизіком в Норвегії чітко демонструє, як слабкість провокує брутальне насилля.
Власне тому я запропонував ідею ДАУ (Добровільної Армії України) як повністю самочинну формацію, учасники якої сповна добровільно готують себе до можливого бою, щоби і самим не гинути як вівцям на бійні, так ще і своїх домашніх «рідних овечок» оберегти.
Сила держави множиться з сили одиниць, як Воля і Дух армії – з волі і віри кожного окремого воїна. І я сам призначив себе одним з таких воїнів, і я готовий за потреби йти битись за свою волю, за свою долю, за мир і щастя для родини, за народ і Україну.

3. Я не визнаю будь-якої з соціальних фобій-антагонізмів, коли або – або. Для мене не існує економічних (класових), національних чи расових проблем як таких – все це окремі люди не залежно від кольору шкіри і етнічної приналежності. Проте я вважаю за необхідне дотримуватись своєрідного «генетичного суверенітету» – я проти перемішування рас і народів до повної втрати їх ідентичності.
Тому мої погляди консервативні щодо міграційних процесів у світі і особливо стосовно України, як і моє цілком об'єктивне обурення з паразитичних тенденцій будь-яких етносів чи то жидів, чи то циган, чи то росіян тощо по відношенню до інших етносів не має нічого спільного з ксенофобією та рухом скінхедів – закони природи такі, що дія породжує протидію, а неправдива дія призводить до ще потворнішої протидії. Для прикладу, греки та вірмени живуть в Україні ще з пра-прачасів, але жодних етноконфліктів в українців з ними не виникало, тому що вони на чуже не зазіхають, а власним добром і працею живуть. Докорінно змінились стосунки з кримськими татарами, як і з поляками, що колись грабували і пригноблювали українців, а тепер стали друзями.
Отже справа не у расовій упередженості чи ксенофобії, а в об'єктивних обставинах, де є притаманна кланова етнічна злочинна солідарність. Не секрет, що злочинний елемент більше має передумов до міграцій, як і до злочинної агресії щодо автохтонів. Тому я за те, щоб китаєць жив у Китаї, араб – на своєму Сході, турок – у Туреччині, а всі українці – в Україні.
Міграційна політика так званого «мультикультуралізму» – є одною з тих проблем, що мені дуже-дуже не подобаються в сучасних європейських країнах як і загальна політика ЄС щодо цього, тому що ще трохи і мігранти стануть домінувати і, відповідно, панувати в Європі.

4. Я не визнаю релігійних упереджень, тому що для мене всі віри однакові, оскільки направлені на одне – душу окремої людини. Тому кожна віра є правдива, якщо людина добровільно приймає її для себе за основу свого духовного світу. Це право на віру за власним бажанням і робить кожну віру правдивою, а разом – всі вони відтворюють безкінечну красу Бога, якого ніхто не пізнав і не пізнає у всій Його повноті та довершеності.
Будь-яка релігійна ворожнеча не має нічого спільного з вірою і Богом, а є, на мою думку, суто матеріальним конфліктом, як і основна частина конфесійних поділів і протиріч в Україні. За змістом християнського віровчення УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ та УГКЦ абсолютно тотожні, але влада, майно і гроші різнять кожну конфесію від іншої, що зовсім далеко від справжньої духовності.
Отже я ставлюсь до всіх релігій в світі як до вартих уваги, але я категорично проти, якщо в Україні десь у Києві чи Львові, або Донецьку почнуть зводити мечеті й мінарети, пагоди, зікурати тощо включно з капищами РУНвіри. Україна вже понад одну тисячу років є християнською державою і такою має залишатись – я так вважаю.

5. Я не визнаю соціальних зобов'язань особи як силовий примус, що найкраще демонструє державний призов до армії чи вимога обов'язкової реєстрації (прописки) за місцем постійного проживання, як і взагалі обурює існування інституту внутрішніх паспортів в Україні. Для мене кожна людина народжена вільною в абсолюті, тому всі соціальні зобов'язання людина може брати на себе тільки добровільно.
При наданні домінанти особи над соціумом, я проте не є прихильником абсолютизації індивідуалізму як такого чогось над панівного, типу надлюдини або щось подібне. Для мене поняття «свобода» – це в першу чергу відповідальність: я сам вільно вирішую все і сам за все сповна відповідаю. Отже я є прихильником правдивого анархізму, який чомусь вважають як принцип вседозволеності, сферою беззаконності і хаосу, тоді як реальний анархізм є насправді системою самообмеження, самоконтролю і виняткової виваженості у вчинках. Чому? А тому що довкола тебе такі самі анархісти, які не попустять непорядку щодо них.
На моє тверде переконання кожна людина є від народження анархістом, тому що сама обирає собі життєвий шлях не зважаючи на всі соціальні обставини свого народження і буття. Остаточний вибір власної життєвої долі у 99 % випадків залежить від кожної людини по окремо, що і є анархізмом по-суті, навіть якщо і не вживати цього терміну. Справа не в слові – у змісті, якою є «захищена свобода особи». Про це можна розповісти в деталях, але не тепер.

6. Я не визнаю обов'язкової політизації особи, через що мене часто звинувачують в пропаганді соціального інфантилізму. Нічого подібного, а все до навпаки: кожна людина має свої притаманні тільки їй природні задатки, отже вона буде щасливою в житті тільки тоді, коли вдало знайде своє місце в суспільстві для повної самореалізації своїх здібностей. Якщо людина робить якусь справу, яку любить і віддається їй сповна, то чому ми повинні її примушувати до вирішення ще якихось соціальних функцій, яких людина не розуміє і не хоче розуміти? Хтось добрий столяр, а хтось всього себе посвятив науці, інший – музиці, ще інший – бізнесу, або хтось діє із захопленням вчителем, лікарем, хліборобом тощо і всі разом дружно працюють на спільний добробут, не переймаючись надто політикою в країні та світовими проблемами – що в тому поганого? Водночас хтось з людей цікавиться громадськими проблемами, стає політиком – так і має бути.
Давно відомо, що найбільше бід йде від некомпетентності, коли лікують Заячківські, законотворять Лозинські, судять Зваричи, вчать Табачникови, співають Поплавські, керують Черновецькі тощо, які стають вагомими завдяки щоденному «мудрому державотворенню» інтелектуально обмеженого люмпен-електорату. Де не поглянь – кожен керує державою і хоч зараз готовий замінити собою президента чи якогось іншого високого начальника, тоді як реально розумний фахівець будь-якої справи знає, що в своїй роботі він майстер, а для іншої – варто знайти відповідного фахівця, а не братись самому партачити. Власне розуміння цього я і добиваюсь: політична діяльність теж є фахом! А для виборця за основне важить правильно визначити і обрати такого якісного фахівця! І свідомо передати йому частку своїх соціальних повноважень на громадське управління. Всезагальна участь кожного в управлінні державою схоже на автобус, де всі пасажири вчепились за кермо і керують... Ну і чи далеко так заїдуть, – як гадаєте?
До речі, то є цікава аналогія з автобусом, де охлократію я вже показав – всі керманичі, тому ніхто не знає толком куди вони їдуть і приїдуть. Тиранія-авторитаризм, це коли тільки водій знає, куди він їде, а пасажирів занадто вимогливих просто викидає на узбіччя з автобуса, щоб не заважали. Ну а демократія, це коли пасажири самі обирають водія і маршрут, а тоді в процесі поїздки ще пильнують чи нормально поводиться водій і чи правильно вони їдуть. Я – за демократію, яка нічого спільного не має з комуністично-соціалістичною охлократією, коли держава – це всі ми отже і я наче біля її керма, але одночасно я – повне ніхто, як і переважна більшість з ми. Реальна ж влада є втаємнчено узурпована малою кількістю людей і це не правильно.

7. Я категоричний противник економічної експлуатації людини іншою людиною. Тому я однозначно проти капіталістичного ладу в економіці, але і не прихильник соціалізму, коли під виглядом держави експлуататором фактично стає теж людина, але не капіталіст-власник, а чиновник-бюрократ.
Економіка має забезпечувати добробут всіх людей, а не вибірково хто найпрудкіший – той і багач, а інші – в злиднях. Маю тверде переконання, що в нормальній економічній системі не повинно бути ні надбагатих людей, ні бідних. Праця має не вимучувати і не знищувати людей, а надавати їм задоволення і забезпечувати добробут.
Не повинно бути всезагальної повинності працювати – у тому немає потреби при сучасній високотехнологічній модернізації виробництва, а головне, щоб «хто не працює – той їсть, а хто працює – має стократ більше». Важливо розуміти саму головну тезу, що економіка існує для людей, а не люди існують для економіки. Так само і держава в цілому – існує для людей, а не навпаки. Людям повинно надаватись чим більший вибір місця праці у належних умовах за достатню винагороду – ось головне завдання економіки, а за тим – і держави.

