За віконцем весна розквітала, Хмари повнились першим дощем. Я стояв і нарізував сало Величезним кухонним ножем. Ніж ходив у руках методично І чомусь уявилось мені Безневинне таке й симпатичне Ніжне тіло тієї свині. Пролетіло життя, як хвилина, Добрим словом ніхто не зігрів. Що ти бачила, бідна скотино – Лиш корито та засраний хлів. І тоді як, обрікши на муки, Хтось встромив тобі в серце ножа, Ти збагнула, що люди — тварюки, І твоя відлетіла душа. Ти далеко тепер, моя бджілко, У своїм, у свинячім раю… Я на ж на кухні сиджу, п'ю горілку І тебе потихеньку жую. Я не злодій, не кат, не злочинець, В мене друзі, робота, сім'я. Та який же я, блять, українець, Коли сала не їстиму я!