8. Я категорично проти солідарних державних систем освіти, медицини та пенсійного забезпечення – нехай кожен має те, на що заслужив (заробив). Інше питання, що має бути створена розгалужена система страхування, соціального кредитування і громадської взаємодопомоги, але я категорично проти державного регулювання соціального забезпечення і допомоги, що об'єктивно завжди перероджується у корупцію та інші зловживання чиновництва, як головного розподільника цих соціальних ресурсів.
Нехай мої рахунки за освіту, медицину та пенсію будуть суто моїми! А в разі економії або передчасної моєї смерті – це будуть додаткові кошти моїм ближнім у спадок, а не у солідарне державне «спільне корито» для всіх, як то є зараз, на користь переважно чиновницьких паразитів, як най наближених до того «державного корита».

9. Я також категорично проти сучасної несправедливості щодо людей праці – виробничників на противагу різноманітним прошаркам паразитів, якими вважаю у першу чергу чиновників всіх рівнів і рангів, всіх силовиків, професійних спортсменів і митців. Я розумію, що все є праця, але праця – праці різниться. Коли людина на тракторі засіває чи обробляє поле – це одне, а коли людина гарно копає на полі м'яча – це зовсім інше. І мене обурює, чому той, хто по своїй суті займається дурнею як копати м'яча – отримує за те шалені гроші, а працююча людина в полі копає землю, але отримує навпаки вкрай мізерні гроші за вкрай цінну і реально потрібну працю. Не треба мені пояснювати важливу місію силовиків або держслужбовців, як і унікальність хисту спортсмена чи митця – сам з таких і все знаю. Та як кажуть: з голого по нитці – багатому ще один костюм.
Однозначно, що все з того, наскільки недоплачують отим всім виробничникам нижньої ланки, що безпосередньо творять матеріальний продукт та суспільний добробут, потім стократно переплачують різним чинушам, силовикам або фіглярам за їх розважальну унікальність. Це все не є правильно! Простий робітник має одержувати максимальний рівень своєї долевої участі у прибутку від загального виробничого процесу! Виробники є головним, а не посередники! При всій моїй повазі до інтелекту людей бізнесу я переконаний, що мистецтво привласнювати чужі гроші варто обмежувати мистецтвом мати совість.
Наголошую ще раз на глибинній різниці праці виробничників і різноманітних прошарків суспільних паразитів, бо останні за часту значно перевищують власну значимість для суспільства. Наприклад, якби ключі мали свідомість, то вважали б себе найголовнішими, бо без них ніщо б не запрацювало чи не відкрилось. Що вже казати про самозакохану пихатість замка! Захоче і допустить, а не схоче – гаплик вашим бажанням. Подібно так себе несуть чиновники та службовці-силовики, тоді як насправді і без вас все чудово спрацює, а просто соціальна деструкція у вигляді злочинності обумовлює потребу в замках та ключах. І не треба пояснювати, яке озлоблення викликають в користувачів неякісні замки та ключі...

10. Нарешті на закінчення, я категорично проти екологічного самознищення людства. Сучасна дика вакханалія видобутку та використання всіх природних ресурсів в ім'я технократичного прогресу, який явно веде до гуманітарного регресу та виродження людства, – це мене хвилює надзвичайно, чого не помічаю за світовою правлячою елітою. Ось де головна криза! На часі важить не стільки майбутнє світової економіки, як питання: чи буде взагалі оте майбутнє?! І для кого воно буде? Особливо катастрофічний стан у колишніх зачинателів та лідерів цього дійства світового прогресу та індустріалізації – білої раси, яка жахаючим темпом наближається до повного вимирання й асиміляції. Хоча при таких темпах нищення земної екосфери інші раси людства теж довго в живих не полишаться, а техногенні катастрофи як і природні катаклізми, викликанні діяльністю людини, будуть ставати дедалі глобальнішими і жахливішими. Невже хтось думає, що за викачані з надр землі нафту і газ земля не поплатиться просіданням грунтів і відповідними землетрусами? Невже хтось думає, що можна безкінечно смердіти в атмосферу мільярдами авто – і буде чим дихати йому і його рідним? На превеликий жаль, але кожен вважає, що саме йому можна обгаджувати світ, бо йому треба якось прожити добре ще і ще, не заглядаючи дочасно у наближення Смерті лице, а вона вже за плечима кожного з нас всміхається задоволено...
Тому й кажу в завершення: людоньки, милі мої, – схаменіться! Як себе не шкода – дітей своїх пошкодуйте! Залишіть їм де жити і чим дихати.

Отже вийшло «10 тез-заповідей – Декалог від Богдана», якими я висловив стисло свій світогляд, хоча і не весь, бо залишив осторонь теми духовні та інтимні – не персонально свої, а в глобальнішому масштабі. Я вирішив зосередити увагу на матеріальному, об'єктивному предметі сучасної ситуації буття, що можна чітко й однозначно окреслити, тоді як про суб'єктивне можна і треба говорити розлого, щоб якось максимально точніше роз'яснити зміст різних психічних категорій як любов, щастя, честь, віра, добро, благородство тощо. 
Сподіваюсь, що коли я писатиму інші матеріали, то зацікавлені в них читачі будуть заглядати до цього «Декалогу від Богдана», а там – будемо бачити, що вийде і як вийде. Єдине, що можу наперед пообіцяти: щирість в усьому, що пишу і думаю. А для чого і від кого маю критись?

Богдан Гордасевич
15 лютого 2012 р.

(Щоденні записи анархіста 21 століття по Р.Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Початок записок анархіста 21 століття

Щоденні записи анархіста 21 століття по Р.Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні

 1 червня 2019 року (7527 за літописним численням)

( є писане від самого початку століття, але його ще потрібно оцифрувати)

 

Вирішив від сьогодні почати писати публічного щоденника просто як рефлексію на прожитий день за світоглядом анархіста, яке трактую просто і однозначно: «І все зло, і все добро Світу – справа рук твоїх»

Не маю бажання в ходити в розмірковування про існуючі негативні парадигми щодо терміну «анархізм» в сучасному суспільстві типу: «хаос», «ах! – це  вседозволеність!», «право сильного», «ігнорування законів і правопорядку» чи ще щось подібне. Моє розуміння анархізму я вже не раз декларував у своїх дописах, а зараз скажу просто: анархіст – це людина Свободи, Совісті і Честі. Я вважаю, що майбутнє світового суспільства буде мати за основу саме анархізм і жодним чином не його антагонізм – комунізм. Далі будемо на цю тему вести розмову і не одну. Зараз на думці у мене інше.

Обрання в Україні за сповна демократичним принципом на посаду Президента України блазня Володимира Зеленського, що цілком аналогічно за прихід до влади таких персон як Муссоліні чи Гітлер, вказує в черговий раз на те, що демократія не панацея сама-по-собі для встановлення справедливого ладу в суспільстві, а суто механізм щодо його розумного функціонування. Прошу звернути увагу на вжите мною слово: «розумного», а не просто якогось там функціонування. Зрозуміло, що тільки розумні люди можуть розумно скористатись демократією, а не розумні – не можуть, що Україна в чергове і довела. Знову звертаю увагу на слово – «в чергове», тому що окрім вже наявного блазня у нас побував на цій високій державні посаді дворазовий кримінальний зек-урка, також законно обраний в демократичний спосіб. Ну і не будь після того анархістом - !?!

Демократія вимагає, щоб все визначалося за рішенням більшості, якому має підчинятися меншість, яка хоча і не згодна, але – має. І тут я пригадую, як в радянські комуністичні часи моя вчителька з російської мови і літератури як класний керівник в над пролетарському Донецьку займалася антирадянщиною, бо так сварила мене чи ще кого у випадку, коли ми вчиняли якусь шкоду (переклад на українську мій):  - Ти мені не кажи, що всі так робили і ти з усіма! Сам за себе відповідай! А якщо всі почнуть головою об стінку битись – ти теж головою об стіну будеш бити?!

Звичайно, що ми не обирали варіант «головою об стіну», але виявляється в реальному житті це доводиться робити в різних модифікаціях, як ось мати при владі блазня. І маю зауважити: це ще найкращий варіант! Інші були б тільки  гірші. Я вже писав раніше, що обираючи Зеленського, електорат з так званим іміджем – «протестний», не стільки голосував проти конкретно особи Петра Порошенка, як висловив своє негативне ставлення до всього існуючого політикуму України, бо з усіх більш-менш фахових претендентів на посаду Президента України вибрав самого не фахового! Тобто це є протест глобального порядку, а не суто проти персони конкретного поганого керівника. Це є важливе! Це є головний висновок для мене: гівно весь український політикум. Інша справа, що ця речовина є непоганим добривом, але про то іншим разом.  На сьогодні досить.

 

Для якої країни обирали президента 73 % малоросів?

Ідея

Ось візьмімо комуністичну ідею...
Братерство! Рівність! Свобода!ura
Соціальна справедливість. Праця на благо всіхhammer Боротьба з бідністю
Потреби ...  можливості... пам'ятаємо, еге ж?  dada  podmig

Погана ідея ?question   Неприйнятні гасла? question

Для кого?

І чому?

Отож бо !

А візьмімо демократію...
Влада народу! bravo Свобода вибору! dance Праця на себе! ura
Нові робочі місця. право на правдиву інформацію. Прогрес. Процвітання. Боротьба з бідністю

Також непогано
І шо, колись таке було? Чи колись таке буде?



14%, 2 голоси

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

21%, 3 голоси

36%, 5 голосів

29%, 4 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Яким є анархіст!

Яким є анархіст!



Коли людина обирає певну ідейну платформу, то вона шукає в тому за звичай щось позитивне аби переповісти іншим, чому було обрано саме цей варіант життєпису. У мене все навпаки: я не агітую за анархізм з тої причини, що не вбачаю в тому значних позитивів, бо анархізм не обирають: анархізм не обраність, анархізм – це є приреченість. Всі люди від природи приречені на анархізм, тому що майже буквальний переклад цього слова означає просто «самотність»! І нічого більшого! Власне у той момент, коли людина відчуває себе безкінечно самотньою – вона автоматично стає анархістом. А найвищого стану анархізму досягають самогубці, бо ж зрікаються навіть вищості Бога над собою, який дав їм життя і сам його не відбирає, а то суто сама людина вирішує: вчиню собі смерть. Це вже точно «нікого над»!
Також хочу зазначити, що зовнішнє насилля для анархіста можливе тільки задля самозахисту і не більше того. Самооборона анархіста зовсім не тотожна агресії тероризму чи ще чогось, бо якщо і можна звинуватити анархістів у сваволі, то це суто щодо самих себе. Насилля одних людей над іншими – це зовсім інші ідейні течії, зокрема це і комунізм, і нацизм, і демократія також. Анархізм людини полягає у виключно сваволі щодо себе самого! І це поширено надзвичайно в Світі. Давно відомо, що всі шкідливі звички людина продукує суто власною волею. Хіба потрібно доводити, що пияками чи інакшими наркозалежними люди стають в значній більшості самотужки, а не за обставин чи примусу, бо то є дуже невеликий відсоток і тому не важливий. У 99% людина сама шукає і знаходить свої «смаколики» від життя, а це і є суть анархізму: вирішувати самому навіть свою приреченість. Анархізм – це обирати варіант шляху до свого самознищення. 
Впізнати класичного анархіста досить просто: це самотня людина, яка може все, але нічого не хоче. Крапка.

Богдан Гордасевич
Місто Львів-Рясне
04 грудня 2018 р. (7526)

Націоналізм і анархізм - чи є можливим поєднання?

Одним з головних ідейних постулатів націоналізму є створення національної держави, тобто з домінантою в державі одного етноса, як в Польші - поляки, в Угорщині - угри, Болгарії - болгари тощо. Звичайно там живуть й інші народи, але в загальному на окресліній кордонами території беззастережно домінує один етнос і це його (!) держава.
Відповідно з того будується державна структура та ідеологія: Польська держава піклується про добробут поляків, Угорська - угрів, Болгарська - болгар тощо. І тут не виникає жодних протестних емоцій ні у кого, бо то є норма, то є правильна і розумна основа державного утворення - добробут титульної нації. Притому цей добробут держава забезпечує за рахунок праці власної титульної нації, а не за рахунок пригноблення інших націй і країн, бо то є вже державним форматом імперій і націонал-шовінізму, тобто - нацизму. Проте у різних етнічних вкрапленнях в таких національних державах не виникає питання, чому в цтому державному управлінні домінує саме ця нація, а не вони...
Отже бути націоналістом означає дбати про націю і державу, тобто це в науковому трактуванні є проявом альтруїзму, такою частковою жертовністю свого "Я" на користь національного "МИ", тобто держави. Як відомо, головним завданням держави є нормативно-регулятисна діяльність, тобто встановлення справедливих правил співжиття людей і суспільства в цілому.
Анархізм за своїм природним поняттям є домінатою егоїзму, коли власне "ego" є вирішальним у всіх вчинках людини: роблю те, що хочу, тому що я так хочу! Всі інші соціальні обов’язки є вторинними. Для анархізму будь-яке соціальне утворення від простої місцевої громади і аж до держави включно є скоріше ворогами, чим співдружніми формами життя. Одним словом, при анархізмі на особу не діє жодне зовнішнє зобов’язання чи примус у вигляді законів або прямих наказів - все це можливе тільки з середини особи! З свідомого особистого дотримання певних норм і правил у безпосередніх вчинках і вцілому в житті.
Чомусь таке опозиціювання анархізму до державних юридичних норм сприймають як стан беззаконня, сваволі, хаосу, руйнації і деградації. Тобто як суспільний регрес, а не прогрес. Я протилежної думки і спробую це далі довести.
Почну з простого і вельми наглядного: прошу вас озирнутись довколо себе, а потім поглянути на світ в цілому - ну і які враження? Є держави, є наддержавні світові організації, а порядку особливого в світі не бачимо, як і у власній державі. Закони є, але їх порушуння такі масові, що легше назвати цей стан "узаконенним беззаконням", аніж певним державним ладом, як демократія, олігархія, диктатура або монархія. Власне тому я давно насміхаюсь з противників анархії такими словами: "Панове, в Україні анархія вже давно, просто ви не хочете її визнати як факт нашого супільного життя! А не визнавати не означає не мати!"
Чого варте наше українське законодавство, де навіть народні депутати не розуміють головної функції законів, а саме: стала норма на тривалий період часу. А у нас як? Приймають депутати закон і майже одночасно починають робити в ньому "законні зміни і доповнення" - ну не абсурд? Постійна зміна законодавства, наявність законів, положення яких суперечать одне одному, або взагалі є антагоністичні - яка тут "логіка порядку"?  Що це за "правова держава", де в конституції чітко і неоднозначно сказано, що для громадян країни освіта і медицина є виключно безкоштовною, а далі законодавці виписують закони і нормативи оплати навчання та лікування тими ж громадянами - чи не абсурд?
Якими є головні засади життя наших людей? Визначальним є не державні інституції, а свій приватний статус і приватні зв*язки, абсолютно ніким не регульовани. В нашому соціумі людина фактично робить сама своє життя без якоїсь вагомої допомоги інших сторонніх чинників - хіба це не основа анархічного устрою? А більшість наших підприємств існує не завдяки державним нормам і правилам, але навіть навпаки виживає в супереч цим законам. Держава в сучасному варіанті українських реалій виступає по відношенню і простих громадяна, і підприємст не як законодавчий регулятор і стимулятор процесів розвитку та збагачення, а як класичний паразит. Власне тому стає зрозумілим, чому найзаможнішим класом в Україні стають не виробники і промисловці, а депутати, держслужбовці та правоохоронці.
Більше не буду розписувати наше життя - розумний сам побачить, обдумає, проаналізує і визнає...
Також не буду проводити теоретичні обгрунтування змісту анархізму та його ідейного і соціального застосування. Дисткусія з цих питань була детально і досить плідно обговорена в ХІХ - першій половині ХХ століть, тому можу порадити читати ті праці, хто зацікавиться загальною теорією питання анархізму.
Я хочу обговорити і розповісти дещо інше.
Коли починались  розмови про внесення змін до Конституції України, то я вирішим детальніше вивчити це питання, для чого узявся читати дуже цікаву книгу "История политических и правовых учений" - учебник для вузов под общей редакцией профессора В.С.Нерсесянца, Москва, 1998 р. Я уважно прочитав і опрацював цю книгу, навіть засів за реферат, але докінчувати його не стачило снаги. Проте розуміння предмету дало грунтовне, тому коли я дивлюсь на сучасне наше лже-законотворчість - розумію наскільки деструктивний процес правового розвалу і обвалу відбувається в державі Україна.
І відверто визнаю, що не знаю і не бачу якогось однозначного курсу на майбутнє, який би дав позитивні результати в розвитку нашого суспільства. Можливо, що це і добре - відсутність однозначності. Як, цілком можливо, що недолугість наших теперішних "державотворців" за минулі 20 років і багато віків до того дасть нам можливість перетворити сферу нашого соціального життя в дійсно в сферу позитивного добробуту громади і народного благополуччя.
Власне тому, коли я чую про необхідність жертовності громадян задля створення якоїсь там "сильної України, могутньої держави, світового лідера тощо", то сприймаю це дуже скептично і задаю просте питання: "А людям яка буде з того користь? З тої могутності та лідерства?" Що з того доброго було людям, що Російська та Австрійська імперії були світовими потугами найвищого рівня? А спочивший в бозі Радянський Союз був світовим гегемоном - ну і що? Голодомори, масові репресії, війни й інші безкінечні соціальні експерименти, що вартували трагедій життя сотень мільйонів (!) людей - задля чого? Щоб був якийсь там віртуальний фантом "сильна світова держава".
Як не мене - подібна ідеологія побудови розуміння добробуту людини як окремого громадянина тільки від того, що він мешкає у "найкрутішій в світі дережаві" є одною з найдурніших ідей. Тому якщо хтось вважає націоналізм як домінанту держави над особою, то я проти такого націоналізму. Моє розуміння націоналізму, як пріорітет людині! Це лад, де все в державі влаштовано так, що надає найкращі умови для особистого життя людини і збереження нею своєї національної ідентичності як складової частини свого задоволення від життя. В мене є дивне переконання, що кожна людина приходить в цей світ, щоб жити щасливо. Оскільки розуміння щастя є суто суб’єктивною категорією і виключно індивідуальне, тобто анархічне за своїм основним принципом, тому я вважаю і суспільний лад, збудований на анархічному підгрунті найбільш досконалим і доцільним. Одним словом, я не вбачаю проблеми в поєднанні націоналізму та анархізму. Вся проблема полягає тільки у свідомості людей як окремих одиниць соціуму.
Щоб мене краще зрозуміли, я наведу цитату з вже названонної вище книги: "...Аристотель, згідно поглядам якого східна деспотія - це є недорозвинуте до височин політики "варварське" правління з безправ’ям та рабством підданих. Аристотелівська характеристика людина як політичної особи якраз й означає, що тільки в своїй розвинутості (розумовій та моральній) люди, будучи вільними, можуть організувати своє спільне життя на політичних засадах."
Читаючи рядки роздумів древньогрецького філософа, я водночас споглядаю на наше сьогодення і розумію, як мало ми просунулись вперед з отим особистим рівнем розуму і моралі, особливо у верхніх ешелонах влади, але таку селекцію обумовлює сама структура нашого суспільного ладу, де права і повноваження окремої людини фактично нульові. Мене це не влаштовує! Я віддаю всю владу - Людині!
І не безпідтавно: я бачу і переконаний, що більшість сучасних людей дотримуються правил порядного життя не тому, що бояться покарань за порушення, а тому що самі хочуть того від елементарного бажання внутрішньо мати душевний спокій з життя, де ти нікого не ображаєш, не обманюєш і не обкрадаєш, як і тебе також інші. До речі, доведено не раз історією, що жодна найжорстокіша покара ніколи не була причиною зменшення чи зникнення злочинів, а також - не призвела до встановлення правової свідомості, тому що людина зосереджувалась не на моральності змісту дотримання закону, а на тому, як уникнути кари. Тільки усвідомлення громадянами поокремо моральної потреби дотримуватись особисто правил і норм співжиття давало позитивні результати. Анархія чи назвіть цей лад якось інше, але його зміст у високій моральності і самовідповідальності особи за свої вчинки.
Слово "монархія" означає досліно "один най", тобто вищій ступінь над іншими когось одного, начальник над іншими. Зрозуміло, що "анархія" означає дослівно "нема най", тобто абсолютна рівність всіх, навіть якщо хтось і виконує за обов’язками функції керівника. В принципі світ до того наближається, коли двірник чи кур’єр може спокійно привітатись за руку з президентом держави і нікого ця подія зараз не буде шокувати. Навпаки зараз простежується всенародна тенденція до зневаги урядовців і депутатів вищого рівня, що має під собою цілком вагомі підстави, але не будемо деталізувати. Просто я вважаю це ще одним доказом процесу демонополізації влади і  відмирання держави, як унітарно-тоталітарного апарату. Влада повинна перейти від можновладців у центральному апараті до безпосередньо людей, які в низових абсолютно добровільних об’єднаннях і будуть організовувати своє життя і життя держави вцілому.
Одним словом ставайте націонал-анархістами : живіть власним життям і покладайтесь на власні національні сили, а не чекайте, що вам хтось має сприяти, щось дати, допомогти тощо. Дармовщини не існує в світі: кожен, хто щось дає, той унезалежнює і робить рабом. А жити треба вільною людиною! Тож я у нікого нічого не прошу - я беру своє! Чого сам досяг і заробив власною працею. Тим і щасливий.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне
11.02.2011 р.

Давно в дитинстві я прочитав в художньому оповіданні сцену, коли підступно схопленого і зв’язаного Івана Богуна привели до Ярем Вишневецького і той наказав стати перед ним на коліна, на що Богун відповів: "На коліна стаю тільки перед Богом і то з власної волі".
Власне це і стало моїм дивізом націонал-анархізму в далекц вже  80-ті. Просто не все можна сказати вже - іноді потрібно зачекати. Думаю, що зараз саме той час, коли люди стають самостійними свідомими одиницями Всесвіту у нашій славній Україні.

Микола Бердяєв "Анархізм" ч. 4

Микола Бердяєв
"Анархізм" 1907 р.
Є дуже характерним і, можливо, провіденційним те, що
анархізм є творінням переважно російського національного

23
духу. Ми заражаємо Європу анархічними  вченнями,
вражаємо її міщанський дух своїм бунтарством та
радикалізмом. Михайло Бакунін такий самий росіянин до
мозку кісток, як і Лев Толстой, такий самий крайній
радикал, як і Толстой, подібно Толстому відчувається у
ньому земна сила, хоч анархічні вчення їх цілком
протилежні. Є ще одна подібність у Бакуніна з Толстим:
він зближує свій анархізм з релігійною проблемою,
наближається до самого коріння анархізму (1. Анархізм
для Бакуніна є насамперед атеїзмом, знищення держави є
Насамперед смертю Бога в людських серцях, ідеал
безвладдя є насамперед визволенням від влади Божої, на
якій спочиває і всяка державна влада. Атеїзм Бакуніна не є
простим  позитивізмом, це позитивізм войовничий,
боротьба проти Бога як винуватця існування у світі зла
влади. Правда, Бакунін бореться не з Богом, а з ідеєю Бога,
тому що його свідомості чужий містичний реалізм, але в
стихійній природі його багато містики і часто, сам того не
помічаючи, він переходить до боротьби з самим Богом як
ворожою йому реальністю, а не лише з помилковою ідеєю
Бога. На думку Бакуніна, будь-яка державна влада
грунтується на владі Божій, на благословенні Божому, і
падає зі знищенням Бога, оскільки не залишається для неї
жодної ідеальної опори; всяка державна влада, на його
думку, не протилежна до теократії, а покоїться на теократії.
Ніхто ще до анархіста Бакуніна не ототожнював абсолютно
будь-яку владу з Богом, і в цьому він антипод анархіста-
Толстого, який абсолютно протиставив будь-яку владу
Богу. Наше історичне православ'я, яке дало релігійну
санкцію самодержавству, тим самим давало велику поживу
для ідей Бакуніна. Майже вся російська інтелігенція,
слідом за Бакуніним, бачить у Богові ворога свого, ворога
свободи, оскільки ідеологічну могутність  ненависної
державної влади приписує його релігійній санкції. Так
думають благочестиві російські радикали, ті які полюбили
добро, але й демонічні анархісти теж вбачають сутність
боротьби з владою у подоланні Бога, бачать остаточну
свободу лише у звільненні від Бога як від абсолютного
джерела влади. Бакунінське ототожнення влади державної

24
з владою релігійною, виведення будь-якої держави з
природи Божества, що її санкціонує, є ідеєю дуже
глибокою, дуже значною, хоча й хибною, цілком
суперечить істині. Бакунін все ще загіпнотизований Богом-
силою, Богом-владою і не знає Бога-любові, Бога-свободи,
не розуміє стосунку Сина Божого, досконалого виразника
волі Отця свого, до кожної держави та до будь-якої влади.
Втім, войовничий атеїзм Бакуніна - не просте
непорозуміння, не тільки темрява у його свідомості: в
анархічній стихії Бакуніна піднімається бунт не тільки
проти держави, не проти влади і насильства, але, можливо,
і проти будь-якого об'єднання людей, проти світової
гармонії, проти Сенсу світу. Анархія як світовий розбрат і
розпад, звичайно, неприємна Богу. Бакунін жадав хаосу,
жадав всесвітньої пожежі, в якій згорить весь сучасний
світ з його злом і неправдою, але і з тисячолітніми
цінностями. Він чекав з вірою та надією, що на згарищі
старого світу виникне щось нове і прекрасне, але нічого не
міг сказати про сили для створення нового світу, нічого не
знав про сенс цього нового. Його анархічний бунт химерно
сплітався зі слов'янофільським месіанізмом, з якоюсь
хаотичною містикою. До стосунків між анархізмом та
атеїзмом ми ще повернемося і тоді побачимо, що
позитивними своїми перспективами анархізм є
протилежним богам. Бакунін так само важливий для нас, як
і Толстой. Анархісти дії продовжують на практиці справу
бакунінського хаосу, бакунінської ненависті не лише до
влади держави, а й до Бога. Але не було в Бакуніна духу
Великого Інквізитора, біса системи, була праведна спрага
знищити будь-яку брехню політики, праведний бунт проти
буржуазного світу. Бакунін ближчий нам, ніж Маркс.
Бакунін - радикальний анархіст, оскільки ставить долю
безвладдя у залежність не лише від зовнішніх речей, а й від
внутрішнього перевороту релігійного порядку. Можна
шукати у Богові свободи від влади природної необхідності
та державного насильства, але в чому ж шукати свободи
від Бога, як того хотів Бакунін?

Західноєвропейський анархізм не такий радикальний, як
російський, не так глибоко захоплює, але і він дав Макса

25
Штірнера, який мислив про  анархію граничну та
остаточну. Штірнер - найсильніший і найглибший філософ
анархізму на Заході, єдиний, можливо, цікавий для нас.
Анархічна філософія М. Штірнера є граничним
індивідуалізмом, людським суб'єктивізмом та соліпсизмом.
Штірнерівське «Віпліде», «Я» - остаточно самодостатнє,
відокремлене від світу, і хоче заглушити «воно», тугу
самотності тією фікцією, що все, весь світ - «його
власність». Анархізм М. Штірнера переважно
філософський, у ньому мало соціальних мотивів, і тому цей
самотній о мислитель мало цінується практичними
анархістами. Штірнер грубуватий і вульгарний, але
сміливий думкою, вміє доводити до крайньої межі свої ідеї.
Анархізм М. Штірнера є межею індивідуалізму, де він
перетворюється на світовий розпад, остаточне від'єднання
одиниць, з яких складається світ. Штірнерівський
«Єдиний» обожнює себе, прагне багатства, хоче весь світ
зробити своєю власністю. Але від самозбагачення цього
стає бідним і порожнім, все зменшене і знецінене для
нього.  Анархічна свобода «Єдиного» порожня та
беззмістовна, це гола форма соліпсизму. Демонічний
індивідуалізм Штірнера обожнює не людство, подібно до
Фейєрбаха, а дане людське «я», що розглядає всяке інше
людське «я» лише як свою власність. Але як багато разів
ми овже говорили, подібний індивідуалізм руйнує
індивідуальність, винищує саму ідею особистості. Адже
штірнерівський соліпсизм і суб'єктивізм суто
позитивістичного і емпіричного характеру, він не
переходить у містичну площину, і тому «я», що
роздувається, не має для Штірнера справжньої реальності,
це не метафізична монада, а лише ряд психічних і фізичних
станів, викликаних вищою емпіричною природою.
Суб'єктивно-позитивістичний анархізм Штірнера - не
індивідуалізм, а еготизм. Вся штірнерівська анархічна
філософія заснована на ілюзіонізмі. Приємна ілюзія
божественності своїх еготичних станів, що минають, які не
мають жодної реальності, - ось до чого все зводиться. Цей
«Єдиний» - такий собі бог, - підпорядкований природній
необхідності, смертний, що навіть не має реальної єдності

26
(«я» - не реальна монада для Штірнера, а лише сукупність
суб'єктивних станів). Анархізм Штірнера є однією з меж
позитивізму, позитивістичного ілюзіонізму, подібно до
того, як іншою межею є марксистський мурашник.
Штірнер хоче звільнити людське «я» не тільки від держави,
а й від усіх цінностей, від усіх шляхетних почуттів, від
усякого благоговіння перед вищим залишається
«єдиний» зі свободою, що спочиває на  небутті,
залишається дух його спустошеним і нічого не може з своєї
порожнечі створити. Те, що ШІтірнер відмовляється і від
останньої святині, винайденої Фейєрбахом і Контом,
святині - людства, у цьому він послідовний і по-своєму має
рацію: обожнювання лише людського фатальним чином
веде не до поєднання людей в одне тіло, а до роз'єднання та
атомізації. Якщо перекласти «єдиного» з мови морального
еготизму на реально-історичну та релігійно-метафізичну
мову, то він виявиться передчуттям земного бога, одного
володаря. Безбожний анархізм також веде до цього нового
деспота, як і безбожний соціалізм, але ще спокушаючи
порожньою, ілюзорною свободою. Штірнер за багатьма
мотивами вищий таких прекраснодушних анархістів, як,
наприклад, Кропоткін, які пророкують райське життя в
добре влаштованих будиночках з садками, в ньому яскраво
виявляється демонічний (у поганому сенсі) бік анархізму.
«Єдиний» Штірнера ніби вже зближується з
«надлюдиною» Ніцше, хоча Ніцше не можна виводити зі
Штірнера, він і складніший, і  благородніший, і
релігійніший від останнього.

Анархізм М. Штірнера, та й будь-який граничний
анархізм, у подальшому своєму розвитку не може
залишатися в позитивній площині і повинен перейти в
анархізм містичний. Але містико-анархічні прагнення та
побудови ми зустрічаємо не у соціальних мислителів, а у
художників, які завжди глибоко сприймають живу душу
ідей, зустрічаємо у декадентів та символістів. Декадентство
не цікавиться політикою, але в глибокій своїй сутності має
анархічну тенденцію, воно є анархічною кризою духу,
анархічним бунтом проти визнаних цінностей, анархічним

27
подоланням моралі. Декадентський анархізм не може бути,
звісно, вираженим у термінах соціологічних, а виключно
психологічних, не позитивістичний, а, більше, містичний
за своєю тенденцією. Психологічна витонченість
непомітно переходить у містику, але містику завжди сліпу
та  ірраціональну, позбавлену релігійного світла та
справжнього реалізму.  Анархізм містичний жадає
остаточної, останньої, абсолютної свободи, він не мириться
на відносній та умовній соціальній свободі, і в цій спразі є
частина істини, яка перетворюється на брехню, коли її
сприймають за ціле. Анархічна містика - це середовище, в
якому може засвітитися нова релігійна свідомість, вища за
своєю повнотою релігійність, але й легко може бути ухил
до релігії зворотної, антирелігії, демонізму небуття. Довго
залишатися в нейтрально-анархічному стані не можна
безкарно - це гасить дух, спустошує душу. Те, що є
істинного в містичному анархізмі, - елементарне, є
надбанням підготовчого класу: нагадування про містичну
свободу, про свободу совісті як неминучу передумову
будь-якого релігійного життя, дуже корисне нагадування
для спокушених теорією авторитету, але непотрібне для
вільних. В анархізмі на містичній підкладці особливо
яскраво позначається двоїстість будь-якого анархізму:
анархічне визволення є шляхом і до остаточного добра і до
остаточного зла. Про містичний анархізм я вже говорив.
Але остаточне звільнення має відбутися, насильство і
влада, що втілювалися в державі, містять в собі зло
безперечне, 1 в цьому правда анархізму.

Видатним теоретиком анархізму треба ще вважати
Прудона, але анархізм його залишається на поверхні, що не
доходить до містичних глибин. Прудон - нейтральний
ідеаліст, він посилається на справедливість, властиву
людській природі і навіть природі світу, але порушену
державним насильством. У Прудона було неприємне
міщанство, духовна буржуазність, властива, втім, багатьом
соціалістам та анархістам. Але соціальні, політичні та
економічні ідеї Прудона я дуже ціную, його мирний,
культурний анархізм дуже повчальний для влаштування
того, що я назвав нейтральним соціальним середовищем.

28
Багато з його ідей застаріли і не відповідають сучасному
стану науки та соціальної дійсності, але є у нього керівні
принципи, що шнне втратили й досі значення та
несправедливо забуті (2). Така, перш за все, ідея створення
суспільства на вільно-договірних засадах поза
державністю, поза політичними пристрастями та
політичною владолюбністю; такий федералізм Прудона,
що правильно відзначив головну виразку нової
французької історії - державну централізацію, однаково
милу як серцю реакційному, військово-диктаторському,
так і серцю революційному, якобінському; такою є ідея
повного усунення держави без насильства. Багато є
справедливого на шляху, вказаному Прудоном, але ми не
поділяємо його раціоналістичного утопізму, його віри в
остаточне торжество справедливості та анархічного добра
раціонально-економічним шляхом.

Микола Бердяєв "Анархізм" ч. 3

Микола Бердяев
"Анархізм" 1907 р.
ІІІ
Найпослідовніший і найрадикальніший анархіст, звісно,
- Лев Толстой. Тільки він відкидає остаточно і безумовно
всяке насильство, будь-яку владу, будь-яку державність.
Революційний анархізм Бакуніна блідне від порівняння з
анархічним вченням Л. Толстого, навіть Бакунін менший
анархіст, менший радикал, ніж Толстой, хоч 1 більший
революціонер у поверхневому значенні цього слова (у
сенсі тактики). Адже відмовитися від насильства у
способах боротьби, у засобах, переслідуючи мету
знищення будь-якого насильства, це було б набагато
радикальніше, навіть революційніше в глибокому значенні
слова, ніж практика найсильніших способів та засобів
боротьби. Істинний радикалізм та істинний революціонізм
полягає в якомога більшому уподібненні та ототожненні
засобів та цілей. Шлях боротьби повинен бути схожим на
мету боротьби, спосіб боротьби повинен бути того ж духу,
що й мета - ось у чому радикалізм, ось корінне ставлення
до речей. Якщо мета - свобода, то й засіб має бути -
свобода, якщо мета - любов, то й засіб має бути - любов,
якщо мета - у Бозі, то й засіб має бути від Бога. Повна
невідповідність між цілями та засобами, внутрішній розрив
між кінцевою метою та шляхом до неї становить тяжку
хворобу людства, пов'язану з раціоналістичним
роздробленням та  розсіченням людської природи.
Вульгарний революціонізм особливо тримається за цей
розрив між цілями та засобами, вважає всією своєю
гордістю практикування засобів, не схожих на цілі.
Вульгарна думка вважає революціонерами не тих, які
прагнуть радикальних цілей і приводять засоби у
відповідність до цілей, а лише тих, хто свободи
домагається насильством, з'єднання людей - розбратом т.
д., тобто вдається до особливого роду засобів боротьби, не
схожих на цілі. Політичний революціонізм завжди
вульгарний і поверховий, завжди вбачає свою гідність і
честь не в зміні сутності речей, а в застосуванні засобів
боротьби відомого виду. Політичному радикалізму ми
повинні протиставити етичний і релігійний радикалізм,

20
який полягає у постановці радикальних цілей та
уподібненні до цих цілей засобів та способів боротьби.
Радикальним ставленням до громадськості буде лише те
ставлення, яке прагне змінити сутність речей, корінь
суспільного буття, яке прагне перетворити саму людську
природу, створити нову людину, яка несе з собою новий
дух.
Більшість анархістів тримається за вульгарний
революціонізм, грунтує свій радикалізм на практиці
насильницьких засобів, надто протилежних цілям
анархізму. У цьому дається взнаки відсутність творчого,
внутрішнього джерела, що перемагає владу, що викорінює
державне насильство. Жодного внутрішнього ідеального
начала анархісти не протиставляють державній владі та
громадському насильству і залишаються з насильством і з
владою ж, хоч і по-новому названою. Л. Толстой не
переходить від вульгарного політичного революціонізму
до етичного і релігійного радикалізму і ставить проблему
знищення будь-якої влади, будь-якого насильства, будь-
якої державності на зовсім інший, глибший грунт. Він ніби
викриває релігійне коріння анархізму.
Толстовське заперечення всього сучасного суспільства
та культури, толстовський виклик всесвітній історії щодо
сміливості, послідовності та радикалізму не має собі
рівного. Ніхто ще не сказав такої правди про будь-яку
державність і про будь-яку політику, яку сказав Толстой,
він скинув покривало умовної брехні з усіх соціальних
форм. Важливе й цінне те, що в основі анархічного бунту
Толстого не лежать ні злість, ні заздрість, немає у цього
гіганта і слідів нігілістичного варварства чи хуліганства.
Це толстовське заперечення культури для культури плідне,
геніальне, шляхетне і таке не схоже на хуліганські витівки
Горького, інших соціалістів та анархістів. Толстой
очевидно пориває зв'язок із всесвітньою історією, вважає
злою оманою все, що було в минулому, але в ньому немає
нігілістичної злості проти великого і вічного в історичному
минулому, в ньому самому відчувається це велике і вічне,
відчувається тисячолітнє зростання, шляхетність
духовного походження, він корінням своїм торкається до

21

самої глибини землі. На величезній особистості Толстого і
геніальній творчості його спочив той самий дух вічності як
ії на великих людях і книжках минулого. І тому анархізм
Толстого набуває особливого сенсу, у ньому відчувається
правда вічності, давня правда Божа, а не галасливі та
поверхневі почуття останніх днів людства. В анархічній
критиці Толстой назавжди залишиться нашим учителем,
радикалізм його назавжди залишиться прикладом, |і
безмірне значення для нового релігійного руху ще буде
оцінене. Зокрема, той хто це пише, багато чим завдячує
Толетому, толстовському анархізму на релігійному трунті,
1 з ім'ям Толстого для нього пов'язане перше пробудження
його свідомості, перші свідомі кроки в запереченні зла
життя.

На противагу  анархістам-позитивістам Толстой
зрозумів, що державній владі, заснованій на насильстві,
можна протиставити лише релігійне начало життя, любов,
а не насильство. Зрозумів він також, що звільнення людин
та завоювання радості залежить від неї самої, від
внутрішньої природи людей, від зміни людської
свідомості, а не від зовнішніх речей. Але в кожній спробі
Толстого перейти до позитивної проповіді, дати нову віру
відчувається безсилля та релігійна неміч. Релігійна
свідомість Толстого - слабка, вузька, багато в чому занадто
стара і заражена хворобою раціоналізму. Толстовська
любов є раціональним  альтруїзмом, безсилим щоб
поєднати людей, а не містичним потягом і злиттям у
Христі. Толстой добре знає таємницю будь-якої
державності, стару таємницю злої суспільності та викриває
її з небувалою силою, але не знає нової таємниці праведної
суспільності, релігійної суспільності. Раціоналістична
утопія Толстого зовсім не відповідає його релігійній стихії,
його велетенським релігійним пошукам і від цієї утопії
надто пахне улаштуванням земної буденності. Подібно до
інших анархістів, Толстой вірить, що людська природа
може усвідомити розумність добра і тоді зникне держава і
настане рай на землі. Цю звичайну для анархістів-
раціоналістів віру в природну доброту, безгрішність і
доброту людської природи Толстой проводить

22
послідовніше за всіх. Релігія його не потребує містичного
спілкування з Божеством і таїнств, які освячують людську
природу і надають їй Божественну силу. Толстой
християнин у тому сенсі, у якому можна бути кантіанцем
чи марксистом; він бачить в Євангелії не вчення про
Христа, а вчення Христа, і релігійна свідомість його далека
від Христа, йому чужий Син Божий, Спаситель і
Спокутувач. Хоч і ворожа нам раціональна «віра»
Толстого, але християнський анархізм його здається нам
дуже  нищівним для всіх тлумачень історичного
християнства з приводу ставлення Євангелія до держави.
Що там не кажи, а Христос засудив і всяке насильство, і
суд, і присягу, і війну, і основи держави - владу людську,
поставлену на Боже місце. Христос був божественним
глашатаєм правди анархізму. Проти цього ми ще не чули
гідних заперечень. Толстой викрив брехню в історичному
християнстві, але сам був  загіпнотизований його
аскетичним ставленням до світу і тому анархізм його
отримав суто негативний, не творчий характер, виявився
ворожим до культури. І  анархісти-позитивісти
проповідують аскетичне ставлення до культури, вважають
гріховною всю розкіш життя і весь складний зміст
особистості, але вищих прав на це не мають жодних, бо
визнають лише розумну вигоду. Аскетизм остаточно стає
безкровним і худорлявим. Л. Толстой важливий не лише як
викривач зла держави, фальшу культури, протиріч
православ'я, а й як викривач анархізму. Толстой показав,
що анархізм не можна поєднати з насильством і
культивуванням влади, що він неможливий не тільки на
грунті позитивізму та атеїзму, а й на грунті християнства,
суто моралістичної та раціональної віри. Л. Толстой
залишився з «неспротивом злу», оскільки, справедливо
відкинувши насильство, при відсутності сили для іншого
спротиву злу. Толстому, по суті, зовсім чужа точка зору
суспільної дії, суспільної боротьби зі злом, суспільного
спротиву, для нього існує лише індивідуальне
вдосконалення.


Микокала Бердяєв "Анархізм" ч. 2

Микокала Бердяєв 

"Анархізм" 1907

ІІ
Люди неосвічені і люди, які лякаються всяких крайніх
вчень, нерідко змішують і ототожнюють анархізм і
соціалізм. Але між цими двома вченнями існує глибока
протилежність і ворожнеча, соціалісти не можуть терпіти
анархістів, і навпаки. Пафос соціалізму - рівність, пафос,
анархізму - свобода; соціалізм виходить від суспільства,
анархізм - від особистості. Соціалісти вважають, що рівні
люди будуть людьми вільними, що справедливе
суспільство створює вільну особистість; анархісти
вважають, що вільні люди будуть рівними людьми, що
вільна особистість створює справедливе суспільство. Мрія
соціалізму є всесвітнє поєднання, мрія анархізму -
всесвітнє визволення. Соціалізм по-своєму намагається
подолати розбрат і роз'єднання та влаштувати людське
життя; анархізм і новому устрою ворожий так само, як і
старому, і намагається знищити пов'язаність та
поневолення частин світу. Соціалізм, зрештою, завжди
державний, замінює лише стару владу новою владою;
анархізм насамперед антидержавний і відкидає будь-яку
владу, хоча б то була влада народу чи пролетаріату.
Соціалізм поклоняється більшості, анархізм бере під свій
захист меншість. За соціалістичним вченням - спочатку
зрівняти, потім звільнити, за вченням анархістичним -
спочатку звільнити, потім зрівняти. Але однаково
безглуздо думати, як і те, що абстрактне начало рівності
може призвести до свободи, так і те, що абстрактне начало
свободи може привести до рівності. Ні суспільство взяте
саме | по собі,  неспроможне створити прекрасної
особистості, ні особистість взята сама по собі неспроможна
створити прекрасного суспільства. Щоправда, в ідеях
свободи та особистості набагато більше позитивного
змісту, ніж у ідеях рівності та суспільства. Рівність - ч
досить беззмістовна і, принаймні, негативна ідея; У
кращому разі вона означає, що свобода для всіх має бути
завойована, у гіршому - що для всіх має існувати рабство.
Адже важливо, про рівність кого і чого йдеться. Рівність
нулів є важливою арифметичною істиною, але навряд чи

15
можна визнати цю істину соціальною і моральною
правдою. Рівність має бути підпорядкована ідеям свободи
та індивідуальності, тобто припустима і бажана лише
рівність вільних індивідуальностей, які повинні існувати
перш, ніж будуть зрівняні у своїх правах. У цьому відносні
переваги | анархічної постановки проблеми перед
соціалістичною, але анархічна свобода сама по собі так
само мало може створити, як і соціалістична рівність.
Анархізм бере своєю вихідною точкою віковий розбрат
між особистістю і суспільством, справедливо вказуючи, що
ворожнеча ця не може бути замирена і в суспільстві
соціалістичному, оскільки лежить глибше протилежності
класів. Анархічний індивідуалізм намагається зазирнути в
метафізичне підгрунтя соціальної дійсності і побачити в
глибині розбрат не соціального порядку, а вбачає боротьбу
інших, понадсоціальних і надсоціальних сил. Існує
протилежність і ворожнеча не тільки між суспільством і
державою, не лише між одними громадськими силами та
іншими, а й між началом особистісним і началом
суспільним, між особистою свободою та громадською
владою. Анархізм впритул підходить до питання про
суспільство особистостей, про  соборне поєднання
особистостей, і цим радикально відрізняється і від
соціалізму і від усіх інших вчень, які поклали в основу
суспільство безособове. Соціалізм не розуміє, що не тільки
будь-яка влада, хоча б і пролетарська, хоча б і всенародна,
але й будь-яке суспільне об'єднання нестерпне для
особистості, вороже їй і огидне, якщо об'єднання це не на
особистісному началі покоїться, не поставило особи на
чільне місце. Але суспільство соціалістичне так само
вороже до особистості, так само безособове, як і
суспільство  буржуазно-капіталістичне або феодально-
кріпосницьке. Анархізм розуміє негативний бік питання і
тому йде далі соціалізму, дивиться глибше. У ньому немає
цього демона системи, що затемнює свідомість. Дуже
наївно було б думати подібно до деяких еклектиків нашого
часу, схильних все примиряти, що анархізм є лише
наступним ступенем соціалізму: спочатку пройдемо етап
соціалізму, а потім і анархізм настане. Ні, вже якщо ви до

16
решти пройдете шлях соціалізму, то до анархізму ніколи не
дійдете, пізно думати про анархічну свободу і особистісне
начало, надто далеко зайде перемога протилежних начал.
Розбрат між особистістю і суспільством носить трагічний
характер, і не може настати мир у соціально-позитивній
площині, в якій завжди пануватимуть абстрактні тенденції
соціалізму та анархізму. Примирення особистості та
суспільства в особистісному загалі, в соборності
особистостей можливе лише в перспективі релігійній.
Тільки теократія може поєднати досконалий соціалізм,
громадське поєднання людей, з досконалим анархізмом,
звільненням особистості від будь-якої влади, але в ній
починається переворот містичний, а не лише соціальний.
Те, що ми називаємо релігією соціалізму, і те, що
називаємо релігією анархізму, є протилежними: перша
впирається в остаточну пов'язаність і поневолення, друга -
в остаточний розпад і атомізованість частин світу. Але є
анархізм не абстрактний і самодостатній, підлеглий
вищому началу, та його правда може бути пов'язана з
правдою нейтрального соціалізму. Анархізм перебуває у
глибокій ідейній спорідненості не з соціалізмом, а з
лібералізмом, навіть тотожний із ним за своєю ідеальною
сутністю.  Порівнюю з  анархізмом не історичні
спотворення лібералізму, не буржуазну експлуатацію
принципів лібералізму, а дійсні принципи лібералізму. У
основі як анархізму, так і лібералізму лежить ідея
самовизначення особистості, прав особистості, обмеження
будь-якої громадської влади, їм однаково властива
пристрасть до свободи. Тактика насильства, далека від
лібералізму, не є необхідною ознакою анархізму і не
всяким анархізмом схвалюється. Спенсер однаково може
бути названий і лібералом і анархістом, він рішучий ворог
держави, прагне повного усунення держави і пророкує
бездержавне суспільство, яке регулюється вільною
моральністю, але як еволюціоніст допускає знищення
держави лише шляхом тривалого розвитку, а не раптового
перевороту. Політичні ідеї Спенсера зовсім не такі погані,
як його економічні ідеї. Він ненавидить соціалізм, але хотів
би знищити його не посиленням державної влади, а

17
ослабленням її.

Принцип Iaisser faire, laisser passer (принцип
невтручання держави у внутрішні та міжнародні
економічні стосунки, В.К.) дуже поганий у житті
економічному, у застосуванні до суспільства, зовсім не
такий поганий у політичному житті, у застосуванні до
держави. Справжній, ідейний лібералізм з завжди є
антидержавним, анархістичним (так у Бердяєва, В.К.) за
своєю основною тенденцією, і настільки поширений тип
державного лібералізму, що залюбки вдається до міцної
влади, є жалюгідним компромісом, ганебним прикриттям
ліберальними словами найбільш рабовласницьких бажань.
Ліберали панічно бояться соціалістів, мотивуючи свій
страх отим, що соціалізм знищує свободу, чинить
насильство, посилює деспотизм держави, і з цієї нагоди
готові вчинити над соціалістами будь-яке насильство,
скасувати всі свободи, закликати державу до військової
диктатури. Німецькі ліберали дійшли до такої ницості та
безсоромності, що захищали виняткові закони проти
соціалістів. Ліберали тремтять не за долю свободи, а за
долю свого привілейованого становища у суспільстві та
свою власність. Інакше ліберали б ліберально боролися
проти соціалістів, ідеями боролися б, і свободу
протиставляли б насильству, а не державні в'язниці,
шибениці та рушниці. Чистий і чесний лібералізм завжди є
антидержавним, ніколи не забруднить і не зганьбить себе
участю в державному насиллі і внутрішньо тотожний з
анархізмом.
Ідеальне, метафізичне обгрунтування лібералізму
можна шукати лише в теорії природного права;
позитивісти погано обгрунтовують лібералізм та
схиляються неминуче |до державних теорій прав
особистості. Юридичний позитивізм жодних безумовних
та невід'ємних прав не визнає і свободу особистості
підпорядковує утилітарним державним критеріям.
Декларація прав диктується Розумом, а не позитивними
бажаннями людей, свобода особистості має джерело
внутрішнє, метафізичне, а не зовнішнє, емпіричне.
Лібералізм, заснований |на природному праві, що

18
стверджує невід'ємні права і безумовне значення свободи,
не може не бути антидержавним і в крайньому своєму
розвитку та розкритті неминуче веде до анархізму, до
ідеалу безвладдя, хоч би як розумілися шляхи до
суспільної свободи і яка б тактика не застосовувалася.
Природне право є справжньою основою як лібералізму, так
і анархізму, лише його можна протиставити домаганням
держави, лише ним можна обмежити владу. Будь-яке
позитивне право, з яким ми залишаємося, відкинувши
природне право, має своїм джерелом державу і тому не
може бути їй протилежне. І всі анархісти, незважаючи на
свій наївний позитивізм, тримаються теорії природного
права, визнають природні права та природну свободу
індивіда, хоча на словах і відмовляються від таких
метафізичних ідей. З іншого боку, такі ідеалістичні
прихильники (природного права, як Кант і Фіхте,
приходили зрештою до анархізму, хоч і наймирнішого в
тактичному відношенні. Анархісти часто заперечують як
державу, так і право, забуваючи, що без визнання
безумовних прав індивіда анархізм втрачає будь-який
грунт. Заперечуючи державу, анархізм тим більше має
утвердити право. І анархізм, і лібералізм однаково мають
своєю основою метафізичний індивідуалізм, визнання
особливого, надемпіричного значення за індивідуумом,
визнання за ним прав не позитивного і не державного
походження, у безумовній оцінці його свободи. Індивідуум
на емпіричному та позитивному грунті надто невловимий,
не піддається навіть констатуванню та домагання Його не
можуть бути обгрунтовані. Індивідуум, особистість Є
метафізичною монадою, що вільно самовизначається і в
собі містить джерело своїх прав - ось принципова основа
як лібералізму, так і анархізму, хоч би як не
відхрещувалися ліберали та анархісти від метафізики.
Анархічна (та й ліберальна в ідеальному, чистому вигляді)
віра в добру, благу, справедливу природу людини є
метафізичним індивідуалізмом.

19

Микола Бердяєв "Анархізм" ч.1

Микола Бердяєв

Анархізм -1907

І
Поява і сплеск анархічних вчень і настроїв мають
велике значення, оскільки у них відчуваються нагальні
проблеми людського існування. У безрелігійному розвитку
світу лише анархізм намагається радикально відкинути
будь-яку державність, будь-яку владу і насильство і
всупереч собі служить він теократичній свідомості,
розчищає грунт для торжества ідеї  боговладдя,
поставленого на місце будь-якого людиновладдя. Тільки
анархізм рішуче формулював заповітну мрію людського
серця - не насильницьке поєднання людей, а вільне, не
завдяки зовнішній необхідності, а завдяки внутрішньому
потягу людської природи. Хто не анархіст у серці своєму,
той любить насильство та владу як самостійне начало та
мету. Хто свободу любить більше насильства, любов
ставить вище за владу, віддає перевагу внутрішньо-
організованому суспільству перед будь-якою зовнішньо-
організованою державою, той повинен визнати себе
анархістом, хоча б у мрії. Адже анархізм як радикальне
заперечення влади, державного союзу та насильства над
особистістю в ньому не є неодмінно анархією і хаосом.

Анархічні вчення дуже різноманітні, часто протилежні,
тому саме поняття анархізму надто розмите. Як мало
спільного між анархістом дії, що кидає бомбу, і Львом
Толстим, не менш крайнім анархістом у своєму роді, як не
схожий революційний і комуністичний анархізм Бакуніна
на буржуазний анархізм Спенсера, як різняться анархізм
Макса Штірнера і анархізм Прудона, чи є хоч якась
подібність у настрої між анархізмом робітників з їхньою
важкою економічною боротьбою, анархізмом недоїдання,
та анархізмом декадентів, що кидає виклик всій системі
світобудови, анархізмом переїдання! І все ж можна знайти
якісь загальні, суто заперечні ознаки, завдяки яким глибоко
протилежні явища ми позначаємо одним ім'ям - анархізм.
Анархістів всіх відтінків передусім поєднує заперечне
ставлення до держави, радикальне відкидання суверенності
держави, визнання суверенності особистості, хоча й в ім'я
різних цілей. Всі анархісти ненавидять насильство і владу
над особистістю і всі хочуть організувати суспільство на
основі вільних прагнень особистості, хоча б одні, як
Толстой, вбачали це вільне прагнення в християнській
моралі, інші, як М. Штірнер, - в еготизмі, треті, як
Прудон, - у властивій людині справедливості тощо.
Анархізм, як настрій, дуже могутній і значний, але
анархізм як теорія, як філософське вчення, слабкий і майже
жалюгідний.  Анархісти ніколи не сягають коренів
поставлених ними проблем, безпорадно лепечуть про
доброту людської природи ії від прекраснодушних і
розумових анархічних утопій так само пахне міщанством,
як і від усіх соціальних утопій.

Послідовний та обгрунтований анархізм неможливий на
грунті позитивізму чи матеріалізму, а здебільшого
анархісти і виявляються позитивістами та матеріалістами.
В анархізмі, як він досі складався, є одна суперечність, що
його роз'їдає: він хоче знищити всяке насильство, але в
розпорядженні своєму має для цієї мети насильство ж, він
хоче знищити будь-яку владу, але вдається для цього до
влади ж, він хоче організувати суспільство зсередини, з
природи особистості, а не ззовні, не з державно-суспільної
необхідності, але нічого внутрішнього не має, змушений
знову вдаватися до того ж зовнішнього. Анархісти-
- практики вдаються до найжахливіших насильств над
особистістю, бажаючи знищити всяке насильство,
гвалтують з ім'ям свободи на устах; анархісти-теоретики
нічого, крім матерії та зовнішньої необхідності, не можуть
назвати для обгрунтування безмежної свободи особистості
у вільній, бездержавній громадськості. Позитивна та
матеріалістична філософія не визнає будь-якої іншої
об'єктивної людської природи, крім тієї зовнішньої
природи, яка підпорядкована закону необхідності, відкидає
творчу свободу особистості і навіть саму ідею особистості
ставить під сумнів. Яка ж внутрішня сила може бути
протилежною зовнішньому насильству, де джерело
анархічної свободи, де гарантія, що анархічне суспільство
не пригнічуватиме особистість? Анархісти, як і соціалісти,
хочуть свободу вивести із необхідності, особистість - із
безособової природи. У динамітних бомбах, у збройних
повстаннях і бунтарських спалахах так само мало свободи і
так само багато насильства, як і в державних кулеметах,
в'язницях, стратах та ін. максималістська мораль є
Немезидою анархізму. Анархічна свобода є спрагою до
розімкнення ланцюгів як природної, так і соціальної
необхідності, й анархісти цілком залишаються у порядку
природної та соціальної необхідності і нічого іншого не
знають. Анархічне виділення особистісного начала тому й
безплідне, бо у анархістів особистість не надприродна,
вільна з монада, а випадковий продукт природи й
суспільства, отож вся їхня робота протікає в замкненому
колі і поступається соціалістам у послідовності.

Анархісти так само наївно вірять у доброту людської |
природи, як державники - у доброту державної природи.
Більшість анархістів думає, подібно до Руссо, що людина 
вийшла досконалою з рук природи, але зіпсована
державним і громадським життям. Достатньо зняти з
людини державні ланцюги та суспільні узи - і настане
досконале, вільне життя, протиприродний стан, який був
досі, заміниться природним. У світі є якесь зле начало
влади, державності, суспільного  насильства над
особистістю, але в чому корінь зла, чому влада людини над
людиною з'явилася у світ і панує, анархісти, мабуть, не
знають і тому не можуть знайти сили для викорінення
злого джерела.влади та поневолення. Їхній філософський
світогляд нічого не може сказати про людську природу і
навряд чи істини біології в силах виправдати і
обгрунтувати ідею доброти людини в її природному,
позагромадському стані. Адже з позитивно-біологічної та
позитивно-соціологічної точки зору людина є звіром, що
приборкується державою їі  муштрується соціальним
середовищем, і особистість є такою, якою її створює
природне та соціальне середовище. Що ж може природна
людина протиставити  насильницькій державі та
протиприродному суспільству з їх нерівностями та
поневоленнями? Первісний природний хаос, до-суспільні
звірині інстинкти, але на цій підставі дуже важко створити
вільну гармонію. Анархізм побачив джерело зла на самому
початку владарювання, якогось первинного поневолення
людини людиною, визнав будь-яку владу аморальною і
заглянув глибше за інші вчення в темну стихію суспільних
лих і несправедливостей. Початкове насильство людини
над людиною лежить набагато глибше за економічне
поневолення, тож економічне звільнення не рятує ще від
неправди будь-якої влади, не рятують від влади і усі
політичні | удосконалення | держави. Але анархісти-
позитивісти не можуть дійти до кінця, з фатальною
неминучістю зупиняються посередині: вони не в змозі
вказати на внутрішні сили, які перемагають будь-яку владу
і творять вільну гармонію, нічого не знають про
метафізичну та містичну природу особистості і закінчують
свій світовий бунт досить вульгарною проповіддю
економічних громад та проектів, взятих напрокат у
соціалістів. Анархічні громади -- справа дуже поважна, і ми
готові їй співчувати, але чи в них шукати протиотруту від
будь-якої влади, чи запоруку остаточного звільнення?
Анархісти твердо знають, що треба зруйнувати вщент
старий світ. Новий світ, кажуть найреволюційніші з них, на
руїнах старого виникне, на згарищі збудується. Слабкість і
безпорадність сучасного анархізму - у повній відсутності
творчих сил, у його неспроможності створити новий
вільний світ (кажуть: він сам собою виникне), а тому і зло
старого світу він не в змозі остаточно розтрощити, не має
достатньо сильної протиотрути. Слабкість і убогість
анархізму пов'язані з раціоналістичним позитивізмом і
втратою релігійного сенсу. Бакунін досягає іноді майже
містичної сили, щось передсвітове відчувається в цьому
колосі, але вирішується лише вульгарними і плоскими
ідеями, раціоналістична свідомість здавлює, його анархізм
недостатньо радикальний, тому що не бачить коріння
особистого та суспільного буття. Анархізм заперечує
першородний гріх, і це усвідомлення безгрішності закриває
шлях до спасіння.